HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
Контрольна робота
з дисципліни “Історія психології”
ПЛАН
1. Духовне життя епохи Відродження
2. Психологічні поняття французьких просвітників
Список використаної літератури
1. Духовне життя епохи Відродження
Епоха Відродження припадає на період кризи феодалізму і зародження
капіталізму (в Італії XIV—XVI ст., в інших європейських країнах — кінець
XV—XVI ст.). Властивими для того часу були антифеодальні рухи, релігійні
війни, збільшення кількості бюргерства (вільних жителів міст),
становлення абсолютних монархій та інші соціально-політичні процеси, в
яких виявлялася криза феодального ладу. Боротьба нового зі старим в
економічній і соціально-політичній сферах позначилась і на духовному
житті суспільства, зокрема і на моралі й теоретичному її осмисленні
(етиці). У цей час заявили про себе політичні вчення, які обґрунтовували
право буржуазії на владу, спростовували середньовічні політичні теорії,
що виправдовували світську владу церкви, переконували в “божественній
природі” держави. Розвиток капіталістичних відносин потребував сильної
національної держави, здатної перебороти феодальний сепаратизм,
економічну замкненість.
Духовне життя епохи Відродження в основі своїй було налаштованим на
гуманістичні цінності. Крім того, воно перебувало і під певним впливом
ідей епікурейської школи, згідно з якими високі моральні ідеали можуть
розвиватися, реалізовуватися в житті й без впливу християнської моралі.
Етика епікуреїзму з її налаштованістю на насолодження радощами життя
була близькою до ідеалів гуманізму, всебічного розвитку особистості,
культу земної краси, земного щастя. Такі цінності були близькими і для
молодої буржуазії.
Попри витончену людяність, епоха Відродження не була позбавленою і
потворних ознак. На хвилі заперечення середньовічного аскетизму часто
антитезою йому використовувалися далекі від високої моралі зразки
поведінки в побуті, особистому житті.
Про моральну деградацію як істотну особливість цієї епохи свідчать
свавілля й розпуста, які досягли у багатьох країнах небувалих розмірів.
Навіть священнослужителі були власниками м’ясних лавок, шинків, гральних
і публічних будинків. Особливо деградувало життя в монастирях, які
порівнювали то з розбійницькими вертепами, то з будинками розпусти.
Нерідко за порушення моралі ченців виганяли з міст. Незаконних дітей
мали духовні особи, папи, князі. Неаполітанський король Ферранте
(1458—1494), намагаючись навіяти жах, садив своїх ворогів у клітки,
відгодовував, а потім відрубував їм голови і наказував засолити їх тіла.
Він отруював у венеціанських церквах чаші зі святою водою, намагаючись у
такий спосіб відомстити венеціанській сеньйорії, нерідко за своїм столом
вбивав людей, які йому довірились, насильно оволодівав жінками. Папа
Олександр VI Борджіа (1492—1503) торгував посадами, милостями й
відпущенням гріхів. За свідченнями сучасників, він жив зі своєю дочкою
Лукрецією, яка була коханкою і свого брата Цезаря. Розгул ницих
пристрастей і злочинів торкнувся багатьох діячів Відродження, які
вдавалися до підступу, обману, вбивства тощо. Часто траплялися випадки
граничного морального виродження навіть серед інтелектуально обдарованих
людей.
У політиці утвердилися принципи, які ігнорували моральні цінності —
макіавеллізм, обґрунтований італійським мислителем Нікколо Макіавеллі
(1469 — 1527).
Однак усі ці потворні явища не применшують ролі епохи Відродження у
моральному розвитку людства, оскільки саме в цей час розгорнулася широка
полеміка про право людини на свободу як вирішальний вимір її існування,
про її необхідність творити “свою міру” (італійський мислитель Джованні
Піко делла Мірандола (1463—1494)); визріли наснажені гуманістичним
потенціалом соціальні утопії, які проголошували свободу, братерство,
рівність людей (італійський мислитель Томазо Кампанелла (1568—1639));
духовне життя, наука позбулися релігійних обмежень, почали розвиватися у
просторі світського буття.
Суспільно-політичне тло епохи Відродження покликало до життя
соціальну особу. Звільнившись від феодальних обмежень у всіх сферах
життя, вона відчула незнані в собі творчі потенції, що знайшло свій вияв
передусім у тогочасному мистецтві. То справді була епоха пробудження
особи, яка зберегла, розвинула в собі набуту за середньовічних часів
духовність. Духовне, моральне життя відбувалося під впливом ідей
реформації (суспільно-політичний рух за реформування католицької
церкви), великих наукових відкриттів, які по-новому виявляли можливості
і здатності людини.
Безперечно, для науки важливого значення набули психологічні ідеї
середньовічної Європи. В епоху середньовіччя в розумовому житті Європи
запанувала схоластика (від грецького «схоластикос» -шкільний, учений).
Цей особливий тип філософствування («шкільна філософія»), що панувала з
XI по XVI ст., зводився до раціонального, що використовує логічні
прийоми, обґрунтування християнського віровчення. Так, описуючи душевне
життя, Фома Аквінський розташував різні її форми у вигляді своєрідних
сходів – від нижчих до вищих. У цій ієрархії кожне явище має своє місце,
встановлені грані між усім сущим і однозначно визначеним, чому, де слід
бути. Ступінчасто розташовані душі (рослинна, тваринна, людська),
усередині кожної з них – здібності та їх продукти (відчуття, уявлення,
поняття).
Термін «олександристи» походить від імені давньогрецького філософа
Олександра Афродісийського, що жив в Афінах наприкінці II ст. н.е., який
прокоментував трактат Аристотеля «Про душу» інакше, ніж Ібн-Рошд.
Корінна розбіжність стосувалася безсмертя душі – основи церковного
віровчення. Якщо Ібн-Рошд, розділяв розум і душу, вважав розум вищою
частиною душі, безсмертною, то Олександр Афродісийський наполягав на
цілісності Аристотелевого вчення і його тези про те, що всі здібності
душі повністю зникають разом із тілом.
Лікар Хуан Уарте (близько 1530-1592), також відкидаючи умоглядність і
схоластику, вимагав застосувати індуктивний метод: «Дослідження
здібностей до наук» (так називалася його книга). Це була перша в історії
психології робота, у якій ставилася задача вивчити індивідуальні
розходження між людьми для визначення їхньої придатності до різних
професій.
Світська освіта (переважно лицарська) давалася знатним юнакам в
основному при дворі монархів чи феодалів. Зачатки такого виховання
з’явилися ще в римський період, при дворах імператорів. Це був перш за
все фізичний розвиток. Юнакам викладали й основи військового мистецтва.
Однак більшість навіть знатних лицарів не вміла читати й писати. Перші
світські університети з’явилися тільки в XII ст. – спочатку в Італії, а
потім і у Франції, у Парижі.
2. Психологічні поняття французьких просвітників
Філософія просвітництва XVIII століття увійшла в історію європейської
філософії і культури як визначальний чинник епохи Просвітництва. Через
усю філософію Нового часу проходить думка про “розумність” світу, яка у
XVIII ст. трансформувалась в ідею просвітництва як головну рушійну силу
історії, джерело і основний засіб досягнення рівності, братерства та
свободи, тобто такого суспільного стану, що відповідає ідеалу Царства
Розуму. В епоху Просвітництва увага філософів повертається від проблем
методології та субстанцій-них основ буття до проблем людського буття,
буття суспільства, історії та перспектив розвитку людства. На цій основі
в філософії Просвітництва формуються два напрямки: деїстичний та
матеріалістично-атеїстичний.
.
4
6
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
