HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Контрольна робота

з дисципліни “Історія психології”

ПЛАН

1. Духовне життя епохи Відродження

2. Психологічні поняття французьких просвітників

Список використаної літератури

1. Духовне життя епохи Відродження

Епоха Відродження припадає на період кризи феодалізму і зародження
капіталізму (в Італії XIV—XVI ст., в інших європейських країнах — кінець
XV—XVI ст.). Властивими для того часу були антифеодальні рухи, релігійні
війни, збільшення кількості бюргерства (вільних жителів міст),
становлення абсолютних монархій та інші соціально-політичні процеси, в
яких виявлялася криза феодального ладу. Боротьба нового зі старим в
економічній і соціально-політичній сферах позначилась і на духовному
житті суспільства, зокрема і на моралі й теоретичному її осмисленні
(етиці). У цей час заявили про себе політичні вчення, які обґрунтовували
право буржуазії на владу, спростовували середньовічні політичні теорії,
що виправдовували світську владу церкви, переконували в “божественній
природі” держави. Розвиток капіталістичних відносин потребував сильної
національної держави, здатної перебороти феодальний сепаратизм,
економічну замкненість.

Духовне життя епохи Відродження в основі своїй було налаштованим на
гуманістичні цінності. Крім того, воно перебувало і під певним впливом
ідей епікурейської школи, згідно з якими високі моральні ідеали можуть
розвиватися, реалізовуватися в житті й без впливу християнської моралі.
Етика епікуреїзму з її налаштованістю на насолодження радощами життя
була близькою до ідеалів гуманізму, всебічного розвитку особистості,
культу земної краси, земного щастя. Такі цінності були близькими і для
молодої буржуазії.

Попри витончену людяність, епоха Відродження не була позбавленою і
потворних ознак. На хвилі заперечення середньовічного аскетизму часто
антитезою йому використовувалися далекі від високої моралі зразки
поведінки в побуті, особистому житті.

Про моральну деградацію як істотну особливість цієї епохи свідчать
свавілля й розпуста, які досягли у багатьох країнах небувалих розмірів.
Навіть священнослужителі були власниками м’ясних лавок, шинків, гральних
і публічних будинків. Особливо деградувало життя в монастирях, які
порівнювали то з розбійницькими вертепами, то з будинками розпусти.
Нерідко за порушення моралі ченців виганяли з міст. Незаконних дітей
мали духовні особи, папи, князі. Неаполітанський король Ферранте
(1458—1494), намагаючись навіяти жах, садив своїх ворогів у клітки,
відгодовував, а потім відрубував їм голови і наказував засолити їх тіла.
Він отруював у венеціанських церквах чаші зі святою водою, намагаючись у
такий спосіб відомстити венеціанській сеньйорії, нерідко за своїм столом
вбивав людей, які йому довірились, насильно оволодівав жінками. Папа
Олександр VI Борджіа (1492—1503) торгував посадами, милостями й
відпущенням гріхів. За свідченнями сучасників, він жив зі своєю дочкою
Лукрецією, яка була коханкою і свого брата Цезаря. Розгул ницих
пристрастей і злочинів торкнувся багатьох діячів Відродження, які
вдавалися до підступу, обману, вбивства тощо. Часто траплялися випадки
граничного морального виродження навіть серед інтелектуально обдарованих
людей.

У політиці утвердилися принципи, які ігнорували моральні цінності —
макіавеллізм, обґрунтований італійським мислителем Нікколо Макіавеллі
(1469 — 1527).

Однак усі ці потворні явища не применшують ролі епохи Відродження у
моральному розвитку людства, оскільки саме в цей час розгорнулася широка
полеміка про право людини на свободу як вирішальний вимір її існування,
про її необхідність творити “свою міру” (італійський мислитель Джованні
Піко делла Мірандола (1463—1494)); визріли наснажені гуманістичним
потенціалом соціальні утопії, які проголошували свободу, братерство,
рівність людей (італійський мислитель Томазо Кампанелла (1568—1639));
духовне життя, наука позбулися релігійних обмежень, почали розвиватися у
просторі світського буття.

      Суспільно-політичне тло епохи Відродження покликало до життя
соціальну особу. Звільнившись від феодальних обмежень у всіх сферах
життя, вона відчула незнані в собі творчі потенції, що знайшло свій вияв
передусім у тогочасному мистецтві. То справді була епоха пробудження
особи, яка зберегла, розвинула в собі набуту за середньовічних часів
духовність. Духовне, моральне життя відбувалося під впливом ідей
реформації (суспільно-політичний рух за реформування католицької
церкви), великих наукових відкриттів, які по-новому виявляли можливості
і здатності людини.

Безперечно, для науки важливого значення набули психологічні ідеї
середньовічної Європи. В епоху середньовіччя в розумовому житті Європи
запанувала схоластика (від грецького «схоластикос» -шкільний, учений).
Цей особливий тип філософствування («шкільна філософія»), що панувала з
XI по XVI ст., зводився до раціонального, що використовує логічні
прийоми, обґрунтування християнського віровчення. Так, описуючи душевне
життя, Фома Аквінський розташував різні її форми у вигляді своєрідних
сходів — від нижчих до вищих. У цій ієрархії кожне явище має своє місце,
встановлені грані між усім сущим і однозначно визначеним, чому, де слід
бути. Ступінчасто розташовані душі (рослинна, тваринна, людська),
усередині кожної з них — здібності та їх продукти (відчуття, уявлення,
поняття).

Термін «олександристи» походить від імені давньогрецького філософа
Олександра Афродісийського, що жив в Афінах наприкінці II ст. н.е., який
прокоментував трактат Аристотеля «Про душу» інакше, ніж Ібн-Рошд.
Корінна розбіжність стосувалася безсмертя душі — основи церковного
віровчення. Якщо Ібн-Рошд, розділяв розум і душу, вважав розум вищою
частиною душі, безсмертною, то Олександр Афродісийський наполягав на
цілісності Аристотелевого вчення і його тези про те, що всі здібності
душі повністю зникають разом із тілом.

Лікар Хуан Уарте (близько 1530-1592), також відкидаючи умоглядність і
схоластику, вимагав застосувати індуктивний метод: «Дослідження
здібностей до наук» (так називалася його книга). Це була перша в історії
психології робота, у якій ставилася задача вивчити індивідуальні
розходження між людьми для визначення їхньої придатності до різних
професій.

Світська освіта (переважно лицарська) давалася знатним юнакам в
основному при дворі монархів чи феодалів. Зачатки такого виховання
з’явилися ще в римський період, при дворах імператорів. Це був перш за
все фізичний розвиток. Юнакам викладали й основи військового мистецтва.
Однак більшість навіть знатних лицарів не вміла читати й писати. Перші
світські університети з’явилися тільки в XII ст. — спочатку в Італії, а
потім і у Франції, у Парижі.

2. Психологічні поняття французьких просвітників

Філософія просвітництва XVIII століття увійшла в історію європейської
філософії і культури як визначальний чинник епохи Просвітництва. Через
усю філософію Нового часу проходить думка про «розумність» світу, яка у
XVIII ст. трансформувалась в ідею просвітництва як головну рушійну силу
історії, джерело і основний засіб досягнення рівності, братерства та
свободи, тобто такого суспільного стану, що відповідає ідеалу Царства
Розуму. В епоху Просвітництва увага філософів повертається від проблем
методології та субстанцій-них основ буття до проблем людського буття,
буття суспільства, історії та перспектив розвитку людства. На цій основі
в філософії Просвітництва формуються два напрямки: деїстичний та
матеріалістично-атеїстичний.

.

4

6

< ” ? ?   ‚ ться перехід від природного до громадянського стану. Від природи люди вільні, мають рівні права на ініціативу, на вияв творчої активності тощо. Однак така рівність не означає, що всі люди однакові, оскільки вони наділені різними здібностями, талантами, вміннями, а отже й різною власністю. Розпад природного стану спричинює саме диференціація власності. Вона зумовлює потребу в державній владі, яка мусить гарантувати непорушність основних прав людини. Життя, власність, свобода — це конституційна формула правової держави. Свобода, на його думку, заперечує будь-які відносини особистої залежності (раба і рабовласника, слуги і господаря тощо), і саме тому народ не втрачає своєї можливості скасувати угоду з правителем, який не виконує своїх функцій і зобов'язань.    Організована поведінка людей у групах, способи управління в них були об'єктом уваги в працях французьких просвітників Ш.-Л. Монтеск'є, Вольтера, Ж.-Ж. Руссо, К.-А. Гельвеція. Так, наукові погляди Шарля-Луї Монтеск'є (1689—1775) на суспільне життя відображені в його “Перських листах” та в праці “Про дух законів”. Він вважав, що управлінські процеси в державі регулюють природні й громадські закони: перші діють за умов “природного стану”, а другі встановлюють люди. За Монтеск'є, природний стан характеризується як стан миру і взаємодопомоги, спільних зусиль людей, а громадські закони мають враховувати культурні, кліматичні та географічні умови їх життя. Саме це сприятиме гармонії у спільній діяльності людей та їх відносинах. На його думку, стиль управління в державі залежить від географічного положення та величини території, яку займає держава: у південних країнах людей потрібно змушувати до праці, тому географічне розташування робить доцільним тут інститут рабства; для північних країн, де людина сама виявляє активність, рабство неприродне. У великих державах, вважав Монтеск'є, закономірним є деспотизм, у середніх — монархія, у малих — республіка. Хоча абсолютизацію принципу географічного детермінізму у формуванні суспільних відносин згодом було засуджено, позначена Монтеск'є проблема щодо врегулювання відносин між державною формою управління і народом за допомогою законів була актуальною. Основу філософських поглядів Вольтера (1694— / 778) на соціально-управлінські процеси в державі становить концепція “просвіченого правління” (йдеться про просвіту монархів, а не простого люду), тобто союзу філософів і управителів, за якого перші повинні дбати про справедливі закони, а другі — впроваджувати їх у практику співжиття. За такого співжиття помітною є роль природних чинників людської поведінки, а людські пристрасті стають основою відносин у спільноті, адже індивіди, намагаючись задовольнити свої потреби, об'єднуються в організовані групи для спільного життя. Одним з перших філософів-просвітників деїстичного напрямку був Шарль Луї де Монтеск'є (1689–1755), який робить спробу пояснити виникнення і розвиток суспільства як природно зумовлений процес. Визнання такої суттєвої умови матеріального життя суспільства, як географічне середовище, було важливим кроком вперед у порівнянні з апеляціями до абстрактної "людської природи" філософів XVII ст. Монтеск'є, характеризуючи психологічні особливості людської природи, починає розглядати її як таку, що сформувалася під впливом умов життя людей у певному природному середовищі, а якоюсь мірою навіть характеру їхньої трудової діяльності. Одним з найзначніших досягнень Монтеск'є була ідея співвідношення законів суспільного розвитку та природного середовища, врахування кліматичних умов, характеру ґрунту, площі, способу життя народів, що визначають не тільки "дух законів", а й державне правління. Він розрізняє три види державного правління: республіканське, монархічне та деспотичне. Монтеск'є висуває плідну установку: зрозуміти суспільство як певну цілісність і відмовитись від поверхового погляду на нього як на механічний агрегат індивідів та інститутів. Він характеризує соціальну цілісність через поняття "загального духу народів" як результату дії "багатьох речей", що "управляють людьми": клімату, релігії, законів, принципів правління, прикладів минулого, звичаїв, традицій і т.д. Центральним елементом "загального духу народів" Монтеск'є вважав специфічні "людські пристрасті", що спонукають людей діяти так, щоб суспільство та його структура мали стійке існування. В республіці таким центром є доброчесність як діяльна любов до вітчизни та рівності; в монархії – честь, як вигідні для правителя забобони окремих осіб та суспільних груп і станів; у деспотії – страх. Монтеск'є при цьому підкреслює, що республіки занепадають при послабленні в них доброчесності, монархії – честі, а деспотії – страху. Для кожного способу правління шкідливим є також залучення до нього чужорідних принципів та спонукань до дії. Отже, Монтеск'є поставив і досліджував важливу проблему політичної значимості соціально-психологічних рис народів, проте роль цих рис ним занадто абсолютизувалась. Правда, ця абсолютизація зумовлена у Монтеск'є прагненням виявити об'єктивні детермінанти психології різних народів та властивих для них "способів правління". Ці детермінанти, на його думку, походять від географічного середовища, це перш за все клімат, грунт, рельєф місцевості і величина території. Перші два детермінують спосіб правління через вплив на формування психології народів, решта ж через вплив на організацію діяльності людей. Незаперечною заслугою Монтеск'є є також детальна розробка локківської ідеї поділу влад на законодавчу, виконавчу та судову. Лише за умови такого поділу, на його думку, можливий державний лад, за якого нікого не примушуватимуть робити те, до чого не зобов'язує закон, і не робити того, що закон йому дозволяє. Життя духу є не просто життям, а розумністю, себто процесом мислення. Тією людиною, котра добачила це, був Лашельє, один із найбільших серед сучасних французьких філософів. Протягом свого довгого життя учителя, перед ким у тій його якості французька думка лишається у незмірному боргу, Лашельє опублікував небагато, але те, що він таки оприлюднив, є взірцем глибокого мислення і ясного виразу. Його короткий нарис «Психологія та метафізика» 1 — це майстерний виклад тієї тези, що психологія як одна із природничих наук неспроможна збагнути дух таким, яким він є насправді; вона здатна вивчати тільки безпосередні дані свідомості, наші відчуття й почуття; одначе суттю духу є те, що він знає, себто має за свої об’єкти не прості стани самого себе, а цілий дійсний світ. Спроможності знати надає йому той факт, що він мислить; а діяльність мислення є вільним або ж самостворюючим процесом, який, щоб існувати, не має потреби грунтуватися ні на чому іншому, крім самого себе. Якщо ми далі поставимо запитання, чому існує думка, тоді єдино можливою відповіддю буде, що саме існування, хоч би чим іще воно було, є тією діяльністю мислення. Осередком аргументації Лашельє тут є ідея, що саме знання є однією з функцій свободи; і знання є можливим тільки тому, що /257/ діяльність духу — абсолютно спонтанна. Ось чому природнича наука, замість кидати сумнів на дійсність духу через неспроможність відкрити його в природі чи обстоювати його, знаходячи його там (на що вона ніколи не спроможеться), обстоює його в цілком відмінний спосіб, бувши сама одним із продуктів духовної діяльності науковця. Ця ясна концепція життя духу як такого життя, що є і свободою, і знанням, і ще й знанням про свою власну свободу, життя, яке жодна наукова думка не може ані виявити, ані проаналізувати в термінах психології, є саме тим, чого, як ми з’ясували, бракує німецькій школі. Це — ще не теорія історії, але вже основа для такої теорії. Коли б інші французькі мислителі осягнули концепцію Лашельє, їм би не довелося все займатися критикою природничої науки, що забрало стільки місця у французькій філософії кінця XIX й початку XX сторіч. Аргументація Лашельє фактично підірвала підвалини тієї структури, чиї верхівки вони штурмували: не саму [природничу] науку, а філософію, яка силкувалася довести, що та наука — єдино можлива форма знання, і таким чином, хоч і непрямими виразами, зводила дух до природи. Тож мені немає потреби описувати працю, яку виконав Бутру із своєю школою — він-бо зробив спробу реабілітувати дійсність духовного життя тим, що кинув сумнів на солідність [природничо-] наукового знання. Але щоб показати, що ж вийшло з цих критик, коли їх доведено до пуття й вибудувано з них таку собі конструктивну філософію, я повинен сказати декілька слів про творчість Бергсона.

Похожие записи