Болгарія в період Османського панування

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Історія країн Центральної та Східної Європи»

на тему:

«Болгарія в період Османського панування»

ПЛАН

ВСТУП

1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ БОЛГАРСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В ПЕРІОД
ОСМАНСЬКОГО ПАНУВАННЯ

1.1. Занепад сіпахійської системи

1.2. Соціально-економічні зрушення в другій половині ХVII –

наприкінці ХVIII ст.ст.

2. ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК БОЛГАРСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ ПІД ОСМАНСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ

2.1. Підготовка болгар до військового повстання, зближення з Росією

2.2. Суспільно-політичний рух у Болгарії в 60-70-ті роки ХІХ ст.

3. БОЛГАРСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

3.1. Особливості зародження національного Відродження болгар

3.2. Труднощі на шляху національного руху, форми боротьби проти
поневолення

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Передчасна смерть Душана обернулася лихом для всіх Балкан. Він був одним
з небагатьох, хто тоді ясно передбачав небезпеку, що загрожувала
християнству з боку турків. У 1353 р. Іоанн VI Кантакузин звернувся до
турків по допомогу проти Іоанна V Палеолога та військ його тодішніх
союзників — одного болгарського й одного сербського загонів. Турки
буквально розшматували ці два союзні загони поблизу Димотики; серби
постраждали навіть більше, ніж болгари. Це було перше попередження,
якого Душан не міг не помітити. Коли потому турки утвердилися в
Галліполі, Душан досить добре зрозумів, що це віщувало. Він виявив свій
намір очолити військовий союз усього християнського світу проти турків і
довів його серйозність відправкою почесного посольства до папи Інокентія
VI в Авіньйон. Він прямо заявив про свою готовність визнати папу батьком
усіх християн і наступником Петра. Він також був готовий сприяти миру і
дружнім стосункам між католиками та православними у своєму королівстві.
Папа радо зустрів пропозицію Душана і висловив бажання призначити його
«капітаном усього християнства». На шляху до Сербії папські легати,
єпископ Варфоломій з Трогіра (Трау) та вчений француз Петро Фома з
Перигора, зустрілися в Пізі з імператором Карлом IV, королем Богемії.
Карл дав їм листа, в якому підтримував наміри Душана та вітав його як
братнього слов’янського правителя.

На жаль, Людовік Угорський зірвав цей план своїм недоречним нападом на
Сербію, викликаним, можливо, заздрістю до нового речника християнства.
Смерть Душана невдовзі поклала край усім проектам такого роду.

По смерті Душана скоро стала очевидною слабкість слов’янських державних
утворень, зокрема Сербії та Болгарії.

Турки безупинно просувалися Грецією. Вони утвердилися у Фракії і близько
1363 р. захопили Адріанополь, що став їхньою столицею. Замість того щоб
об’єднатися перед лицем спільної небезпеки, греки та болгари заходилися
воювати один з одним. Крім того, на царя Івана Олександра (1331 — 1371)
напав Людовік Угорський, який зайняв провінцію /101/ Видин та ув’язнив
Олександрового сина Срацимира, який там урядував. Лише у 1369 р. цар
зміг визволити сина і знову посадити його на трон у Видині. Поділ
царства на дві частини, Тирновську та Видинську, призвів до того, що
територія поблизу гирла Дунаю набула незалежності під владою місцевих
деспотів. Усе це значно послабило болгарські сили опору. Згодом
внутрішні негаразди за часів Олександрового наступника Івана Шишмана
(1371-1393) відкрили туркам шлях для подальших успіхів. Свого наступного
нищівного удару вони завдали у 1371 р. проти Вукашина, який
величав себе королем Македонії. У битві на річці Мариці турки винищили
війська короля та сербської знаті. Це стало початком турецького
панування на Балканах.

Знесилений боротьбою зі Срацимиром, болгарський цар Іван Шишман був
змушений порозумітися з турками і в 1375 р. віддати свою сестру заміж за
султана. У 1382 р. він поступився туркам Софією. Підбадьорений
тимчасовим воєнним успіхом сербів на чолі з Лазарем, він гадав, що
наближається час, коли туркам можна буде успішно кинути виклик.
Намагаючись пересвідчитись у цьому, він, однак, зазнав поразки і своїм
життям був зобов’язаний втручанню сестри-султанші. Болгарія стала
турецькою провінцією і водночас втратила свою церковну незалежність.

В даній курсовій роботі буде розглянута Болгарія в період Османського
панування.

Структура роботи: робота складається зі вступу, основної частини, яку
формують три розділи з підрозділами, висновків та списку використаної
літератури.

1. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ БОЛГАРСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В ПЕРІОД
ОСМАНСЬКОГО ПАНУВАННЯ

1.1. Занепад сіпахійської системи

Підкорення болгарських земель Османською імперією, відсутність найменших
автономних прав ставили болгарську економіку у цілковиту залежність від
турецької. Проте господарська криза в імперії, що розпочалася ще в XVI
ст., набула із середини XVII ст. незворотного характеру.

Військово-феодальна сіпахійська система переживала у той період глибокий
занепад. Заснована на завоюваннях усе нових і нових земель, вона
неминуче мала виявити свої суперечності після завершення територіального
розширення імперії. Військові ленникисіпахі прагнули тепер значно
збільшити площу своїх тимарів і зеаметів, обкласти селян, які проживали
на цих землях, додатковими поборами. Ще з кінця XVI ст. спостерігається
зростання великих земельних володінь. Віднині сіпахі міг володіти вже не
одним, а відразу кількома земельними наділами. Створені таким чином
великі маєтки з умовних земельних володінь перетворюються на безумовні.
Якщо раніше сіпахі отримував основний прибуток від війни, то тепер,
після завершення захоплення інших територій, він почав вимагати від
селян усе нових і нових платежів. При цьому менталітет сіпахі змінювався
не так швидко, як економічна кон’юнктура: оподаткування ним власних
селян уже нагадувало воєнну контрибуцію.

Криза військово-ленної сіпахійської системи призвела до значного
скорочення кількості ленників. Це суттєво послаблювало військову міць
держави. Так, чисельність сіпахі всього за 150 років (з середини XVI до
кінця XVII ст.) скоротилася в 10 разів. Певною мірою розвалові
сіпахійської системи сприяла також діяльність султанів. Скорочуючи
державний земельний фонд, вони часто робили дарунки своїм прибічникам.
Власники нових маєтків, як правило, не відбували за них військову
службу. Як наслідок — інтереси держави і великих землевласників вступали
в гостру суперечність.

Такі процеси негативно впливали на аграрні відносини в болгарських
землях. Становище сільського населення Болгарії в цей період значно
погіршується. У нових володіннях, що перейшли в спадок — чифтліках —
феодали заводили власні господарства. Безумовно, вони були
заінтересовані в отриманні додаткових прибутків і тому переводили селян
на панщину. Це “друге видання кріпацтва”, що здійснювалося за
східноєвропейським сценарієм, змусило багатьох селян рятуватися втечею
від своїх господарів. Процес набув такого розмаху, що термін пошуку
збіглих болгарських селян в Османській імперії було збільшено до 30
років.

Разом з тим, саме у чифтліках поряд із панщиною почалося активне
застосування оренди землі. Використання праці батраків (аргаті) сприяло
поступовому виникненню на селі зародків нових виробничих відносин.
Володарі чифтліків були тісно пов’язані з ринком і залежали від його
кон’юнктури. Збільшення поставок на ринок сільськогосподарської
продукції об’єктивно сприяло розвиткові внутрішньої торгівлі, певному
пожвавленню товарно-грошових відносин в імперії.

Крім панщини, важливою причиною погіршення становища болгарських селян
було запровадження нової системи стягнення основного грошового податку —
джизьї. Тепер його називають хараджем. З кінця XVII ст. він значно зріс
і сплачувався вже не з кожного двору, а з кожного чоловіка-християнина:
спочатку з п’ятнадцяти, пізніше — з семи років. Загальна кількість
різних податків у цей час наближалася в імперії до кількох сотень.

Погіршилося й соціальне становище християнської людності країни. З кінця
XVII ст. тільки до нього застосовується термін райя (стадо), яким раніше
називалося все населення імперії, що сплачувало податки, незалежно від
віросповідання. У цілому, в XVII—ХУШ ст. спостерігається вирівнювання у
правах різних категорій болгарського селянства. Селяни, які ще зберігали
окремі привілеї, потрапили в повну залежність від поміщиків. Останні
брали собі так багато, що це позбавляло болгарських селян будь-якої
господарської ініціативи. Спроби селян покинути землеробство і зайнятися
більш прибутковою діяльністю припинялись досить великими штрафами. Лише
завдяки суворим заходам поміщикам удавалося утримувати селян на землі,
що сприяло їх дальшому закріпаченню.

Значне полегшення болгарам принесло лише скасування на початку
XVII ст. ненависного девшурме (“податку кров’ю”). Хлопчиків-християн
перестали насильно навертати до мусульманства й забирати до корпусу
яничарів. Але це скасування диктувалося не стільки турботою Порти про
іновірне населення країни, скільки ненадійністю яничарського корпусу,
який став джерелом постійних невдоволень і смут. На відміну від
сільського господарства у болгарських містах у другій половині

1.2. Соціально-економічні зрушення в другій половині ХVII – наприкінці
ХVIII ст.ст.

XVII — наприкінці XVIII ст. спостерігався певний економічний прогрес.
Міста імперії взагалі, й болгарські зокрема, виробляли різноманітну
продукцію: від амуніції, обмундирування, озброєння для армії до
предметів розкоші, що мали значний попит у Європі. Особливо помітним
прогрес болгарської економіки був у другій половині XVIII ст.

Цей період характеризується прискоренням процесу урбанізації. Поряд зі
старими центрами ремесла й торгівлі — Софією, Пловдивом, Відином —
з’являються нові — Троян, Габрово, Слівен, Котел. Як правило, нові міста
виникали у місцевостях, віддалених від давніх торговельно-ремісницьких
центрів, їх поява та зростання безпосередньо пов’язані з міграцією
болгарського населення, що рятувалося від утисків турецької влади.
Незважаючи на те, що внутрішній ринок на Балканах був слаборозвинений,
зростання міст значною мірою сприяло пожвавленню місцевої торгівлі.

На той час у великих містах Болгарії проживали десятки тисяч городян,
кількість яких стрімко збільшувалася. Софія та Пловдив, наприклад,
входили до десяти найбільших міст європейської частини імперії. Варто
зазначити, що, на відміну від старовинних міст, нові заселялися майже
самими тільки болгарами. З другої половини XVII ст. сталися зміни й у
національному складі старих болгарських міст. Якщо протягом перших трьох
століть османського володарювання ці міста, як правило, мали турецький
вигляд, то на межі XVII—

XVIII ст. турецька людність скрізь витісняється болгарською. Цей процес
був тісно пов’язаний з деякими ментальними традиціями. Історично
склалося так, що торгівля розглядалася османами як невигідна справа.
Тому серед купців імперії переважали греки, євреї, вірмени, болгари.
Інша причина національно-демографічних змін крилася в тісних зв’язках
болгарських міст із сільською місцевістю, де переважно жили болгари.
Розширення товарообміну між містом і селом сприяло постійній міграції
селян до міст.

Економічні зв’язки міста і села, що постійно зміцнювалися, зумовлювали
структурну перебудову виробництва. З’являються нові види ремесел.
Особливо інтенсивно розвивалися галузі виробництва, які працювали на
сільськогосподарській сировині (текстильна, шкіряна, деревообробна та
ін.). Оскільки багато галузей болгарської промисловості обслуговували
потреби османської армії, Порта сприяла їхньому подальшому розвиткові.
Він стимулювався не тільки збільшенням урядових замовлень, а й новою
політикою стосовно болгарських ремісничих корпорацій.

Ще з кінця XVII — початку XVIII ст. ремісничі цехи імперії (еснафи)
перебували в цілковитій залежності від місцевої влади та лихварів.
Система патентів (гедиків), запроваджена Портою в 20-х роках XVIII ст.,
гальмувала розвиток ремесел і торгівлі. Віднині перш ніж відкрити
невеличку крамничку чи майстерню слід було купити гедик. Коштував він
досить дорого, що змушувало нових ремісників і торговців звертатись за
позиками до лихварів. Таким чином, ремесло й торгівля потерпали не
тільки від свавілля чиновників, а й від торговельно-лихварського
капіталу.

У другій половині XVIII ст. становище болгарських ремісників
поліпшується. Згідно з указом султана (1773) їхні корпорації дістали
певний юридичний захист від зловживань місцевої адміністрації. Проте
підвищення їхнього юридичного статусу зовсім не означало, що уряд став
на шлях протекціонізму, хоч об’єктивно згаданий указ сприяв подальшому
розвиткові виробництва.

Уже на межі XVII—XVIII ст. в Болгарії існувала регіонально-галузева
спеціалізація. Назви окремих болгарських міст по суті стають
торговельними марками виробів, які в них виготовляються (Слівен,
Габрово, Котел — шерстяні тканини; Пловдив, Нікополь — готовий одяг;
Чипровець — ювелірні вироби; Самоків — металообробка). З середини XVIII
ст. вироби болгарських ремісників реалізуються в різних регіонах
імперії. Крім військового спорядження зростає випуск товарів
громадського вжитку.

Найрозвиненішою галуззю болгарського ремесла в цей час вважалося
текстильне виробництво. У ньому, як і в металообробці, були задіяні
тільки болгари. Шкіряне ж виробництво опинилося в руках турків.

У другій половині XVII—XVIII ст. спостерігається розвиток ремесел і в
болгарському селі, хоча процес відокремлення ремесла від сільського
господарства ще не завершився. Виняток становили лише райони, багаті
покладами залізної руди. Місцеві сільські ремісники сільським
господарством не займалися.

Єдиний внутрішній ринок у Болгарії в другій половині XVII — наприкінці
XVIII ст. ще не сформувався. Проте чимало болгарських міст на той час
уже стали значними центрами місцевої торгівлі (Софія, Нікополь, Відин,
Пловдив та ін.). Сучасники-іноземці неодноразово відзначали
багатолюдність болгарських базарів, велику кількість торговельних місць,
різноманітність продукції, що пропонувалася. Але за всієї прибутковості
торгівлі вона не привела до радикальних змін у становищі підкорених
народів. До того ж на стан торгівлі в імперії взагалі й у Болгарії
зокрема негативно впливали такі фактори:

1) наявність внутрішніх митниць, що перешкоджали вільному товарообміну;

2) результати європейської “революції цін”, що найбільш відчутно
виявилися з середини XVII ст.;

3) заборона на вивіз у країни Європи деяких видів товарів;

4) відсутність надійного юридичного захисту купців, що були постійними
жертвами вимагань і зловживань представників османської адміністрації;

5) особлива політика Порти стосовно купців з країн Західної Європи.

Вже з XVII ст. в Османській імперії діяв “режим капітуляцій “. Він
дозволяв західноєвропейським купцям сплачувати досить низькі мита й
робив іноземних торговців непідлеглими місцевій владі. Така комерційна
політика Порти затримувала розвиток вітчизняної торгівлі та
промисловості, перетворювала імперію на ринок збуту іноземної продукції,
спричинювала дальше відставання держави від передових
західноєвропейських країн.

2. ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК БОЛГАРСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

ПІД ОСМАНСЬКОЮ ІМПЕРІЄЮ

2.1. Підготовка болгар до військового повстання,

зближення з Росією

Загальний соціально-економічний занепад Османської Імперії в другій
половині XVII— наприкінці XVIII ст. суттєво вплинув і на політичний
розвиток Болгарії. Основною рисою цього розвитку стало посилення
національно-визвольного руху.

Сама структура влади османів у Болгарії, її цілковите підпорядкування
центральному урядові, зловживання місцевої влади та збирачів податків —
все це штовхало болгар на продовження боротьби проти завойовників. Форми
цієї боротьби залишались ті самі, що й у попередній період, хоча
внутрішньополітичне й зовнішньополітичне становище імперії зазнало
суттєвих змін.

Тривало дальше ослаблення центральної влади й зростання могутності
місцевих феодалів. Величезна різноплемінна імперія вже не бажала сліпо
виконувати накази, що надходили в усі її кінці зі Стамбула. Ненадійними
стали і яничари, які колись вважалися опорою влади султана. Заколоти,
змови, бунти в середовищі яничар поступово стають звичайним явищем.

Досить несприятливим для Порти виявилося й зовнішньополітичне становище.
Приєднання України до Росії, зміцнення Австрії, невдалі
російсько-турецькі війни — все це підривало вплив Османської імперії у
міжнародних справах й об’єктивно сприяло піднесенню
національно-визвольного руху пригноблених народів.

На всі прагнення цих. народів до незалежності Порта відповідала
традиційним способом — посиленням репресій. Заохочувалися спалахи
релігійного мусульманського фанатизму та криваві злодіяння
фанатиків-башибузуків. Почастішали випадки насильного навернення до
ісламу цілих болгарських селищ. Боротьба османського уряду з
південнослов’янськими православними церквами вступила в нову фазу.

Зважаючи на зміцнення Росії, Порта все більше побоюється її впливу на
етнічно близьких одновірців. За цих умов уряд зробив спробу остаточно
підпорядкувати болгарську церкву грецькому духовенству. Еллінізація
здійснювалася повним ходом. Мовою релігійних відправ ставала грецька. З
греків рекрутувалася й вища православна ієрархія Болгарії. Така політика
цілком улаштовувала лояльних туркам греків-фанаріотів. Еллінізація
болгарської церкви дала змогу фанаріотам посилити своє торгове
проникнення до Болгарії. Саме за їхніми настійними вимогами султан видав
у 1766 р. фірмани (укази), згідно з якими архієпископство Охридське
підпорядковувалося патріархові Константинопольському.

Така політика османського уряду суперечила інтересам християнських
народів імперії і змушувала болгар шукати союзників за кордоном. Як і в
попередню добу, повстання в державі спалахували щоразу, коли Порта
починала воєнні дії проти християнських країн.

Наприкінці 40-х років XVII ст., після піввікової бездіяльності, болгари
зробили рішучі спроби звільнитися від османського іга. Було укладено
таємну угоду про спільні дії з волохами. Також болгари сподівалися на
підтримку європейських держав. З цією метою болгарський боярин Петр
Паркевич відвідав з таємною дипломатичною місією Польщу, Венецію,
Австрію. Поїздка виявилася невдалою. Тільки Венеція погоджувалася
допомогти болгарам, однак П. Парцевич розраховував на більше. У 1655 р.
він створив таємну спілку балканських християн. Лише пасивність західних
країн у черговий раз відстрочила відкритий виступ. Австрія припинила
вагатися тільки тоді, коли над нею самою нависла смертельна небезпека. У
1683 р. турки намагалися взяти Відень, але зазнали під його стінами
поразки. Проти Османської імперії утворилася “Священна ліга”, до складу
якої увійшли Австрія, Венеція, Польща, Росія. Війна з лігою для турків
проходила досить невдало. Поразки на фронтах спричинили заколот яничарів
і повалення султана.

У Болгарії повним ходом тривала підготовка до повстання. Його центром
мала стати стародавня столиця Болгарської держави — Тирново.
Символічними виявилися не тільки вибір місця виступу, а й кандидатура
його проводиря. Ним став Ростислав Срацимирович, за легендою — нащадок
болгарського царя Івана Срацимира. Відвідавши в 1686 р. Москву, він
установив тісні контакти з патріархом Московським і пообіцяв сприяти
підпорядкуванню православних церков на Балканах Московському
патріархатові. У той момент, коли Срацимирович повертався з Росії,
підготовлений план повстання виказав зрадник. Почалися “жнива голів”.
Османську армію, що прямувала на польський фронт, було кинуто на взяття
Тирново. Повстанці не зуміли захистити своє місто. Більше половини його
жителів знищили яничари. Поранений Срацимирович вибрався з міської
фортеці й переховувався в одному з важкодоступних монастирів. Звідси
через три роки він виїхав до Росії.

Виданий зрадником план, очевидно, передбачав одночасне повстання в
декількох болгарських містах і регіонах. У цьому переконують час і
географія наступних виступів: у 1687 р. взялися до зброї жителі Силістри
й Нікополя, у 1688 р. спалахнуло потужне повстання в місті Чипровець.

Чипровецьке повстання розпочалося після успішного наступу австрійських
військ. Вибивши турків із Белграда, австрійці рушили в південному
напрямі й наблизилися до болгарських земель, їхній подальший наступ,
згідно з австрійсько-болгарською взаємною домовленістю, мав підтримати
національно-визвольний рух у запіллі османських військ. Але в розпалі
Чипровецького повстання плани австрійського командування раптом
змінилися. Відступ австрійців у Трансільванію поставив болгар у скрутне
становище. Погано озброєні, недосвідчені у військовій справі ремісники,
торгівці, селяни не змогли протистояти численній турецькій армії.
Воєводи, які очолювали загони повстанців, не скоординували своїх дій і
були розгромлені поблизу села Кутловіци угорцями, які перейшли на бік
османів. Повстанці, що залишилися живими, відступили до Чипровця, який
став для них могилою. Місто дощенту зруйнували, а його населення
знищили. Тільки одиниці втекли у Волощину й Трансільванію, таким чином
урятувавши власне життя.

Поразка чипровчан пояснюється не тільки їхньою незадовільною військовою
організацією та чисельною перевагою противника. Серед інших причин варто
назвати й небажання православних болгар битися на боці католицьких
країн. У XVII ст. зафіксовано чимало прикладів кривавих сутичок між
католиками і православними. Австрія та Польща могли стати для болгар не
менш жорстокими поневолювачами, ніж османи. Місіонерська діяльність
римо-католицьких проповідників, задовго до Чипровецького повстання, не
залишала сумнівів у прагненні Римської курії навернути православних
болгар у католицтво.

Цей конфесійний антагонізм, що наростав, сприяв неминучому зближенню
болгар з Росією. Контакти, встановлені Срацимировичем із Москвою
напередодні “тирновського заколоту”, успішно розвивалися. Під час
російсько-турецької війни 1686-1700 рр. російські війська захопили Азов.
Цей успіх посилив у Болгарії надії на визволення: в мирний договір, що
підбивав підсумки війни, було внесено пункт про свободу віросповідання в
Османській імперії.

У 1710 р. Порта розпочала нову війну проти Росії. Ця подія викликала
значний резонанс у південнослов’янських землях. Петру І повідомляли з
Балкан про готовність православних народів підняти повстання в запіллі
османських військ. Очікуючи на прихід російської армії, активізувалися
гайдуки та озброєні селяни Західної Болгарії. Однак Прутський похід
Петра І в 1711 р. закінчився поразкою росіян. Зрада одного з волоських
князів допомогла туркам оточити російські війська й відсікти їх від
південнослов’янських загонів. Провал Прутського походу змінив наміри
болгарських патріотів. У результаті цього загальний виступ у Болгарії не
відбувся.

Усі наступні російсько-турецькі війни XVIII ст. давали значний поштовх
визвольному рухові на болгарських землях. Від середини XVIII ст. основну
роль в антиосманській боротьбі в Європі відіграє вже не Австрія, а
Росія, її успіхи сприяли подальшому ослабленню Османської імперії і
підвищували шанси підкорених народів на визволення. Показовою щодо цього
є російсько-турецька війна 1768—1774 рр. Порта в ній зазнала поразки, а
низка статей Кючук-Кайнарджийського мирного договору давала змогу Росії
взяти під захист православних на Балканах. Це зміцнювало культурні,
релігійні та політичні зв’язки болгарських земель із Російською
імперією, багато в чому посприяло початку національного Відродження
болгар.

2.2. Суспільно-політичний рух у Болгарії

в 60 -70-ті роки ХІХ ст.

Головним чинником політичного розвитку Османської імперії в середині XIX
ст. стала Кримська війна з Росією (1853— 1856). Союзниками Порти в цій
війні виступили Англія, Франція, Сардинське королівство, які намагалися
перешкодити дальшому посиленню російського впливу на Балканах. Утім таке
посилення викликало відверте співчуття серед пригноблених османами
балканських народів. Воєнні успіхи російських військ вони пов’язували з
власними сподіваннями на визволення.

Поразка Росії в Кримській війні відстрочила неминучий розпад Османської
імперії. Під тиском західних держав Порта взялася в 1856 р. проводити
окремі реформи. Так, маніфест султана підтверджував указ 1839 p., який
визнавав рівність усіх конфесій перед законом. Проте у виграші від цього
маніфесту виявились не стільки південнослов’янські піддані імперії,
скільки фінансисти західноєвропейських країн. Згідно з маніфестом
іноземці мали право купувати нерухомість в імперії та ввозити до неї
свій капітал. За допомогою цього капіталу прокладалися залізниці, багато
з яких проходили через територію Болгарії.

Будівництво залізниць сприяло розвиткові національної економіки й
торгівлі. Зросла кількість мануфактур, головним чином у легкій
промисловості. З’являються нові фабрики, хоча їхня кількість не була
значною (трохи більше 20 в третій чверті XIX ст.). Незважаючи на певний
економічний прогрес Болгарія в цей період залишалася слаборозвиненою
аграрною країною.

Іноземні позики (понад 10 у третій чверті XIX ст.) посилювали фінансову
залежність Порти від Заходу. Катастрофічне зростання зовнішнього боргу
змусило османський уряд оголосити на початку 70-х років про банкрутство
фінансової системи країни. З метою покриття цього боргу Порта регулярно
збільшувала податки.

Режим капітуляцій, що його підтверджував маніфест 1856р., призвів до
експансії на внутрішній ринок дешевої промислової продукції з-за
кордону. Це руйнувало кустарну болгарську промисловість й водночас
сприяло її перебудові. Багато підприємств пристосувалися до нової
ринкової кон’юнктури, насамперед ті, на яких успішно розвивалися нові
виробничі відносини й активно застосовувався поділ праці.

Зростання товарного виробництва було характерним і для сільського
господарства. Цьому сприяло юридичне визнання за селянами в 50-60-ті
роки XIX ст. права на землю. При цьому верховним власником землі, як і
раніше, залишалася держава, на користь якої збирались податки, в тому
числі й головний серед них — “десятина”.

У50—70-тіроки в Болгарії завершується формування єдиного внутрішнього
ринку. Воно було пов’язане з успіхами торгівлі, в якій чільну роль тепер
відігравали болгарські купці. Разом із власниками мануфактур, фабрик,
млинів вони поповнювали ряди молодої національної буржуазії. Зростання
її матеріальних прибутків і підвищення соціального статусу відбилися й
на її світогляді. Якщо в першій половині XIX ст. серед болгарських
підприємців і купців переважали протурецькі та прогрецькі настрої, то з
середини століття в їхньому середовищі спостерігається зростання
національної самосвідомості. Посилюється прагнення до незалежності, яка
закріпила б їхнє панівне становище в суспільстві.

Формуванню молодої болгарської нації сприяло й загальне піднесення
національної культури. У третій чверті XIX ст. помітно підвищився рівень
освіти в Болгарії. Представники національної буржуазії брали активну
участь у благодійній діяльності з організації нових шкіл і спеціальних
середніх навчальних закладів. Обговорювався також проект заснування
національного університету, але через опір османського уряду та
грецького духовенства цей проект не був реалізований. Болгарська молодь
здобувала вищу освіту за кордоном — у Росії, Австро-Угорщині, Франції,
Італії. Випускники тамтешніх університетів поповнювали ряди болгарської
інтелігенції, в середовищі якої прагнення до національного визволення
було особливо сильним.

Поширенню освіти серед болгар сприяла мережа бібліотек-читалень, а також
різноманітних гуртків і спілок (благодійних, культурно-просвітницьких,
жіночих, наукових, літературних). Серед останніх особливу роль
відігравало засноване в 1869 р. “Белгарско книжовно дружество “. Воно
об’єднувало багатьох відомих болгарських письменників і вчених. Згодом
на його основі виникла Болгарська Академія наук.

Діяльність різноманітних спілок особливо активізувалася з розвитком
видавничої справи. У 1857 р, в Пловдиві просвітник Христо Данов заснував
перше болгарське книжкове видавництво. Всього за 20 років, що передували
визволенню країни, в Болгарії виходило друком понад 60 періодичних
видань. Багато газет і журналів національною мовою видавалося й за її
межами. В імперських і закордонних виданнях автори статей по-різному
бачили майбутнє країни. Якщо константинопольський “Царградський вісник”
демонстрував лояльність стосовно Порти, то газети, що друкувалися в
Бухаресті — “Независимост” і “Будущност” — закликали до революційної
боротьби та відновлення болгарської державності.

Просвітницька й літературна діяльність кращих представників болгарської
інтелігенції дала певні результати. Вона сприяла значним зрушенням у
культурному розвитку народу, посиленню його прагнення до визволення
країни.

Це прагнення насамперед утілилося в русі за церковну самостійність
(автокефалію). Грецьке засилля в болгарській церкві, цілковите її
підпорядкування патріархові Константинопольському, ворожість останнього
до будь-яких проявів болгарської національної самосвідомості викликали
рішучі протести переважної частини віруючих болгар. Рух за автокефалію
розпочався наприкінці 1856 р., коли до Константинополя з’їхалися
делегати з різних регіонів Болгарії з петиціями до уряду. В них
містилися прохання парафіян звільнити болгарську церкву від ієрархічного
підпорядкування патріархові Константинопольському.

Після відмови патріаршого собору піти на поступки болгарській пастві у
квітні 1860 р. сталася подія, яка де-факто започаткувала болгарську
автокефалію. Під час великодньої літургії в болгарській церкві
Константинополя один із лідерів руху за церковну самостійність Іларіон
Макаріопольський на вимоги парафіян змінив текст молитвослів’я. Замість
того, щоб згадати в ньому патріарха Константинопольського як духовного
владику православних Порти, Іларіон вимовив “усяке православне
єпископство”. Аналогічним чином відтоді стали здійснюватися відправи й
на території Болгарії. Священиків, вірних патріархії, віруючі виганяли з
храмів. Порта визнала самостійність Болгарського екзархату тільки через
10 років, у 1870р., але навіть після цього патріарх відмовлявся
наслідувати приклад султана й на одному з соборів оголосив про
відлучення болгар від церкви.

Запровадження автокефалії стало першим великим успіхом болгарського
національного руху. Характерною рисою його нового етапу, що розпочався
після Кримської війни, було створення й активна діяльність впливових
революційних груп, їх учасники вбачали свою кінцеву мету вже не в
змаганнях за окремі поліпшення становища болгар, а в їх національному
визволенні з-під османського іга. Попри відмінності в поглядах,
зумойлені належністю до різних соціальних груп, молоді болгарські
революціонери виступали за найрадикальніші форми боротьби й, перш за
все, за збройне повстання.

Найрішучіше були налаштовані представники болгарської діаспори в
християнських країнах Європи. Сподіваючись на військову допомогу Росії,
вони ще під час Кримської війни заснували за кордоном свої організації
{Бухарестський комітет, Одеське болгарське настоятельство тощо). У самій
Османській імперії діяло законспіроване “Таємне товариство”, яке
містилося в Константинополі. Ці об’єднання надавали всіляку підтримку
російському командуванню, зокрема забезпечували його важливою
розвідувальною інформацією. Але поразка російської армії в Кримській
війні призвела до втрати цими організаціями колишнього впливу. Після
війни бухарестський комітет змінив тактику й перетворився на благодійну
спілку “Доброчесна дружина”. Програма нової організації ставила за мету,
як і раніше, визволення Болгарії. Вважалося, що цього можна досягти
шляхом створення єдиної держави сербів і болгар з широкою автономією
обох народів.

Особливу роль у болгарському національно-визвольному русі відігравали
представники революційно-демократичного напряму. Його започаткував
знаний поет і публіцист Георгій Раковський (1821-1867). Виходець із
родини торговця, активний учасник руху за автокефалію, Г. Раковський у
роки Кримської війни був одним із лідерів “Таємного товариства”. Він
створив загін, який мав діяти спільно з російськими військами.
Результати війни не примусили його відмовитися від активної революційної
діяльності. Він брав участь у виданні за кордоном таких друкованих
органів, як “Будущност”, “Бьлгарска старина”, “Бьлгарска дневница” та
ін. Публікації Г. Раковського закликали болгар до національного
повстання, яке він готував з початку 60-х років. Припускалося, що
сигналом до нього стане війна Сербії проти Османської імперії. На
сербській території Г. Раковський формує озброєний загін із 600
болгарських добровольців (Перший болгарський легіон) для спільних дій із
сербськими військами та повстанцями на теренах Болгарії.

Однак сербсько-турецьку війну відвернули зусилля великих держав.
Болгарський легіон розпустили, а закидання окремих чет з Сербії до
Болгарії не дало суттєвих результатів. У 1867 р. Г. Раковський заснував
нову підпільну організацію з семи осіб, для якої написав програмний
документ — “Тимчасовий закон про народні лісові загони (чети) на 1867
р.” У цьому документі він знову заявляв про необхідність
загальнонаціонального повстання, яке мали підготувати гайдуцькі чети,
перекинуті з Сербії. Але в розпалі підготовки до виступу Г. Раковський
помер від сухот.

Після смерті Г. Раковського на перше місце в болгарському революційному
русі висуваються його послідовники — Любен Каравелов і Васил Левський.

Виходець із родини торговця, Л. Каравелов (1834—1879) став відомим
письменником, філософом, громадським діячем, одним із засновників
болгарського критичного реалізму. Під час навчання в Московському
університеті він активно пропагував у російській пресі ідеї Г.
Раковського. Після переїзду з Росії до Белграда Л. Каравелов заснував
тут у 1867 р. Болгарський комітет, основним завданням якого стало
формування численних чет для перекидання їх до Болгарії. Але четницький
рух 1867—1868 рр. завершився невдачею через незадовільну військову
організацію та двоїсту позицію сербського уряду. Фактично Л. Каравелов
репрезентував ту аполітичну частину болгарської інтелігенції, яка
сподівалася домогтися визволення не шляхом повстання, а шляхом
перекидання до Болгарії озброєних чет, котрі б діяли спільно з арміями
балканських країн.

????$??$

?????? ????H?H????????H?H????????????H?H??????????H?H?????й представник
болгарського національно-визвольного руху В. Левський (1837— 1873). Він
народився у сім’ї ремісника, в юнацькому віці пішов у монастир, але
покинув його, щоб вступити до Першого болгарського легіону Г.
Раковського. Розпуск легіону та невдачі четницького руху 1867-1868 рр.
змусили В. Левського відмовитися від практики перекидання до Болгарії
чет, що не мали міцних зв’язків з автохтонним населенням. Він розгорнув
енергійну роботу на місцях і в 1869 р. створив у Болгарії мережу
законспірованих революційних комітетів. Таким чином, В. Левський
пов’язував надії на визволення країни з революційними виступами широких
народних мас. У цьому й полягала головна відмінність його поглядів від
поглядів Л. Каравелова.

Незважаючи на ідейні розбіжності, обидва лідери національно-визвольного
руху заснували в Бухаресті нову революційну організацію — Болгарський
революційний центральний комітет (БРЦК). Його програма побачила світ у
1870 р. на сторінках женевської газети російських народників “Народное
дело”. її написав Л. Каравелов, хоча в опрацюванні тексту брали участь
В. Левський та інші члени комітету»:’ В програмі відбилася гостра ідейна
боротьба керівників БРЦК, які репрезентували різні суспільні групи й
обстоювали різні способи досягнення мети. Такою метою, говорилося в
програмі, було “…визволення Болгарії шляхом революції, моральної та
збройної”. Проте збройна боротьба розглядалася як надзвичайний засіб.
Основними способами здобуття незалежності визнавалися пропаганда,
публікації й порозуміння з османським урядом. У програмі не йшлося про
майбутній політичний устрій Болгарії.

У 1871 р. В. Левський уклав “Статут-проект”. Він виявився значно
радикальнішим за програму Л. Каравелова. У “Статуті” прямо говорилося
про всенародну революцію, яка не тільки дасть змогу досягти
національного визволення, а й сприятиме встановленню демократичної
республіки, ліквідації феодальної та буржуазної експлуатації, рівності
всіх народів Болгарії.

Попри відмінності програми та статуту, їх прийняли у квітні—травні 1872
р. об’єднані збори болгарських комітетів, що проходили в Бухаресті. З
метою консолідації всіх патріотичних сил члени комітетів не уточнювали
форму майбутнього державного устрою Болгарії. Разом з тим збори відкрито
назвали болгарських чорбаджі зрадниками народу. Збори обрали керівництво
БРЦК. Його очолили Л. Каравелов (голова) та К. Цанков (заступник
голови). В. Левського призначили головним емісаром комітету в Болгарії і
в цій ролі він виїхав туди для підготовки збройного повстання. Під час
цієї підготовки прибічники В. Левського іноді вдавались до терору та
експропріацій, але ця тактика виявилася згубною для самих болгарських
комітетів. Помічник В. Левського — Д. Обшті — після пограбування ним
пошти, на допиті, намагаючись надати цьому нападові не кримінального, а
політичного характеру, підтвердив існування мережі підпільних
організацій. Він також назвав їхні адреси та керівний склад. Арешти, що
сталися після зізнань Д. Обшті, викликали паніку в БРЦК. Л. Каравелов
вимагав від В. Левського негайно розпочати збройне повстання. Однак В.
Левського наприкінці 1872 р. видав зрадник, і в лютому наступного року
його повісили.

Страта В. Левського деморалізувала БРЦК. Л. Каравелов утратив вплив у
комітеті, вийшов з нього й надалі провадив тільки просвітницьку
діяльність. БРЦК очолили прибічники радикальних методів В. Левського,
котрі гостро критикували Л. Каравелова за його поміркованість і
схильність до компромісів. Чільне місце серед них посідав революційний
демократ, видатний поет і публіцист Христо Ботев (1848—1876). У його
творах з особливою силою проголошувалася ідея незалежності та духовного
відродження народу. На сторінках газет “Будилник” та “Знаме”, які він
видавав, X. Ботев обстоював необхідність негайної всенародної революції.
Діяльність X. Ботева та його прихильників, безумовно, сприяла тому, що
протягом 70-х років провідну роль у визвольному русі став відігравати
революційний напрям, а ідеї незалежності знаходили відгук в усіх
верствах болгарського суспільства.

У1875 р. в Боснії та Герцеговині спалахнуло потужне анти-османське
повстання. Воно луною відгукнулося в Болгарії, де місцеві комітети
взялися готувати аналогічні виступи. У вересні 1875 р. повстали жителі
Старої Загори, якими керував соратник X. Ботева — С. Стамболов. Це
повстання не дістало широкої підтримки в сусідніх містах і селах і було
потоплене в крові. На 1 травня 1876 р. болгарські революціонери — Н.
Обретенов, С. Стамболов, П. Волов та інші — спланували нове повстання.
Підготовка до нього проводилася одночасно в кількох революційних
округах. Найбільших результатів добились патріоти Пловдивського округу,
очолювані Г. Бенковським. Але через зраду це повстання розпочалося
раніше визначеного терміну — 20 квітня.

У Квітневому повстанні брали участь різні верстви болгарського населення
— селяни, ремісники, торгівці, представники духовенства й інтелігенції.
Воно охопило близько 50 населених пунктів і наймасовішого характеру
набуло в Панагюрському окрузі. Саме тут, у місті Панагюриште, болгарські
патріоти створили Тимчасовий уряд.

До кінця місяця Порта зламала ситуацію в бунтівних округах. Регулярні
армійські частини та іррегулярні загони башибузуків взяли під свій
контроль міста, визволені болгарськими патріотами. Повстанці значно
поступались карателям і в живій силі, і в озброєнні, й у військовій
організації. Крім того, надто неузгоджено діяли революційні комітети.
Керівники багатьох із них, дезорієнтовані передчасним виступом, вирішили
розпочинати боротьбу лише після прибуття з Румунії болгарських чет X.
Ботева.

Все це, безперечно, згубно вплинуло на результати Квітневого повстання.
7 травня 1876 р. повстанці зазнали остаточної поразки. Невеличкий загін
X. Ботева потрапив до Болгарії вже після того, як османи ліквідували
останні осередки опору. Загін оточили, а сам X. Ботев загинув у бою.
Проте, незважаючи на загибель проводиря, його відділ вирвався з оточення
й діяв на болгарській території протягом усього місяця.

Квітневе повстання не вирішило свого основного завдання — національного
визволення Болгарії. Зробити це власними силами виявилось практично
неможливим. Загострення “східного питання ” після поразки виступу
посилило надії болгар на збройну допомогу Росії. Саме зовнішнє втручання
в поєднанні з внутрішньою боротьбою могло принести остаточний успіх
болгарським патріотам.

3. БОЛГАРСЬКЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

3.1. Особливості зародження національного Відродження болгар

Багатовікове турецьке володарювання не могло не вплинути на національну
свідомість болгарського народу. Частина болгар прийняла іслам і через
декілька поколінь втратила почуття національності. Інша частина,
здебільшого жителі міст, поступово еллінізувалася. Цьому сприяла
особлива політика грецького православного кліру та своєрідність системи
освіти в Болгарії. Болгарські школи, як правило, контролювалися греками,
й освічені прошарки болгарського суспільства еллінізувались, переймаючи
грецькі звичаї та мову. Носієм національної свідомості виступало
болгарське селянство, яке зберігало традиції своїх пращурів. Його
чисельна перевага ставала гарантом того, що денаціоналізація не матиме
незворотного характеру.

У другій половині XVIII ст. з’являються перші ознаки національного
Відродження південних слов’ян. У цей період тривало поступове
становлення болгарської національної свідомості. Слово “болгарин”, що до
початку XVIII ст. мало презирливий відтінок і було по суті прізвиськом,
тотожним російсько-українським “безголовий”, “мужик”, “скотина”, набуває
іншого, привабливішого значення. Представники різних соціальних верств,
у тому числі торгівці й ремісники, з гордістю називають себе болгарами.

Зростанню національної свідомості болгар сприяли:

1) культурно-просвітницький рух, успіхи в освіті, що викликали інтерес
до минувшини народу;

2) кардинальні соціально-економічні зміни, що створили передумови для
формування болгарської нації.

Болгарська культура в другій половині XVIII ст. цілком відбивала
становище народу. У ході бойових дій і наступних погромів було знищено
величезну кількість пам’яток архітектури та мистецтва. У вогнищах пожеж
згоріли давні рукописи, що розповідали про героїчну минувшину Болгарії.
Позбавлення народу історичної пам’яті — таким було одне з головних
завдань османів.

За цих умов було досить складно зберегти й розвивати національну
культуру. Особливу роль у збереженні культурних традицій відігравала
православна церква. У войовничій мусульманській країні вона фактично
стала офіційною опозицією режимові, а належність до християн,
відвідування православних храмів у той час вважалося виявом певної
мужності. У церквах, що були оазами колишньої Болгарії, навіть культові
предмети нагадували про добу національної незалежності. Болгарське
духовенство піклувалося про збереження цих речей, а також давніх
рукописів і сприяло поширенню освіти серед народу. Справжніми центрами
болгарської культури в перші століття османського володарювання стають
монастирі, що врятувалися від руйнувань (Рильський, Бачківський,
Хілендарський та ін.). При монастирях діяли школи, в яких не тільки
викладали предмети канонічного циклу, а й навчали читати і писати. Тут
також переписували релігійні книги. Саме такими книгами в XV—XVI ст.
репрезентована вся болгарська література. Особливе місце в ній посідали
житія святих, канонізованих за вірність православній церкві. Описані в
житіях муки постраждалих за віру поставали моральним прикладом для
всього болгарського народу.

Від XVII ст. в Болгарії поширюється література релігійно-сентенційного
змісту. Збірки подібних творів (“дамаскіни”) написані розмовною мовою.
Така література була зрозумілою широким верствам населення. З XVIII ст.
в “дамаскінах” все виразніше чуються й соціальні мотиви, наприклад у
збірці ченця Рильського монастиря Йосифа Брадатого (перша половина XVIII
ст.).

За умов занепаду освіченості та кризи літератури великого значення
набував фольклор. Одним із найпопулярніших жанрів народної творчості
XVI—XVIII ст. є гайдуцькі пісні. На них виховувалися цілі покоління
болгар. У цих творах особливо проявляється ненависть до гнобителів,
містяться заклики до боротьби з турками, а також з іншими поневолювачами
— грецькими купцями, єврейськими лихварями, болгарськими
феодалами-потурченцями.

Тяжко позначилося османське володарювання й на болгарській архітектурі.
Загарбники забороняли християнам споруджувати будинки та храми, вищі чи
більші за турецькі. Як наслідок — у болгарському зодчестві XV—XVIII ст.
поширилися нові форми. Церкви своїми розмірами нагадують звичайні
будинки й не дуже вирізняються серед них орнаментом. Зазнав своєрідної
кризи й живопис. Іслам забороняв зображувати живі істоти, й над творами
живопису нависала небезпека мусульманського фанатизму. З усіх видів
малярства в XV—XVIII ст. фактично збереглося тільки іконописання, але й
воно за своїми достоїнствами поступалося іконописові попередньої доби.

Незважаючи на помітний занепад культури в XV — першій половині XVIII
ст., в цей період поступово виникли певні передумови для болгарського
національного Відродження.

Першим ідеологом болгарського національно-визвольного руху є чернець
Хілендарського та Зографського монастирів Паїсій (1722—1798). Він
написав невеличку за обсягом “Історію слов’яно-болгарську “(1762), яка
була не тільки нагадуванням про минулу велич Болгарської держави, а й
закликом до сучасників поважати рідну мову, культуру, Батьківщину.
Протиставляючи славетній минувшині принизливу дійсність, Паїсій
Хілендарський звертався до патріотичних почуттів болгар. При цьому,
винуватцями політики денаціоналізації він уважав не тільки османів, а й
греків. Праця Паїсія містила, таким чином, першу писемну програму
духовного відродження болгар, яке, на його думку, було можливим лише
через просвітницьку роботу, освіченість народних мас. Автор виявився
досить близьким до ідей європейського Просвітництва XVIII ст.

Паїсій Хілендарський досяг своєї мети. Він пробудив у болгарському
народі патріотичні почуття. Історія зберегла досить багато імен його
послідовників. Найвідоміший із них — єпископ Софроній Врачанський
(Стойко Владиславов) (1739—1813). У його автобіографічній праці “Житіє
та страждання грішного Софронія” чимало фактів, що свідчать про тяжке
становище болгар у добу османського володарювання. Водночас праця
Софронія є чудовою пам’яткою нової болгарської літератури.

Культурно-просвітницька діяльність Паїсія Хілендарського та його
послідовників з часом почала давати певні результати. Збільшувалася
кількість церковних шкіл. Так, від середини XVIII до початку XIX ст.
кількість початкових шкіл подвоїлася (відповідно зі 100 до 200).
Збільшилася й кількість предметів, які в них викладали. В окремих школах
замість церковнослов’янської викладали болгарською мовою. Проте ані
кількісно, ані якісно такі школи не забезпечували потреб суспільства в
освічених людях. Що стосується світських шкіл, то вони в Болгарії
перебували в руках греків. Молодь, яка в них навчалася, втрачала
національну самосвідомість. На початку XIX ст. в окремих світських
школах викладали вже двома мовами: грецькою та болгарською. Так
розв’язувалася проблема кадрів для майбутніх болгарських світських шкіл.

Наступним етапом культурно-просвітницької роботи було створення у 20-х
роках XIX ст. болгарських шкіл з переважно світськими предметами. Такі
школи відкрилися в Тирново, Відині, Русі та інших великих містах.

Значний внесок у піднесення культурно-просвітницького руху в Болгарії
зробив відомий учений Петр Берон (1800— 1871). У книзі “Риб’ячий буквар”
(1824) він запропонував нову систему світської шкільної освіти. Його
ідеї, викладені в “Букварі”, незабаром знайшли практичне застосування. У
1835 р. відкрилася перша світська болгарська школа в Габрово, а в
середині 40-х років таких шкіл налічувалося близько 50. їх створення
ініціював знаменитий меценат — лікар і громадський діяч Васил Апрілов
(1789—1847).

Освіта мала тісні зв’язки з книгодрукуванням. У 1806 р. побачила світ
перша книга болгарською мовою — святкові історії (“Тижневик”), а з 1844
р. видається перший болгарський журнал “Любословіє”. На його сторінках
публікували свої твори знані діячі національного Відродження.

Успіхи книгодрукування привели до того, що більшість болгарських книжок
мали світський, а не релігійний зміст. Першими представниками світської
художньої літератури, пройнятої ідеями гуманізму й просвітництва, були
поети Н. Геров, Д. Чинтулов, П. Р. Славейков та ін. Поема Н. Герова
“Стоян і Рада”, пісні Д. Чинтулова, патріотичні вірші П. Р. Славейкова
зробили цих авторів дуже популярними в Болгарії.

Становленню національної самосвідомості багатьох представників
болгарської інтелігенції сприяло видання у 1829 р. наукової праці
російського вченого, вихідця із Закарпаття, Ю. І. Венеліна “Стародавні й
теперішні болгари”.

Водночас позитивні явища спостерігаються і в болгарському мистецтві. У
м. Самокове наприкінці XVIII ст. діяла відома іконописна школа. Серед її
представників особливо вирізнявся 3. Зограф, який був автором не лише
чудових ікон і фресок, а й світських портретів.

Нові тенденції притаманні в першій половині XIX ст. й болгарській
архітектурі. У 30-ті роки османський уряд скасував обмеження розмірів
будинків християн, і болгарські купці та ремісники почали споруджувати
більш просторі й високі будівлі, прикрашені різьбленням по дереву.
Тривав інтенсивний процес реставрації церков і монастирів. Так, у
середині 30-х років XIX ст. повністю відбудовано після пожежі головний
корпус знаменитого Рильського монастиря, який протягом століть залишався
визначною пам’яткою болгарської архітектури.

3.2. Труднощі на шляху національного руху,

форми боротьби проти поневолення

Проте на шляху болгарського Просвітництва виникало чимало труднощів.
Османський уряд не заохочував зростання національної свідомості болгар.
Поширення серед них освіченості становило відверту загрозу пануванню
Порти, для якої невігластво південнослов’янських підданих було найкращою
гарантією від заколотів. Союзником турецького уряду залишалося грецьке
духовенство. Воно особливо активно протидіяло поширенню освіти серед
болгар. При цьому найбільших утисків зазнавали ті представники
інтелігенції, які здобули освіту в православній Росії, що вважалася
основною суперницею Османської імперії в Південно-Східній Європі.

Непримиренна позиція, якої дотримувалося духовенство, неминуче мала
спричинити змагання за болгарську церковну автономію. Незалежність, яку
Греція здобула в 1830 р., прискорила цей процес. Константинопольський
патріархат стає генератором панеллінізму й висуває ідею відродження
Візантійської імперії з установленням грецької зверхності над усіма
землями, що колись їй належали.

Протягом 20—30-х років у ряді болгарських єпархій проходили виступи
парафіян проти засилля греків, їх учасники вимагали скасування відправ
грецькою мовою та заміни грецьких священиків на болгарських.

Особливо загострилася боротьба в болгарській церкві у 1838 р. її
спровокували спроби митрополита Тирновського Панарета посилити політику
еллінізації. Церковний конфлікт у тирновській єпархії набув таких
гострих форм, що султан змушений був видати в наступному році особливий
указ. Згідно з ним усі піддані імперії, незалежно від віри та
національності, діставали рівні права. Жителі Тирновської митрополії
відразу ж використали свій новий правовий статус і можливість відкрито
подавати скарги на дії церковної та місцевої адміністрації. Вони рішуче
домагалися заміни грека Панарета болгарським письменником Неофітом
Бозвелі (1785—1848). Уряд відхилив кандидатуру Н. Бозвелі й під натиском
грецького духовенства заарештував болгарського літератора. Його
звинуватили в підбурюванні до повстання. Після чотирирічного ув’язнення
в монастирі Н. Бозвелі вирушив до столиці імперії для продовження
боротьби. Йому посприяли константинопольські болгари, котрі на той час
мали значний авторитет у місті. Н. Бозвелі та його прибічник Іларіон
Макаріопольський запропонували конкретну програму національно-культурних
і конфесійних перетворень. Але про автономію болгарської церкви не
йшлося. Головні положення нової програми були такі:

а) призначення на головні церковні посади осіб болгарської
національності;

б) визнання болгарської мови як основної мови відправ;

в) створення представництва болгар у Константинопольському синоді.

Хоча ці вимоги ще відкрито не відкидали церковну залежність Болгарії,
фанаріоти їх рішуче відхилили. Н. Бозвелі знову став жертвою їхньої
підступності. Його вдруге ув’язнили в монастирі, де він і помер. Проте
болгарські церковні ієрархи не припинили боротьбу. Непоступливість
греків тільки підлила масла у вогонь, і з середини XIX ст. змагання
болгарського народу за церковну автономію вступили в нову фазу. Відтепер
ішлося вже про церковну самостійність Болгарії. З 1848 р. в
Константинополі видається болгарська газета “Цареградський вісник”.
Наступного року, згідно зі спеціальним фірманом султана, в столиці
відкрилася болгарська церква Св. Стефана, при якій працювала друкарня.

Одночасно з поширенням культурно-просвітницької діяльності наприкінці
XVIII — в першій половині XIX ст. в Болгарії тривали збройні виступи
проти османського володарювання. Зростання могутності Росії та поразки
Порти у війнах з нею безпосередньо впливали на розмах визвольного руху.
Активізуються гайдуки, котрі не давали спокою як османам, так і
болгарським купцям-чорбаджі. Розправи над чорбаджі, які активно
співпрацювали з султанською адміністрацією, значно ослаблювали соціальну
опору завойовників у Болгарії. Занепад центральної влади також
поглиблювали й дії банд розбійників-кирджалі, яких очолювали непокірні
турецькі феодали.

Однією з форм боротьби проти османського панування стала участь
болгарських добровольців у війнах проти Туреччини на боці християнських
країн. При цьому особливо багато болгар підтримували політику Росії на
Балканах. Зростання симпатій до цієї держави стало наслідком цілого
комплексу етнічних, конфесійних, політичних і культурних причин, котрі
не були несподіванкою для османського уряду.

Ясський мир, що підбив підсумки російсько-турецької війни 1787-1791 рр.,
підтвердив основні положення Кючук-Кайнарджийського миру 1774 р., який
давав Росії право виступати в ролі заступника християнських народів
Османської імперії. У цій війні брали участь болгарські добровольці,
головним чином болгарські емігранти з Росії. Болгарська діаспора різних
країн у цей період проявляла дедалі більшу активність, постачаючи своїм
одноплемінникам не тільки літературу, а й зброю.

Величезна кількість болгар покинула рідні землі під нас
російсько-турецької війни 1806—1812 рр. У російській армії вперше
з’явилося окреме болгарське військове з’єднання — “Болгарське земське
військо”. Воно виникло у Волощині й складалося з кількох батальйонів. У
ході бойових дій російські війська зайняли практично всю Північну
Болгарію. Але організувати масове повстання болгар не вдалося, як не
вдалося й російським військам надовго утриматися на болгарських теренах.
Воєнні приготування Наполеона, що планував вторгнення до Росії,
прискорили підписання Бухарестського миру, який не змінював статусу
Болгарії.

У 20-х роках XIX ст. Османська імперія переживала одну з найгостріших
політичних криз за всю свою історію. Національно-визвольна революція в
Греції викликала резонанс далеко за її межами. За цих умов Порта була
змушена здійснити низку реформ, які могли б відстрочити розпад держави.
Серед них особливе місце належало військовій реформі. Наприклад, було
ліквідовано яничарський корпус і започатковано формування армії за
європейським зразком.

Ця нова армія не захистила імперію під час чергової російсько-турецької
війни 1828—1829 рр. Османська імперія знову зазнала поразки. У
російських військах билися близько тисячі болгарських добровольців, яких
очолював болгарин із Росії Г. Мамарчев. Але результати війни та
Адріано-польський мир не виправдали сподівань болгар. На відміну від
Греції, Сербії, Волощини та Молдавії, котрі дістали автономію, Болгарія
залишалася під цілковитим контролем турків. Це призвело до міграції 100
тис. болгар до Волощини та Бессарабії.

Невдалою виявилася спроба Г. Мамарчева підняти повстання у Силістрі й
Тирново. Після закінчення війни Г. Мамарчева призначили градоначальником
(кметом) Силістри, яку визволила російська армія. У цій ролі він мав
залишатися в місті, доки Порта не сплатить Росії контрибуції. Г.
Мамарчев таємно готував спільний виступ жителів Силістри, Тирново, а
також Варни. Але в 1835 р. плани заколотників видав зрадник. Під час
репресій стратили всіх змовників, крім Г. Мамарчева. Його, як офіцера
російської армії та підданця іншої держави, ув’язнили, і в тюрмі він
провів останні 11 років свого життя.

У 30-ті роки в Північно-Західній Болгарії відбулися масові селянські
виступи. Місцеві селяни не отримали у власність обіцяної землі, що мала
перейти до них згідно з імперською земельною реформою. Це й стало
головною причиною повстання. Але воно не набуло характеру широкого
національно-визвольного руху, вирізнялося яскравою антифеодальною
спрямованістю й закінчилось цілковитою поразкою.

Селянські виступи повторилися й у 1850 р. Поштовхом до них стали
європейські буржуазні революції 1848-1849 рр. у Франції, Німеччині,
Австрії, Угорщині, Італії. Полум’я з європейського вогнища перекинулося
й на Болгарію. Однак більшість керівників та учасників селянського руху
не ставили собі за мету здобуття національної незалежності. Основні
вимоги, що висувалися, мали соціально-економічний характер.

Соціально-економічний розвиток Болгарії наприкінці XVIII — в першій
половині XIX ст. безпосередньо залежав від її політичного статусу як
складової Османської імперії.

Наприкінці XVIII ст. сіпахійська військово-ленна система імперії
остаточно розкладається. Лени вже повністю перейшли у володіння
турецьких феодалів, які привласнювали не тільки вільні, а й селянські
землі. Це призводило до масової втрати землі селянами. Щоб вижити, вони
мігрували до міст або шукали роботи в дідичів. У своїх чифтліках
поміщики встановлювали нові форми залежності селян. Серед них:

1) здольщина (половинщина) — оренда поміщицької землі за умови сплати
селянином панові половини врожаю;

2) кесімджийство — спадкова оренда з натуральною рентою та панщиною;

У) використання праці найманих сільськогосподарських
робітників-батраків.

Так у болгарському селі зароджувались елементи нових капіталістичних
відносин. Цей процес прискорився після реформи 1834 р., що остаточно
скасовувала сіпахійську систему.

Наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. тривало поширення
товарно-грошових відносин. Збільшення в містах попиту на аграрну
продукцію сприяло зростанню обсягів її поставок на ринок. Таким чином,
господарства поміщиків дедалі більше втягувались у ринкові відносини.
Наприкінці XVIII ст. Порта виявляє велику заінтересованість в експорті
вітчизняних товарів на ринки Західної Європи та Росії. З Болгарії, як
правило, вивозилася сільськогосподарська продукція (м’ясо, масло,
худоба, тютюн, рис, бавовна та ін.).

Однак зародження нових відносин на селі ще не означало полегшення життя
селян. Вони, як і раніше, сплачували державний податок — десятину, що
насправді сягала 20 % урожаю, виконували низку повинностей (з двору,
воза тощо) та годували й утримували війська, які проходили їхніми
селами. Особливо тяжким було тоді становище селян на вакуфних землях, що
належали мусульманському духовенству.

Нові форми господарської діяльності поміщиків породжували значну
соціальну диференціацію сільського населення (заможні, малоземельні,
безземельні селяни). Заможні селяни активно використовували працю
збіднілих односельців і скуповували землі дідичів. Вони дістали таку
можливість після указу султана (1839), що дозволяв християнам купувати
землі та розпоряджатися ними.

Ще швидше в ринкові відносини втягувалися жителі гірських районів
Болгарії, котрі переважно займалися скотарством. Скотарі мали величезні
отари овець, череди корів, табуни коней і через оптових скупників —
джелепі — постачали свою продукцію на столичні базари. Джелепі настільки
збагачувалися, що купували велике нерухоме майно й таким чином
поповнювали прошарок національної буржуазії, її представників називали в
Болгарії чорбаджі. Саме з них рекрутувалася в першій половині XIX ст.
нижча османська адміністрація на болгарських землях.

Наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст. відбувається дальше
зростання болгарських міст. Спостерігається значний приплив до них
сільського населення, в тому числі ремісників і торговців. Містами
стають невеличкі поселення — Троян, Габрово, Сопот, Панагюриште та ін.
Болгарські міста, отже, остаточно перетворюються з адміністративних
центрів та фортець на центри ремесла і торгівлі.

Успіхи міської економіки стають особливо помітними з другої половини
20-х років XIX ст. В міру її розвитку триває занепад цехового ладу.
Цехова регламентація гальмувала дальший розвиток економіки. Ще
наприкінці XVIII ст. в Болгарії виникли перші розсіяні мануфактури. Вони
спочатку охопили такі галузі легкої промисловості, як сукняне й шкіряне
виробництво, виготовлення шнурів для прикрашання національного одягу
тощо.

У1834 р. в Сливені засновано першу болгарську фабрику, її відкрив
торговець Д. Желязков, котрий домігся від султана не тільки звільнення
від податків, а й права постачати продукцію до султанського двору.
Високоякісне сукно фабрики Желязкова поступово руйнувало справу
турецьких ремісників Слівена, котрі після смерті державця домоглися
конфіскації підприємства в його законного господаря. Цей епізод досить
красномовно характеризував той період розвитку болгарського суспільства,
коли національно-релігійні суперечності між турками і болгарами дедалі
більше перепліталися з торговельно-економічними.

Торгівля в Болгарії у XVIII — першій половині XIX ст. переживала
піднесення. Це, перш за все, виявлялося в тому, що в країні
засновувалися нові ярмарки (Узунджовський, Сливенський, Станімацький та
ін.). Однак значні успіхи в торгівлі не відразу привели до створення в
Болгарії єдиного внутрішнього ринку. Процес його формування тривав
протягом усієї першої половини XIX ст. У цей період ярмарки з
регіональних центрів торгівлі перетворюються на загальноболгарські.
Повсюдно в містах виникають постійні базари.

Значна частина болгарських товарів потрапляла за межі імперії. Величезна
кількість їх вивозилася до Бухареста, де існувала численна болгарська
колонія. Серед болгарських товарів особливий попит мав шовк. Його
продавали в Росії, Франції, Італії та інших країнах.

Але нові капіталістичні відносини були ще спорадичним явищем у переважно
феодальному господарстві Османської імперії. Особливості її державного
устрою, зловживання посадових осіб, національно-конфесійне напруження,
яке примушувало багатьох болгарських підприємців приховувати свої
капітали або вивозити їх за кордон, — усе це стримувало розвиток
болгарської економіки.

Більшість економічних, соціальних і політичних суперечностей можна було
розв’язати тільки шляхом національного визволення Болгарії.

ВИСНОВКИ

З вище сказаного можна зробити наступні висновки:

Значне полегшення болгарам принесло лише скасування на початку
XVII ст. ненависного девшурме (“податку кров’ю”). Хлопчиків-християн
перестали насильно навертати до мусульманства й забирати до корпусу
яничарів. XVII — наприкінці XVIII ст. спостерігався певний економічний
прогрес. Міста імперії взагалі, й болгарські зокрема, виробляли
різноманітну продукцію: від амуніції, обмундирування, озброєння для
армії до предметів розкоші, що мали значний попит у Європі. Особливо
помітним прогрес болгарської економіки був у другій половині XVIII ст.

Цей період характеризується прискоренням процесу урбанізації. Поряд зі
старими центрами ремесла й торгівлі — Софією, Пловдивом, Відином —
з’являються нові — Троян, Габрово, Слівен, Котел. Загальний
соціально-економічний занепад Османської Імперії в другій половині XVII—
наприкінці XVIII ст. суттєво вплинув і на політичний розвиток Болгарії.
Основною рисою цього розвитку стало посилення національно-визвольного
руху.

Наприкінці 40-х років XVII ст., після піввікової бездіяльності, болгари
зробили рішучі спроби звільнитися від османського іга. Було укладено
таємну угоду про спільні дії з волохами. Також болгари сподівалися на
підтримку європейських держав.Поразка чипровчан пояснюється не тільки
їхньою незадовільною військовою організацією та чисельною перевагою
противника. Серед інших причин варто назвати й небажання православних
болгар битися на боці католицьких країн. Усі наступні російсько-турецькі
війни XVIII ст. давали значний поштовх визвольному рухові на болгарських
землях. Від середини XVIII ст. основну роль в антиосманській боротьбі в
Європі відіграє вже не Австрія, а Росія, її успіхи сприяли подальшому
ослабленню Османської імперії і підвищували шанси підкорених народів на
визволення. Багатовікове турецьке володарювання не могло не вплинути на
національну свідомість болгарського народу. Частина болгар прийняла
іслам і через декілька поколінь втратила почуття національності. Інша
частина, здебільшого жителі міст, поступово еллінізувалася. Цьому
сприяла особлива політика грецького православного кліру та своєрідність
системи освіти в Болгарії. Болгарські школи, як правило, контролювалися
греками, й освічені прошарки болгарського суспільства еллінізувались,
переймаючи грецькі звичаї та мову. Носієм національної свідомості
виступало болгарське селянство, яке зберігало традиції своїх пращурів.
Його чисельна перевага ставала гарантом того, що денаціоналізація не
матиме незворотного характеру.

У другій половині XVIII ст. з’являються перші ознаки національного
Відродження південних слов’ян. У цей період тривало поступове
становлення болгарської національної свідомості. Соціально-економічний
розвиток Болгарії наприкінці XVIII — в першій половині XIX ст.
безпосередньо залежав від її політичного статусу як складової Османської
імперії.

Торгівля в Болгарії у XVIII — першій половині XIX ст. переживала
піднесення. Однак більшість існуючих економічних, соціальних і
політичних суперечностей можна було розв’язати тільки шляхом
національного визволення Болгарії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Болгарія: історія та культура. – М., 1996.

Всемирная история: В 24 т. Минск, 1996. Т. 14.

Горина Л. В. Социально-экономические отношения в Болгарии под Османской
империей. – М., 1982.

Дворнік Ф. Слов’яни в Європейській історії та цивілізації / Пер. з англ.
— К.: Дух і Літера, 2000. — 528 с.

Зайцев Б. П., Чувпило А. А. Из истории символов государственного
суверенитета Болгарии // Болгарский ежегодник. – Т.1. – Харьков, 1994.

История Болгарии: В 2 т. Москва, 1984. – Т. 1.

Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до XX ст.). Курс
лекцій: Навч. посібник / В. І. Яровий, П. М. Рудяков, В. П. Шумило та
ін. Вид. 2-ге, стереотипне. — К.: Либідь, 2003. — 632 с.

Історія південних і західних слов’ян. – К., 1987.

Краткая история Болгарин: С древнейших времен до наших дней. – М., 1987.

Краткая история Болгарин: С древнейших времен до наших дней. Москва,
1987.

Погодин А. Л. История Болгарии. – С.-Пб., 1990.

Разин Е. А. История воєнного искусства: В 3 т. – М., 1957.

Раннефеодальные государства на Балканах. VІ-ХІІ вв. – М., 1985.

Словник-довідник з Новітньої історії. – К., 1999.

Тортика А. А. Некоторые проблемы этнической истории и археологии
протоболгар // Болгарский ежегодник. Т.2. – София, 1996.

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

PAGE

PAGE 38

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!