HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“БІСЕРОПЛЕТІННЯ”

ПЛАН

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. МІСЦЕ БІСЕРОПЛЕТІННЯ В МАТЕРІАЛЬНІЙ КУЛЬТУРІ,

ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ

1.1. Історія поширення бісерного мистецтва

1.2. Бісер – як шлях до прикрашення побуту

1.3. Бісерні прикраси в жіночому одязі

РОЗДІЛ 2. ТЕХНІКА ВИКОНАННЯ, ВИРОБИ З БІСЕРУ

2.1. Основні технічні прийоми бісероплетіння.

2.2. Техніка нанизування

2.3. Перезнімання та складання узорів, ажурне плетіння

2.4. Ланцюжки та силянки, комірці

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

ВСТУП

Бі?сер (араб. бусра), пацьо?рки — дрібні різнобарвні круглі або
багатогранні скляні чи металеві зерна з наскрізним каналом.

Бісер вперше почали використовувати у Стародавньому Єгипті. На території
України бісер відомий з часів Київської Русі та набув особливого
поширення у 18-19 ст.

Прикрасами з бісеру оздоблювали головні убори, вплітали в коси, носили
їх на грудях, шиї, руках, виготовляли сумочки, гаманці, картини,
прикрашали меблі тощо).

Носили прикраси з бісеру по-різному: в одних селах тільки жінки, в інших
— і молодиці, і дівчата; ними прикрашали чоловічі капелюхи, дівочі
весільні головні вбори та сукні.

На Буковині і тепер бісером оздоблюють, гаптують народний одяг. З бісеру
також виготовляють ґердани.

На Гуцульщині вважається, що кожна дівчина повинна мати вишиту бісером
весільну сукню до дня одруження.

Об’єкт дослідження: мистецтво бісероплетіння.

Предмет дослідження: історія виникнення бісероплетіння, поширення в
Україні, основні техніки для роботи з бісером, місце бісероплетіння в
матеріальній культурі українців минулого та сьогодення.

Структура роботи: робота складається зі вступу, основної частини,
висновків, списку використаної літератури та додатків.

Методи дослідження: літературний, аналіз, синтез, хронологічний,
графічний.

Загальний обсяг роботи — 37 сторінок.

РОЗДІЛ 1

МІСЦЕ БІСЕРОПЛЕТІННЯ В МАТЕРІАЛЬНІЙ КУЛЬТУРІ,

ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ ТА РОЗВИТКУ

1.1. Історія поширення бісерного мистецтва

Заглянувши до історії дізнаємося, що Батьківщиною бісеру був Стародавній
Єгипет, де з непрозорого скла виготовляли штучні перли понад 4000 років
тому. З того часу жінки втратили спокій. Ці різнокольорові, блискучі
перлинки (які по-арабському називалися «бусра» — «бусер») мали дуже
ефектний вельми коштовний вигляд. Цією оздобою прикрашали одяг фараонів,
а також виготовляли прикраси, якими прикрашали шию, руки, ноги.

Звідси потрапивши до Візантії бісерні прикраси передались до Європи. Тут
бісерне гаптування розквітло в XIII ст. А згодом бісер почала
виготовляти Венеція, яка й донині зберегла почесний титул «столиці
скла». В різних країнах ці прикраси носили по-різному, але скрізь їх
вважали прикрасами найвищого ґатунку, і далеко не кожному таке
дозволялося. В італійських, німецьких князівствах гаптування з бісеру
розквітло в XV ст. А в XVI- XVIII ст. бісер почали виготовляти в Чехії,
котра й досі відома, як країна виробництва бісеру. Найбільшого розвитку
виробництво бісеру досягло в першій половині XIX ст. коли завдяки
конкуренції Венеції та Чехії ринок наповнився бісером найрізноманітніших
форм, кольорів, розмірів (0,5-5 мм) та прозорості.

Саме через Чехію бісерне мистецтво потрапило до Західної України і
Карпат. Спочатку завозили бісер в дуже малій кількості, продавали його
наперстками. Заїждже диво насамперед було лише привілеєм аристократії,
та заможних людей. Бісером оздоблювали предмети релігійного культу, він
вважався добірною прикрасою для церковних шат. А також оздоблювали речі
для княжого двору. З бісеру плели різноманітні сітки, низали торочки й
рясна до головних уборів, виготовляли ґудзики й сережки, ним вишивали.
За цю роботу брались лише талановиті вишивальниці, підкреслюючи розкіш
золотого шитва. Згодом, можна сказати; ювелірним рукоділлям, почали
захоплюватися все більше і більше жінок. І на даний час не можливо
встановити з якого моменту це мистецтво стало народним. Виготовлені з
бісеру вироби мають притаманні лише їх орнамент, колорит, місцеві назви.
Найпоширенішими були шийні та нагрудні жіночі прикраси з
різнокольорового бісеру, у вигляді вузеньких смужок, плесканих ланцюжків
та заокруглених ажурних комірців. Для виготовлення прикрас з бісеру
використовували прозорий і темний, фарфоровий і скляний, дрібний круглий
бісер. На основі найстаріших зразків першої половини XIX ст. (Музей
народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Й. Кобринського м.
Коломия) можна припускати, що найдавнішим способом їх виготовлення було
плетіння — нанизування — силяння бісеру на волосінь (волос із кінського
хвоста) або міцну нитку, кінчик якої замочували у віск (звідси й
походить — «силянка»).

Iз XVIII століття починається розквіт бісерного мистецтва на Русі.
Країна, що піднялася й зміцніла після навали монголо-татар і смутного
часу, нарешті змогла передихнути й звернутися до своїх глибин, духовних
джерел, визначити свій потенціал.

Захоплення бісерним й стеклярусним мистецтвом розцвіло в XVIII столітті
й тривало до початку XX. У ньому знайшли своє відбиття всі
художньо-стилістичні напрямки, що існували тоді в Росії. Гарний і міцний
матеріал мав успіх при оформленні інтер’єрів, залучався для обробки
палаців, прикрашав побут поміщицьких садиб, використовувся в народних
костюмах і предметах культового призначення. Доступні багатьом полотно,
канва, нитки, намисто, добре знайомі майстриням завдяки іншим видам
декоративно-прикладної творчості прийоми роботи – вишивка, в’язання,
низання – викликали захоплення цим мистецтвом у всіх верствах
російського суспільства: дворянстві, купецтві, у городян середнього
статку, представниць сільської інтелігенції, духівництва й заможних
селянок.

    Традиція мистецтва шиття була ще міцна в російській родині того
часу, ще не забулися наставляння бабусі-боярині, яка сама сиділа за
п’яльцями серед своїх дівчат у теремі. Чи то проста селянка, чи поміщиця
чи царська донька – дівчат змалку навчали вишивці. У кожній поміщицькій
родині й господарка будинку, і її доньки з задоволенням займалися
рукоділлям. Це були останні відгомони прекрасних давніх часів, коли
мистецтво лилося в світ, як природний прояв творчого підходу до
повсякденного життя.

З кожним десятиріччям використання бісеру й стеклярусу стає більш
різнобічним. Їх все частіше можна побачити на предметах культового
призначення – ними розшивають оклади ікон, прикрашають покрівці, вони
підвішуються у вигляді китиць під лампади й панікадила. Одночасно ці
матеріали проникають в оздоблення інтер’єрів міських і приміських
палацових ансамблів, створених за участю кращих російських і іноземних
архітекторів, художників і майстрів.

На смаки людей стали впливати зовсім нові художні течії й моди:
національні традиції поступово стали витіснятися західноєвропейськими.
Стали використовуватися нові прийоми обробки інтер’єрів, залучатися
невідомі раніше матеріали. Так у побут ввійшли пишні орнаменти стилю
барокко, які стали з’являтися в палацових інтер’єрах у вигляді
золоченого різьблення і ліпного декору, писаних панно й плафонів,
оббивки стін кольоровими шовковими тканинами й вишивками. Досить швидко
(уже в першій половині XVIII століття) їм на зміну прийшли більш
витончені мотиви рококо. Звичайно, все це було дуже далеким від бачення
краси, якого дотримуються феї, – адже нам проста принадність живої
квітки або крапельки роси куди миліше від найвишуканішої штучної краси.
Та що поробиш – людство «дорослішало» і, як дитина, тягнулося до всього
яскравого…

Але навіть без опори на першоджерела, в XVIII столітті традиція шиття й
бісероплетіння привносили багато гарного в людське життя. Дівчини
ставали терплячими, працьовитими, щиросердечними й звичними до краси,
мали вишуканий смак, дружили з натхненням! І звичайно ж, коли виникало
питання, яким матеріалом працювати: яскравим і блискучим бісером чи
простими нитками, – багато дівчат обирали бісер. Завдяки цьому
немеркнучі фарби скляного намиста донесли до нашого часу художні образи
минулого, зберегли первісний колірний задум їхніх творців.

У середині століття з’являються перші стеклярусні й бісерні панно –
великі важкі тканини, на зразок килимів, суцільно візерунково розшиті
бісером. Ніби мініатюрні бісерні мозаїки. Багатобарвні, із переливами
тонів, вони цілком відповідали життєрадісному характеру декору того
часу. Великі вишивки іноді цілком покривали стіну, заміняючи оббивку,
іноді висіли на стінах у рамках, як мальовничі картини. Це, звичайно,
дуже пожвавлювало оздоблення кімнат.

У другій половині XVIII століття мода стала трохи суворішою,
повернувшися до того, що називають класицизмом – стилю витончених
консервативних смаків. Із уже наявних прийомів оформлення відбиралися
ті, що відповідали новому напрямку. Бісерно-стеклярусні вишивки
використовувалися як картини, настінні панно, а також для оббивки
меблів. Тоді ж з’являються прикрашені бісерними чохлами або вишивками
повсякденні речі. У візерунках вишивок стали частіше проявлятися мотиви
народного мистецтва. Втім, це не означало, що люди стали краще відчувати
природу – навпаки, почалася епоха найбільшого відділення людини від
природи. Це відбилося на мистецтві взагалі й бісероплетінні зокрема.

У XVIII столітті бісерно-стеклярусними роботами захопилося так багато
людей, що настав час налагоджувати вітчизняне виробництво цих
матеріалів. І от на фабриці в Усть-Рудиці під Петербургом, улаштованої
за особистою участю М. В. Ломоносова, стали вчитися виробляти якісний
бісер. Цікаво, що продукція фабрики купувалася для виконання шпалер
інтер’єрів заміських царських палаців, а намиста й скляний посуд
надходили для продажу в крамниці столиці. На жаль, із смертю великого
вченого й письменника фабрика закрилася й виробництво вітчизняного
бісеру в черговий раз перервалося на багато десятиліть… А бісер як і
раніше тисячами пудів завозився з-за кордону.

На кінець XVIII і першу чверть XIX століття припав розквіт поміщицького
побуту, коли в садибах створювалися цілі ремісничі майстерні із
кріпаків. Багато цих працівників створювали справжні шедеври мистецтва,
ставали великими майстрами!

Більшість малюнків, виконаних друкованим способом, стали надходити з-за
кордону (Ви можете собі уявити феєчку, яка б творила нове життя і
звірялося з листком паперу? Я – ні! Навіть чарівнику-двієчникові це не
прийде в голову). Однак коли майстриня в певній мірі опановувала
технікою й розумінням побудови бісерного малюнка, то багато композицій
створювалися вже самостійно. Саме в цих роботах ще зберігається
неповторний народний дух. Нерідко в них використовуються вже знайомі
елементи старого народного шиття: трав’яні візерунки, павичі з
розпущеними хвостами, геометричний орнамент: ромби, квадрати,
восьмикутні зірки, свастика (сонячні знаки та символи). І все це
співіснує поруч із модними тоді орнаментами й емблемами часів Людовика
XVI та Імперії. Розповсюджений був і шаховий візерунок, здавна улюблений
у боярських рукодільних палатах.

Рабство ніколи не сприяє процвітанню високої творчості. Відомо, що
кріпаків навчали ремеслам і мистецтвам уже не в селі чи родовому маєтку,
а відправляли до того або іншого майстра на виучку або в спеціальні
художні школи для кріпаків. Там навчали лише найпростішому: малювати,
складати візерунки, тобто азам ремесла. І те, що досить швидко прийшло
на зміну щирому натхненному пориву до творчості перших років бісерного
розквіту в XVIII столітті, уже майже нічим не нагадувало процес
справжнього творіння. Нерідко за цим заняттям просто марнували час,
користуючись однотипними малюнками-заготівками на папері в клітку.

Останні три десятиліття ХІХ століття – час повного занепаду бісеру, як
мистецтва. Нова епоха принесла із собою нові умови, нову реалії, які
повністю змінили життя суспільства Російської імперії. Широке
використання праці кріпосних майстринь скінчилося, залишилися лише
поодинокі аматорки цього чарівного рукоділля, яке потребує багато часу й
вимагає посидючості. Разом з тим багато улюблених старих бісерних
дрібниць стали не потрібні й незручні. Наприклад, винахід практичного й
нудного шкіряного портмоне витіснив із користування ошатний бісерний
гаманець.

У зв’язку з початком експорту бісеру в малорозвинені країни фабрики
намагалися максимально здешевити виробництво бісеру та прискорити процес
його виготовлення. У гонитві за наживою суттєво погіршується якість
бісеру, він стає усе більш грубим. Зовсім завмерло виробництво дрібних
сортів, а разом з тим і найтонших голок та спиць, якими користувалися
майстрині початку століття. Наприкінці 30-х років з’являється паперова
канва, яка полегшує виконання бісерних робіт, але робить їх усе більше
дилетантськими. Найчастіше фон вже не покривається бісером – його
заміняє канва, біла або кольорова, іноді бірюзова чи жовта – в
наслідування улюбленому тону бісеру. Оскільки великим бісером зручно
заповнювати великі площини – починають переважати чималі за розміром
речі: величезні картини для камінів і вікон; великі настінні кошики
напівкруглої форми; підставки для книг і нот; цілі картини, які
намагалися суперничати із справжнім живописом і де занепад стилю яскраво
виражається в однотипності пейзажу з великою кількістю фігур людей та
тварин. Все частіше вводиться металевий бісер, тобто позолочений жовтий
і полірований біло-сталевий, якого в старих вишивках першої чверті
століття зовсім не було. Нарешті, на зміну паперовій приходить нитяна
канва, вторгається гарусна вишивка, яка частенько займає значну частину
малюнка й зрештою переважає зовсім, відводячи для бісеру роль відблиску
в тому або іншому місці картини.

Як це не сумно, але й у народі навички рукоділля, набуті в минулих
століттях, були втрачені, не витримавши конкуренції з фабричними
товарами.

Бісерні художні роботи збереглися тільки в самій глибинці, де жінки ще
не втратили звичаю самим прикрашати свій одяг, та в деяких по жіночих
монастирях. Коли земства почали цікавитися так званими «кустарними
промислами», виявилося, що бісерне рукоділля майже зовсім зникло.
Бісерної вишивки старого поміщицького типу в народі не залишилося
зовсім. Бісер входив подекуди в обробку різних прошивок і вставок,
нарівні з нитками й блискітками. Але основне його застосування
залишилося в низанні. Ці бісерні низки використовувалися головним чином
у південно-східній Росії, серед народів Поволжя, а завдяки їхньому
впливу і у селян сусідніх губерній.

Прикраси з бісеру споконвіку й тепер мають призначення «оберегів».
Яскраві бісерні мережива вважаються носіями магічних сил. Навіть зле око
зупиниться насамперед на майстерно виготовленій речі. Тож не диво, що за
цю роботу беруться тільки люди з чистими намірами й «легкою рукою»,
передаючи тепло своєї енергії на чутливе бісерне зерно, а через нього —
на інших людей.

Майстерно, зі смаком виготовлені вироби незмінно викликають захоплення,
вражають оригінальністю форм та кольорових сполучень. З бісеру плетуть і
тчуть сумочки і гаманці, декоративні наволочки для подушок і
підстаканники, серветки, картини, чохли для окулярів. Бісером
прикрашають полотняні сорочки і головні убори, керсети й кептарі. І,
звичайно, його широко використовують для виготовлення таких жіночих
прикрас, як комірці, ґердани, пояси, брошки, кулони, сережки тощо.

Сучасні прийоми нанизування бісеру дбайливо збережені традиції
старовинного народного мистецтва, нині майстерно доповнені новими
формами й узорами. Адже дуже важко відмовитися від такої багатої
спадщини.

1.2. Бісер – як шлях до прикрашення побуту

Мистецтво виготовлення прикрас із бісеру, як і вишивка та інше жіноче
рукоділля, прийшло до нас із глибини історії. З покоління у «покоління
передавалась техніка виготовлення оздоб, узорів та народних орнаментів.
Завдяки своїй різноманітності, барвистості, самобутнім народним мотивам,
витонченості селянські бісерні прикраси здобули визнання не тільки на
батьківщині, а й за її межами. Вироби сільських майстринь, створені
понад 100 років тому, і сьогодні чарують своєю красою, вражають
оригінальністю форм та кольорових поєднань: чудово пасують до сучасного
одягу.

Батьківщина бісеру — Стародавній Єгипет, де з непрозорого скла
виготовляли штучні перлини, які арабською мовою називались «бусра»,
звідки й пішла його назва. Там він був прикрасою і предметом торгівлі.

На території нашої держави бісер був відомий ще за часів Київської Русі,
про що свідчать археологічні дані та письмові джерела. Наші предки знали
скляне намисто й бісер не тільки завдяки торговим зв’язкам з країнами
Близького сходу га Візантією. Численні вироби й прикраси із скла,
знайдені у VIII—XII ст., свідчать про широкий розвиток склоробної
справи.

Прикрасами з бісеру в Україні оздоблювали головні убори, вплітали в
коси, носили їх на грудях, шиї, руках. Носили прикраси по-різному: в
одних селах тільки жінки, в інших — і молодиці, і дівчата; ними
прикрашали чоловічі капелюхи, дівочі весільні головні убори.

Найпоширеніші були шийні та нагрудні жіночі прикраси у вигляді вузеньких
смужок, плескатих ланцюжків та заокруглених ажурних комірців.

Найбільш поширена назва виробу з бісеру «ґердан» — плетений шнурок чи
тасьма, а також прикраса у вигляді плескатого ланцюжка або ажурного
комірця з різнокольорового бісеру, яким жінки прикрашали шию або голову,
а чоловіки — капелюхи.

Отже, ґердан — нагрудна прикраса у вигляді петлі з суцільної або ажурної
смужки різної ширини, яка одягається через голову на шию; з’єднані
спереду медальйоном кінці прикрашають груди.

Комірець — шийна прикраса у вигляді заокругленої ажурної, мов мереживо,
сітки різної ширини, рівної зверху і прикрашеної знизу зубцями або
підвісками — висульками, які мають свої’ місцеві назви: «цомплики»,
«кута-сики», «бомблики» тощо. Застібкою правлять зав’язки, сплетені з
кінців ниток основи, ґудзики, гачки та гаплики. Комірці називають
«ґердан», «решітка», «лапки», «зубок» тощо. Ширина і довжина комірців
буває різною.

Силянка — рівна суцільна чи ажурна смужка. Плели її з різнобарвного
бісеру на волосяній або нитяній основі, завширшки від 5 мм до 4 см,
геометричним орнаментом. Коротка силянка, яка щільно прилягає до шиї, а
ззаду зав’язується або застібається на ґудзик чи гачок, належить до
шийних прикрас Щоб силянка краще зберігалась, її нашивали на смужку.

«Ткання» — виготовлення виробів на верстаті з нитяною основою, де роль
човника виконує голка з ниткою з нанизаними на неї бісеринками.

1.3. Бісерні прикраси в жіночому одязі

Більше трьох століть бісер і стеклярус були найулюбленішими матеріалами
для оздоблення святкового народного костюма на всій території України та
європейської Росії.

У XVIII столітті в народний костюм починають проникати бісер і
стеклярус, а вбрання молодої жінки чи дівиці XIX століття просто
неможливо уявити собі без них.

За своїм призначенням предмети з бісеру й стеклярусу чітко діляться на
кілька груп: головні убори і їхні деталі; шийні прикраси – накладні
коміри й намиста; нагрудні – ланцюжки, джгути, розмітки, низки; наспинні
– гайтани, дівочі накосники й косоплети; поясні, тобто декоративні
пояси.

Суттєвою ознакою гуцульського жіночого одягу, та покуття – прикраси з
різнокольорового бісеру (силянки). Кольорові, круглі і видовжені
бісеринки нанизували на одну нитку, утворюючи намисто.

Великою популярністю користувались жіночі нашийні прикраси – силянки
(дробинки), ґердани. Силянки робили у формі округлого комірця, а ґердани
різної ширини стрічки.

Носили їх у комплекті до святкового одягу і як буденну прикрасу, не лише
молодь, а й літні жінки. Вузенькі силянки або коротенькі ґердани щільно
пов’язували на шию. На свято вдягали силянки ширші, багатші часом по
дві-три різних кольорів і узорів, поєднували їх із кількома разками
скляного намиста, коралів, згардами. Під вузеньку силянку на шию одягали
широку “решітку” торочки якої звисали на груди.

Дівчата іноді пов’язували ґерданом голову замість стрічки. Силянка на
шиї, короткий вузький ґердан на чолі, а іноді навіть дві смужки
оперізували чоло, ніби притримували волосся на скронях. Чим багатша
дівчина, тим багатші прикраси.

Плели силянки і для дітей: дівчаткам бісерну стрічку одягали на шию, а
маленьким хлопчикам на зап’ясті ручки. Для чоловіків і парубків
виготовляли різноманітні підвіски до годинників – брилки, інколи у
декоративне оздоблення вкомпоновували дарунковий напис або ініціали.
Невеликі “висьорки” прямокутної або круглої форми пришивали з лівого
боку на киптарі. Виготовляли також чоловічі краватки, прикраси до
чоловічих капелюхів – “трісунки”, нанизували їх на дротик або кінське
волосся. У с. Космач, Косівського району ґердани (“висьорки”) і зараз
прикрашають чоловічі весільні капелюхи.

Крім нашийних прикрас бісером оздоблювали одяг, переважно шлюбні, або
святкові сорочки, капелюхи, панчохи. Чоловічі сорочки оздоблювали на
грудях і комірі, а жіночі – на рукавах. Типовим декором сорочок є
бісерні зав’язки (“вущінки”, “Китички”, “кутасики”) де шнурок з бісеру
завершується однією великою або двома чотирма меншими кульками, обмитими
лелітками і пацьорками.

Кожен тип прикрас має локальні риси технології, конструкції,
колористичному вирішенні, способі кріплення й носіння.

За формою виділяють підтипи ґерданів: вузька шийна, нагрудна стрічка,
широкий багатоколірний комір, що падає на груди, плечі, застібається
ззаду на шиї (кризи), два кінці довгих стрічок з’єднували спереду, вони
звисали нижче грудей, часто до пояса.

Прикраси, виготовлені вручну, цікаві за формою і художнім задумом, були
поширені в містах і селах.

Згідно з історичними етапами розвитку художньої культури давні форми
змінювались.

А тепер давайте вирвемося з вигадливих міських кімнат на привільні
простори лугів, лісів і сіл! Саме там можна було зустріти дівчину в
ошатно розшитому головному уборі чи одязі, які переливалися бісерним
блиском! Ці прості й разом з тим витончені святкові прикраси, зроблені
майстринями за власним уявленням, без обмежень модного бездушного
малюнка-заготівлі, весь цей час негаласливо зберігали в собі народний
дух і натхнення.

Особливу красу й закінченість дівочому й жіночому головним уборам
надавали разки. Сітки разків низалися з білого або прозорого бісеру в
продовження традиції перлинних оздоблень. Вони опускалися рівною смугою
на чоло до самих брів, обвивали верхню частину обличчя пишною оборкою, а
іноді бісерна сітка покривала попереду всю голову.

Поверх парадного кокошника у деяких місцевостях накидали так звані
«фролки» – низані сітки діаметром біля півметра з безбарвного бісеру з
додаванням кольорового. Фролки використовували в Костромській губернії.
У районі Заонежжя носили так звані «роги» – волосяну сітку, яка
збиралася навколо голови широкими хвилями. Вони могли слугувати
весільним убором або пришивалися в якості разків до жіночих кокошників і
низалися з перлів або бісеру.

Інший тип святкового дівочого убору – вінці. Вони мали кілька форм.
Головна їхня відмінність в тім, що одні були суцільними, твердими, а
інші – прорізними, гнучкими. Тверді вінці у вигляді підкови обрамляли
дівоче обличчя, подібно німбу. Як правило, всі вони прикрашалися
вишивкою перлами або білим бісером прийомом саження по білі. Їхній
орнамент, який оплітався подібно траві, являв собою чергування квітів і
рослин. Вони створювали верхній зубчастий і рельєфний край убору. Цей
тип орнаменту був широко розповсюджений у XVIII столітті й продовжував
залишатися в народному мистецтві ще довгий час. Інший тип зубчастого
твердого вінця, який відноситься до другої половини XIX століття, з
гаптарським візерунком, включає до себе обнизки білого стеклярусу .

    Найурочистішим із всіх дівочих уборів була коруна – твердий вінець у
вигляді хору (опуклого обруча) із прорізним візерунком. Вона мала
околицю, найчастіше галунну. Візерунок викладався білями, по них
саджалися перли або бісер. Останній використовувався в корунах уже в
XVIII столітті. Назва убору безумовно походить від слова «корона».
Поширення цього виду вінця досить широко – від Архангельська до Москви.

На відміну від дівочих, жіночі головні убори закривали всю голову.
Волосся старанно маскували попереду разками, а позаду позатильнями –
тканими або низаними сітками. У минулому для жінки вважалося ганьбою
показувати волосся. «Світити волоссям» нібито передвіщало нещастя. Тому
їх ретельно забирали під повойник.

Розкішним доповненням до головних убори Російської Півночі й Верхнього
Поволжя були серги. Звичайно вони мали латунну основу, покриту перловими
або бісерними низками на кінському волосі, з додаванням скла або дрібної
бірюзи. Обнизувалася як сама серга, так і її підвіска.

Особливого роду деталлю, яка супроводжує далеко не всі головні убори, є
рясна. Це кисті або довгі до півметра смуги, приблизно, п’яти
сантиметрів шириною. Наявність їх у народних головних уборах вказує на
зв’язок зі стійкою древньою традицією. Кистєподібні срібні рясна були
знайдені в Старій Рязані в скарбі XI – XII століть. У селянських уборах
XIX – XX століть вони низалися з бісеру. Інший вид – стрічкоподібний –
відомий по низаних перлами ряснах XVI сторіччя із зібрання
Володимиро-Суздальського музею-заповідника. У народних уборах XIX – XX
століть такі рясна були стеклярусними, кріпилися до верхньої частини
позатильні й спускалися на груди.

Всі головні убори середньої смуги Росії (налобні разки, позатильні,
нависочники, рясна) настільки багаті і яскраві, що досить їх одних, щоб
зробити жіноче вбрання винятковим. Але тільки ними не обмежувалися. За
головними окрасами ішли шийні. І в тих і в інших простежуються древні
традиції національного народного костюма. Їхні форми беруть початок у
XIV – XV століттях і зберігають багато особливостей у XIX і XX
століттях.

У північному вбранні, як жіночому, так і дівочому, уживалися накладні
коміри. Цю древню деталь одягу можна побачити на багатоих одіяннях
персонажів російської ікони й в ілюстраціях рукописних книг. Як усяка
шийна прикраса, такі коміри називали «намистом», але були й місцеві
назви: «заборошник» – в Архангельській, «наборушник» – у Тверській
губерніях. Усі вони круглі й плоскі за формою. Поверхня комірів
складалася із суцільного шиття бісером і перламутром тим або іншим
візерунком. Вишивка найчастіше являла собою хвилясте стебло з розкритими
квітами з листками круглої або овальної форми. Намиста й понині носяться
в Рязанській, Орловській й деяких інших областях. Сувора краса вкладена
в намисто Нижегородської губернії, яке поєднкє щільну вишиту смугу й
ажур із звисаючих бісерних разків і ланцюжків.

Серед наспинних прикрас одним з головних був гайтан. Це древнє слово
позначало шнур, тасьму. У наші дні він уже майже не вживається. Досить
схожі із ланцюжками, але більш вузькі й довгі, гайтани одягалися на шию,
а кінці перекидалися на спину. У Тульській губернії, наприклад, у селі
Івлєві Богородицького повіту, зустрічалися гайтани у вигляді простої
знизки бісеру, складеної із відрізків різних кольорів: блакитних,
зелених, червоних. У Воронезькій вони низалися візерунками, подібно до
ланцюжків. Шнури обнизувалися бісером, а кисті покривалися бісерними
сітками.

J

L

V

b

?

L

?

Ue

  TH i ue oe

„`„

8

o

???????????шувалися кільцем або петлею для просмикування зав’язки.
Заповнення їх різні. Кольоровий бісер часто поєднувався з кумачем,
яскравою тасьмою, вовняною бахромою. Візерунок вишивався або низався у
вигляді сітки. В одному предметі ці техніки виконання часто
по’єднувалися.

Надзвичайно барвисте явище представляло собою вбрання молодих жінок
Рязанської, Калузької, Тульської й особливо Орловської губерній. «У нас
на лугах квіти й жінки наші, як квіти», – так поетично виразився старий
селянин із села Бережки під Жиздрою. Дійсно, вони були унизані бісером і
стеклярусом від надскронників до поділів.

Особливе місце в селянському одязі займали пояси – як жіночі, так і
чоловічі. Їх було прийнято прикрашати, по можливості, розкішно.
Найпростішим прийомом введення в них бісеру було нанизування окремих
бісерин на кожну нитку кисті, якими закінчувалися обидва кінці пояса.
Бісер робив важкими (утяжелял) кисті, злегка відтягаючи їх. Блиск його
разом з яскравим кольором вовняної пряжі, з якої звичайно робилися
кисті, привертав увагу до цієї частини костюма.

Відомі жіночі декоративні пояси, повність виготовлені з бісеру технікою
низання. Тепер вони стали рідкістю, але в Калузькій області, у південній
частині колишнього Жиздринського повіту, у селах Хвастовичі, Ценевичі,
Бояновичі пам’ятають, що низали їх на шести (й до дванадцяти) нитках,
прикрашали кистями. Шириною вони були не більше п’яти сантиметрів, а
візерунки не відрізнялися від орнаментів ланцюжків та гайтанів.

Серед прикрас досить рідко зустрічаються «наруччя», тобто браслети. Їх
носять на обох руках, однакові, у вигляді десяти-дванадцяти бісерних
низок, які прикріплюють до будь-якої вертикалі – стеклярусної або
дерев’яної тонкої палички, бісерної зв’язки або навіть ганчіркового
жгутика – і зав’язують. Візерункові наруччя невідомі.

Коли виникає будь-який вид народного мистецтва, він вбирає в себе
досягнення минулого, які мають звичайно багатовіковий шлях. Ці
досягнення спочатку стають основою для нового виду творчості, й лише
згодом у ньому виробляються свої власні особливості, які йдуть від нових
матеріалів і від нової техніки. Так сталося й з мистецтвом бісерної й
стеклярусної вишивки й низання. Виготовляючи скляні намиста, майстрині
виявили особливості кожного сорту: однотонний «глухий» бісер відрізнявся
яскравістю, прозорий – блиском, стеклярус мав відблиск срібла. Повною
мірою використовувалося основна властивість цих матеріалів – здатність
відбивати світло. Костюм, для якого призначалися ці прикраси, носився на
відкритому повітрі, під променями сонця, які у стократ збільшували їхній
природний блиск. Колорит селянських виробів з бісеру й стеклярусу
відрізнявся чистотою і яскравістю. Для більшості робіт кольори
підбиралися контрастні, що робило їх ще привабливішими. Малюнок був
визначеним, чітким. І колорит, і малюнок знаходилися в повній гармонії
із загальним виглядом місцевого вбрання. Усі деталі бісерних прикрас
розшивалися споконвічно народними орнаментами у всій їхній розмаїтості.
Вони були єдині й для тканин, і для вишитого, мереживного і в’язаного
святкового вбрання.

Любов народу до цих прикрас живе й сьогодні. У сільських місцевостях
продовжують носити бісерні ланцюжки й намиста.

РОЗДІЛ 2

ТЕХНІКА ВИКОНАННЯ, ВИРОБИ З БІСЕРУ

2.1. Основні технічні прийоми бісероплетіння.

Способи, технологія плетіння виробів із бісеру надзвичайно різноманітні,
і це створює найширші можливості для творчості, пошуку, цікавих
знахідок.

Всі вони не складні, не потребують особливих пристроїв, вимагають тільки
точного розрахунку пацьрок та переплетень ниток.

На Україні здебільшого бісером і стеклярусом вишивають на Буковіні,
Прикарпатті й Закарпатті. Тут ним оздоблюють жіночі й чоловічі сорочки,
пояси, кептарі,спідниці, головні убори.

Техніка вишивання бісером не дуже складна. Виконують цю вишивку вручну,
досить часто в поєднанні з оздоблювальними швами – гладдю, хрестом,
шнуром і вузенькою тасьмою – по сукну, шерсті, оксамиту й шовку,
полотну, льону з лавсаном. Нитки для вишивання мають бути міцні,
навощениі, щоб бісер не перетирав їх, і відповідати за кольором основній
тканині.

Є багато різноманітних технік виготовлення народних бісерних прикрас.
Розрізняють їх за кількістю голок та ниток, потрібних для роботи, а
також за розташуванням бісеринок, наприклад:

— у хрестик — найпоширеніша техніка нанизування прикрас у вигляді густої
сітки з хрестоподібним розташуванням бісеринок;

— мозаїка — нанизування бісеринок у кожному рядку в шаховому порядку.
Цим способом найчастіше користуються для нанизування ланцюжків, поясів,
гаманців. круглих шнурків;

— плетення — найпоширеніший у минулому спосіб виготовлення прикрас. Дуже
нагадує техніку плетення мережив на коклюшках. Плели вироби на нитках
числом від 3 до 30, з’єднаних на кінцях у вузол. На нитки нанизували
бісер і переплітали під прямим або гострим кутом за задуманим узором.
Переплетені нитки бісеру утворювали ажурні сітки;

— нанизування — насилювання бісеринок на нитку на кшталт плетення
мережив гачком повітряними петлями. Це можуть бути ромбики, ґратки,
стільники. Цим способом виготовляють різні завдовжки і завширшки
прикраси. Нині цей спосіб є найпоширенішим;

— стовпчиком — це нанизування бісеринок у вигляді об’ємних круглих або
квадратних шнурів. Є одним з різновидів нанизування або мозаїки;

— ткання — виготовлення прикрас на станку з нитяною основою способом
простого перебору. Цей спосіб нагадує ткання килимів, крайок, гарасівок
і т. д. Роль човника відіграє голка з ниткою і нанизаними на неї
бісеринками.

Для вишивання та нанизування згодиться бісер круглий і гранчастий, одно-
і різноколірний, залежно від узору; стеклярус різної довжини, дрібне
намисто, кольорові блискітки. Зберігати бісер і стеклярус краще в
маленьких пляшечках, під час роботи можна класти його у маленькі
блюдечка або розетки. Так зручніше нанизувати намистинки на голку. Вони
повинні мати великі отвори щоб голка з ниткою могла пройти через них
двічі . Вишиваючи, слід уважно стежити, щоб намистинки лягали рівно,
одна за одною.

Вишивають бісером по канві, яку після закінчення роботи висмикують, або
по узору, який наносять на тканину за допомогою прозорого паперу і
намітки. Існує кілька способів вишивання намистом і бісером. Розглянем
деякі з них.

Шиття упрокол. Кожна намистинка закріплюється на тканини окремо: впритул
одна до одної або на деякій відстані. Шиють стібками швів “уперед” або
“назад”, справа наліво або зліва направо.

Шиття по рахунку – вишивання за узором для хрестика по рахунку ниток
тканини. Спочатку готують візерунок, добирають бісеринки одного розміру
і пришивають їх до тканини стібками півхреста так, щоб намистинки лягали
щільно, рівно і з нахилом в один бік.

Шиття уприкріп. На закріплену нитку за допомогою голки нанизують стільки
бісеринок, скільки знадобиться для тієї чи іншої частини узору.
Викладають її по контуру узору, а другою ниткою прикріплюють до тканини
в проміжках між бісеринками. Закріплювати намистинки на тканині можна за
допомогою вузлкового шва.

Треба пам’ятати, що прикрашати бісером, стеклярусом, штучними перлами
можна тільки ті речі, які не потребують частого прання та хімічного
чищення.

Виготовлення прикрас із бісеру не вимагає тривалого навчання та
складного обладнання. Але, як усяке ремесло, має свої секрети та
маленькі хитрощі. У першу чергу потрібне бажання, терпіння і трішки
фантазії.

А ще слід підготувати всі необхідні матеріали: бісер різних кольорів і
намистинки, спеціальні голки (№ 0), капронові нитки (у жодному разі не
волосінь, яка дуже швидко пересихає і тріскається, що призводить до
псування виробу та вашого настрою), гострі ножиці, схему візерунку. Під
час роботи бісер розкладають куди кому зручно: в маленькі розетки або на
ворсисту тканину. Якщо немає тонкої голки, то можна нанизувати ниткою,
змочивши її кінці клеєм або лаком для нігтів.

Тепер майже все приготовано для нанизування ажурних візерунків. Але слід
запам’ятати ще кілька правил.

Нитка, на яку набирають бісеринки і нанизують виріб, називається
робочою.

Бісеринки, в яких схрещуються робочі нитки, називають зв’язкою. Вони
повинні мати великі отвори. щоб голка з ниткою могла пройти крізь них
двічі або й тричі.

Для роботи слід підбирати бісеринки однакового розміру. Якщо ж у роботі
використовується бісер різного розміру, то більші бісеринки мають бути у
зв’язці.

Для того, щоб виріб мав гарний вигляд, треба ретельно стежити за натягом
нитки. Бісеринки не повинні провисати на нитках, а щільно лягати одна
коло одної. Але не можна і затягувати нитку, щоб виріб не зморщувався.
Це дуже важливий етап у роботі, і тут потрібен чималий досвід.

На нитку слід набирати стільки бісеринок, скільки вимагає візерунок.

Перед початком роботи уважно роздивіться схему, на якій стрілками і
цифрами вказано послідовність операцій.

2.2. Техніка нанизування

Одним із видів старовинного мистецтва є нанизування. Виготовлення
прикрас з дрібного намиста, бісеру й стеклярусу відомо багатьом народам
світу. Кілька тисячоліть тому, разом з появою скла, прийшли вони до нас
із Стародавнього Єгипту та Індії. У старовинних поховяннях знаходять
скляне намисто та бісер різних кольорів розмірів і форм. У нашій країні
виготовлення прикрас з бісеру відоме з часів Київської Русі. Але
найбільшого поширення здобули ці вироби наприкінці минулого та на
початку нашого століття.

З допомогою цієї техніки створюють різні завширшки ажурні прикраси. Для
цього найчастіше використовують одну голку з робочою ниткою. Таким
прикрасам більш притаманні геометричні орнаменти, запозичені з вишивок
та пристосовані для нанизування. Спочатку треба підготувати канву
потрібної ширини (див. мал. 1в).

На канву наносять зразок з альбому або готового виробу (див. мал. 2).

Перший ряд виробу, зображеного на мал. 2, набираємо з 9 бісеринок.

Просилюємо голку спочатку у 8-му, потім у 7-му бісеринку, притягуємо
нитку і починаємо нанизувати другий ряд.

Для цього двічі набираємо на нитку по три бісеринки, пропускаючи голку
відповідно крізь 4-у і 1-у бісеринки першого ряду (мал. 3.6). Нанизуючи
третій ряд. набираємо на нитку по три бісеринки. а голку просилюємо
крізь кожну середню (другу) бісеринку другого ряду (мал. 3, а). У кінці
кожного непарного ряду набираємо по чотири бісеринки для висюльки, яка.
до речі, може мати різну форму і різну кількість бісеринок (мал. 3, г ).
Схематично це зображено на мал. З д. А далі нанизують таким самим
способом, стежачи за кольором бісеринок, натягом нитки. Закінчивши
нанизувати .комірець, пришивають застібку.

 

Комірець ”зубчики” нанизуємо, як показано на мал. 4.

Схематично це можна зобразити так:

                Для першого ряду набираємо десять бісеринок і просилюємо
голку з ниткою в 5-у від початку бісеринку. Потім обираємо три бісеринки
для другого ряду і просилюємо нитку крізь 1 -у бісеринку першого ряду
(мал. 4а). Для третього ряду нанизуємо двічі по три бісеринки, а нитки
просилюємо крізь 2-у бісеринку другого ряду і 7-му бісеринку першого
ряду. Завершуємо третій ряд, набираючи сім бісеринок (на зубчик), і
просилюємо голку з ниткою крізь 2-у від початку бісеринку (мал. 46).
Четвертий ряд нанизуємо знизу вгору, набираючи по три бісеринки (мал.
4в). П’ятий ряд нанизуємо згори донизу (мал. 4г). Закінчуємо п’ятий ряд
петелькою (мал. 4д) з п’яти бісеринок, яка й буде серединою зубчика.
Далі комірець можна низати, як показано на мал. 4е та 4є.

Такий комірець можна нанизувати з однотонного бісеру, можна прикрасити
його візерунком, висюльками різної форми. А можна також використати для
нанизування цієї прикраси, окрім круглого бісеру, ще й склярус.
Схематично цю силянку можна зобразити таким чином (схема 6):

Вузькими й широкими стрічками та комірцями з бісеру оздоблювали одяг та
головні убори, прикрашали шию, голову, коси. Разноманітні за формою,
довжиною й шириною, місцевим колоритом, залежно від їх призначення,
орнаментальних мотивів та вишуканости ці прикраси чудово поєднуються з
сучасним одягом, прикрашають і доповнюють його. Виготовлення їх не
потребує тривалого навчання та складних пристроїв, у чому ви можете
пересвідчитися самі.

Відповідно до обраної ширини силянки беруть 6-8-10 ниток або волосінь і
зв’язують їх на одному кінці. На кожну пару ниток нанизують відповідну
кількість пацьорок певних кольорів та з’єднують їх третьою пацьоркою,
переплітаючи нитки й утворюючи очко-ажур-рідкий та більш ущільнений. А
далі продовжують силяти таким способом, щоб утворювались різноманітні
композиції.

Силянки плели неширокими смужками (до 4 см, ширини), святкові були
ширшими, ажурнішими, завершувалися петельками (“кутасики”, дармовисики”,
“вузлики”, “вершне”, “бомблики”, “цьомблики”, “френзлики”).

Найпоширенішим мотивом прикрас з бісеру ромб з видовженими сторонами та
контурами, гладенькими або розробленими виступами – “ріжками”, малими
ромбами, — “головками”, Площа ромбів заповнюється перехрестям,
ромбиками, цяточками. Мотивом прикрас з бісеру є також трикутник з
ріжками на вершинах, звернений поперемінно то вгору, то вниз, видовжений
прямокутник (“скриньковий”) та ін.

Основні мотиви – ромби – відмежовуються розділовими елементами у вигляді
перехресть та трикутників. Узори компонуються з фоном або без нього.
Іноді збагачується з двох сторін по довжині або тільки внизу ламаною
лінією – “кривулькою”, обводячи білою або ж чорною смужкою. Внизу
завершуються тороками різної довжини.

Геометричний орнамент найлегший, композиційно він складається з простого
чергування фігур, та рядів, розміщених по горизонталі, вертикалі або
діагоналі. Тут можуть переважати ромби, квадрати, прямі і ламані лінії,
зиґзаґи, хрестики. Він виник ще в давнину – це своєрідні умовні знаки,
за допомогою яких майстриня виражала своє світосприйняття. Так,
горизонтальна лінія означала землю, хвиляста – воду, вогонь у вигляді
хреста, ромб, коло або квадрат символізує сонце і т.д. Деякі
орнаментальні знаки відігравали роль оберега.

Хоча взірець кольорове сполучення у різних стрічкових силянок подібні,
але за композиційним розташуванням орнаметальних мотивів і кольоровим
сполученням вони виняткового різноманітні. Кожна прикраса самобутня, як
маленький витвір мистецтва, в ній переважає натхнення творця над
ремісництвом. Безперечно, матеріал завжди впливав на техніку виконання і
рішення орнаментальних мотивів.

Другий спосіб виготовлення прикрас з бісеру – ткання, подібне до
виготовлення полотна, простим переплетінням. Таким способом виготовляють
ґердани. Вони відрізняються від силянок тим, що не мають ажуру. Фактура
їхня щільна. Для ткання ґердана використовується невелика дерев’яна
дошка – підставка. Розміром 40-50х8-10 см з двома дерев’яними порогами,
заввишки 5см на кінцях. Відповідно до ширини ґердана на порогах, вздовж
дошки намотується міцна нитка – основа, на одну більше, ніж буде
пацьорок, на якій голкою тчуть візерунок. Силянки і ґердани об’єднують
інколи спільною назвою “ґердани”, хоч вони відрізняються технікою
виконання, характером декору. В деяких селах силянки і ґердани називають
ґерданами, якщо вони нашиті на стрічку (“гарасівку”), яка зміцнює
прикрасу.

Загалом гуцульським силянкам і ґерданам характерні композиції з дрібними
елементами орнаменту, що зумовлюється також дрібним бісером. Кольорова
гама силянок та ґерданів основана переважно на насичених дзвінких
кольорах.

Гуцули віддають перевагу яскравим, насиченим барвам, мов перенесених з
лісів, полонин, потоків та водограїв. Характерно те, що за наявності
етнографічної стильової спільності в кожному селі, сформувались свої
гармонії барв. Спостерігаються своєрідні місцеві художні особливості
окремих сіл – улюблені кольори, мотиви, форми, техніки. В окремих
бісерних прикрас використовують різні відтінки червоного кольору, який
являється оберегом. Майже в кожному селі в малюнки додають сині та
фіолетові відтінки. Часто використовується білий колір, як тло, або
світлий акцент в орнаменті, щоб підкреслити свіжість колориту. Важливе
значення має фон, який визначає характер узору, його кольорове звучання,
він різний у різних силах.

Широкі, багаті силянки з рідким ажуром, де переважають темні кольори,
фіолетово-сині, які нагадують красу карпатської ночі, характерні
особливо для сіл Верховинського району.

Косівщина – тло старовинних ґерданів нанизували з білого бісеру, який
підкреслював барвистість окремих елементів узору – ромбів, ружок, очок,
хрестиків, тощо. Чіткістю композицій досить великих мотивів, розміщених
на відповідному фоні, відзначаються бісерні прикраси сіл: Річка,
Вербовець, Косівського району. Блакитні кольори трапляються в прикрасах
с. Шешори, яке славиться своїми водоспадами – “гуками”, також подібна
гама кольорів в селах Прокурава, Брустори. У Верхньому Березові ґердани
і силянки темніші, чорнобривіші.

Дещо відмінний характер прикрас с. Космач. Вони відзначаються ювелірним
виконанням, візерунки компонуються з малих ромбів, дрібненьких цяточок,
які закривають все тло. В кольоровій гамі переважають відтінки жовтого,
в які вплітаються білі акценти та зелені, червоні ясні, темні, блакитні
– усі барви золотої осені.

Прикраси Снятинського району характеризуються поєднанням білого,
жовтого, зеленого та блакитного кольорів.

Буковина – буяння зеленого рослинного орнаменту.

Краса істинних українських народних мистецьких виробів полягає в тім, що
кожен вид речей має свій стиль узорів, що впливає як із самої техніки
виробу, так із гармонії між формою поверхні предмета, матеріалом, з
якого він зроблений, і оточенням, для котрого той предмет призначений.

2.3. Перезнімання та складання узорів, ажурне плетіння

Прикраси з бісеру можна виготовляти за узорами для вишивання. При
цьому слід враховувати призначення майбутнього виробу, його форму,
орнаментальні мотиви та кольорові поєднання візерунка. після того як
візерунок обрано, його треба змалювати і пристосувати для нанизування.
Накресліть “канву” у вигляді косої сітки зі сторонами ромба 1см Х 1см.
Для зручності та наочності на сітці накреслюють кружечки, взяті з узору
за допомогою кольорових олівців або фломастерів. Для ланцюжків, силянок
і комірців досить нанести на “канву” потрібної довжини вибраний узор або
окремий рапорт орнаменту.

Ажурны прикраси можна виготовити кількома способами. Познайомимося з
техніками виготовлення ажурних прикрас на зразок в’язання мережива
гачком повітряними петлями, сіткою з вічками у вигляді ромба,
квадрата-решітки, бджолиних сот (ліхтарика).Одна сторона вічка може мати
3,5,7,намистинок.

Чим дрібніший бісер і більша кількість намистинок у вічку, тим ажурнішою
буде прикраса.

Під час роботи необхідно дотримуватися точного рахунку намистинок, щоб
не спотворити виріб. Щоб нитка під час роботи не скручувалась її
навощують. Кінці заправляють у голку.

Якщо немає тонкої голки, нанизувати можна самою ниткою, замастивши її
кінець клеєм або лаком для нігтів та за допомогою нитковдівача.

2.4. Ланцюжки та силянки, комірці

Ланцюжками різної довжини і ширини можна оздобити одяг, прикрасити
шию,чоло,головний убір. Ланцюжок у дві нитки є першоосновою виготовлення
багатьох народних прикрас.

А тепер познайомимося з виготовленням найпростіших ланцюжків. Залежно
від призначення виробу і візерунка ланцюжки можуть бути вузькими і не
дуже, короткими і довгими, однотонними і різноколірними.

Найбільш простим у роботі є однорядний ланцюжок „у хрестик» (схема 1).
Для роботи беремо нитку подвійної довжини з голками на обох кінцях. На
середину нитки наберіть 4 бісеринки одного кольору (або різноколірні —
на ваш смак). Позначимо для зручності голки цифрами І і II. Притримайте
бісеринки однією рукою. Другою рукою просильте голку 1 крізь першу
бісеринку назустріч нитці ІІ так, щоб вони схрестилися. Потягніть нитки
— і отримаєте перше кільце у вигляді хрестика з першою
бісеринкою-зв’язкою і нитками по обидва боки. Тепер зробіть наступне
кільце: наберіть на голку II дві бісеринки, на І — одну і пропустіть
голку 1 назустріч нитці ІІ. Притягніть нитки і продовжуйте роботу у
такій самій послідовності до закінчення ланцюжка (схема 1).

Використовуючи цю техніку та бісер різної форми, можна робити
різноманітні прикраси (схема 2).

Не менш привабливий ланцюжок „квітка» також дуже простий у виконанні.
Для цього нам потрібна одна нитка з однією голкою, бісер одного або двох
кольорів. На нитку набираємо перший ряд з п’яти бісеринок (1—5) і
просилюємо голку крізь першу бісеринку. Притягуємо голку. Потім
набираємо ще дві (6 і 7) і просилюємо голку з ниткою крізь 4-ту
бісеринку першого ряду. Якщо п’яту бісеринку взяти іншого кольору, то
отримаємо „квітку» з шістьма „пелюстками». Далі набираємо три бісеринки
(8, 9, 10) і просилюємо голку крізь  7-му бісеринку. Із 7-ї бісеринки
набираємо ще дві (11 і 12) і просилюємо голку крізь 9-ту бісеринку,
10-ту бісеринку і всі наступні, номер яких ділиться на п’ять, можна
брати іншого кольору або взагалі різноколірні. Далі продовжуємо в такому
ж порядку, набираючи почергово 3 або 2 бісеринки (схема 3).

Цю схему можна трішечки ускладнити. Для цього беремо бісер трьох
кольорів. Бажано, щоб серед них були білий і жовтий. Крапелька фантазії
— і на вашій шиї або руці розквітнуть такі милі кожному дівочому серцю
ніжні ромашки (схема 4).

Увага: для білої квіточки набираємо (див. 4, в) три білі і одну жовту
бісеринки; потім (4, г) — три білі бісеринки, далі — знову за звичною
схемою.

Взірці для виготовлення прикрас готують завчасно. Для цього можна
використати будь-який взірець вишиванок, тканих або в’язаних виробів, що
надаються до нанизування. Після того, як ви вибрали малюнок, треба
перенести його на папір і скласти робочий взірець. Папір для цього
найкраще взяти в клітинку, можна використати аркуш зі шкільного зошита
(мал. la — обраний малюнок. 16 — зразок робочого взірця для тканого
виробу, 1в — канва для ажурних виробів). Згодом на канву кольоровими
олівцями або фломастерами наносять узор.

Можна виготовити ланцюжок із кілець у шість намистинок для першого
кільця.Тоді на голку.яка знаходиться з права набирають по три,а на
ліву-по дві намистинки

Комбінуючи яскраві бісеринки, намистинки й стеклярус, можна виготовити
ланцюжки з різними орнаментами, які будуть чудовою прикрасою до блузки
чи сукні.Якщо довгий ланцюжок оздобити на кінцях торочками, вийде гарний
поясок,намисто чи стрічка на голову.

Силянка в одну нитку може бути вузенькою, у пів вічка, або широкою.
Драбинка також виконується однією голкою з ниткою. Вісімка — силянка
завширшки “у півтора вічка” ромбом.

Техніка виготовлення ажурних комірців схожа на техніку виготовлення
ажурних ланцюжків “вісімка”. Щоправда, у комірцях верхній край рівний, а
нижній трохи розширений і прикрашений торочками або висульками –
петельками.

Ліхтарик, або “соти”. Такий комірець нижуть з чергування вічок, сторони
яких складаються з парної кількості намистинок, наприклад, чотирьох, та
з непарної — трьох.

Для сценічного костюма такі прикраси краще виготовляти з крупного бісеру
та стеклярусу або дрібного намиста яскравих кольорів. Але пам’ятайте, що
стеклярус має гострі кінці, що легко перерізають нитку, тому його краще
нанизувати на волосінь.

ВИСНОВКИ

Отже, в Україні бісер був відомий ще за часів Київської Русі. Бісером
оздоблювали предмети релігійного культу та речі для княжого двору. З
бісеру плели різноманітні сітки, низали торочки й рясна до головних
уборів, виготовляли гудзики й сережки, ним вишивали. Прикраси з бісеру,
як і корали, дукачі, згарди дуже популярні у населення Карпат та
прилеглих до них регіонів.

Способи, технологія плетіння виробів із бісеру надзвичайно різноманітні,
і це створює найширші можливості для творчості, пошуку, цікавих
знахідок.

Всі вони не складні, не потребують особливих пристроїв, вимагають тільки
точного розрахунку пацьрок та переплетень ниток.

На Україні здебільшого бісером і стеклярусом вишивають на Буковіні,
Прикарпатті й Закарпатті. Тут ним оздоблюють жіночі й чоловічі сорочки,
пояси, кептарі,спідниці, головні убори.

Техніка вишивання бісером не дуже складна. Виконують цю вишивку вручну,
досить часто в поєднанні з оздоблювальними швами – гладдю, хрестом,
шнуром і вузенькою тасьмою – по сукну, шерсті, оксамиту й шовку,
полотну, льону з лавсаном. Нитки для вишивання мають бути міцні,
навощениі, щоб бісер не перетирав їх, і відповідати за кольором основній
тканині.

Є багато різноманітних технік виготовлення народних бісерних прикрас.
Розрізняють їх за кількістю голок та ниток, потрібних для роботи, а
також за розташуванням бісеринок.

Сьогодні існують такі основні різновиди українських народних бісерних
прикрас:

Гердани – нагрудні прикраси у вигляді петлі з суцільної або ажурної
смужки, яка одягається через голову на шию, з’єднані спереду медальйоном
кінці прикривають груди. Їх носили і чоловіки, і жінки. А на Буковині
кінці стрічки гердана з’єднували підвішеним до них дзеркальцем.

Силянки – рівні суцільні або ажурні смужки, які ззаду зав’язуються на
шиї, належать до шийних прикрас.

У багатьох районах українських Карпат виготовляли широкі круглі коміри –
кризи. Найбільш поширені вони були серед бойків та лемків. Найширшими
/до 20 см/ були лемківські кризи, які вкривали плечі та груди жінок.
Інколи на свята одягали зразу декілька різнобарвних комірів різної
довжини і ширини, що прикрашали перед сорочки, спускалися до пояса.

Орнамент, поєднання кольорів, різноманітні форми, створювалися протягом
століть разом з історією та культурою нашого народу, відображаючи
самобутні національні риси, місцеві особливості, художні традиції.

Геометричний орнамент, що виник у давнину,  — це своєрідні умовні знаки,
за допомогою яких людина виражала своє світосприйняття. Так,
горизонтальна лінія означала землю; хвиляста – воду; вогонь зображували
у вигляді хреста; ромб, коло або квадрат символізували сонце. Деякі
орнаментальні знаки відігравали роль оберега, їх наносили на одежу та
предмети вжитку.

Любов народу до цих прикрас живе й сьогодні. У сільських місцевостях
продовжують носити бісерні ланцюжки й намиста.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Антонович Є.А, Захарчук-Чугай Р.В., Станкевич М.Є. Декоративно прикладне
мистецтво. — Львів, в-во “Світ”, 1992.

Бухан А.Ф. Народні художні промисли України. – К.: “Наукова думка” 1989.

Щербаківський В. Українське мистецтво. – К.: “Либідь”, 1995.

Доберман Д. Искусство гуцулов. 1980 р. – 190 с.

Гургула І. Народне мистецтво західної України. 1966.

Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження. – К., 1988.

Литвинець Э.Н. Низание и ручное вышивание. – М., 1996.

Кульчилька О. Народний одяг західних областей України. – Львів, 2002.

ДОДАТКИ

 

  

   

     

     

      

Рис. 9. Весільня сукня, прикрашена бісером

Рис. 10-12. Різновиди бісеру

PAGE

PAGE 4

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Похожие записи