HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Античне мистецтво”

ПЛАН

ВСТУП

1. ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД АНТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ, ЇЇ ВНЕСОК У СВІТОВЕ МИСТЕЦТВО

2. МИСТЕЦТВО ДРЕВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

2.1. Архітектура та образотворче мистецтво Древньої Греції

2.2. Давньогрецьке театральне мистецтво

3. МИСТЕЦТВО СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

3.1. Літературне мистецтво Древнього Риму

3.2. Мистецтво Стародавнього Риму

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність дослідження античного мистецтва, як і античної культури,
зумовлена тим, що саме культура Древної Греції та Риму заклала підвалини
європейської культури.

«Античний» (від лат. antios) означає «давній». У працях істориків
античним світом традиційно називають суспільства Стародавньої Греції та
Стародавнього Риму з IX ст. до н. е. по V ст. н. е.

Характерною рисою культур Сходу був геоцентризм, обожнення царської
влади, безумовна влада авторитету, підкореність особистості державі,
монументальність, символічність, декоративність. Антична ж, особливо
еллінська, культура звернена до людини, і це природно, бо породило її
зовсім інше суспільство.

Рівень розвитку і ступінь впливу на подальшу історію надають культурі
Стародавньої Греції і Стародавнього Риму виключного характеру. В
античному світі досягли розквіту всі, без винятку, сфери культури –
освіта, наука, література, мистецтво. Творчість античних авторів і в
науці, і в мистецтві мала гуманістичний характер, в її центрі була
людина, її фізичне й духовне життя. Шедеври, створені античними
письменниками, скульпторами і драматургами, стали в подальшому
сприйматися як класичні, як неперевершені і гідні наслідування зразки.
Давньогрецька і латинська мови є базою сучасної наукової термінології.

Об’єктом дослідження виступає античне мистецтво як вершина античної
культури.

Предмет дослідження: мистецтво Древньої Греції та Древнього Риму в різні
епохи, головні добутки та представники, вплив античного мистецтва і
культури на світове мистецтво і культуру.

Структура роботи: вступ, три розділи та підрозділи основної частини,
висновки, список використаної літератури та додатки.

Методи дослідження: літературний, часовий (хронологічний) метод, методи
порівняння, аналіз, синтез та узагальнення тощо.

1. ЗАГАЛЬНИЙ ОГЛЯД АНТИЧНОЇ КУЛЬТУРИ,

ЇЇ ВНЕСОК У СВІТОВЕ МИСТЕЦТВО

Антична культура — це культура Стародавньої Греції і Риму, яка заклала
підвалини європейської культури. «Античний» (від лат. antios) означає
«давній». У працях істориків античним світом традиційно називають
суспільства Стародавньої Греції та Стародавнього Риму з IX ст. до н. е.
по V ст. н. е. У наш час поняття античності поширюється також і на
крито-мікенську епоху (III—II тис. до н. е.), так звана егейська
культура, яка існувала на о. Крит, островах і узбережжі Егейського моря
та в материковій Греції. Розквіт її (2100—1500 рр. до н. е.)
супроводжувався створенням високохудожніх архітектурних пам’яток,
керамічних виробів тощо. Деякі елементи цієї культури виявлено на
території найдавніших землеробських племен Трипілля. Таким чином,
історія античності охоплює період формування, розквіту і загибелі
рабовласницьких держав Середземномор’я з III тис. до н. е. до середини V
ст. н. е., коли перестала існувати Західна Римська імперія [8, c.54].

Антична цивілізація межувала зі стародавніми цивілізаціями Сходу —
Єгиптом, Фінікією, Персією та ін., підтримувала з ними жваві торговельні
та культурні контакти. Хоч антична культура, особливо у початковий
період свого розвитку, чимало запозичила з більш розвинених на той час
культур Сходу, вона була явищем глибоко оригінальним.

Основою суспільного життя в античних державах був поліс, тобто
місто-держава, що об’єднувала місто і навколишні землі з селами. Поліс
був самостійною політичною, господарською, культурною одиницею,
об’єднанням вільних громадян. Саме з розвитком полісів створювались
акрополі, склалася система архітектурних ансамблів, яка знайшла свій
подальший розвиток у класичний період. З VI ст. до н. е. в більшості
полісів встановилась демократична форма правління, що охороняла права
кожного громадянина, робила його активним і свідомим учасником
політичного життя. Майже всі громадяни полісів були грамотними. Сутністю
полісного життя була єдність незалежних людей в ім’я спільного
існування, безпеки та свободи. Ці обставини сприяли вихованню в еллінів
та римлян патріотизму, розвиненого почуття власної гідності,
волелюбності, мужності, допитливості, схильності до раціонального
осмислення світу.

Погляд на людину як на унікальне явище природи, повага до особистості
громадянина поліса зумовили таку характерну рису античної культури, як
антропоморфізм, — перенесення властивих людині рис на природу і навіть
на богів. Останніх греки, а пізніше і римляни уявляли у вигляді людей —
безсмертних, прекрасних і вічно молодих. Одвічне прагнення до
гармонійного розвитку людини, єдність фізичної і духовної краси
знаходилися в центрі античної філософії, мистецтва, міфології. Все це
зумовило непересічне значення античної доби для людства, його
культурного поступу.

Понад дві з половиною тисячі років тому в південній частині Балканського
півострова, на островах Егейського моря, на західному узбережжі Малої
Азії, по берегах Мармурового і Чорного морів, на узбережжі Південної
Італії і в східній частині острова Сицилія виникла група рабовласницьких
держав, відомих в історії як Стародавня Греція, або Еллада. У XII—VII
ст. до н. е. у Стародавній Греції відбувся розклад первіснообщинного
ладу і з’явилося патріархальне рабовласництво, яке у VIII—VI ст. до н.
е. склало основу економічного і політичного життя суспільства.
Розвинулося товарно-грошове господарство, яке зосередилось у
рабовласницьких містах-державах (полісах). Найбільшими серед них
виступали Афіни і Спарта, боротьба між якими за панування в Стародавній
Греції була водночас боротьбою між демократією і аристократичною
олігархією, що призвело до Пелопоннеської війни 431—404 рр. до н. е.
Знесилені війною грецькі поліси в 338 р. до н. е. підпали під владу
Македонії. У 146 р. до н. е. територія Греції була включена до складу
Римської імперії [10, c.81].

Власне давньогрецька культура якісно визначилася лише до VIII ст. до
н.е. Можна виділити такі періоди її розвитку:

Гомерівська Греція (XI —VIII ст. до н. е.);

Архаїчна Греція (VII — VI ст. до н. е.);

Класична Греція (V — перші три чверті IV ст. до н. е.);

Еллінізм (кінець IV ст. до н. е. — до І ст. н. е.).

Римська держава виникла і зміцніла на території Апеннінського
півострова. Греки назвали її Італією. Назва «Італія» походить від
латинського слова «вітеллюс», що означає «бичок», «телятко».

Основу півострова складають Апеннінські гори. Вони ніби поділяють
півострів на три великі області: північну, центральну і південно-східну.

Півострів омивається Середземним морем. У давнину більша частина
півострова була вкрита густими лісами західноєвропейського типу (дуб,
в’яз, бук, каштан). Із плодових дерев росли яблуні, фанати. Аж у пізніші
часи італійський пейзаж прикрасили цитрусові, пальмові, кипарисові й
оливкові дерева.

Тваринний світ давньої Італії був подібним до середньоєвропейського
(лань, серни, свині, вовки, лиси і т.д.).

Надра півострова були відносно бідними на корисні копалини: невелика
кількість золота і срібла, мармур, залізо, мідь.

Найдавніше місцеве населення (лігури, сікани, корси та ін.) в кінці II
тис.— на початку І тис. до н. е. було витіснено прибульцями з
придунайських територій, які називалися італіками. Серед етнічних груп
італіків своїм розвитком і чисельністю виділялися латини. Зі Сходу
прийшли фінікійці і греки.

Вся історія Італії пов’язана з Римом, який, за переказами, був
заснований братами Ромулом і Ремом у 753 р. до н. е. У давнину словом
«Рим» називали і місто, і державу, і республіку. Рим був історичним
витоком одноіменної імперії.

Якщо давати узагальнюючий портрет римської культури, то слід сказати, що
це самобутня рецептативна (усвідомлене запозичення і засвоєння чужої
культури) культура. Характерними особливостями є те, що в її творах
серцевиною стояли держава, воїн, юрист, а не філософ, митець або
індивідуальність в антично-грецькому розумінні. Сила, а не витонченість,
могутність, а не швидкість, масивність, а не краса, практичність, а не
грація, факт, а не уява домінують у римському мистецтві. При всій своїй
залежності від грецької культури римляни творили свою культуру. Римській
культурі був властивий традиціоналізм, а не динамізм, що зумовило не
лише її життєвість, але й величезну роль для дальшої культурної історії
Європи, особливо Західної. Антична римська культура датується серединою
VIII ст. до н. е. — 476 р. н. е. У цих хронологічних рамках можна
виділити:

Перший — царський, що охоплює середину VIII ст. до н. е. — 510 р. до н.
е. У цей період правили сім царів. У суспільстві домінували етруски. У
509 р. до н. е. римляни повстали проти ненависного Тарквінія Гордого.
Цим і завершився царський період, але римляни зобов’язані етрускам
вкладом у розвиток матеріальної і духовної культури. До речі, одним із
символів влади царів були фасції — жмут різок із секиро, яку італійські
фашисти згодом запозичили в якості емблеми.

Другий — республіканський, що тривав з 509 р. до н. е. до 30 р. до н. е.
Він насичений завойовницькими походами і громадянськими війнами,
позначений створенням сильної римської італійської і середземноморської
держави. Латинська мова поширюється на всьому Апеннінсько-му півострові.
Відбувається еллінізащя мистецтва — активне засвоєння грецьких
літературних форм із римським змістом. Підкорена Греція підкорила
суворих переможців.

Третій — період культури Римської імперії, що тривав з 30 р. до н. е. до
476 р. н. е. На культурі цього періоду позначається ідея величі і
вічності Риму. У цей час створюється єдина елліністична культура. На
релігійному горизонті з’являється християнство. На рубежі III — IV ст.
античні традиції відступають перед культурними постулатами християнства
[11, c.66].

Римське мистецтво виникло в результаті взаємодії творчості місцевих
італійських племен, насамперед етрусків, з грецькою культурою. Мистецтво
Риму розвивалось у тісному контакті з мистецтвом підкорених народів, що
входили до складу Римської імперії. В основі образів римського мистецтва
лежить реальна дійсність, хоча мотиви з міфології були улюбленими для
римлян.

Спадщина Стародавнього Риму надзвичайно багата. Римські майстри створили
грандіозні архітектурні ансамблі, прекрасні скульптурні портрети, чудові
фрески, мозаїки.

Великим внеском у світову культуру є давньоримська література і театр.
Неоціненне значення поетичних творів Вергілія, Горація, Овідія,
історичних праць Тіта Лівія, філософії Лукреція, промов Цицерона, сатири
Марціала.

2. МИСТЕЦТВО ДРЕВНЬОЇ ГРЕЦІЇ

2.1. Архітектура та образотворче мистецтво Древньої Греції

Згідно з найбільш поширеною періодизацією історію грецького
образотворчого мистецтва і архітектури V ст. прийнято ділити на два
більших періоди: мистецтво ранньої класики, або суворого стилю, і
мистецтво високої, або розвиненої, класики. Межа між ними проходить
приблизно в середині століття, однак межі в мистецтві взагалі досить
умовні, і перехід з однієї якості в іншу відбувається поступово і в
різних сферах мистецтва з різною швидкістю. Це спостереження вірне не
тільки для рубежу між ранньою і високою класикою, але і між архаїчним і
ранньокласичним мистецтвом.

У епоху ранньої класики поліси Малої Азії втрачають ведуче місце в
розвитку мистецтва, який вони до того займали. Найважливішими центрами
діяльності художників, скульпторів, архітекторів стають Північний
Пелопонес, Афіни і грецький Захід. Мистецтво цієї пори освітлене ідеями
визвольної боротьби проти персів і торжества поліса. Героїчний характер
і підвищення уваги до людини-громадянина, що створив світ, де він
вільний і де поважається його достоїнство, відрізняє мистецтво ранньої
класики. Мистецтво звільняється від тих жорстких рамок, які сковували
його в епоху архаїки, це час пошуків нового і внаслідок цього час
інтенсивного розвитку різних шкіл і напрямів, створення різнорідних
творів. На зміну двом типам фігур, що панували раніше в скульптурі –
куросу і корі приходить набагато більша різноманітність типів;
скульптори прагнуть до передачі складного руху людського тіла. В
архітектурі оформляється класичний тип периптерального храму і його
скульптурного декору [5, c.71].

Етапними в розвитку ранньокласичної архітектури і скульптури стали такі
споруди, як скарбниця афінян в Дельфах, храм Афіни Афайї на о. Егіна,
так званий храм Е в Селінунті і храм Зевса в Олімпії. По скульптурах і
рельєфах, що прикрашали ці споруди, можна ясно прослідити, як мінялися
їх композиція і стиль в різні періоди – при переході від архаїки до
суворого стилю і далі – до високої класики, що саме характерно для
кожного з періодів. Архаїчне мистецтво створило довершені в своїй
закінченості, але умовні твори мистецтва. Задачею класики стало
зобразити людину в русі. Майстер пори ранньої класики зробив перший крок
по шляху до більшого реалізму, до зображення особистості, і природно, що
цей процес почався з рішення більш легкої задачі – передачі руху
людського тіла. На частку високої класики випала наступна, більш складна
задача – передати рух душі.

Метопи скромної скарбниці афінян в Дельфах прикрашені зображеннями
подвигів Геракла і Тесея. Надмірна підкресленість мускулатури героїв ще
нагадує твори архаїки, але в деяких сценах вже виявляється новий підхід,
зокрема в образі Афіни.

Видатним твором ранньої класики єхрам Афіни Афайї. Чудово розташований
на високому горбі, що панує над узбережжям, цей храм з точки зору і
архітектури, і скульптури – самий яскравий зразок мистецтва перехідного
періоду. По пропорціях він вже наближається до класичного храму (6 колон
по фасаду і 12 бічних). Оскільки скульптури фронтонів храму створювалися
з проміжком в 20 років (512–500 рр. західний і 490–480 рр. східний), то
один цей храм показує стрімку еволюцію грецької скульптури. Ранній має в
центрі фронтально стоячу фігуру богині Афіни, по обидві сторони –
дзеркально повторюючі один одну сцени, в яких вражає дивне поєднання
руху і нерухомості. Інша картина на більш пізньому фронтоні, де
зберігається деяка скутість, особи ще застиглі, але вже переконливо
переданий рух тіла.

Зрілість ранньокласичного мистецтва демонструють фронтонні композиції
храму Зевса Олімпійського. У центрі східного фронтону – велична фігура
Зевса, по обидві сторони яких готові до змагання колісниці героїв
Пелопса і Еномая. Основна тема – божественне визначення долі людини. У
центрі західного фронтону представлений Аполлон, по обидві сторони від
нього – бурхливі сцени боротьби лапіфів з кентаврами. Перевага розуму
людини над стихійними силами природи – така гуманістична ідея цих
скульптур. Її образне значення близьке гордим словам Софокла: «Багато є
чудес на світі, але сильніше за всього – людина».[22] Творці фронтонних
композицій храму Зевса вже уміли передавати складні рухи фігур і
почуття, але почуттями – люттю, злобою, болем – спотворені обличчя
кентаврів, тоді як обличчя героїв спокійні і мужні [4, c.83].

Затвердження достоїнства і величі людини-громадянина стає головною
задачею грецької скульптури епохи класики. У статуях, відлитих з бронзи
або висічених з мармуру, майстри прагнуть передати узагальнений образ
людини-героя у всій досконалості її фізичної і етичної краси. Цей ідеал
мав велике етичне і суспільно-виховне значення. Мистецтво надавало
безпосередній вплив на почуття і розум сучасників, виховуючи в них
уявлення про те, якою повинна бути людина. З скульптурних зображень, що
збереглися, не пов’язаних з архітектурою, найбільшу увагу привертають
дві знамениті бронзові статуї – бога Посейдона (по іншому тлумаченню –
Зевса) і візника з Дельфів. Бог моря поданий наступаючим на ворога,
фігура його передана в складному повороті тіла, коли він на мить застиг,
маючи намір метнути тризубець, тоді як обличчя бездоганно красиве,
суворо, але абсолютно спокійне. Статуя візника – частина групи, що
зображала переможця в змаганні колісниць. Її також відрізняє повна
свобода в передачі руху і піднесений спокій ідеально прекрасної особи,
позбавленого індивідуальних рис.

Друга чверть V ст. – роки діяльності самого видатного з художників
ранньої класики – Полігнота. Судячи по свідоцтвах древніх авторів,
Полігнот, прагнучи показати людей в просторі, розташовував фігури
заднього плану над передніми, частково приховуючи їх на нерівностях
?рунту. Цей прийом засвідчений і у вазопису. Однак для вазопису цього
часу найбільш характерно вже не наслідування живопису в області
стилістики, а самостійний розвиток. У пошуках образотворчих засобів
вазописці не тільки йшли за монументальним мистецтвом, але, як
представники найбільш демократичного виду мистецтва, де в чому й
обганяли його, зображаючи сцени з реального життя. У ці ж десятиріччя
спостерігається занепад чорнофігурного стилю і розквіт краснофігурного,
коли для фігур зберігали природний колір глини, простір же між ними
заповнювали чорним лаком.

Мистецтво високої класики, підготовлене творчим шуканням художників
попереднього покоління, має одну важливу особливість – найбільш значним
центром його розвитку стають Афіни, і вплив афінської ідеології все
більше визначає розвиток мистецтва всієї Еллади.

Мистецтво високої класики – явне продовження того, що виникло раніше,
але є одна область, де в цей час народжується принципово нове,
–урбаністика. Хоч накопичення досвіду і деяких емпірично знайдених
принципів містобудування було результатом створення нових міст в період
Великої колонізації, саме на час високої класики доводиться теоретичне
узагальнення цього досвіду, створення суцільної концепції і здійснення
її на практиці. Народження містобудування як теоретичної і практичної
дисципліни, що з’єднувала в собі художні і утилітарні цілі, пов’язане з
ім’ям Гіподама Мілетського. Дві основні риси характеризують його схему:
регулярність плану міста, в якому вулиці перетинаються під прямим кутом,
створюючи систему прямокутних кварталів, і зонування, тобто чітке
виділення різних за функціональним призначенням районів міста
(суспільний центр, житлові квартали, торгова частина і т. д. За планом
Гіподама почав будуватися Мілет після персидського розгрому, по цій же
схемі перебудовувався Пірей. Вплив його ідей почав позначатися вже в V
ст. – в кінці цього століття Родос був перебудований відповідно до
системи Гіподама [11, c.92].

Ведучим типом будівель як і раніше залишався храм. Храми доричного
ордера активно будуються на грецькому Заході: декілька храмів в
Агригенті, серед яких виділяється так званий храм Конкордії (насправді
Гери Аргейї), що вважається кращим з дорійських храмів в Італії. Однак
масштаби будівництва будівель суспільного призначення в Афінах далеко
перевершують все те, що ми спостерігаємо в інших частинах Греції.
Свідома і цілеспрямована політика афінської демократії, очолюваної
Периклом, перетворити Афіни не тільки в самий могутній, але і в самий
культурний і прекрасний поліс Еллади, зробити рідне місто осереддям
всього кращого, що є в світі, знаходила практичне втілення і в широкій
будівельній програмі. Зводяться храм Посейдона па мисі Сунії і храм
Немесиди в Рамнунті, в самих Афінах – Одеон і храми Гефеста і Діоніса.
Але центральне місце в цій програмі зайняла перебудова Акрополя. Перикл
довірив керівництво її чудовому скульптору Фідію, що вірно і глибоко
розумів задачі, які стояли перед ним. Здійснення перебудови розтяглося
на декілька десятиріч і завершилося, коли вже не було в живих ні
Перикла, ні Фідія, але, незважаючи на це, ансамбль Акрополя вражає
продуманістю і цілісністю. У 447–437 рр. архітектори Іктін і Каллікрат
звели Парфенон, в 437–432 рр. Мнесикл побудував Пропілеї, до 427–424 рр.
ставиться маленький храм Ніки у Пропілеї, і, нарешті, в 421–405 рр.
здійснюється будівництво Ерехтейона.

Архітектура високої класики характеризується разючою пропорційністю, що
поєднується з святковою монументальністю. Продовжуючи традиції
попереднього часу, архітектори разом з тим не слідували рабськи канонам,
вони сміливо шукали нові засоби, що посилюють виразність споруд, які
створюються ними, найбільш повно відображаючі закладені в них ідеї. При
будівництві Парфенона, зокрема, Іктін і Калікрат сміливо пішли на
з’єднання в одному приміщенні рис доричного і іонійського ордера: зовні
Парфенон представляє типовий доричний периптер, але прикрашає його
характерний для іонійського ордера суцільний скульптурний фриз.
З’єднання дорики і іоніки застосоване і в Пропілеях. Надзвичайно
своєрідний Ерехтейон – єдиний в грецькій архітектурі храм з абсолютно
асиметричним планом. Оригінально і рішення одного з його портиків, де
колони замінені шістьма фігурами дівчат-каріатид.

У скульптурі мистецтво високої класики асоціюється передусім з творчістю
Мірона, Фідія і Поліклета. Мірон завершив шукання майстрів попереднього
часу, що прагнули передати в скульптурі рух людини. У самому
прославленому з його творінь – Дискоболові – уперше в грецькому
мистецтві вирішена задача передачі моментального переходу від одного
руху до іншого, остаточно переборена йдуча від архаїки статичність.
Повністю вирішивши задачу передачі руху, Мирон, однак, не зміг оволодіти
мистецтвом вираження піднесених почуттів. Ця задача випала на частку
Фідія – найбільшого з грецьких скульпторів. Фідій прославився своїми
скульптурними зображеннями божеств, особливо Зевса і Афіни. Ранні його
твори відомі ще мало; можливо, до їх числа відносяться дві прекрасні
бронзові статуї воїнів, знайдені в морі поблизу Ріачче (Південна Італія)
в 1972 р. Передбачають, що вони входили в ту, що знаходилася в Дельфах
скульптурну групу, що зображала переможця при Марафоні Мільтіада в
оточенні героїв-епонімів Аттіки. У 60-ті роки Фідій створює колосальну
статую Афіни Промахос, що підносилася в центрі Акрополя [3, c.102].

Найважливіше місце в творчості Фідія зайняло створення скульптур і
рельєфів для Парфенона. Синтез архітектури і скульптури, так характерний
для грецького мистецтва, знаходить тут своє ідеальне втілення. Фідію
належала загальна ідея скульптурного оформлення Парфенона і керівництво
його здійсненням, ним же виконана частина скульптур і рельєфів.
Фронтонні композиції зображали два найважливіших міфи про Афіну її
народження з голови Зевса і її спор з Посейдоном за владу над Аттікою.
Новаторською була композиція: замість однієї центральної осьової фігури
Фідій на кожному з фронтонів вмістив в центрі по дві: Афіну і Зевса,
Афіну і Посейдона. На метопах доричного фриза зображені боротьба богів і
гігантів, битва лапіфів з кентаврами і битва греків з троянцями. Ідейна
основа об’єднує всі сюжети: боротьба світла, добра і цивілізації з
силами пітьми, дикості і відсталості. У єдиний смисловий ряд поставлені
боги, лапіфи і греки, в іншій гіганти, кентаври і троянці. Всі три міфи
укладали алегорію боротьби греків з персидцями, що чудово усвідомлюється
сучасниками. Завершує скульптурний декор Парфенону іонічний фриз, на
якому представлений урочистий хід афінського народу па Акрополь в день
святкування Великих Діонісий. Фриз Парфенона по праву вважається однією
з вершин класичного мистецтва. При всій його композиційній єдності він
вражає своєю різноманітністю: з більш ніж 500 фігур юнаків, старців,
дівчат, піших і вершників жодна не повторює іншу. З дивовижною
майстерністю передані повна природність і свободи руху людей і тварин.
Велич рідного міста Фідій втілив в статуї Афіни-Діви (Партенос),
вміщеній в центрі целли храму. У фігурі дівчини, що стоїть в
урочисто-спокійній позі, Фідій виявив світу новий образ Афіни:
богині-войовниці, переможниці і богині мудрості, істинної покровительки
афінського поліса, що знаходився на вершині своєї слави і могутності.
Художній ідеал торжествуючої демократії знаходить закінчене втілення у
величних творах Фідія – безперечній вершині мистецтва високої класики.

Але, на думку самих греків, найбільшим витвором Фідія була статуя Зевса
Олімпійського. Зевс представлений таким, що сидить на троні, в правій
руці він тримав фігуру богині перемоги Ніки, в лівій символ влади
скіпетр. У цій статуї також уперше для грецького мистецтва Фідій створив
образ милостивого бога. Статую Зевса древні вважали одним з чудес
світла.

Чи Бог на землю зійшов і виявив тобі, Фідій, свій образ,

Або на небо ти сам бога побачити сходив?

(Пер. Ф. Петровського)

писав, підкорений її досконалістю, поет Філіп Фессалонікійський, що жив
п’ять сторіч опісля.

Ідеальний громадянин поліса – основна тема творчості іншого скульптора
цього часу – Поліклета з Аргоса. Він виконував головним чином статуї
атлетів-переможців в спортивних змаганнях. Найбільш відома його статуя
Доріфора (юнаки з списом), яку греки вважали зразковим твором. Доріфор
Поліклета – втілення фізично і духовно довершеної людини.

У кінці V ст. в скульптурі починають виявлятися нові риси, що отримали
розвиток в наступному столітті. У рельєфах балюстради храму Ніки Аптерос
(Безкрилої) па Акрополі Афін особливо кидається в очі динамізм. Ті ж
риси ми бачимо і в скульптурному зображенні Ніки, виконаному Пеонієм.
Прагненням до передачі динамічних композицій не вичерпувалося шукання
скульпторів кінця віку. У мистецтві цих десятиріч велике місце займають
рельєфи на надмогильний пам’ятниках. Звичайно вони створювалися по
єдиному типу: вмерлий в колу близьких. Основна риса цього кола рельєфів
(найбільш відомий – надгробок Гегесо, дочки Проксена) – зображення
природних почуттів простих людей. Тим самим в скульптурі вирішуються ті
ж задачі, що і в літературі (трагедії Еврипіда).

На жаль, про великих грецьких художників (Аполлодор, Зевксис, Паррасій)
ми не знаємо майже нічого, крім опису деяких їх картин і відомостей про
їх майстерність. Можна вважати, що еволюція живопису в основному йшла в
тому ж самому напрямі, що і скульптури. Згідно з повідомленнями древніх
авторів, Аполлодор Афінський відкрив в кінці V ст. ефект світлотіні,
тобто поклав початок живопису в сучасному значенні цього слова. Паррасій
прагнув до передачі засобами живопису душевних рухів. У вазопису другої
половини V ст. все більше місце займають побутові сцени [6, c.85].

У свідомості подальших поколінь V повік до н. е. асоціювався з
найбільшими перемогами, отриманими греками при Марафоні і Саламіні, він
сприймався як час героїчних діянь предків, що відстояли незалежність
Еллади, що врятували її свободу. Це було час, коли єдина мета – служити
батьківщині надихала бійців, коли вищою доблестю було загинути за
вітчизну, а вищим благом вважали благо рідного поліса.

2.2. Давньогрецьке театральне мистецтво

Одним з найвизначніших явищ давньогрецької культури був театр. Так саме
у давньогрецькому театрі німецький мислитель Ф.Ніцше вбачав одну з
важливих першопричин грецької культури. Давньогрецька сутність театру
найяскравіше поєднувала неприборкану силу людських природних почуттів з
трагізмом долі.

Походження театру пов’язане зі святами на честь бога виноградарства
Діоніса. Учасники процесій зображали світу Діоніса і, надіваючи козячі
шкури, співали і танцювали ( слово «трагедія» в перекладі з грецького —
«гімн козлів»). На історичне коріння театру вказує обов’язкову участь в
древньогрецьких трагедіях хору, з яким спочатку вступав в діалоги єдиний
актор, пізніше кількість акторів збільшилася до трьох. Сполучившись з
літературною традицією, театр в класичну епоху з релігійних, народних
уявлень перетворився в самостійний вигляд мистецтва. Театрализовані
вистави стали невід’ємною частиною державних свят — Діонісій і Леней.
Для них будували грандіозні кам’яні театри, розраховані на тисячі
глядачів (театр Діоніса в Афінах, краще усього зберігся амфітеатр в
Епідавре) [8, c.66].

Міські власті знаходили хорега (людину, яка забезпечувала фінансування),
відбирали постановки і по долі визначали порядок показу комедій,
трагедій. Бідні люди отримували гроші на вхідний квиток. Акторами були
тільки чоловіки, вони грали в особливих масках. Постановником був сам
поет. Після закінчення вистав, що тривали декілька днів з ранку до
вечора спеціальні судді визначали кращих, вручали призи.

h

¬

3/4

ue

Z

сім п’єс Есхила, сім — Софокла (написане 123, з них 24 — перемогли на
змаганнях), трохи більше — 17 — Евріпіда. Евріпід, молодший з трьох
великих драматургів, жив вже в епоху кризи, громадянських воїн,
зовнішньої небезпеки, що наростала з боку Македонії. Все це і відбилося
в його творчості («Медея», «Іполіт»), Арістотель називав Евріпіда «самим
трагічним з поетів».

Майстром комедії заслужено вважався Арістофан («Хмари», «Оси», «Жаби»).
Драматичні твори древніх греків досі залишаються в репертуарі багатьох
театрів, вони неодноразово екранізувалися.

Важливе місце в житті еллінів займала музика. Існували спеціальні
колегії (об’єднання) співаків, музикантів, танцюристів. Музика була
одноголосною, хор співав в унісон. Поширеними музичними інструментами
були ліра і флейта.

Народження грецької драми і театру пов’язано з обрядовими іграми, що
присвячувалися богам-покровителям землеробства: Деметрі, її дочці
Корі, Діонісу. Такі обряди іноді перетворювалися в культову драму.
Наприклад, у місті Елевсіна під час містерій (таїнств, на яких були
присутні лише присвячені) влаштовувалися ігри, під час яких
зображувалося одруження Зевса і Деметри, викрадення Корі Плутоном,
блукання Деметри в пошуках дочки і повернення Корі на землю. Діоніс
(або Вакх) рахувався богом творчих сил природи; пізніше він став
богом виноробства, а потім богом поезії і театру. Символами Діоніса
служили рослини, особливо виноградна лоза. Його часто зображували у
вигляді бика або цапа. На святах, присвячених Діонісу, розспівували не
тільки святкові, але і веселі карнавальні пісні. Гучні веселощі
влаштовували ряжані, що складали свиту Діоніса. Учасники святкового
параду мазали лице винною гущавиною, надівали маски і козлині шкіри. З
обрядових ігор і пісень на честь Діоніса виростили три жанри
давньогрецької драми: трагедія, комедія і сатирівська комедія (названа
так по хору, що складався із сатирів). Трагедія відбивала серйозну
сторону діонісійського культу. Сатирівська драма рекомендувалася
середнім жанром. Веселий ігровий характер і щасливий кінець визначили
її місце на святах на честь Діоніса: сатирівську драму ставили як
висновок до уявленню трагедій.

Трагедія, за свідченнями Арістотеля, брала початок від заспіву
дифірамба, а комедія – від заспіву пісень, у яких прославлялися
плодоносні сили природи. До діалогу, який вели ці заспівуючі з хором,
приєднались елементи акторської гри, і міф ніби оживав перед
учасниками свята. Багато чого про походження грецької драми можуть
сказати самі слова трагедія і комедія. Слово трагедія походить від
двох грецьких слів: трагос -«цап» і оде -«пісня», тобто «пісня цапів».
Ця назва знову веде нас до сатирів-супутників Діоніса, козлоногим
істотам, що славили подвиги і страждання бога. Слово комедія
походить від слів “комос” і “оде”. «Комос»- це хід підхмеленої юрби
ряжених, що обсипали один одного жартами і глузуваннями, під час
сільських свят на честь Діоніса. Отже, слово комедія позначає «пісню
комоса». Грецька трагедія, як правило, брала сюжети з міфології, котра
добре була відома кожному греку.

Інтерес глядачів зосереджувався не на фабулі, а на трактуванні міфу
автором. Використовуючи міфологічну оболочку, драматург зображував у
трагедії сучасне йому суспільно-політичне життя, висловлював свої
етичні, філософські, релігійні погляди. Тому роль трагічних уявлень в
суспільно-політичному етнічному вхованні громадян була величезна. Вже в
другій половині VI ст.до н.е. трагедія досягла значного розвитку.
Антична історія передає, що першим афінським трагічним поетом був
Феспід (VI ст.до н.е.). Перша постановка його трагедії (назва її
невідома) відбулася навесні 534 р. до н.е. на святі Великих Діонісій.
Цей рік прийнято вважати роком народження світового театру.

Давньогрецький театр був школою виховання, де в п’єсах піднімались
актуальніші питання моралі, політики й ідеології.

Грецький театр знаходився просто неба, він вміщував до 20-25 тис.
глядачів. Театральні вистави продовжувалися зі сходу до заходу сонця
протягом трьох днів і мали характер змагань.

Жіночі ролі виконували лише чоловіки. Усі актори взувалися в черевики на
високій підошві (контури) та надівали маски, що виражали характер
персонажа. З рота маски стирчав рупор – підсилювач голосу. Щоранку,
відправляючись до театру, глядачі брали з собою подушку для сидіння та
їжу.

Спочатку місце для вистав було вкрай просте: хор із своїми піснярами і
танками виступав на круглій втрамбованій площадці-орхестрі (від дієслова
орхеомай-«танцюю»), круг якої і збиралися глядачі. Але в міру того, як
зростало значення театрального мистецтва в суспільної і культурному
жизтті Греції і в міру ускладнення драми виникла необхідність в
удосконаленнях. Горбкуватий ландшафт Греції підказав найбільше
раціональний устрій сценічної площадки і глядацьких місць: орхестра
стала розташовуватися в підніжжі пагорба, а глядачі розміщувались на
схилі. Всі давньогрецькі театри були відкритими і уміщали величезну
кількість глядачів. Афінський театр Діоніса, наприклад, уміщав до 17
тисяч чоловік, театр у Епідаврі — до 10 тисяч.

У V ст. до н.е. у Греції склався стійкий тип театрального
спорудження, характерний для всієї епохи античності. Театр мав три
головні частини: орхестру, театрон (місця для глядачів, від дієслова
теаомай -«дивлюся») і скену (скене-«намет», пізніше дерев’яна або
кам’яна будівля).

Розмір театру визначався діаметром орхестри (від 11 до 30м).
Скена розташовувалася по “касательной” до окружності орхестри. Передня
стіна скени-проскеній, що мала звичайно вигляд колонади, — изображал
фасад храму або палацу. До скени примикали дві бічних будівлі, що
називалися параскеніями. Параскенії служили місцем для збереження
декорацій і іншого театрального майна. Між скеною і місцями для
глядачів, що займали трохи більше половини кола, знаходилися
проходи-пароди, через які в театр до початку спектаклю входили
глядачі, а потім вступали на орхестру хор і актори. Простота сценічного
устаткування була обумовлена не слабким рівнем розвитку античної
техніки.

У театрі класичної пори увага глядачів зосереджувалась на розвитку
дії, на долі героїв, а не на зовнішніх ефектах.

Планування грецького театру забезпечувало гарну акустику. Крім
того, у деяких театрах для посилення звуку серед глядацьких місць
розміщалися резонуючі судини. Завіси в давньогрецькому театрі не було,
хоча можливо, що в деяких п’єсах деякі частини проскенію тимчасово
закривалися від глядачів.

Феспіду приписують удосконалення масок і театральних костюмів. Але
головним нововведенням Феспіда було виділення з хору одного виконавця,
актора. Цей актор, або, як його називали в Греції, гіпокріт
(«відповідач»), міг обертатися до хору з питаннями, відповідати на
питання хору, зображувати по ходу дії різноманітних персонажів,
покидати сценічну площадку і повертатися на неї [13, c.71].

Рання грецька трагедія була своєрідним діалогом між актором і хором
і за формою нагадувала скоріше кантану. При цьому, хоча кількісно партія
актора в початковій драмі була невелика і головну роль грав хор, саме
актор із самої своєї появи став носієм діючого, енергійного початку.

У комедії набагато ширше, чим у трагедії, до міфологічних мотивів
прідмішувались життєві, що поступово стали провідними або навіть
єдиними, хоча в цілому комедія як і раніше рахувалась присвяченою
Діонісу. Так, під час комоса стали розігруватись невеличкі сценки
побутового і пародійно-сатиричного змісту. Ці імпровізовані сценки
являли собою просту форму народного балаганного театру і називалися
мімами (в перекладі значить «імітація», «відтворення»; виконавці цих
сценок також називалися мімами). Героями мімів були традиційні маски
народного театру: горе-воїн, базарний злодюжка, вчений-шарлатан,
простак, що задурює всіх, і т.д. Пісні комоса і міми — це головні
початки древньої атичної комедії.

Комедія, яка виникла з атичного комоса в V ст. до н.е. була політичною
по своєму утриманню. Вона постійно торкалась питань політичного ладу,
зовнішньої політики Афінської держави, питання виховання молоді,
літературної боротьби й ін.

Свого найвищого розквіту старогрецьке театральне мистецтво досягло у
творчості трьох великих трагіків V ст. до н.е. — Есхила, Софокла,
Еврипіда — і комедіографа Аристофана, діяльність якого захоплює і
початок IV в. до н.е. Одночасно з ними писали й інші драматурги. Проте
до нас дійшли тільки невеличкі уривки їхніх творів, а інколи — лиш
імена й маленькі відомості.

Трагедії Есхила відбивають основні тенденції його часу, ті великі
зсуви в соціально-економічному і культурному житті, які були викликані
розладом родового ладу і становленням афінської рабовласницької
демократії.

Герої Есхила — не безвладні істоти, які беззастережно виконують волю
божества: людина в нього наділена вільним розумом, мислить і діє
цілком самостійно. Майже перед кожним героєм Есхила стоїть проблема
вибору лінії поведінки. Моральна відповідальність людини за свої вчинки
— одна з основних тем трагедій драматурга.

Есхил у своїх трагедіях показує перемогу прогресивних початків у
розвитку людства, у державному устрої, у моралі. Творчість Эсхила
зробила помітний вплив на розвиток світової поезії і драматургії.

Драматургічна діяльність Софокла супроводжувалася незмінними успіхами:
він жодного разу не одержував третьої нагороди — займав частіше всього
перші і рідко другі місця.

До нас дійшло тільки сім трагедій Софокла, написав же він їх більше 120.
Трагедії Софокла несуть у собі нові риси. Якщо в Есхила головними
героями були боги, то в Софокла діють люди, хоча і декілька
відірвані від дійсності. Тому про Софокла говорят, що він змусив
трагедію спуститися з неба на землю.

Основну увагу Софокл приділяє людині, її щиросердечним переживанням.
Звичайно, у долях його героїв відчувається вплив богів, навіть якщо вони
і не з’являються по ходу дії, і ці боги також владні, як і в Есхила,
— вони можуть розтрощити людину. Але Софокл малює насамперед боротьбу
людини за здійснення своїх цілей, його почуття і думки, показує
страждання, що випали на його долю.

Грецька трагедія у творчості Софокла досягає свого аппогею. Софокл
увів третього актора, збільшив діалогічні частини комедії (еписодії) і
зменшив партії хору. Дія стала більш живою і достовірною, тому що на
сцені могли одночасно виступати і давати мотивування своїм вчинкам
три персонажі. Проте хор у Софокла продовжує грати важливу роль у
трагедії і число хоревтів було навіть збільшено до 15 чоловік.

Найбільше відомі трагедії Софокла з фіванського циклу міфів. Це
«Антигона» (біля 442 до н.е.), «Цар Едіп» (біля 429 до н.е.) і «Едіп у
Колоні» (поставлений у 441 р. до н.е., уже після смерті Софокла).

Соціальна криза афінської рабовласницької демократії й обумовлена їм
ломка традиційних понять і поглядів найбільш повно відбилися у
творчості молодшого сучасника Софокла – Еврипіда. Від Еврипіда дійшло
до нас цілком 18 драм (усього він написав від 75 до 92) і велика
кількість уривків.

Драматург наблизив своїх героїв до дійсності; він, за свідченнями
Арістотеля, зображував людей такими, «які вони і були». Персонажі
його трагедій, залишаючись, як і в Есхила і Софокла, героями міфів,
наділялися думками, прагненнями, пристрастями своєрідними поету. У ряді
трагедій Еврипіда звучить критика релігійних вірувань і боги подаються
більш підступними, жорстокими і мстивими, чим люди.

У епоху еллінізму (VI-I ст. до н.е.) грецький театр класичної пори
перетерпів істотні зміни, які стосувалися і драматургії, і акторського
виконання, і архітектури театральної будови. Ці зміни пов’язані з
новими історичними умовами. У театрі елліністичної епохи як і раніше
ставляться комедії і трагедії. Але від трагедій IV в. до н.е.
збереглися лише невеличкі фрагменти, і, очевидно, художні гідності
елліністичної трагедії були невеликі. Набагато більше даних є для
суждения про комедію, тому що до нас дійшли — цілком одна п’єса і
декілька уривків з інших п’єс найбільшого комедіографа того часу —
Менандра.

Основною особливістю нової комедії була відсутність хору, який був би
органічно пов’язаний із розвитком дії, — хор виступав тільки в
антрактах. У пролозі новій комедії давалося стисла розповідь подій, що
повинно було допомогти глядачу розібратися в тяжкій інтризі.

Іншою особливістю нової комедії була її гуманно-філантропічна
спрямованість. У кращих творах проводилися передові ідеї елліністичної
філософії. Незважаючи на відсутність політичної тематики, у новій
комедії одержували відбитки такі важливі проблеми, як методи виховання,
відношення до жінки, до представників різноманітних станів, до
чужоземців. Причому постійно проповідувались більш м’які, більш гуманні
відношення між людьми.

Нова атична комедія користувалася величезним успіхом у публіки.
Глядачів залучало те, як розробляється навіть банальний сюжет або
звична маска: пружиною дії стала спритно улаштована інтрига, розвиток
якої вівся тонко і мистецьки.

Отже, давньогрецький театр виник з обрядових пісень – дифірамбів, як
виконувались під час свята бога Діоніса. Виконавці вбиралися у козлині
шкури, хором співаючи пісні на чолі із заспівувачем, який називався
корифеєм і розмовляв з хором про Діоніса. Театралізоване дійство поклало
початок трагедії, а з нею – театральним виставам.

Давньогрецький театр був школою виховання, де в п’єсах піднімались
актуальніші питання моралі, політики й ідеології.

Грецький театр знаходився просто неба, він вміщував до 20-25 тис.
глядачів. Театральні вистави продовжувалися зі сходу до заходу сонця
протягом трьох днів і мали характер змагань.

3. МИСТЕЦТВО СТАРОДАВНЬОГО РИМУ

3.1. Літературне мистецтво Древнього Риму

Цілком особлива роль належить у світовій культурній традиції латинській
мові. Масштаби римських завоювань перетворили її на мову
міжнаціонального спілкування для всіх підкорених народів — від Іспанії
до Межиріччя. На основі так званої «народної латини» виникло багато
сучасних європейських мов: італійська, іспанська, французька,
англійська. Надалі латина довго залишалася в Європі мовою літератури і
науки, а в медицині не втратила цю роль і до сьогодні. Латинською
ведеться католицьке богослужіння.

Особливість розвитку латини полягає в тому, що протягом тривалого часу
мова ця удосконалювалася не в художній творчості, а насамперед у
політичній сфері: у виступах ораторів у сенаті і на судових процесах, у
законотворчості, в політичній публіцистиці. Про образність мови свідчить
безліч афоризмів, які живі і зараз: «Карфаген мусить бути зруйнований»
(Катон), «Прийшов, побачив, переміг» (Юлій Цезар), «Доки, Катіліна, ти
будеш випробовувати наше терпіння?» (Цицерон) і багато інших. Цицерон,
який вважав себе насамперед політиком, по суті був творцем латинської
художньої прози. Зразковим став стиль його промов, листів, філософських
творів. Своєрідне продовження цієї традиції ми бачимо вже в художній
літературі: саме в Стародавньому Римі вперше з’являється прозаїчний
роман. Найбільш популярним був сатиричний роман «Метаморфози, або
Золотий осел» Апулея.

Поезія Стародавнього Риму не мала власної національної традиції. Вона
починає активно розвиватися тільки під впливом грецької літератури, в
кінці республіканського періоду. Переломну роль відіграла творчість
Катулла. Її головна тема — не Римська держава, не римський народ, а
особисті переживання, почуття і думки. Він створює цикл ліричних віршів,
більшість з яких передає драматичні злами стосунків з жінкою, виведеною
під поетичним псевдонімом Лесбія. На відміну від епічних поем, при
читанні його віршів практично не відчуваєш часової дистанції [2, c.101].

Час правління Октавіана Августа часто називають «золотим віком» римської
літератури. Сучасниками були три великих римських поети — Вергілій,
Горацій і Овідій. Найзнаменитішим твором римської літератури стала поема
Вергілія «Енеїда». Вергілій з блиском вирішив дуже важке творче
завдання. Справа в тому, що «Енеїда» — це літературний епос, тобто вона
не має народної усної основи, повністю створена поетом. До того ж поема
відразу стала складовою частиною римської державної ідеології — поет
писав на політичне замовлення імператора. Коротко зміст поеми такий.
Еней — син царя Анхіза і богині Венери, один із захисників Трої, після
її падіння відправляється в плавання на кораблі, довго поневіряється і
зрештою, виконуючи волю богів, прибуває в Італію і стає родоначальником
римського народу. Від нього ж ведеться і родовід Юліїв, до яких належав
Октавіан Август. Неперевершеним вважається володіння Вергілієм виразними
засобами мови. В.Брюсов писав, що «для поета читання „Енеїди“ в
оригіналі є суцільним рядом здивувань… перед владою людини над стихією
слів». Існує безліч перекладів поеми на сучасні мови. Можна пригадати,
що початок формування сучасної української літературної мови поклала
авторизована «Енеїда» Івана Котляревського.

Ліричними поетами були Горацій і Овідій. Творчість Горація пройнята
розумінням ролі поета в суспільстві. Особливо чітко ці думки пролунали в
оді «Пам’ятник». До цього сюжету Горація звертався О. С. Пушкін («Я
памятник себе воздвиг нерукотворный…»), інші.

Важко склалася доля Овідія. Його збірник «Мистецтво любові» приніс йому
величезну популярність і обвинувачення в аморальності. Потім він
звернувся до класичних сюжетів — «Метаморфози» («Перетворення») —
поетична переробка міфів, у сюжеті яких присутні чудові перетворення. За
не зовсім зрозумілих, ймовірно політичних, причин Овідія було заслано до
Причорномор’я, звідки він писав пройняті тугою «Листи з Понту» (грецька
назва Чорного моря — Понт Евксинський).

У римські часи з’явилося багато новинок у книжковій справі. Крім
папірусу, поширився винайдений у малоазійському місті Пергамі матеріал
для письма — особливим чином оброблена шкіра — пергамент. Крім
книг-сувоїв з’явилися книги-кодекси, які від сучасних книг відрізнялися
тільки способом скріплення аркушів. Бібліотеки як сховища документів,
книг існували вже давно, а ось бібліотеки для громадського користування
виникли саме в Римі. Цікаво, що в цих бібліотеках були передбачені
досить ізольовані місця для роботи, оскільки в ті часи люди читали
виключно вголос.

3.2. Мистецтво Стародавнього Риму

Для практичних римлян мистецтво було одним із засобів розумної
організації життя, звідси — провідне місце архітектури. В архітектурі
римляни об’єднали етруську і грецьку традиції, східні елементи. Римляни
урізноманітнили будівельні матеріали: використали дуже міцний
з’єднувальний вапняковий розчин, винайшли бетон. Римські архітектори і
будівельники досконало освоїли і дуже широко використали арочну
конструкцію, її розвитком стали склепіння і купол.

Центрами політичного і культурного життя в містах були форуми (буквальне
значення — ринкова площа). Тут на ранніх етапах проводилися народні
збори, зводилися головні храми та інші громадські споруди (більшість з
них являли собою базиліки — прямокутні в плані, розподілені поперечними
стінами на декілька залів, у перекладі — «царський будинок»). Всіх
перевершував уже в республіканську епоху, звичайно ж, римський форум.
Юлій Цезар поклав початок традиції будівництва форумів кожним новим
імператором (форум Августа, форум Траяна). Частиною форумів були
меморіальні споруди, які прославляли перемоги римської зброї, видатних
полководців, а потім імператорів: тріумфальні арки і колони (найбільш
знаменита — колона Траяна).

Як і раніше важливим було культове будівництво. На відміну від греків,
римляни вміщували колонаду найчастіше тільки перед фронтальною стороною
храму. Часто будували круглі в плані храми — ротонди (від латинського —
кругла). Вони розробили свої варіанти дорійського, іонійського і
корінфського ордерів, причому в їх використанні не було такої суворості,
як у греків. По мірі зростання могутності Риму храми, спочатку досить
скромні, ставали все багатшими і прекраснішими.

Свого найвищого втілення архітектурна й інженерна думка Стародавнього
Риму дістала в Пантеоні — храмі всіх богів, побудованому у II ст. н. е.,
ймовірно, Аполлодором Дамаським. Храм являє собою ротонду, вхід в яку
прикрашений портиком. Купол цього храму, відлитий з бетону, в діаметрі
перевищує 40 м (за розмірами він залишався в Європі неперевершеним до
XIX ст.) Люди старовини сприймали купол як символ неба — втілення
верховного бога Юпітера. У зв’язку з цим особливу роль відігравав єдиний
отвір, розміщений у вищій точці купола. Стовп світла, який проникав
через нього, ставав центром композиції. Периметр храму і його висота
практично однакові, такі пропорції «збільшують» приміщення. У нішах
навкруг залу у давнину стояли статуї богів. Дуже багатими є внутрішнє
оздоблення різними сортами мармуру, яке повністю збереглося до наших
днів. Уперше в світовій архітектурі в цьому храмі головна роль відведена
не зовнішньому вигляду, а створенню особливої внутрішньої атмосфери.

У Стародавньому Римі створюється ряд абсолютно нових типів споруд. Це
передусім амфітеатри. Найбільший — амфітеатр Флавіїв або Колізей (I
ст. н. е.). Місця для 50 тисяч глядачів спиралися на конструкцію, фасад
якої має вигляд триярусної аркади. Арена у формі еліпса була забезпечена
складною системою підземних технічних приміщень. Важливою частиною
римського способу життя були терми, які служили не тільки лазнями, але і
культурними центрами, місцями зустрічей, відпочинку. В епоху імперії
терми стали величезними спорудами з внутрішнім оздобленням, які не
поступалися палацам. Крім приміщень з холодними і гарячими басейнами,
вони включали зали для відпочинку, для фізичних вправ, а іноді й
бібліотеки. У бідних міських районах уперше з’являються багатоповерхові
житлові будинки — інсули.

Уславили римлян і їх технічні споруди. Мережа чудових мощених камінням
доріг з’єднувала всі частини величезної держави. Найдавніша Аппієва
дорога, яка вела в Рим, служить і зараз. Римляни запозичили на Сході і
довели до досконалості арочну конструкцію мостів. Міста обов’язково
оснащувалися складною системою водопостачання. Символом могутності і
багатства Риму була протічна вода, яка струмувала в римських вуличних
фонтанах. Водопроводи були як підземними, так і наземними. У наземних
водопроводах — акведуках — керамічні труби клали на високу аркаду. Для
брудної води будувалися підземні канали [5, c.94].

Свої особливості мало образотворче мистецтво. Якщо грецька скульптура
прославилася насамперед узагальненими образами, які втілювали людську
красу, то в Римі значного розвитку набув жанр психологічного
скульптурного портрета. Його джерелами були: особливий культ родини
(латиною — «фамілії»), предків у римлян, з одного боку, а з другого —
нове сприйняття особистості, її ролі в історії. Мистецтво «оживило»
історію, залишивши портретну галерею її головних дійових осіб: Помпея
Великого, Юлія Цезаря, Цицерона, Октавіана та інших.

Фрескове малярство і мозаїка — реалістичні, з багатою колірною гамою, з
передачею об’єму і глибини простору — стали відомі після розкопок міст
Помпеї і Геракуланума, знищених під час виверження вулкана Везувій у 79
р. н. е. Ця трагедія, яка принесла загибель людям, зберегла життя творам
мистецтва. Розкопки тут розпочали у XVIII ст., вони тривають і зараз.
Про живописні портрети дізналися після археологічних знахідок у
Фаюмському оазисі в Єгипті, де склався поховальний обряд, що об’єднав
східні і західні традиції. На дошках (іноді — тканинах) на восковій
основі були написані портрети померлих, які вражають витонченістю, а
також точністю передачі не тільки зовнішності, але й внутрішнього світу
людини.

Виникнення театрального мистецтва в Римі пов’язане зі святами збору
урожаю. Самобутнім римським театральним жанром були міми — побутові
комічні сценки, які включали діалоги, спів, музику і танці (своєрідний
прообраз сучасної оперети). Пізніше стали ставитися комедії і трагедії
за грецьким зразком. Римські актори походили з середовища
вільновідпущеників або рабів. Вони займали, як правило, низьке суспільне
становище. У Римі вперше виникають професійні акторські трупи і камерні
(для невеликої кількості глядачів) театральні вистави.

Великою популярністю в Римі, особливо в період занепаду, користувалися
циркові вистави, гладіаторські бої, що свідчило про деградацію
театральної культури.

ВИСНОВКИ

Отже, у розумінні сучасної науки античність – це історія і культура
Стародавньої Греції і Стародавнього Риму – від виникнення перших
давньогрецьких держав (кінець III–II тисячоліття до н.е.) і до падіння
Західної Римської імперії та завоювання Риму варварськими племенами (V
ст. н.е.). Відповідно існують поняття античної філософії, античного
мистецтва, античної літератури і т.п. Буквальний переклад слова
“античний” з латинської – “стародавній”. В Європі в епоху Відродження
увійшло в моду колекціонування предметів старовини, їх стали називати
“антиками”. Пізніше у Франції виникло вже власне поняття “античність” –
для позначення всіх ранніх форм мистецтва. В міру поглиблення досліджень
зміст терміна звузився.

Рівень розвитку і ступінь впливу на подальшу історію надають культурі
Стародавньої Греції і Стародавнього Риму виключного характеру. В
античному світі досягли розквіту всі, без винятку, сфери культури –
освіта, наука, література, мистецтво. Творчість античних авторів і в
науці, і в мистецтві мала гуманістичний характер, в її центрі була
людина, її фізичне й духовне життя. Шедеври, створені античними
письменниками, скульпторами і драматургами, стали в подальшому
сприйматися як класичні, як неперевершені і гідні наслідування зразки.
Давньогрецька і латинська мови є базою сучасної наукової термінології.

Становище вільних людей в античних державах принципово відрізнялося від
інших давніх суспільств. Виникає демократія, громадяни користуються
політичними правами, беруть участь в управлінні державою. Хоч не можна
забувати і про те, що античне суспільство було рабовласницьким. Раби
відігравали істотну роль в економіці давньогрецьких держав, робили свій
внесок в їх розквіт, на певному етапі римської історії навіть стали
основною продуктивною силою.

В античності порівняно з давньосхідними цивілізаціями було зроблено
принциповий крок уперед щодо становища людини в суспільстві, осмислення
художньої творчості — складається гуманістична традиція. Відмінність
полягає і в ступені впливу на інші народи старовини, і в тому, що
культура Греції і Риму ніколи не забувалася і безпосередньо вплинула на
подальший розвиток культури.

При всій єдності античної культури, її грецький і римський етапи мають
свої особливості. На політичне й релігійне мислення, філософські та
юридичні погляди, літературу і мистецтво Західної Європи сильніше
вплинув Рим. У культурній традиції Східної Європи, в тому числі України,
провідним через посередництво Візантії був грецький вплив. За античності
зароджуються явища, які на подальших етапах стануть визначальними в
культурі, особливо — християнська релігія.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Античная цивилизация / Отв. ред. В.Д. Блаватский. – М.: Наука, 1973. –
270 с.

Боннар А. Греческая цивилизация. – М., 1992.

Бритова Н. Н. Римский скульптурный портрет: Очерки. – М., 1985

Брунов Н. И. Памятники афинского Акрополя. – М., 1973

Дмитриева Н. А. Краткая история искусств. – М., 1985

Древние цивилизации / Аверинцев С.С., Алексеев В.П. и др. . Под общ.
ред. Г.М.Бангард-Левина. – М.: Мысль, 1989. – 479 с.

Зайцев А.И. Культурный переворот в Древней Греции VIII – V вв. до н.э. /
Под ред. Э.Д. Фролова. – Л.: Изд-во ЛГУ, 1985. – С. 34.

История древнего мира: Кн. 2. Расцвет древних обществ. – 3-е изд. – М.:
Наука, 1989. – 572 с.

История Древней Греции: Учеб. для вузов / Ю.А. Андреев, Г.А. Комеленко,
В.И. Кузищин; Под ред. В.И. Кузищина. – М.: Высшая школа, 1986. – С.
259.

История Европы. Т. 1. Древняя Европа. – М.: Наука, 1988. – С. 297.

Історія світової культури. – К., 1993,

Історія світової та української культури. – К., 2000.

Історія Стародавнього світу: Навч. посібник / За ред. Ю.С. Крушкол: Пер.
з рос. – К.: Вища школа, 1976. – С. 108.

Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. – М., 1988.

Куманецкий К. История культуры Древней Греции и Рима. – М.: Высшая
школа, 1990. – С. 144.

Любимов Л. Д. Искусство древнего мира. – М., 2002

Підлісна Г.Н. Світ античної культури. – К., 1989.

Полікарпов В.С. Лекції з історії світової культури. – Х., 1999.

Чубова А. П. Античные мастера: Скульпторы и живописцы. – Л., 1986

ДОДАТКИ

Геркулес Фарнезський, мармур

Статуя Августа з Прима Порта. Біля 20 р. до н. е.

Ватіканський музей, Рим.

Афродіта (Венера) Мілоська

Афінський Акрополь

PAGE

PAGE 2

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Похожие записи