HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

з історії психології

на тему:

«Антична психологія»

ПЛАН

Вступ

1. Психологічні погляди Мілетської школи

2. Психологічні погляди Геракліта Егейського щодо пояснення людської
поведінки

3. Піфагор про людську душу

4. Психологічні погляди Емпедокла

5. Демокріт про атоми душі

6. Психологія Платона та Арістотеля

7. Післяарістотелівський період античної психології

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Античний – слово латинське й у перекладі означає давній. У понятті
«античний світ» поєднують Стародавню Грецію та Рим. Хронологічно антична
літературна спадщина охоплює приблизно VIII ст. до н. є. — V ст. н. є.,
тобто понад тисячоліття. Зрозуміло, що протягом цього періоду
відбувалися великі зміни у поглядах людей на природу психічного.

Уявлення про душу як про щось потаємне не могло не дістати міфологічного
тлумачення. І справді, в грецькій міфології виникає образ чарівної
дівчини Психеї, яка уособлює душевне життя.

У розпливчатих магічних уявленнях та відповідних культах поступово
народжувались ідеї про всезагальну силу, що лежить в основі життя, яка й
сама є за своїм змістом цим життям. У стародавній Греції цю силу назвали
Еросом. Він з’явився ще задовго до богів і був єдиною основою
впорядкування і процвітання світу. Ерос охопив всі природні і суспільні
явища, став смислом усього того, що здійснюється в природі. Наступав
час, коли людська думка змушена була пов’язати два вихідних поняття
свого світогляду – Ерос і душу (Психею).

Еротичне тлумачення душі почалося ще в первісному суспільстві.
Стародавній Ерос (Амур) став першим визначенням процесуального змісту
психічного. Міфологічна фантазія про шлюб Амура і Психеї підвела
підсумок тривалим пошукам людської думки у розкритті смислу психічної
діяльності людини.

У даній роботі розглянемо особливості зародження та форм розвитку
психологічної думки в античний період, підходи та погляди основних
представників.

1. Психологічні погляди Мілетської школи

Античні філософи прагнули відшукати причину всіх явищ, що привертали до
себе увагу. Поступово серед них формується уявлення про співвідношення
великого світу природи (макрокосмосу) і малого людського світу
(мікрокосмосу).

Представники однієї з перших у Стародавній Греції філософських шкіл, що
виникла наприкінці VII ст. до н. є. на західному узбережжі Малої Азії в
місті Мілеті, – Фалес (бл. 625 – 547 до н. є.), Анаксімандр (бл. 610 –
546 до н. є.) і Анаксімен (бл. 585 – 525 до н. є.) уявляли першоречовину
буття в конкретно-речовій формі води (Фалес), повітря (Анаксімен),
«апейрона», що в перекладі з давньогрецької мови означає «невизначене»,
«безмежне» (Анаксімандр).

Виділення саме названих конкретних речовин як втілення «першоречовини»
світу, а отже і душі, не є випадковим. Так, Фалес визнавав першопочатком
те, що є максимально наближеним до природного буття і водночас могло б
бути зображене гранично відстороненим, зі значною мірою абстракції –
воду.

Натурфілософський принцип поєднується з суто психологічним в концепції
Анаксімена, який вважає душу повітрям, а дихання її головним
визначенням. Дихання і повітря охоплюють увесь світ, і Анаксімен висуває
ідею всезагальної одухотвореності, як це було і у вченні Фалеса. Проте в
означенні першоелемента світу Анаксімен надав перевагу повітрю. Він
віднайшов у цьому елементі завдяки його рухливій і змінній природі
основу для варіацій та трансформацій. Можна в цьому твердженні бачити
дальший крок наперед, бо замість «масивної» води Анаксімен бере за
основу всього майже непомітний, малоприступний для чуття елемент, який
нагадує «дихання», віяння життя, із чого повстала думка про душу.

За дальшими відомостями Анаксімен хотів пояснити також спосіб, яким один
елемент перетворюється в другий, – це відбувається шляхом «згущення» та
«розрідження». Конденсуючись, повітря охолоджується та перетворюється на
воду, потім на землю; ослаблюючись і розширюючись, воно нагрівається і
стає вогнем. Кількісні зміни початкової реальності породжують таким
чином все інше. З процесами «ущільнення» і «розрідження» вводиться
принцип динамічної причини, про яку не було мови у Фалеса.

Анаксімандр першооснову знайшов не серед реальних стихій, що підлягають
спостереженню, а в апейроні. Прикметник апейрос по-грецьки означає
неосяжний, неозорий, безмежний, безкраїй. Апейрон Анаксімандра
безсмертний, непідвладний знищенню і вічно рухається. На безмірності
апейрону базується здатність не вичерпуватися, бути вічним генетичним
початком Космосу, лежати в основі взаємоперетворення чотирьох стихій:
адже якщо стихії перетворюються одна в одну, отже, у них є щось спільне,
що само по собі не є ні землею, ні водою, ні повітрям, ні вогнем.
Анаксімандр стверджував, що апейрон – основа і єдина причина всієї суті;
алейрон все із себе виробляє сам: обертально рухаючись, апейрон виділяє
протилежності: вологе і сухе, холодне й тепле; їх парні комбінації
утворюють землю (сухе й холодне), воду (вологе й холодне), повітря
(вологе й гаряче), вогонь (сухе й гаряче).

Апейрон у Анаксімандра виступає як божественне начало, бо воно
безсмертне і не може бути зруйноване. Всупереч міфологічному і
космогонічному світоглядам, у яких найперші боги також є безсмертними,
космологічний напрямок мислення Анаксімандра визнає першопочаток вічним,
бо не тільки не має завершення, але й не має початку. У нього Бог –
першопричина, а Боги стають світами, універсамами, яких безліч, і вони
циклічно виникають і гинуть.

Світ Анаксімандра побудований на симетрії. Він виникає завдяки
виокремленню з первинного одвічного апейрону серії контрастів
(протилежностей) – теплого і холодного, світла і темряви, сухого і
вологого, – які прагнуть перемогти одна одну. Чергування протилежностей
є «несправедливість» (народитися для кожної з протилежностей означало
протиставити себе іншій). Але оскільки світ народжується з розколу на
протилежності, то на початку виступає несправедливість, яка має
спокутувати себе смертю (кінцем) того ж світу, який потім народжується
знову у ряду певних циклів безкінечного часу, виступаючого у ролі судді
(вказує межу кожному зі вступаючих у протидію начал, обмежуючи панування
одного на користь іншого, і навпаки). Отже, повстання окремих речей є
ніби якимось їх «гріхом» проти «необмеженого» – повставши, вони нищать
одна одну й зникають, гинуть, впливаючи знову в ту первісну субстанцію,
з якої повстали. Погляд Анаксімандра можемо з повним правом назвати
«трагічним».

2. Психологічні погляди Геракліта Егейського щодо пояснення

людської поведінки

Речово-тілесний характер універсального світопорядку буття, наочно
представлений водою, повітрям, апейроном, особливої виразності набуває у
вченні Геракліта (бл. 544 – 483 до н. є.), представника відомої
філософської школи з міста Ефесу. Він вбачав першооснову світу у вогні.
«Світ єдиний з усього, – твердив Геракліт, – не створений ніким з богів
і ніким з людей, а був, є і буде вічно живим вогнем, що закономірно
спалахує і закономірно згасає».

Геракліт говорить, що «вогонь усе охопить і всіх розсудить», вогонь – не
тільки як першостихія, але й як жива розумна сила. Той вогонь, що для
почуттів є саме вогонь, для розуму є логос – принцип порядку й міри в
Космосі і Мікрокосмосі.

Що цей вогонь у Геракліта є лише образом, показують висловлювання
Геракліта, в яких зустрічаємо силу інших образів постійної зміни; їм
усім спільне лише одне – зміна та перехід між протилежностями: дійсність
ніби потік: «хто входить у ті ж хвилі, до того весь час течуть нові
води», бо «все тече»; так само дійсність є ніби гармонія, що повстає з
різних тонів, які «розходячись, з’єднуються»… Протилежності ніби
підтримують або зумовлюють одна одну: «хвороба робить приємним здоров’я,
нещастя – добро, голод – ситість, праця – спокій», переходять,
перетворюються одна в одну: «завжди одно й те саме живе в нас: живе й
мертве, бадьоре та спляче, молоде й старе: це перетворюється в те, й те
– знову ж в це», або «холодне теплішає, тепле – простигає, вогке –
сохне, сухе – стає вогким», цей процес є ніби «обмін» усього на вогонь
та навпаки – «обмін» вогню на все інше, як золото обмінюється на крам.

Протилежності та зміни – не лише на поверхні буття, в зовнішньому світі,
а і в самому єстві речей та в найвищому бутті – «Бог є день і ніч, зима
і літо, війна і мир, голод та пересиченість, він змінюється, як
вогонь…» Але важливо, що Геракліт у згоді зі своїм переконанням, що
«захована гармонія сильніша, аніж наявна», вірить, що над усім панує
якийсь загальний закон, для якого він знаходить, так само, як і для
єства світу, численні образи та назви, головне «розум» та «логос». Для
логосу Геракліт знаходить і інші назви: Справедливість, Необхідність,
Природа, Доля, нарешті Розум.

Геракліт уявляв людську душу як нероздільне поєднання вогню і води,
вважаючи при цьому, що вогненна частина робить її благородною, а волога
– породжує ниці почуття і потяги. Душу, в якій переважав вогонь,
мислитель називав «сухою», вважаючи її кращою і мудрішою за «вологу». Не
виключено, що актуальні нині вислови «підмочена репутація» та «вийти
сухим із води» поширили стародавні греки.

Геракліт називає душу випаровуванням, що має здатність відчуття. Цим
вводиться новий психологічний принцип. На тій основі, що розумні душі
постійно випаровуються, філософ порівнював їх з ріками: «На того, хто
входить в ту ж саму річку, щоразу течуть нові води. Також і душі
випаровуються із вологи». Вони зникають, стаючи водою, вода зникає,
стаючи землею. Зворотній шлях показує, що душа народжується з води. Щоб
розірвати коло перероджень і звільнитися від страждань, потрібно зробити
свою душу «сухою», тобто наблизити її до «вогню».

На протязі життя душа людини вдосконалюється, стає сухою, вогняною і
набуває разом з цим мудрості. Задля досягнення «сухості» потрібно
дотримуватися дієти, статевої аскези, взагалі відмовитися від тілесних
радощів. «Для людей не було б краще, якби були задоволені всі їх
бажання», «якби щастя полягало в тілесних почуваннях, то треба було б
назвати щасливими волів, коли вони дістають для їжі горох».

З жаданням власного серця, на думку Геракліта, боротися дуже важко, але
потрібно, бо те, чого воно жадає здобувається коштом душі. Філософ цінує
силу, здобуту опануванням себе самого, і зневажає пристрасті, що
відвертають людину від її головних прагнень. Спостерігаючи сучасників,
Геракліт помітив, що деякі душі надто тяжіють до вологи. З цього
спостереження він зробив логічний висновок: харчуватися вологою – для
душі насолода. Він писав, що у міру алкогольного сп’яніння душа питущого
помітно набирає води і важчає, стрімко втрачаючи благородство і
мудрість, властиву «сухим» побратимам. «Повністю перетворитися на воду –
смерть для душі», – резюмував філософ.

Мислитель порівнює душу з павуком, павутиння з тілом. Як павук,
перебуваючи посередині павутиння, відчуває розрив мухою будь-якої нитки
і швидко біжить до пошкодженого місця, так і душа людини при
пошкод¬женні якоїсь частини тіла, поспішає до неї; душа не переносить
руйнування тіла, з яким вона міцно і сумирно пов’язана.

Будучи вогненною, людська душа володіє самозростаючим логосом. Наділений
логосом вогонь, за Гераклітом, розумний і божественний. Та незважаючи на
те, що логос панує всюди, порядкує, владарює над усім, люди досить часто
втрачають зв’язок із логосом. Відхилення від логосу трапляється тоді,
коли люди обмежують себе поверхневими буденними знаннями і стають
прихильними до чуттєво-тілесних втіх. Геракліт дуже негативно оцінював
неспроможність зрозуміти внутрішню суть світу та гонитву за насолодою,
що є взаємозв’язаними та майже тотожними. Але кожна людина має
можливість відновлювати та підсилювати безпосередній зв’язок із логосом.
Геракліт радив: по-перше, «свавілля треба гасити частіше, аніж пожежу»,
по-друге, «необхідно дотримуватись всезагального», що є предметом не
чуттєвого пізнання, а філософського міркування. «Мислення – це велика
вартість, й мудрість – в тому, щоб говорити істинне й щоб, прислухаючись
до природи, діяти згідно з нею». Пізнання прихованої, таємної гармонії,
що є кращою, аніж явна, – це є спосіб уникнення зарозумілості. Таке
пізнання дозволяє подолати різноманіття поглядів, орієнтуватись на
осягнення єдиної істини, що забезпечує взаєморозуміння та об’єднання
людей.

Все існуюче, учив він, постійно змінюється, переходить з одного стану в
інше. «Усе тече, усе змінюється» – говорив він. – «Усе є обмін
протилежностями»; «В одну ріку не можна увійти двічі» (оскільки в другий
раз і ріка стала іншою, і я не залишився таким, яким був при першому
заході в ріку). Але в цьому Геракліт вбачав і момент стійкості. Зміни у
світі і у всіх його складових частинах, відповідно до вчення видатного
діалектика, відбуваються відповідно до Логосу – вищого і загального
закону. Мета філософії при цьому полягає в тім, щоб знайти в
досліджуваному предметі Логос і вказати на нього, говорити від його
імені. Філософ любив часто повторювати: «Не до мене, але до Логоса
прислуховуйтесь»; «Мудро буде визнати, що все у світі єдино; все є
обміном протилежностей».

Геракліта вважають першим філософом, що впровадив у науковий вжиток
поняття «психе» – душі, як субстрату феноменів свідомості та носія
моральних якостей.

3. Піфагор про людську душу

Представники піфагорійської школи, засновником якої був вихо-дець з
острова Самоса Піфагор (бл. 580 – 500 до н. є.), віддавали перевагу
нематеріальним першоелементам світу. Піфагорійці, зайнявшись
математикою, почали вважати її начала началами всього існуючого.
Оскільки серед цих начал число від природи є першим, вони нерідко
ототожнювали числа з тими чи іншими явищами. Наприклад, певна
властивість чисел є справедливістю, а інша – душею і розумом, інша –
удачею тощо. Серйозні математичні дослідження поєднувались у
піфагорійському вченні з міфологічними та містичними сюжетами.

Одним з принципових моментів Піфагорового вчення була віра у переселення
душ після смерті людини з одного тіла в інше. Переказують, що сам
Піфагор нібито пам’ятав свої попередні «втілення»– «як мандрувала його
душа, в яких тваринах і рослинах вона перебувала» тощо.

Відомо, що якось, проходячи вулицею, Піфагор побачив, як б’ють собаку.
«Стійте! – гукнув він. – Не бийте! Це душа мого друга! Я зразу це
збагнув, коли почув його голос».

Психологічні уявлення прибічників піфагорійської школи зводилися до
кількох догм:

— Душа існує окремо від тіла і може єднатися з довільним тілом.

— Душа триваліша, досконаліша і могутніша од тіла, бо триває навіть тоді
коли тіло гине.

— Тіло є для душі ув’язненням.

— Душа ув’язнена в тілі за скоєні нею провини.

— Душа буде визволена з тіла, коли очиститься через відпокутування за
провини.

Тілесне життя має, таким чином, ціль: воно служить визволенню душі.
Нещастю, яким є втілення, можна запобігти дотримуючись певного стилю
життя: не їсти втіленої духовної істоти (вегетаріанство); не складати
присягу (щоб не збрехати супроти зобов’язань, даних в інших втіленнях);
не піднімати того, що впало; не приймати балакливих і нестриманих
гостей; перед смертю не хапатись за життя і т. ін.

Спосіб життя піфагорійців повністю відповідав ієрархії цінностей. Перше
місце відводилось прекрасному і благопристойному (в тому числі науці).
Друге місце займало вигідне й корисне. Третє – приємне. Піфагорійці
піднімались до сходу сонця, виконували мнемонічні (пов’язані з розвитком
і зміцненням пам’яті) вправи, а потім йшли на берег моря зустрічати
сонце, обдумували майбутні справи, працювали. Наприкінці дня після
обмивання всі спільно обідали і славили богів. Потім – спільне читання.
Перед сном кожний піфагорієць звітував про минулий пройдений день. В
основі піфагорійської етики лежало вчення про належне: перемогу над
пристрастями, підкорення молодших старшим, культ дружби і товариськості,
шанування Піфагора. Такий спосіб життя мав світоглядні основи, виходив
із уявлень про Космос як упорядковану і симетричну цілісність, краса
якого відкривається не всім, а лише тим, хто веде праведний спосіб
життя. Аскетична практика життя в піфагорійській громаді мала привести
до того, що людина, досягнувши шляхом аскези певного удосконалення, тим
самим звільнилась би від вічного неспокою – переселення з тіла в тіло
(«мандрівка душ»), звільнившись від тіла взагалі, та залишивши таким
чином «коловорот існування», «коло народжень» та досягнувши ідеального
стану – вічного спокою.

4. Психологічні погляди Емпедокла

Докладніше відомо про психологічні погляди Емпедокла, особливо погляд на
процес сприймання. У сприйманні він бачив діяння сили Любові, яка і є
причиною того, що подібне тягнеться до подібного й пізнає подібне.
«Землею бачимо землю, водою воду, повітрям бачимо ясне повітря, а вогнем
нищівний вогонь. Любов’ю бачимо любов, а ненавистю сумну ненависть».
Звідси він виводив, що всі стихії мусять знаходитися в оці, щоб око
могло бачити природу.

Другим основним положенням теорії сприймання було для Емпедокла те, що
сприймання можливе тільки при безпосередньому зіткненню органу чуття з
річчю, яку сприймаємо. Положення це змусило його прийняти гіпотезу, яка
згодом здобула у Греції загальне визнання: факт, що людина бачить речі
звіддаля, він тлумачив тим, що з речей виділяються «випливи», з очей
також, і одні випливи зустрічаються з іншими. Випливи просочуються з ока
і до ока через пори; отож можна бачити тільки ті речі, які під оглядом
форми і величини відповідають порам ока: то було ще наївне схоплення
слушної думки, що сприйняття залежні від будови органу.

Доповненням цієї теорії сприймання була теорія почуттів, також
розглянута фізіологічно і побудована на засаді подібності: «Приємність
виникає з того, що подібне у стихіях та їх мішанині, а прикрість із
того, що протилежне». Нарешті, Емпедокл вибудував учення про
темперамент, начеб диференціальну психологію на чисто фізіологічному
підґрунті, в якій застосував свою теорію стихій. І тут деталі були
наївно примітивні. Згідно з цією теорією, в наймудріших стихії змішані у
рівних кількостях і розміщені ані надто рідко, ані надто густо; ті, в
котрих стихії розміщені надто рідко – тупі і швидко втомлюються; ті, в
котрих густо – імпульсивні, багато справ починають, а мало закінчують;
ті що мають добрий уклад стихій у руках – добрі ремісники; ті, що в
язику – добрі промовці.

5. Демокріт про атоми душі

Якщо Анаксагор твердить, що розум може дати початок руху тільки тому, що
він сам ні з чим не змішаний і нерухомий, то Демокріт (бл. 460 – 370 до
н. є.) перевертає це положення: те, що не рухається само, не може
привести у рух інше тіло. Душа – лише одне з тіл, що рухаються.
Кулеподібні атоми є душею, адже тільця такої форми краще проникають
через будь-які тіла і, рухаючись самі, рухають все інше. Душа – це те,
що спонукає до руху живі істоти. Вогненно подібні кулясті атоми –
найрухливіші, тому їх і вважають найбільш відповідними природі душі.

Думка Демокріта про те, що душа, рухаючись приводить у рух тіло, нагадує
про витвір легендарного Дедала: він примусив рухатись дерев’яну
Афродіту, наливши в неї живе срібло (ртуть). Неподільні кульки, за
Демокрітом, ніколи не залишаються нерухомими. Рухаючись самі, вони
тягнуть за собою і приводять у рух все тіло.

На противагу уявленням, ніби душа перебуває в тілі, як у в’язниці,
Демокріт зближує природу душі і тіла, переплітаючи атоми їх між собою.
Це приводить Демокріта до уявлення, що у світі все оживлене, мертві тіла
можуть відчувати, рослини – мислити. Людину Демокріт визначає як
тварину, яка від природи здатна до всілякого навчання і має за помічника
в усьому руки, розум і розумову гнучкість. Людська душа – це сукупність
атомів; необхідна умова життя – дихання. Залишивши тіло, атоми душі
розсіваються в повітрі, і ніякого «загробного» існування душі немає і
бути не може.

Демокріт, як категоричний матеріаліст, розробляв свої теорії вельми
детально, і декотрі з його розробок досить цікаві. Кожний атом, казав
він, непроникний і неподільний, бо він не має в собі порожнечі. Душа
складається з атомів, які відрізняються тільки тим, що вони особливо
дрібні й рухливі; то, зрештою, ті самі атоми, з яких складається вогонь.
Через дихання людина відновлює атоми душі. Сон і летаргія – це часткове,
а смерть – повне щезання атомів душі.

Сприймання – це проникання атомів із зовнішнього світу до органів чуття:
звук– то згущене повітря, що вривається до вуха; зорові образи – то
часточки предметів, їхні подоби, що відриваються від предметів і
просочуються до нутра ока. Демокрітова концепція ейдосів, чуттєвих
образів, виявляє себе як спроба знайти причину розбіжностей між поняттям
про атомарну будову Космосу і чуттєвими даними. Ейдоси виникають як
проміжне утворення між об’єднанням атомів (конкретною річчю) і
відповідним органом чуття людини. Кожна річ виділяє у середовище щось
подібне до предмета, яке проникає в око, тактильні органи, вухо тощо.
Власне образ предмета виникає у просторі між предметом і органом чуття,
потрапляючи до суб’єкта як відбиток. «Лише в уяві існує колір, солодке,
гірке. Насправді ж існують лише атоми і порожнеча». В концепції
сприймання через «подоби», які линуть від сприйманого предмета до
сприймаючого органа, він удосконалив теорію сприймання через «випливи»,
яку започаткував Емпедокл.

Для Демокріта у всесвіту нема ніякої мети; є тільки атоми, керовані
законами механіки. Він не вірив у заведену релігію й заперечував «нус»
Анаксагора. Метою життя вважав радість, а найкращим засобом її
досягнення – поміркованість, бо навіть насолоди, якщо вони надмірні,
обертаються у протилежність насолод, найприємніші речі стають тоді
найменш приємними. Брак, однаково як надмір, викликає у душі зворушення,
які порушують спокій духу.

Він не любив нічого несамовитого й пристрасного, не схвалював статевого
життя, бо, за його словами, втіха від нього пригнічує свідомість. Він
цінував дружбу, але погано думав про жінок і не хотів мати дітей, бо
виховання їх заважало б віддаватись філософії.

Керівником поведінки має бути розум, який повинен панувати над
пристрастями. Як у пізнанні, так і в діянні Демокріт протиставляв чуттям
розум. На протилежність короткотривалим насолодам чуттів «насолоди ума
мають у собі щось безсмертне».

6. Психологія Платона та Арістотеля

Отже, істинно сущими є, за Платоном, ідеї. Матерія – це лише відбиття і
вичерпання ідеї, принцип часткового функціонування ідеї. Якщо б не було
ідеї – не могло бути і матерії. Ідея різко протиставляється її чуттєвим
подобам і відображенням в світі речей, які ми сприймаємо. Але чуттєві
речі – те ж відображення ідей. До царини ідей належать, перш за все,
ідеї вищих цінностей (ідеї блага, істини, прекрасного, справедливого),
по-друге, ідеї фізичних явищ (вогонь, спокій, рух, колір, звук),
по-третє, існують ідеї окремих різновидів істот (тварина, людина).
Існують навіть ідеї предметів (стіл, ліжко, дерево). Філософ також
дійшов висновку, що душа людини нематеріальна і за своєю природою є
нічим іншим, як «ідеєю» – безсмертною духовною сутністю, що тільки на
час земного життя вона з’єднується з тілом, існуючи до цього в
наднебесному «світі ідей». За Платоном, істинне знання є лише
результатом «пригадування душі» про світ ідей, який вона споглядала до
свого земного втілення.

Пояснення душі як нематеріальної привело до гострого протиставлення її
тілу:

— душа і тіло, хоч вони і поєднані в людині, існують взаємонезалежно;

— душа – досконаліша від тіла. Людина – це душа, що володіє тілом.

— душа, на протилежність тілу, – безсмертна.

В людині Платон виокремлював три частини душі: розумну, чуттєву і
посередницю між ними, імпульсивну. Але душі, як гадав філософ,
перебувають не тільки в органічних тілах. Передусім душі мають планети.
Це звучить як казка: фактично ж, то було застосування поняття душі в
широкому значенні, як енергії руху і життя.

Отже, за вченням Платона, кожна душа безсмертна. Але людські душі мають
подвійне існування – у смертному земному тілі і поза ним. Складаються
вони з трьох частин: розумна частина (гегемон), яка є аналогом
космічного розуму, розміщується в недовершеній порівняно з
ідеально-округлим Космосом сфері людської голови; пристрасна, героїчна,
піднесено-честолюбна – у серці; похітливо-чуттєва (сріблолюбна) – у
животі. Кожна з частин душі прагне переважити інші, чим схиляє людину до
певної життєвої стратегії, зрештою – до певного соціального становища. У
діалозі «Держава» Платон розподіляє людей на три класи – тих, у кого
переважає чуттєва частина (хлібороби, ремісники, купці), тих, у кого
домінує воля і героїчний обов’язок (воїни, охоронці), тих у кого
розвинутий розум і розуміння справедливості (мудреці-філософи,
правителі). У діалозі «Тімей» він ототожнює людську душу з її зіркою,
яка у «Федрі» зображена крилатою колісницею, запряженою двома конями і
керованою візни-ком. Візник – це розум; перший кінь, який рветься до
небес, – обов’язок і героїчні пристрасті; другий кінь – похітлива
чуттєвість, яка тягне вниз. Візникові належить співрозмірювати пориви
коней. Якщо це вдається, душа летить небесами, періодично з’єднуючись з
богами, споглядаючи «долину правди», збагачуючись її одкровеннями. Але
це – важка справа. Кінь похоті – наша друга натура – без упину тягне
вниз. Тому душі втрачають крила і падають на землю, потрапляючи зі світу
істинного життя в могилу земного тіла, у світ тіней.

Доля душі після смерті тіла висловлена Платоном у вигляді різних міфів і
утворює вельми складну картину. Якщо душі вели спосіб життя, виключно
пов’язаний з тілами, пристрастями, жаданнями і насолодою, із смертю вони
не зможуть повністю відділитися від тілесного, вони зрослись з останнім.
Ці душі бродяжать якийсь час, боячись Аїда, кружляючи навкруги могил,
подібно фантомам, поки, захоплені бажанням тілесного, не з’єднаються
знову з тілами як людськими, так і тваринними, відповідно до морального
рівня попереднього життя. Ті ж душі, що жили за законами чесноти (в
житейському, нефілософському значенні), утілюються в тілах покірливих і
товариських тварин або ж в тілах цілком гідних людей. Але, завіряє
Платон, високе плем’я Богів неприступне душам, некультивованим
філософією і що не очистили своє тіло повністю, але доступно лише тим,
хто полюбив мудрість.

Разом з тим в «Державі» Платон говорить про два типи реінкарнації душі,
помітно відмінні від першої. Душі кількісно обмежені, і якщо кожна з них
отримає в іншому світі своє вічне покарання або винагороду, то в один
прекрасний момент на землі не виявиться жодної з них. Із цієї очевидної
причини Платон вважає, що надземна відплата за одне прожите життя
повинна мати певну тривалість. Оскільки одне земне життя триває
максимально сто років, Платон, зачарований піфагорійською містикою числа
10, вважає, що позаземне життя повинне мати тривалість вдесятеро більшу,
ніж земна – 10×100, тобто тисячу літ. Для душ, обтяжених непоправними
злочинами, покарання не має межі. Загалом, пройшовши цей 1000-річний
цикл, душі повинні повернутися і утілитися знов.

Закинута до земного світу, душа тьмяно марить спогадами про минуле
перебування в небесах. Її гнітять пута земного тіла – її могильного
склепу або тюрми. Вона прагне втекти від світу. Паліативним засобом для
цього є «друга навігація» – метафізичне сходження вгору, від тіней до
їхніх узагальнених прообразів. Таке сходження Платон (діалог «Федон»)
називає тренуванням у смерті, маючи на увазі розумове осмислення шляхів
виходу зі склепу земного тіла і переходу до справжнього життя в «Долині
правди».

Із вищеназваним «тренінгом» пов’язується діалектика Платона. У так
званих сократичних діалогах Платон розробляє діалектичну методологію
сходження вгору від повсякденних думок до узагальнених понять про
справжню правду. Першою сходинкою тут є досягнення поміркованості у
своїй похітливо-чуттєвій сфері. Другою – досягнення мужності. Третьою –
мудрість, до якої веде не лише умогляд, а й любов.

Ерос, за Платоном, подібний до людської душі – він сам розривається між
піднесено-небесним і похітливо-низьким. Але діалектику еротичної любові
треба пройти, рухаючись від жадоби прекрасних тіл через закоханість у
душі, до прагнення мудрості (Софії), справедливості, блага, прекрасного.

Платон розглядав стать як результат утрати андрогінної цілісності. Він
спробував пояснити походження та природу чоловічої та жіночої статі
через легенду про андрогінів у діалозі «Бенкет». Чоловіча стать, за
Платоном, походить від Сонця, жіноча – від Землі, а їх єдність – від
Місяця. Місяць відтак – це єдність двох начал. Андрогіни, сильні своєю
єдністю, посягали на владу богів. Тоді Зевс придумав покарання, яке б
позбавило їх сили. Він наказав розрізати навпіл і половинки розсіяти по
світу. Тепер половинки шукають одна одну, прагнуть до єдності.

Платонічна любов – жива діалектика духовного самовдосконалення, місток,
який з’єднує тілесне з духовно-піднесеним. У діалозі «Бенкет, або бесіда
про любов» з’ясовується природа Еросу як всепроникаючого зв’язку, як
організовуючої творчої сили. Всі живі істоти своїм виникненням,
існуванням зобов’язані премудрості Ероса.

b

E

Ue

Co

D

`

b

d

h

E

E

Ue

gd23o

gd23o

gd23o

?

oooooooooooooooooooooooooooo

ту – красу, а зустрічається в усіх створіннях землі. Бог цей великий і
гідний подиву, його влада поширюється над речами божественними і
людськими. Він спрямовує мистецтво лікування, встановлює згоду між
елементами тіла, керує гімнастикою, землеробством, музикою.

Природа Ероса суперечлива, такою виявляється і природа пристрасті. Це
жадоба вищого блаженства у змиканні з прекрасним, добром, щастям і
божественним світом ідей. Ерос тому слід тлумачити насамперед як потяг
до безсмертя (фізичного і духовного) на основі творчої діяльності.

Виходячи з тотожності гармонії та справедливості, Платон ставив питання,
за яких умов можлива досконала, гармонійна держава?

Відповідь, яку він пропонує, полягає ось у чому: по-перше, держава буде
справедливою і гармонійною, якщо будуватиметься відповідно до
впорядкованої структури людської душі; по-друге, якщо відповідатиме
тривимірній структурі космосу. В ній мають мирно співпрацювати три
вищезгадані соціальні групи: правителі, у яких переважає розумна частина
душі, воїни, в душах яких домінує воля і відданість обов’язку,
землероби, ремісники та купці з домінантною чуттєвістю і сріблолюбством.

Але гармонійна єдність трьох соціальних груп в ідеальній державі не
утворюється автоматично. Величезну увагу приділяє Платон описові засобів
її творення – освіти і виховання, спрямованих на формування властивих
кожній групі чеснот. Нижчий клас не потребує особливої освіти, він
практичним шляхом засвоює ремесла і формує в собі доброчестя
поміркованості. Воїни навчаються гімнастики і музики, зрощуючи
хоробрість. Кандидати в правителі, відібрані з усіх груп, вивчають
арифметику, геометрію, астрономію і музику, займаються спортом, довгий
час вивчають філософію. Доброчестя, яке вони мають зростити, – мудрість.

Загальною для усіх груп доброчесністю є справедливість – не що інше як
гармонія, яка суміщає і співрозмірює перші три типи чеснот. Здійснює цю
гармонію кожен з громадян і будь-який з класів, розуміючи своє місце і
виконуючи свою справу найкраще згідно з природою і законом, в силу яких
вони покликані до цієї справи.

Серед учнів Платонової Академії найбільш відомий Арістотель (384 – 322
до н. є.) – учений-енциклопедист, який прагнув уза¬гальнити досягнення
попередників. Він залишив праці з фізики, логіки, психології, медицини,
біології та ін.

Арістотель не приймав учення Платона про ідеї. «Платон мені друг, але
істина дорожча» – відомий його афоризм. Він прагнув подолати дуалізм
Платона, в якого ідея і матерія (речі) існують окремо один від одного.
На ідеї він дивився так само, як і Платон – як на істинні сутності
речей. Але ідеї, або як їх називає Аристотель, форми, існують не самі по
собі, окремо від речей, а як внутрішня сутність речей, тобто кожна
окрема річ є поєднанням форми і матерії, інакше, запитував філософ: «як
можуть ідеї, що є сутностями речей, існувати окремо від речей?» Іншими
словами, ці «вічні форми» не виносяться ним за межі чуттєвого світу (як
це відбувається у Платона) і не сприймаються окремо від речей, за
виключенням одного лише Бога, який є безтілесна «форма», що перебуває
поза світом. В матерії він бачив лише пасивне начало. Речовина без форми
є лише можливість (потенція). Отож, форми вічні та незмінні, але вони
існують лише в речах.

Арістотель пише перший спеціальний трактат – «Про душу». Глибоко
розглядає і аналізує різні зовнішні прояви психіки людини. Для
Арістотеля тіло (сома) і душа (псюхе) невід’ємні одне від одного як
форма і матерія; душа організовуюче начало органічного життя. Тіло – це
організм, оскільки воно – ансамбль органів або знарядь душі; душа –
ентелехія, сутність тіла.

За Арістотелем душа не є відірваною від тіла субстанцією, як стверджував
Платон, але не є й тілом, як твердив Демокріт. Вона є формою, себто
енергією органічного тіла: це означає, що душа не може існувати без
тіла, а тіло не може виконувати своїх функцій без душі, яка оживляє
тіло. Питати, чи тіло й душа – це одне ціле, так само безглуздо, як
питати, чи віск і форма, надана йому печаткою, є одним цілим.

В цьому трактаті Арістотель розрізняє «душу» й «дух», ставлячи дух вище
за душу і вважаючи його не так тісно прикутим до тіла. Душа це те, що
надає руху тілові і сприймає чуттєві предмети; для неї характерні
саможивлення, чутливість, мислення й рушійна сила; але духові властива
вища функція мислення, зовсім не дотична до тіла чи до чуттів. Тому дух
може бути безсмертним, хоча решта душі не може.

Арістотель не вірив у особисте безсмертя в тому розумінні, в якому його
проповідували Платон, а потім християнство. Він вірив лише, що, оскільки
люди розумні, вони причетні до божественного, тобто до безсмертного.
Тому безсмертя духу чи розуму – це не особисте безсмертя окремих людей,
а частка в божому безсмерті. Людині вільно примножувати частку
божественного в своїй натурі, і чинити так – це найвища чеснота.

Арістотель започаткував ідею розвою душі, психіки, психічних процесів.
Особливу увагу приділяв ідеї здібностей, розрізняючи три головні функції
і, відповідно до цього, три роди душі:

душа рослинна володіє лише найнижчою функцією: спонукає живлення і
зростання, але не володіючи відповідними органами, вона не здатна до
сприймання.

душа тваринна, у якої вже існують органи відчуття і органи руху,
здатність до дії і потягів.

душа мисляча, властива лише людині, її здатність – розум – це найвища
здатність душі.

Всі три функції душі працюють у людині разом, в єдності.

Арістотель на багато віків випередив свій час, глибоко зазирнув у
сутність душі і розробив поняття про неї. У трактаті «Про душу»
міститься цілий ряд думок, актуальних і донині.

Арістотель розуміє душу дуже широко. Життя, рух, розмноження, відчуття,
не говорячи вже про пам’ять і розум це – справа душі. Там, де є життя,
там є і душа, «одухотворене відрізняється від неживого життям”, а «щось
живе, навіть тоді, коли в нього є хоча б одна з ознак: розум, відчуття,
рух і спокій у просторі, а також здатність до харчування, руйнування і
росту». Наділені життям також і рослини, що харчуються, рухаються і
ростуть. Усе, що між рослиною і богом, між твариною і людиною – має свою
особливість. Порівняно з рослиною, тварина володіє ще і здатністю
відчувати. Вона відрізняє тварину від рослини. Але як без рослинної
здатності не може бути здатності до відчуття, так і без здатності дотику
не може бути ніякого іншого почуття, тому що дотик – основа всіх інших
відчуттів. «Тварина вперше з’являється завдяки відчуттю». При цьому, щоб
бути твариною – досить володіти, принаймні, відчуттям дотику. А кому
властиві відчуття, тому властива також і здатність випробувати
задоволення і сум, приємне і неприємне, а кому це властиво, тому
властиві бажання: адже бажання є прагненням до приємного. Прикладом
бажань є голод і спрага. Нарешті, зовсім небагато істот можуть мислити.
При цьому тим смертним істотам, яким властива здатність мислити,
властиві також і всі інші здатності, тобто харчування і розмноження
(рослина), відчуття і здатність руху (тварина).

Людська душа складніша. Вона складається з трьох частин, володіючи усіма
функціями рослинної і тваринної душі і, крім того, специфічними
людськими властивостями – розумом, мисленням, логічним міркуванням. Що
стосується перших двох частин, то вони, будучи ентелехією тіла, від
нього невіддільні. «У більшості випадків, мабуть, душу нічого не
відділяє від тіла, наприклад, при гніві, бажанні. Мабуть, усі стани душі
пов’язані з тілом: обурення, лагідність, страх, жаль, відвага, а також і
радість, любов, відраза; разом із цими станами душі відчуває щось і
тіло». Арістотель наводить приклади і доводить, що емоції – не менш
важливіші функції тіла, ніж результат зовнішнього впливу: якщо тіло не
відчуває, то не виникають і емоції, а якщо тіло рухається, відчуває, то
незначна подія викликає душевне хвилювання, так що, робить висновок
Арістотель – «стани душі мають свою основу в матерії». Також і
«здатність відчуття від’ємна від тіла», не говорячи вже про рух в
просторі, харчування і відтворення себе в дітях.

Усі ці здатності або частини душі – ентелехія тіла. Але «ніщо не
завадить тому, щоб деякі частини душі були віддільними від тіла, тому що
вони не ентелехія якогось тіла». Так, Арістотель припускає, що світогляд
– це «інший рід душі, і що тільки за такої здатності можуть існувати
окремо вічне від минулого».

Чітку структуру людської душі ми знаходимо в «Етиці». Там людська душа
поділена на дві головні частини: розумну і нерозумну, остання ж – на
рослинну і жагучу (що прагне, афективну). Розумна частина душі
розділяється на розум і власне розум, інакше кажучи, на практичний і
теоретичний розум. Практичний розум повинен панувати над жагучою
частиною душі. Теоретичний же, споглядальний розум (або «розум, що
споглядає» – в творі «Про душу»), що «не мислить нічого стосовного до
діяльності і не говорить про те, чого варто уникати або домагатися», не
має відношення до афективної частини душі. Саме ці прагнення рухають
душею. Рухає і практичний розум, тобто «розум, що міркує про мету, тобто
спрямований на діяльність». Від розуму, що споглядає, він відрізняється
«своєю спрямованістю до мети». При цьому розум завжди правильний, а
прагнення не завжди правильні. Теоретичний же розум – це чистий суб’єкт
пізнання. Він ділиться Арістотелем на «розум, що стає всім», і на «розум
всевиробляючий «, що пізніше було названо відповідно: пасивним і
активним інтелектом.

Арістотель у питанні про взаємовідносини тіла, душі і розуму пройшов
певну еволюцію поглядів. Спочатку Арістотель учив, що розум притаманний
душі, а душа антагоністична тілу, як безсмертне смертному. Потім, що
душа є життєвою силою, що вона властива всім живим істотам, однак згодом
розум він починає відокремлювати від душі. Нарешті, Арістотель
витлумачує душу як ентелехію тіла; така душа не безсмертна, вона виникає
і гине разом із тілом, зате розум (нус) зовсім відокремлюється від душі,
як нематеріальний і безсмертний.

Душі, як стверджував філософ, властивий постійний рух, причинами якого
він називав нерозумові вольові потяги та розумову діяльність (мислення),
які одночасно є також компонентами душі. Функція розумової складової
вченим тлумачиться як здатність душі до наукового,
теоретико-пізнавального споглядання і розуміння принципів буття, а також
до розсудливого осмислення повсякденних обставин. У свою чергу
нерозумова складова, на думку Арістотеля є відповідальною за виявлення
сукупності потреб та вольових якостей людини.

Оскільки людина оцінювалася Арістотелем, в першу чергу, за ступенем її
моральності, то саму моральність вчений тлумачив як сукупність усіх
людських доброчесностей. Подібно до Платона, він вважав, що для розвитку
моральності та доброчесності розумова компонента людської душі повинна
панувати над спонтанними почуттєвими жаданнями та потягами.

За Арістотелем, душа і тіло переживають однакові стани разом. Змінений
стан душі змінює стан тіла. Зміна у станах тіла призводить до змін у
стані душі. Коли душа засмучується або радіє, то видно, що засмучені
пригнічені, а радісні збуджені фізіогномічно. Коли душа вже вивільнилася
від певного стану, а відповідний стан тіла ще триває, то і в такому
випадку душа і тіло впливатимуть на переживання одне одного, хоч їхній
стан і різний. Це стає очевидним із такого спостереження: божевілля
кваліфікується як стан душі, але лікарі, очистивши тіло ліками та певною
дієтою, звільняють душу від божевілля. Завдяки зціленню душі водночас і
тіло звільняється від хворобливого стану. Оскільки вони звільняються
разом, можна встано-вити їхню взаємну залежність. Не викликає сумніву у
Арістотеля і те, що певні душевні якості викликають відповідні стани
тіла.

7. Післяарістотелівський період античної психології

Післяарістотелівський період розвитку античної психології охоплює
стоїцизм, скептицизм, кінічну, кіренську та епікурейську школи.
Психологія цього періоду етична за своїм основним характером.

Стоїчна школа. Стоїцизм (назва походить від слова «стоя» – портик в
Афінах, де виникла ця школа) заснував у 300 р. до. н. є. Зенон (бл. 333
– 262 до н. є.) з Кітіона (о. Кіпр). У світі панує провидіння (пронойя),
вчать стоїки, і немає можливості протистояти цьому. Щодо окремої людини
– це невблаганна необхідність, «фатум», «доля». Вона може здаватись
доброю, може – злою. Але від неї нікуди не дінешся, оскільки об’єктивно
вона є, і є такою, якою має бути. Вона – сам Логос космосу, його
нездоланний закон. Від нього, як від своєї долі, не втече жодна річ,
навіть сам Космос. Людина цілком залежна від усього, що діється у
зовнішньому світі, природі.

Головним джерелом вад і бід людини стоїки вважали афекти, тобто надмірні
потяги, які переходять міру, чи потяги, які не підкоряються Логосу.
Мудрість допомагає стримувати афекти, що виникають у невігласа від
зіткнення з невідомими йому діяннями необхідності. Логос, розум людини,
служить спочатку тваринним потягам, але потім відкриває в собі вищу
природу, яку він прагне вдосконалити. Той бік людської істоти, в якій
діють тваринні потяги – лише матерія, користуючись якою, як засобом для
спілкування з матеріальним світом, людина може діяти як істота духовна,
розумна. Для стримування афектів слід виробити в собі чотири чесноти:
розсудливість, невибагливість, справедливість, мужність. Тільки таким
чином досягається ідеальний, згідно з вченням стоїків, спосіб ставлення
до світу – «апатія» (безпристрасність). Істинні блага – лише ті, які
корисні для вищих цілей. Задоволення, здоров`я, багатство – не істинні
блага, а страждання, хвороба, бідність – не істинне зло. Всім цим речам
можна знайти як хороше, так і погане застосування. Справа в нашому
відношенні до всього цього і в тій необхідній меті до якої спрямований
весь всесвіт.

Стоїки чи не найбільшою мірою реалізують типове для античності тілесне
розуміння світу. Тілесними є Космос, людина, її чесноти і пороки, благо
та істина. Тіло всесвіту, як і тіло людини, складається з пасивної
матерії та активної форми, невід’ємних одна від іншої. Будова людини
відповідає будові космосу. Людина складається з тіла і душі, яка є
фрагментом божественного духу-логосу. Як і космічна душа, вона цілком
тілесна, тобто є вогонь і пневма. У цьому смислі людська душа також
цілком повторює космічну: вона просякає всі пори матеріального тіла,
перетрворюючи його в живий організм, даючи йому дихання життя,
відповідаючи за всі його функції.

За вченням стоїків джерелом людського пізнання є чуттєві уявлення
(відчуття). Але поряд з істинними, існують і оманливі чуттєві уявлення.
Як відрізнити істинне від оманливого? Перевірка кожного окремого
уявлення проводиться розумом. На відміну від божественного розуму,
людський не є досконалим: він може помилятись. Чуттєве сприйняття саме
по собі ще не є науковим знанням, а лише його джерелом. Істинна ознака
наукового знання – його логічна доказовість.

Душа розвивається шляхом сприйняттів, отриманих з органів чуття, в душі
поступово виникає система понять, або логос. Душа, спочатку тваринна, в
процесі свого розвитку стає розумною душею. Після того, як вона залишає
тіло, наступне її існування залежить від ступеня «тонусу»
(досконалості), якого вона досягла під час свого перебування в тілі.
Проте, найбільш досконала душа не може існувати вічно: при світовій
пожежі вона повертається в божественну субстанцію. Під час наступного
«вічного повернення» до нового етапу буття, душа знову входить в потік
розвитку, не пам`ятаючи при цьому попереднього життя.

Римськи стоїки доповнили вчення про двоїсту будову людини. Поряд з тілом
і душею вони поставили інтелект (нус). Він бо знаходиться зовні душі і є
самостійною реальністю, відносно незалежною від тіла і душі. Нус як
третя частина людини виступає Демоном людської істоти, становить її
справжнє «Я». Він безкомпромісно критикує і осуджує погані вчинки, дає
енергетичні імпульси для достойного життя.

Метою життя у світі стоїки вважали щастя. Воно, на їхню думку, полягає у
послідовному втіленні людиною своєї власної природи, закладеної Богом і
долею. Щастя – це безумовне прийняття долі, тобто присвоєння власного
буття, це – відсторонення від усього, що йому загрожує, це – примирення
зі самим собою і з усіма іншими. Жити за природою означає жити в
гармонії зі собою, зберігаючи та актуалізуючи розумне (інтелектуальне )
начало.

Висуваючи ідеї самодостатності мудреця, стоїки показують його зв’язок з
великим світовим цілим, з усіма людьми. Мудрець мусить діяти на користь
такого цілого. Усі люди рівноправні, підкоряються одному й тому самому
закону природи і розуму. Умови співжиття – справедливість і любов до
людей. Високу оцінку дістала дружба, хоч вона, начебто, і несумісна з
ідеєю самодостатності мудреця.

Усі люди мають право на співчуття, повагу. Навіть до ворогів слід
виявляти милосердя, лагідність, підтримку, що особливо підкреслювали
стоїки римського часу. Ці риси вчення стоїцизму стали суттєвим джерелом
для виникнення і поширення християнства.

У безумовному підкоренні законам, у покірливості долі полягає смисл
поведінки людини. Стоїки допускали добровільну смерть як вияв моральної
свободи. Мудрець доводив цим, що й до самого життя він ставиться як до
байдужої речі. За стародавнім переказом, Зенон, Клеанф, Ератосфен,
Антипатр, Сенека та інші стоїки покінчили життя самогубством.

Скептична школа. Засновником скептицизму (від «скептикос» – той, що
розглядає, досліджує) був Піррон з Еліди (бл. 360 – 270 до н. є.), який,
за переказами, «нічого не називав ні прекрасним, ні потворним, ні
справедливим, ні несправедливим і взагалі вважав, що істинно ніщо не
існує, а людські вчинки керуються лише законом і звичаєм, – бо ніщо не є
більшою мірою одне, ніж друге». Виходячи з гадки Демокріта про
недосконалість наших чуттів, Піррон оголошує неможливим будь-яке істинне
знання про речі навколишнього світу. А тому єдино правильною позицією
щодо цього світу скептики вважали утримання від будь-яких категоричних
тверджень про нього. Краще постійно перебувати у стані пошуку відповіді,
ніж поспішивши помилитися.

Це не означало беззастережно агностичної оцінки скептиками можливостей
людського знання. Вони заперечували проти прийняття за істинні
твердження зразка «цей предмет білий», але вважали безперечно істинним
твердження «цей предмет здається мені білим». Звідси і позиція
«незворушності» (атараксії) щодо світу, про який ми не можемо знати,
який він насправді.

Скептики вважали, що у різних живих істот однакові речі викликають
неоднакові уявлення. Окремий індивід, навіть наймудріший, також не може
однозначно судити про річ, оскільки різні органи відчуттів репрезентують
її по-різному. Людина може перебувати у різних станах (туга, радість,
голод, ситість, сп’яніння, тверезість, рух, спокій тощо) і залежно від
стану одні і ті самі речі здаються різними. Одні речі ми зустрічаємо
постійно, інші – рідко, деякі вперше. Рідкісні явища вражають нас
більше, ніж постійні. Але чи означає це, що вони більш цінні? До того ж
речі плинуть і змінюються, так що жодну з них неможливо ні назвати, ні
помислити. І не треба. В їхньому середовищі можна просто жити, не
забруднюючи життя власними хвилюваннями, ілюзіями та метафізичними
домислами.

Кінічна школа. Її засновник – Антісфен (бл. 450–360 до н.е.), хоча більш
відомим став його учень Діоген з Синопа, який, звівши свої потреби до
елементарного мінімуму, вирішив жити так, як живуть собаки, і за це його
прозвали «кінік», що означає – «собака».

Він відкидав усі загальновизнані умовності – чи то в релігії, чи то в
одежі чи то в поводженні, чи то в житті, чи то в їжі, чи то в
пристойності.

Звідси походить сучасний термін «цинізм» – нігілістичне ставлення до
культурних і моральних цінностей.

Учення Діогена все ж таки аж ніяк не було «цинічним» у нашому сучасному
розумінні — якраз навпаки. Він шукав чесноти й моральної свободи у
визволенні від жадань: будьте байдужі до тих матеріальних благ, якими
може обдарувати вас доля, і ви звільнитеся від страху.

Кініки доводили, що легко можна обходитись без матеріальної власності,
що щасливим можна бути, задовольняючись простою їжею. Але вони не
спонукали зрікатися всіх вигод цього світу, а тільки стави-тися до них
більш-менш байдуже.

Кіренська школа. Засновник цієї школи Арістіпп з Кірени (бл. 435–360 до
н.е.) захищав позиції насолоди від життя, так званого «гедонізму». Він
учив, що наші відчуття є лише продуктом зустрічі рухів того, хто
сприймає, і того, що сприймається. Закони людської діяльності слід
виводити переважно з їхнього суб’єктивного компоненту. Відчуття залежить
від руху. Якщо рух поміркований, виникає почуття задоволення, грубий і
навальний – незадоволення. Слабкий і непримітний рух не дає ні
задоволення, ні страждання. З цих трьох станів задоволення – єдино
бажане. Оскільки хороше збігається з приємним, погане – з неприємним,
через ці сигнали природа вказує, що слід робити для того, щоб процеси в
нашому організмі відбувалися нормально. Звідки випливає вище положення
етики кіренської школи: всі вчинки повинні мати основну мету – дати
якомога більше задо-волення, насолоди.

Для людини має бути байдужим, які саме вчинки дають насолоду, адже
будь-яка насолода є благом. Слід уникати насолод, які отримують ціною
значних страждань. Кіренаїки не зводили насолоду тільки до нижчих форм
тілесного стану. Розсудливість або філософія мусить визначати, до якої
насолоди слід спрямовувати свою дію, як користуватися життєвими благами.
Арістипп радив насолоджуватися життям за всіх можливих умов, володіючи
собою і своїми відношеннями до інших людей. Ця гедонічна форма мотивації
мала тенденцію до раціоналізованого виправдання потягу до насолоди.

Епікурейська школа була створена Епікуром (341–270 до н.е.) в Афінах на
порозі III ст. до н.е. і мала прихильників до кінця елліністичного
періоду. Від атомістів Епікур перейняв матеріалістичні і механістичні
ідеї, а від кіренаїків – гедоністичну етику.

Найбільшу складність для матеріалістичної системи становило пояснення
психічних явищ. Епікур був переконаний, що душа, як дійсна і діяльна,
мусить бути тілесна. Він розумів її мовби якийсь колоїд, мов рідку
матерію, розведену по всьому тілу на подобу тепла. Душа і тіло є двома
матеріями, двома родами атомів, що перебувають у взаємовпливі. Душа, як
усе тілесне, перебуває в русі, а наслідком її руху є життя й свідомість;
враження є перемінами, що їх здійснюють у душі діючі на неї зовнішні
предмети. Відчуттями людина сприймає комплекси атомів, що злітають з
речей, і будує їх образи – відбитки чуттєвих вражень, що зостаються в
пам’яті і служать для передбачення майбутнього досвіду. Такі відбитки –
завбачення (пролепсіс) розпізнаються і оцінюються на істинність у
горизонті почуттів «насолоди» і «страждання» .

Різнорідності психічних функцій Епікур не вмів витлумачити інакше, ніж
припускаючи, що душа складається з різних матерій, що одна матерія є
причиною спокою, друга – руху, третя –тепла, яке підтримує життя,
четверта, найвитонченіша – психічних дій.

Душа – складна тілесна система, отже вона знищенна, зі смертю кінчається
її існування. Віра у безсмертя є оманою. Отже – безпідставним є острах
смерті, оце джерело неспокою, а тому й людських нещасть. «Смерть нас ні
в чому не обходить, бо зло і добро є тільки там, де можна щось відчувати
чуттями, а смерть є кінцем чуттєвого відчування». Той, хто це зрозуміє,
позбудеться страху перед смертю, переконається, що перед ним немає
нескінченних перспектив страждання, а зосередивши свої зусилля на
дочасному житті, єдиному, яке нам дане, вмітиме відповідно його
використати і досягти щастя, для якого безсмертя не потрібне.

Грецька психологія класичного періоду розглядала місце людини у світі і
мала основною метою знайти співвідношення великого і малого світів.
Римська психологія, яка розвивалась у період найгостріших зламів
суспільного життя з його економічною та ідеологічною стороною, при цьому
здійснювався перехід від рабовласницької формації до феодальної, мала
своїм предметом людську долю в цілому. Суспільні потрясіння стали
особистісним надбанням. Як людина мусить вчиняти, щоб збудувати свій
життєвий шлях у відповідь на суспільні потрясіння, – питання, яке стало
домінуючим у стародавній психології. Ціцерон, як засновник цього
психологічного руху, дав йому великий поштовх. Сенека, Плутарх, Епіктет,
Марк Аврелій розробляли це питання, вносячи нові нюанси в його
постановку.

Висновок

Отже, в античну добу психологія виникла й розвивалася як вчення про
«душу». Перші давньогрецькі філософи дотримувалися матеріалістичних
поглядів на природу душі.

Геракліт (близько 540–480 рр. до н. е.) вчив, що «душа» матеріальна і
являє собою одне з минущих станів вічно рухомої і вічно мінливої
першооснови матеріального буття — вогню.

Демокрит (близько 460–370 рр. до н. е.) вважав, що «жива істота
відрізняється від неживої головним чином двома властивостями — рухом і
відчуттям. Він стверджував тому, що «душа є рухливий початок», «є
особливого роду вогонь і теплота» і складається з кулястих, вогняних,
легко рухливих атомів — найдрібніших, неподільних часток матерії. На
відміну від Геракліта він заперечував безсмертя «душі»: «душа, — вчив
він, — смертна, вона знищується разом з тілом».

Згідно з ученням Лукреція, «душу» людини не можна розглядати як щось
безтілесне: таке твердження невірне, оскільки безтілесною може бути
тільки одна порожнеча: усе ж інше складається з матеріальних атомів.
Джерелом пізнання є чуттєвий вплив речей на тілесну «душу» людини. При
цьому не всяка зовнішня дія викликає відчуття: для цього вона повинна
досягти певної сили.

Наприклад, процес сприйняття він розглядає так: від зовнішніх предметів
відокремлюються матеріальні, дуже малі за величиною ейдоси, які
впливають на органи чуття, а через них і на більш глибокі частини
«душі». В результаті цього людина і отримує образ предмета який на неї
впливає. В процесі сприйняття постійно відбувається уточнення та звірка
відповідно до безперервних впливів від зовнішніх предметів. Ці
матеріальні образи, отримані «душею», зберігаються після припинення
сприйняття, причому образи подібних речей як би накладаються один на
інший, їх індивідуальні особливості при цьому стираються, вони набувають
загального характеру, перетворюючись на поняття речей.

Поряд з матеріалістичним в античній філософії виник і набув розвитку
ідеалістичний напрям у поглядах на природу «душі».

Найяскравішим виразником ідеалізму в давньогрецькій філософії був Платон
(427–347 рр. до н. е.). Він вчив, що «душа людини нематеріальна і за
своєю природою є ні чим іншим, як «ідеєю» — безсмертною духовною
сутністю, тільки на час земного життя вона з’єднуються з тілом. Душа
абсолютно відмінна від тіла і міститься в ньому, як у темниці. До свого
втілення «душа» живе в особливому занебесному «світі ідей», куди вона і
повертаються після земного існування. За вченням Платона, світ ідей, в
протилежність світу речей, представляє собою справжню реальність, речі ж
є лише смутними відображеннями ідей.

На противагу Платону Аристотель (4 століття до н. е.) Стверджував, що
«душа» людини, будучи нематеріальною, нерозривно пов’язана з тілом.
Аристотель розглядав «душу» ідеалістично, як «форму», в яку втілюється
матерія в людині. Тіло людини, будучи матеріальним, являє собою лише
пасивний початок. Саме по собі воно ніяк і нічим не може себе проявити.
Активним початком в людині є його «душа», яка управляє всіма життєвими
проявами тіла: без «душі» тіло не могло б існувати, і в ньому не могли б
виникнути ніякі процеси.

Найвагомішим внеском в розвиток психологічних знань античного періоду
вважається доробок Аристотеля. Його трактат «Про душу» містить огляд і
критику сучасних йому уявлень щодо предмету науки. Він розкрив роль
механізму асоціації в пізнавальних процесах. Йому належить вчення про
трирівневу ієрархію здатності психіки (в широкому значенні, як рослинна,
тваринна та специфічно людська психіка з притаманними саме їй якостями),
про формування характеру, про види мислення («практичний» і
«теоретичний» розум), про вікові особливості розвитку та ін. А головне,
застосовані ним принципи системності, детермінізму та розвитку, стали
орієнтирами для наступних дослідників, є вони актуальними до сьогодні.

Серед досягнень періоду античності:

поняття моральності, психотерапевтичний діалог (Сократ);

основи вчення про темпераменти (Гіпократ);

визначення локалізації розумової діяльності в головному мозку
(Алкмеон);

основи теорії пізнання, дослідження відчуттів як джерела уявлень про
дійсність (Демокріт);

основи ідеалістичної концепції в теорії пізнання, основи теорії
мотивів (Платон);

основи рефлексії (Плотін).

Список використаної літератури

Гомперц Т. Греческие мыслители. – СПб., 1999.

Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности. – М., 1997.

Марцинковская Т.Д. История психологии. – М., 2001.

Махній М.М., Скок М.А. Історія психології: Психологічна думка
стародавнього світу. – Чернігів, 2001.

Психея і Логос: Антологія психологічної думки /Автор-упорядник М.М.
Махній. — Чернігів, 2010.

Роменець В.А. Історія психології стародавнього світу і середніх віків. –
К., 1983.

Роменець В.А. Історія психології: Стародавній світ. Середні віки.
Відродження. – К., 2005.

Таранов П.С. Анатомия мудрости: 120 философов: В 2-х т. –
Симферополь,1997.

Якунин В.А. История психологии. – СПб., 1998.

Ярошевский М.Г. История психологии. От античности до середины ХХ века. –
М., 1997.

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

PAGE

PAGE 23

Похожие записи