HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
КОНТРОЛЬНА РОБОТА
Варіант 4
Тема: «Анатомічна характеристика опорно-рухового апарату»
ПЛАН
Види з’єднань кісток
Будова суглоба
Класифікація суглобів і рухи в них
Список використаної літератури
1. Види з’єднань кісток
Усі кістки тіла людини та хребетних тварин з’єднуються між собою за
допомогою різних засобів у гармонійну систему, що задовольняє дві вимоги
— міцність цілого і рухливість окремих його частин.
Кістки скелета сполучаються різними способами. Є дві основні групи
сполучень: синартрози (synarthrosis) і діартрози (diarthrosis).
Розвиток різних видів з’єднання органів руху та опори багатоклітинних
організмів відбувався у три етапи. Найдавнішим і найпростішим способом є
сполучнотканинний (з’єднання частин зовнішнього скелета безхребетних
тварин). Більш складною формою є з’єднання за допомогою хрящової
тканини, що можна спостерігати у риб та плазунів. Найскладніша і
найпрогресивніша форма з’єднання органів руху та опори — суглобові
з’єднання, які дають змогу виконувати дуже складні рухи з невеликою
затратою енергії.
У людини, як і у вищих тварин, існують всі вищезгадані типи сполучення
кісток, які на основі структурних особливостей поділяють на волокнисті
(articulationes fibrosae), хрящові (articulationes cartilagineae) та
синовіальні (articulationes synoviales).
До волокнистих сполучень відносять синдесмози, шви та вклинення.
Синдесмоз (syndesmosis) — кісткове з’єднання, при якому кістки
з’єднуються за допомогою волокнистої сполучної тканини або зв’язок. Тут
основне функціональне навантаження несуть зв’язки, що знаходяться на
поверхні з’єднуваних кісток. Зв’язки (ligamenta, лат. ligo — зв’язую) у
людини і хребетних тварин мають вигляд щільних тяжів та пластин,
побудованих з волокнистої сполучної тканини, до складу якої входять
колагенові та еластичні волокна, кількість яких залежить від функції
сполучення.
Шви (suturae) зустрічаються у людини тільки при з’єднанні плоских кісток
черепа (між краями кісток знаходиться невеликий прошарок волокнистої
сполучної тканини). Залежно від форми країв кісток розрізняють зубчастий
шов, в якому зубці на краю однієї кістки входять у заглиблення між
зубцями другої кістки (наприклад, стріловий шов); лускоподібний, що
утворюється внаслідок накладання країв кісток, зрізаних навскіс
(наприклад, між тім’яною та висковою кістками); а також плоский, коли
рівний край однієї кістки прилягає до рівного краю іншої (наприклад,
міжно-совий шов).
Вклинення (gomphosis), або зубокоміркове з’єднання, за традицією
розглядається у вченні про нутрощі.
Рис. 1. Типи сполучення кісток (схема):
а — волокнисте: 1 — окістя; 2 — кістка; 3 — волокниста тканина; б —
хрящове: 1 — окістя; 2 — кістка; 3 — хрящ; в — синовіальне (суглоб); 1 —
окістя; 2 — кістка; З — суглобовий хрящ, 4 — порожнина суглоба; 5 —
синовіальна перетинка капсули суглоба; 6 — волокниста перетинка капсули
суглоба.
При хрящових з’єднаннях (articulationes cartilagineae) кістки
з’єднуються між собою прошарками хрящової тканини. До цих з’єднань
відносять синхондрози та симфізи.
Синхондроз (synchondrosis) — таке з’єднання кісток, коли між ними
знаходиться різної товщини хрящова пластинка, щільно зрощена з
поверхнями обох кісток (наприклад, клинопотиличний і клинокам’янистий
синхондрози, а також синхондроз мечоподібного відростка). Між хрящовими
клітинами, розміщуються волокна сполучної тканини, що зрощуються з
кістками (окістям) і таким чином підвищують міцність з’єднання кісток
між собою.
Різновидом хрящового з’єднання є симфіз (symphysis) — з невеликою
порожниною у товщі хряща. Такі утвори з’єднують деякі кістки грудини
(симфіз ручки грудини), хребці (міжхребцевий симфіз) та лобкові кістки
(лобковий симфіз). Міжхребцевий та лобковий симфізи для більшої міцності
укріплені багатьма зв’язками.
У людини та хребетних тварин найбільш поширеним з’єднанням кісток є
синовіальні з’єднання (articulationes synoviales), або суглоби.
Обов’язковими структурними компонентами суглоба вважають суглобові
поверхні зчленованих кісток; суглобову порожнину та суглобову капсулу.
Суглобові поверхні найчастіше збігаються (конгруентні) одна з одною, або
між ними знаходяться хрящові пластинки — суглобові диски. Іноді
суглобові диски за формою нагадують півмісяць, і тоді їх називають
менісками. Суглобові поверхні завжди вкриті тонким шаром (0,2—1,5 мм)
суглобового хряща, при вивченні якого під невеликим збільшенням
мікроскопа виділяють поверхневу, проміжну та глибоку зони, а також
субхондральну кісткову пластинку.
Суглобова порожнина ніколи не сполучається з навколишнім середовищем,
завдяки тому що вона оточена суглобовою капсулою. В порожнині міститься
невелика кількість липкої синовіальної рідини, яка змащує суглобові
поверхні і сприяє ковзанню їх.
Суглобова капсула побудована з волокнистої сполучної тканини і
складається з двох шарів. Зовнішній, або волокнистий, шар сформований з
щільної волокнистої сполучної тканини, волокна якої йдуть у поздовжньому
та поперечному напрямах. Внутрішній, або синовіальний, шар має складнішу
будову, в зв’язку з чим його поділяють на ворсинчасту та плоску частини.
Поверхня ворсинчастої частини вкрита спеціальними утворами —
синовіальними ворсинками, які продукують синовіальну рідину, або
синовію.
Крім ворсинок на поверхні синовіального шару можна побачити синовіальні
складки, в яких іноді відкладається жир.
Суглобова капсула багатьох суглобів місцями ущільнюється і досягає
значної товщини за рахунок сполучнотканинних утворів — зв’язок, що
доповнюють і зміцнюють суглоб. Залежно від розміщення зв’язок відносно
суглобової капсули розрізняють зовнішньо-капсульні, капсульні та
внутрішньокапсульні зв’язки.
Зовнішньокапсульні зв’язки (ligamenta extracapsularia) —
сполучнотканинні утвори, що знаходяться на деякій, іноді досить значній,
відстані від суглобової капсули (наприклад, велико- та малогомілкові
бічні зв’язки).
Капсульні зв’язки (ligamenta capsularia) — потовщення самої суглобової
капсули (наприклад, клубово-стегнова зв’язка).
Внутрішньокапсульні зв’язки (ligamenta intracapsularia) розміщуються в
суглобовій порожнині і з’єднують кістки, що зчленовуються (наприклад,
схрещені зв’язки коліна).
У зв’язку із складністю будови синовіальних сполучень існують
різноманітні класифікації їх, в основу яких покладено або структурні,
або функціональні особливості суглобів.
Формування з’єднань кісток починається в кінці другого місяця
внутріш-ньоутробного розвитку і відбувається двома шляхами. При одному з
них між хрящовими кінцями (епіфізами) майбутніх кісток починається
ущільнення мезенхіми, в якій на початку третього місяця ембріогенезу
виникає маленька щілиноподібна порожнина (майбутня суглобова порожнина).
З мезенхіми, що залишилася по периферії порожнини, утворюється суглобова
капсула, зовнішній шар якої продовжується в охрястя (майбутнє окістя), а
з внутрішнього формується синовіальний шар. Якщо в майбутньому суглобі
буде суглобовий диск, або меніск, то в мезенхімі з’являються дві щілини,
розділені прошарком мезенхіми. Якщо розвиток іде іншим шляхом, то
порожнина не утворюється і кістки з’єднуватимуться за допомогою
волокнистої сполучної тканини.
У новонароджених та дітей перших років життя суглоби розвинені ще
недосконало, тому що остаточне формування їх відбувається під дією
м’язів.
2. Будова суглоба
У суглобі відрізняють основні і обов’язкові для цього частини: суглобову
сумку або карсулу (capsula articularis), поверхні кісток (facie
articularis), які зчленовуються і порожнину (carum articulare).
Всі суглоби мають загальний план будови, який включає суглобову
порожнину, суглобову сумку і суглобові поверхні. Суглобову порожнину
виділяють умовно, оскільки в нормі між суглобовою сумкою і суглобовими
кінцями кісток порожнини не існує, а міститься рідина.
Суглобова сумка охоплює суглобові поверхні кісток, утворюючи герметичну
капсулу. Суглобова сумка складається з двох шарів. Зовнішній шар
переходить в окістя, внутрішній шар виділяє в порожнину суглоба рідину,
що відіграє роль мастила, забезпечуючи вільне ковзання суглобових
поверхонь.
Рис.2. Будова суглоба (а) і його форми (б):
1 — суглобова сумка; 2 — внутрішня поверхня сумки; 3 — порожнина
суглоба; 4 — суглобові поверхні; 5 — кулястий, 6 — сідлоподібний, 7 —
блокоподібний, 8 — циліндричний суглоби
?????Т??ими фігурами. Звідси і назви суглобів за формою (див. мал. 1,
б): кулясті (плечовий, кульшовий), еліпсоїдні (променезап’ясткові),
циліндричні (променеліктьовий) тощо. Оскільки рух з’єднуваних ланок
здійснюється навколо однієї, двох або багатьох осей, суглоби прийнято
також поділяти на багатоосьові (кулясті), двохосьові (еліпсоїдні,
сідлоподібні) і одноосьові (циліндричний, блокоподібний).
Залежно від кількості з’єднуваних кісток суглоби поділяють на прості, в
яких з’єднуються дві кістки (наприклад, фаланги пальців), складні, в
яких з’єднується більше двох кісток (наприклад, ліктьовий суглоб), і
комбіновані — це два анатомічно самостійних суглоби, об’єднані
функціонально. Прикладом комбінованих суглобів є приєднання нижньої
щелепи до скроневих кісток, а також ребер до хребта.
Суглобова сумка прикріпляється по краю суглобових поверхонь, які
оточуються нею з усіх боків. У неї 2 шари:
зовнішній – щільний, фіброзний
внутрішній – м’який, силовіальний, багатий на кровоносні судини.
На вн. оболонці капсули є оболонка, яка виділяє клейку рідину – синовію,
яка служить для змазування зчленівних поверхонь кісток, внаслідок чого
знижується тертя суглобових поверхонь. Суглобова сумка обмежує з усіх
боків замкнуту суглобову порожнину (carum articul). Поверхні кісток, які
зчленовуються вкриті тонкою пластиною гіалінового хряща, який має значну
прочність і щільність.
Суглобові поверхні, сумка і порожнина є кардинальними ознаками всякого
справжнього суглоба. Крім цих обов’язкових елементів у суглобах іноді
зустрічаються деякі допоміжні апарати: допоміжні зв’язки, суглобові
губи, диски, меніски та ін.
Допоміжні зв’язки суглобів можуть мати різні призначення:
укріпні зв’язки
пікріпні зв’язки
внутрішньосуглобові зв’язки
гальмуючі зв’язки
захисні зв’язки
передавальні зв’язки
Суглобові губи є для деяких суглобів (плечового, кульшового) додатковими
утвореннями, які розміщені по краю суглобової поверхні і збільшують її.
Збудовані вони з волокнистого хряща і здебільшого мають кільцеподібну
форму.
Суглобові диски і меніски являють собою утвори з сполучнотканинного
волокнистого хряща і містяться всередині суглобової порожнини.
Форма суглобових поверхонь цілком відповідає функції суглоба і перебуває
в певній залежності від м’язового апарату, який діє на даний суглоб. У
більшості суглобів одна поверхня вгнута і утворює суглобову западину або
ямку (fossa articularis), а друга, що їй відповідає, опукла і має назву
суглобової головки (caput articulare).
3. Класифікація суглобів і рухи в них
Рухи в суглобі можливі тільки з умовою, якщо зчленівні поверхні
суглобів тісно стикаються і не відходять одна від одної. Механізм і
характер руху суглобів залежать від форми суглобових поверхонь. Всі
суглобові поверхні з членівних кісток розкладаються як відрізки
геометрично правильних тіл обертання, які утворюються при русі навколо
прямої нерухомої лінії – осі – будь-якої іншої лінії, що називається
твірною. Залежно від положення твірної до лінії осі в результаті її
обертання навколо цієї осі утворюється те чи інше тіло обертання, тому
відрізняють суглоби циліндричні, блоковидні, еліпсоподібні, сідловидні,
кулясті і плоскі. Рух в суглобі ніби повторює рух твірної: одна
суглобова поверхня нерухома, а друга обертається навколо неї, як твірна
навколо своєї осі.
Суглоби можуть бути одноосьовими, двоосьовими, трьохосьовими (або
багатоосьовими).
Одноосьові суглоби
До одноособових суглобів належать циліндричні та блоковидні суглоби.
У циліндричному суглобі (articulatio frochoidea) суглобові поверхні
являють собою вирізки циліндрів, вставлених один в одний. Один відрізок
опуклий і утворює головку, другий увігнутий і становить суглобову
западину. Рухи відбуваються навколо осі, що проходить через центр
головки паралельно поверхням циліндра. Якщо ця вісь збігається з довгою
віссю кістки, то рух у суглобі викликає рух усієї кістки навколо своєї
поздовжньої осі. Прикладом можуть бути суглоби між дистальними та
проксимальними кінцями ліктьової та променевої кісток: променева кістка
обертається навколо ліктьової всередину (пронація) і назовні
(супінація).
Блоковидний суглоб – це різновидність циліндричного суглоба, він
відрізняється тим, що на опуклій зчленовній поверхні посередині має
борозенку, а на вгнутій – відповідне борозенці підвищення у вигляді
валка. Такий суглоб дістав назву обертального.
Двохосьові суглоби.
До групи двохосьових суглобів належать еліпсовидні і сідловидні суглоби.
У еліпсовидного суглоба (articulario ellipsoidea) зчленівні поверхні
становлять вирізки еліпсоїда. Останній виникає внаслідок обертання
половини еліпса навколо довгої осі. Одна поверхня, як у всякому суглобі,
опукла, друга, конгруентна першій, являє собою суглобову западину.
Прикладом можуть бути променевозапястний суглоб, суглоби між потиличною
кісткою і шийним хребцем.
Сідловидний суглоб (articulatio sellaris) являє собою відрізок такого
тіла, яке утворюється в результаті обертання дуги навколо осі,
розміщеної від опуклості цієї дуги. Рухи відбуваються навколо двох
взаємно перпендикулярних осей. Прикладом є зап’ястно-п’ястний суглоб і
пальця руки.
У двохосьових суглобах, крім рухів згинання і розгинання, приведення і
відведення їх, можливі колові рухи (circumdutico).
Трьохосьові суглоби.
Кулястий суглоб (arthrodia) – найбільш руховий вид зчленувань у
людському тілі з виразно виявленою кулястою головкою і відповідною їй
суглобовою западиною, яка охоплює менше половини окружності головки.
Рухи відбуваються по трьох головних взаємно перпендикулярних осях –
сагітальній, фронтальній і вертикальній. У кулястому суглобі може бути
безконечна кількість осей обертання, через що його і називають
багатоосьовим. Також у ньому відбуваються колові рухи.
Як різновидності кулястих суглобів розглядають горіховидний та плоскі
суглоби.
Горіховидний суглоб (charthrosis) являє собою типовий кулястий суглоб,
що відрізняється глибокою западиною збільшеною за рахунок суглобової
губи. Обсяг рухів трохи обмежений. Прикладом є кульшовий суглоб.
Плоский суглоб (ampniarthrosis) відрізняється від інших наявністю
плоских, майже рівних суглобових поверхонь, які являють собою відрізки
кулі з дуже великим радіусом. У плоских суглобах нема суглобових головок
і западин, кривизна етичних поверхонь дуже мала. При русі допускається
незначне ковзання однієї по іншій, внаслідок чого ці суглоби вважаються
малорухомими і до них належать запястно-пястні і плеснево-передплеснові
суглоби та суглоби утворені суглобовими відростками хребців.
Прості та складні суглоби.
Якщо в утворенні суглоба беруть участь дві кістки, то таке зчленування
називається простим суглобом. Це сполучення плечової кістки і лопатки
(плечовий суглоб), сполучення між фалангами пальців (міжфалангові
суглоби).
Суглоби, в яких суглобові поверхні утворені трьома або більше кістками
називаються складними. Це у променевозапястному суглобі одна із
суглобових поверхонь утворена трьома кістками зап’ястя, в ліктьовому
суглобі зчленовуються три кістки.
Рис. 3. Різні форми суглобів (схема):
1 — кулястий; 2 — еліпсоподібний; 3 — сідлоподібний; 4 — плоский; 5 —
блокоподібний; 6 — обертовий.
При аналізі рухів тіла хребетних тварин і людини виділяють згинання й
розгинання, приведення й відведення, а також обертання.
Навколо поперечної, або фронтальної, осі відбуваються згинання (flexio)
— зменшення кута між кістками, які з’єднуються, та розгинання (extensio)
— збільшення кута між ними.
Навколо передньозадньої, або сагітальної, осі можливі приведення
(adductio) — наближення до серединної площини і відведення (abductio) —
віддалення від неї.
Навколо вертикальної осі відбуваються обертання (rotatio). Обертання
назовні називають супінацією (supinatio), а досередини — пронацією
(pronatio). Колове обертання, при якому вільний кінець кінцівки
(наприклад, кисть) описує коло, а кінцівка в цілому — поверхню конуса,
дістало назву циркумдукції (circum-ductio).
Список використаної літератури
Анатомічна енциклопедія / Упорядник Коваленко В.С. – Харків, 2000.
Біологія: Навч. посіб. / А. О. Слюсарєв, О. В. Самсонов, В.М.Мухін та
ін.; За ред. та пер. з рос. В. О. Мотузного. — 3тє вид., випр. і допов.
— К.: Вища шк., 2002. — 622 с.: іл.
Енциклопедія анатомії людини. – К., 2000.
Медична енциклопедія. В 4-х томах. – К., 1989.
Очкуренко О.М., Федотов О.В. Анатомія людини: Навч. посібник. – 2-ге
вид., – К.: Вища шк., 1992.
Свиридов О.І. «Анатомія людини» – Київ, Вища школа, 2001.
Гаврилов Л.Ф., Татаринов В.Г. Анатомия: Учебник. – К., 1985.
HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!
PAGE
PAGE 12
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
