HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

КУРСОВА РОБОТА

на тему:

“Адміністративно-правовий статус центральних органів виконавчої влади”

ПЛАН

Вступ

1. Загальний огляд джерел, які визначають адміністративно-правовий
статус центральних органів виконавчої влади

2. Види центральних органів виконавчої влади

3. Зміст діяльності центральних органів виконавчої влади

4. Урядові органи державного управління

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Актуальність дослідження обраної теми зумовлена тим, що центральним
органам виконавчої влади належить важлива роль в управлінні державними
процесами в різних напрямках.

Центральними органами виконавчої влади є такі органи, які безпосередньо
підпорядковані Кабінету Міністрів України. Враховуючи неодноразове
застосування в Конституції України формули «міністерства та інші
центральні органи виконавчої влади», слід визнати, що міністерство є
найважливішим видом центральних органів виконавчої влади. І це не
випадково, оскільки лише міністр є членом уряду. Що ж являють собою інші
центральні органи виконавчої влади, то на це питання в Конституції
безпосередньої відповіді немає.

До певного часу класифікація центральних органів виконавчої влади була
дуже довільною і непослідовною. Серед них чітко виокремлювалися тільки
міністерства, решта ж органів охоплювалася збірною назвою «інші
центральні органи виконавчої влади». Це не давало змоги розмежувати їх
функціональне призначення і правовий статус, визначити їх загальні та
специфічні ознаки, що призводило до дублювання, суперечливості наданих
функцій та повноважень, їх невпорядкованості.

З прийняттям указів Президента України від 15.12.1999 р. «Про систему
центральних органів виконавчої влади» №1572 і «Про зміни у структурі
центральних органів виконавчої влади» №1573 було не стільки суттєво
скорочено кількість центральних органів виконавчої влади, скільки
досягнуто більшої чіткості в класифікації центральних органів виконавчої
влади і відповідно у розмежуванні функціонального призначення і статусу
окремих видів органів.

Істотний вплив на результати дослідження мали, зокрема, наукові праці з
проблем адміністративного права та теорії управління: В.Б.Авер’янова,
С.С.Алексєєва, О.Ф.Андрійко, Г.В.Атаманчука, В.Г.Афанасьєва, Д.М.
Бахраха, І.Л. Бачило, К.С. Бєльського, Ю.П. Битяка, Г.Бребана, Б.Гурнея,
Ж.Зіллера, С.П. Кисіля, Ю.М. Козлова, О.Д. Крупчана, Є.Б. Кубка, Б.П.
Курашвілі, Б.М. Лазарєва, Н.Р. Нижник, В.Ф. Опришка, В.М. Плішкіна, В.Ф.
Погорілка, Г. Райта, В.М. Селіванова, В.Ф. Сіренка, Ю.О. Тихомирова,
В.В. Цвєткова, Ю.С. Шемшученка та інших. З найновіших досліджень
грунтовим виглядає праця Н.В.Гудими «Проблема статусу центральних
органів виконавчої влади як одна з причин недостатньої її ефективності»
(Інститут законодавства Верховної Ради України).

Об’єкт дослідження: центральні органи виконавчої влади в Україні.

Предмет дослідження: адміністративно-правовий статус центральних органів
виконавчої влади в Україні, функції та особливості діяльності, урядові
органи державного управління тощо.

Мета дослідження: розглянути статус центральних органів виконавчої влади
з точки зору адміністративного права.

Завдання: дослідити такі питання як поняття органів виконавчої влади, їх
види та правове становище, особливості центральних органів виконавчої
влади як субєктів адміністративного права, шляхи вдосконалення
адміністративно-правового статусу центральних органів виконавчої влади.

Під час виконання курсового дослідження були використані різноманітні
посібники, періодичні видання, нормативно-правові акти тощо.

Методи дослідження: літературний метод, аналіз, синтез, узагальнення та
інші загальнонаукові методи.

Структура роботи: вступ, основна частина, яка складається з чотирьох
розділів, висновків та списку використаних джерел.

Загальний обсяг роботи: 29 сторінок.

1. Загальний огляд джерел, які визначають адміністративно-правовий
статус центральних органів виконавчої влади

При вивченні питання правового статусу центральних органів виконавчої
влади необхідно звернутися до указів Президента України «Про систему
центральних органів виконавчої влади» (від 15.12.1999 p.), «Про чергові
заходи щодо дальшого здійснення адміністративної реформи в Україні» (від
29.05.2001 р.) тощо. Адже основними джерелами — правовими актами,
регулюючими діяльність центральних органів виконавчої влади є
Конституція України, закони, укази Президента України, Загальне
положення про міністерство, центральні органи виконавчої влади, а також
окремі положення про відповідні міністерства і інші центральні органи
виконавчої влади (наприклад, Положення про Міністерство юстиції
України).

Систему центральних органів виконавчої влади визначають Конституція
України і Указ Президента України «Про систему центральних органів
виконавчої влади»1 від 15 грудня 1999 р.

Відповідно до статті 8 Конституції України в нашій державі визнається і
діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну
силу, при цьому, її норми є нормами прямої дії.

Статтею 19 основного закону закріплено положення про те, що органи
державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи
зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що
передбачені Конституцією та законами України.

Повноваження Уряду щодо здійснення державного управління закріплені
статтею 120 Конституції України, яка проголошує, що організація,
повноваження і порядок діяльності Кабінету Міністрів України, інших
центральних та місцевих органів виконавчої влади визначаються
Конституцією і законами України.

У той же час, в системі органів державної влади в Україні функціонують
органи державного управління, питання статусу яких, тобто віднесення їх
до певної, визначеної основним законом гілки влади, викликає проблеми і
суперечки. В першу чергу, це стосується саме конституційних органів
державної влади, тобто тих, функціональні напрями діяльності яких
безпосередньо визначаються Конституцією України, і щодо яких саме
основним законом держави закріплено порядок призначення керівних осіб.
Згідно з Конституцією України до таких органів державного управління
віднесено, зокрема, Антимонопольний комітет України, Державний комітет
телебачення та радіомовлення України, Фонд державного майна України.
Крім того, за відповідні напрями діяльності в Україні несуть
відповідальність такі органи державного управління, як Служба безпеки
України, Управління державної охорони, Державна комісії з цінних паперів
та фондового ринку тощо, статус яких, незважаючи на його визначення
актами законодавства, також викликає певні суперечності.

Безумовно, питання тлумачення положень основного закону в частині
визначення та конкретизації статусу й приналежності цих органів
державного управління до певної гілки державної влади є компетенцією
Конституційного суду України. у той же час, на нашу думку, є доцільним
розглянути окремі організаційно-правові аспекти, пов’язані з цією
проблемою.

Згідно зі статтею 6 Конституції України державна влада в Україні
здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
При цьому, основний закон не містить інших визначень державної влади
щодо будь-яких державних органів. Також, в Конституції України та чинних
законах України термінологічні визначення „законодавча влада”,
„виконавча влада” та „судова влада” відсутні. Відповідно, на сьогодні,
наявним є лише нормативне визначення „виконавчої влади”, надане в Указі
Президента України „Про заходи щодо впровадження Концепції
адміністративної реформи в Україні”, згідно з яким „виконавча влада – це
одна з трьох гілок державної влади, яка відповідно до конституційного
принципу поділу державної влади покликана розробляти і втілювати
державну політику щодо забезпечення виконання законів, управління
сферами суспільного життя, насамперед державним сектором економіки. У
відносинах із законодавчою і судовою владою вона користується певною
самостійністю”.

В той же час, органи законодавчої, виконавчої та судової влади,
відповідно до статті 19 Конституції України, здійснюють свої
повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів
України. Таким чином, можна стверджувати, що спеціального законодавчого
визначення зміст законодавчої, виконавчої та судової влади не потребує.
А віднесення органів державного управління до тої, чи іншої гілки
державної влади відбувається за функціональним призначенням відповідно
до дефініційного значення цих гілок за загальноприйнятим їх розумінням.
Тобто, виходячи з визначених відповідними законами головних завдань,
обов’язків та повноважень таких органів щодо здійснення функцій
державного управління із забезпечення дотримання суб’єктами
господарської діяльності актів законодавства, а не функцій прийняття цих
актів або виконання повноважень із судочинства, формально можна віднести
їх лише до виконавчої гілки державної влади.

Слід зазначити при цьому, що не викликає жодних питань приналежність до
конкретної гілки державної влади такого органу, як Рахункова палата,
оскільки конституційне визначення її діяльності щодо здійснення контролю
за надходженням коштів до державного бюджету та їх використанням від
імені Верховної Ради України є чітким, конкретним і однозначним в
частині підпорядкування, підзвітності та підконтрольності.

Функціональні напрями діяльності зазначених вище органів державного
управління закріплені у відповідних законах. Винятком можна вважати лише
Фонд державного майна України, Тимчасове положення про який затверджене
постановою Верховної Ради України, а також Державна комісія з цінних
паперів та фондового ринку, положення якої, саме як центрального органу
державної виконавчої влади було затверджено ще Президентом України, а
після набуття чинності з січня 2006 року новою редакцією Конституції
України не було переглянуто Урядом. Так само, не було вжито Кабінетом
Міністрів України кроків щодо приведення до вимог нової редакції
основного закону і затвердженого Президентом України Положення про
Державний комітет інформаційної політики, телебачення і радіомовлення
України.

Проте, і в цьому випадку, на нашу думку, мова може йти не про віднесення
його до тої, чи іншої гілки державної влади, а виключно про уточнення і
конкретизацію питань щодо його підпорядкування та виконання керівних
вказівок вищого органу відповідної гілки державної влади.

У той же час, саме механізми здійснення керівництва органами, які
виконують виконавчі функції, на сьогодні у вітчизняному законодавстві є
недосконалими і недостатніми. В першу чергу, це стосується, на нашу
думку, актів законодавства, що регулюють діяльність органів виконавчої
влади, а саме – Закону України „Про Кабінет Міністрів України”.

На жаль, навіть за усієї довготривалої підготовки цього закону, в ньому
не були чітко і однозначно прописані механізми керівництва такими
органами, як зокрема, Антимонопольний комітет України, а також ряд
інших. Зокрема, цим законом встановлено, що Кабінет Міністрів України
сприяє розвитку підприємництва на засадах рівності перед законом усіх
форм власності та соціальній спрямованості національної економіки,
здійснює заходи щодо демонополізації та антимонопольного регулювання
економіки, розвитку конкуренції та ринкової інфраструктури. Однак, яким
чином Уряд зможе реалізовувати цю функцію, якими важелями впливати на
дії цього органу, якщо згідно із законодавством, Антимонопольний комітет
України, який ще у 2003 році було фактично виведено з системи
центральних органів виконавчої влади, є підконтрольним Президенту
України та підзвітним Верховній Раді України, не встановлено.

 Також, до сьогодні не визначено систему і структуру інших центральних
органів виконавчої влади, питання їх взаємодії та підпорядкування, як це
було зроблено Указом Президентом України у 1999 році, ще до внесення
змін до Конституції України, коли виконавча гілка державної влади
перебувала в його віданні і підпорядкуванні.

Все це, на нашу думку, не сприяє ефективній роботі органів виконавчої
влади, їх узгодженості в діях, оскільки обумовлює певною мірою
безвідповідальність за результати своєї роботи. Водночас, саме правова
норма відповідальності розглядається у теорії права як один з наріжних
каменів упорядкування адміністративної діяльності.

Відповідальність пов’язана з принципом еквівалентності у взаємодії між
суб’єктами управління в тому випадку, якщо діяльність одного з них
завдає збитків інтересам іншого (наприклад, недосконалі управлінські
рішення, неякісне виконання роботи). Забезпечуючи дію механізму
виконання прав та обов’язків, відповідальність є основою існування всієї
структури управлінських відносин. Отже, відсутність правової норми
відповідальності на певній стадії та у певному секторі здійснення
виконавчої влади призводить до неможливості ефективного функціонування
усієї її системи.

Виходячи з наведеного, можна зробити висновок про те, що неефективність
до цього часу системи виконавчої влади в Україні значною мірою
обумовлюється саме недоліками правових норм щодо визначення як самої
системи органів виконавчої влади, так і їх підпорядкування,
відповідальності, а також механізмів координації діяльності.

Для усунення цих недоліків, на думку Н.В.Гудими, необхідне чітке
законодавче визначення системи органів виконавчої влади, їх структури,
статусу та підпорядкованості. Вирішення цієї проблеми шляхом розробки і
прийняття відповідного закону спроможне надати лише часткові результати,
оскільки необхідним є внесення комплексних змін у цілу низку законів
щодо діяльності відповідних центральних органів виконавчої влади. Тому
остаточне її врегулювання вбачається можливим шляхом проведення в
Україні адміністративної реформи, про необхідність якої наголошується
впродовж усіх років незалежності нашої держави.

2. Види центральних органів виконавчої влади

Відповідно до ст. 6 Конституції України державна влада в Україні
здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.
Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої
повноваження у встановлених Конституцією межах і відповідно до законів
України.

Серед органів державної влади важливе місце посідають органи виконавчої
влади, що здійснюють функції державного управління економічним,
соціально-культурним та адміністративно-політичним будівництвом. Від
результатів діяльності цих органів понад усе залежить
соціально-економічний та політичний стан країни. Саме ці органи
виступають основним суб’єктом адміністративного права.

В адміністративно-правовій науці під органом виконавчої влади визнається
частина державного апарату (організація), яка має власну структуру та
штат службовців і в межах встановленої компетенції здійснює від імені і
за дорученням держави функції державного управління в економічній,
соціально-культурній, адміністративно-політичній сферах суспільного
життя. Це поняття має найбільш вагомі ознаки органів виконавчої влади.
Такі органи є державними і разом з органами законодавчої та судової
влади складають єдиний державний апарат. Тому органи виконавчої влади
мають усі найважливіші ознаки державних органів, але, крім того, вони
мають і власні специфічні риси, які обумовлені завданнями та особливим
характером державного управління. Органи виконавчої влади створюють і
свій власний апарат — апарат державного управління, який належить до
числа складних самоврядних систем. Він являє собою цілісне утворення,
яке складається з великої кількості різноманітних частин — окремих
органів та їх структурних підрозділів.

Конституція України відносить до центральних органів виконавчої влади
міністерства та інші органи виконавчої влади. До них належать: державні
комітети та інші центральні органи виконавчої влади, статус яких
прирівнюється до Державного комітету України (Вища атестаційна комісія.
Пенсійний фонд. Головне контрольно-ревізійне управління. Державне
казначейство); центральні органи виконавчої влади зі спеціальним
статусом (комітети, адміністрації, служби, комісії, державні комісії,
державні департаменти, управління тощо). У разі необхідності відповідно
до Конституції України можуть створюватися й інші центральні органи
виконавчої влади України зі спеціальним статусом, який визначається
Конституцією та законами України.

Відповідно до п. 15 ст. 106 та ч. 5 ст. 114 Конституції України
Президент України утворює, реорганізовує та ліквідовує за поданням
Прем’єр-міністра України міністерства та інші центральні органи
виконавчої влади в межах коштів, передбачених на утримання органів
виконавчої влади. Вони підпорядковані Кабінету Міністрів, який спрямовує
і координує їх роботу.

Міністерство, інший центральний орган виконавчої влади України здійснює
державну політику у відповідній сфері. У своїй діяльності вони керуються
Конституцією України, законами України, постановами Верховної Ради
України, указами і розпорядженнями Президента України, постановами і
розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також положенням про
відповідний центральний орган виконавчої влади.

До системи центральних органів виконавчої влади України належать
міністерства, державні комітети (державні служби) та центральні органи
виконавчої влади зі спеціальним статусом.

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних
органів виконавчої влади, утвореним для забезпечення реалізації
державної політики у певній сфері діяльності. Керівництво міністерством
здійснює міністр. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто
відповідає за розробку і впровадження Програми діяльності Кабінету
Міністрів України з відповідних питань, реалізацію державної політики у
визначеній сфері державного управління. Він здійснює управління в цій
сфері, спрямовує і координує діяльність інших органів виконавчої влади з
питань, віднесених до його відання.

Державний комітет (державна служба) є центральним органом виконавчої
влади, діяльність якого спрямовує і координує Прем’єр-міністр України
або один із віце-прем’єрів чи міністрів. Державний комітет (державна
служба) вносить пропозиції щодо формування державної політики
відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її
реалізацію у певній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а
також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань,
віднесених до його відання. Державний комітет (державну службу) очолює
його голова.

Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом має визначені
Конституцією та законодавством України особливі завдання і повноваження,
щодо нього може встановлюватися спеціальний порядок утворення,
реорганізації, ліквідації, підконтрольності, підзвітності, а також
призначення і звільнення керівників та вирішення інших питань.
Центральний орган виконавчої влади зі спеціальним статусом очолює його
голова.

Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. «Про систему центральних
органів виконавчої влади» з метою вдосконалення структури органів
виконавчої влади та підвищення ефективності державного управління
утворені нові міністерства та одночасно ліквідовані інші, деякі
центральні органи виконавчої влади, наприклад, державні комітети,
державні комісії, державні департаменти, приєднані до міністерств або
підпорядковані їм. Указом затверджено перелік міністерств державних
комітетів та інших центральних органів виконавчої влади, схему їх
організації та взаємодії (Указ Президента України «Про зміни у структурі
державних органів виконавчої влади»). Указом Президента України від 12
березня 1996 p. затверджено «Загальне положення про міністерство, інший
центральний орган державної виконавчої влади України», уточнені загальні
правові засади діяльності центральних органів виконавчої влади України в
сучасних умовах.

Відповідно до Загального положення міністерства та інші центральні
органи виконавчої влади узагальнюють практику застосування законодавства
з питань, що належать до їх компетенції, розробляють пропозиції щодо
вдосконалення законодавства та в установленому порядку вносять їх на
розгляд Президенту України, Кабінету Міністрів України.

3. Зміст діяльності центральних органів виконавчої влади

Центральний орган виконавчої влади узагальнює практику застосування
законодавства з питань, що належать до його компетенції, розробляє
пропозиції про вдосконалення законодавства та в установленому порядку
вносить їх на розгляд Президентові України, Кабінету Міністрів України.
У межах своїх повноважень міністерство організує виконання актів
законодавства, здійснює систематичний контроль за їх реалізацією.

Центральний орган виконавчої влади, у межах наданої державою
компетенції, виконує такі функції:

• бере участь у формуванні та реалізації державної політики як у цілому,
так і за відповідними напрямами, розробляє механізм її реалізації;

• прогнозує розвиток економіки у виробничій, науково-технічній,
мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній,
соціальній, фінансовій та інших сферах;

• бере участь у розробці проектів Державної програми економічного та
соціального розвитку України, Державного бюджету України;

• готує пропозиції та бере участь у формуванні та реалізації політики у
сфері виконання робіт і поставок продукції для державних потреб;

• розробляє цільові перспективні програми, опрацьовує комплекс заходів,
спрямованих на поглиблення економічної реформи;

• реалізує державну стратегію розвитку відповідної галузі (групи
суміжних галузей);

• вносить у встановленому порядку пропозиції про зміну умов
оподаткування, одержання пільгових кредитів, визначення особливостей
приватизації, демонополізації підприємств в окремих галузях;

• готує пропозиції про вдосконалення механізму регулювання розвитку
економіки, її структурної перебудови, забезпечення ринкової
збалансованості, соціального захисту населення, екологічної безпеки;

• бере участь у формуванні та реалізації інвестиційної політики виходячи
з пріоритетних напрямів структурної перебудови економіки;

• розробляє відповідні фінансово-економічні та інші нормативи, механізм
їх впровадження, затверджує галузеві стандарти;

• вживає заходи, спрямовані на вдосконалення зовнішньоекономічної
діяльності, захист інтересів українських товаровиробників на зовнішньому
ринку та розвиток внутрішнього ринку;

• видає у передбачених законодавством випадках спеціальні дозволи
(ліцензії) на проведення окремих видів підприємницької діяльності;

• виступає державним замовником наукових досліджень комплексного
характеру;

• бере участь у підготовці міжнародних договорів України, укладає
міжнародні договори міжвідомчого характеру;

• здійснює у межах повноважень, визначених законодавством, функції
управління майном підприємств, що належать до сфери управління
міністерства;

• складає макроекономічні та міжгалузеві баланси;

• розробляє пропозиції про визначення пріоритетних напрямів розвитку
економіки;

• бере участь у формуванні та реалізації антимонопольної політики як у
цілому, так і за відповідними напрямами (демонополізація економіки,
розвиток конкуренції, антимонопольне регулювання, застосування
антимонопольного законодавства);

• забезпечує виконання завдань мобілізаційної підготовки та
мобілізаційної готовності держави у межах визначених законодавством
повноважень;

• забезпечує у межах своєї компетенції реалізацію державної політики
стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному
апараті міністерства, на підприємствах, в установах і організаціях, що
належать до сфери його управління;

• здійснює інші функції, що випливають з покладених на нього завдань.

Центральний орган виконавчої влади, у межах наданої державою
компетенції, має право:

\

¬

3/4

th

th

& v ? `

^

????\?• залучати спеціалістів центральних та місцевих органів державної
виконавчої влади, підприємств, установ, організацій (за погодженням з
керівниками) для розгляду питань, що належать до його компетенції;

• представляти уряд України за його дорученням у міжнародних
організаціях та під час укладання міжнародних договорів України;

• одержувати в установленому законодавством порядку від міністерств,
інших центральних органів державної виконавчої влади, органів місцевого
самоврядування, представницьких органів інформацію, документи і
матеріали, а від Державного комітету статистики України — статистичні
дані, для виконання покладених на нього завдань (безоплатно);

• скликати в установленому порядку наради з питань, що належать до його
компетенції;

• притягати до дисциплінарної відповідальності керівників територіальних
органів міністерств, підприємств, установ і організацій, що належать до
сфери його управління;

• самостійно або за участю роботодавців підприємств недержавної форми
власності проводити переговори і укладати галузеві угоди з
представниками найманих працівників.

Центральний орган виконавчої влади в межах своїх повноважень на основі
та на виконання актів законодавства видає накази, організує і контролює
їх виконання. У випадках, передбачених законодавством, його рішення є
обов’язковими для виконання іншими центральними та місцевими органами
державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування,
представницькими органами, підприємствами, установами і організаціями
незалежно від форм власності та громадянами.

У разі потреби він може видавати спільні акти разом з іншими
центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, органами
місцевого самоврядування та представницькими органами.

Центральний орган державної виконавчої влади очолює керівник (міністр,
голова, директор), якого призначає Президент України. Він має
заступників, які призначаються відповідно до законодавства. Розподіл
обов’язків між заступниками провадить керівник.

Керівник здійснює керівництво дорученими йому сферами діяльності і несе
відповідальність перед Президентом України та урядом України за стан
справ у цих сферах, визначає ступінь відповідальності заступників і
керівників підрозділів центрального органу виконавчої влади.

Для погодженого вирішення питань, що належать до компетенції
центрального органу виконавчої влади, обговорення найважливіших напрямів
його діяльності та розвитку галузі у ньому утворюється колегія у складі
керівника, заступників керівника за посадою, а також інших керівних
працівників. Членів колегії затверджує Кабінет Міністрів України.
Рішення колегії проводяться в життя наказами по центральному органу
виконавчої влади.

Для розгляду наукових рекомендацій та інших пропозицій щодо головних
напрямів розвитку науки і техніки, обговорення найважливіших програм та
інших питань центральний орган виконавчої влади може утворювати
науково-технічну (наукову) раду з учених і висококваліфікованих
фахівців. Склад такої ради і положення про неї затверджує керівник.

У центральному органі виконавчої влади з урахуванням специфіки його
діяльності можуть утворюватися й інші дорадчі та консультаційні
структури. Склад цих структур і положення про них затверджує керівник.

Граничну чисельність і фонд оплати праці працівників центрального
апарату органу виконавчої влади затверджує Кабінет Міністрів України.
Структуру центрального апарату затверджує віце-прем’єр-міністр України.
Штатний розпис центрального апарату і положення про його структурні
підрозділи затверджує керівник.

Центральний орган виконавчої влади є юридичною особою, має самостійний
баланс, рахунки в установах банків, печатку із зображенням Державного
герба України і своїм найменуванням.

У межах своїх повноважень міністерства та інші центральні органи
виконавчої влади організовують виконання актів законодавства, здійснюють
систематичний контроль за їх реалізацією.

Компетенція міністерств та інших органів виконавчої влади визначається
галузевими чи міжгалузевими рамками, які у свою чергу залежать від
особливостей системи даного центрального органу виконавчої влади.
Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади беруть участь у
формуванні та реалізації державної політики як у цілому, так і за
відповідними напрямами, розробляють механізм її реалізації; прогнозують
розвиток економіки у виробничій, науково-технічній,
мінерально-сировинній, паливно-енергетичній, трудовій, демографічній,
соціальній, фінансовій та інших сферах; беруть участь у розробленні
Державної програми економічного та соціального розвитку України,
Державного бюджету України; готують пропозиції та беруть участь у
формуванні та реалізації політики у сфері виконання робіт і поставок
продукції для державних потреб; розробляють цільові перспективні
програми, опрацьовують комплекс заходів, спрямованих на поглиблення
економічної реформи; реалізують державну стратегію розвитку відповідної
галузі (групи суміжних галузей); здійснюють інші функції.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади мають такі
права: залучати спеціалістів центральних та місцевих органів виконавчої
влади, підприємств, установ, організацій (за погодженням з їх
керівниками) для розгляду питань, що належать до їх компетенції;
представляти Кабінет Міністрів України за його дорученням у міжнародних
організаціях та під час укладання міжнародних договорів України;
одержувати в установленому законодавством порядку від міністерств, інших
центральних органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування,
представницьких органів інформацію, документи, матеріали; скликати в
установленому порядку наради з питань, що належать до їх компетенції;

притягати до дисциплінарної відповідальності керівників територіальних
органів міністерств, підприємств, установ і організацій, що належать до
сфери їх управління; самостійно або за участю роботодавців підприємств
недержавної форми власності проводити переговори і укладати галузеві
угоди з представниками найманих працівників.

У процесі виконання покладених на центральні органи виконавчої влади
завдань вони взаємодіють з іншими центральними і місцевими органами
державної виконавчої влади, органами АРК, органами місцевого
самоврядування, представницькими органами, а також з відповідними
органами інших держав.

У межах своїх повноважень на основі та на виконання актів законодавства
центральні органи виконавчої влади видають накази, організують і
контролюють їх виконання. У випадках, передбачених законодавством,
рішення міністерства та іншого центрального органу виконавчої влади є
обов’язковими до виконання центральними та місцевими органами виконавчої
влади, органами місцевого самоврядування, представницькими органами,
підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності
та громадянства.

Нормативно-правові акти міністерств та інших центральних органів
виконавчої влади підлягають державній реєстрації у Міністерстві юстиції
України відповідно до «Положення про державну реєстрацію нормативних
актів міністерств, інших органів державної влади, органів господарського
управління та контролю, що зачіпають права, свободи і законні інтереси
громадян або мають міжвідомчий характер», затвердженого постановою
Кабінету Міністрів України від 28 грудня 1992 p.

4. Урядові органи державного управління

Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. «Про систему центральних
органів виконавчої влади» установлено, що Кабмін України в межах коштів,
передбачених на утримання органів виконавчої влади, може утворювати
урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції).
Такі органи утворюються і діють у складі відповідного центрального
органу виконавчої влади.

Згідно Типового положення про урядовий орган державного управління,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2000
р. №386 (із змінами і доповненнями), урядовий орган державного
управління діє у складі міністерства, іншого центрального органу
виконавчої влади і

підпорядковується йому.

Урядовий орган у своїй діяльності керується Конституцією та законами
України, актами Президента України і Кабінету Міністрів України,
наказами центрального органу виконавчої влади та положенням про нього.

Урядовий орган державного управління у межах своєї компетенції

— бере участь у реалізації державної політики у відповідній підгалузі
або сфері діяльності центрального органу виконавчої влади;

— здійснює в установленому порядку управління окремими підгалузями або
сферами діяльності, зокрема в межах, визначених центральним органом
виконавчої влади, управління майном підприємств, установ та організацій,
що належать до сфери управління центрального органу виконавчої влади;
виконує відповідно до законодавства контрольно-наглядові функції у
відповідній підгалузі або сфері діяльності;

— здійснює регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних
та юридичних осіб;

— узагальнює практику застосування законодавства, розробляє пропозиції
щодо його вдосконалення і вносить їх на розгляд керівника центрального
органу виконавчої влади; здійснює інші функції, що випливають з
покладених на нього завдань.

Урядовий орган має право:

— залучати спеціалістів органів виконавчої влади, підприємств, установ
та організацій (за погодженням з їх керівниками) для розгляду питань, що
належать до його компетенції;

— здійснювати контроль, проводити перевірки та інспекції з питань, що
належать до його компетенції;

— одержувати в установленому порядку від органів виконавчої влади,
органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій
інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань;

— скликати в установленому порядку наради з питань, які належать до
його компетенції.

Урядовий орган може видавати накази організаційно-розпорядчого
характеру.

Урядовий орган очолює керівник, який призначається на посаду та
звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням міністра,
керівника іншого центрального органу виконавчої влади.

Керівник урядового органу за посадою є членом колегії центрального
органу виконавчої влади.

Керівник урядового органу:

— здійснює керівництво діяльністю урядового органу, несе персональну
відповідальність перед Кабінетом Міністрів України і керівником
центрального органу виконавчої влади за виконання покладених на урядовий
орган завдань;

— призначає на посади та звільняє з посад керівників структурних
підрозділів та інших працівників урядового органу, крім заступників
керівника урядового органу;

— визначає ступінь відповідальності заступників керівника урядового
органу та керівників структурних підрозділів урядового органу;

— притягає до дисциплінарної відповідальності керівників структурних
підрозділів та інших працівників урядового органу, крім заступників
керівника урядового органу;

— підписує видані в межах компетенції урядового органу накази,
організовує перевірку їх виконання;

— затверджує положення про структурні підрозділи урядового органу;

— здійснює інші повноваження, передбачені законодавством та цим
положенням.

Керівник урядового органу має заступників (не більше трьох), у тому
числі одного першого, які призначаються на посаду та звільняються з
посади Кабінетом Міністрів України за поданням міністра, керівника
іншого центрального органу виконавчої влади, погодженим з керівником
урядового органу.

Розподіл обов’язків між заступниками провадить керівник урядового
органу.

Урядовий орган для реалізації покладених на нього завдань може за
погодженням з міністром, керівником іншого центрального органу
виконавчої влади утворювати територіальні органи у межах граничної
чисельності працівників урядового органу. Керівники цих органів
призначаються на посаду та звільняються з посади в установленому порядку
міністром, керівником іншого центрального органу виконавчої влади, якщо
інше не передбачено законом. Положення про територіальні органи
затверджується керівником урядового органу.

В урядовому органі може утворюватися колегія у складі керівника
урядового органу, його заступників та керівників структурних підрозділів
урядового органу. Персональний склад колегії затверджується міністром,
керівником іншого центрального органу виконавчої влади.

Рішення колегії проводяться в життя наказами урядового органу.

Граничну чисельність працівників урядового органу затверджує в межах
граничної чисельності працівників міністерства, іншого центрального
органу виконавчої влади, визначеної Кабінетом Міністрів України, за
поданням керівника урядового органу відповідно міністр, керівник іншого
центрального органу виконавчої влади.

Структуру урядового органу затверджує його керівник за погодженням
відповідно з міністром, керівником іншого центрального органу виконавчої
влади. Штатний розпис, кошторис доходів і видатків урядового органу,
який діє у складі міністерства, затверджує керівник урядового органу за
погодженням з міністром та Мінфіном.

Штатний розпис, кошторис доходів і видатків урядового органу, який діє
у складі іншого центрального органу виконавчої влади, затверджує
керівник урядового органу за погодженням з керівником центрального
органу виконавчої влади та Мінфіном.

Урядовий орган утримується за рахунок державного бюджету в межах коштів,
передбачених на утримання центрального органу виконавчої влади.

Умови оплати праці працівників урядового органу визначаються Кабінетом
Міністрів України.

Урядовий орган є юридичною особою, має самостійний баланс, рахунки в
установах банків, печатку із зображенням Державного Герба України і
своїм найменуванням.

Висновки

З вище сказаного, можна зробити наступні узагальнення:

Центральними органами виконавчої влади є такі органи, які безпосередньо
підпорядковані Кабінету Міністрів України.

До центральних органів виконавчої влади віднесено: міністерства;
державні комітети (державні служби); центральні органи виконавчої влади
зі спеціальним статусом.

Провідне місце серед центральних органів посідають міністерства України.
Особи, що їх очолюють — міністри — входять до складу Кабінету Міністрів
і безпосередньо беруть участь у формуванні державної політики в країні.
Міністри особисто відповідають за розробку і впровадження Програми
Кабінету Міністрів з відповідних питань, реалізацію державної політики у
визначених сферах державного управління. Вони здійснюють управління в
цих сферах, спрямовують і координують діяльність інших органів
виконавчої влади з питань, віднесених до їх відання. Міністерства є
єдиноначальними органами, тобто адміністративно-правовий статус
міністерства уособлюється посадою міністра.

Суттєвою особливістю адміністративно-правового статусу міністерств є
надане окремим міністрам право здійснювати функцію Кабінету Міністрів
щодо спрямування і координації діяльності інших центральних органів
виконавчої влади. Такі спрямування і координація здійснюються міністром
шляхом визначення у спеціальному директивному наказі стратегії
діяльності й основних завдань цих органів та одержання від них щорічних
звітів щодо результатів їх діяльності в межах, визначених спеціальним
директивним наказом міністра. Міністерства у межах своїх повноважень
видають (у вигляді наказів міністра) загальнообов’язкові
нормативно-правові акти.

Державні комітети (державні служби) — це центральні органи виконавчої
влади, які на відміну від міністерств, безпосередньо не формуючи урядову
політику, покликані сприяти міністерствам та уряду в цілому в реалізації
цієї політики шляхом виконання функцій державного управління, як
правило, міжгалузевого чи функціонального характеру. Державні комітети
очолюють голови, які не входять до складу Кабінету Міністрів. Діяльність
державних комітетів спрямовують і координують Прем’єр-міністр України,
віце-прем’єр-міністри чи відповідні міністри. Державні комітети — органи
єдиноначальні. В межах своєї компетенції вони можуть видавати
загальнообов’язкові нормативно-правові акти.

Центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом — це відносно
новий вид центральних органів виконавчої влади, утворений згідно з
Концепцією адміністративної реформи в Україні. Їх особливість полягає в
тому, що вони мають визначені Конституцією та законодавством України
специфічні завдання та повноваження; щодо них може встановлюватися
спеціальний порядок утворення, реорганізації, ліквідації,
підконтрольності, підзвітності, а також призначення і звільнення
керівників, вирішення інших питань. Центральні органи виконавчої влади
всіх видів у процесі розв’язання покладених на них завдань взаємодіють з
іншими центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами
Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування, а також з
відповідними органами інших держав. Центральні органи виконавчої влади
можуть мати свої територіальні (місцеві) органи, які в сукупності
становлять систему відповідного центрального органу виконавчої влади.

Указом Президента України від 15 грудня 1999 р. «Про систему центральних
органів виконавчої влади» установлено, що Кабмін України в межах коштів,
передбачених на утримання органів виконавчої влади, може утворювати
урядові органи державного управління (департаменти, служби, інспекції).
Такі органи утворюються і діють у складі відповідного центрального
органу виконавчої влади.

Урядові органи державного управління здійснюють: управління окремими
підгалузями або сферами діяльності; контрольно-наглядові функції;
регулятивні та дозвільно-реєстраційні функції щодо фізичних та юридичних
осіб.

Керівники урядових органів призначаються на посади та звільняються з
посад Кабінетом Міністрів України за поданням керівника відповідного
центрального органу виконавчої влади. Положення про урядовий орган
державного управління затверджується урядом.

Таким чином, у даній курсовій роботі було розглянути загальні
особливості адміністративно-правового статусу центральних органів
виконавчої влади. На подальше дане питання також потребує вивчення,
удосконалення, переймання позитивного досвіду зарубіжних країн в цьому
напрямку тощо.

Список використаної літератури

Конституція України від 28.06.1996 р. № 254к/96-вр // Відомості
Верховної Ради (ВВР), 1996, N 30, ст. 141.

Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 грудня
2004 року № 2222-IV

Постанова КМУ від 22 лютого 2000 р. № 386 „Про затвердження Типового
положення про урядовий орган державного управління”

Указ Президента України вiд 15.12.1999 № 1572/99 „Про систему
центральних органів виконавчої влади” // Офіційний вісник України вiд
31.12.1999 — 1999 р., № 50, стор. 8.

Указ Президента України вiд 15.12.1999 № 1573/99 „Про зміни у структурі
центральних органів виконавчої влади” // Офіційний вісник України вiд
31.12.1999 — 1999 р., № 50, стор. 10.

Указ Президента України вiд 12.03.1996 № 179/96 „Про загальне положення
про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади„

Указ Президента України від 29.05.2001 „Про чергові заходи щодо дальшого
здійснення адміністративної реформи в Україні”

Типове положення про урядовий орган державного управління, затвердженого
постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2000 р. №386 (із
змінами і доповненнями)

Про Кабінет Міністрів України, Закон України від 16.05.2008 № 279-VI //
Відомості Верховної Ради України. — 2008. — №25 (20.06.2008). — Ст.  241

Про внесення змін до деяких законів України з питань захисту економічної
конкуренції, Закон України від 20.11.2003 № 1294-IV // Відомості
Верховної Ради України. -2004. —  № 13 (26.03.2004). —  Ст.  181

Авер’янов В. Система органів виконавчої влади: проблеми реформування у
світлі конституційних вимог // Право України, 2003 рік, № 9, с. 18-22

Авер’янов В.Б. Структурно-функціональна характеристика апарату
державного управління // У кн.: Державне управління: теорія і практика /
За заг. ред. В.Б.Авер’янова. — К., 1998. — С. 149-150.

Авер’янов В. Адміністративна реформа і правова наука // Право України. —
2002. — № 3. — С. 21.

Адміністративне право України. Підручник для юрид. вузів і фак. / За
ред. Ю. П. Битяка. — Харків: Право, 2001. — 528 с.

Адміністративне право України: Підручник / За ред. Ю.П. Битяка. – К.:
Юрінком Інтер, 2006 – 544с.

Адміністративно-територіальна реформа: завдання, шляхи реалізації,
критерії ефективності: матеріали «круглого столу» / За ред. З.С.
Варналія. — К.: НІСД, 2005. — 73 с.

Бандурка О.М. Теорія і практика управління органами Внутрішніх Справ. –
Х.: Вид-во Національного Університету Внутрішніх Справ, 2004. – 780 с.

Гудима Н.В. Проблема статусу центральних органів виконавчої влади як
одна з причин недостатньої її ефективності. – К.: Інститут законодавства
Верховної Ради України, 2006.

Державне управління проблеми адміністративно-правової теорії та практики
/ За заг. ред. В.Б.Авер’янова. – К. Факт, 2003. – 384 с.

Коваль Л. В. Філософські аспекти адміністративного права // Вісник КДУ.
— К., 2001. — Вип. 14.

HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Конституція України// Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30
(23.07.96) . — Ст. 141.

Про заходи щодо впровадження Концепції адміністративної реформи в
Україні, Указ Президента України „від 22.07.1998 № 810/98// Офіційний
вісник України. — 1999. — №21 (11.06.99) . — Ст. 943.

Про Тимчасове положення про Фонд державного майна України: Постанова
Верховної Ради України від 07.07.1992 № 2558-XII// Відомості Верховної
Ради України. — 1992. — № 39 (29.09.92). — Ст. 581.

Про Державну комісію з цінних паперів та фондового ринку, Указ
Президента України від 12.06.1995 №446/95 // Урядовий кур’єр. — 1995. —
06, 20.06.95. — №90.

Про Державний комітет інформаційної політики, телебачення і
радіомовлення України, Указ Президента України від 25.07.2000 № 919/2000
//Урядовий кур’єр. — 2000. — 08, 03.08.2000. — №140.

Про Кабінет Міністрів України, Закон України від 16.05.2008 № 279-VI //
Відомості Верховної Ради України. — 2008. — №25 (20.06.2008). — Ст. 241

Про внесення змін до деяких законів України з питань захисту
економічної конкуренції, Закон України від 20.11.2003 № 1294-IV //
Відомості Верховної Ради України. -2004. — № 13 (26.03.2004). — Ст.
181

Бандурка О.М. Теорія і практика управління органами Внутрішніх Справ. –
Х.: Вид-во Національного Університету Внутрішніх Справ, 2004. – С.42.

Гудима Н.В. Проблема статусу центральних органів виконавчої влади як
одна з причин недостатньої її ефективності. – К.: Інститут законодавства
Верховної Ради України, 2006. – С.5.

Див.: Про зміни у структурі центральних органів виконавчої влади: Указ
Президента України // Уряд. кур’єр. 1999. 17 груд. № 237.

Див.: Офіційний вісник України. 1999. № 50. Ст. 2434.

Див.: Офіційний вісник України. 1999. № 50. Ст. 2435.

Див.: Уряд. кур’єр. 1996. № 58-59. С. 5.

Державне управління проблеми адміністративно-правової теорії та
практики / За заг. ред. В.Б.Авер’янова. – К. Факт, 2003. – С.214.

ЗПУ України. — 1993. № 1-2. Ст. 28.

Указ Президента України вiд 15.12.1999 № 1572/99 „Про систему
центральних органів виконавчої влади” // Офіційний вісник України вiд
31.12.1999 — 1999 р., № 50, стор. 8.

Типове положення про урядовий орган державного управління,
затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 2000
р. №386 (із змінами і доповненнями)

Із змінами, внесеними згідно з Постановою КМ N 1681 ( 1681-2001-п ) від
13.12.2001

Згідно Постанови КМ N 1681 ( 1681-2001-п ) від 13.12.2001

Згідно змін відповідно до Постанов КМ N 1681 ( 1681-2001-п ) від
13.12.2001, N 1106 ( 1106-2003-п ) від 17.07.2003, N 556 ( 556-2005-п )
від 12.07.2005

PAGE

PAGE 29

PAGE

Похожие записи