.

Адміністративний менеджмент

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
2 3940
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

Адміністративний менеджмент

План

Державне управління – об’єкт та предмет його теорії

Модернізація державного управління в умовах глобалізації

Функції і характеристики сучасних керівників – державних менеджерів.
Професійна трансформація особистості керівника та її вплив на загальну
ефективність управління організацією

Культура управлінської праці і організація роботи менеджера

1. Державне управління – об’єкт та предмет його теорії

Державне управління пропонується розглядати як діяльність органів та
установ усіх гілок державної влади (законодавчої, виконавчої, судової) з
вироблення і здійснення регулюючих, організуючих, мотивуючих і
контролюючих впливів на всі сфери життєдіяльності суспільства з метою
задоволення його всебічних потреб.

Таким чином, належні впливи усіх гілок державної влади повинні були б
забезпечити “всебічні потреби” українського суспільства. Відомі всім
недоліки в організації діяльності і реалізації функцій державного
управління обумовлені тим, що існуюча система державного управління не
забезпечує створення умов для ефективної управлінської діяльності
органів влади. В свою чергу управлінська діяльність органів державної
влади не забезпечує вироблення й здійснення рішень, життєво важливих для
економічного розвитку. А найголовніше – цілісна система державного
управління ще не створена і не існує. В наявності є тільки окремі її
частини і елементи, які ще не є системно об’єднаними і націленими на
єдину загальну мету.

Державне управління як багатоваріантний вид суспільної діяльності це:

1)особливий тип соціального управління, що характеризується
всезагальними владними повноваженнями і функціями, обумовленими як
потреби всіх видів суспільних ресурсів, так і різноманітними сферами
публічного життя;

2)цілісна система органів і установ адміністративного апарату, яка
функціонує скоординовано на національному, регіональному та місцевому
рівнях із різним ступенем централізації і децентралізації з метою
розробки державної стратегії розвитку, вдосконалення всіх сфер
суспільного життя та проведення внутрішньої і зовнішньої політики.

Державне управління у своїй структурі містить різні види управління.
По-перше, це управління адміністративним персоналом, сутність якого
полягає у встановленні нормативних актів, що регулюють статус державного
службовця, і створення системи відбору й набору адміністративних кадрів.
По-друге, це управління суспільними сферами соціуму, яке охоплює
економічну, соціальну, духовно-культурну сфери життєдіяльності держави,
оборону, національну безпеку та міжнародні відносини.

Предметом теорії державного управління є закономірності і принципи
функціонування управлінської діяльності органів державної влади.

Суб’єктами державного управління є керівники найвищої, середньої та
нижчої ланок, еліта й організації, а об’єктами – певні особи, групи,
організації, інститути, сфери та галузі суспільного життя, на які
спрямований організуючий вплив держави. Об’єктом дослідження теорії
державного управління є управлінська діяльність усіх органів державної
влади.

До сфери впливу державного управління належать об’єкти як державного
сектора – державна власність, державні органи й організації, так і
суспільного, зокрема ті, що стосуються суспільно-економічного,
духовно-культурного розвитку, забезпечення захисту прав і свобод
громадян тощо.

Основні принципи державного управління Дієвість вирішення завдань
державного управління залежить від використання усіма органами держави
основних принципів державного будівництва, серед яких слід виділити:

а) пріоритетність політики щодо інших сфер життєдіяльності суспільства,
що дає змогу через державну політику концентрувати зусилля на вирішенні
нагальних потреб розвитку економіки, соціального та духовного життя
суспільства з урахуванням насамперед своєрідності соціального цілого на
кожному конкретному етапі його існування;

б) принцип провідної ланки, що надає можливість суб’єктам
державно-адміністративного менеджменту розробляти управлінські рішення
та завдання у контексті їх пріоритетності, значущості й етапності в
процесі реалізації, у досягненні мети, способу і терміну виконання;

в) принцип відповідності суб’єкта об’єкту полягає в тому, що обсяг
владних повноважень і відповідальності державного суб’єкта, який приймає
рішення, в ідеалі повинен відповідати характеру інтересів та пріоритетів
керованого соціального об’єкта;

г) принцип зворотного зв’язку та самокорекції рішень, що визначає
порядок, за яким управлінці або колективні органи постійно взаємодіють
зі своїм об’єктом керівництва (молоддю, безробітними, представниками
малого бізнесу тощо);

ґ) принцип діалектичного поєднання остаточної мети розвитку з
цілеспрямованими зусиллями, щоб вирішити поточні завдання;

д) принцип послідовної наступності, коли менеджери державного управління
впливають на соціальний розвиток за допомогою вирішення певних
послідовних завдань, спираючись у цьому на досягнення попереднього.

Функції адміністративно-державного управління

Функція (від лат. functio – виконання, звершення) – це робота,
діяльність із виконання певних завдань. У державному управлінні функція
– це основні завдання, які виконують державні органи, їхні структурні
підрозділи й посадові особи з організації, регулювання та контролю,
діяльності громадян та їх інститутів в економічній, соціальній,
політичній і духовно-культурній сферах суспільства.

До основних управлінських функцій належать ті, що здійснюються
адміністративними службами і виконуються безпосередньо на замовлення
суспільства, а саме: економічні, соціальні, культурні, правові,
поліцейські тощо. Перелік цих функцій у процесі розвитку цивілізації
розширюється через залучення нових, зокрема таких як забезпечення
екологічної безпеки й охорони навколишнього середовища тощо. Для
достатньо розвинутої країни основні функції управління можуть бути
умовно поділеними на декілька видів.

Серед основних функцій виділяють чотири групи. По-перше, це функція
верховної влади, завданням якої є оборона (підготовка проведення бойових
дій; економічна мобілізація суспільства); підтримка міжнародних зв’язків
(представництво уряду за кордоном, захист прав своїх громадян; ведення
дипломатичних переговорів); поліцейська служба (захист осіб і майна;
охорона громадянських прав; політична поліція (СБУ); постачання уряду
політичною інформацією; судочинство (цивільне і кримінальне);
громадянський стан; стосунки з релігійними установами; функціонування
політичних інституцій (організація та матеріальне забезпечення
національних і місцевих виборів функціонування державного та місцевого
парламентів, проведення референдумів); регламентування засобів
інформації. По-друге, економічні функції, що включають організацію
грошового обігу; загальну координацію економічної політики; діяльність у
сфері прикладних економічних досліджень і розробок (оподаткування,
грошова емісія, капіталовкладення, кредит, ціни, зовнішня торгівля,
продуктивність тощо). По-третє, соціальні функції, до яких належить
діяльність у сфері охорони здоров’я, гігієни, життя та урбанізації,
захист прав та інтересів найманих робітників; перерозподіл прибутків (на
користь багатодітних сімей, бідних, ветеранів війни, літніх людей тощо);
охорона і благоустрій природного середовища.

По-четверте, освітні та культурні функції, серед яких виділяють
організацію досліджень у галузі фундаментальних наук; загальну,
технічну, мистецьку освіту, спортивне виховання дітей та підлітків;
підвищення кваліфікації працівників; організацію дозвілля, спортивних
змагань; розповсюдження інформації неполітичного характеру; мистецтво і
культуру.

Допоміжні функції адміністративно-державного управління – це функції,
обумовлені внутрішньою потребою самої управлінської системи. Вони
застосовуються, на відміну від основних (визначальною особливістю їх є
істотна різниця від інших), в усіх адміністративних службах. Цільова їх
спрямованість дає можливість визначити серед них такі:

а) функція управління персоналом (добір і навчання кадрів, оцінка
ефективності їх діяльності);

б) функція придбання майна та обладнання (визначення у його потребах та
придбання, управління ним);

в) функція управління бюджетною сферою та організація бухгалтерського
обліку; розробка пропозицій щодо коригування бюджетною сферою;

г) функції юридичні та пов’язані із судовими позовами;

д) функція документування (пошук, збереження, аналіз і поширення
інтелектуальної інформації, необхідної персоналу адміністративних
установ для здійснення своїх повноважень).

Командні функції державного управління пов’язані із застосуванням влади
певними адміністративними органами і певними чиновниками. До них
належать організація досліджень поточних фактів реального стану
об’єктів, державного управління; проведення і розробка довго- та
короткотермінових прогнозів суспільного розвитку в усіх його сферах;
розробка програм і управлінських рішень; оперативний аналіз як метод
розв’язання адміністративних завдань; організація конкретних процедур і
акцій (зокрема таких як вибори); організація контролю всередині
адміністративних служб; зв’язки з громадськістю.

Модернізація державного управління в умовах глобалізації

Земля структур, зв’язків і відносин в різноманітних сферах життя, в які
втягнуте і сучасне українське суспільство, яке не може вести ізольоване
(автаркічне) існування; по-друге, глобалізація виступає як перехід до
домінування в політиці наднаціональних установ (ООН, НАТО), а в
економічних відносинах – транснаціональних корпорацій та інших органів,
частиною яких є і Україна ( наприклад, СОТ); по-третє, сучасний світ є
надзвичайно глобалізованим, який розглядається сучасними вченими від
визначення глобалізації як особливої стадії всесвітньо-історичного
процесу до виявлення конкретних глобальних явищ, які супроводжують
сучасну цивілізацію.

Глобалізація – це неминуча тенденція сучасного світу, яка має значний
вплив на економіку, політику, культуру, екологію, що приводить до
глобалізації економіки, глобалізації політики, глобалізації культури,
глобалізації релігій, глобалізації спорту, глобалізації злочинності;
глобалізація розвивається поряд з локалізацією, чи раціоналізацією, тому
сьогодні в значній мірі із зростанням регіонів.

Формування інноваційного механізму державного управління в умовах
глобалізації глобалізація розвивається в тісному взаємозв’язку з
модернізацією, яка являє собою процеси соціальної трансформації
суспільства, в ході якої відбувається перехід до самого сучасного
суспільства, в основі якого орієнтація на інновації; глобалізація
створює передумови до переходу до постіндустріального чи інформаційного
суспільства, в основі якого має скоротитися розрив між країнами і
цивілізаціями, а глобалізація інновацій буде сприяти загально
планетарному економічному і соціальному прогресу. Зокрема, розвиток
концепції глобалізації заключається в тому, що вона не стоїть на місці,
а розвивається, так як інтернаціоналузується економіка, перетворюючись
на привідні ремені від глобального господарства до національних
економік, допомагаючи пристосовувати державну економічну політику до
вимог світової економіки.

У наш час стає очевидним, що основним чинником нової ери є глобалізація.
Національні економіки втрачають самостійність, стають залежними від
світових процесів. Мультинаціональні компанії здатні більше впливати на
політичні та соціальні процеси ніж президенти й уряди. На заміну
«постіндустріального суспільства» приходить «нова економіка», яка
базується на наднаціональних процесах , не маючи державних кордонів,
підпорядковує собі внутрішньодержавні стандарти, створюючи високі
бар’єри та вимоги до розвитку та механізмів реалізації державних
інтересів на світовому рівні. Формування пріоритетів та вимог до
держав-учасників з боку «нової економіки», «економіки знань», призводить
до необхідності в Формування інноваційного механізму державного
управління в умовах глобалізації переосмисленні національних цінностей,
стратегій розвитку та пошуку можливостей виживання в період прискорених
змін та еволюцій. Ніхто і ніщо не може існувати автономно, тому що
об’єднувальний характер нової економіки висувається на перший план серед
тенденцій, які їй властиві. Поступово формується світовий економічний
порядок, у якому весь світ знаходиться в тісній взаємодії. Весь світ є
реальним чи потенціальним клієнтом фірми, тому водночас будь-яка фірма у
світі є реальним або потенціальним конкурентом. На цьому побудована
стратегія управління: боротьбу за клієнта потрібно вести на всьому
світовому просторі і з орієнтацією на цей же простір потрібно будувати
стратегію конкуренції. Тим самим простежується розширення сфер впливу
індивідів і неурядових організацій; створюється велика кількість
віртуальних коаліцій, що об’єднують однодумців з метою надання допомоги
один одному – в обміні інформацією, розробці і впровадженні своїх
стратегій. Такі об’єднання, утворюючи могутні коаліції, здатні у певних
сферах чинити серйозний тиск в усьому світі. Нині налічується приблизно
30000 неурядових організацій, утворенню яких ,значною мірою, сприяє
Інтернет. Наприклад, 600 абсолютно різних неурядових організації
семидесяти країн світу у 1998 році, координуючи свою діяльність через
Інтернет, створили всесвітню коаліцію і домоглися від керівництва країн
ОЕСР (ОЕСD organization economical cooperating and development) відмови
від планів регулювання міжнародних інвестицій. Інтернет формує якісно
нове, глобальне суспільство, в якому створюється мережа відносин, де
уряди, міжнародні і неурядові організації, суб’єкти економіки й окремі
індивіди співіснують, сперечаються і співпрацюють. Регулююча роль
держави у сфері економіки поступово переходить до транснаціональних
компаній і великих господарюючих суб’єктів, що діють на макрорівні.

Змінюється традиційна роль часу. Затягування з використанням знань
приводить до їхнього старіння й непридатності, оскільки нові знання
з’являються неймовірно швидко. Генерація нових ідей, пошук та обробка
інформації – головний потенціал який потребує найбільше зусиль у
будь-якій сфері діяльності, у результаті збирання інформації, вивчення й
адаптації до середовища, яке змінюється і в якому зміни відбуваються
дуже швидко. Суб’єкти, які в цьому колапс, яке зуміли пристосуватися до
нової культури співробітництва стають, або залишаються лідерами.
Потрібно виробляти імідж постійних змін, прагнути до безперервної
реконструкції своїх стратегій, технологічних процесів, модернізації
механізмів управління .

Проблема інновацій стала найбільш гострою. За кожне нове відкриття
здійснюється гостра боротьба як на етапі наукового дослідження, його
розробки, так і на етапі практичного науково-технічного, технологічного,
організаційно-технічного, управлінського використання в економічному,
соціальному, політичному, духовно-культурному розвитку суспільства, у
науці – як найважлівішій сфері суспільства.

Формування інноваційного механізму державного управління в умовах
глобалізації життя суспільства. Проблема побудови в Україні національної
інноваційної системи була визначена однією з найважливіших у прийнятому
Верховною Радою Законі України «Про інноваційну діяльність». У ньому
визначено стратегію створення та впровадження моделі інноваційної
економіки, орієнтованої на виявлення наукової сфери, забезпечення
інфраструктурних та інституційних передумов переходу до інноваційної
системи господарювання. Реалізація цієї стратегії мусить здійснюватися
на основі: вдосконалення процедури експертизи та державної реєстрації
інноваційних проектів, пільгового оподаткування інноваційної діяльності,
створення умов надання підприємствам, фірмам статусу інноваційної
діяльності, яка здійснювала б фінансовий, інформаційний, консалтинговий,
маркетинговий та інші види підтримки інноваційних проектів та поєднувала
ринкові методи управління, державне регулювання і громадське управління
науково-технічною і виробничою діяльністю.

Україна має реальні можливості розвитку в будь-якому з напрямів, але
конкретний вибір залежить від програми політичної сили, яка матиме
владу, та її реальної здатності виробити і реалізувати певний шлях
розвитку, бажано – сучасне постіндустріальне суспільство з інноваційним
типом економіки. Для цього необхідно добре усвідомити та навчитися
використовувати закономірності становлення і розвитку національної
інноваційної системи (НІС), основними з яких є:

– активна роль держави у формуванні та функціонуванні НІС;

– зміна ролі держави в управлінні економічними процесами;

– за ступенем розвитку НІС, поступовий перехід від прямого управління до
індикативного, до самоуправління економічних структур;

– розвиток інформаційних і телекомунікаційних технологій на основі
самореалізації та самоуправління, тобто на синергетичних принципах;

-підвищення ролі регіонів у розвитку інноваційних процесів, при цьому
НІС використовується як один з інструментів територіального розвитку;

– інтеграція НІС у наднаціональні міжнародні структури в міру її
розвитку й удосконалення та ін.

На основі виявлених закономірностей та аналізу, проведеного Й.
Шумпетером, можна сформулювати базові методологічні принципи концепції
НІС, до яких належать:

1) конкуренція на основі інновацій і наукових досліджень у корпораціях
як головний фактор економічної динаміки;

2) знання – це стратегічний ресурс економіки постіндустріального
суспільства, інноваційна діяльність є основним чинником її розвитку, а
НІС – її інституціональна основа;

3) поетапний розвиток НІС, у якому етапи відділяються рівнем
досконалості системи чинників;

4) здійснення процесу формування й розвитку НІС на основі збалансованого
використання державних і ринкових механізмів регулювання економіки з
урахуванням особливостей і рівня соціально-економічного розвитку
регіонів, не допускаючи так званого «ручного управління» з боку
державних органів.

На основі виявлених закономірностей становлення й розвитку НІС і з
урахуванням базових методологічних принципів можна визначити основні
вимоги до НІС:

– забезпечення конкурентоспроможності наукоємної продукції та економіки
країни в цілому;

– достатня сталість, забезпечуючи нормальне функціонування НІС в умовах
змін економічної ситуації в країні й у світі;

– перетворення НІС в інструмент розвитку відсталих регіонів та зниження
диференціації в їх соціально-економічному розвитку;

– здатність до інтеграції в інноваційні системи більш високого рівня
(ЄС, СЕН і т. д.).

Стратегія становлення й розвитку НІС визначається в конкретних умовах
державного макросередовища політикою, правовим забезпеченням, формами
прямого опосередкованого державного регулювання, станом
науково-технологічного і промислового потенціалів, внутрішніх товарних
ринків, ринків праці, а також історичними та культурними традиціями й
особливостями даного конкретного суспільства.

На основі наукового визначення суті поняття «сталий
соціально-економічний розвиток» можна сформулювати основні вимоги до
розробки та практичного втілення моделі сталого соціально-економічного
розвитку українського суспільства, до яких належать:

1) створення сучасної теоретичної і методологічної бази, здатної
забезпечити враховування особливостей розвитку сучасного суспільства як
відкритої, самоорганізованої метасоціальної системи, яка розвивається за
нелінійними законами та перебуває у стані динамічної рівноваги. Такою
теоретичною та методологічною базою може бути лише синергетика;

2) оптимальне поєднання інструментів державного регулювання та способів
і методів саморегулювання соціально-економічної діяльності, які
відповідають принципам сучасного громадянського суспільства і правової
держави;

3) розробка та впровадження інноваційної стратегії розвитку і здійснення
активної інноваційної діяльності на всіх рівнях не лише в економічній,
соціальній та екологічній сферах, а й у сфері державного управління та
місцевого самоврядування, без чого сталий соціально-економічний розвиток
забезпечити неможливо;

4) забезпечення збалансованого розвитку території (меза- і мікрорівня)
через впровадження інноваційних стратегій науково-технологічного та
територіально-виробничого розвитку регіонів України тощо.

Аналіз сутності й основних характеристик сталого соціально-економічного
розвитку переконує, що без цілеспрямованої, ефективної інноваційної
діяльності ні створити модель сталого соціально-економічного розвитку,
ні забезпечити її функціонування на всіх рівнях метасоціальної системи
просто неможливо.

Функціонування механізму державного управління в Україні в умовах
глобалізації повинно здійснюватися певними соціальними інститутами, в
економічній сфері – соціально-економічними інститутами держави і
громадянського суспільства. Соціально-економічний інститут – це система
зв’язків, відносин та норм соціально-економічного життя, що мають
стійкий, легітимний характер і зберігаються та функціонують тривалий
період.

Тому державне регулювання на сучасному етапі повинно відповідати таким
вимогам:

1. Державне регулювання має бути резонансним щодо змін, які відбуваються
в економіці, її природи і почасти – минулого. Суспільство не може
«перескочити» через природні фази розвитку, але може зробити перехід
менш хворобливим.

2. Воно повинно здійснюватися вчасно. Процеси, які не були враховані
органами регулювання, згодом можуть вийти з-під контролю і викликати
незворотні зміни. Звичайно, особливе значення даний принцип має в точці
біфуркації, коли система може змінити траєкторію розвитку.

3. Система регулювальна повинна налагодити зворотний зв’язок з
економікою, інакше перша генеруватиме руйнівні для економіки флуктуації.

4. Держава має спиратися на економічних суб’єктів, що забезпечують
перехід на виграшний аттрактор, – вони відіграють роль ланки, яка може
витягнути весь ланцюг.

Отже, саме державне управління як керівна підсистема має відігравати
роль «пом’якшення» у період розвитку українського суспільства.

Нині найнебезпечнішим для перехідного періоду в Україні є процес
«приватизації держави». Це зводить інститути держави до становища
унікального економічного ресурсу, що є об’єктом запеклої міжкланової
конкуренції. Через це державний організм втрачає такий важливий атрибут
як загальність його функцій та інститутів.

Спостерігаються дві низки небезпечних наслідків «приватизації» державних
інститутів. Перша з них пов’язана з втратою публічною владою авторитету
і легітимності в очах громадян. «Якщо процес буде продовжений, то
сплачувати податки і служити державі буде означати для громадян платити
і служити якомусь панівному кланові». За цих умов ухилення від сплати
податків буде закономірно легітимізоване зі всіма наслідками, що з цього
випливають, для держави. Друга низка наслідків виразиться в якісному
переродженні державних функцій, що призводить до катастрофічного падіння
здатності держави захищати права суспільства і громадян, і, відповідно,
– до цілковитої дезінтеграції суспільного організму. «Приватизована»
держава не буде здатна виконати свою частину суспільних функцій і
забезпечити мінімізацію трансакційних витрат для учасників ринкових
обмінів через прості і для всіх прийнятні гарантії та правила
господарської поведінки.

На жаль, у даний час українська система державного управління являє
собою значною мірою самостійну, відмежовану від суспільства систему, яка
функціонує відповідно до власних цілей і завдань, що значно
відрізняються від загальносистемних (національних). Сучасні засоби
взаємодії та обміну між владою і суспільством мають певною мірою
антагоністичний характер, одна зі сторін (влада) традиційно розглядає
іншу (суспільство) як своє джерело існування і в такий спосіб обмежує її
власну можливість нормально існувати, функціонувати і розвиватися. Тож
слід знову повернутися до необхідності існування інституту, який би
здійснював функції контролю за дотриманням норм, тобто Держави як
базового суспільного інституту.

Завданнями сучасного державного управління повинні бути:

1. Специфікація і захист прав власності: за умови ненульових
трансакційних витрат розподіл прав власності впливає на ефективність
використання ресурсів.

2. Створення каналів обміну інформацією: рівноважна ціна формується на
базі розвинутої інформаційної інфраструктури ринку, що дозволяє його
учасникам обмінюватися інформацією з мінімальними витратами й
мінімальними перекручуваннями.

3. Розробка стандартів: діяльність держави в цій сфері дозволяє знизити
витрати вимірювання якості обмінюваних товарів і послуг; у ширшому сенсі
до розробки універсальних заходів належить і організація державою
грошового обігу, адже саме гроші в одній зі своїх функцій є
найуніверсальнішою мірою обміну.

4. Створення каналів і механізмів фізичного обміну товарів і послуг:
інфраструктура ринку містить не лише канали обміну інформацією, а й
канали фізичного руху товарів та послуг: транспортну мережу і т. ін.

5. Правоохоронна діяльність і виконання ролі арбітра в конфліктах:
виникнення в ході виконання контрактів непередбачуваних обставин
потребує втручання «третьої» сторони (суду) для створення гарантій проти
їх опортуністичного використання сторонами контракту.

6. Виробництво суспільних благ: суспільні блага потребують застосування
державою механізму примусу для фінансування їх виробництва; йдеться
насамперед про такі суспільні блага, як оборона, меншою мірою – охорона
здоров’я й освіта.

7. Держава як базовий інститут соціально-економічної системи, є
особливим різновидом владних відносин, що виникають на основі передачі
громадянами частини своїх прав щодо контролю своєї діяльності у сферах
специфікації та захисту прав власності, створення каналів обміну
інформацією, розробки стандартів, мір і ваг, створення каналів фізичного
обміну товарів та послуг, правоохоронної діяльності і виробництва
суспілних благ.

У цих сферах держава одержує право легітимна, тобто на основі контракту,
примусу і насильства.

Отже, оптимальні розміри державних гарантій визначаються колом тих угод,
у яких держава діє як гарант ефективніше, ніж інші гаранти (сторони
угоди, арбітр, соціальна група). Оптимальні розміри та межі державних
функцій (гарантій) не абсолютні, а історично зумовлені.

Метою такої «контрактної» держави є досягнення розподілу прав власності,
що максимізує сукупний прибуток суспільства на основі передачі
правомочностей у руки тих економічних суб’єктів, що зможуть
розпорядитися ними оптимальним чином, і, відповідно, рівень
трансакційних витрат є мінімальним.

Визначення оптимальної моделі обсягів державних функцій (гарантій),
співвідношення державного регулювання та соціально-економічної
самоорганізації в процесі формування інституційної структури
українського суспільства полягає у визначенні змісту та окресленні кола
угод, виконання яких державою буде найбільш доцільним, соціальна та
економічно обґрунтованим з погляду мінімізації рівня соціальної ентропії
в даний конкретний період:

1. Наявність чітких конституційних рамок діяльності держави. У
Конституції та нормативній базі чітко окресленості права, що делегуються
індивідами державі, й ті, що не можуть бути відчужені за будь-яких умов.
Крім того, чітко сформульовані норми, на основі яких функціонує
безпосередньо державний апарат, окреслено коло послуг, які надаються
державою, чітко специфіковані права власності, зокрема права набуття
власності (законодавство у сфері роздержавлення та приватизації),
реалізації прав власності (державна регуляторна політика та отримання
ефекту від реалізації прав власності (податкова політика).

2. Існування механізмів участі громадян у діяльності держави. До
механізмів участі громадян у діяльності держави відносять процедури
демократії. Проте самі по собі норми демократії недостатні, вони повинні
спиратися на стійкі традиції громадської участі. Зокрема, йдеться про
інституційну забезпеченість процесів соціального діалогу між владою,
роботодавцями та профспілками. Традиції цивільної участі в
соціально-економічній сфері набувають форми розвитку самоврядування на
рівні окремих територій і фірм.

3. Існування інституту ринку як головного альтернативного механізму
розподілу прав власності. Держава орієнтується на досягнення такого
розподілу прав власності, який міг би постати на ринку в умовах нульових
трансакційних витрат. Тобто необхідне забезпечення такого балансу між
державним регулюванням та економічною самоорганізацією, за якого рівень
трансакційних витрат був би мінімальним.

4. Наявність альтернативних механізмів специфікації захисту прав та
свобод. Поряд із використанням «права голосу», тобто участю громадян у
діяльності держави через вибори, повинна існувати й альтернатива
звертання індивідів до інших гарантів у питаннях виконання «контрактів».
Як альтернативні гаранти можуть виступати міжнародні організації, інші
держави, опозиція, соціальні групи чи громадські організації,
третейський суддя. Наявність альтернатив змушує державу з метою
уникнення соціальної напруженості чи навіть втрати легітимності в
суспільстві дотримуватися взятих зобов’язань, забезпечувати жорсткий
контроль за дотриманням угод між суб’єктами суспільних відносин.

Для реалізації цих та інших завдань у кожному регіоні доцільно створити
агентства територіального розвитку, які будуть займатися розробленням
регіональних програм та проектів, використанням позабюджетних коштів для
їхньої реалізації, залученням обласних органів влади для вирішення
назрілих науково-технічних і соціально-економічних проблем територій.
Наукове забезпечення діяльності агентств могли б здійснювати наукові
центри Національної академії наук та Міністерства освіти і науки
України. Інституційне забезпечення регіонального розвитку слід розуміти
як створення належних умов для функціонування існуючих, а за потреби –
реорганізацію та створення нових інституцій, які безпосередньо
залучаються до процесів розроблення, впровадження та реалізації
регіональної політики держави. До таких інституцій належать державні,
самоврядні, громадські та приватні інституції. Це насамперед місцеві
органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також
асоціації місцевих рад і виконкомів. Крім цього, до інституцій, які
необхідно залучати до практичної реалізації завдань регіонального
розвитку, належать: комунальні установи; регіональні фінансові компанії;
торговельно-комерційні та промислові палати; бізнесові й інноваційні
центри; профспілки; венчурні фонди; гарантійні фонди; благодійні фонди;
місцеві агенції розвитку; приватні консультанти та експерти; регіональні
наукові центри і науково-дослідні інститути.

Велика кількість інституцій, які можуть залучатися до процесів
забезпечення планування та реалізації регіонального розвитку, зумовлює
гостру потребу у формуванні координаційного центру в органах державної
влади на місцях, який би координував процеси розробки стратегій та
програм регіонального розвитку, проводив моніторинг їхньої реалізації,
залучаючи для цього незалежних експертів та науково-дослідні установи
відповідного профілю.

На сьогодні завершено певний етап реалізації регіональної політики в
Україні. Пробуксовування програм регіонального соціально-економічного
розвитку та їхня надмірна кількість свідчать про те, що необхідно
формувати нові інституції та здійснювати нове стратегічне забезпечення
реалізації регіональної політики, у тому числі й на місцевому рівні.
Інституційне середовище стратегічного забезпечення регіонального
розвитку формується доволі спонтанно. Тому основний акцент слід робити
на піднесенні загального рівня управлінської культури, налагодженні
конструктивного діалогу центральної та місцевої влади з наукою,
підвищенні ролі громади села, адміністративного району й міста. Інакше
кажучи, треба робити певні дії щодо формування громадянського
суспільства.

Конкурентоспроможність вітчизняної економіки і регіональна
конкурентість. У світі є три основних центри з вивчення
конкурентоспроможності країн. Перший з них – це Інститут стратегії та
конкурентоспроможності при Гарвардському університеті (СІЛА). Два інших
центри розташовані у Швейцарії. Один з них – це Всесвітнійекономічний
форум у Давосі, а інший – Міжнародний інститут розвитку менеджменту
(Лозанна).Нещодавно Всесвітній економічний форум у Давосі оголосив свої
висновки й рейтинги, що ґрунтуються на показниках 2004-2005 рр. по 117
країнах світу. Перші п’ять місць давоські дослідники розподілили так:
Фінляндія, США, Швеція, Данія і Тайвань. Україна у цій ієрархії посіла
84-те місце. Глибший статистичний аналіз показує, що значно погіршились
показники двох з чотирьох складових загального індексу
конкурентоспроможності, а саме макроекономічної ситуації та
бізнес-середовища. Це абсолютно зрозуміло, якщо брати до уваги те, що в
Україні темпи зростання ВВП у 2005 р. значно знизилися порівняно з 2004
р. Не варто забувати і про наслідки ухвалених на початку 2005 р.
законодавчих актів щодо функціонування малого і середнього бізнесу в
нашій державі. Насторожує також те, що значне падіння темпів зростання
ВВП, зареєстроване у 2005р., супроводжувалося негативними змінами
структурних складових вітчизняної економіки. Паралельно спостерігалося
значне погіршення за низкою показників, які характеризують інституційні
аспекти ситуації в Україні. Водночас не відбуваються інституційні та
стратегічні реформи, необхідні для повноцінної участі в ЄС і постійного
припливу прямих іноземних інвестицій, привернутих поєднанням
кваліфікованої робочої сили і низької вартості праці, а також політичною
та соціальною стабільністю. Найбільш проблемними чинниками для бізнесу в
Україні опитані у 2007 р. підприємці визнали: податкові закони – 18 %,
корупцію – 20, доступ до фінансів – 15, рівень оподаткування – 13,
політичну нестабільність – 8, інфляцію – 5 % та бюрократизм урядовців і
неадекватність інфраструктури – 5 % . Конкурентоспроможність – це
якісний показник, що характеризує ступінь, з яким нація за справедливих
умов вільного ринку виробляє товари і послуги, що задовольняють світові
вимоги, і при цьому збільшує доходи своїх громадян та забезпечує власну
стратегічну безпеку.

Рівень конкурентоспроможності нації визначається основними факторами,
серед яких: рівень технології, наявність капіталу та його сучасна
технологічна структура, наявність людських ресурсів та їхня
відповідність світовому рівню за якісними характеристиками, стан
зовнішньої торгівлі.

Серед факторів, що найбільше впливають на імпорт діючого капіталу, можна
назвати такі: політична стабільність у країнах-реципієнтах, характер
відповідного законодавства й економічної політики, її прозорість і
передбачуваність;? позиція і політика уряду країн-реципієнтів щодо
національних та іноземних компаній; ? реалістичні і правильно
сформульовані стратегічні цілі країни в межах її економічної політики з
урахуванням національних та міжнародних ринкових умов і тенденцій, а
також наявність засобів їхнього здійснення; ? здатність країни
утримувати на низькому за міжнародними стандартами рівні ціни на
найважливіші місцеві фактори виробництва і ресурси; ? рівень трудових
навичок, наявність інститутів з їхнього вдосконалення, трудова
дисципліна і морально-етичні стандарти робочої сили та підприємців.

Загострення конкурентної боротьби у світі, що глобалізується,
закономірно висунуло на перший план проблеми конкурентоспроможності не
лише держав або підприємств, а й регіонів. З огляду на це процеси
розробки регіональних стратегій соціально-економічного розвитку мають
передбачати вибір пріоритетів, у яких регіони можуть бути конкурентними
щодо інших регіонів на внутрішніх і зовнішніх ринках. Цей вибір має
здійснюватися за результатами діагностування природно-ресурсного
потенціалу та оцінювання ефективності повного комплексу
організаційно-економічних механізмів всього господарського комплексу
території.

Тому програма реалізації стратегії соціально-економічного розвитку
регіону має передбачати, що її наріжним каменем, генеральною ідеєю є
конкурентоспроможність. Ця програма має відображати три основних
аспекти:

1) необхідність досягнення високого рівня життя населення, тобто
конкурентоспроможність ринку праці, або конкурентоспроможність, яка
забезпечується населенням;

2) ефективність функціонування господарського механізму регіону, тобто
конкурентоспроможність на ринку товарів, або конкурентоспроможність, яка
забезпечується підприємствами;

3) інвестиційна привабливість, тобто конкурентоспроможність на ринку
капіталу, або конкурентоспроможність фінансів.

На жаль, такої програми на сьогодні не має жоден регіон. Тому завданням
уряду є забезпечення розробки необхідних методичних матеріалів,
передбачивши при цьому рівні умови конкуренції і можливість об’єктивного
оцінювання досягнень кожного регіону і його керівних органів.

Отже, на основі пріоритетного напрямку розвитку суспільства була
сформована синергетична парадигма державного управління , що
розвивається в умовах глобалізації.

1. Глибинні та швидкі зміни у всіх сферах суспільного життя
характеризуються глобалізацією. Глобальний світ розвивається у напрямку
все більшої цілісності, злиття економік, раціональне сумісне
використання ресурсної бази, створення спільного простору для подальшого
життя в період трансформацій.

2. Глобалізація та панування транснаціональних корпорацій призводять до
зміни основного двигуна прогресу – ринкової конкуренції. Глобальна
конкуренція веде до глобальної монополізації економіки, що має як
позитивні, так і негативні наслідки для різного рівня розвитку держав.
Нова глобальна інформаційна економіка стає більш віртуальною.

3. На перший план в сучасному еволюційному розвитку виходить якість
людського капіталу, що забезпечується високим рівнем освіти, обміном
інформацією, вільним пересуванням для здобутку нових знань на навиків.
Глобалізація висуває пріоритети серед яких першочергового значення
набувають високі технології, інновації, кваліфікований менеджмент та ін.

4. Процес трансформації усіх сфер життєдіяльності українського
суспільства, його інтеграція у світове співтовариство вимагають
наукового пізнання й аналізу нової економічної, соціальної, політичної
та духовно-культурної реальності. Ефективна реалізація цих вимог
неможлива без використання нових, сучасних підходів, нової методології,
нових понять і категорій, що пропонує синергетика як наука про
випадкові, самостворювані, самоорганізовані, самокеровані явища і
процеси та взаємодію між ними на кооперативній основі.

5. Ринкові відносини, економічна, фінансова, підприємницька діяльність
наповнені випадковими, самоорганізованими явищами тапроцесами, які
неможливо всебічно вивчити і проаналізувати, керуючись тільки
традиційною діалектичною методологією. Для їх грамотного аналізу
необхідно добре знати та використовувати принципи синергетики і
самоорганізації, які забезпечують виявлення внутрішніх причин виникнення
і розвитку випадкових економічних, соціальних і політичних явищ та
процесів, їх взаємодію і взаємовплив на принципах кооперації.

6. Щоб досягти вищий рівень конкурентоспроможності необхідно, щоб
внутрішні зв’язки суспільства були багатші і міцніші, разом із цим
підвищується рівень його економічної і соціальної консолідації; чим
повніше реалізуються внутрішні ресурси суспільства, тим успішніше воно
здатне використовувати переваги інтеграційних зв’язків і адаптуватися до
умов глобального ринку.

7. Головною проблемою на теперішній час стає завдання налагодити
ефективний механізм управління країною в умовах невизначеності та
постійного саморуху соціального організму країни. Соціальний організм
державного управління повинен бути побудований таким чином, щоб були
чітко визначені функції в даному органічному цілому кожного з його
складових.

0 2

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020