HYPERLINK «http://www.ukrreferat.com/» www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

РЕФЕРАТ

НА ТЕМУ:

Адміністративний менеджмент

План

Державне управління – об’єкт та предмет його теорії

Модернізація державного управління в умовах глобалізації

Функції і характеристики сучасних керівників – державних менеджерів.
Професійна трансформація особистості керівника та її вплив на загальну
ефективність управління організацією

Культура управлінської праці і організація роботи менеджера

1. Державне управління – об’єкт та предмет його теорії

Державне управління пропонується розглядати як діяльність органів та
установ усіх гілок державної влади (законодавчої, виконавчої, судової) з
вироблення і здійснення регулюючих, організуючих, мотивуючих і
контролюючих впливів на всі сфери життєдіяльності суспільства з метою
задоволення його всебічних потреб.

Таким чином, належні впливи усіх гілок державної влади повинні були б
забезпечити “всебічні потреби” українського суспільства. Відомі всім
недоліки в організації діяльності і реалізації функцій державного
управління обумовлені тим, що існуюча система державного управління не
забезпечує створення умов для ефективної управлінської діяльності
органів влади. В свою чергу управлінська діяльність органів державної
влади не забезпечує вироблення й здійснення рішень, життєво важливих для
економічного розвитку. А найголовніше – цілісна система державного
управління ще не створена і не існує. В наявності є тільки окремі її
частини і елементи, які ще не є системно об’єднаними і націленими на
єдину загальну мету.

Державне управління як багатоваріантний вид суспільної діяльності це:

1)особливий тип соціального управління, що характеризується
всезагальними владними повноваженнями і функціями, обумовленими як
потреби всіх видів суспільних ресурсів, так і різноманітними сферами
публічного життя;

2)цілісна система органів і установ адміністративного апарату, яка
функціонує скоординовано на національному, регіональному та місцевому
рівнях із різним ступенем централізації і децентралізації з метою
розробки державної стратегії розвитку, вдосконалення всіх сфер
суспільного життя та проведення внутрішньої і зовнішньої політики.

Державне управління у своїй структурі містить різні види управління.
По-перше, це управління адміністративним персоналом, сутність якого
полягає у встановленні нормативних актів, що регулюють статус державного
службовця, і створення системи відбору й набору адміністративних кадрів.
По-друге, це управління суспільними сферами соціуму, яке охоплює
економічну, соціальну, духовно-культурну сфери життєдіяльності держави,
оборону, національну безпеку та міжнародні відносини.

Предметом теорії державного управління є закономірності і принципи
функціонування управлінської діяльності органів державної влади.

Суб’єктами державного управління є керівники найвищої, середньої та
нижчої ланок, еліта й організації, а об’єктами – певні особи, групи,
організації, інститути, сфери та галузі суспільного життя, на які
спрямований організуючий вплив держави. Об’єктом дослідження теорії
державного управління є управлінська діяльність усіх органів державної
влади.

До сфери впливу державного управління належать об’єкти як державного
сектора – державна власність, державні органи й організації, так і
суспільного, зокрема ті, що стосуються суспільно-економічного,
духовно-культурного розвитку, забезпечення захисту прав і свобод
громадян тощо.

Основні принципи державного управління Дієвість вирішення завдань
державного управління залежить від використання усіма органами держави
основних принципів державного будівництва, серед яких слід виділити:

а) пріоритетність політики щодо інших сфер життєдіяльності суспільства,
що дає змогу через державну політику концентрувати зусилля на вирішенні
нагальних потреб розвитку економіки, соціального та духовного життя
суспільства з урахуванням насамперед своєрідності соціального цілого на
кожному конкретному етапі його існування;

б) принцип провідної ланки, що надає можливість суб’єктам
державно-адміністративного менеджменту розробляти управлінські рішення
та завдання у контексті їх пріоритетності, значущості й етапності в
процесі реалізації, у досягненні мети, способу і терміну виконання;

в) принцип відповідності суб’єкта об’єкту полягає в тому, що обсяг
владних повноважень і відповідальності державного суб’єкта, який приймає
рішення, в ідеалі повинен відповідати характеру інтересів та пріоритетів
керованого соціального об’єкта;

г) принцип зворотного зв’язку та самокорекції рішень, що визначає
порядок, за яким управлінці або колективні органи постійно взаємодіють
зі своїм об’єктом керівництва (молоддю, безробітними, представниками
малого бізнесу тощо);

ґ) принцип діалектичного поєднання остаточної мети розвитку з
цілеспрямованими зусиллями, щоб вирішити поточні завдання;

д) принцип послідовної наступності, коли менеджери державного управління
впливають на соціальний розвиток за допомогою вирішення певних
послідовних завдань, спираючись у цьому на досягнення попереднього.

Функції адміністративно-державного управління

Функція (від лат. functio – виконання, звершення) – це робота,
діяльність із виконання певних завдань. У державному управлінні функція
– це основні завдання, які виконують державні органи, їхні структурні
підрозділи й посадові особи з організації, регулювання та контролю,
діяльності громадян та їх інститутів в економічній, соціальній,
політичній і духовно-культурній сферах суспільства.

До основних управлінських функцій належать ті, що здійснюються
адміністративними службами і виконуються безпосередньо на замовлення
суспільства, а саме: економічні, соціальні, культурні, правові,
поліцейські тощо. Перелік цих функцій у процесі розвитку цивілізації
розширюється через залучення нових, зокрема таких як забезпечення
екологічної безпеки й охорони навколишнього середовища тощо. Для
достатньо розвинутої країни основні функції управління можуть бути
умовно поділеними на декілька видів.

Серед основних функцій виділяють чотири групи. По-перше, це функція
верховної влади, завданням якої є оборона (підготовка проведення бойових
дій; економічна мобілізація суспільства); підтримка міжнародних зв’язків
(представництво уряду за кордоном, захист прав своїх громадян; ведення
дипломатичних переговорів); поліцейська служба (захист осіб і майна;
охорона громадянських прав; політична поліція (СБУ); постачання уряду
політичною інформацією; судочинство (цивільне і кримінальне);
громадянський стан; стосунки з релігійними установами; функціонування
політичних інституцій (організація та матеріальне забезпечення
національних і місцевих виборів функціонування державного та місцевого
парламентів, проведення референдумів); регламентування засобів
інформації. По-друге, економічні функції, що включають організацію
грошового обігу; загальну координацію економічної політики; діяльність у
сфері прикладних економічних досліджень і розробок (оподаткування,
грошова емісія, капіталовкладення, кредит, ціни, зовнішня торгівля,
продуктивність тощо). По-третє, соціальні функції, до яких належить
діяльність у сфері охорони здоров’я, гігієни, життя та урбанізації,
захист прав та інтересів найманих робітників; перерозподіл прибутків (на
користь багатодітних сімей, бідних, ветеранів війни, літніх людей тощо);
охорона і благоустрій природного середовища.

По-четверте, освітні та культурні функції, серед яких виділяють
організацію досліджень у галузі фундаментальних наук; загальну,
технічну, мистецьку освіту, спортивне виховання дітей та підлітків;
підвищення кваліфікації працівників; організацію дозвілля, спортивних
змагань; розповсюдження інформації неполітичного характеру; мистецтво і
культуру.

Допоміжні функції адміністративно-державного управління – це функції,
обумовлені внутрішньою потребою самої управлінської системи. Вони
застосовуються, на відміну від основних (визначальною особливістю їх є
істотна різниця від інших), в усіх адміністративних службах. Цільова їх
спрямованість дає можливість визначити серед них такі:

а) функція управління персоналом (добір і навчання кадрів, оцінка
ефективності їх діяльності);

б) функція придбання майна та обладнання (визначення у його потребах та
придбання, управління ним);

в) функція управління бюджетною сферою та організація бухгалтерського
обліку; розробка пропозицій щодо коригування бюджетною сферою;

г) функції юридичні та пов’язані із судовими позовами;

д) функція документування (пошук, збереження, аналіз і поширення
інтелектуальної інформації, необхідної персоналу адміністративних
установ для здійснення своїх повноважень).

Командні функції державного управління пов’язані із застосуванням влади
певними адміністративними органами і певними чиновниками. До них
належать організація досліджень поточних фактів реального стану
об’єктів, державного управління; проведення і розробка довго- та
короткотермінових прогнозів суспільного розвитку в усіх його сферах;
розробка програм і управлінських рішень; оперативний аналіз як метод
розв’язання адміністративних завдань; організація конкретних процедур і
акцій (зокрема таких як вибори); організація контролю всередині
адміністративних служб; зв’язки з громадськістю.

Модернізація державного управління в умовах глобалізації

Земля структур, зв’язків і відносин в різноманітних сферах життя, в які
втягнуте і сучасне українське суспільство, яке не може вести ізольоване
(автаркічне) існування; по-друге, глобалізація виступає як перехід до
домінування в політиці наднаціональних установ (ООН, НАТО), а в
економічних відносинах – транснаціональних корпорацій та інших органів,
частиною яких є і Україна ( наприклад, СОТ); по-третє, сучасний світ є
надзвичайно глобалізованим, який розглядається сучасними вченими від
визначення глобалізації як особливої стадії всесвітньо-історичного
процесу до виявлення конкретних глобальних явищ, які супроводжують
сучасну цивілізацію.

Глобалізація – це неминуча тенденція сучасного світу, яка має значний
вплив на економіку, політику, культуру, екологію, що приводить до
глобалізації економіки, глобалізації політики, глобалізації культури,
глобалізації релігій, глобалізації спорту, глобалізації злочинності;
глобалізація розвивається поряд з локалізацією, чи раціоналізацією, тому
сьогодні в значній мірі із зростанням регіонів.

Формування інноваційного механізму державного управління в умовах
глобалізації глобалізація розвивається в тісному взаємозв’язку з
модернізацією, яка являє собою процеси соціальної трансформації
суспільства, в ході якої відбувається перехід до самого сучасного
суспільства, в основі якого орієнтація на інновації; глобалізація
створює передумови до переходу до постіндустріального чи інформаційного
суспільства, в основі якого має скоротитися розрив між країнами і
цивілізаціями, а глобалізація інновацій буде сприяти загально
планетарному економічному і соціальному прогресу. Зокрема, розвиток
концепції глобалізації заключається в тому, що вона не стоїть на місці,
а розвивається, так як інтернаціоналузується економіка, перетворюючись
на привідні ремені від глобального господарства до національних
економік, допомагаючи пристосовувати державну економічну політику до
вимог світової економіки.

У наш час стає очевидним, що основним чинником нової ери є глобалізація.
Національні економіки втрачають самостійність, стають залежними від
світових процесів. Мультинаціональні компанії здатні більше впливати на
політичні та соціальні процеси ніж президенти й уряди. На заміну
«постіндустріального суспільства» приходить «нова економіка», яка
базується на наднаціональних процесах , не маючи державних кордонів,
підпорядковує собі внутрішньодержавні стандарти, створюючи високі
бар’єри та вимоги до розвитку та механізмів реалізації державних
інтересів на світовому рівні. Формування пріоритетів та вимог до
держав-учасників з боку «нової економіки», «економіки знань», призводить
до необхідності в Формування інноваційного механізму державного
управління в умовах глобалізації переосмисленні національних цінностей,
стратегій розвитку та пошуку можливостей виживання в період прискорених
змін та еволюцій. Ніхто і ніщо не може існувати автономно, тому що
об’єднувальний характер нової економіки висувається на перший план серед
тенденцій, які їй властиві. Поступово формується світовий економічний
порядок, у якому весь світ знаходиться в тісній взаємодії. Весь світ є
реальним чи потенціальним клієнтом фірми, тому водночас будь-яка фірма у
світі є реальним або потенціальним конкурентом. На цьому побудована
стратегія управління: боротьбу за клієнта потрібно вести на всьому
світовому просторі і з орієнтацією на цей же простір потрібно будувати
стратегію конкуренції. Тим самим простежується розширення сфер впливу
індивідів і неурядових організацій; створюється велика кількість
віртуальних коаліцій, що об’єднують однодумців з метою надання допомоги
один одному — в обміні інформацією, розробці і впровадженні своїх
стратегій. Такі об’єднання, утворюючи могутні коаліції, здатні у певних
сферах чинити серйозний тиск в усьому світі. Нині налічується приблизно
30000 неурядових організацій, утворенню яких ,значною мірою, сприяє
Інтернет. Наприклад, 600 абсолютно різних неурядових організації
семидесяти країн світу у 1998 році, координуючи свою діяльність через
Інтернет, створили всесвітню коаліцію і домоглися від керівництва країн
ОЕСР (ОЕСD organization economical cooperating and development) відмови
від планів регулювання міжнародних інвестицій. Інтернет формує якісно
нове, глобальне суспільство, в якому створюється мережа відносин, де
уряди, міжнародні і неурядові організації, суб’єкти економіки й окремі
індивіди співіснують, сперечаються і співпрацюють. Регулююча роль
держави у сфері економіки поступово переходить до транснаціональних
компаній і великих господарюючих суб’єктів, що діють на макрорівні.

Змінюється традиційна роль часу. Затягування з використанням знань
приводить до їхнього старіння й непридатності, оскільки нові знання
з’являються неймовірно швидко. Генерація нових ідей, пошук та обробка
інформації – головний потенціал який потребує найбільше зусиль у
будь-якій сфері діяльності, у результаті збирання інформації, вивчення й
адаптації до середовища, яке змінюється і в якому зміни відбуваються
дуже швидко. Суб’єкти, які в цьому колапс, яке зуміли пристосуватися до
нової культури співробітництва стають, або залишаються лідерами.
Потрібно виробляти імідж постійних змін, прагнути до безперервної
реконструкції своїх стратегій, технологічних процесів, модернізації
механізмів управління .

Проблема інновацій стала найбільш гострою. За кожне нове відкриття
здійснюється гостра боротьба як на етапі наукового дослідження, його
розробки, так і на етапі практичного науково-технічного, технологічного,
організаційно-технічного, управлінського використання в економічному,
соціальному, політичному, духовно-культурному розвитку суспільства, у
науці – як найважлівішій сфері суспільства.

Формування інноваційного механізму державного управління в умовах
глобалізації життя суспільства. Проблема побудови в Україні національної
інноваційної системи була визначена однією з найважливіших у прийнятому
Верховною Радою Законі України «Про інноваційну діяльність». У ньому
визначено стратегію створення та впровадження моделі інноваційної
економіки, орієнтованої на виявлення наукової сфери, забезпечення
інфраструктурних та інституційних передумов переходу до інноваційної
системи господарювання. Реалізація цієї стратегії мусить здійснюватися
на основі: вдосконалення процедури експертизи та державної реєстрації
інноваційних проектів, пільгового оподаткування інноваційної діяльності,
створення умов надання підприємствам, фірмам статусу інноваційної
діяльності, яка здійснювала б фінансовий, інформаційний, консалтинговий,
маркетинговий та інші види підтримки інноваційних проектів та поєднувала
ринкові методи управління, державне регулювання і громадське управління
науково-технічною і виробничою діяльністю.

Україна має реальні можливості розвитку в будь-якому з напрямів, але
конкретний вибір залежить від програми політичної сили, яка матиме
владу, та її реальної здатності виробити і реалізувати певний шлях
розвитку, бажано — сучасне постіндустріальне суспільство з інноваційним
типом економіки. Для цього необхідно добре усвідомити та навчитися
використовувати закономірності становлення і розвитку національної
інноваційної системи (НІС), основними з яких є:

— активна роль держави у формуванні та функціонуванні НІС;

— зміна ролі держави в управлінні економічними процесами;

— за ступенем розвитку НІС, поступовий перехід від прямого управління до
індикативного, до самоуправління економічних структур;

— розвиток інформаційних і телекомунікаційних технологій на основі
самореалізації та самоуправління, тобто на синергетичних принципах;

-підвищення ролі регіонів у розвитку інноваційних процесів, при цьому
НІС використовується як один з інструментів територіального розвитку;

— інтеграція НІС у наднаціональні міжнародні структури в міру її
розвитку й удосконалення та ін.

На основі виявлених закономірностей та аналізу, проведеного Й.
Шумпетером, можна сформулювати базові методологічні принципи концепції
НІС, до яких належать:

1) конкуренція на основі інновацій і наукових досліджень у корпораціях
як головний фактор економічної динаміки;

2) знання — це стратегічний ресурс економіки постіндустріального
суспільства, інноваційна діяльність є основним чинником її розвитку, а
НІС — її інституціональна основа;

3) поетапний розвиток НІС, у якому етапи відділяються рівнем
досконалості системи чинників;

4) здійснення процесу формування й розвитку НІС на основі збалансованого
використання державних і ринкових механізмів регулювання економіки з
урахуванням особливостей і рівня соціально-економічного розвитку
регіонів, не допускаючи так званого «ручного управління» з боку
державних органів.

На основі виявлених закономірностей становлення й розвитку НІС і з
урахуванням базових методологічних принципів можна визначити основні
вимоги до НІС:

— забезпечення конкурентоспроможності наукоємної продукції та економіки
країни в цілому;

— достатня сталість, забезпечуючи нормальне функціонування НІС в умовах
змін економічної ситуації в країні й у світі;

— перетворення НІС в інструмент розвитку відсталих регіонів та зниження
диференціації в їх соціально-економічному розвитку;

— здатність до інтеграції в інноваційні системи більш високого рівня
(ЄС, СЕН і т. д.).

Стратегія становлення й розвитку НІС визначається в конкретних умовах
державного макросередовища політикою, правовим забезпеченням, формами
прямого опосередкованого державного регулювання, станом
науково-технологічного і промислового потенціалів, внутрішніх товарних
ринків, ринків праці, а також історичними та культурними традиціями й
особливостями даного конкретного суспільства.

На основі наукового визначення суті поняття «сталий
соціально-економічний розвиток» можна сформулювати основні вимоги до
розробки та практичного втілення моделі сталого соціально-економічного
розвитку українського суспільства, до яких належать:

1) створення сучасної теоретичної і методологічної бази, здатної
забезпечити враховування особливостей розвитку сучасного суспільства як
відкритої, самоорганізованої метасоціальної системи, яка розвивається за
нелінійними законами та перебуває у стані динамічної рівноваги. Такою
теоретичною та методологічною базою може бути лише синергетика;

2) оптимальне поєднання інструментів державного регулювання та способів
і методів саморегулювання соціально-економічної діяльності, які
відповідають принципам сучасного громадянського суспільства і правової
держави;

3) розробка та впровадження інноваційної стратегії розвитку і здійснення
активної інноваційної діяльності на всіх рівнях не лише в економічній,
соціальній та екологічній сферах, а й у сфері державного управління та
місцевого самоврядування, без чого сталий соціально-економічний розвиток
забезпечити неможливо;

4) забезпечення збалансованого розвитку території (меза- і мікрорівня)
через впровадження інноваційних стратегій науково-технологічного та
територіально-виробничого розвитку регіонів України тощо.

Аналіз сутності й основних характеристик сталого соціально-економічного
розвитку переконує, що без цілеспрямованої, ефективної інноваційної
діяльності ні створити модель сталого соціально-економічного розвитку,
ні забезпечити її функціонування на всіх рівнях метасоціальної системи
просто неможливо.

Функціонування механізму державного управління в Україні в умовах
глобалізації повинно здійснюватися певними соціальними інститутами, в
економічній сфері – соціально-економічними інститутами держави і
громадянського суспільства. Соціально-економічний інститут – це система
зв’язків, відносин та норм соціально-економічного життя, що мають
стійкий, легітимний характер і зберігаються та функціонують тривалий
період.

Тому державне регулювання на сучасному етапі повинно відповідати таким
вимогам:

1. Державне регулювання має бути резонансним щодо змін, які відбуваються
в економіці, її природи і почасти – минулого. Суспільство не може
«перескочити» через природні фази розвитку, але може зробити перехід
менш хворобливим.

2. Воно повинно здійснюватися вчасно. Процеси, які не були враховані
органами регулювання, згодом можуть вийти з-під контролю і викликати
незворотні зміни. Звичайно, особливе значення даний принцип має в точці
біфуркації, коли система може змінити траєкторію розвитку.

3. Система регулювальна повинна налагодити зворотний зв’язок з
економікою, інакше перша генеруватиме руйнівні для економіки флуктуації.

4. Держава має спиратися на економічних суб’єктів, що забезпечують
перехід на виграшний аттрактор, – вони відіграють роль ланки, яка може
витягнути весь ланцюг.

Отже, саме державне управління як керівна підсистема має відігравати
роль «пом’якшення» у період розвитку українського суспільства.

Нині найнебезпечнішим для перехідного періоду в Україні є процес
«приватизації держави». Це зводить інститути держави до становища
унікального економічного ресурсу, що є об’єктом запеклої міжкланової
конкуренції. Через це державний організм втрачає такий важливий атрибут
як загальність його функцій та інститутів.

Спостерігаються дві низки небезпечних наслідків «приватизації» державних
інститутів. Перша з них пов’язана з втратою публічною владою авторитету
і легітимності в очах громадян. «Якщо процес буде продовжений, то
сплачувати податки і служити державі буде означати для громадян платити
і служити якомусь панівному кланові». За цих умов ухилення від сплати
податків буде закономірно легітимізоване зі всіма наслідками, що з цього
випливають, для держави. Друга низка наслідків виразиться в якісному
переродженні державних функцій, що призводить до катастрофічного падіння
здатності держави захищати права суспільства і громадян, і, відповідно,
– до цілковитої дезінтеграції суспільного організму. «Приватизована»
держава не буде здатна виконати свою частину суспільних функцій і
забезпечити мінімізацію трансакційних витрат для учасників ринкових
обмінів через прості і для всіх прийнятні гарантії та правила
господарської поведінки.

На жаль, у даний час українська система державного управління являє
собою значною мірою самостійну, відмежовану від суспільства систему, яка
функціонує відповідно до власних цілей і завдань, що значно
відрізняються від загальносистемних (національних). Сучасні засоби
взаємодії та обміну між владою і суспільством мають певною мірою
антагоністичний характер, одна зі сторін (влада) традиційно розглядає
іншу (суспільство) як своє джерело існування і в такий спосіб обмежує її
власну можливість нормально існувати, функціонувати і розвиватися. Тож
слід знову повернутися до необхідності існування інституту, який би
здійснював функції контролю за дотриманням норм, тобто Держави як
базового суспільного інституту.

Завданнями сучасного державного управління повинні бути:

1. Специфікація і захист прав власності: за умови ненульових
трансакційних витрат розподіл прав власності впливає на ефективність
використання ресурсів.

2. Створення каналів обміну інформацією: рівноважна ціна формується на
базі розвинутої інформаційної інфраструктури ринку, що дозволяє його
учасникам обмінюватися інформацією з мінімальними витратами й
мінімальними перекручуваннями.

3. Розробка стандартів: діяльність держави в цій сфері дозволяє знизити
витрати вимірювання якості обмінюваних товарів і послуг; у ширшому сенсі
до розробки універсальних заходів належить і організація державою
грошового обігу, адже саме гроші в одній зі своїх функцій є
найуніверсальнішою мірою обміну.

4. Створення каналів і механізмів фізичного обміну товарів і послуг:
інфраструктура ринку містить не лише канали обміну інформацією, а й
канали фізичного руху товарів та послуг: транспортну мережу і т. ін.

5. Правоохоронна діяльність і виконання ролі арбітра в конфліктах:
виникнення в ході виконання контрактів непередбачуваних обставин
потребує втручання «третьої» сторони (суду) для створення гарантій проти
їх опортуністичного використання сторонами контракту.

6. Виробництво суспільних благ: суспільні блага потребують застосування
державою механізму примусу для фінансування їх виробництва; йдеться
насамперед про такі суспільні блага, як оборона, меншою мірою – охорона
здоров’я й освіта.

7. Держава як базовий інститут соціально-економічної системи, є
особливим різновидом владних відносин, що виникають на основі передачі
громадянами частини своїх прав щодо контролю своєї діяльності у сферах
специфікації та захисту прав власності, створення каналів обміну
інформацією, розробки стандартів, мір і ваг, створення каналів фізичного
обміну товарів та послуг, правоохоронної діяльності і виробництва
суспілних благ.

У цих сферах держава одержує право легітимна, тобто на основі контракту,
примусу і насильства.

Отже, оптимальні розміри державних гарантій визначаються колом тих угод,
у яких держава діє як гарант ефективніше, ніж інші гаранти (сторони
угоди, арбітр, соціальна група). Оптимальні розміри та межі державних
функцій (гарантій) не абсолютні, а історично зумовлені.

Метою такої «контрактної» держави є досягнення розподілу прав власності,
що максимізує сукупний прибуток суспільства на основі передачі
правомочностей у руки тих економічних суб’єктів, що зможуть
розпорядитися ними оптимальним чином, і, відповідно, рівень
трансакційних витрат є мінімальним.

Визначення оптимальної моделі обсягів державних функцій (гарантій),
співвідношення державного регулювання та соціально-економічної
самоорганізації в процесі формування інституційної структури
українського суспільства полягає у визначенні змісту та окресленні кола
угод, виконання яких державою буде найбільш доцільним, соціальна та
економічно обґрунтованим з погляду мінімізації рівня соціальної ентропії
в даний конкретний період:

1. Наявність чітких конституційних рамок діяльності держави. У
Конституції та нормативній базі чітко окресленості права, що делегуються
індивідами державі, й ті, що не можуть бути відчужені за будь-яких умов.
Крім того, чітко сформульовані норми, на основі яких функціонує
безпосередньо державний апарат, окреслено коло послуг, які надаються
державою, чітко специфіковані права власності, зокрема права набуття
власності (законодавство у сфері роздержавлення та приватизації),
реалізації прав власності (державна регуляторна політика та отримання
ефекту від реалізації прав власності (податкова політика).

2. Існування механізмів участі громадян у діяльності держави. До
механізмів участі громадян у діяльності держави відносять процедури
демократії. Проте самі по собі норми демократії недостатні, вони повинні
спиратися на стійкі традиції громадської участі. Зокрема, йдеться про
інституційну забезпеченість процесів соціального діалогу між владою,
роботодавцями та профспілками. Традиції цивільної участі в
соціально-економічній сфері набувають форми розвитку самоврядування на
рівні окремих територій і фірм.

3. Існування інституту ринку як головного альтернативного механізму
розподілу прав власності. Держава орієнтується на досягнення такого
розподілу прав власності, який міг би постати на ринку в умовах нульових
трансакційних витрат. Тобто необхідне забезпечення такого балансу між
державним регулюванням та економічною самоорганізацією, за якого рівень
трансакційних витрат був би мінімальним.

4. Наявність альтернативних механізмів специфікації захисту прав та
свобод. Поряд із використанням «права голосу», тобто участю громадян у
діяльності держави через вибори, повинна існувати й альтернатива
звертання індивідів до інших гарантів у питаннях виконання «контрактів».
Як альтернативні гаранти можуть виступати міжнародні організації, інші
держави, опозиція, соціальні групи чи громадські організації,
третейський суддя. Наявність альтернатив змушує державу з метою
уникнення соціальної напруженості чи навіть втрати легітимності в
суспільстві дотримуватися взятих зобов’язань, забезпечувати жорсткий
контроль за дотриманням угод між суб’єктами суспільних відносин.

Для реалізації цих та інших завдань у кожному регіоні доцільно створити
агентства територіального розвитку, які будуть займатися розробленням
регіональних програм та проектів, використанням позабюджетних коштів для
їхньої реалізації, залученням обласних органів влади для вирішення
назрілих науково-технічних і соціально-економічних проблем територій.
Наукове забезпечення діяльності агентств могли б здійснювати наукові
центри Національної академії наук та Міністерства освіти і науки
України. Інституційне забезпечення регіонального розвитку слід розуміти
як створення належних умов для функціонування існуючих, а за потреби –
реорганізацію та створення нових інституцій, які безпосередньо
залучаються до процесів розроблення, впровадження та реалізації
регіональної політики держави. До таких інституцій належать державні,
самоврядні, громадські та приватні інституції. Це насамперед місцеві
органи державної влади, органи місцевого самоврядування, а також
асоціації місцевих рад і виконкомів. Крім цього, до інституцій, які
необхідно залучати до практичної реалізації завдань регіонального
розвитку, належать: комунальні установи; регіональні фінансові компанії;
торговельно-комерційні та промислові палати; бізнесові й інноваційні
центри; профспілки; венчурні фонди; гарантійні фонди; благодійні фонди;
місцеві агенції розвитку; приватні консультанти та експерти; регіональні
наукові центри і науково-дослідні інститути.

Велика кількість інституцій, які можуть залучатися до процесів
забезпечення планування та реалізації регіонального розвитку, зумовлює
гостру потребу у формуванні координаційного центру в органах державної
влади на місцях, який би координував процеси розробки стратегій та
програм регіонального розвитку, проводив моніторинг їхньої реалізації,
залучаючи для цього незалежних експертів та науково-дослідні установи
відповідного профілю.

На сьогодні завершено певний етап реалізації регіональної політики в
Україні. Пробуксовування програм регіонального соціально-економічного
розвитку та їхня надмірна кількість свідчать про те, що необхідно
формувати нові інституції та здійснювати нове стратегічне забезпечення
реалізації регіональної політики, у тому числі й на місцевому рівні.
Інституційне середовище стратегічного забезпечення регіонального
розвитку формується доволі спонтанно. Тому основний акцент слід робити
на піднесенні загального рівня управлінської культури, налагодженні
конструктивного діалогу центральної та місцевої влади з наукою,
підвищенні ролі громади села, адміністративного району й міста. Інакше
кажучи, треба робити певні дії щодо формування громадянського
суспільства.

Конкурентоспроможність вітчизняної економіки і регіональна
конкурентість. У світі є три основних центри з вивчення
конкурентоспроможності країн. Перший з них — це Інститут стратегії та
конкурентоспроможності при Гарвардському університеті (СІЛА). Два інших
центри розташовані у Швейцарії. Один з них – це Всесвітнійекономічний
форум у Давосі, а інший — Міжнародний інститут розвитку менеджменту
(Лозанна).Нещодавно Всесвітній економічний форум у Давосі оголосив свої
висновки й рейтинги, що ґрунтуються на показниках 2004-2005 рр. по 117
країнах світу. Перші п’ять місць давоські дослідники розподілили так:
Фінляндія, США, Швеція, Данія і Тайвань. Україна у цій ієрархії посіла
84-те місце. Глибший статистичний аналіз показує, що значно погіршились
показники двох з чотирьох складових загального індексу
конкурентоспроможності, а саме макроекономічної ситуації та
бізнес-середовища. Це абсолютно зрозуміло, якщо брати до уваги те, що в
Україні темпи зростання ВВП у 2005 р. значно знизилися порівняно з 2004
р. Не варто забувати і про наслідки ухвалених на початку 2005 р.
законодавчих актів щодо функціонування малого і середнього бізнесу в
нашій державі. Насторожує також те, що значне падіння темпів зростання
ВВП, зареєстроване у 2005р., супроводжувалося негативними змінами
структурних складових вітчизняної економіки. Паралельно спостерігалося
значне погіршення за низкою показників, які характеризують інституційні
аспекти ситуації в Україні. Водночас не відбуваються інституційні та
стратегічні реформи, необхідні для повноцінної участі в ЄС і постійного
припливу прямих іноземних інвестицій, привернутих поєднанням
кваліфікованої робочої сили і низької вартості праці, а також політичною
та соціальною стабільністю. Найбільш проблемними чинниками для бізнесу в
Україні опитані у 2007 р. підприємці визнали: податкові закони – 18 %,
корупцію – 20, доступ до фінансів – 15, рівень оподаткування – 13,
політичну нестабільність – 8, інфляцію – 5 % та бюрократизм урядовців і
неадекватність інфраструктури – 5 % . Конкурентоспроможність – це
якісний показник, що характеризує ступінь, з яким нація за справедливих
умов вільного ринку виробляє товари і послуги, що задовольняють світові
вимоги, і при цьому збільшує доходи своїх громадян та забезпечує власну
стратегічну безпеку.

Рівень конкурентоспроможності нації визначається основними факторами,
серед яких: рівень технології, наявність капіталу та його сучасна
технологічна структура, наявність людських ресурсів та їхня
відповідність світовому рівню за якісними характеристиками, стан
зовнішньої торгівлі.

Серед факторів, що найбільше впливають на імпорт діючого капіталу, можна
назвати такі: політична стабільність у країнах-реципієнтах, характер
відповідного законодавства й економічної політики, її прозорість і
передбачуваність;? позиція і політика уряду країн-реципієнтів щодо
національних та іноземних компаній; ? реалістичні і правильно
сформульовані стратегічні цілі країни в межах її економічної політики з
урахуванням національних та міжнародних ринкових умов і тенденцій, а
також наявність засобів їхнього здійснення; ? здатність країни
утримувати на низькому за міжнародними стандартами рівні ціни на
найважливіші місцеві фактори виробництва і ресурси; ? рівень трудових
навичок, наявність інститутів з їхнього вдосконалення, трудова
дисципліна і морально-етичні стандарти робочої сили та підприємців.

Загострення конкурентної боротьби у світі, що глобалізується,
закономірно висунуло на перший план проблеми конкурентоспроможності не
лише держав або підприємств, а й регіонів. З огляду на це процеси
розробки регіональних стратегій соціально-економічного розвитку мають
передбачати вибір пріоритетів, у яких регіони можуть бути конкурентними
щодо інших регіонів на внутрішніх і зовнішніх ринках. Цей вибір має
здійснюватися за результатами діагностування природно-ресурсного
потенціалу та оцінювання ефективності повного комплексу
організаційно-економічних механізмів всього господарського комплексу
території.

Тому програма реалізації стратегії соціально-економічного розвитку
регіону має передбачати, що її наріжним каменем, генеральною ідеєю є
конкурентоспроможність. Ця програма має відображати три основних
аспекти:

1) необхідність досягнення високого рівня життя населення, тобто
конкурентоспроможність ринку праці, або конкурентоспроможність, яка
забезпечується населенням;

2) ефективність функціонування господарського механізму регіону, тобто
конкурентоспроможність на ринку товарів, або конкурентоспроможність, яка
забезпечується підприємствами;

3) інвестиційна привабливість, тобто конкурентоспроможність на ринку
капіталу, або конкурентоспроможність фінансів.

На жаль, такої програми на сьогодні не має жоден регіон. Тому завданням
уряду є забезпечення розробки необхідних методичних матеріалів,
передбачивши при цьому рівні умови конкуренції і можливість об’єктивного
оцінювання досягнень кожного регіону і його керівних органів.

Отже, на основі пріоритетного напрямку розвитку суспільства була
сформована синергетична парадигма державного управління , що
розвивається в умовах глобалізації.

1. Глибинні та швидкі зміни у всіх сферах суспільного життя
характеризуються глобалізацією. Глобальний світ розвивається у напрямку
все більшої цілісності, злиття економік, раціональне сумісне
використання ресурсної бази, створення спільного простору для подальшого
життя в період трансформацій.

2. Глобалізація та панування транснаціональних корпорацій призводять до
зміни основного двигуна прогресу – ринкової конкуренції. Глобальна
конкуренція веде до глобальної монополізації економіки, що має як
позитивні, так і негативні наслідки для різного рівня розвитку держав.
Нова глобальна інформаційна економіка стає більш віртуальною.

3. На перший план в сучасному еволюційному розвитку виходить якість
людського капіталу, що забезпечується високим рівнем освіти, обміном
інформацією, вільним пересуванням для здобутку нових знань на навиків.
Глобалізація висуває пріоритети серед яких першочергового значення
набувають високі технології, інновації, кваліфікований менеджмент та ін.

4. Процес трансформації усіх сфер життєдіяльності українського
суспільства, його інтеграція у світове співтовариство вимагають
наукового пізнання й аналізу нової економічної, соціальної, політичної
та духовно-культурної реальності. Ефективна реалізація цих вимог
неможлива без використання нових, сучасних підходів, нової методології,
нових понять і категорій, що пропонує синергетика як наука про
випадкові, самостворювані, самоорганізовані, самокеровані явища і
процеси та взаємодію між ними на кооперативній основі.

5. Ринкові відносини, економічна, фінансова, підприємницька діяльність
наповнені випадковими, самоорганізованими явищами тапроцесами, які
неможливо всебічно вивчити і проаналізувати, керуючись тільки
традиційною діалектичною методологією. Для їх грамотного аналізу
необхідно добре знати та використовувати принципи синергетики і
самоорганізації, які забезпечують виявлення внутрішніх причин виникнення
і розвитку випадкових економічних, соціальних і політичних явищ та
процесів, їх взаємодію і взаємовплив на принципах кооперації.

6. Щоб досягти вищий рівень конкурентоспроможності необхідно, щоб
внутрішні зв’язки суспільства були багатші і міцніші, разом із цим
підвищується рівень його економічної і соціальної консолідації; чим
повніше реалізуються внутрішні ресурси суспільства, тим успішніше воно
здатне використовувати переваги інтеграційних зв’язків і адаптуватися до
умов глобального ринку.

7. Головною проблемою на теперішній час стає завдання налагодити
ефективний механізм управління країною в умовах невизначеності та
постійного саморуху соціального організму країни. Соціальний організм
державного управління повинен бути побудований таким чином, щоб були
чітко визначені функції в даному органічному цілому кожного з його
складових.

0 2 < o oe z o oe & §\?ue?A¬Ue®i?.±8?®?o»ooooooeeeeooeeeessooooooooo oooooooooooooooooooooooooooo ??????????? роль повинен виконувати дії у відношеннях з іншими компонентами в контексті функціонального значення результату діяння для соціальної системи в цілому, що забезпечується синергетичним підходом до розгляду системи функціонування державного управління. Щоб система державного управління сприяла задоволенню потреб членів суспільства, повинен відбутися перехід від стохастичної пошукової активності до конструктивної поведінки, що вимагає правильного вибору мети, способів і шляхів для досягнення поставленої мети. 9. В умовах глобалізації роль держави принципово змінюється. Головною стратегією державного управління в умовах глобалізації є створення сприятливих умов розвитку всіх сфер життєдіяльності людини, також економіки і зростання добробуту мешканців кожного регіону, а також всебічний розвиток людини як особистості, підвищення якості її життя, сталий еколого – орієнтований економічний розвиток охорона культурної спадщини, збереження національної ідентичності з одночасною інтеграцією до світових спільнот. 10. Отже, в умовах глобалізації та "гіперконкуренції" – стан, коли швидкість зміни правил гри настільки висока, що лише найбільш адаптивні до цих змін організації різних рівнів можуть не тільки вижити у конкурентній боротьбі, а й стати її лідерами, головним пріоритетним напрямком розвитку соціальних систем в умовах глобального світу є інноваційна стратегія розвитку – синергетична парадигма державного управління. 11. Інноваційні процеси в суспільстві є тим двигуном, який постійно приводить метасоціальну систему до стану динамічної нерівноваги, а, отже, до постійних (еволюційних або революційних)змін в інституційній структурі суспільства, що є результатом намагання людей (громадянського суспільства в цілому) задовольнити свої потреби та інтереси, що неможливо зробити без забезпечення сталого економічного розвитку завдяки необхідним і своєчасним еволюційним змінам на основі ефективної інноваційної діяльності. 12. Інноваційна діяльність за своєю суттю є процесом самоорганізованим і самокерованим, тому що сама природа наукових відкриттів суб’єктивно-індивідуальна та самоорганізована. Важливою особливістю самоорганізації відкриттів та інновацій є їх спонтанність, незапланованість появи, вони виникають, як правило, ніби самі по собі, перетворюються в певну інноваційну структуру. Самоорганізація такої структури здійснюється по всьому полю її можливих складових. Оскільки ж конфігурація такої структури не може бути свавільною, а певною мірою задається інтегральними властивостями реальної соціальної системи, в якій вона виникає, постільки зв’язок її елементів визначається функціональною диференціацією та необхідністю поєднання результатів їх діяльності з метою виконання загальних функціональних завдань даною інноваційною структурою. Саме цим зумовлена необхідність самоуправління в будь-якій інноваційній структурі. 13. Головним гальмом на шляху розбудови нової парадигми розвитку є застарілі стереотипи мислення депутатів, корпусу державних службовців, керівників галузей, державних підприємств та приватних фірм, пересічних громадян країни. 14. Україна повинна здійснити прорив до нового типу ідеології. Для цього необхідно перейти від ідеології руйнування до ідеології творення. 15. Глобалізація – об’єктивний процес з визначеними можливими вигодами і втратами для України. В умовах, коли зруйнована стара командно-адміністративна система господарювання, а нова ще до кінця не створена, Україна має реальні передумови перейти на новий шлях розвитку. Державна влада повинна запропонувати суспільству оптимальну політекономічну модель для переходу в постіндустріальне суспільство, тобто здійснення модернізації в жорстких умовах глобалізації з мінімальними соціальними витратами. При цьому як національну ідею варто прийняти побудову високотехнологічної, духовно-моральної й екологічно-безпечної суспільно-економічної формації. Ключовими словами цієї ідеї повинні стати: загальнолюдські цінності, духовність, соборність, державність, раціональне використання інтелектуального і природного потенціалу України. Функції і характеристики сучасних керівників – державних менеджерів. Професійна трансформація особистості керівника та її вплив на загальну ефективність управління організацією Менеджмент часто розглядають і як вид професійної діяльності. З цієї точки зору для розуміння сутності менеджменту важливо знати, хто такі менеджери і чим їх діяльність відрізняється від діяльності інших категорій працівників. Директор, керівник групи, начальник, завідувач тощо - всі ці слова позначають посади. Люди, які обіймають ці посади можуть бути об’єднані загальним поняттям «менеджер», оскільки можна визначити наступні спільні для них ознаки діяльності: менеджер керує роботою одного або кількох співробітників організації; менеджер управляє частиною або всією організацією, в якій він працює; менеджер отримує певні повноваження та приймає в межах цих повноважень рішення, які будуть мати наслідки для інших співробітників організації. Тобто, менеджер – це людина, яка займає постійну керуючу посаду, наділена повноваженнями і приймає в їх межах рішення за певними видами діяльності організації. Для виконання своїх обов’язків менеджери повинні мати спеціальні знання і володіти здатністю використовувати їх у повсякденній праці. Вимоги до їхньої професійної компетенції можливо умовно підрозділити на дві групи (табл. 1). До недавнього часу вважалося, що такі риси даровані людям природою або можна їх набути в процесі багаторічної роботи шляхом проб та помилок, однак останні досягнення науки дозволяють вивчати природу людських відносин і мистецтво управління людьми на науковій основі, не покладаючись на особистий досвід. Таблиця 1 ВИМОГИ ДО ПРОФЕСІЙНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ МЕНЕДЖЕРІВ Вимоги до професіональної компетенції менеджерів Групи вимог 1. Розуміння природи управлінської праці і процесів менеджменту 2. Знання посадових і функціональних обов’язків менеджера, способів досягнення цілей і підвищення ефективності роботи організації 3. Уміння використовувати сучасну інформаційну технологію і засоби комунікації 1. Знання та вміння виконувати професійну роботу в такій спеціальній області, як менеджмент. Вони включають: уміння обґрунтовувати і приймати рішення в ситуаціях, для яких характерні висока динамічність і невизначеність, висока інформованість у питаннях розвитку організації; знайомство з досвідом менеджменту в інших організаціях; здібність управляти ресурсами, спрогнозовувати і планувати роботу організації, підвищувати ефективність управління; уміння використовувати сучасну інформаційну технологію, засоби комунікації та зв’язку 4.Володіння мистецтвом управління людськими ресурсами 5. Володіння мистецтвом налагодження зовнішніх зв’язків 6. Здатність до самооцінки, вміння робити правильні висновки і безперервно підвищувати кваліфікацію 2. Здібності до співпраці з людьми та управління самим собою. Щоб працювати, менеджери повинні мати багато специфічних особистісних якостей, які викликають довіру й повагу з боку тих, з ким вони вступають у контакт. Це перш за все: високе почуття обов’язку і відданість справі; чесність у відносинах з людьми і довіра до партнерів; уміння чітко висловлювати свої думки і переконувати; поважне й дбайливе ставлення до людей незалежно від їх положення в ієрархії організації; здатність швидко відновлювати свої фізичні і духовні сили і критично оцінювати особисту діяльність. Від помилок у роботі не застраховані навіть найдосвідченіші й висококваліфіковані менеджери, але справжні професіонали здатні зберігати при цьому спокій, ясність думок і працювати над поліпшенням ситуації Будь-яку організацію можна розглядати як систему, тобто сукупність взаємозв’язаних у єдине ціле окремих елементів. Будь-яка організація одночасно є і відкритою системою. Це означає, що вона може існувати лише за умови обміну речовиною, енергією та інформацією з її зовнішнім середовищем. До основних компонентів внутрішнього середовища організації відносяться: виробництво, дослідження та розробки, технологія, сировина, матеріали, фінанси, працівники тощо. Зовнішнє середовище прямого впливу містить: постачальників, споживачів, конкурентів та інших економічних партнерів (наприклад банки). До зовнішнього середовища опосередкованого впливу включають: економічну, соціальну, політико-правову, технологічну, екологічну, міжнародну компоненти тощо. З цими компонентами доводиться мати справу менеджеру. У відповідності до цього розрізняють наступні сфери менеджменту: виробничий менеджмент; фінансовий менеджмент; управління персоналом; управління дослідженнями та розробками; фінансовий облік; маркетинг; загальна адміністрація. Менеджер може: керувати будь-якою з них (або її частиною); керувати кількома одразу; керувати всією організацією в цілому. У залежності від кількості компонент (сфер) організації, якими управляє менеджер, розрізняють три рівні менеджменту: вищий; середній; нижчий. Співвідношення сфер та рівнів менеджменту схематично зображено на рис. 1. Рис. 1. Співвідношення сфер і рівнів менеджменту До вищого рівня відноситься невелика група основних керівників організації: президент (директор), віце-президенти (заступники), головний виконавчий директор. На вищому рівні менеджменту: формулюється місія та встановлюються організаційні цілі; визначається загальнокорпоративна стратегія та основні задачі щодо її реалізації; приймаються рішення щодо виходу на нові ринки, випуску нової продукції, залучення інвестицій, напрямків досліджень та розробок тощо. До середнього рівня менеджменту належать керівники виробничих та функціональних підрозділів організації. Вони є відповідальним за розробку та реалізацію оперативних планів та процедур впровадження тих рішень, які були прийняті вищим керівництвом організації. Менеджери середнього рівня мають досить широку свободу дій щодо реалізації планів. Вони, наприклад, самостійно визначають: скільки необхідно найняти нових робітників; яке нове обладнання придбати; як використовувати засоби масової інформації для реклами тощо. До менеджерів нижчого рівня відносять керівників секторів, груп, майстрів, бригадирів тощо. Їх основним завданням є координація діяльності операційних виконавців. Таким чином, вищі керівники організації опрацьовують стратегію, середні розробляють плани її реалізації, а нижчі - відповідають за конкретну роботу, яка виконується у відповідності до цих планів. Формальні повноваження, які отримують менеджери в організації визначають відповідний статус менеджера. Цей статус, у свою чергу, визначає характер міжособових відносин менеджера: з його начальниками; з працівниками рівного рангу; з підлеглими. Такі міжособові відносини, з іншого боку, забезпечують менеджеру отримання інформації, яка необхідна йому для прийняття рішень. Важливим чинником підвищення ефективності менеджменту є розподіл праці менеджерів, тобто спеціалізація управлінських працівників на виконанні визначених видів діяльності (функцій), поділу їх повноважень, прав і сфер відповідальності. Відповідно до цього в організаціях виділяють такі види розподілу праці менеджерів: – функціональний; – структурний; – технологічний; – професійно-кваліфікаційний. Функціональний розподіл праці базується на формуванні груп працівників управління, які виконують такі функції менеджменту, як планування, організація, контроль тощо. Відповідно до цього одні працівники апарату управління спеціалізуються на роботах із планування, другі спрямовують свої зусилля на організацію робіт з виконання планів, треті є спеціалістами з контролю ходу, вимірювання результатів і оцінки роботи і таке інше. Структурний розподіл праці менеджерів будується виходячи з таких характеристик об’єкта управління, як організаційна структура, масштаби, сфери діяльності, галузева або територіальна специфіка. Через велику кількість факторів, які впливають на структурний розподіл праці, він є специфічним для кожної організації. Водночас можна виділити деякі загальні риси спеціалізації, які стосуються перш за все вертикального і горизонтального розподілу праці менеджерів. Вертикальний розподіл праці побудовано на базі трьох видів управління: – нижчий, – середній, – вищий. До нижчого рівня відносяться менеджери, які мають у своєму підпорядкуванні переважно виконавців; вони здійснюють управління такими первинними підрозділами, як дільниці, зміни. Середній рівень включає менеджерів, які відповідають за діяльність усіх підрозділів організацій; сюди входять також менеджери штатних і функціональних служб апарату управління організації, її філіалів і відділень, а також керівництво допоміжними і обслуговуючими службами, цільовими програмами і проектами. Вищій рівень – це адміністрація організації, яка здійснює загальне стратегічне керівництво організацією в цілому, її функціональними і виробничо-господарськими комплексами. Фактична кількість рівнів у організації характеризується великою різноманітністю і коливається від 1–2 до 8–10 (у великих організаціях). Відповідно змінюється і зміст завдань, які вирішуються на різних рівнях менеджменту. Загальним є те, що кожному з них передбачається визначений обсяг робіт по функціях управління. Це горизонтальний розподіл праці за функціями. Функціональна структура робіт на кожному рівні неоднакова. При русі від нижчого рівня до вищого збільшується кількість і складність завдань зі складання планів і організації всієї роботи, підвищується значення контрольної функції. На нижчому і середньому рівнях менеджери зайняті координацією спільної діяльності людей, тому ця функція нарівні з мотивацією стає найбільш важливою. Більш глибокий горизонтальний розподіл праці менеджерів передбачає їхню спеціалізацію за основними сферам діяльності, які утворюють підсистеми організації. Технологічний і професійно-кваліфікаційний рівень розподілу праці менеджерів ураховує види і складність виконуваних робіт. За цими критеріями в складі апарату виділяють 3 категорії працівників: – керівники; – спеціалісти; – службовці. Коли розглядати їхню працю з погляду управління, то завдання керівників перш за все полягає у прийнятті рішень і організації їхньої практичної реалізації; спеціалісти здійснюють проектування і розробку варіантів рішень, службовці займаються в основному інформаційним забезпеченням усього процесу. Складність управлінських робіт ураховується у вимогах, яким повинні відповідати менеджери, обіймаючи певну посаду. Відповідно до цього в плановій і звітній практиці нашої країни виокремилися основні посади управлінського персоналу: – керівники та їхні заступники;– головні спеціалісти; – інженери; – економісти; – розрахунково-бухгалтерський персонал; – канцелярський персонал; – юридичний персонал тощо. Керівники складають одну з найбільш значимих груп управлінського персоналу, а їхня праця відрізняється найбільшою складністю та відповідальністю. Накопичений досвід дозволяє відобразити негативні якості керівників. Керівник не повинен чекати рішення всіх питань зверху, а повинен проявити ініціативу, самостійно діючи в межах надання йому прав, в рамках законності. Нічого не може бути гірше для діла, ніж прояв у керівника: – пасивності; – нерішучості; – перестраховки; – боязні відповідальності. Керівник не повинен переоцінювати свої позитивні сторони, він має критично ставитися до результатів роботи, значення своєї особистості і своєї ролі в успіхах колективу, не зазнаватися, не хвалитися особистими успіхами, не вважати себе незамінним. Керівник повинен прагнути викорінювати в колективі такі явища, як лестощі, підлабузництво, догоджання. Керівник повинен бути рівним і простим, не проявляти елементів чванства в поводженні з підлеглими. Така поведінка є ознакою високої культури керівника, привертає до нього людей і допомагає створювати ділові відносини в колективі. Працівник, який заплутався, стає ненадійним і безсилим. Але необхідно пам’ятати про те, що заплутає його, як правило, керівник, від якого він одержує безтолкові розпорядження. Кожний керівник повинен пам’ятати: коли справа йде погано, то винуваті в цьому не службовці, а керівники. Аналіз практичної роботи керівників, а також і літературних джерел з цієї теми виявив ряд типових помилок, які пояснюються наявністю негативних якостей керівників і неповним розумінням ними ролі та змісту праці керівника. Невміння передавати частину обов’язків підлеглому. Багато керівників, особливо початківців, не здатні передавати свої обов’язки тільки тому, що вони вважають, що швидше зроблять самі, або тому, що бояться, що передача обов’язків буде розцінюватись як слабкість. Передача повноважень – це вміння, і необхідно розвити його. Відкладення роботи. Ми всі вміємо відкладати роботу, особливо коли вона здається нам нудною. На ділі ж відбувається таке: робота, яка відкладається зі дня на день, з тижня на тиждень, залишає вам все менше вільного часу. Один зі шляхів до вирішення цієї проблеми – виділити одну годину в день і присвятити її саме цій роботі, яку вам би хотілось відкласти. Часто така робота на ділі виявляється менше працемісткою і нудною, ніж ви чекали. Невміння справлятися з канцелярською роботою. Безладдя створює зайву роботу і забирає час. Ми всі знаємо керівників, столи яких вільні від паперів, у кого канцелярські шухляди вміщують чітко розібрані вхідні і вихідні документи. Ми також знаємо керівників, які здатні працювати, тільки коли повністю завалені купою паперів. Проведення непотрібних зборів. Що сталося б, коли б ми не провели ці збори? Для чого ми зібрались? Яка мета зборів? Скільки часу необхідно продовжувати збори? Хто повинен бути присутній? Який оптимальний хід зборів? Чи прийнятний час вибрано для проведення зборів? Коли ні, то коли краще їх проводити? Ці питання керівник повинен ставити самому собі з приводу кожних зборів, пам’ятаючи про те, що збори забирають час у вас і в інших. Пристрасне бажання звітувати на вищому рівні керівництва. Такий керівник піклується не про діло, а про власний престиж. Колеги це розуміють. Розуміє і вищий керівник. Результат, як правило, відомий. Небажання мати поряд із собою сильних підлеглих. По-житейськи це зрозуміло. Але без сильних підлеглих важко досягти хорошого результату. Керівники з досвідом роботи спираються на сильних і компетентних підлеглих. Державному керівникові доводиться виконувати багато ролей у різний час. Керівникові майбутнього доведеться бути координатором, каталізатором, провідником змін. Відповідно, керівник буде радше моральним лідером, посередником, координатором, а не тим, хто видає накази. Дослідження, проведені у 70-рр. Г. Мінцбергом, дозволили визначити ролі менеджерів в організації та класифікувати їх за трьома групами (рис. 2). Головний керівник – символічний голова, в обов’язки якого входить виконання звичайних дій керівника (прийом відвідувачів, участь у церемоніях тощо). Лідер – відповідає за наймання, навчання та мотивацію працівників. Пов’язуюча ланка – забезпечує зовнішні контакти (листування, участь в нарадах на виїзді тощо). Той, хто приймає інформацію – розшукує і отримує різну інформацію (обробка пошти, особисті контакти, поїздки тощо). Рис. 2. Ролі менеджера в організації Той, хто розподіляє інформацію – передає отриману інформацію членам організації. Представник – передає інформацію для зовнішніх контактів організації, діє як експерт. Підприємець – шукає можливості для удосконалень, ініціює нове, забезпечує його реалізацію. Той, хто усуває порушення – забезпечує коригування курсу дій у випадку виникнення відхилень від планів. Той, хто розподіляє ресурси – розподіляє в межах своєї компетенції ресурси організації (розробка бюджетів). Той, хто проводить переговори – представляє організацію на зовнішніх переговорах. Характерні риси і навички хорошого державного керівника (за Чейзом): хороші навички ведення переговорів і здатність переконувати; завоювання і збереження довіри громадськості, зокрема через використання ЗМІ; мобільність у навчанні і прийнятті рішень, оскільки час перебування на посаді може бути коротким; хороші навички у керівництві і управлінні персоналом для підвищення продуктивності і якості праці підлеглих. Якщо керівник має такі риси, то він може (за Чейзом): здобувати і зберігати підтримку політичного лідера; підбирати потрібних людей; вирішувати, які програми слід виконувати і як саме необхідно їх виконувати (планування); бути впевненим у наявності коштів; повною мірою використовувати підлеглих; користуватися підтримкою тих осіб в уряді, які від нього не залежать; використовувати тих осіб поза урядом, які від нього не залежать; адекватно оцінювати свої програми. Європейська асоціація директорів служб персоналу запропонувала такий ідеальний портрет керівника, що виконує поряд з іншими функцію управління персоналом: «Він повинен бути пунктуальним і методичним, динамічним і наполегливим, товариським, здатним переконувати, справедливим, суворим, доступним, широкоосвіченим, здатним до роздумів, дипломатом, психологом, добрим порадником, має володіти інтуїцією, бути гуманним. Він повинен уміти слухати і викликати довіру». Стиль – сукупність прийомів впливу керівника в його діяльності; манера поведінки відносно підлеглих, щоб зробити на них вплив з метою досягнення цілей організації. Поняття стилю доцільно застосовувати насамперед стосовно особистості керівника. Причому індивідуальний стиль є особливою формою поєднання виробничої функції керівника з його функцією регулювання особистих взаємовідносин між членами підпорядкованого йому колективу. До суб’єктивних якостей керівника, які визначають стиль його керівництва, відносять інтелект, загальну культуру, рівень професійної майстерності, особливості характеру і темпераменту, моральні якості та ін. Об’єктивно стиль керівника диктується насамперед усвідомленою метою, яка визначає спосіб і характер його дій і якій він повинен підпорядковувати свою волю. Виходячи з цього, об’єктивні складові стилю такі: закономірності управління; специфіка (функціональне призначення) сфери конкретної діяльності; вимоги, які висуваються до керівників суспільством щодо їхньої компетенції, діловитості, відповідальності, особистих якостей, моралі, темпераменту, характеру тощо; соціально-психологічні риси виконавців (вік, стать, кваліфікація, професія, інтереси та потреби тощо); специфіка системи (її цілі та завдання, управлінські структури і технологія управління, функціональний зміст діяльності керівника); виробниче середовище (технологічний рівень виробництва, форми організації праці, забезпеченість виробничими ресурсами); особливості керованого колективу (структура та рівень підготовленості, характер формальних і неформальних взаємовідносин, традиції та ціннісні орієнтації); рівень ієрархії управління; способи та прийоми управління, які використовуються вищими керівниками. Зазначені складові стилю визначають особливості поєднання в діяльності керівника господарської системи виробничої функції і функції регулювання взаємовідносин у колективі, природу традицій і прийоми спілкування, що склалися в ньому, а тим самим і стиль роботи. Стиль, якого додержує керівник, постійно перебуває в полі зору його підлеглих. Він певним чином оцінюється та сприймається ними. Багато наслідують свого керівника, намагаються його копіювати. Тому стиль роботи підлеглих атестує їхніх керівників так само переконливо, як поведінка дітей – їхніх батьків. Стиль керівництва залежно від ступеня делегування повноважень можна поділити на: директивний (вказівний) – негайне виконання підлеглими вказівок керівника без прислухання до їхніх міркувань; авторитарний – керівник сам вирішує, що і як необхідно зробити, домагаючись певної ініціативи від підлеглих; демократичний – рішення приймаються після обговорення; делегуючий (який наділяє повноваженням) – члени групи працюють практично самостійно. Вони забезпечують високу гнучкість у визначенні цілей і завдань, визначають шляхи і способи виконання завдань та вирішення проблем. Кожен з перелічених стилей має свої переваги і недоліки. Директивний стиль має такі переваги: короткотермінова ефективність, швидкість; чітке підпорядкування – працівники знають, хто керівник і що треба зробити; може бути дуже продуктивним, особливо на короткі терміни. До недоліків відносяться: працівникам цей стиль не подобається; стримує професійне зростання і розвиток; може призвести до високої плинності кадрів; можна втратити потенційно вагомі ідеї з боку працівників. Цей стиль підходить: коли виникають нові завдання; коли цілей не досягнуть; коли треба негайно виконати роботу; коли працівник неохоче береться за виконання роботи; якщо завдання великою мірою орієнтоване на результат Авторитарний стиль застосовується, коли працівник або підлеглий поступово набуває досвіду і компетенції, починається залучення його до прийняття рішень. Стосунки з працівником у прийнятті рішень стають партнерськими. Переваги: ефективність і своєчасність; зрозуміло, хто є відповідальним; можна здійснювати владні повноваження без залякування; розвиває працівників, які не мають достатнього досвіду; дає більше гарантії прийняття правильного рішення. Недоліки: не сприяє професійному зростанню освічених працівників; деяким досвідченим працівникам може не подобатись або викликати у них образу; може призвести до плинності кадрів, коли працівники набудуть достатнього досвіду роботи. Підходить: коли працівник набуває досвіду та знань; коли працівник певною мірою обізнаний у своїй роботі; коли працівника потрібно спрямовувати та сприяти йому. При демократичному стилі працівник бере на себе основну частину відповідальності та обов’язків, відбувається перехід до співпраці. Працівник бере на себе основну частину відповідальності та обов’язків, і Ви від авторитарного стилю переходите у разі потреби до співпраці. Переваги: сприяє залученню працівників до розв’язання виробничих проблем; є можливості для професійного зростання працівників; підтримує певний час відчуття задоволення у працівників. Недоліки: забирає у менеджера багато часу; той, хто не справляється зі своїми обов’язками, може саботувати цілі організації, в якій працює; думка більшості не завжди найкраще відповідає інтересам організації; зміни стають джерелом конфліктів, і працівники можуть намагатись уникнути змін. Підходить: коли працівник висококомпетентний; коли працівник і керівник поділяють ідеї та рішення. При делегуючому стилі працівник (підлеглий) знає, що відповідальність повністю покладена на нього. Переваги: стимулює професійне зростання та набуття досвіду працівниками; підтримує тривалий час продуктивність праці; позитивно сприймається досвідченими працівниками; ефективний, якщо підлеглі є вашими послідовниками-однодумцями; максимально стимулює творчі зусилля; вивільняє час для менеджера. Недоліки: не буде ефективним, якщо підлеглі або не мають бажання, або не можуть виконувати роботу; можуть виникнути проблеми у стосунках із сильними особистостями, які зловживають владою. Підходить: коли працівник здатний взяти відповідальність за прийняття і реалізацію рішень на себе; коли у працівника є інтерес і бажання приймати рішення і виконувати його. Стиль керівництва перебуває у тісному співвідношенні і взаємодії з методами управління. Методи управління – це засоби та прийоми впливу керівника на колектив для більш повного використання можливостей, які є для вирішення поставлених перед ним завдань. На колектив можна впливати двома основними способами: примусом та стимулюванням (мотивацією). Залежно від переважання тих чи інших способів можна визначити і методи керівництва як регламентуючі і стимулюючі (мотиваційні). Регламентуючі методи створюють групу адміністративно-організуючих методів (їх називають організаційно-розпорядчими, директивними, правовими і т.д.); стимулюючі методи можна розділити на дві групи: економічні (матеріально стимулюючі) і соціально-психологічні методи (виховні, морально стимулюючі). Суть організаційно-адміністративних методів полягає в тому, що вони передбачають прямий вольовий вплив керівників на колектив. При цьому повинно бути забезпечене беззаперечне виконання наказів, розпоряджень і вказівок керівників у рамках закону. Економічні і соціально-психологічні методи носять характер побічного (не прямого) впливу на колектив. Організаційно-адміністративні методи базуються на двох методах: керівництво на основі інструкції та контролю, керівництво на основі делегування. При першому методі керівники не делегують свої повноваження підлеглим. Це яскравий приклад авторитарного стилю керівництва. Активність підлеглих пригнічена і не розвивається. Але і цей метод може дати хороший результат у тому разі, коли цілі чітко визначені, є ресурси, технологія відпрацьована. Потрібна тільки чітка і якісна робота. Зміст і завдання другого методу – перевести керівництво і відповідальність на більш низький рівень. Те, що може вирішуватись на нижніх рівнях, те і повинно там виконуватися. Але система контролю повинна працювати. Делегування має три складових: – чітка постановка завдання; – строге визначення рамок прийняття рішень, зокрема фінансових; – чітке розмежування відповідальності. Стимулюючі методи основані на керівництві за допомогою мотивації і керівництві, яке націлене на результати. Перший метод оснований на задоволенні вимог, інтересів, настрою, особистих цілей співробітників, а також на можливості інтеграції потреб людини з цілями організації, яка стає для нього рідним домом. В основі другого методу – завдання результатів при децентралізованій системі керівництва, тобто кожному підрозділу пропонується досягнення конкретних результатів. Керівник такого підрозділу повинен взяти на себе такі обов’язки: Вносити відповідний вклад в одержання економічних результатів. Брати на себе відповідальність за концентрацію зусиль у використанні сприятливих можливостей для одержання значних результатів. Бути прихильним систематичному, ціленаправленому і органічному виконанню завдань на своєму участку роботи і в організації в цілому. Стиль і методи керівництва завжди пов’язані з конкретним управлінням в організації. Розглянемо основні складові частини ефективного керівництва. Першою умовою ефективного керівництва є колегіальність. При колегіальності керівництва найбільш багатогранно розкривається і розвивається ініціатива працівників, панує спокійна трудова обстановка, свідома дисципліна. Взаємовідносини членів колективу, у тому числі з керівником, мають діловий характер, а якщо виникають конфлікти, керівник вирішує їх, не порушуючи добрих взаємовідносин. У деяких системах управління дотримуються думки, що керівник повинен бути сильною особистістю, основна якість якої – воля, тоді як від підлеглих вимагається тільки старанність у виконанні завдань. Однак у сучасних умовах замість вольового підходу дедалі більшого значення і застосування набуває інтелектуальний підхід до вирішення проблем, який ґрунтується на довірі до людей, враховує їхні завдання, досвід, творчий потенціал. Наступною складовою частиною ефективного стилю керівництва є вміння втілювати в життя намічені програми. Діяльність керівника завжди перебуває у сфері прискіпливої уваги громадськості, особливо тоді, коли він виступає на зборах, нарадах чи в іншій формі публічно висловлює своє ставлення до певних політичних, економічних чи виробничих питань. При цьому важливо не тільки правильно формулювати положення, а й зрозуміло і переконливо донести їх до слухачів. Важливою складовою частиною ефективного стилю керівництва є єдність слова і діла в діяльності керівника. Практика показує, що найвищих успіхів у праці досягають ті керівники, які завжди керуються цим принципом. Відповідальне ставлення до власних планів господарської діяльності, вірність взятим зобов’язанням, неодмінне доведення початої справи до кінця – характерні риси ефективного стилю роботи. Складовою частиною ефективного стилю керівництва є також компетентність керівника в дорученій справі. Поряд з діловими якостями керівника велике значення для формування його стилю керівництва мають і моральні якості. Безумовною вимогою до кадрів управління є їхня чесність і правдивість перед колективом і окремими його членами. Намагання обдурити членів колективу чи ділових контрагентів, заплутування звітності, несвоєчасне подання даних вносять елементи хаосу в управління, завдають економічної шкоди організації і моральних збитків членам колективу. Неухильне позбавлення від подібних явищ – важлива умова сучасного стилю керівництва. Якість керівництва багато в чому залежить від творчого підходу до справи. Керівник повинен генерувати ідеї, виявляти самостійність, сміливо вести пошук. Суттєвою рисою керівника є його постійне прагнення вдосконалювати всі сторони своєї діяльності. Кожний керівник повинен пам’ятати, що систематична праця над собою, оволодіння новими методами організації й управління, вивчення і впровадження передового досвіду, досягнень науки і техніки – його найважливіший обов’язок. Сучасний стиль керівництва забезпечується діловитістю, знаннями, досвідом, умінням працювати з людьми, завойовувати їхнє довір’я, очолювати їх працю. Практично сучасний стиль керівництва повинен відповідати певним вимогам, основними з яких є такі: обґрунтований розподіл повноважень і відповідальності між окремими ланками і працівниками апарату управління, в тому числі і між заступниками керівника; завчасне інформування членів колективу про потребу та критерії прийняття рішення з того чи іншого питання, а також всебічне залучення їх до підготовки та реалізації рішень; доручення виконання конкретних завдань працівникам з урахуванням їх здібностей, навичок та знань; уважне ставлення до пропозицій, прохань підлеглих; згуртування колективу, підкріплення існуючих між його членами ділових відносин позитивними неформальними зв’язками; створення в колективі нетерпимого ставлення до порушників дисципліни і намагань приховати недоліки в роботі, виховання в людях добросовісності та принциповості; прояв волі та настирливості з метою своєчасного і якісного виконання завдань. Численні дослідження у західних країнах стосовно якостей, необхідних успішному менеджеру, дозволяють лише приблизно окреслити основні з них: технічні здібності (здатність кваліфіковано, із знанням справи виконувати роботу на своїй ділянці, технічні прийоми конкретної діяльності); аналітичні здібності (здатність ідентифікувати ключові фактори тієї чи іншої ситуації, визначати їх взаємодію і ступінь важливості); діагностичні здібності (здатність ставити діагноз проблем організації, тобто визначати їх симптоми та причини виникнення); здатність взаємодіяти з людьми (здатність налагоджувати контакти та будувати стосунки із співробітниками організації); концептуальні здібності (здатність усвідомлювати причинно-наслід-кові зв’язки в організації, бачити, яким чином можна скоординувати діяльність окремих частин організації, аби досягти поставлених цілей найбільш продуктивним способом). Зазначені якості необхідні на різних рівнях управління організацією у різному ступені (рис. 3). Рис. 3. Якості, необхідні менеджеру Культура управлінської праці і організація роботи менеджера Процес формування нової генерації менеджерів потребує достатнього рівня їх професійної культури. Під професійною культурою розуміємо рівень оволодіння певною галуззю професійних знань, або відповідної діяльності. Встановлено (Е.Федик, В.Шевчук), що до складу професійної культури входять три основні складові: професійно-моральна, професійно-психолого-педагогічна, професійно-технологічна. Професійно-моральна культура – це оволодіння нормами моралі та втілення цих норм і принципів у практичну діяльність. Професійно-психолого-педагогічна – уміння володіти собою, знання закономірностей педагогічних і психологічних процесів. До професійно-технологічної культури належить ступінь засвоєння фахівцем необхідних навичок виконання службових обов’язків, уміння творчо застосовувати їх у нестандартних ситуаціях. Управлінська діяльність здійснюється у складному середовищі політичних, економічних та соціальних сил. Аналіз різних підходів до вивчення управлінської діяльності доводить, що дослідження проблеми культури управління багатьма науковцями пов’язується з необхідністю вивчення культури суспільства, під якою розуміється цілісне сприйняття буття, певні неписані закони, оцінки й прийняті правила, за допомогою яких люди оцінюють поведінку один одного у суспільстві, а також засвоєння нових явищ та реалій життя. Тому складовою професійної культури менеджера підприємства, яка впливає на відносини в колективі є управлінська культура менеджера. Управлінська культура є одним з центральних компонентів професійної культури менеджера невиробничої сфери. Аналіз літературних вітчизняних джерел з проблем культури управління показує, що спостерігаються тенденції, які в цілому відображають дослідження вітчизняними фахівцями управління в цілому. Професор В.В.Цвєтков акцентує увагу на тому, що управління є особливою соціальною функцією, яка виникає із потреби самого суспільства, і виявляється, передусім, в організуючій діяльності, що здійснюється шляхом об’єднання, узгодження, регулювання, координації, контролю, а також владно-регулюючими і примусовими заходами. За своїм змістом культура управління – це сукупність досягнень в організації і здійсненні процесу управління, організації управлінської праці, використанні техніки управління, а також сукупність вимог, які пред’являються до систем управління і працівників, обумовлених нормами і принципами суспільної моралі, етики, естетики, права. Культура управління як складова частина загальнолюдської культури має разом з тим ряд особливостей, які відрізняють її від усіх інших видів і форм культури. Ці особливості можна проілюструвати на основі вимог, які пред’являються до культури управління. Ф.І. Хміль, даючи аналіз культури управління, до її особливостей відносить те, що вона складається з чотирьох тісно пов’язаних і взаємозалежних елементів: культури працівників управління, культури процесу управління, культури умов праці і культури документації. У науковій літературі існує велика кількість підходів до визначення умов здійснення управлінської діяльності. Так, наприклад, Н.Р. Нижник вважає, що велике значення для культури управління має рівень культури організації процесу управління. А.Б.Фельзер, О.В. Доброневський до культури процесу управління включають також раціональну організацію управлінської праці. Відправним пунктом для раціональної організації управлінської праці повинно бути чітке визначення обсягу і складу робіт з управління. Суттєвим елементом культури процесу управління є культура приймання відвідувачів, розмов по телефону, проведення нарад, засідань, зборів тощо. Важливим елементом культури управління є культура умов праці. Невід’ємним елементом культури управління є культура документації. Значення культури управління в різноманітній управлінській діяльності величезне. Врахування елементів культури управління в управлінській діяльності дає змогу поліпшити організацію управління, спростити і здешевіти процес управління, забезпечити злагодженість і чіткість роботи апарату управління, підвищити трудову дисципліну на підприємстві. Без врахування вимог культури управління практично неможливо реалізувати жодну з рекомендацій, розроблених наукою управління. Удосконалювати культуру управління – означає удосконалювати всі її елементи та професійну культуру менеджера. В кожному конкретному випадку ті чи інші елементи можуть набувати вирішального значення для підвищення ефективності управління. PAGE PAGE 1 Формальна влада Статус керівника Ролі менеджера в організації Міжособові ролі головний керівник лідер пов’язуюча ланка Інформаційні ролі той, хто приймає інформацію той, хто розподіляє інформацію представник Ролі, пов’язані з прийняттям рішень підприємець той, хто усуває порушення той, хто розподіляє ресурси той, хто проводить переговори

Похожие записи