.

1.Метод політичної економії та його складові. 2.Основний та оборотний капітал. Час обороту (контрольна робота)

Язык: украинский
Формат: контрольна
Тип документа: Word Doc
1 2501
Скачать документ

HYPERLINK “http://www.ukrreferat.com/” www.ukrreferat.com – лідер
серед рефератних сайтів України!

Модульна контрольна робота

з дисципліни “Політична економія”

Варіант №3

ПЛАН

Вступ

Метод політичної економії та його складові

Основний та оборотний капітал. Час обороту

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Життя людського суспільства багатогранне й різноманітне. Воно
складається, в першу чергу, з багаточисельних видів і сфер прикладання
праці.

Вся ця діяльність здійснюється в рамках певних відносин між людьми,
вимагає створення відповідних укладів суспільного життя, не може
обійтися без конкретних форм державності, сім’ї, моралі, культурних
традицій тощо. Як розібратися в цій різноманітності процесів, що
відбуваються навколо нас, у яких ми беремо безпосередню участь? Саме на
це доленосне питання дає відповідь політекономія.

Політекономія вчить, що з усієї різноманітності явищ і процесів
суспільного життя слід виділити ті, які утворюють основу розвитку. А
такою основою є економіка, тобто матеріальний базис суспільства.

Виникнення і розвиток політекономії, як і будь-якої іншої науки,
пов’язані з практичною діяльністю людей. Зв’язок науки із суспільною
практикою передбачає обмін діяльністю і результатами між науковцями і
працівниками інших галузей народного господарства. В ході такого обміну
суспільна практика виступає критерієм наукового пізнання. Суспільною
практикою по суті закінчується і перевіряється процес пізнання як рух
від практики до абстракції і від абстракції до практики життя. Тільки на
практиці можна перевіряти правильність теоретичних положень,
відповідність їх реальній дійсності.

Теорія повинна відкривати шлях практиці, бо теоретичне пізнання не
пов’язане з практичною діяльністю, безцільне. Але й практика, відірвана
від теорії, має суто емпіричний застійний характер. З огляду на сказане,
досить важливим спеціальним методом дослідження економічних явищ є
соціально-економічний експеримент. Він має бути виваженим і
здійснюватися на базі врахування історичного досвіду. Судження про
результативність того чи іншого соціально-економічного експерименту має
бути максимально об’єктивним, звільненим від впливу моральних,
ідеологічних, політичних та інших чинників. Ігнорування цих вимог в
однаковій мірі шкідливе як для економічної теорії, так і для економічної
практики.

Під методом пізнання звичайно розуміють спосіб досягнення якоїсь цілі,
методи є своєрідними дослідницькими інструментами, засобами пізнання
предмету, який вивчається.

Більшість наук використовує різноманітний набір інструментів. У тому
числі й політична економія використовує найрізноманітніші методи для
вивчення економіки, економічного життя суспільства.

Чим більше методів застосовує політекономія у вивченні свого предмету,
тим більш повноціннішим є таке вивчення. Говорячи про зрілість
методології можна говорити про зрілість самої науки – політичної
економії.

1. Метод політичної економії та його складові

Досліджуючи свій предмет, кожна наука використовує певні методи. Як
політекономія вивчає, пізнає суть економічних процесів?

Відповідаючи на це питання, слід пам’ятати, що наукове пізнання життя
відрізняється від його безпосереднього сприйняття тим, що воно проникає
в суть процесів і явищ, розкриває їх причинні зв’язки та
взаємозалежності, виявляє причини та рушійні сили соціального й
економічного розвитку. Безпосереднє ж сприйняття реагує лише на
поверхові форми прояву тих чи інших явищ і процесів. Тому науковий
підхід вимагає застосування певних методів пізнання суті предмету, що
вивчається.

Узагальнюючим науковим методом, яким користуються політ-економісти,
досліджуючи закономірності функціонування соціально-економічної
системи або її окремих елементів, є діалектичний метод.

Він передбачає вивчення явищ і процесів економічного життя: а)в їх
загальному зв’язку й взаємозалежності;

б)в стані безперервного розвитку; в)коли кількісні зміни, які виникають
у процесі розвитку, ведуть до змін якісних. Джерелом розвитку будь-яких
процесів згідно з цим методом визнається єдність і боротьба
протилежностей.

Конкретно діалектичний метод реалізується в політекономії (бо тут
неможливо застосувати метод лабораторного аналізу або експерименту)
через метод наукової абстракції. Абстрагування в політекономії означає
мисленне очищення наших уявлень про процеси, що вивчаються, від
випадкових, минулих, одиничних явищ, фактів і характеристик і виділення
в них явищ і фактів стійких, типових, основоположних. Такий підхід
дозволяє встановити суть процесів і не змішувати її з формою, в якій
дані процеси постають перед нами на основі їх безпосереднього
сприйняття. На підставі цього з’являється можливість формулювати
категорії і закони науки, про що мова піде в наступних темах. З’ясування
суті процесу дає можливість повернутися до того, від чого на початковому
етапі необхідно було абстрагуватися з метою виявлення більш суттєвих
відносин. У результаті конкретне (форма) постає вже не випадковим
нагромадженням явищ, а цілісною системою суспільного життя.

А це означає, що процес пізнання в політекономії не зводиться лише до
отримання хоча й правильних, але розрізнених висновків і узагальнень.
Він передбачає розгляд будь-якого явища як частку єдиної цілісної
системи, яку являє собою людське суспільство. Тому важливим завданням
процесу пізнання в політекономії є приведення оптимальних висновків до
системи, виявлення координації і субординації категорій і законів, які б
відображали об’єктивну структуру суспільного організму, що вивчається.
Отже, метод пізнання повинен носити системний характер.

Абстрактний метод включає в себе й такі методи пізнання виробничих
відносин, як аналіз і синтез. Зокрема, в процесі аналізу предмет
дослідження розчленовується, мислення йде від видимого, конкретного до
абстрактного. В процесі синтезу досліджується економічне явище у
взаємозв’язку і взаємодії його складових частин. Мислення тут іде в
зворотному порядку – від абстрактного до конкретного, від розуміння суті
відносин до прояву їх у конкретній ситуації. Отже, аналіз сприяє
відкриттю істотного в явищі, а синтез завершує розкриття суті, дає
можливість показати, в яких формах ця суть проявляється в реальній
економічній дійсності.

Наукове пізнання суспільних процесів передбачає також використання в
політекономії економіко-математичних і статистичних методів, що дає
можливість визначати не лише якісні, а й кількісні параметри процесів,
що вивчаються. Нарешті, неодмінною умовою з’ясування суті й конкретних
форм прояву процесів і явищ економічного сьогоденного буття є поєднання
логічного й історичного підходів при вивченні предмету політекономії.

Завершальною ланкою методу політекономії виступає суспільна практика.
Тільки в процесі практики може бути визначена істинність або хибність
теоретичних абстракцій, вироблених науковим мисленням. Процес пізнання
реальної дійсності починається з практики й завершується практикою, яка
підтверджує або відкидає відповідні наукові узагальнення реальної
дійсності.

Отже, метод політичної економії, за допомогою якого вивчаються виробничі
відносини, спирається на діалектичний світогляд. Використовуючи
математичні засоби аналізу й синтезу економічних процесів і явищ, він
досліджує їх в історичному розвитку, а також у діалектичній єдності
кількісних і якісних змін. Лише на такій основі політекономія може
поставити на служіння людській практиці свої висновки.

У сфері виробничих відносин, як і в суспільстві в цілому і в природі,
суть і явище не співпадають. Проникнути в суть того чи іншого явища
можна лише шляхом застосування наукових методів пізнання, тобто
сукупності загальнонаукових та спеціальних принципів, прийомів і засобів
дослідження. Економічні дослідження можуть здійснюватись з позицій
ідеалістичного раціоналізм}; неопозитивістського емпіризму, раціоналізму
та діалектичного матеріалізму Різні підходи обумовлюють і різні
трактування тих чи інших економічних проблем.

Як свідчить історичний досвід, універсальним методом пізнаний
соціально-економічних явищ і процесів є метод діалектичного
матеріалізму; Він полягає у тому, щоб розглядати суть
соціально-економічних явищ та процесів у постійних змінах і розвитку.
Саме завдяки методу діалектичного матеріалізму можна встановити
закономірності виникнення і розвитку тих чи інших відносин З приводу
виробництва, розподілу, обміну і споживання, тобто встановити, за якими
законами змінюються виробничі відносини і відбувається перехід
суспільства від одного способу виробництва до іншого. Цим методом в тій
чи іншій мірі користуються як марксистський, так і буржуазний напрями
економічної науки.

Фундаментальним принципом діалектичного матеріалізму є пояснення
соціально-економічних явищ і процесів через дію всезагальних законів
діалектики: закону єдності і боротьби протилежностей, закону переходу
кількісних змін в якісні та закону-заперечення заперечення. Скажімо, на
базі закону єдності і боротьби протилежностей можна встановити, що праця
при капіталізмі виступає єдністю праці суспільної і приватної, які
обумовлюють існування протиріччя між вартістю і споживною вартістю
товару. Застосування закону переходу кількісних змін у якісні, дозволило
зробити висновок, що концентрація засобів виробництва і робочої сили на
окремих капіталістичних підприємствах обумовила якісну зміну, яка
проявилась в заміні вільної конкуренції пануванням монополій. Нарешті,
на базі застосування закону заперечення, заперечення можна зробити
висновок про те. що виникнення капіталізму було запереченням феодалізму,
а сам капіталізм заперечується соціалізмом.

Кількісний та якісний аналіз соціально-економічних явищ передбачає
використання математичних методів. Ними широко користувалася економічна
наука з часів свого виникнення. Сучасний рівень розвитку продуктивних
сил, зростати масштабів виробництва, розширення міжгалузевих і
територіальних зв’язків зумовлюють технологічно-економічні розрахунки,
які часто виходять за .межі елементарної математики і вимагають від
практиків і теоретиків економіки глибоких математичних знань.

Одним із найважливіших спеціальних прийомів досліджень в економічній
теорії є метод наукової абстракції. Він полягає у виділенні найбільш
суттєвих сторін процесу, що вивчається, абстрагуванні від усього
другорядного, випадкового. Проте абстрагування не означає відриву від
дійсності. Наукова абстракція – це відображення у свідомості реально
існуючих виробничих відносин, це процес проникнення в суть явищ, тобто
від особливостей прояву до самої суті їх.

Основні етапи процесу пізнання можна охарактеризувати як рух від живого
споглядання до абстрактного мислення і від нього до практики

Головними способами діалектичного абстрагування є аналіз і синтез, що
перебувають у діалектичній єдності. Аналіз являє собою розчленування
досліджуваного явища на складові частини в процесі руху пізнання від
конкретного до абстрактного, яке розкриває суть явища. Синтез – це
об’єднання проаналізованих частин в єдине ціле в процесі руху пізнання
від абстрактного до конкретного, яке досліджує взаємозв’язки всіх сторін
явища як єдиного цілого. Отже, аналіз і синтез є двома нерозривними
чинниками процесу наукового пізнання дійсності, використання яких сприяє
виявленню причинно-наслідкових зв’язків окремих явищ.

Наукове пізнання суспільних процесів передбачає також використання
методу поєднання логічного й історичного підходів до вивчення політичної
економії. Логічний взаємозв’язок усіх компонентів суспільства як
цілісного організму відбиває історичний процес виникнення і становлення
певної системи. Поєднання логічного й історичного в економічній теорії
допомагає відкриттю якісно нових форм дії економічних законів і
знаходженню нового змісту в економічних категоріях. Хоча логічне й
історичне перебувають в органічному зв’язку, проте логічне не зводиться
до точної копії всіх поворотів історичного процесу, а відображає його
генеральний напрям, звільнений від зигзагів і випадковостей історії.

Метод політекономії включає такі складові:

1. Філософські і загально-наукові принципи.

2. Закони матеріалістичної діалектики.

3. Категорії філософії.

4. Закони і категорії політекономії.

5. Досвід економічного аналізу цивілізованих країн.

У науковому пізнанні розрізняють два рівні: емпіричний та теоретичний.
Вони відрізняються: глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об’єкта;
цілями, методами досягнення та способами вираження знань; ступенем
значимості в них чуттєвого та раціонального моментів.

На емпіричному рівні здійснюється спостереження об’єктів, фіксуються
факти, проводяться експерименти, встановлюються емпіричні співвідношення
та закономірні зв’язки між окремими явищами. На теоретичному —
створюються системи знань, теорій, у яких розкриваються загальні та
необхідні зв’язки, формулюються закони в їх системній єдності та
цілісності.

Емпіричний та теоретичний рівні наукового пізнання розрізняються також і
тим, з якого боку вони досліджують об’єкт, яким чином одержано основний
зміст знання, що є логічною формою його вираження, науковою та
практичною значимістю одержаного знання.

На емпіричному рівні наукового пізнання об’єкт відображається з боку
його зовнішніх зв’язків і проявів, які доступні, в основному, живому
спогляданню. Логічною формою вираження знання емпіричного рівня є
система суджень та умовиводів, за допомогою яких формулюються закони, що
відображають взаємозв’язки та взаємодії явищ дійсності в їхній
безпосередній даності. Практичне застосування знання, одержаного на
емпіричному рівні, обмежене, а щодо розвитку наукового знання в цілому,
то воно є початковим, вихідним для побудови теоретичного знання. На
емпіричному рівні основний зміст знання одержується, як правило, з
безпосереднього досвіду, з наукового експерименту. Раціональними тут є
насамперед форма знання та поняття, що становлять мову науки, в якій
виражені результати даного рівня наукового пізнання. На цьому рівні дуже
важко, а іноді і неможливо визначити ступінь загальності та
застосованості одержаного знання. На емпіричному рівні осягаються лише
явища, а не сутність, тому практичне застосування цього знання часто
призводить до помилок.

На теоретичному рівні наукового пізнання об’єкт відображається з боку
його внутрішніх зв’язків та закономірностей, які осягаються шляхом
раціональної обробки даних емпіричного пізнання, а суб’єкт за допомогою
мислення виходить за межі того, що дається в безпосередньому досвіді, і
здійснює перехід до нового знання, не звертаючись до чуттєвого досвіду.
Абстрактне мислення є тут не лише формою вираження результатів
пізнавальної діяльності, а й засобом одержання нового знання.

На теоретичному рівні суб’єкт користується абстракціями більш високого
рівня, ніж на емпіричному. Він здійснює сходження від емпіричних
об’єктів до ідеалізованих (ідеальних об’єктів), широко застосовує
поняття, які не мають емпіричних корелятів. Правда, в тій мірі, в якій
кожне поняття асоціюється з певною сукупністю сприйнять, уявлень та
наочних образів, він має також і чуттєво-сенситивні компоненти. Крім
того, елімінація чуттєвого компонента із теоретичного рівня передбачає,
що вся наявна в чуттєвому досвіді інформація осмислена та засвоєна
новими понятійними засобами більш високого рівня абстракції. Елементарні
частки, наприклад, не можуть бути предметом безпосереднього чуттєвого
споглядання, але показання приладів, що їх реєструють, фіксуються й
нашими органами чуття. Інша справа, що ці показання не достатньо лише
сприймати, їх треба розуміти. Мова йде про більш високий рівень
теоретичного переосмислення чуттєвих даних у концептуальній картині
дійсності. Теоретичний рівень наукового пізнання здійснюється на
ширшому, багатоманітнішому та складнішому емпіричному фундаменті, ніж
звичайне емпіричне дослідження, засновується на перегляді,
переосмисленні та розвитку попередніх теорій, що є однією з
найважливіших його особливостей.

Розглядаючи специфіку наукового пізнання, слід охарактеризувати і
основні методи, які тут застосовуються. На емпіричному рівні, як уже
зазначалося, застосовують такі специфічні методи, як спостереження,
вимірювання, експеримент, моделювання.

Спостереження — це певна система фіксування та реєстрації властивостей і
зв’язків досліджуваного об’єкта в природних умовах або в умовах
експерименту. Спостереження полягає у цілеспрямованому сприйманні
предметів дійсності для одержання безпосередніх чуттєвих даних про
об’єкт пізнання, вивчення предметів, що спираються на такі
чуттєво-сенситивні здібності, як відчуття, сприймання, уявлення.
Здійснення спостереження передбачає активне протиставлення себе як
суб’єкта навколишній дійсності, виділення та усвідомлення пізнавальної
мети, а також фіксування засобами мови вихідних відомостей про об’єкт,
схеми, графіки, діаграми. Структурними компонентами спостереження є: сам
спостерігач, об’єкт дослідження, умови та засоби спостереження —
прилади, установки, вимірювальні знаряддя.

Спостереження не є пасивним методом, у ньому теж реалізується активний
характер пізнання: по-перше, в цілеспрямованому характері спостереження,
в наявності вихідної установки у спостерігача — що спостерігати, на які
явища звертати особливу увагу; по-друге, у відбірковому характері
матеріалу; по-третє, у виборі та конструюванні засобів спостереження та
опису. З розвитком пізнання на перший план у спостереженні дедалі більше
виступають такі його сторони, як мета, план. теоретичні установки,
осмислення результатів; зростає роль теоретичного мислення у
спостереженні. Особливо складним є спостереження в суспільних науках, де
наслідки його значною мірою залежать від світоглядно-методологічних
установок спостерігача, його ставлення до об’єкта. Метод спостереження є
обмеженим методом, оскільки з його допомогою можна лише зафіксувати
певні властивості і зв’язки об’єкта, але не можна розкрити їхньої
природи, сутності, тенденцій розвитку.

З пізнавальних можливостей методу спостереження випливають і його
основні функції: 1) фіксація та реєстрація фактів; 2) попередня
класифікація фіксованих фактів на засадах певних принципів,
сформульованих на основі існуючих теорій; 3) порівняння зафіксованих
фактів.

Метод вимірювання являє собою певну систему фіксації та реєстрації
кількісних характеристик досліджуваного об’єкта за допомогою
різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. Вимірювання — це
процес визначення відношення однієї кількісної характеристики об’єкта до
іншої однорідної з нею, прийнятої за одиницю виміру.

Основні функції методу вимірювання:

фіксація кількісних характеристик об’єкта;

класифікація та порівняння результатів вимірювання.

Надзвичайно важливе значення в процесі емпіричного наукового дослідження
мають експериментальні методи, які являють собою певну систему
пізнавальних операцій, пов’язаних з дослідженням об’єктів у спеціально
створених для цього умовах, які сприяють виявленню, вимірюванню,
порівнянню їхніх властивостей та зв’язків.

Експеримент — це метод емпіричного рівня наукового пізнання, спосіб
чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчають за допомогою доцільно
обраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому
вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення
закономірних зв’язків між явищами. Експеримент широко застосовують не
лише в природничих науках, а й у соціальній практиці, де він відіграє
значну роль у пізнанні та управлінні суспільними процесами.

Проведення експриментальних досліджень передбачає здійснення ряду
пізнавальних операцій:

1) визначення цілей експерименту на основі існуючих теоретичних
концепцій з врахуванням потреб практики та розвитку самої науки;

2) теоретичне обгрунтування умов експерименту;

3) розробка основних принципів, створення технічних засобів для
проведення експерименту;

4) спостереження, вимірювання та фіксація виявлених у ході експерименту
властивостей, зв’язків, тенденцій розвитку досліджуваного об’єкта;

5) статистична обробка результатів експерименту;

6) попередня класифікація та порівняння статистичних даних. Які переваги
має експеримент порівняно із спостереженням та іншими методами
емпіричного рівня наукового пізнання?

Експеримент дає можливість досліджувати, по-перше, об’єкти в так званому
чистому вигляді; по-друге, в екстремальних умовах, що сприяє більш
глибокому проникненню в їхню сутність; по-третє, важливою перевагою
експерименту є його повторюваність. У процесі експерименту необхідні
спостереження, порівняння, вимірювання можуть проводитися стільки разів,
скільки необхідно для одержання достовірних даних.

Саме завдяки цій своїй особливості експериментальний метод у науковому
пізнанні набуває особливого значення і цінності.

Окрім зазначених специфічних методів емпіричного рівня наукового
пізнання, застосовуються також загальнонаукові методи, які є
всезагальними методами і засобами пізнання та мислення. До них належать:
аналіз і синтез, індукція і дедукція, абстрагування, узагальнення,
моделювання, ідеалізація.

Аналіз — це розчленування предмета на його складові частини (сторони,
ознаки, властивості, відношення) з метою їхнього всебічного вивчення.

Синтез — це об’єднання раніше виділених частин (сторін, ознак,
властивостей, відношень) предмета в єдине ціле. Аналіз і синтез
діалектично суперечливі та взаємообумовлені методи наукового
дослідження. Аналіз виконує попереднє розчленування предмета на складові
частини і розгляд кожної з них. Однак процес розчленування тільки тоді
стане засобом осягнення предмета, коли він буде не механічною операцією,
безвідносно щодо місця і значення кожного з елементів, які утворюють
предмет, а виділенням суттєвого, того, що становить основу зв’язку всіх
сторін досліджуваного об’єкта. Так, діалектичний аналіз перетворюється
на засіб проникнення в сутність речей. Проте, відіграючи велику роль у
пізнанні, аналіз не дає знання конкретного, знання об’єкта як єдності
різноманітного, єдності численних визначень. Це завдання виконує синтез.
Аналіз і синтез органічно взаємопов’язані і взаємообумовлюють один
одного на кожному етапі процесу пізнання.

Ще одним з важливих загальнонаукових методів пізнання є абстрагування.
Абстрагування — це метод відволікання від деяких властивостей та
відношень об’єкта і одночасно зосередження основної уваги на тих
властивостях та відношеннях, які є безпосереднім предметом наукового
дослідження. Абстрагування сприяє проникненню пізнання у сутність явищ,
руху пізнання від явища до сутності, розчленовує, огрублює, схематизує
цілісну рухому дійсність. Саме це і забезпечує більш глибоке вивчення
окремих сторін предмета “в чистому вигляді”, і тим самим проникнення в
їхню сутність. Однобічність абстрагування знімається розвитком пізнання
в цілому, де абстракція є лише моментом і зникає в процесі відображення
дійсності в її діалектичних взаємозв’язках та розвитку. Сучасна
гносеологія розглядає абстрагування в органічній єдності з аналізом і
синтезом, узагальненням та іншими методами наукового пізнання.

Узагальнення — це метод наукового пізнання, за допомогою якого
фіксуються загальні ознаки та властивості певного класу об’єктів та
здійснюється перехід від одиничного до особливого та загального, від
менш загального до більш загального.

У процесі пізнання досить часто доводиться, спираючись на наявні знання,
робити висновки, які є новим знанням про невідоме. Здійснюючи перехід
від невідомого до відомого, ми відкриваємо загальні принципи, або ж,
навпаки, спираючись на загальні принципи, робимо висновки про окремі
явища. Це здійснюється за допомогою таких методів як індукція і
дедукція.

Індукція — це такий метод наукового пізнання, коли на підставі знання
про окреме робиться висновок про загальне, це спосіб міркування, за
допомогою якого встановлюється обгрунтованість висунутого припущення чи
гіпотези. В реальному пізнанні індукція завжди виступає в єдності з
дедукцією, органічно пов’язана з нею.

Дедукція — це метод пізнання, за допомогою якого на основі загального
принципу логічним шляхом з одних положень як істинних з необхідністю
виводиться нове істинне знання про окреме. За допомогою цього методу
окреме пізнається на основі знання загальних закономірностей. Логічною
підставою дедуктивного методу є аксіома: “Все, що стверджується або
заперечується відносно всього класу предметів, стверджується або
заперечується і відносно кожного предмета цього класу”.

®

??thth® ???????¤?¤?$??????гальнення, ідеалізацію можна виділити, а потім відтворити і досліджувати саме ті параметри, характеристики чи властивості модельованих об'єктів, які не підлягають безпосередньому пізнанню. Метод моделювання надзвичайно розширює можливості наукового пізнання, оскільки дає змогу наочніше уявляти досліджувані явища, "наближати" їх, усувати шкідливий вплив супровідних сторонніх факторів, тобто досліджувати їх у "чистому вигляді". Виділяють дві групи моделей: матеріальні та ідеальні. Матеріальні моделі — це природні об'єкти, що підпорядковуються у своєму функціонуванні природним закономірностям. Ідеальні — фіксуються у відповідній знаковій формі і функціонують за законами логіки, які, зрештою, є відображенням матеріального світу. До ідеальних моделей належать результати логіко-математичного та інформаційного моделювання, що здійснюється засобами математики, математичної логіки та кібернетики. На сучасному етапі розвитку наукового пізнання особливо велика роль належить комп'ютерному моделюванню. Комп'ютер, який працює за спеціальною програмою, здатний моделювати найрізноманітніші реальні процеси: коливання ринкових цін, орбіти космічних кораблів, зростання народонаселення та інші кількісні параметри розвитку природи, суспільства, а також окремої людини. Важлива роль у цьому процесі належить такому загальнонауковому методу, як ідеалізація. Перші дослідники в галузі політичної економії застосовували загальновживані методи дослідження: методи аналізу, синтезу, порівняння. Дещо згодом утворюються окремі наукові течії, школи в політичній економії, які обираються собі найзручніші методи для вивчення своїх предметів дослідження. Так, наприклад, прихильники маржиналізму активно використовували кількісний аналіз, економіко-математичні методи і моделі, в основі яких лежать суб'єктивно-психологічні оцінки економічних дій індивіда. У сучасній західній економічній науці існують різні напрями і школи, типологія яких відрізняється як за методами аналізу, так і за розумінням предмета й мети дослідження. Концептуально відрізняються і підходи до вирішення економічних проблем. Однак цей поділ значною мірою умовний, тому всю сукупність сучасних течій і шкіл можна згрупувати у такі чотири основні напрями: неокласицизм, кейнсіанство, інституціоналізм, неокласичний синтез. Класична політична економія надала економічній теорії дійсно наукового характеру. По-перше, вона відкрила реальне джерело багатства — процес виробництва. По-друге, економічна наука стала досліджувати господарську діяльність як систему, що охоплює виробництво, розподіл, обмін та споживання благ та послуг. По-третє, ця наука не обмежувалася описуванням економічних явищ і процесів, а перейшла до виявлення їхньої сутності та законів розвитку. Марксистський напрям у політичній економії. Маркс і Енгельс уперше для пізнання економічних процесів застосували метод матеріалістичної діалектики. Становлення нового суспільства вони пов'язували з найвищим розвитком матеріального виробництва, демократії та особистості. Класики марксизму дали лише загальнотеоретичну модель суспільного розвитку. Вони прогнозували його можливості, виходячи з відомих їм економічних реальностей, і готових відповідей на деталі організації майбутнього суспільства у них не було. Оцінюючи економічні погляди класиків марксизму з сучасних позицій, слід визнати, що певні їхні висновки хоч і були правильними для свого часу, не витримали перевірки практикою і підлягають науковій переоцінці сьогодні. Що ж до методології, то вона не застаріла і немає ніяких підстав від неї відмовлятися. Однак і обмежуватися нею не можна. Необхідно подолати кастову замкнутість науки, догматизм, відособленість від прогресивних економічних учень світу. Марксизм всебічно критикував капіталізм і обґрунтував неминучість його загибелі, тому що він оснований на приватній власності та експлуатації. Необхідно було захистити капіталізм від нападок марксистів, і цю функцію беруть на себе представники неокласицизму (критичний метод). В той же час це була спроба сформулювати закономірності оптимального режиму господарювання економічних одиниць в умовах системи вільної конкуренції, визначити принципи рівноваги цієї системи (метод рівноваги систем). Представники економічного дирижизму обґрунтовують необхідність систематичної регуляції економіки з боку держави. Ідеал дирижистів - "регульована економіка". Перші концепції економічного дирижизму виникли на рубежі 20-х і 30-х років 20 ст. у Франції. Як течія економічної думки економічний дирижизм оформився після 2-ї світової війни. Він об'єднує концепції й погляди, пов'язані ідеєю "недостатньої ефективності" ринкового механізму, обмеженості "приватної ініціативи" та необхідності свідомого втручання в економічні процеси, в першу чергу з боку держави. Економічна теорія, вивчаючи реальні економічні процеси, сама перебуває у постійному пошуку і розвитку, предмет її дослідження змінюється й уточнюється. 2. Основний та оборотний капітал. Час обороту Процес кругообороту капіталу, що безперервно повторюється, в ході якого до підприємця повертається в грошовій формі авансований капітал, називається оборотом капіталу. Оборот капіталу відбувається у часі. В своєму русі він проходить стадію виробництва і дві стадії обігу. Час, на протязі якого авансований капітал проходить стадію виробництва і стадію обігу, становить собою час обороту капіталу. Час обороту в свою чергу складається з часу виробництва, тобто часу, на протязі якого капітал перебуває в сфері виробництва і з часу обігу, тобто часу, на протязі якого капітал перебуває в сфері обігу. Важливу частину часу виробництва становить робочий період тобто час, на протязі якого предмет праці піддається безпосередній дії праці і створюється готовий продукт. В робочий період створюється додаткова вартість. Підприємець зацікавлений, щоб час виробництва відповідав Робочому періодові. В силу різних умов виробництва і обігу час обороту індивідуальних капіталів різний. Скажімо, капітал, вкладений у важку промисловість, як правило, обертається повільніше, ніж капітал, вкладений в галузі легкої промисловості. Внутрі кожної з цих галузей є істотні відмінності в швидкості обороту капіталу. Для виміру і порівняння швидкості обороту різних індивідуальних Капіталів береться рік. Визначення кількості оборотів капіталу здійснюється за формулою: N = Q / q де N - кількість оборотів капіталу, Q - рік, q - час обороту даного капіталу. Так, капітал, що здійснює свій оборот за 3 місяці, зробить 4 обороти на протязі року. N= Q / q = 12 міс. / 3 міс. = 4 міс При розгляді процесу виробництва капіталу було встановлено, що різні частини продуктивного капіталу відіграють різну роль в процесі створення додаткової вартості. Відповідно до цієї різної ролі робився поділ на постійний і змінний капітал. А з точки зору особливостей обороту продуктивний капітал розпадається на основний і оборотний. Основний капітал - це та частина продуктивного капіталу, яка бере участь в кількох виробничих циклах, свою вартість переносить на створюваний продукт частинами і в процесі виробництва не змінює своєї натуральної форми (будівлі, споруди, машини, обладнання і т.д.). Оборотний капітал - це та частина продуктивного капіталу, яка бере участь лише в одному виробничому циклі, свою вартість переносить на створюваний продукт відразу повністю і в процесі виробництва змінює натуральну форму (сировина, матеріали, паливо і робоча сила). Правда, робоча сила не переносить свою вартість на продукт, вона створює нову вартість. Поділ капіталу на основний та оборотний властивий лише продуктивному капіталу. Грошовий і товарний капітали функціонують лише в сфері обігу і тому на основний і оборотний не поділяються. Не слід змішувати поділ продуктивного капіталу на основний і оборотний з його поділом на постійний і змінний. Поділ капіталу на постійний і змінний обумовлений їх різною роллю у виробничій вартості і додаткової вартості. Поділ продуктивного капіталу на основний і оборотний обумовлюється відмінностями обороту його складових частин. Змінний капітал - це лише капітал, авансований на купівлю робочої сили. Він вужчий ніж оборотний. Оборотний капітал - це капітал, авансований на сировину, матеріали, паливо і купівлю робочої сили. Отже, це поняття ширше, ніж поняття змінний капітал. Поділ капіталу на основний і оборотний приховує джерело зростання вартості. В процесі виробництва засоби праці зазнають фізичного і морального зношування. Фізичне зношування основного капіталу викликається самим використанням засобів праці в праці виробництва, а також дією сил природи - повітря, води, спеки і холоду і т.д. Моральне зношування основного капіталу відбувається в двох випадках: 1) коли в результаті підвищення продуктивності праці машини з даною технічною характеристикою виробляються з меншими затратами праці, в результаті чого їх вартість зменшується; 2) коли створюються машини нової конструкції, більш продуктивні і більш дешеві а розрахунку на одиницю потужності. Моральне зношування основного капіталу, викликане здешевленням виробництва машин даної конструкції, називають моральним зношуванням першого роду. Моральне зношування основного капіталу, викликане появою машин більш продуктивних і більш дешевих з розрахунку на одиницю потужності називається моральним зношуванням другого роду. Моральне зношування відбувається незалежно від фізичного. Машина може бути зовсім новою, але морально застарілою. Вартість основного капіталу, яка переноситься на заново створені товари і повертається до підприємця в грошовій формі після реалізації товарів, утворює амортизаційний фонд. Загроза знецінення основного капіталу в результаті його морального зношування спонукає капіталістів вживати заходів до того, щоб вартість основного капіталу окупилася задовго до його фізичного зносу. Серед заходів, здійснюваних з цією метою найбільш поширеним е Прискорення амортизації основного капіталу. Проте штучне завищення норми амортизації веде до подорощання продукції і послаблення конкурентноздатності даного підприємства. Тому прискорення амортизації основного капіталу здійснюється, як правило, шляхом зарахування в амортизаційний фонд частини прибутку. Зовні може здаватись, що це не вигідно для капіталіста. Насправді це вигідно. Суми, що віднесені на амортизаційний фонд, не обкладаються податком. Якщо ж вартість основного капіталу окупиться до його фізичного зносу, він продовжує діяти як даремна сила природи. Проте і надалі його вартість переноситься частинами на заново створювані товари відповідно до середньої норми амортизації. Це додатковий прибуток для капіталіста. Крім того, держава може встановити нові, більш високі, норми амортизації. Розрізняють два види обороту капіталу: реальний і загальний. Реальний оборот капіталу - це заміщення складових частин капіталу у вартісній і в натуральній формах. На практиці оборот капіталу по вартості відбувається швидше, ніж відбувається заміщення складових частин капіталу в натуральній формі. Це стає можливим в результаті різної швидкості обороту основного і оборотного капіталу. Поки основний капітал зробить один оборот, оборотний капітал може зробити кілька оборотів. Більш швидка оборотність оборотного капіталу приводить до того, що загальна сума авансованого капіталу може повернутися ще до того, як здійснить свій повний оборот основний капітал. Загальний оборот капіталу - це оборот капіталу за вартістю, виведений як середня величина з оборотів його складових частин. Загальний оборот капіталу, як правило, не співпадає з реальним оборотом капіталу. У будь-якому виробництві беруть участь різні фактори: а)засоби виробництва - речовий фактор; б) робоча сила - особистий фактор. Кожен з цих факторів відіграє свою роль в процесі створення і зростання вартості. Так, вартість спожитих засобів виробництва конкретною працею переноситься у вартість готової продукції без змін. Інакше обстоїть справа з робочою силою. Робітник отримує заробітну плату, як плату за свою робочу силу. Але в процесі виробництва він створює нову вартість, причому більшу, ніж вартість робочої сили. І вона, як результат абстрактної праці, приєднується до перенесеної вартості. Отже, вартість речового фактора в процесі виробництва не змінюється, якою вона входить у виробництво, такою й проявляється (кількісно) у вартості нового товару. Затрати ж на робочу силу (заробітна плата) в процесі виробництва трансформуються в більшу величину - нову вартість. Виходячи з цього, весь затрачений капітал (на засоби виробництва й робочу силу) ділиться на дві частини: постійний і змінний. Постійний - це та частина капіталу, яка перетворюється в засоби виробництва і в процесі виробництва не змінює своєї величини. Позначається цей капітал латинською літерою "с" (від слова constant - постійний). Оборотний (змінний) - це та частина капіталу, яка витрачається на купівлю робочої сили і в процесі виробництва змінює свою величину (зростає). Змінний капітал позначається літерою "v" (від слова variable - змінний). У процесі збільшення вартості бере участь весь капітал, однак, бере різну участь. Засоби виробництва виступають лише засобами застосування робочої сили і матеріалізації праці найманої робочої сили. Їх вартість лише переноситься на вироблюваний товар, залишаючи його вартість незмінною, постійною. Та частина капіталу, яка перетворюється у засоби виробництва, - постійний капітал. К. Маркс назвав їх так і позначив буквою “c” (від початкової букви латинського слова constant – “постійний”). Постійний капітал бере участь у процесі праці своїм речовим змістом, виступає при цьому фактором виробництва, споживання вартостей, але не бере участі у процесі збільшення вартостей, а відповідно не створў додаткової вартості. Інша частина затрат капіталіста, яка авансується на придбання робочої сили і яка змінює свою вартість у процесі виробництва, має назву змінного капіталу V (“various – “змінний”). Лише він збільшує первісну вартість, тобто не тільки відтворює власний еквівалент, а й створює надлишок понад ввласну вартість, тобто додаткову вартість. Змінний капітал у процесі виробництва набуває форми робочої сили. Вона не лише створює працею споживні вартості, а й зберігає вартості спожитих засобів виробництва, переносить їх на продукт як складові частини його вартості. Отже, вирішення проблеми джерела зростання капіталу є робоча сила. Вступаючи у відносини найму, людина за гроші відчужує свій товар на основі його вартості, що становить основу заробітної плати. Споживання цього товару відбувається у процесі виробництва, і тому вартість, що її створює виробник завдяки абстрактному характеру своєї праці, зовсім не збігається з вартістю, еквівалент якої він отримує у вигляді платні. Інакше підприємцю немає сенсу наймати робітника. Отже, вартість, створена робочою силою, повинна бути більшою, ніж вартість самої робочої сили. Місячна вартість робочої сили, необхідної для виробництва певних елементів комп’ютерів, становитиме 60 тис. г. о., але чистий дохід становить 130 тис. г. о. Це означає, що робітник отримує за свою працю не повну вартість продукту, створеного ним, а лише певну частину, величина якої в цілому достатня для відтворення працівника як такого. Цей надлишок над вартістю робочої сили К. Маркс назвав додатковою вартістю. Виходячи з цього, структура вартості товару, що вироблений за умов застосування найманої праці, буде такою: W = C + V + m, де W – вартість товару; С – вартість постійного капіталу, перенесена на продукт; V – вартість змінного капіталу; m – додаткова вартість. Висновок про те, що нову вартість в цілому і додаткову зокрема створює робоча сила, а засоби виробництва лиш переносять свою вартість на продукт, не означає, що постійний капітал не відіграє ніякої ролі у виробництві додаткової вартості. Тому, що процес праці неможливий без знарядь і предметів праці, отже, і виробництво вартості і додаткової вартості без них неможливе. І навпаки, без живої праці, носієм якої є робоча сила, засоби виробництва не можуть функціонувати. Оскільки додаткова вартість створюється робочою силою,, то ступінь зростання капіталу слід вимірювати відношенням додаткової вартості до змінного капіталу: mІ = m / V, де mI - норма додаткової вартості; m – додаткова вартість; V – змінний капітал. Норма додаткової вартості – це відсоткове відношення додаткової вартості до змінного капіталу. Поділ капіталу на постійний і змінний дає можливість з'ясувати, що постійний капітал виступає лише як передумова для створення й збільшення вартості. А створює і збільшує вартість лише жива робоча сила, куплена на змінний капітал, яка своєю конкретною працею переносить стару вартість (утворює), а абстрактною працею не лише відтворює вартість робочої сили (заробітну плату), а й створює додаткову вартість (збільшує вартість). Отже, перш ніж почати процес виготовлення товарів та послуг, підприємець повинен мати певну суму грошей. В США мінімальна сума, необхідна для відкриття своєї "справи" у сфері нематеріального виробництва, становить приблизно 20 тис. доларів. Це означає, що підприємець володіє капіталом у грошовій формі. Але перетворення грошей на грошовий капітал відбудеться лише тоді, коли ці гроші будуть пущені в оборот з метою отримання прибутку. Після цього підприємець закуповує необхідні засоби виробництва і робочу силу, внаслідок чого відбувається перетворення грошового капіталу на продуктивний (або виробничий), що означає першу стадію руху капіталу. Друга стадія здійснюється в процесі виробництва, результатом її є виготовлення товару. Водночас відбувається перетворення продуктивної форми капіталу на товарну, вартість якої вища від вартості коштів, витрачених підприємцем на засоби виробництва і робочу силу. Відповідь на те, наслідком чого є таке зростання, можна отримати, згадавши особливості змінного капіталу. На третій стадії відбувається реалізація товару, і товарний капітал перетворюється на грошовий. На цій основі можна дати визначення кругообороту капіталу. Кругооборот капіталу - безперервний рух капіталу, в якому він послідовно перетворюється з однієї форми на іншу і повертається до вихідної точки з приростом. Названі три форми капіталу — продуктивний (виробничий), торговельний і грошовий — називають функціональними. Оборот капіталу. Проте рух капіталу не обмежується лише кругооборотом. Оборот капіталу — кругооборот капіталу, який розглядається не як одиничний акт, а як процес, що постійно повторюється. Оборот авансованого підприємцем основного капіталу відбувається тоді, коли витрачені ним кошти на придбання засобів праці повністю повертаються до нього. Це означає, що основний капітал підприємства здійснив один оборот. Час обороту основного капіталу складається з часу виробництва і часу обігу. Час виробництва містить: робочий період — кількість робочих днів, за які виготовляється продукт. Наприклад, легковий автомобіль на сучасних заводах сходить з конвеєра кожні 3—4 секунди, а корабель треба будувати кілька років; час дії природних сил на продукт (наприклад, час, коли достигає зерно); час перебування сировини, матеріалів, комплектуючих виробів тощо, у виробничих запасах на складах. Вирішальне значення для скорочення цього періоду мають своєчасні поставки продукції; час перерв у процесі праці (на поточний ремонт тощо). Час обороту основного капіталу (з урахуванням його функціональних форм) — час, який витрачається на закупку засобів виробництва, і час реалізації готового продукту. Оборотні фонди (сировина, паливо, електроенергія та ін.) здійснюють свій оборот протягом кожного виробничого циклу. Тому їх оборот відбувається значно швидше. Щоб рух капіталу підприємства здійснювався безперебійно, необхідно, щоб він перебував одночасно у всіх трьох формах і переходив з однієї форми в іншу. З витратами підприємця на основний і оборотний капітал органічно пов'язані витрати на виготовлення товару. Висновки Зі сказаного вище випливає, що: Поняття “метод” від грецького слова “методас” – шлях до чогось: шлях до пізнання, вчення, теорії. Тому по відношенню до політекономії поняття метод застосовується як шлях до вивчення системи виробничих відносин в їх тісній взаємодії з розвитком продуктивних сил. Таким чином, метод політекономії – це система прийомів, способів пізнання та перетворення економічної життєдіяльності способу виробництва. Узагальнюючим науковим методом, яким користується політекономія, досліджуючи закономірності функціонування соціально-економічної системи або її окремих елементів, є діалектичний метод. Він передбачає вивчення явищ і процесів економічного життя: 1) в їх загальному зв'язку і взаємозалежності; 2) в стані безперервного розвитку; 3) коли кількісні зміни, які виникають у процесі розвитку, ведуть до змін якісних. Джерелом розвитку будь-яких процесів згідно з цим методом визначається єдність і боротьба протилежностей. Конкретно діалектичний метод реалізується в політекономії ( так як тут неможливо застосувати метод лабораторного аналізу або експерименту) через метод наукової абстракції. Абстрагування в політекономії означає мислене очищення наших уявлень про економічні процеси від випадкових, минулих, одиничних явищ, фактів і характеристик. Такий підхід дозволяє встановити суть процесів і не змішувати її з формою, в якій дані процеси постають перед нами на основі їх безпосереднього сприйняття. Метод політекономії включає такі складові: 1. Філософські і загально-наукові принципи. 2. Закони матеріалістичної діалектики. 3. Категорії філософії. 4. Закони і категорії політекономії. 5. Досвід економічного аналізу цивілізованих країн. Процес кругообороту капіталу, що безперервно повторюється, в ході якого до підприємця повертається в грошовій формі авансований капітал, називається оборотом капіталу. Оборот капіталу відбувається у часі. В своєму русі він проходить стадію виробництва і дві стадії обігу. Час, на протязі якого авансований капітал проходить стадію виробництва і стадію обігу, становить собою час обороту капіталу. Час обороту в свою чергу складається з часу виробництва, тобто часу, на протязі якого капітал перебуває в сфері виробництва і з часу обігу, тобто часу, на протязі якого капітал перебуває в сфері обігу. Важливу частину часу виробництва становить робочий період тобто час, на протязі якого предмет праці піддається безпосередній дії праці і створюється готовий продукт. Основний капітал - це та частина продуктивного капіталу, яка бере участь в кількох виробничих циклах, свою вартість переносить на створюваний продукт частинами і в процесі виробництва не змінює своєї натуральної форми (будівлі, споруди, машини, обладнання і т.д.). Оборотний капітал - це та частина продуктивного капіталу, яка бере участь лише в одному виробничому циклі, свою вартість переносить на створюваний продукт відразу повністю і в процесі виробництва змінює натуральну форму (сировина, матеріали, паливо і робоча сила). Правда, робоча сила не переносить свою вартість на продукт, вона створює нову вартість. Поділ капіталу на постійний і змінний обумовлений їх різною роллю у виробничій вартості і додаткової вартості. Поділ продуктивного капіталу на основний і оборотний обумовлюється відмінностями обороту його складових частин. Змінний капітал - це лише капітал, авансований на купівлю робочої сили. Він вужчий ніж оборотний. Оборотний капітал - це капітал, авансований на сировину, матеріали, паливо і купівлю робочої сили. Отже, це поняття ширше, ніж поняття змінний капітал. Фізичне зношування основного капіталу викликається самим використанням засобів праці в праці виробництва, а також дією сил природи - повітря, води, спеки і холоду і т.д. Моральне зношування основного капіталу, викликане здешевленням виробництва машин даної конструкції, називають моральним зношуванням першого роду. Вартість основного капіталу, яка переноситься на заново створені товари і повертається до підприємця в грошовій формі після реалізації товарів, утворює амортизаційний фонд. Список використаної літератури Башнянин Г.І. Політична економія. – Київ: Ніка-Центр Ельга, 2000. Білик В. О., Гузик М. М. Еконоічна теорія. – К.: “Вища школа”, 1992. Гош О. П. Політична економія. – К.: “Преса України”, 1999. Климко Г.Н., Нестеренко В.П. Основи економічної теорії. – К.: Вища школа, 1997. Мочерний С.В. Основи економічної теорії. – К.: Видавничий центр “Академія”, 1998. Ніколенко Ю.В. Основи економічної теорії. – К.: Либідь, 1998. Нордгауз Вільям Д., Семюельсон Пол А. Макроекономіка. – К.: “Основи”, 1995. Основи економічної теорії: політекономічний аспект: Підручник / За ред. Г.Н.Климко, В.П. Нестеренко. – Київ: Вища школа, 1997. Самуэльсон П. Экономикс. В 2-х томах. Т.1. – М.: Высшая школа, 1992. HYPERLINK "http://www.ukrreferat.com/" www.ukrreferat.com – лідер серед рефератних сайтів України! PAGE PAGE 29

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Оставить комментарий

avatar
  Подписаться  
Уведомление о
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020