Риторика – загальне поняття, зв’язок з іншими науками, види риторики, красномовство (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
0 31981
Скачать документ

Реферат на тему:

Риторика – загальне поняття, зв’язок з іншими науками, види риторики,
красномовство

1.Загальне поняття риторики.

Риторика (красномовність), або ораторське мистецтво – це наука про
способи переконання і ефективні форми впливу на аудиторію з врахуванням
її особливостей. Вона виникла в стародавній Греції. Як і епос, драма,
музика, скульптура й архітектура, вона вважалася мистецтвом, творчістю,
її величали «царицею всіх мистецтв».

У стародавній Греції риторика була вагомою складовою частиною
суспільного життя. В Гомерових творах справжнім героєм вважався той,
хто не тільки виявляв доблесть, а й умів гарно говорити. Війську
Агамемнона, що завоювало Трою, дуже допомагав своїми промовами старий
Нестор, хоч він уже й не міг безпосередньо брати участі в битві.

Риторика — комплексна наука, тобто її місце — на стику, пересіченні,
причому багаторівневому) ряду наук (етики, філософії, логіки, еристики,
психології, лінгвістики, сценічної майстерності). Інакше кажучи,
риторика начебто вбирає в себе з інших наук такі змістовні компоненти,
які в системі визначають риторику як науку про закони ефективної
мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності. Причому кожний
компонент, пересікаючись та взаємодіючи з іншими, наповнюється якісно
новим, перетвореним змістом, ніж це було у складі тієї чи іншої науки.
Таким чином, риторика — це не просто сума різних змістовних компонентів,
а наука, яка органічно інтегрує в собі необхідні знання.

2. Зв’язок риторики з іншими науками.

Риторика і етика. Інтереси цих наук тісно переплітаються у самому
об’єкті дослідження — моралі (моральні закони), хоча для риторики, на
відміну від етики, не всі закони становлять однакову цінність: головним
для неї є золотий закон «не зашкодь іншому». Що стосується предмета
дослідження, то для риторичної етики таким є поведінка суб’єкта (різні
її види), у якій знаходять своє вираження ті чи інші моральні установки,
а риторика найбільший інтерес виявляє до такої сфери поведінки, як
мовленнєва поведінка, риторика вчинку, і, головним чином, до тих
духовно-моральних умов, які впливають на результативність останньої.

Риторика і філософія. Якщо виходити з розуміння риторики як
філософсько-дидактичної науки, то риторика у такому випадку є складовою
частиною філософії: філософія — наука, яка вивчає всезагальні закони
розвитку природи, суспільства, людини, а риторика становить собою науку
про закони ефективної мисленнєво-мовленнєвої переконуючої діяльності,
знання яких дозволяє людині розвинути системність мислення, мовлення й
поведінки, що, своєю чергою, є основою цілісного (не фрагментарного,
уривчастого) бачення людиною навколишнього світу.

Риторика і логіка. Ці науки, на наш погляд, знаходяться у відносинах
пересічення, і, володіючи спільним аспектом дослідження, у той же час
кожна з них становить собою відносно самостійну й незалежну галузь
науки. Зокрема, якщо предметом логіки є усе мислення в цілому (різні
його види, форми), закони мислення, то предмет риторики — вербальне
мислення й ті закони, котрі забезпечують ефективність даного виду
мислення. Крім того, якщо в центрі уваги логіки перебуває теорія доказу,
то риторику цікавить процес аргументації (не в теоретичному, а в
прагматичному аспекті) і, перш за все, така функція цього процесу, як
переконання.

Риторика і психологія. Нам уявляється, що і ці науки перебувають у
відношенні пересічення: психологія вивчає почуттєво-емоційну сферу
життєдіяльності людини, сферу підсвідомого і закони, які нею управляють;
риторика виявляє інтерес лише до тієї чуттєво-емоційної сторони, яка
активно впливає на сферу вербального мислення і від управління якою
значною мірою залежить ефективність мисленнєво-мовленнєвої переконуючої
діяльності.

Риторика і лінгвістика. На сьогодні ставлення до риторики з боку
вчених-лінгвістів далеко не однозначне: одні вважають риторику складовою
стилістики, інші — культури мовлення, треті — прагматики четверті —
лінгвістики тексту. Все це вимагає детальнішого розгляду відношення
риторики до цілого ряду лінгвістичних дисциплін.

Відповідно до нашої концепції, риторика не є частиною якоїсь із
вищеназваних наук, так само як і ці науки не можна відносити до
складових риторики. Між даними лінгвістичними науками і риторикою є,
безумовно, щось спільне, і в той же час кожна з них, у тому числі й
риторика, становить собою досить самостійну й відносно незалежну галузь
наукового дослідження.

Вважаємо, що спільне для усіх перерахованих наук полягає як в об’єкті
(мовленнєвій діяльності), так і в предметі дослідження (тексті).

Однак своєрідність риторики виявляється, по-перше, у тому, що в центрі
уваги цієї науки знаходиться не лише мисленнєво-мовленнєва діяльність,
але й мисленнєво-мовленнєвий аспект, тобто риторику цікавлять одночасно
дві сторони мисленнєво-мовленнєвої діяльності, що визначається самою
специфікою риторики як науки про закони управління
мисленнєво-мовленнєвою діяльністю, мета якої — переконання. По-друге,
риторика вивчає текст не на одному, а на різних етапах його існування
(породження тексту, текст як процес, текст як продукт).

Зауважимо, що для риторики особливий інтерес становить такий вид тексту,
як публічне мовлення, яке за своїми характеристиками повинно бути
правильним, ясним, точним, стислим, доцільним, виразним. Оскільки
названі мовленнєві якості є предметом дослідження різних лінгвістичних
наук, постільки взаємозв’язок риторики, культури мовлення, прагматики,
стилістики не викликає ніяких сумнівів, навіть більше того, ці науки
здатні, на наш погляд, бути джерелом розвитку одна одної (доповнювати,
збагачувати).

Завдання риторики, як ми вважаємо, полягає у відборі й систематизації
таких смислових компонентів з наведених вище мовленнєвих характеристик,
які дозволяють публічному мовленню повноцінно здійснювати функцію
переконання (ефективного впливу).

Риторика і сценічна майстерність. Публічне мовлення, яке проходить
стадію підготовки, виходить на наступний етап — виконання (виголошення),
який є своєрідним спектаклем. Тому риторика використовує ті компоненти
сценічної майстерності, які забезпечують якість подання публічного
мовлення значной мірою його успіх: роботу над вимовою (дикцією), голосом
(темпом, «польотністю»), мовленнєвим диханням; композиційне оформлення
мовлення, управління мімікою, жестами, позою, ходою; техніку входження в
образ тощо.

Отже, риторика є цілком самостійною наукою, яка передбачає свою систему
законів і предмет дослідження, а також чітку функціольну спрямованості.,
причому риторика не тільки не заважає, а, навпаки, активно сприяє іншим
наукам у розвиткові інтелектуального, духовно-морального потенціалу
людини.

3. Роди й види ораторського мистецтва сучасності розрізняються на основі
ораторського монологу й ораторського діалогу (немонологічні «колективні
форми мовлення).

Розглянемо основні форми ораторського монологу, які виділяють більшість
сучасних дослідників: соціально-політичне красномовство, парламентське
красномовство, академічне, соціально-побутове, судове,
лекційно-пропагандистське, дипломатичне, військове, торговельне
(рекламне), церковно-богословське красномовство.

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ КРАСНОМОВСТВО є одним із найдавнішим родів
красномовства, яке уславило імена Цицерона, Демосфена й інших видатних
ораторів античності та пізніших часів. Демократизація суспільного життя
стимулює ораторську творчість громадян на зборах, мітингах, сесіях
Верховної Ради, сесіях Рад народних депутатів, у клубі, на радіо,
телебаченні тощо. Духовно-інтелектуальна енергія людей передається
завдяки активізації публічного переконуючого слова, яке під тиском
соціально-економічної кризи, політичних катаклізмів стає все більш
гострим, соціально вагомим, необхідним в умовах відстоювання певних
позицій, власних поглядів.

ПОЛІТИЧНА ПРОМОВА — один із найважливіших видів соціально-політичного
красномовства, класичний жанр ораторського мистецтва, до того ж
найдавніший. Дієвість політичних промов змушує політиків надзвичайно
вдумливо ставитися не лише до їх змісту, а й до форми — мови, стилю,
композиції усного або письмового політичного виступу (тексту). Політичні
промови античних ораторів, зокрема Демосфена «Про вінок», «Філіппіки»
Цицерона — неоціненна скарбниця досвіду публічних виступів, особливо в
період зростання національної самосвідомості народу України, його
духовно-інтелектуального відродження.

ПАРЛАМЕНТСЬКЕ КРАСНОМОВСТВО — різновид соціально-політичного роду
ораторського мистецтва, в якому є чимало «секретів» публічного
переконання аудиторії, зокрема оригінальність думок, ґрунтовні
спостереження, яскраві описи, гумористичні сценки, щирі почуття тощо. Ці
класичні постулати можуть не виконуватися, а цінність, дієвість
парламентського красномовства девальвуватися від популістської
маніпулятивної позиції парламентаря, що мало місце у парламентській
діяльності ряду представників держав колишнього СРСР, а також СНД.

МІТИНГОВА ПРОМОВА має на меті з’ясувати, зробити зрозумілою актуальною,
значущою, хвилюючою громадську проблему, спонукати слухачів до певних
дій. Вона перебуває на стику політичного й дипломатичного жанрів
красномовства, відзначається посиленою експресивністю, виразністю,
апелює до колективних емоцій, прагнень, часом уступає своєрідною
прилюдією до мобілізації колективних зусиль для важливої та невідкладної
мети.

Теоретичне й практичне оволодіння всіма різновидами
соціально-політичного красномовства як формами публічного виступу
необхідне тим, хто займається активною освітньо-виховною,
громадсько-політичною діяльністю.

АКАДЕМІЧНЕ КРАСНОМОВСТВО — один з найдавніших видів ораторського
мистецтва, зокрема у риторичній традиції слов’ян. Просвітницька
діяльність Ярослава Мудрого, князя Володимира та багатьох інших видатних
діячів культури закладала основи академічного (шкільного, вузівського)
красномовства.

Видатні науковці, зокрема Феофан Прокопович, Григорій Сковорода, М. В.
Ломоносов, Петро Могила та інші були не лише творцями, а й
пропагандистами наукових знань, які вони прагнули наблизити до найширших
народних мас. Академічне красномовство поділяється на три види: 1)
Власне академічне (наукова доповідь, реферат, огляд, дискусія); 2)
Вузівське красномовство (лекція, цикл лекцій); 3) Шкільне красномовство
(шкільна лекція, розповідь, опис, бесіда тощо). Академічне
красномовство, на думку багатьох дослідників, зокрема О. Михневича, є
фундаментом, базою лекційної пропаганди, яка набула особливої
популярності, масовості у 60—80-ті роки XX ст., але у 90-ті роки
переживає кризу, шукає нові форми й методи роботи з масовою аудиторією.

Питання вузівського та шкільного красномовства вчителя досліджували
багато вчених, вони відзначали могутній етико-естетичний,
пізнавально-виховний потенціал живого слова вчителя, що було спрямоване
не лише до розуму, а перш за все до серця вихованців. Педагогічна та
риторична спадщина А. С. Макаренка, В. О. Сухомлинського, Івана Огієнка,
Григорія Ващенка, С. П. Іванової, Є. О. Ножина, Ю. В. Рождественського
та інших справила значний вплив на формування академічного красномовства
вчителя, вихователя, лектора в нових демократичних умовах.

СОЦІАЛЬНО-ПОБУТОВЕ КРАСНОМОВСТВО охоплює соціально значущі побутові
ситуації. Сюди відносять ювілейну, похвальну промову, надмогильну, усну
побутову оповідь, тост (застільна промова), анекдот тощо.
Соціально-побутове красномовство має яскраво виражені національні
традиції, виступає частиною національної духовної культури народу, його
логосфери, живить розвиток усіх інших видів красномовства.

Спеціалісти відзначають велику роль побутового красномовства у
розвиткові ораторських здібностей мовця, зокрема вчителя-вихователя,
який повинен діяти адекватно ситуації, переконливо, впливово, у
найрізноманітніших соціально-побутових ситуаціях виховувати
комунікативну культуру своїх учнів, вихованців.

Неперевершеним розповідачем своїх усних гумористичних оповідань був
український письменник Остап Вишня, блискучі «вечірні розмови» тривалий
час вів із слухачами й читачами газет незабутній Максим Рильський.
Особливою пошаною у всьому світі користуються майстри застільних промов
(тостів) народів Закавказзя, Середньої Азії. Полонив серця вихованців
усними побутовими оповідями-імпровізаціями, мудрими казками великий
педагог В. О. Сухомлинський, який творив їх у Школі під Блакитним Небом,
у Школі Радості.

СУДОВЕ КРАСНОМОВСТВО почало активно розвиватися в Росії із середини XIX
ст. з появою суду як елемента демократизації суспільного життя, коли
слово правозахисника ставало інструментом у відстоюванні закону.

Імена знаменитих судових ораторів, людей найвищої професійної
кваліфікації, високого морального обов’язку, демократів за переконанням,
стали відомими у політичній, науковій, громадській сферах — А. Ф. Коні,
О. І. Урусов, П. С. Пороховщиков, П. О. Александров, Н. П. Карабчевський
та багато інших.

У теорії російського судового красномовства вищим достоїнством
вважається простота, ясність викладу, що досягається нелегко. Судовий
стиль хактеризується чітким вираженням мети, відсутністю штучної
розпливчасті, манірності, доступністю у сприйнятті, вмінням доцільно
використовувати художню літературу, засоби естетичного впливу на
слухачів, правильний тон промовця тощо.

Високою є відповідальність судового промовця перед долею, а іноді і сами
життям людини, тому він повинен приділяти величезну увагу підвищення
свого професіоналізму, зокрема рівню ораторської культури. Судове
красномовство поділяється на такі види:

1) звинувачувальна (прокурорська) промова;

2) захисна (адвокатська) промова;

3) самозахисна промова;

4) промова громадського обвинувачувача;

5) промова громадського захисника;

6) судова промова.

Судові оратори нагромадили величезний досвід високопрофесійного
використання красномовства в ім’я закону, правди, справедливості,
демократії, механізму. Видатний судовий діяч А. Ф. Коні писав: «Слово —
один з найпрактичніших видів зброї людини. Безсиле саме собою, воно стає
могутнім та невідворотним, коли сказане уміло, щиро й вчасно».

Учитель-вихователь у своїй освітньо-виховній роботі часто використовує
моменти всіх видів судового красномовства, приділяючи значну увагу
набуттю знань, умінь, навичок своїх вихованців у всіх видах
красномовства, зокрема у самозахисній промові, що може згодитися їм у
подальшій роботі, навчанні, відстоюванні власних позицій.

ЛЕКЦІЙНО-ПРОПАГАНДИСТСЬКЕ КРАСНОМОВСТВО активно розвивалося у З0—80-ті
роки XX ст., але у 90-ті роки у зв’язку із глибокими
соціально-політичними зрушеннями переживає певний кризовий період. Цей
рід ораторського мистецтва включає три основні види:

1) науково-теоретичні лекції;

2) науково-популярні лекції (лекція-концерт, кінолекція,
лекція-екскурсія);

3) науково-методичні лекції.

У кожному із цих видів красномовства наукові проблеми розглядалися у
трьох видах аудиторій: спеціалістів,.неспеціалістів,
спеціалістів-лекторів (методистів).

Науково-популярні лекції містять у собі, крім логічно побудованого
наукового змісту, елементи експресивно-емоційні, які «включають»
психологічні канали сприйняття слухачів, сприяють формуванню
переконання. Вони мають досить багато підвидів: крім зазначених, це і
лекція-інформація, і лекція-репортаж, і лекція-спогад,
лекція-інструктаж, лекція-показ, лекція-бесіда тощо.

Педагогічна діяльність учителя, викладача вузу включає в себе безліч
елементів лекційно-пропагандистського красномовства в усіх видах та
підвидах, зокрема, вчитель може виступити і як оратор, і як полеміст,
майстерно й доцільно використовуючи елементи науково-теоретичної,
науково-популярної, науково-методичної лекцій з акцентом на
науково-популярний напрям у молодших, середніх класах та
науково-теоретичний — у старших; вузівський викладач на гуманітарних
факультетах, зокрема на педагогічному, філософському, філологічному,
журналістики, акцентує увагу студентів на методичних, технологічних
засадах красномовства педагога, формуючи риторичну особистість
майбутнього педагога — майстра усної переконуючої комунікації.

Учитель, викладач не повинні зловживати монологічними формами у своїй
лекційно-пропагандистській практиці. Варто активно використовувати
діалогічні й полілогічні форми комунікації, що стимулюють
мисленнєво-мовленнєву та комунікативну діяльність учнів, студентів.

Цикли лекцій створюються на основі єдності предмета, проблеми
обговорення; вони є досить продуктивним шляхом у викладі ґрунтовних
науково-теоретичних проблем, складних за змістом, широких за обсягом,
або популярних, модних, які відповідають запитам даної аудиторії.

Лекція-інформація містить у собі повідомлення про невідомі слухачам
факти, є найпоширенішим видом у лекційній діяльності вчителя, викладача
вузу. Лекція-інструктаж готує слухачів до виконання якоїсь роботи,
відзначається методичною спрямованістю. Лекція-показ — це розповідь про
певні методи роботи із демонстрацією того, як необхідно цю роботу
виконувати. Лекція-бесіда має діалогічну спрямованість, тому що мовець
включає в інтелектуальну співтворчість аудиторію, чим значно активізує
її увагу, інтерес до обговорюваних проблем. Лекція-репортаж є розповіддю
про побачене під час екскурсії, подорожі по історико-культурних місцях
рідної або зарубіжної країни, враження про зустріч з цікавою людиною
тощо. Найчастіше використовується на заняттях в групах із журналістським
профілем навчання. Лекція-спогад присвячена подіям історії, учасником чи
свідком яких був оратор. Вона відзначається значним ступенем інтимізації
процесу спілкування, довірливістю, емоційністю, яскраво виявляє
духовно-інтелектуальний світ мовця, систему його цінностей, запити,
потреби, цілі.

Педагог-оратор мусить володіти особливостями всіх цих видів та підвидів
лекційно-пропагандистського красномовства, відчуваючи запити аудиторії,
формуючи своїм живим словом нові високі громадсько-політичні інтереси
слухачів, їхню життєву позицію, акцентуючи увагу на лекції-бесіді,
найдемократичнішому підвиді лекційно-пропагандистського красномовства в
умовах гуманізації та демократизації освіти.

ДИПЛОМАТИЧНЕ КРАСНОМОВСТВО — розвивається у державах, які проводять
активну державотворчу політику, формують свій міжнародний авторитет
тощо. Українське дипломатичне красномовство зазнало розквіту в різні
періоди державного будівництва, зокрема за часів Богдана Хмельницького,
Запорізької Січі, а також у період розбудови незалежної, суверенної
України у 90-ті роки XX ст.

Дипломатичне красномовство включає в себе такі два основні види:

1) промова на міжнародній конференції;

2) промова в процесі дипломатичного акту.

Зазначимо, що дипломатичне красномовство вимагає від оратора високого
рівня мисленнєво-мовленнєвої та комунікативної культури, зокрема
абсолютно правильної вимови, вільного володіння рідною та іноземною
мовами, здатності мислення і мовлення, точності, стислості, доцільності
мовлення, розвиненого чуття мови, високого загальнокультурного рівня,
освіченості, інтелігентності, індивідуального стилю мовлення,
спілкування, думок, ідей, пропозицій.

Дипломатичне красномовство в Україні нині активно розвивається,
задаються основи українського національного красномовства дипломатів
суверенної незалежної держави, яка повинна посісти гідне місце на
міжнародній арені.

Красномовство людини, яка мусить ефективно діяти словом у різних
комунікативних ситуаціях, зокрема при спілкуванні з іноземцями, має
включати в себе елементи дипломатичного красномовства, яке дозволить
досягти поставленої мети найкоротшим шляхом — шляхом професійного
володіння живим переконуючим словом.

ВІЙСЬКОВЕ КРАСНОМОВСТВО є одним із найдавніших; воно розвивалося в усі
часи та в усіх народів, зокрема й в Україні в період відстоювання нею
своїх національно-політичних інтересів, боротьби із численними
іноземними ворогами. Слово — це зброя, сила й могутність якої
визнавалася й визнається провідними воєначальниками, політиками,
державними діячами, а також спеціалістами в сфері ораторського мистецтва
від часів античності й до наших днів.

Українське військове красномовство найяскравіше представлене в
ораторській спадщині часів Запорізької Січі, у документах, матеріалах,
мемуарних спогадах провідних військових діячів періоду Великої
Вітчизняної війни, коли хід військових подій часом прямо залежав від
сили переконуючого слова командира.

Усім пам’ятне військове красномовство князів Київської Русі, котрі
завжди попереджали ворогів про те, що йдуть на них війною: «Йду на ви!»,
талановита військова (теоретична й практична) спадщина О. В. Суворова —
автора славнозвісної праці «Наука перемагати», де в одному з розділів
Суворов виклав основи .«Словесного повчання солдатам». Тут подано
основні засади військового красномовства: говорити із солдатами їхньою
мовою мислити своєю головою, діяти відповідно до обставин, майстерно
маневруючи, розвивати творчість, а не шаблонність у всьому з метою
перемоги над ворогом, який може бути численнішим, але слабкішим духом
від «солдат-героїв», «диво-богатирів».

Мова військових відзначається лаконізмом, наближеністю до розмовного
мовлення, насиченістю прислів’ями, приказками, афоризмами, оригінальніс
тю, доцільністю, кмітливістю, дотепністю.

Військове красномовство має кілька основних різновидів: промова-наказ
інструктивна промова, виступ на військово-політичну тему, надихаюча про
мова, заклик. Комісари Великої Вітчизняної війни активно використовували
такий різновид військового красномовства, як бесіда перед боєм, щира
бесіда після бою, де широко використовувалися емоційно-психологічні
фактори зокрема гумор, гостре дотепне слівце.

РЕКЛАМНЕ КРАСНОМОВСТВО — один із різновидів соціальне значущого
красномовства, що активно розвивається на Заході і починає розвиватися у
незалежній демократичній Україні.

Рекламне мовлення на Заході розуміється як особлива сфера практичної
реальності, продуктом якої є словесний твір — рекламний. Його основні
риси – зміст і зовнішнє оформлення (відмінні від нерекламних),
функціональні знаки, місце у загальній сукупності текстів, які
створюються даною мовою, зокрема, американська реклама — це складна
структура, у створенні якої беруть участь художник-ілюстратор,
лінгвіст-рекламолог, рекламний агент, менеджер та інші. Реклама — це
особливий «товар»; її зміст не повинен зашкодити покупцям, тому в ній
наявні елементи правових та етичних характеристик. Друкована реклама має
на меті зачепити увагу покупця, зацікавити, викликати бажання купити
товар, що рекламується. Логічна сторона тексту підпорядкована
естетичній, вона повинна бути максимально зручною для сприйняття, а
також бути ясною, привабливою, емоційною, як певний вид ідеологічних
текстів.

Рекламне красномовство в Україні робить перші кроки на шляху завоювання
як внутрішнього, так і зовнішнього ринку, йому ще бракує
професіоналізму, культури, інколи зраджує почуття міри й смаку, вже
з’являються і штампи, кліше, які не приваблюють аудиторію, відлякують
«крикливістю, настирливістю або прямими запозиченнями.

ЦЕРКОВНО-БОГОСЛОВСЬКЕ КРАСНОМОВСТВО (ГОМІЛЕТИКА) — Один із видів
церковного красномовства, який має давні традиції, свою історію,
видатних майстрів слова, таких як Іоанн Златоуст, Василій Великий, та
інші.

Гомілетика — наука богословська; вона пояснює теорію церковної
співбесіди, пастирського проповідування слова Божого, історію
проповідницької літератури, визначає цілі проповіді, надає практичні
рекомендації, поради через «уроки віри й благочестя».

Релігійні оратори мають великий вплив на слухачів не тільки завдяки
духовному змісту Біблії, проповіді, а й завдяки красі, естетичній силі
всіх видів мистецтва — архітектури, живопису (іконопису), музики
(хоровий спів у православних, органна музика у католиків), цілющим
ароматам кадильниць тощо. Церковно-богословське (гомілетичне)
красномовство приділяє значну увагу ЗМІСТУ й ФОРМІ промови, проповіді,
духовної бесіди, зокрема виховується людина в дусі християнської
поведінки відносно Бога, ближнього, самого себе, у т. ч. через
вишуканість стилю мовлення, його багатство, ясність, експресивність
тощо, а також завдяки зовнішньому вигляду проповідника, священика, який
повинен бути благопристойним, благородним у думках, словах, вчинках,
стриманим у руках, не сміятися у храмі говорити не голосно й не тихо, а
відповідно до акустичних характеристик храму, до предмета мовлення тощо.
Ці та інші поради церковно-богословських ораторів становлять для
вчителя-вихователя значний інтерес, оскільки частиною багатої духовної
культури народу й усього людства, відкривають допитливому розумові нові
грані художньо-ораторського мовлення церкви, важливі аспекти впливу не
лише на розум, а й на емоції та волю слухачі, коли виховується довір’я
до мовця, бажання поділитися з ним найпотаємнішими думками й почуттями.
На нашу думку, здібний учитель інтуїтивно використовує елементи
гомілетики у світській щиросердечній бесіді з вихованцями, а свій виступ
забарвлює сповідальними рисами.

Однією із суттєвих ознак демократизації життя суспільства є перехід від
повчаючого МОНОЛОГУ до гострого ДІАЛОГУ з реальним чи уявним опонентом,
розвиток еристики. Не применшуючи значення монологічної форми
відзначимо, що авторитарний монолог адміністративно-командної системи
став протиріччям демократизованого суспільного життя, яке будується на
діалозі в політиці, пропаганді, навчанні.

Вчені-методологи, методисти з проблем риторики, еристики, теорії аргу
ментації пишуть про необхідність ефективного, інтенсивного підвищенні
мовної ерудиції суспільства, зокрема працівників у галузі освіти. Хто
нині перемагає у полеміці, дискусії, науковому спорі? Очевидно, той, хто
добре знає загальний настрій, інтереси групи, яка представляє в цілому
громадську думку, хто завойовує її повагу, довір’я, співчуття чесним,
продуманим викладом своєї позиції, яка повинна бути спрямована на
інтереси суспільства суверенної держави.

Отже, діалог — це величезне надбання людства, не лише витвір людини, а й
певною мірою творець людської особистості.

Основні різновиди діалогу: дискусія, диспут, полеміка, бесідаполілог,
спір тощо. На думку відомого болгарського дослідника Гіргіна Гіргінова,
багате й повнокровне спілкування можливе між духовно багатими людьми,
гострий, змістовний і дієвий діалог характерний для діалектичне мислячих
людей, творчих особистостей, які постійно працюють над своїм
духовно-інтелектуальним зростанням.

Діалог реалізується у таких основних формах, серед яких найпростішою є
спір, що виникає начебто сам собою, під час зіткнення двох різних точок
зору, думок, позицій. Завчасно підготовлений, продуманий спір становить
собою дискусію (диспут). Відомо, що у навчально-виховному процесі ця
форма є дуже популярною і продуктивною, її охоче використовують
різноманітні неформальні об’єднання молоді, у дискусійних клубах тощо.

Бесіда є ефективним навчально-виховним інструментом у спілкуванні з
учнями, студентами, які прагнуть до самовираження, самореалізації у
діалозі із вдумливим, доброзичливим співрозмовником.

Ділова нарада — ефективний спосіб інтенсифікації виробничих стосунків,
пошуку оптимальних виробничих шляхів. У засобах масової інформації також
охоче використовують значний духовно-інтелектуальний потенціал інтерв’ю,
прес-конференції, де чітко, яскраво виявляється творчий потенціал кожної
особистості. У навчальних та інших аудиторіях активно використовуються
такі заходи, як ділова гра, «круглий стіл», вечір запитань і відповідей
тощо, які максимально інтенсифікують комунікацію учасників, є
оптимальним шляхом де активізації інтелектуальних ресурсів
співрозмовників, особливо серед молоді. Для більшості видів діалогу
притаманна полемічність розмови, зіставлення, протиставлення різних
точок зору! великі пристрасті, емоції, які часом не контролюються
розумом, що різко знижує їхній творчий потенціал, призводить до
конфронтації, про що завжди пам’ятає досвідчений, підготовлений
диікутант, полеміст.

Демократичний діалог — досить складний соціальний феномен; будучи
інтердисциплінарним, він вимагає комплексного, системного вивчення,
співпраці різних наук — логіки, філософії, мовознавства, психології,
етики, педагогіки.

Педагог, викладач мусить глибоко вивчати, аналізувати такі аспекти
діалогу, як логічний (суттєва форма мислення), соціальний і
соціологічний (між різними соціальними групами), лінгвістичний (роль
слова у діалогічному спілкуванні, сутність словесної творчості,
структура, функції мови), психологічний (аналіз душевного стану
співрозмовників), історичний досвід (осмислення багатющих за змістом,
яскравих за формою взірців), аксіологічний (розкриття його ціннісного
значення й сенсу), педагогічний (вчити вести творчий діалог,
прищеплювати бажання висловлювати ідею, ділитися своїми думками,
переконаннями, формувати почуття поваги до співрозмовника),
політологічний’ (ідейно-політичний аспект діалогу, застосування,
з’ясування ідейно-політичних моментів у різних формах діалогу).

Такою є загальна схема розподілу жанрів ораторського мистецтва на
основні роди й види. Вона, звичайно, дещо спрощує реальну дійсність і не
дає можливості побачити всю багатоманітність живого мовлення,
спілкування з метою формування переконань на традиціях як античного
світу, так кращих набутків світової і національної риторичної спадщини.

Використана література:

Сагач Г. Риторика. К: вид-во “Ін юре”.2000р.

Молдован В.В. Риторика: загальна і судова.- к: вид-во “Юрінком” 1998р.

PAGE

PAGE 2

Похожие документы
Обсуждение
    Заказать реферат
    UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2018