Реферат

на тему:

Захер-Мазох про характер любовного діалогу. Психологічний зміст феномену
мазохізму

У творчості письменника Л. Захер-Мазоха віддзеркалилися ідеї, які мали
безпосереднє відношення до психології. Л. Захер-Мазох на основі
фольклорного матеріалу Галичини показує природну пристрасть людей, в
якій обоє абсолютно взаємозалежні. Безпосереднім наслідком першої
зустрічі людей має бути поневолення. Воно стає взаємним. Хоча й кажуть,
що один при цьому постає як поневолювач, а інший — як поневолений,
стосунки між ними, на думку В. А. Роменця, вкладаються в знамениту
структуру, геніально проаналізовану Гегелем у «Феноменології духу». В
цьому відношенні поневолення психологія має свої інтереси. Для того, щоб
люди залежали одне від одного, має бути єдина засада цієї залежності,
те, що їх об’єднує. Найприродніший потяг у цій справі — статева
пристрасть, в якій обоє виявляють абсолютну залежність, адже кожен є для
іншого особою-партнером.

Проте над цією природною пристрастю підноситься психологічна
новобудова-особистість, яка має свої інтереси в природній залежності.
Щойно людина сягає до рівня особистості й водночас несвідомо перебуває в
залежності від пристрасті, вона відчуває, що надто хиткою є її
новобудова-особистість, яка гостро переживає свою залежність від особи
іншої статі. У цій суперечності, що постає в переживанні особистісної
незалежності й водночас у відчутті невідпорної залежності, людина вбачає
реалізацію своєї гідності в особистісному домінуванні над іншою особою,
поневоленою пристрастю. Остання тримає свою гідність у повному
самопідкоренні індивідові, самовідданому злитті з ним, досягаючи цим
ефекту піднесення над буденним рівнем і досягненням у такому злитті
статусу особистості поневолювача.

Таку залежність — повне самопідкорення іншій людині, певний фаталізм
плоті чудово показав у своїх творах Леопольд фон Захер-Мазох (1836—1895
pp.). Народився він 27 січня 1836 року у Львові в родині начальника
поліції. Його мати була дочкою українського вченого-медика, ректора
Львівського університету Франца Мазоха. Перші 12 років свого життя він
прожив серед українців, у селі Винниках та у Львові. З особливою
теплотою згадував Захер-Мазох свою годувальницю, українську селянку
Гандзю, яка була для нього тоді ближчою від батька, матері й усього
оточення. Вона, як пише в статті «Захер-Мазох. З його життя» Олександр
фон Захер-Мазох, «прищепила йому, як він сам часто розповідав, любов до
старих рутенських народних пісень, казок і переказів, любов до
малоруського народу»1.

Спочатку він вивчає право в Празькому університеті. У зв’язку з
переїздом батьків до м. Грац, Захер-Мазох з 1853 року осягає історичні
науки в тамтешньому університеті. У 1856 році Захер-Мазох здобув учений
ступінь і габілітацію на приват-доцента з історії в цьому ж
університеті. Свій перший роман «Галицькі історії» Захер-Мазох написав у
1858 році, а в 1864 році німецькомовний читач відкрив для себе
екзотичний світ Східної Галичини, прочитавши повість «Дон-Жуан з
Коломиї». Прізвисько «Коломийський Дон-Жуан» вказує на його літературний
прототип. На думку героя, кохання в сім’ї, як правило, не переживає
появи першої дитини; повсякденна рутина, нудота сімейного життя вбивають
любов. У всьому ж іншому Дон-Жуан із Коломиї у змалюванні Захер-Мазоха є
збірним образом українського поміщика. Описуючи його зовнішність і
манеру поведінки, письменник протиставляє їх як західноєвропейським, так
і польським. Якщо ж додати, пише польська дослідниця творчості
Захера-Мазоха М. Кланська, що після дружньої бесіди й кількох розпитих з
оповідачем пляшок токайського, герой іде посеред шинку в запальний
танець, ше й приспівуючи буйну, тужну мелодію — портрет українського
шляхтича, змальований Захером-Мазохом буде досить повним.

У 1869 році з-під його пера виходить один із найвідо-міших романів
«Венера в хутрі». Наприкінці XIX століття на сторінках
західноукраїнської періодики було опубліковано до п’ятнадцяти перекладів
творів Захера-Мазоха українською народною мовою (у журналі «Зоря») і
язичієм (у москвофільських виданнях «Слово», «Родимый листок», «Червоная
Русь», «Галичанин»), а також кілька літературно-критичних матеріалів про
нього.

Українською мовою перекладено ті твори Захера-Ма-зоха, в яких
відображалося життя українців, а також інших етносів Галичини: новели й
оповідання «Чорна княгиня», «Перед 1848-м роком», «Привид», роман «Новий
Іов», повість «Єврейський Рафаель».

Кормило Устиянович. Бойківська пара. 1860—1870-ті роки

Мазох не випадково змальовував у своїх творах життя й побут українців. У
полеміці з віденським журналістом Ієронімом Лормом (1886 р.) Мазох
публічно визнав себе русином, недаремно героями всіх його оповідань
стали галичани.

У вміщеному в журналі «Зоря» дописі про очікуваний 25-річний ювілей
літературної діяльності Захера-Мазоха його назвали «щирим другом і
прихильником нашого народу». На ювілейне привітання, надіслане редакцією
«Зорі», Захер-Мазох відповів щирою подякою, виявивши взаємну повагу до
українського часопису й патріотичні почуття до Галичини та українського
народу: «Наскільки пошле мені Бог життя і здоров’я, — писав він, — я
продовжуватиму боротися за наш край і малоросійський народ»1.

Слід зауважити, що у своїх творах Мазох не використовував ні поширену в
тодішній імперії назву «рутени», ні нинішню «українці», здебільшого він
писав про «малоросіян». Автор-оповідач, від чийого імені ведеться
розповідь (часом він так і зветься — Мазох) часто вживає вирази: «у нас»
(тобто у східній Галичині), «наш селянин», «ми малоруси», — в чому
віддзеркалюється автобіографічний зв’язок із зображуваним.

У селянському середовищі Захер-Мазох виокремлює два основних типи:
бунтарів і страждальців. Як зазначає письменник, більшість галицьких
селян належать саме до другого типу. Водночас він нерідко змальовує
образи героїв незламного, гайдамацького типу, можливо тому, що вони були
драматичнішими й викликали більший інтерес у читачів. Карпатські
опришки, яких Захер-Мазох називає «гайдамаками», виступають у його
оповіданнях як народні месники за всі ті знущання й кривди, що їх
завдавали селянам польські пани, їхні прислужники та прихильні до них
священики. Це так звані «справедливі» розбійники, які грабують багатих,
але не чіпають бідних, а також австрійських державних урядовців, часом
навіть допомагають їм. Найвиразніший серед цих опришківських образів —
історично-легендарний ватажок Олекса Довбуш.

Оповідання про опришківський рух і переказ про Олексу Довбуша автор
написав в 1874 році під назвою «Гайдамак». Це оповідання має чіткий
нарисовий характер і містить у рамках розповіді самого автора про його
прогулянку в Карпати з добірним австрійсько-польським товариством два
сюжети: історію гуцула Миколи Оброка, колишнього опришка, що після
скасування панщини в 1848 році кинув опришківство і став господарювати в
горах, та історію Олекси Довбуша. При нічній варті гуцул Оброк оповідає
авторові та його міським знайомим пригоди зі свого й Довбушевого життя.

В оповіданні «Гайдамак» Захер-Мазох протиставляє незіпсовану, самобутню
культуру Сходу міській цивілізації Західної Європи. «Там ми бачимо
втомлену Европу, вичовгану, немов каміння, що вгрузає в землю під нашими
ногами, хворі народи, обтяжені всіма недугами, які несе з собою старість
і багатство, там не лишилося нічого, що було б виміряно й вираховано,
зважено й визначено… Тут же, навпаки, по-юнацькому висхідні нації, які
з дитячою безпосередністю приглядаться до таємниць світу, що з любов’ю
пригортає до свого серця, сповнені почуття природної доцільності, не
обтяжені жодними спогадами про тяжке минуле; вони вдивляються у майбутнє
без нерозумних сподівань, але й без остраху й сумнівів»1. У цих словах —
засаднича концепція письменника, ключ до його поглядів на українське
селянство.

Але найбільше в цьому оповіданні нас цікавить романтичний мотив, яким
автор прикрашає подальшу історію Довбуша, коли в його життя входить
Дзвінка. Захер-Мазох наділяє її типовими для його жіночих постатей
рисами: красою, пристрастю й жадобою панувати над чоловіком і його
упокорювати. Вивідавши таємницю сили Довбуша, Дзвінка проробляє магічні
дії, й Олекса стає жертвою свяченої кулі.

Л. Васильович-Сапогівський у розвідці «Захер-Мазох і русини» (1880 р.)
із задоволенням стверджував, що «…руські селяни, дівчата і жінки,
сталися ідеалом для Захер-Мазоха. Не находить він між ними жодної
поганої, а гуцулки — то вже над міру величає»2.

До осягнення ж того, що згодом дістало, з легкої руки сексопатолога Р.
Краффта-Ебінга, назву «мазохізм», найближче підійшов з-поміж
західноукраїнських інтерпретаторів творчості Мазоха С. Лабаш, обізнаний,
як можна зрозуміти з його висловлювань, з оцінкою Мазохової белетристики
в німецькомовній критиці, де проблема еротизму в його своєрідних
писаннях досить жваво дискутувалася: «Захер-Мазох між нинішніми
романістами виділяється оригінальним поглядом на значення жінки в житті
чоловіка, а так як вона у нього завжди стоїть на першому плані, повна
всепоглинаючої пристрасті, то ми маємо право як основну ідею цілого
циклу романів Захера покласти незвичайний фаталізм плоті»3.

Щоправда, слід зауважити, що «мазохістський комплекс», який згодом
небезпідставно побачили в белетристиці Захер-Мазоха Р. Краффт-Ебінг, 3.
Фройд, Ж. Дельоз та інші, не лежав на поверхні його творів, а був
прихований від читацького загалу товстим шаром усталених
літературно-художніх умовностей і традиційних цінностей. Однак сучасний
дослідник, озброєний методологією психоаналізу, без труднощів зможе
помітити в ритуальному танці (що «стає колом весільним»), описаному
Захер-Мазохом, характерну рису мазохізму — мужчина оволодіває гордою,
сильною й деспотичною жінкою після завданого нею приниження, зазнавши
душевних мук і самокатувань.

Як уже згадувалося, термін «мазохізм» ввів до спеціальної літератури з
питань статевої патопсихології у 1886 році віденський психіатр Р.
Краффт-Ебінг. Олександр фон Захер-Мазох у статті «Захер-Мазох. З його
життя» зазначив, що «Краффт-Ебінг, не спитавши дозволу, використав при
нагоді імена живих людей у своїх працях»1. І сам Мазох не зовсім був
задоволений від того, що Краффт-Ебінг взяв його прізвище для назви
відомого збочення. .

Проблему мазохізму одним з перших розглянув Зігмунд Фройд у «Трьох
нарисах з теорії сексуальності» (1905 р.) і в метапсихологічній праці
«Потяги й долі потягів» (1915 р.). До неї він звернувся також пізніше у
статтях «Дитину б’ють» (1919 р.) та «Економічна проблема мазохізму»
(1924 p.).

Фройд поділяв мазохізм на чоловічий і жіночий. Причому зауважував, що
чоловіки, як правило, ставлять себе в мазохістських фантазіях, так само
як і в інсценуваннях, які необхідні для їх реалізації, на місце жінки, —
значить їхній мазохізм збігається з жіночою установкою. Фройд вважав
комплекс Едіпа центральним комплексом неврозів і досить часто за його
допомогою пояснював сексуальні відхилення. Різниця між мазохізмом
чоловічим і жіночим, на думку Фройда, полягає в тому, що в жіночої статі
мазохістська фантазія йде від нормальної едіпової установки, а в
чоловічої — від спотвореної, яка вибирає об’єктом любові батька.

У більш пізній праці «Економічна проблема мазохізму» Фройд виокремлює
мазохізм ерогенний, жіночий і моральний. Ерогенний мазохізм, задоволення
від болю, закладено в основу обох форм. Жіночий мазохізм повністю
ґрунтується на первинному, ерогенному задоволенні від болю. Фройд не
випадково назвав цей мазохізм жіночим, адже фантазії мазохіста
переміщають його «в ситуацію, що характерно для жіночості, тобто
означають його перевтілення в істоту кастровану, яка виступає об’єктом
коїту, народжуючу»1.

Якщо для всіх інших мазохістських страждань є необхідною умовою те, аби
вони йшли від коханої людини й перетерплювалися за її наказом, то в
моральному мазохізмі це обмеження відпадає. Стверджуючи, що небезпека
морального мазохізму полягає в тому, що він виникає від потягу до
смерті, Фройд водночас зауважує, що навіть саморуйнування особистості не
відбувається без лібідозного задоволення.

Проаналізувавши погляди на садомазохізм Фройда, який вважав, що садист є
водночас і мазохістом, і у своїй схемі пропонував такий ряд: агресивний
садизм — спрямування проти самого себе — мазохістський досвід —
гедоністичний садизм (завдяки проекції і регресії), французький учений
Ж. Дельоз дійшов висновку, що тема садомазохістської єдності в усіх
фройдівських аргументах становить проблему. На його думку, аналогія двох
органів не обов’язково передбачає перехід від одного до іншого, і зовсім
недоречно виступати з якимось «еволюціонізмом». Суть мазохізму тільки у
формі. Світи збочень, вважає Дельоз, взагалі вимагають того, щоби
психоаналіз був дійсно формальним, майже дедуктивним психоаналізом, який
передусім розглядає форми вчинків у ролі певних романічних елементів.

З точки зору формального психоаналізу найкраще висвітлив мазохізм Теодор
Рейк. Він вирізнив чотири основні риси мазохізму: 1) «особливе значення
фантазії», тобто фантазму (фантазм, що переживається заради нього
самого, або вимріяна, драматизована, ритуальна сцена, яка абсолютно
необхідна для мазохізму); 2) «гарячковість», або «підвішеність»
(чекання, затримка, що виражає той спосіб, яким страх впливає на
сексуальне напруження й перешкоджає йому дорости до оргазму); 3)
«демонстративність» або, скоріше, переконливість (завдяки якій мазохіст
виставляє напоказ свої страждання, засоромленість і приниження); 4)
«виклик» (мазохіст агресивно, зухвально вимагає покарання, яке рятує від
страху й дарує йому заборонене задоволення)1.

Дельоз зауважує, що Рейк, подібно до інших аналітиків, нехтує п’ятим,
дуже важливим фактором: формою договору в мазохістських взаєминах. Як у
реальному житті Мазоха, так і в його романах договір є ідеальною формою
й необхідною умовою любовних стосунків. Смисл мазохі-стського договору
полягає в передаванні символічної влади закону образові матері.

Слід зауважити, що прагнення людини до власного поневолення не
обов’язково пов’язане зі статевими потягами. Звичайно підкреслюють
прагнення людини до самодіяльності й самоутвердження, самореалізації,
але є також потяги протилежні — втрата інтересу до такої самореалізації.
Йдеться не про специфічне задоволення від такої втрати, а передусім про
те, що людина позбавлена життєвої наснаги, відповідальності перед собою
приймати рішення. Перед нею постає певна домінанта, і вона підпорядковує
домінанті свою істоту, щоб дістати якусь данину від іншої особи. При
цьому певні частки своєї істоти людина залишає для самодіяльності й
самореалізації, про що, зокрема, зазначається під час підписання
договору між Захер-Мазохом і Вандою фон Дунаєвою.

Проте безпосередній сенс мазохізму, зауважує В. А. Роменець, можливо,
полягає в тому, що людина прагне за допомогою інших відчуттів посилити
відчуття статеве, яке в цьому випадку стає домінантою, а інші відчуття,
хоч би якими сильними вони були, набувають властивостей субдомінантних,
уніфікуються під статеву рубрику, яка стає абсолютизованою.

Список використаної літератури

Делез Ж. Представление Захер-Мазоха // Венера в мехах. Москва, 1992.

Захер-Мазох Л. Вибрані твори. Львів, 1999.

Нахлик Є. Рецепція Леопольда фон Захер-Мазоха в західноукраїнському
літературному процесі XIX ст. // Українська література в Австрії,
австрійська — в Україні: Матеріали міжнародного симпозіуму. Київ, 1994.

Фрейд 3. Работы о мазохизме // Венера в мехах. Москва, 1992.

Alexander von Sacher-Masoch. Sacher-Masoch. Aus seinem Leben //
Sacher-Masoch L. Der Juden-raphael: Geschichten aus Galizien. Wien;
Koln; Graz, 1989.

1 Alexander von Sacher-Masoch. Sacher-Masoch. Aus seinem Leben //
Sacher-Masoch L. Der Judenraphael: Geschichten aus Galizien. Wien; Koln;
Graz, 1989. S. 6.

1 Нахлик Є. Рецепція Леопольда фон Захер-Мазоха в західноукраїнському
літературному процесі XIX ст. // Українська література у Австрії,
австрійська — в Україні: Матеріали міжнародного симпозіуму Київ, 1994.
С. 113.

1 Цит. за: Українська література в Австрії, австрійська — в Україні:
Матеріали міжнародного симпозіуму. С. 122.

2 Там же. С. 115.

3 Там же. С. 115-116.

1 Alexander von Sacher-Masoch. Sacher-Masoch. Aus seinem Leben //
Sacher-Masoch L. Der Judenraphael: Geschichten aus Galizien. S. X—9.

1 Фрейд 3. Работы о мазохизме // Венера в мехах. Москва, 1992. С. 353.

1 Делез Ж. Представление Захер-Мазоха // Венера в мехах. С. 254.

Похожие записи