Реферат на тему:

Я – концепція як фактор життєтворчості у юнацькому віці

Основні аспекти життєтворчості особистості.

До проблеми творчості, життєвої активності, внутрішнього потенціалу
особистості, звертається багато авторів, і, зважаючи на актуальність
даної проблеми сьогодні, будуть звертатися ще не раз. Адже це проблема
формування активної, творчої особистості, яка є суб’єктом власного
життя, а не пасивним спостерігачем.

Отже, в найбільш загальному вигляді, творчий процес пов’язаний із
взаємодією суб’єктивного і об’єктивного, в результаті якої з’являється
нове – творчі ідеї, теорії, гіпотези, винаходи, твори мистецтва тощо.
Нове як продукт творчості містить як певну частину оригінального,
такого, чого ще не було, так і частину старого, вже відомого і звичного
[21].

Деякі теорії, автори підкреслюють, що творчість є продукт духовного,
тому вона повинна бути вільною від зовнішнього детермінізму. Тоді вона
буде вільною від стереотипів та продуктивною, тобто буде створювати
оригінальні ідеї. Отже, творча особистість повинна володіти
незалежністю, свободою, впевненістю.

Сьогодні актуальним є питання створення освітніх програм, тобто
стратегічним завданням будь-якого виховного, освітнього закладу є
стимулювання життєвої активності вихованця, формування в ньому суб’єкта
власного життя, суб’єктом життєтворення. Активність – це здатність
змінювати навколишнє середовище відповідно до своїх потреб, а також
здатність змінювати самого себе відповідно до певної системи власних
цінностей, своїх можливостей, життєвих диспозицій.

Особистість – найдинамічніший творець дійсності, такий, що
безпосередньо, щоденно її розвиває та стверджує своїми потребами,
вміннями, вольовим, емоційним, творчим потенціалом. Креативність –
здатність суб’єкта до перекомбінації елементів ситуації в нові, досі
невідомі йому комбінації. Творчий потенціал індивіда може проявлятися в
усіх сферах його життя. Творчість – спосіб самореалізації індивіда
[19;21].

Кожна людина має свою історію, свій життєвий шлях, який вона проходить
і будує самостійно. В.Н.Романець пропонує такий погляд на цю проблему:
“життєвий шлях людини – це її індивідуальна історія, що має свої межі,
певні періоди, міру завершеності, вичерпності. Творчий шлях є шляхом
постійних модифікацій особистісного світу, метою якого є творення
людиною самої себе. Життя — це передусім переживання людиною свого
життя, минулого, сьогодення, її злетів і падінь. Л.В.Сохань розглядає
життєвий шлях як продукт реалізації життєвих планів, цінностей людини.
Життєвий шлях – це життя, свідомо побудоване і практично прожите
особистістю на основі розуміння сенсу життя і свого місця в ньому.
В.О.Таленко самореалізацію розглядає через набуття людиною власної
самості [41;13].

До проблеми креативності неодноразово зверталися дослідники, та вона
залишається найменш розгаданою частиною людської активності. Російський
дослідник проблем творчості П.К.Енгельмеєр зазначав: “Творчість – це
життя, а життя – це творчість”. Дійсно, людина сама творить себе, робить
своє життя унікальним і неповторним. Щодня його змінюючи, вона оновлює
його, що є необхідним атрибутом будь-якої творчості.

Самореалізація – це здійснення особистісних можливостей “я”
посередництвом власних зусиль, а також співдіяльності з іншими людьми.
Самореалізація активується по відношенню до тих рис, властивостей і
якостей людини, які раціонально прийняті і підтримуються суспільством.
Разом з тим людина є такою, якою вона зробить себе сама, наскільки вона
сама себе відчуває. Самореалізація залежить від успішності оцінки
зовнішніх умов і себе по відношенню до цих умов. Передумови до
самореалізації закладені в самій природі людини і існують як задатки,
які з розвитком людини, з формуванням їх особистісних якостей стають
основою для самореалізації. Образ світу також змінюється на протязі
життя людини. Він повинен ставати все більш повним і адекватним. Однак
умовою успішної самореалізації є динамічна, функціональна єдність, де
образ світу і образ “я” ніби врівноважені через адекватне розуміння
свого місця в світі і використання адекватних соціальних вмінь. При тих
чи інших порушеннях цієї рівноваги людині для вирішення проблем
самореалізації приходиться шукати умовно-компенсаторні шляхи по типу
психологічного захисту.

Важливе значення в житті людини відіграє спрямованість, мотивація. Саме
ці явища скеровують діяльність людини в певному напрямку. Вони
визначають ціннісні орієнтації, моральні критерії, шляхи, засоби
досягнення цілі. А.Ма??? виділяє два типи мотивації: дефіцитарну
мотивацію і мотивацію буття. Дефіцитарна мотивація забезпечує реалізацію
дефіцитарних потреб, які не забезпечують розвиток особистості, а тільки
знімають напруження задовольняють потребу на деякий час. Мотивація буття
забезпечує реалізацію відповідних потреб. Це такі потреби як розвиток,
самовдосконалення, духовне зростання, тобто вони йдуть дальше простого
задоволення, і забезпечують ріст особистості. Особистість, яка керується
такими мотивами здатна до більш повного сприйняття і розуміння себе та
світу, здатна до спонтанності, творчості, більш незалежна від оточення і
вільна у своєму життєвому виборі.

Для повноціннішого розвитку особистості необхідною умовою є задоволення
базових потреб, особливо таких як любов, безпека, прийняття. Ці потреби
в першу чергу задовольняються в сім’ї, де закладаються основи духовного
розвитку, позитивної я-концепції. Діти народжуються з природнім
прагненням до активності, пізнання, творчості і це необхідно
підтримувати і розвивати.

В людині існує тенденція до руху вперед чи потреба в розвитку в
напрямку того, що можна назвати самоактуалізацією чи психологічним
здоров’ям. Тобто в людині живе сила, яка штовхає її до єдності,
самостійності, до здатності побачити істину, до творчості. Людина
побудована так, що вона прагне до більш повноцінного буття, до того, що
називається позитивними цінностями – до спокою, доброти, відваги,
чесності, любові, безкорисності, правдивості [33,193].

“Життя – це проблема, яку повинні вирішувати ми. Життя – це
відкриття… Безперервне відкриття, яке ми здійснюємо відносно себе і
навколишнього світу” (К.Ортега –і-Гоксет).

Життя вимагає від особистості актуалізації всіх її духовних і фізичних
можливостей, певних знань та навичок, які допомагають якнайкраще
пристосуватися до середовища з врахуванням зовнішніх умов та можливостей
індивіда.

Отже, можна виділити два поняття: “життєтворчість” та “мистецтво
життя”.

Життєтворчість – це духовно практична діяльність особистості, що
спрямована на проектування планування, програмування та творче
здійснення нею свого індивідуального життя. Особистість в цьому процесі
виступає як розвинена індивідуальність, суб’єкт свого індивідуального
життя, а об’єктом творчих діянь особистості виступає її власне життя.

Мистецтво життя – це особливе вміння і висока майстерність в творчій
побудові особистого життя, що ґрунтується на знанні життя, його законів,
розвиненій самосвідомості та володіння системою засобів, методів,
технології програмування та здійснення життя як
індивідуально-особистісного життєвого проекту[22;7].

Створюючи та здійснюючи своє індивідуальне життя, особистість водночас
створює і суспільні форми буття, які по суті і складаються з діянь
реальних особистостей, тобто такі форми, в яких особистість репрезентує
себе в якості соціального суб’єкта, носія та виразника інтересів тих або
інших соціальних спільностей.

Зрозуміло, що життєтворчість не можна звести лише до технологічної
процедури. Життя має свій зміст, свої закони, свій вільний простір, а
тому життєтворчість – це наука. Разом з тим це і мистецтво, оскільки в
цьому акті творчості присутня фантазія, прояви індивідуальності людини.
В життєтворчості втілюється весь внутрішній світ людини: її
духовно-моральні якості, естетичні смаки, уявлення про себе та оточуючий
світ. Життя дає широкий простір для свободи вибору та прояву
індивідуальних характеристик особистості [22;7-8].

Життєтворчість передбачає не просто прояв людської індивідуальності,
тому що особистість може володіти не тільки соціально цінними
характеристиками. Тобто, при здійсненні свого життя особистість повинна
орієнтуватися не тільки на себе, а й на певні культурні, соціальні
орієнтири, цінності.

Життя людини – досить суперечливий і динамічний процес. Він вимагає від
людини вміння освоювати нові реалії її соціального та індивідуального
існування, духовної гнучкості з тим, щоб вона могла регулювати свої
зусилля відповідно до можливостей. Котрі надає їй життя. В людському
житті нічого раз і назавжди не гарантовано, не визначено. З моменту
народження людина має тільки одне – можливість стати людиною. Її
майбутнє проблематичне і невизначене, вона постійно ризикує перестати
бути сама собою, єдиною і невіддільною від свого “я”. Людина як і її
життя – це втілена проблема, завдання яке ще слід вирішити. Людина
вільна в тому чи бути їй собою чи ні і якщо так, то якою і ким їй бути.
Це постійне зусилля спрямоване на те, щоб залишитись собою, а не
перетворитись на порожню оболонку, на “зомбі” дії якого запрограмовані
кимсь іншим. Отже, людське життя – це активно творчий процес,
спрямований на відкриття унікального, неповторного в собі та реалізацію
цього у власному житті, що потребує безперервних особистих зусиль.

Але чи завжди людина виступає справжнім суб’єктом життєтворчості?
Безумовно, ні. Є безліч прикладів. Коли людина з режисера свого життя
перетворюється на безталанного актора чи спостерігача. І навіть
залишаючись творцем свого життя людина не завжди здатна успішно
спланувати і організувати своє життя. Людина може творити власне життя
за висловом Ліни Костенко, у “діапазоні мети та метушні”. І навіть одна
людина коливається між різними життєвими орієнтирами. Кожний робить свій
власний вибір і в період кризи особистість повинна знайти сили в собі,
щоб знову знайти себе, свої життєві цілі, цінності [22;43].

Є.Фрамм вважає, що людина вибирає між двома основними принципами
володіння та буття.

Життя, що ґрунтується на принципі володіння, перетворюється на ілюзію –
ілюзорне панування та гонитву за речами. Людина прагне знайти сенс життя
в зовнішньому світі, у владі, в грошах, але це все не може замінити
внутрішнього багатства, справжнього задоволення від виконаної справи,
досягнутої цілі.

Принцип буття – це форма активно-творчого ставлення до світу. Але
активність не тільки в розумінні зовнішньої активності, а й внутрішньої,
продуктивного використання власних здібностей, внутрішнього потенціалу.

Умовою самобутнього творчого життя виступає творче ставлення до себе,
яке починається з самопробудження, самопізнання, відчуття природної
краси свого внутрішнього світу, з відкриття і розвитку в себе
духовності, тобто орієнтація на вищі, універсальні цінності [22;49].

Потреба життєвого пошуку, осмислення сенсу життя – одна з природних і
найважливіших потреб людини. Проте часто ми не знаємо в якому напрямку
шукати, де знайти себе. Звідси й постійна напруженість людського
існування, яку іноді помилково приймають за щось зайве чи невротичне.
Проте криза – це не крах, вона має два вектори — рух до катастрофи і
шлях до оновлення. Вибір за людиною.

Принцип життєтворчості передбачає, що предметом творчості стає не тільки
зовнішній, а й внутрішній світ людини, коли вона будує власне життя
відповідно до певного морального позитивного задуму, що має особистісний
смисл, котрий у кінцевому результаті збігається з загальнолюдським.

Фундаментом творчості є свобода суб’єктивної активності людини.

Для здійснення свого життя індивід повинен визначитись у своїй власній
позиції щодо себе та світу, визначити свої життєві орієнтири, цілі,
принципи, якими він буде керуватися протягом життя. Необхідне розуміння
та знання своїх можливостей. Це допоможе адекватно оцінити свої
можливості та можливості, які надає суспільство, уникнути суттєвих
суперечностей. Таким чином, пізнаючи себе, свої потреби та враховуючи
зовнішні умови людина проектує своє майбутнє, знаходить способи для
реалізації своїх цілей.

Життєве проектування як психологічний процес може мати стереотипний
характер. Творче проектування пов’язане з відкриттям себе для себе,
використанням власних засобів, що відкриваються в процесі творчого
осмислення [22;302].

Наявність життєвої стратегії допомагає краще орієнтуватися в своєму
внутрішньому світі, спрямовує діяльність особистості.

Важливим елементом життєвого самовизначення людини є усвідомлення нею
свого життєвого призначення, усвідомлення неповторності і своєрідності
власного життя.

Поняття стратегії життя означає цілісне уявлення людини про основні
шляхи і методи досягнення своєї стратегічної мети в житті. Це поняття
включає в себе уявлення людини про послідовність здійснення життєвих
цілей, планів, завдань у різних сферах суспільного буття і щодо самої
себе. Поняття стратегії життя відображає не просто певну позицію
особистості у певний час. Стратегія життя – це процес. Разом із зміною у
часі особистості (її духовний розвиток, здобуття знань і набуття
практичного досвіду), разом із ускладненням і уточненням моральної і
естетичної, зміцненням вольової і збагаченням інтелектуальної сфер,
переструктуруванням ціннісної системи, разом із змінами зовнішніх умов
життя у неї змінюється, коригується і стратегія життя.[22;302]

Людське життя може здійснюватися або як процес, що відбувається
стихійно, або як усвідомлено і творчо спрямований шлях життя.

Життєтворчість полягає у активному, відповідальному, творчому ставленні
особистості до себе, до світу, до вирішення життєвих завдань. Вона
передбачає постійний розвиток, самовдосконалення особистості, адже
життєтворчість вимагає набуття нових знань, вмінь, пов’язаних з самим
процесом життя. До них можна віднести вміння спілкуватися, встановлювати
контакти, адекватно оцінювати свої можливості та умови середовища,
здатність до нетрадиційного переходу у вирішенні проблем та інше.

Життєтворчість можлива за умови розвитку всіх сфер особистості:
духовної, емоційної, вольової, інтелектуальної, моральної; за умови
самопізнання та розкриття внутрішнього потенціалу особистості.

Особистість є не лише “ансамблем суспільних відносин”. Вона дійсно
“господар” власних психічних функцій (В.Джеймс), найвища інстанція, що
інтегрує життя людини як таке (Г.Олнорі). Особистість є цілісністю, яка
має певну глибину, самовизначається, діючи свідомо та цілеспрямовано
(В.Штерн), що дає їй змогу створювати світ власного буття.

Особистість не просто адаптується, пристосовується до навколишнього
середовища. Вона спочатку виділяє. Виокремлює себе з оточення, щоб
пізніше вже в інший спосіб, вибірково пов’язати себе з ним. Зовнішні
фактори детермінації життєдіяльності особистості відкинути неможливо,
але вони заломлюються через внутрішню своєрідну структуру, набутий
досвід, індивідуальні відлети, актуальні прагнення. Змінити зовнішній
світ особистість не може, але вона може змінити своє ставлення до нього,
переживання окремих подій життя.

Дослідження можливостей гармонізації особистісного розвитку, яке
зосереджувалося б лише на зовнішньому боці людського існування, або
вивчало б людину поза світом, окремо від нього, не може бути коректним.
Лише постійне зіставлення внутрішнього і зовнішнього себе та інших,
реального й морального є умовою розробки конструктивних технологій
життєздійснення.

Особистість створює свій життєвий світ, структуруючи зовнішню дійсність
відповідно до внутрішньої. Цей світ є певною цілісністю внутрішнього
психічного життя, як усвідомлюваного, так і неусвідомленого у поведінці,
спілкуванні, діяльності. Структура життєвого світу є своєрідним
опосередкуванням структури особистості. Життєвий світ завжди у чомусь
збіднює зовнішню дійсність. Чому відбувається це збіднення? Передовсім
тому, що далеко не все у навколишньому середовищі нас в однаковій мірі
цікавить, не все відповідає цілям нашої основної діяльності, нагальним
потребам.[22;206]

Але водночас відбувається і збагачення зовнішньої дійсності, привнесення
в неї свого, індивідуального, культурно-історичного змісту, забарвлення
її у самостійні кольори. Саме особистість з її планами та установками,
??? потребами та несвідомими імпульсами визначає ракурс, що в ньому
людина бачить зовнішній світ, орієнтується, пристосовується до життя. Ще
давньогрецький філософ казав: “Людина є мірою всіх речей”.

Факторів для взаємо заломлення внутрішнього і зовнішнього багато. Так,
стосунки близьких і чужих, друзів і ворогів, матеріальні обмеження і
моральні стимули суттєво впливають на процес світобудови. У життєвому
світі особистості співіснують не реальні фізичні об’єкти в їх взаємодії,
а їхні суб’єктивні інтерпретації.

Життєвий світ особистості можна розглядати як деяку концептуальну модель
багатовимірного відображення реальності, яка описує об’єктивну дійсність
за допомогою різних перцентивних, вербальних, міфологічних, символічних
мов. Образи, символи, знаки надають світові особливої форми,
індивідуальної “упаковки”. Це пряма і зворотна проекція внутрішнього і
зовнішнього світів один на одного, багаторазово відображена і за кожного
відображення змінювана реальність. [22;207]

Саме розгляд особистості у її життєвому світі дає змогу уникнути
непродуктивної дихотомії матеріального та ідеального, біологічного та
соціального, моралі та суспільства, подолати традиційні відчуження душі
і тіла.

Сучасні дослідження характеризують життєвий світ як соціокультурний
феномен, сферу безпосередньої діяльності людини, що в ній втілюються її
сутнісні сили, необхідну сторону соціально-діяльнісної сутності
особистості для якої найважливішим є процеси світобудування,
світорозуміння та світопереживання.

Життєвий світ особистості, як і кожний світ, має власні координати, свою
просторово-часову мережу. Помилкою було б уявляти особистісний універсум
у фізичних вимірах, досліджуючи особливості сприймання фізичного
простору і часу. Доцільніше визначити саме психологічні координати.

Оскільки реальність у кожної людини відносно автономна і суб’єктивна,
все, що є значущим і байдужим, утіленим і неприйнятним, виступає як
складний фільтр для індивідуально-неповторного відбиття довкілля і себе
в ньому. Час у такому світі доцільно зіставляти з тривалістю життя і
можливою самореалізованістю, ступенем вияву себе, своїх потенцій, мірою
саморозкриття, самореалізації.

Дослідження психологічного часу особистості, його властивостей,
особливостей, переживання, регулятивних потенцій є способом вивчення
життєвого світу, закономірностей його побудови особистістю, специфіки
розвитку, характеру видозмін. Колишнє сприймання особистості як
конгломерату мотивів, потреб, настановлень, відношень, характерологічних
особливостей змінюється вивченням її у реальному потоці життєдіяльності,
всередині унікального й неповторного життя, даного кожній людині.
Розуміння особистості, як суб’єкта життєздійснення, життєтворчості
(В.Н.Роменець, Л.В.Сохань) є розумінням її ставленням до часу життя,
реальних можливостей здобуття нею справжньої свободи самовиразу. Час
становлення особистості, формування її життєвого світу не зводиться до
характеристик часу фізичного як форми буття матерії. Неправильно було б
ототожнювати його і з часом соціально-історичним, який відрізняється
повторюваністю, послідовністю, тривалістю, казуальністю. Не збігається
особистісний час і з часом біологічним, індивідним, який має ситуативний
масштаб і польову орієнтацію. Будучи і організмом і суспільною істотою,
і неповторною індивідуальністю, особистість існує воднораз у різних
часах, певним чином заломлюючи, інтегруючи властивості кожного з них.

У психологічному часі здійснюється своєрідний складний синтез
біологічного і соціального часів, в яких розгортається людське життя.
Набираючи властивостей часу соціального, психологічний час вочевидь не
має однієї (однозначної) спрямованості чи цілковитої необоротності.
Перебуваючи під впливом часу біологічного, психологічний час усе ж
залишається відносно різнонаправленим, не підпорядковуючись самій тільки
циклічності і доволі одноманітним ритмам, і може бути зорієнтованим як у
майбутнє, так і у минуле.

У здорової, самоактуалізованої, гармонійної особистості минуле,
теперішнє і майбутнє співіснують у цілісності, єдності, взаємодії.
Людина не відмовляється від власної історії, інтегрує минулий досвід,
залишаючи його собі, знаючи йому ціну. В опануванні минулим, на думку
А.Бергсона, і лежить ключ до свободи і духовної творчості. [22;221-223]

Людина обтяжена матеріальністю, з якою повинна боротися, бо вона обмежує
її творчі потенції. Матеріальність протистоїть індивідуальності, є
“ворожою” їй, оскільки являє собою вимоги теперішнього, котре завжди є
зовнішнім, тоді як індивідуальність – це акумуляція певного імпульсу,
створеного вибірковим, селективним ставленням до минулого.

Особистість, що вільно функціонує, не відчуває страхів перед майбутнім,
які заважали б нормальному прогнозуванню, витискали б зі свідомості
мрії, бажання, сподівання. Особистісне самопереживання є індивідуальною
формою випереджального самовідображення. Потенціал людини зростає не
лише завдяки накопиченню досвіду, а й завдяки розвитку можливості
прогнозувати.

Гармонійна особистість вміє природно, невимушено жити сьогоденням,
відчуваючи готовність прийняти все, що теперішній час їй пропонує. Вона
не ховається від нових вражень, необхідності прийняття життєво важливих
рішень. Над нею не тяжіють неприємні спогади чи погані передчуття, вона
є відкритою світові з усіма його несподіванками.

Переживання є формою презентації у свідомості тієї реальності, яку ми
називаємо психологічним часом. Психологічний час тим більше розходиться
з часом фізичним, чим активнішим є процес суб’єктивного відоьраження
дійсності з його емоційністю і небезсторонністю.

Психологічний час у певний спосіб скривлює об’єктивну дійсність,
забарвлюючи її у значущі кольори. Він є нейтральним, а пристрастним
відображенням, що має яскраву суб’єктивну валентність. Ми створюємо свій
життєвий світ відповідно до своїх переживань. Найважливішим
диференціюючим аспектом є значення, що його ми надаємо різним складовим
довкілля, узгоджуючи їх з нашими індивідуальними перспективами.

По-своєму сприймаючи плин часу і власний розвиток у ньому, людина
неминуче забарвлює цим сприйняттям усе, що її оточує.

Зміст психологічного часу зв’язаний із наповнюваністю життя значущими
подіями, яскравими переживаннями. Подіями визначаються масштаби перебігу
часу. Готовність до сприймання власного особистісного становлення,
розквіту та згасання в усій його неминучості, суперечливості і
нерівномірності нікому не дається “від бога”. Без постійного
співвідношення сьогоднішнього життя з минулим, пережитим, без спроб
зазирнути у майбутнє людина є беззбройною перед кожною черговою напастю.
Лише свідоме ставлення до часу власного життя стимулює пошук
конструктивних виходів з призових ситуацій, мобілізуючи внутрішні
ресурси. [22;219]

Залежно від того, як людина на певних етапах життя ущільнює, розширює,
звужує, прискорює або вповільнює перебіг власного психологічного часу,
вона по-різному бачить навколишній світ і саму себе, перебуває з цим
світом у злагоді або конфронтації, утверджує власну індивідуальність або
заперечує її, процес самовдосконалення або винаходить дедалі складніші
психологічні захисти. Тобто, чи готова людина визнавати, слухати,
відчувати свою внутрішню глибинну сутність, чи готова прийняти себе з
власними недоліками та позитивами, чи готова взяти на себе
відповідальність за власний особистісний розвиток, реалізацію своїх
можливостей, задумів. Не кожен здатен “побачити” правду про себе,
наважитись зрозуміти себе та власні потреби. Часто ми вдаємося до
різноманітних шляхів втечі від правди, інколи нам добре жити з власними
проблемами, ми ховаємося від них, адже визнання їх існування вимагає від
нас рішучих дій, відповідальності. І ми обманюємо себе, перекладаємо
вину на інших за наші невдачі, за наше небажання творити власне життя.

Для психологічного часу простий, лінійний детермінізм неприйнятний,
оскільки практично неможливо симетрувати особистісно значущі події
минулого, майбутнього, встановити актуальні причинно-наслідкові зв’язки
між тим, що було, та тим, що буде. Ми творимо свій світ “структуруванням
свого життєвого простору” (А.Левій) відповідно до значення, якого
надаємо різним складовим довкілля, узгоджуючи їх з нашими
індивідуальними пріоритетами та перспективами. Згорненість минулого і
майбутнього у миттєвості сучасного творить смислове поле життя всередині
динамічної структури і здійснюється самореалізація. [22;226]

Життєтворчість вимагає розвитку всіх сфер особистості: духовної,
емоційної, вольової, інтелектуальної, моральної та постійного
самовдосконалення.

Життєтворчість – це постійна взаємодія внутрішнього (суб’єктивного) та
зовнішнього (об’єктивного). Зовнішні впливи завжди діють через внутрішню
структуру особистості. З іншої сторони, внутрішній світ особистості
формується в процесі спілкування, діяльності, засвоєння зовнішніх
стандартів поведінки.

Людина користується матеріальними благами та духовними здобутками
людства – з однієї сторони, а з іншої – привносять у суспільство щось
нове, унікальне, глибоко індивідуальне. Тобто, в процесі життєдіяльності
через суспільно корисну діяльність, особистість здійснює, реалізовує
свій власний життєвий проект.

Вираз “стати собою” чи “знайти себе” передбачає не стільки пізнання і
виявлення чогось “даного” індивіду, закладеного в ньому, скільки
самоздійснення, реалізацію вибраної ним сутності і життєвого шляху.
Звичайно, не усвідомивши і не прийнявши своєї психофізіологічної
індивідуальності, не адаптувавшись до власних нейродинамічних та інших
властивостей, особистість не зможе успішно взаємодіяти з середовищем і
виробити ефективний індивідуальний стиль діяльності.

Потреба бути особистістю, яка виникає на певному етапі розвитку індивіда
і фіксується у питанні “хто я?”, — це напружене бажання саморозкритися і
вийти за межі свого буття, залишити себе в інших, притаманне будь-якому
творчому акту, чи то предметна діяльність чи міжособистісна комунікація,
спілкування, невипадково поняття “особистість” тісно пов’язується у
філософській літературі з ідеями свободи і творчості.[25;323]

Акт творчості знімає протилежність особистого і речового,
індивідуального і всезагального, свободи і необхідності, відкриття себе
і самовіддачі, саме в ньому істинне покликання людини.

В чому б не бачила людина своє покликання, воно завжди передбачає
захоплення, прагнення зробити максимум можливого і навіть неможливого.
Людиною рухає не просто потреба, а прагнення до постійної самореалізації
і самовизначення. Найважливішим параметром самосвідомості є порівняння
реального “я” з потрібним і бажаним.[25;324]

Щоб відбутися як особистість, людина повинна могти, сміти і вміти
вибрати свій шлях і прийняти на себе відповідальність.

При всій своїй різноманітності змісту і форм питання “Хто я?” зводиться
до трьох: “Що я можу?”, “Що я смію?”, “Що я вмію?”.

Могти – категорія, яка описує діапазон об’єктивних можливостей і
виборів, що окреслюють потенційні рамки діяльності людини. Сміти –
категорія морально-вольова, описує рівень домагань і моральний
потенціал. Вміти – категорія когнітивна, вона описує знання і навики, за
допомогою яких вона реалізує можливості, закладені в її життєвій
ситуації і у його власній природі.

Ці питання тісно пов’язані між собою. Яким би не був об’єктивний
діапазон її можливостей, людина реально може тільки те, що вона сміє і
вміє, а сміливість без вміння так само неефективна, як вміння без
сміливості.

Давня філософсько-етична формула “Стань тим, що ти є” не просто вимога
розвинути закладені в тобі таланти. Апелюючи до власної активності
особистості, вона говорить їй: ти відбудешся, станеш тим, чим можеш і
повинна стати, тільки якщо ти сама цього захочеш, зумієш зробити
правильний життєвий вибір і докласти для його здійснення максимальні
зусилля. Іншими словами, це формула свободи і самовиховання.

Похожие записи