Пошукова робота з психології

ВЗАЄМОВІДНОШЕННЯ ДОБРА І ЗЛА

Як же співвідносяться між собою розглянуті нами дві основні категорії
моральної свідомості, дві одвічні протилежності — добро і зло?

Насамперед, слід, звичайно, зважити на те, що протилежність цих начал
зовсім не означає, що в основі відносин між ними не закладені й певні
взаємозв’язки. Як будь-які універсальні протилежності, добро і зло в
певному розумінні передбачають одне одного: у світі, де неможливо було б
грішити, де перед людиною не відкривався би специфічний вимір злої волі,
можна було б говорити про що завгодно, тільки не про добро. Добро, як ми
пам’ятаємо, передбачає моральний вибір блага, вільне утвердження
орієнтації на нього. Вільне — отже таке, яке має альтернативу. Якби
такої альтернативи не було, прагнення людини до блага не мало би власне
моральної вартості — не кажучи вже про те, що навряд чи було б
здійсненне саме по собі.

Причому справа тут не тільки у формальній, суто логічній залежності. Щоб
усвідомити себе як моральну особистість, зібрати свою суб’єктивну
енергію в єдине ціле, виховати свою волю, людина має відчувати весь
ризик, усю незабезпеченість добра, яке не може утвердитися без її
вибору, її рішучого вчинку. Ще Г. В. Ф. Гегель у «Філософії права»
підкреслював «необхідність зла» як принципу суб’єктивної
індивідуальності, котрий моральність має здолати, використавши всі
можливості духовного розвитку.

Як зазначають фахівці в галузі педагогіки, особистості, що формується,
може бути потрібен і свій власний, глибоко пережитий досвід зла —
своєрідне моральне щеплення, що гартує її напередодні серйозних життєвих
конфліктів. За словами М. Бубера, «зло людина фактично знає тільки тією
мірою, якою вона знає про саму себе, все інше… не більше ніж ілюзія».
Дитина, підліток, юнак на порозі дорослого життя має так чи інакше
випробувати своє сумління, відчути реальний, не награний страх, реальний
сором, щоб усвідомити внутрішні межі своїх виборів і вчинків на
майбутнє. В набутті цього досвіду, котрого так чи інакше не позбавлений,
мабуть, ніхто, є справжній, неминучий ризик; разом з тим від тактовності
оточуючих дорослих чималою мірою залежить, чи стане цей досвід зла лише
минущим моментом духовно-морального розвитку особистості, чи накладе
згубний відбиток на все її подальше життя. Великий захисник гуманності й
знавець дитячої душі Януш Корчак у цьому зв’язку писав: «Мій принцип —
нехай дитя грішить. Бо ж у конфліктах із совістю і виробляється моральна
стійкість».

Таким чином, без можливості зла, а інколи і його актуальної присутності
в моральній свідомості й поведінці особистості неможливе гартування
справжньої моральної доброти.

Така «необхідність зла», звісно, не означає, що ми маємо його спеціально
вигадувати, тягти звідкілясь у власне життя, або ж, що найгірше,
створювати собі «образи зла» на зразок тих, про які йшлося вище. Не слід
турбуватися про те, що зла для когось не вистачить. Оскільки людина не є
всемогутньою, для неї завжди залишатиметься відкритою царина морального
вибору, один з полюсів якого буде позначений як зло. Потрібна тільки
готовність мужньо й відкрито, не втрачаючи ні власної гідності, ні
любові до ближніх, стрічати зло там, де воно вторгається в наше життя.

Окреслені відносини добра і зла, потрапляючи в поле філософсько-етичного
розгляду, нерідко давали привід для занадто широких узагальнень. Так, у
межах діалектичної філософської традиції, від Гегеля до основоположників
марксизму й далі, утверджується парадигма (взірець) розуміння
взаємовідношення добра і зла в дусі класичної діалектики суперечностей —
як цілковитого взаємоопосередкування, взаємопроникнення і взаємопереходу
між ними. В суспільній свідомості вкорінювалася, аж поки не стала
загальним місцем, думка про те, що зло в історії виявляється чи не
найбільш вдалою і природною формою втілення певного кінцевого добра, що
добро безсиле, поки не знайде доступ до «злих» важелів реального
прогресу, що добрі наміри самі по собі тільки й ведуть, що до пекла, і
т. д., і т. п. Девізом цього діалектичного розуміння, що інколи й
сьогодні сприймається як єдино можливе, можна було б поставити відомі
слова Мефістофеля з гетевського «Фауста»:

Я — тої сили часть,

Що робить лиш добро, бажаючи лиш злого.

У цілковитій відповідності із цим мефістофелівським гаслом у філософії
історії Гегеля зло осмислюється як реальний двигун суспільного прогресу:
саме користолюбство, любов до влади та інші низькі пристрасті людини
головним чином і рухають, за Гегелем, коліщата історичного поступу,
спрямованого до кінцевої свободи й добра. Ще виразніше про зло як
рушійну силу історичного прогресу висловлювався Ф. Енгельс.

Перетворюючись у реальності соціального життя на безпосередньо практичну
настанову, дане уявлення породжувало моральну нерозбірливість у виборі
засобів здійснення ідеальних цілей, вело до виправдання насильства й
жорстокості. Всі ці втілення «діалектики добра і зла» добре відомі нам
із власного соціального досвіду; відомі вони й у світі.

Істотним наслідком утвердження в суспільній свідомості подібної
діалектики виявилося те, що в межах доброчинної, здавалося б, діяльності
стала можливою своєрідна ейфорія щодо зла як начебто необхідного для
досягнення тієї чи іншої позитивної моральної мети. Стало можливим
хвалитися міццю біцепсів, «крутістю» поводження з людьми, кількістю
танків і боєголовок, убачаючи в усьому цьому не лише прояв власної сили
(що завдає радості й дикуну), а ще й певний натяк на святість своєї мети
— адже чим більше зла мусимо ми вчинити задля нашого гіпотетичного
добра, тим, значить, саме це добро має бути вище, могутніше й світліше!

Лише у XX ст., коли «необхідне» зло, нагромаджуючись у житті людей і
суспільства, загрожувало вже стати «непрохідним», таким, крізь яке
взагалі неможливо пробитися нікуди, — почала набувати поширення інша,
альтернативна парадигма в розумінні співвідношення добра і зла. Згідно з
нею, діалектична напруженість і взаємопереплетіння цих двох полюсів
утілюються саме в незмінну актуальність вибору між началами добра і зла
на кожному з етапів реалізації людських цілей, у розуміння того, що
ситуація такого вибору залишається для людини завжди відкритою. Іншими
словами, на передній план виходить потреба у відповідальному моральному
осмисленні кожного із значущих елементів цілеспрямованої діяльності
людини.

Адже вся сучасна історія свідчить, що мало тільки бажати добра — добра,
як вони його розуміли, нерідко хотіли й найжорстокіші тирани, — мало і
працювати задля його реалізації. Важливою є здатність добром робити
добро — так вибудувати конфігурацію своєї дії, своїх учинків і
стосунків, щоб за будь-якого позитивного ефекту вони завдавали
щонайменше зла людям і довкіллю. Надихаючими ознаками руху в цьому
напрямі є поширення засад етики ненасильництва, екологізація сучасної
свідомості тощо.

Наведені загальні міркування дістають цікаве емпіричне підтвердження у
світлі соціологічних досліджень, проведених наприкінці 80-х років проф.
В. О. Лефевром та його співробітниками (США). Дослідники опитали групу
корінних американців і групу емігрантів, які нещодавно залишили СРСР.
Обом групам були поставлені дві серії запитань. Перша з них мала на меті
з’ясувати схильність членів групи до поєднання або, навпаки, до
розрізнення добра і зла, морально позитивного й морально негативного в
ряді типових життєвих ситуацій. Опитувані мали відповісти на такі
запитання:

1. Чи має лікар приховувати від хворого діагноз онкологічної

хвороби, щоб зменшити його страждання?

2. Чи слід карати злочинця суворіше, ніж того вимагає закон,

щоб іншим було невнадно?

3. Чи належить давати хибні свідчення в суді, щоб урятувати

невинну людину?

4. Чи належить підказувати другові на іспиті?

Показово, що емігранти з СРСР, що загалом зовсім не прагнули
зарекомендувати себе радянськими людьми, на відміну від корінних
американців давали позитивні відповіді на поставлені запитання,
засвідчивши тим самим свою звичку до поєднання, змішування добра і зла.

Далі, однак, членам обох груп були запропоновані запитання: 1. Чи
повинна порядна людина в ситуації конфлікту з негідником прагнути до
компромісу?

2. Група терористів захопила літак. Є можливість їх знищити, не завдаючи
шкоди нікому з пасажирів. Інша можливість полягає в тому, щоб спочатку
запропонувати терористам здатися. Керівник групи звільнення прийняв
рішення в жодні переговори із злочинцями не заходити. Чи схвалюєте Ви
його вчинок?

І ось більшість американців, що перед тим наполягали на розмежуванні
добра і зла, схвалили тепер поведінку тих осіб, які йшли на компроміс.
Що ж до колишніх радянських, то більшість із них, попередньо
висловившись за поєднання добра і зла, в даному разі виявилися
прибічниками безкомпромісної поведінки. Таким чином підтвердилося
припущення дослідників: у тих культурних спільнотах, де більшість людей
негативно оцінює поєднання добра і зла, перевага віддається особі, котра
прагне до компромісу (американці); а в тих спільнотах, в яких поєднання
добра і зла оцінюється позитивно, підтримку дістають особи з
безкомпромісною поведінкою11.

Якщо вдуматися, ніякого парадоксу тут немає. Справді, якщо людина зі
шкільної лави й у теорії, й на практиці звикла до «діалектики», що
переплутує добро і зло в єдиний нерозв’язний вузол, для неї в критичній
ситуації, яка потребує відповідальних рішень, легше, природніше,
махнувши рукою на ризик, покластися на «авось», на те, що «крива
вивезе», а під благий намір усі гріхи спишуться, — і ступити на шлях
конфронтації. Якщо ж особа звикла розрізняти добро і зло в
найрізноманітніших обставинах буття — вона і в критичній ситуації
виходитиме з того, що компроміс — це все ж таки відносно менше зло, ніж
смерть, ніж ризик знищення безвинних людей. І вона піде на компроміс
там, де це потрібно.

Таким чином, ми бачимо, що проблеми сутності добра і зла та відношення
між ними мають принципове значення не тільки для етичної теорії — вони
зачіпають надзвичайно актуальні аспекти самого нашого сьогоднішнього
життя. Надалі, говорячи про інші категорії моральної свідомості, ми
матимемо нагоду впевнитися, що й вони — зовсім не якісь сухі абстракції,
в них акумулюються реальні людські тривоги, радощі й страждання. Проте
перш ніж перейти до наступних понять цього ряду — ще одне зауваження
щодо категорії морального добра.

Уявімо собі добродія в буквальному розумінні цього слова, який усе робив
би лише з поваги до морального обов’язку або заради ідеї добра: заради
світлого майбутнього людства сумлінно виконував би свої службові
завдання, з почуття патріотичного обов’язку вболівав би за національну
футбольну збірну, щиро зичачи добра знайомій дівчині, з єдиної цієї
причини пропонував би їй руку й серце… Навряд чи ми назвали б такого
добродія людиною особливо привабливою і досконалою в моральному
відношенні, чи не так? Навіть, мабуть, могли б запідозрити в нього якесь
рафіноване себелюбство. (Хоча Кант, виходячи з основних положень свого
вчення про категоричний імператив, очевидно, вважав, що саме такою і має
бути високоморальна особистість.) То що ж — виходить, прагнення до добра
ще не робить людину по-справжньому доброю?

З огляду на зазначену складність, у сучасній аксіології (теорії
цінностей) на підставі праць М. Шелера (1874—1928) і Н. Гартмана
(1882—1950) прийнято розрізняти інтендовану цінність (тобто цінність, на
яку скерований, реалізацію якої має на меті даний вольовий акт або
вчинок) і цінність самої інтенції (тобто моральну цінність наміру або
волевиявлення, представленого даним учинком). Базуючись на цьому
розрізненні, ми можемо твердити: так, свідомо прагнути до добра, тим
більше всіляко це своє прагнення демонструвати — ще зовсім не означає
справді бути доброю людиною, на ґрунті таких прагнень зростають і
святенництво, і банальний егоїзм.

Нерідко в побуті можна чути зітхання, сповнені образи: «Я їм бажаю
тільки добра, заради їхнього блага роблю те-то й те-то — чому ж вони
мене не люблять? Не поважають?» А не люблять, напевно, тому, що тип
«свідомого» мораліста — далеко не вищий у духовному відношенні тип
людини загалом, і особливої любові, щиро кажучи, ще не заслуговує. Щоб
піднести людину на більш високий ступінь духовного розвитку, мораль, хоч
як дивно це звучить, повинна «здолати» саму себе, «забути» про власне
існування. Добро повноцінне, коли, роблячи його, особа справді забуває
про мораль і замість докорів і самовиправдань переймається реальними
турботами, стражданнями й радощами своїх ближніх. Добро повноцінне, коли
людиною, що його творить, рухає не абстрактна ідея добра, не гола
свідомість обов’язку, а живі почуття любові, жалю, симпатії,,
безкорислива радість спілкування.

Чи значить це, що мораль як така непотрібна, що сама ідея добра має
вмерти в людській душі? Зовсім ні! Навпаки: особа має пройнятися духом
моральності настільки, щоб він міг жити й утілюватися в найглибших її
почуттях, мимоволі й невимушене даватися взнаки в найтонших проявах її
суб’єктивності. Мораль чогось варта тоді, коли вона живе, оскільки живе
людина. Коли людина, забувши про те, що мусить творити добро,
залишається доброю.

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ

Категорія відповідальності тісно пов’язана з уявленням про свободу
людини. Цілком очевидно, що, не маючи свободи, людська особистість не
була б у змозі відповідати за свої вчинки: вони поставали б або як
вираження чужої волі, провідником і знаряддям якої виявилася дана особа,
або ж як результат сліпого випадку, прояв байдужої гри природних сил.
Коли шибку у вашому вікні розіб’є футбольний м’яч, пущений хлопчаком з
подвір’я, вам не спаде на думку картати м’яч, бо він, як просте фізичне
тіло, не міг довільно змінити траєкторію свого руху. Коли ваш собака
стягне зі столу скатертину, ви можете на нього нагримати, але ж не
будете всерйоз звинувачувати його в хуліганських діях, всерйоз
ображатися на нього. Щодо людини вважається, що їй притаманна свобода
дії, свобода вибору, що вона здатна осмислено, з урахуванням можливих
наслідків обирати ТОРІ або інший варіант поведінки, — а тому має нести
відповідальність за обране і вчинене нею.

Втім, легко переконатися, що й стосовно людини міра справжньої свободи
завжди є величиною конкретною, тому моральні висновки про ступінь
відповідальності будь-кого в кожному разі мають бути зваженими. Хтось,
почуваючи себе зле, впав і розбив дорогу річ; хтось не висловив
належного співчуття своєму приятелеві, оскільки й гадки не мав про
нещастя, яке з ним трапилося; хтось, щиро прагнучи зарадити якомусь
лиху, фізично не спромігся цього зробити — маючи сумління, люди можуть у
таких випадках докоряти самим собі, але чи вправі висловлювати їм докір
інші? Чи мали вони достатньо свободи, аби нести відповідальність перед
цими іншими? Вже з огляду тільки на це зрозуміло, що питання про
відповідальність здебільшого не просте й вирішується неоднозначне.

Серед чинників, які слід враховувати при розгляді проблем, пов’язаних з
моральною відповідальністю, — повнота обізнаності з реальними
обставинами даного поведінкового акту, можливість їхнього адекватного
усвідомлення, внутрішній стан суб’єкта, його здатність до відповідної
дії, ймовірність бажаних і небажаних результатів останньої, актуальність
альтернативних варіантів поведінки тощо.

І все ж, коли йдеться про — підкреслимо! — власну відповідальність,
людина із сумлінням найчастіше схильна поширювати її далеко за межі
своєї реальної свободи в конкретній ситуації дії. її не влаштовують
«заспокійливі» міркування відносно того, що, мовляв, усе передбачити
неможливо, а вище голови не стрибнеш. Треба сказати, що неспокій
сумління у подібних випадках, хоч яким би очевидним було наше, сказати
б, ситуаційне алібі в них, має свої підстави. Адже за будь-яких можливих
обставин людина як така, як представник свого роду, є істотою принципово
вільною, отже — відповідальною; якщо ми не хочемо зректися власної
людяності, ми маємо розглядати себе крізь призму цього нашого ідеального
родового стану, маємо, незважаючи на всі конкретно-ситуаційні труднощі,
«підтягувати» себе до нього (що, звісно, ще не дає підстав накидати такі
завищені мірки іншим — тут кожен тільки сам собі суддя).

До проявів цього загальнолюдського статусу вільної й відповідальної
особистості належить та цілком реальна обставина, що людина здатна сама
виборювати, практично забезпечувати для себе простір свободи, котрий
потрібен їй для виконання своїх моральних зобов’язань.

Разом з тим власне моральна відповідальність — це, звичайно, не синонім
екзистенційного відповідання як такого, вона має особливі риси,
пов’язані із специфікою моральності. Показовим для неї є насамперед
осмислення відповідання як гарантованого дотримання певних моральних
зобов’язань, принципово відкритого для контролю з боку тих, перед ким ці
зобов’язання прийняті (іншими словами, морально відповідальна людина не
може робити власну порядність проблемою). Своєрідне смислове поле, в
якому нагромаджується потенціал моральної відповідальності, має, сказати
б, два виміри, дві вісі координат, що визначаються тим, за що відповідає
людина — і перед ким вона відповідає.

Вище вже йшлося про те, що людині з розвиненим сумлінням властиво
завищувати міру своєї відповідальності; це глибоко людський порух душі,
здатність до якого в будь-якому разі свідчить про моральну доброту даної
особистості. Саме наявність цього «вектора завищення» власної
відповідальності і в «Братах Карамазових» Достоєвського принципово
відрізняє позицію Миті й Альоші від позиції їхнього брата Івана. Якщо
Івана співчуття до страждань безвинної дитини й обурення жорстокістю
світу ведуть до неприйняття цього світу і відкидання його законів, то
той же старець Зосима вчить робити з цього обурення і співчуття зовсім
інші моральні висновки. «Якщо ж лиходійство людей обурить тебе гнівом і
скорботою вже непоборною, навіть до бажання помститися лиходіям, то
понад усе бійся цього почуття; відразу ж іди й шукай собі мук так, наче
сам був винним у цьому лиходійстві людей. Прийми ці муки і перетерпи, і
вгамується серце твоє, і зрозумієш, що й сам винний, бо міг світити
лиходіям навіть як єдиний безгрішний і не став. Коли б світив, то
світлом своїм осяяв би й іншим шлях, і той, котрий учинив лиходійство,
може, не вчинив би його при світлі твоєму». Наведеш слова Зосими —
глибока моральна відповідь на бентежні, збурюючі душу питання Івана; цю
відповідь кожен по-своєму і реалізують самим своїм життям брати Івана —
Дмитро й Альоша. Так, ця відповідь уразлива, особливо якщо звести її до
абстрактно-логічної форми, позбавивши того відчуття живої соборності,
спільного духовного подвигу діяльної любові, що надає їй внутрішньої
глибини. Зрештою, щоб відповідати за інших, мало власного ентузіазму,
важливо знати, чи влаштовує це самих «інших»: тут є моральна пастка, в
яку, до речі, потрапив і Достоєвський, коли йому спало на думку, що сама
Росія могла б у всесвітньому масштабі стати таким «відповідачем за
всіх», здатним давати останні відповіді на корінні питання буття інших
народів і країн…

Однак у моральному житті, моральному розвитку людей не буває готових
рецептів. Кожне наше рішення містить у собі елемент ризику, і чим вищою
є та чи інша людська ідея сама по собі, тим вона вразливіша, тим
страхітливішими й болючішими можуть стати всілякі її перекручення. Тому
й не слід забувати про відповідальність.

СПРАВЕДЛИВІСТЬ

Зв’язок даної категорії з розглянутими вище полягає в тому, що вона
фіксує саме той належний порядок людського співжиття, належний стан
справ загалом, який і має бути встановлений унаслідок відповідального
виконання людьми свого обов’язку. На відміну, однак, від категорій, про
які йшлося на попередніх сторінках, категорія справедливості передбачає
не

просто оцінку того чи іншого єдиного явища (добро це чи зло тощо), а
співвідношення кількох (двох або більше) моментів, між якими й належить
установити етичну відповідність; так, справедливо, щоб гідному вчинкові
відповідала заслужена винагорода, злочину — кара, правам — обов’язки й
т. п. Стосовно до між-людських стосунків і суспільного життя загалом
справедливість вимагає етично обґрунтованого розподілу благ між людьми
(хоча конкретні засади такого обґрунтування в різні часи і в різних
культурах, звісно, виявляються різними) —так в етику вводиться уявлення
про суспільство як певного роду системний об’єкт. ,На зазначений зміст
поняття про справедливість указує і його походження. Так, давньогрецьке
dike, що перекладається як справедливість, первісне означало звичай,
спосіб життя, в подальшому ж набуло значення правильного, належного
звичаю. Подібним чином і латинське jus (звідси justitia) означає власне
право, закон. У річищі цієї мовної традиції й з’являються перші спроби
сутнісного осмислення справедливості, що ми їх знаходимо в Демокріта
(близько 460 — близько 380 до н. е.), софістів (друга пол. V — перша
пол. VI ст. до н. е.), Сократа та інших античних філософів. Своєрідним
філософським узагальненням цих спроб можна вважати концепцію Платона,
який надав справедливості значення завершальної з-поміж чотирьох
основних «полісних доброчесностей» — такої, що тільки й дає усім іншим
доброчесностям (тобто розсудливості, мужності й мудрості) «силу
вкорінюватися в людині» («Держава», 4336 с). При цьому в соціальному
плані справедливість, за Платоном, постає як такий ідеальний устрій
суспільства, коли кожен із суспільних станів (тобто правителі, воїни,
ремісники) сумлінно виконує свої обов’язки й не втручається у справи
інших.

Як належний стан речей у суспільстві, державі й світі справедливість
витлумачується і мислителями Давнього Сходу, зокрема китайськими
мудрецями Мо-цзи (479—400 до н. е.), Мен-цзи (372—289 до н. е.) та ін.
При цьому наголос поступово переноситься з розпізнання божественної
справедливості й шанобливого наслідування їй на власні зусилля людей,
які мають у дусі справедливості розв’язувати проблеми суспільного устрою
і міжлюдських стосунків.

Щодо розрізнення відплати, зрівнювання і розподілу як засад
справедливості, то воно має глибокі історичні підстави. Першою формою
справедливості, яку ми знаходимо в історії людського суспільства, була
якраз справедливість відплати, або ретрибугивна справедливість, що
передбачала таке покарання за порушення норм первісної моральності, яке
цілком відповідало б самому цьому порушенню. Порушникові, інакше кажучи,
належало відплачувати його ж монетою, і довгі тисячоліття чільним
принципом людської справедливості залишалося правило тальйону (від лат.
talio — помста): «око за око, життя за життя!» Найяскравішим утіленням
цього принципу став відомий звичай кровної помсти, що мав універсальне
поширення на стадії родового розвитку людства.

Коли ж, нарешті, зазначений принцип, як і вся «відплатна» концепція
справедливості, почав — дуже поступово —здавати свої позиції під
натиском морально-правового устрою ранніх держав, то сталося так
насамперед не тому, що тальйон примножував жорстокість чи принижував
гідність людини, й не тому, що протидія злу засобами такого ж зла
фактично робить людину співучасником його поширення у світі. Головне на
той історичний момент полягало в тому, що за умов утвердження нового
суспільного ладу, котрий долав родову обмеженість, «відплатна»
справедливість жодним чином не могла забезпечити впорядкованість і
законовідповідність суспільного життя, навпаки, сіяла жах і ворожнечу,
вела, по суті справи, до хаосу. Тому, незалежно від свого географічного
положення, етнічної, культурної специфіки тощо, держава на певному етапі
розвитку мала вступити в боротьбу з даним первісним варіантом діючої
справедливості — для того, щоб звільнити місце для більш цивілізованих
її форм.

Важливою рисою категорії справедливості є, як ми бачимо, те, що її
власне етичний зміст надзвичайно тісно пов’язаний із проблематикою
економічною, політичною, правовою. Можна сказати, що «вектор»
справедливості з ідейних і моральних висот спрямований безпосередньо в
конкретику реального суспільного життя — адже ті цінності, про етично
обґрунтований розподіл яких ідеться, є значною мірою цінностями цілком
матеріальними, або ж такими, що мають пряме відношення до життя людини,
її основних прав і свобод, соціального статусу, влади й відповідальності
тощо.

Саме у сфері розподілу матеріальних благ, як уже зазначалося,
недостатність суто зрівняльних форм справедливості виявилася в нашому
столітті з особливою гостротою. Разом з тим цілком відмовитися від них
також неможливо, адже за ними — життєві потреби мільйонів людей.
Проблеми конкретного співвідношення зрівняльних і
пропорційно-розподільчих засад соціальної справедливості в контексті
сучасних ринкових відносин інтенсивно обговорюються, зокрема, в працях
таких теоретиків, як Дж Роулс («Теорія справедливості», 1971), Д. Белл
(«Культурні суперечності капіталізму», 1976) та ін. Підхід до цього кола
питань Дж. Роулса визначається встановленням двох фундаментальних
принципів справедливості: принципу рівної свободи, який утверджує
рівноправність людей щодо їхніх базових свобод, і принципу відмінності,
котрий зумовлює можливість нерівного розподілу благ його спрямованістю
до найбільшої вигоди найменш забезпечених членів суспільства, тобто
умовою максиміну. Що ж до поглядів на справедливість Д. Белла, то він,
перебуваючи на позиціях сучасного неоконсерватизму, вважає, що рівність
можна справедливо встановлювати лише всередині певних соціальних груп;
водночас будь-яка нерівність має відповідати тим умовам життя,
соціальному оточенню, роду діяльності, що визначають місце індивіда в
суспільстві (принцип «релевантних відмінностей» як міри справедливості —
пор. «нерівну рівність» у Г. Сковороди). Зрештою, як зазначає Д. Белл,
єдиним адекватним принципом соціальної справедливості може бути такий:
кожному залежно від його особистого внеску й відповідно до повноважень
та привілеїв, притаманних його сфері діяльності.

Звичайно, викладеними думками сучасний рівень обговорення проблем
соціально-економічної справедливості не обмежується. Однак перебіг цього
обговорення уводить все далі від наївно-утопічних уявлень про
комуністичний розподіл, що панували в нас у недавньому минулому.

ЧЕСТЬ І ГІДНІСТЬ ЛЮДИНИ

Важливим завданням моральної самосвідомості є утвердження
(санкціонування) певних стандартів самооцінки людської особистості До
форм такого санкціонування належать уявлення про честь і гідність
людини. Істотно, що в обох випадках (тобто й щодо честі, й щодо
гідності) йдеться не просто про самооцінку, а, як бачимо, про деякий її
ціннісний стандарт. Високо чи низько оцінює себе в кожному конкретному
разі та чи та особа, залежить від її вдачі, поведінки, обставин; але на
базі морального усвідомлення себе в неї формується певний загальний
стандарт самооцінки, певна сукупність критеріїв власної життєвої
реалізації. Цього загального стандарту вона, з одного боку, повинна сама
дотримуватися у своїй поведінці (уявлення про те, що є «гідним» і
«негідним», що «личить», а що «не личить» робити тощо). З іншого ж боку,
якщо даний ціннісний стандарт є достатньо обґрунтованим, особа має також
вимагати його дотримання і від тих, хто її оточує. Повага власної честі
й гідності з боку інших — невід’ємне право кожної людини.

Водночас між поняттями честі й гідності існують суттєві відмінності.
Власне честь як форма самосвідомості санкціонує певний моральний статус
людського індивіда, певний стандарт його оцінки згідно з належністю до
тієї чи іншої конкретної групи людей — соціальної, професійної,
національної, статево-вікової, за тими або іншими конкретними
уподобаннями тощо. Ви можете мати честь як учений або робітник, майстер
своєї справи, як вояк, як українець, росіянин, єврей, як юнак або
дівчина, як мешканець Києва, як член певного клубу або ж партії тощо;
саме слово «честь» етимологічно пов’язане з «часть», «частина»: в
надбанні даної групи, як матеріальному, так і моральному, в її славі й
доброму йменні, в повазі, яку вона викликає до себе, кожен її член має
свою частину. Звідси й тісний зв’язок поняття честі з поняттям репутації
(від лат. reputatio — роздум, міркування), що позначає загальну думку,
яка складається в суспільстві щодо морального обличчя певної особи або
колективу. Людина честі має піклуватися як про репутацію групи, до якої
вона належить, так і про власну свою репутацію: чи відповідає вона
особисто висоті вимог честі, що належить їй як члену даної групи.

Історично поняття про честь виникає насамперед як відображення родової й
станової диференціації людських спільнот: людина, згідно з первісними
уявленнями про честь, не повинна робити того, що принижує гідність
даного роду або стану. Значення домінанти всієї системи моральних
цінностей ідея честі набуває в так званій рицарській етиці, коріння
якої, на думку дослідників, сягає ще в епоху Троянських війн (світ
гомерівської «Іліади»), розквіт же припадає на часи феодального
середньовіччя.

Після занепаду рицарства у власному розумінні слова типовими
персоніфікаціями «людини честі» стають, зокрема, образи французького
жантільйома, англійського джентльмена. Колоритну картину того, що
становило джентльменське уявлення про честь в Англії XVII ст., дає
розвідка Ч. Л. Бербера «Поняття честі в англійській драмі 1591—1700 рр.»
(1957). Як зазначає автор, честь у ці часи вважалася в Англії виключним
привілеєм вищого суспільного стану — дворянства. Серед розмаїття
конкретних значень поняття «честь» домінують три: честь як визнання,
гарна репутація, честь як щось внутрішньо притаманне самій людині, її
духовна шляхетність і, нарешті, честь як дівоча цнотливість.
Проаналізувавши 235 п’єс англійських авторів того часу (серед них і
більшість шекспірівських), Бербер реставрує розгалужену ієрархію вимог,
які мала тоді виконувати людина честі. Так, зокрема, вона не повинна
була зносити образи. В коханні вона не терпить суперників, якщо ж
суперник з’являється, належить вдатися до дуелі. Вона не може дозволити
перехитрувати себе; її обов’язок —наполягати на своїх правах і захищати
своє суспільне становище. Джентльмену не личить підкорятися чужій волі.
Жити він має відповідно до своїх достатків, себто на широку ногу. Він не
може робити нічого, що пов’язане з прислуговуванням. Його безчестить
погана поведінка дружини або будь-кого з родичів. З дамами він завжди
чемний і піклується про їхню репутацію. Він не може викликати на дуель
людину, перед якою має якісь зобов’язання; спершу він повинен
звільнитися від них. На війні він суворо додержується всіх правил
воєнних змагань: не чинить нападів без оголошення війни, відрізняє
цивільне населення від тих, хто має зброю, не втікає з полону, не
приймає ганебних умов; якщо ж немає інших засобів урятувати честь —
кінчає життя самогубством. Так само невід’ємними рисами честі
джентльмена є обов’язкове сплачування боргів, виконання зобов’язань,
правдивість, лояльність щодо законної влади, відмова від обману,
хабарів, насильства, віроломства тощо .

Звичайно, впродовж історії суттєвий зміст домінуючих у суспільстві
кодексів честі неодноразово змінювався; разом з тим, як можна побачити і
з наведеного переліку, чимало елементів уявлення про честь зберігають
відносну сталість. І в наші дні не втратили свого значення уявлення про
честь і безчестя. Розмивання станових бар’єрів і широка демократизація
моральності почасти позбавили їх колишньої вагомості й прямої
зобов’язуючої сили; нині ми, як цивілізовані люди свого часу, не маємо
тих засобів негайно покарати мерзотника й нахабу, які були в
розпорядженні середньовічного рицаря або джентльмена XVII ст., —можливо,
з цим не в останню чергу пов’язаний нинішній розквіт усіляких
неподобств. І все ж безперечною рисою морального прогресу є те, що
належність до людей честі визначається вже не зовнішніми становими
ознаками, а покликом серця, вихованням, внутрішнім волевиявом самої
особистості. Наявність і в нинішні, важкі для будь-якої шляхетності часи
людей, для котрих поняття про честь зберігає свою життєву вагу, — одна з
істотних ознак наступництва морально-історичного розвитку людства. Втім,
найбільш показовим для історії людської моральності останніх століть є
те, що ідея честі загалом дедалі більшою мірою поступається своїм місцем
у системі моральних пріоритетів ідеї людської гідності.

Якщо поняття честі за самою своєю суттю санкціонує диференціацію людей у
суспільстві, утверджує граничну відмінність можливостей їхньої моральної
самооцінки, то поняття людської гідності висвітлює інший, протилежний
полюс моральної самосвідомості. Воно утверджує принципову цінність
індивіда як людини взагалі, як представника людства, саме цим і
визначаючи моральний стандарт його самооцінки. Утвердити, обстояти або
втратити свою гідність особа здатна лише в такій гранично широкій
перспективі — в проекції власного індивідуального Я на загальнолюдські
потенції, цінності й ідеали. Наскільки повно проявляється в конкретному
поводженні особистості історично сформоване начало людяності як такої,
наскільки людяними є її задуми і вчинки — такою є проблема людської
гідності в її «внутрішньому» аспекті, аспекті морального
самовдосконалення особи. З іншого боку, проблема гідності — це й
проблема забезпечення поваги до кожного індивіда, його людських прагнень
і прав з боку інших людей та суспільства в цілому. Нестача такої поваги
досі, на жаль, залишається відчутною моральною вадою нашого суспільства.

Важливо, що розуміння індивіда як такого, що втілює загальнолюдські
цінності, набуває в ідеї моральної гідності характеру презумпції (тобто
попереднього визнання), а не безпосередньо емпіричної констатації.
Справа не стоїть таким чином, ніби конкретний індивід «заслуговує» право
на людську гідність лише тією мірою, якою він спроможеться втілити у
своєму реальному бутті певні риси, що їх ми оцінюємо як риси «людини
взагалі». Якби такий підхід був можливим, ідея гідності принципово нічим
не відрізнялася б від ідеї честі і, як і вона, виявилася б спрямованою
на моральну диференціацію членів суспільства. Адже поки йдеться про
якісь конкретні, емпірично спостержувані людські риси, завжди можна
бачити, що хтось утілює їх більшою мірою, хтось — меншою; отже,
виходить, хтось має більше, а хтось менше право на власне людську
гідність?

Легко переконатися, що такий підхід виявився би згубним для морального
погляду на людину. Саме людство як сукупний моральний суб’єкт постало б
у такому разі чимось на зразок спортивного клубу, виробничого колективу
чи соціального стану, де є свої «зірки», свої «старійшини» або
«передовики виробництва», є пересічний люд, а є й такі, хто явно не
виправдовує високої репутації члена зазначеної спільноти. Негідники,
одним словом…

Однак до людства неможливо належати більшою чи меншою мірою. Перед цією
ідеєю усі ми морально рівні — від президента до жебрака, від генія
доброти до останнього грішника. Кожен має дбати про «внутрішню людину» в
собі — інша справа, що хтось дбає про неї краще, хтось гірше, а ще хтось
зовсім занехаяв її. Й кожен має поважати цю «внутрішню людину» в інших —
хоча хтось таки поважає її, а хтось ставиться до інших як до добрива для
власної улюбленої персони…

Викладеному розумінню моральної гідності людини відповідає філософське
її бачення як істоти, здатної до трансцендування, тобто до виходу за
межі наявного буття, у сферу постійно оновлюваних можливостей і
перспектив. Поєднуючи в собі актуальне й віртуальне, «поцейбічне» й
«потойбічне», звідане й незвідане, реальне й потенційне, минуле й
майбутнє, — людина, за висловом Достоєвського, є таїна. Але якщо це так,
ми, не розгадавши її (бо ми не боги), не можемо бути цілком певні
відносно того, в якому людському індивіді зазначена таїна втілилася
більшою, а в якому — меншою мірою. Не можемо — навіть якщо б дуже цього
хотіли. Навіть якщо б це нам дозволяв наш моральний погляд на людину.

Втім, якщо не претендувати на остаточне розкриття таємниці людини і на
моральне ранжирування всіх відповідно до реальної гідності кожного, слід
сказати, що певні аспекти людяності як такої все ж відкриті й цілком
зрозумілі для нас, тож не враховувати їх ми не можемо. Як уже
згадувалося, «внутрішня людина» є в кожного, проте один дбає про неї,
інший — ні. Й, стверджуючи презумпцію моральної гідності щодо кожного
людського індивіда, ми водночас абсолютно обґрунтовано кажемо про
когось, що він або вона — людина гідна, тобто належним чином реалізує
свою гідність, а про когось іншого маємо зовсім протилежну думку. Таким
чином, ми ще раз переконуємося, що презумпція гідності — не просто
емпірична оцінка, а ціннісний стандарт, не моральна зрівнялівка, а
основа рівності вихідних вимог і критеріїв, котрим кожен конкретний
індивід може відповідати по-різному.

Що ж конкретно маємо на увазі, коли йдеться про реалізацію ідеї
моральної гідності — про гідне чи негідне людське життя?

Як зазначалося, вичерпного об’єктивного знання про людину ми мати не
можемо, насамперед через її здатність до трансцендування. Однак
принаймні сама ця здатність нам безперечно відома — відома як сутнісна
характеристика людського способу буття взагалі. Без неї людина
неспроможна була б реалізовувати свої вищі потенції. Отже, той, хто
придушує цю здатність у собі або в інших, хто зводить людського індивіда
до суто об’єктивного виміру речі серед речей — безперечно, принижує
людську гідність.

Так само необхідні сутнісні компоненти людяності — свобода, творчість,
любов. І про того, хто здатний будувати відповідно до їх вимог власне
життя і захищати право інших людей на них, можна сказати, що він живе з
гідністю. Навпаки, нехтування цими корінними сутнісними компонентами
людяності безперечно порушує моральну гідність людини.

Вищі духовні здібності людської істоти, як про це свідчить вся історія
світової культури, визначаються її прагненням до Істини, Добра, Краси.
Саме тому, як зазначає грузинський дослідник моралі Г. Д. Бандзе-ладзе,
«поняття людської гідності органічно пов’язане з інтересами творення,
захисту й розвитку цих цінностей». Відповідно до цього гідність людини
порушується тоді, коли вона «не має умов виправдання свого призначення,
тобто коли вона не може осягнути істину й красу. Людська гідність
принижується тоді, коли заважають особі в її розумовому розвитку,
пошуках істини, осягненні правди, коли їй не кажуть правди, обманюють…
Будь-яке приниження істини — приниження людської гідності». Так само
приниженням гідності людини є й будь-яке зневаження її прагнення чинити
добро, творити прекрасне2.

На жаль, ми в нашій давній і недавній історії надто часто — не як
випадок, а як правило — стикаємося з таким станом справ, коли від людей
свідомо ховали істину, всіляко обмежували й принижували їхню свободу,
їхню творчу ініціативу. Це — не тільки гріх комуністичного режиму, але
традиційна вада нашого життєвого устрою загалом. Саме тому й досі
свідомість власної людської гідності — м’яко кажучи, не найсильніший бік
нашого сучасника. Утвердження цієї свідомості, поширення сфери її
компетенції аж до найдрібніших подробиць життя — нагальне завдання як
нашої нинішньої культури загалом, так і кожної окремої особистості, що
прагне ввійти до спільноти цивілізованих людей, для яких, за словами вже
цитованого грузинського філософа-мораліста, гідність була й є вищою
цінністю, тож «будь-яке зазіхання на неї, будь-яке приниження її є таким
же злом, як знищення самої людини».

Як бачимо, розглянуті категорії честі й гідності не тільки протилежні,
але багато в чому доповнюють одна одну, окреслюють взаємопов’язані
аспекти людської моральності. Якщо поняття честі висвітлює площину
особливого в моралі, то поняття гідності висвітлює площину
універсального. Свідомість честі вчить нас солідарності з ближніми,
свідомість гідності — відповідальності перед дальніми. В певних випадках
вони наче продовжують одна одну: так, коли за людиною заперечують ту
моральну цінність, котра відповідає її належності до певної групи або
касти (офіцерів, дворян, учених та ін.), кажуть, що ображено її честь.
Коли ж у її особі принижують саму цю групу, коли належність до останньої
розглядається як те, що ганьбить людину, — йдеться вже про нехтування її
гідністю. Разом з тим честь і гідність ніколи не «додаються» одна до
одної (надмір честі не може скомпенсувати брак гідності, і навпаки), а
саме у взаємодії формують цілісний континуум моральної самосвідомості
людини. Домінуючу ж роль у цій взаємодії відіграє, безперечно, гідність,
без ушляхетнюючого впливу якої ідея честі в сучасному світі втрачає своє
моральне значення. Воно й зрозуміло: адже саме свідомість людської
гідності відбиває ті притаманні моральності загалом тенденції до
універсалізації й гуманізації цінностей особистісного буття.

Похожие записи