Реферат на тему:
Влада як ресурс керівника
Набуття влади індивідом передбачає поєднання на практиці лідерських рис
особистості й посадових можливостей, закладених у структурі управління.
Лідерство — це прояв соціальної активності членів групи колективу. Лідер
— член групи, який самостійно висувається на роль неформального
керівника в умовах певної, досить значущої ситуації, щоб забезпечити
ефективну організацію спільної діяльності людей.
Лідери бувають:
• ситуативні, їх висунення пов’язане з певною ситуацією, особистими
якостями, які можуть у цій ситуації допомогти групі розв’язати наявні
проблеми;
• формальні — офіційно призначені;
• позитивні — їхня діяльність збігається із загальними напрямками
офіційного керівника колективу;
• негативні — це або постійний порушник дисципліни в колективі, або
людина-носій інших цінностей, або ж претендент на офіційну владу в
колективі;
• явні — вони справжні лідери, і це враховують у колективі, особливо,
коли приймаються рішення;
• приховані лідери — неформальні лідери колективу, вплив яких прихований
від офіційного лідера;
• емоційні — їхній вплив базується на симпатії колективу, бажанні
спілкуватися з ними.
Якщо керівник має слабкий вплив на членів колективу, то наявність
сильного неформального лідера значно ускладнює йому життя.
Незалежно від природи влади право командувати виконавцями в організації
реалізується в таких формах: переконання, примус, навіювання.
Стиль роботи керівника визначається типом особистості керівника, рівнем
його виховання, досвідом, умовами роботи підприємства, стадією розвитку
колективу. Це потрібно враховувати, інакше виникатимуть конфліктні поля
суперечок.
Ефективність стилю керівництва визначається:
• показниками діяльності організації;
• психологічним кліматом у колективі;
• плинністю кадрів;
• рівнем конфліктності в колективі;
• виконавчою дисципліною.
Курт Левін (1890-1947), німецький учений, провів в Енн Арборському
університеті США серію експериментів, назвавши три “класичні” стилі
керівництва:
• авторитарний;
• демократичний;
• пасивний (ліберальний).
Важливими є характер прийняття управлінських рішень і ставлення
керівника до підлеглих (досвід з урахуванням американської
ментальності).
Авторитарний стиль.
Для такого стилю властиве одноособове прийняття рішень з усіх питань,
незначний інтерес до працівника як особистості. Шеф керує
підлеглими завдяки повноваженням офіційної посади, визначеної
ієрархічною структурою організації; від підлеглих чекає покори,
користується методами наказів і розпоряджень, сам визначає мету й
завдання діяльності, жорстко контролює їхнє виконання, на власний розсуд
нагороджує і карає підлеглих, співробітникам надає мінімум інформації.
Демократичний стиль — керівник прагне виробити колективні рішення. Мета
діяльності узгоджується зі співробітниками. При розподілі завдань
враховуються побажання членів групи. Оцінка діяльності співробітників
відбувається за відомими усім критеріями.
Пасивний стиль (ліберальний) характеризується прагненням керівника
відсторонитися від прийняття рішень або перекласти це завдання на
когось, повна байдужість до справ колективу. Повна свобода дій у
колективі. В колективі відсутнє чітке структурування праці, розподіл
прав і обов’язків тощо.
Для попередження конфліктів у колективах доцільно вміло використовувати
владу:
• чітко розмежовувати владні повноваження по горизонталі та вертикалі;
• уникати зосередження всіх повноважень влади в одних руках;
• документально оформити досягнуті домовленості з розподілу повноважень.
Таким чином, конфлікти визначаються природою людини, специфікою
діяльності організації. На нашу думку, в організаціях немає можливості й
необхідності долати конфлікти повністю, бо вони відіграють як
деструктивну, так і конструктивну роль. Завдання полягає в доцільності
знижувати рівні конфліктного протистояння співробітників шляхом
професійної побудови системи управління і профілактики конфліктів.
Корупція — фактор конфліктності влади й народу
Термін “корупція” походить від сполучення латинських слів соггеі та
rumpere (соггеі — обов’язкова причетність кількох представників однієї
із сторін до справи, rumpere — порушувати, ламати, пошкоджувати,
скасовувати). З часом утворилося самостійне поняття — corrumpere, що
означає участь у діяльності кількох (не менше двох) осіб, мета яких
полягає у пошкодженні процесу керування справами суспільства.
За правління Івана VI хабарництво за “Судебником” 1550 року було визнано
кримінальним злочином. М. М. Карамзін пише в “Истории государства
Российского” (М., 1994): “Закон не допускав ніяких хабарів, але хитруни
винаходили спосіб обдурювати: чолобитник, входячи до судді, клав гроші
перед образами, начебто на свічки… Тільки в день Святого Воскресіння
дозволялося суддям та урядовцям разом з червоним яйцем приймати в
дарунок і кілька десяток…”
Сучасного значення термін “корупція” набув у Європі в XV-XVI ст., а
нормативно він закріплений у міжнародній резолюції “Практичні методи
боротьби з корупцією”, підготовленій секретаріатом VIII Конгресу ООН про
попередження злочинності й ставлення до правопорушників (27 серпня — 7
вересня 1990 p., Гавана, Куба).
У Довіднику ООН про міжнародну боротьбу з корупцією записано: “Корупція
— це зловживання державною владою для одержання вигоди з особистою
метою”.
Протидія корупції є важливою проблемою у взаєминах народу і влади.
Психоаналітики твердять, що корупція — конфліктоген владних відносин на
нинішньому етапі розвитку суспільства.
Що ж відбувається? Чому корупція показує своє негативне обличчя
найрізноманітнішим чином? Причини різні.
У багатьох країнах навіть панує думка проте, що більшість дер жав -них
організацій — корумповані. Навіть фірми, пов’язані між собою
співробітництвом, теж відчувають корумпованість. Тому і в Україні народ
сприймає чиновництво не як слуг народу, а як неформальну інституцію, не
підзвітну суспільству, яка служить йому лише через свої професійні
обов’язки. Тому саме це є причиною того, що і народ їх вважає просто
чиновниками, а не слугами українського народу.
Західні вчені називають два найочевидніші шляхи корупції виконавчої
влади:
• перший проявляється там, де послуги та підписання контрактів
(різноманітних документів) здійснюються відповідно до інструкцій, але,
щоб швидше це сталося, дають чи пропонують хабар;
• другий — коли хабар дається за послуги, які чиновникові заборонено
надавати, але він це робить, бо хоче мати побічний прибуток. До чого
призводить корупція:
• корумпована діяльність не здатна досягти мети, якої прагне уряд
(корупція при призначенні на посаду породжує неефективність і призводить
до втрат; корупція при вступі в університет та інші види корупції);
• корупція засмічує ділове середовище, в якому доводиться працювати;
• корупція призводить до подорожчання управлінського апарату;
• корупція у формі хабара скорочує загальну кількість коштів,
спрямованих на задоволення громадських потреб;
• корупція принижує, знецінює мораль (кожний чесний громадянин повинен
собі поставити запитання: “Чому я не повинен бути зберігачем моралі?”);
• корупція в уряді, яка усвідомлюється народом, зменшує довіру до
органів влади;
• корупція в політиці є перешкодою для політичного розвитку й
позитивного іміджу держави;
• корупція значно знижує продуктивність праці;
• корупція веде до судових процесів;
• корупція веде не до задоволення людських потреб, а до лазівок для
окремих ділків.
Що ж породжує корупцію? Багато дослідників стверджують, що корінь зла —
в бідності й багатстві, в аморальності та бездуховності, в
безвідповідальності й антипатріотизмі.
Законом України “Про організаційно-правові основи боротьби з
організованою злочинністю” крім спеціальних (Координаційний комітет
боротьби з корупцією та організованою злочинністю при Президентові
України, спецпідрозділи МВС, СБУ) визначено також інші державні органи,
які беруть участь у боротьбі з організованою злочинністю: органи
внутрішніх справ України та Служби безпеки України; органи прокуратури
України; митні органи; підрозділи Прикордонних військ України; органи
Державної податкової адміністрації та Державної контрольно-ревізійної
служби.
Відтак ми вважаємо, що причини низької ефективності боротьби з корупцією
в державі неоднозначні. Вони зумовлені зокрема неузгодженістю чинного
законодавства.
Корупція в Україні фактично паралізує реформи, вона стала реальною
загрозою побудови не тільки ринкової економіки, а й демократичної
держави, утвердження в ній громадянського суспільства. Тому питання про
відкритий осуд громадськістю цього явища та пошук шляхів і форм його
профілактики, запобігання, вдосконалення боротьби з ним — справа всього
народу, питання честі, порядку, духовності та іміджу нації перед
майбутніми поколіннями і світовою спільнотою. А найважливіше — захищати
політиків-управлінців, обов’язок яких — дати народові відчувати себе
людьми, стати нарешті державним народом.
Список використаної літератури:
Коваль А. П. Ділове спілкування: Навч. посіб. — К., 1992.
Коломінський Н. Л. Психологія педагогічного менеджменту: Навч. посіб. —
К., 1996.
Леви В. Л. Искусство быть другим. — М., 1980.
Леви В. Л. Искусство быть собой. — М., 1991.
Лукашевич Н. П., Сингаевская И. В., Бондарчук Е. И. Психология труда:
Учеб.-метод, пособие. — К., 1997.
Максименко С. Д., Соловієнко В. О. Загальна психологія: Навч. посіб.—
К., 2000.
Моченое Г. В., Ночевник А. М. Конфліктні ситуації й організаційні
структури колективу. — Тернопіль, 1993.
Обозов Н. Н., Щёкин Г. В. Психология работы с людьми: Советы
руководителю. — К., 1990.
Парыгин Б. Д. Социально-психологический климат коллектива: пути и методы
изучения. — Л., 1981.
Платонов Ю. П. Психология коллективной деятельности. -М., 1998.
Практикум по общей, экспериментальной и прикладной психологии: Учеб.
пособие / В. Д. Балин, В. К. Гайда, В. К. Гербачевский и др. // Под
общей ред. А. А. Крылова, С. А. Маничева. — СПб., 2000.
Практикум по психодиагностике. Психодиагностика мотивации и
саморегуляции. — М., 1990; Любимов А. Ю. Мастерство коммуникации. — М.,
1999.
18. РеанА. А., Коломинский Я. Л. Социальная педагогическая
психология.—СПб., 1999.
Регуляция социально-психологического климата трудового коллектива / Под
ред. Б. Д. Парыгина. — Л.: Наука, 1986; Райгород-ский Д. Я. Практическая
психодиагностика. Методы и тесты. Учеб. пособие.— Самара, 2000.
Сухарев В. А., Сухарев М. В. Психология народов и наций. — Д.: Сталкер,
1997.
Тарханов П. С. Анатомия мудрости: 120 философов. — В 20 т. —
Симферополь, 1997.
Щёкин Г. В. Визуальная психодиагностика: познание людей по их внешности
и поведению. — Монография. — К., 1995.
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
