Реферат на тему:

Влада. Культура. Індивід

Стає очевидністю, що безмір негативних наслідків проведених у Росії
реформ обумовлюється деформацією культурного коду населення країни.
Варварська модернізація і насильницька вестернізація, некритичне
запозичення елементів західної соціально-економічної моделі розвитку,
пропаганда російськими засобами масової інформації західної системи
цінностей, зразків поведінки і життєвих стандартів призводить до
руйнування культурного соціокоду росіян.

Не розуміючи і не враховуючи особливостей російського культурного
архетипу і менталітету, системи цінностей російської культури,
самоцінності Росії, „бадьорі реформатори”, прибічники масової
вестернізації підривають основи розвитку Росії, руйнують глибинні
структури духовного складу народу, що, зрештою, може призвести до
припинення історичного існування країни.

Процес руйнування ідентичності російського народу розпочав Петро Перший.
Його справу підхопили більшовики. Нині ж продовжують „бадьорі
реформатори”. Відтак руйнація „старого світу” зайшла досить далеко. Стає
зрозуміло, що Росія, її населення приречені на тяжкі пошуки свого шляху,
власних, що відповідають його культурі, культурному архетипові,
менталітету і національній ідентичності, форм розвитку.

Культура – це соціокод людства, постійно створюючи і перестворюючи який
людина і залишається людиною, і розвивається як людина. Соціокод не
передається генетично, а творчо відтворюється самим індивідом у процесі
спільної діяльності з іншими, в процесі спілкування та самодіяльності.
Людиною індивід може стати тоді, коли засвоїть усе багатство людської
культури. Але культура давно втратила свій колишній синкретизм і постає
перед індивідом як сукупність відносно самостійних культурно-знакових
систем – мова, міф, релігія, філософія, моральність, право, мистецтво,
наука, спорт. Успадкувавши й засвоївши ці культурні „тексти” (Е.
Кассірер) людства, тобто розвинувши в собі сутнісні сили і здібності
людства, що сконцентрувалися в них, індивід стає людиною. Це процес
постійний, він триває протягом усього життя. Причому кожна
культурно-знакова система, кожен культурний текст – специфічний. Отже
розвиває певні сили, здібності, можливості індивіда, і лише всі разом
узяті вони розвивають індивіда до рівня людини.

Понад 70 років більшовики і радянська держава спрямовували свою політику
на те, щоб маси одержували визначені „у верхах” форми культури в строго
дозованому вигляді, під недріманним оком ідеологічного відділу ЦК КПРС,
КДБ, МВС. Радянська влада розробила систему специфічного прилучення
підростаючого покоління до основних культурно-знакових систем людства.
Ця система мало змінилася й на сьогодні, відтак ефективно забезпечує
відтворення влади „Шарикових” і домогосподарок.

Розглянемо процес прилучення індивідів до основних культурно-знакових
систем в епоху соціалізму.

Мова

Протягом кількох десятків років радянська влада прилучала населення не
до великої і могутньої російської мови, не до мови, яка є „домом буття”
(М. Хайдеггер), а до „совкової” мови, до „новоязу” (Дж. Оруелл),
формуючи у фахівців з вищою освітою обмежений словниковий запас (400 –
600 слів замість 20 тисяч). Мова, як системоутворююча всіх
культурно-знакових систем, виявилася і понівеченою, і обмеженою.
Засобами новоязу, інвективної лексики неможливо передавати глибинні
змісти російської культури, впливати на менталітет росіянина. Соціокод
російської культури й дотепер бездумно, а часто й цілком свідомо
руйнується. Крім того, влада довго не давала можливості опанувати другу
мову, без чого, за великим рахунком, неможливо досконало оволодіти
рідною мовою. Все це обумовило вузькість світогляду, обмеженість
інтелекту, специфічне бачення світу крізь призму „ми і вони”, „свої й
чужі”.

Роль мови, „живе чуття мови” (Ф. Буслаєв), яка є першознаком і
першосимволом культури, важко переоцінити. У ній і через неї існують і
передаються змісти культури, на її основі виникають і існують всі
головні культурно-знакові системи людини: міф (казки), релігія і
філософія, право і моральність, мистецтво і наука – тобто програма
саморозвитку людини, соціокод, оволодіння яким перетворює індивіда на
людину. Ключ до соціокоду – мова.

Тезаурус, словниковий запас індивіда багато в чому визначає його
світосприйняття, світогляд і світорозуміння, здатність до самоврядування
і самовдосконалення. Багатство світу людини залежить не стільки від
світу самого по собі, скільки від міри оволодіння „живим чуттям мови”,
словниковим запасом великої російської мови, за допомогою якої індивід
може структурувати, сприймати і пізнавати світ. „Непомітне” відмирання в
нашому житті „живого чуття мови” неминуче призводить до спустошення
свідомості й духовності, до катастрофічного падіння культури і
моральності. Не випадково в Біблії сказано: „Спочатку було слово”.

Колосальний потенціал російських казок (О. Пушкін, П. Бажов, П. Єршов та
інші) та російської літератури, навіть за неймовірних зусиль учителів
красного письменства, залишиться незатребуваним, якщо суспільство, а в
його особі держава, не створюватиме умов для збереження і розвитку
словесної народної творчості. Діти (майбутні Пушкіни) з моменту появи на
світ, точніше – через кілька тижнів після зачаття, починають віднаходити
(або ні) „живе чуття мови”, яке згодом, завдяки навчанню й самоосвіті,
перетворюється на велику і могутню російську мову.

Спонтанні і мимовільні процеси відновлення російського культурного
архетипу, менталітету і російської культури в російських провінціях
повинні підтримуватися державою. Необхідно мати закон, спрямований на
збереження і відновлення чистоти російської мови (особливо це стосується
ЗМІ), необхідна система заходів, яка б забороняла привнесення в
російську мову іноземних слів (якщо є російські аналоги), обмежувала
використання в літературі і ЗМІ ненормативної лексики. Потрібно посилити
санкції за вживання цієї лексики в публічних місцях (у тому числі в
родині, на роботі). Необхідно істотно змінити підготовку
вчителів-мовників, програми і методики викладання російської мови і
літератури. Назріла необхідність ввести в програму середньої школи
літературознавчого і культурологічного курсу „Російська культура і
словесність”. Влада в цьому напрямку поки що неадекватно реагує на
„виклик” часу.

Архіважливим завданням кожного індивіда, громадянина і батька стає
оволодіння багатством російської мови, постійне поповнення свого
словникового запасу, передача цього головного багатства нації
підростаючому поколінню. І не слід переадресовувати цей свій високий
обов’язок державі та освітянській системі.

Міф

Міф – це синкретична, неподільно-цілісна форма освоєння дійсності крізь
призму бінарних, емоційно-почуттєвих, „фантастичних” образів: „ми” і
„вони”, „добрі” і „злі” тощо. Основні функції міфу: впорядковування,
вписування людини у світ, передача досвіду, регуляція поведінки,
формування і відтворення ідентичності, соціалізація.

В основі міфу – „колективне несвідоме”, архетип, задана форма
психологічної активності. Колективне несвідоме – це своєрідний банк, у
якому акумулюються і зберігаються психічна енергія, схеми образів,
фантазій і творчості усіх наших пращурів. З цього „банку” сучасна людина
черпає енергію, одержує „кредит” для реалізації творчих потенцій. За
допомогою міфу, символічних образів індивід апелює до несвідомого і
вступає з ним в контакт, використовує нагромаджене ним багатство
людської суб’єктивності.

Завдяки міфові і чарівній казці в дитини розвивається емоційно-почуттєва
сфера, фантазія, здатність до творчості і вільного самовираження. При
цьому необхідно враховувати, що дитина, як і первісна людина, не просто
слухає міфи й казки, а переживає і проживає їх. Вона включена в них.
Переживаючи, дитина прилучається до пережитого, тобто включається в
буття. Міф вкорінює дитину в буття, вибудовує зв’язок між нею і світом,
розвиває всю палітру емоцій, здатність дитини до фантазії і творчості,
пробуджує потребу творити.

До революції кожна дитина прилучалася до цієї культурно-знакової
системи. Радянська влада вилучила міфи Стародавньої Еллади. Вона істотно
переробила російські народні казки. Вона перетворила чарівні казки на
соціально-політичні, писані „новоязом” газети „Правда”. І казки з
посередника між індивідом і архетипом (колективним несвідомим)
перетворилися на засіб адаптації дитини до існуючого ладу.

Вилучивши з духовного життя людей „старі” міфи, радянська влада замість
них створила нові. Так, замість міфу про рай – міф про комунізм, замість
міфу про месію – міф про вождя і вчителя тощо. Нові міфи не стільки
розвивали творчий потенціал, скільки адаптували індивіда до тодішньої
соціальної реальності й орієнтували на життя не „тут і зараз”, а у
відділеному майбутньому.

Релігія

„Релігія, – як писав С. Франк, – є життя у спілкуванні з Богом, яке має
за мету задоволення особистої потреби людської душі в спасінні, у
віднайденні останньої моці і задоволеності, непорушного душевного спокою
і радості” [4, с. 324]. Релігія (християнство) як культурно-знакова
система є духовно-практичним освоєнням світу людиною крізь призму
сакрального і земного, трансцендентного і природного, вічного і
минущого, добра і зла. Релігія – це освоєння світу крізь призму
трансцендентних, загальнолюдських цінностей, головна з яких – сама
людина, її творчість, свобода, гідність, віра, надія, любов.

Християнство на грунті узагальнень і універсальних парних понять
створило образно-символічну модель людського світу. Воно представило
людині світобудову і її світ крізь призму таких понять, як ідеальне –
реальне, сакральне – земне, божествене – диявольське, святе – гріховне,
духовне – тілесне, добре – зле. Впроваджуючи у свідомість мас ці
поняття, християнство задало і задає амбівалентне бачення світу, у тім
числі й людини, а також прагнення людини змінювати й удосконалювати світ
і саму себе.

Узагальнивши й ідеалізувавши сутнісні сили і здібності людини, а головне
– її творчість, волю (трансцендентність), християнство створило ідеальну
модель „над-людини” (Бога) та образно-ідеалізований „об’єкт” – Ісуса
Христа (Бога в людській іпостасі). Образ Бога став метою руху людини та
її історії. „Пересадивши” „Христа за пазуху”, християнство зробило
людину самодостатньою істотою, створило внутрішнє джерело її
саморозвитку– совість.

Укорінення, завдяки Біблії і культові, земної людини в трансцендентний
розвиток уявлень про людину як про образ і подобу Божу, про її душу як
часточку безсмертної душі Бога, спонукало людину болісно вдивлятися в
лик Бога, молитися, звітуючи щодня про вчинене добро чи зло, вступати з
Ним у Діалог. Так сформувався механізм ідентифікації, за допомогою якого
людина усвідомила свою ідентичність Богові, своє право на творчість і
волю, ідентифікувала себе як особистість, розвинула здатність до
рефлексії і самопізнання. Згодом здатність трансформувалася в потребу –
сформувався механізм самодетермінації внутрішнього світу і вільної
самореалізації людської суб’єктивності.

Християнство створило соціальні технології, способи і методи
вдосконалення душі людської, які з часом інтеріоризувалися і стали
внутрішніми властивостями, якостями психіки людини, її суб’єктивності.
До них можна віднести такі:

1) християнська ідея первородного гріха, гріховності людини в її
свідомості трансформується в так званий комплекс індивідуальної
неповноцінності, створює внутрішнє протиріччя між „Я” і „понад-Я”,
напруженість психіки людини, підвищуючи її енергетику і сприяючи
саморозвитку та самовдосконаленню людини за образом і подобою Божою;

2) християнство дає людині надію і вказує шлях виправлення своєї
гріховності, порочності – це шлях уподібнення Ісусові Христу, злиття з
особистістю Ісуса Христа і, за його допомогою, очищення та перетворення
своєї природи.

Таким чином, тривожність і напруженість внутрішнього стану розряджається
в русі, розвитку і самовдосконаленні людини за образом і подобою Бога.
Каючись на сповіді в гріховних учинках, беручи участь у їх аналізі й
одержуючи відпущення, людина не тільки знімає тягар зі своєї душі, але й
розвиває здатність до рефлексії, формуючи потребу внутрішнього діалогу,
тобто здатність до розвитку своєї суб’єктивності. У свою чергу,
християнські священики були першими психоаналітиками і психотерапевтами,
розробляючи технологію аналізу підсвідомої сфери людської душі.

Релігія, як специфічний соціальний інститут, за тисячоліття свого
існування виробила безліч форм раціоналізації внутрішнього, духовного і
душевного життя людини. Християнство успадкувало і раціонально, на
основі античної філософії, освоїло ірраціональні технології міфу і на
тисячоліття передбачило багато технологій соціології, психоаналізу,
соціальної психології, психодрами, формування людської суб’єктивності.
Саме релігія розробила і впровадила в масовому масштабі безліч
ефективних соціальних технологій, що розвивають духовність і моральність
людини.

Оскільки усі світові релігії можна розглядати як культурно-історичні
типи раціональності, формування душі і духовності людини, то людина, аби
лишатися людиною, повинна їх освоїти. Розвиток людської суб’єктивності
неминуче передбачає оволодіння духовними і моральними цінностями,
технологіями, які випрацювали світові релігії. Людиною індивід може
стати лише тоді, коли засвоїть усе багатство культури людства. Тому всі
культурно-знакові системи, у тому числі й релігія, мають бути включені в
процес соціалізації індивіда, в процес його саморозвитку як вільної
індивідуальності. Духовні, етичні цінності релігії повинні посісти своє
місце в духовному житті сучасної людини.

Радянська влада розглядала релігію як „опіум для народу”. Відтак її було
практично вилучено з досвіду підростаючого покоління. Церкви
поруйнували, священослужителів постріляли. Систему доброчинства прирекли
на забуття. Наслідки такого тотального духовно-морального і культурного
спустошення людини катастрофічні. Суспільству, всім його членам належить
виконати огром роботи з відбудови та розвитку культурних і
духовно-моральних основ їхнього життя.

Доводиться з жалем констатувати, що нинішня держава майже самоусунулася
від процесу відродження російської культури. Більше того – вона
намагається перекласти свій обов’язок перед народом щодо відродження
духовності і культури на плечі Церкви, яка бере активну участь у цьому
процесі. Православна церква – це потужний соціальний інститут. Вона
володіє розгалуженою системою організацій та апаратом, який можна
порівняти з ідеологічним відділом ЦК КПРС. Складається враження, що,
замість відродження філософії як „квінтесенції культури й духовності” та
повернення її в сім’ю, в середню і вищу школу, держава передала функцію
управління духовним життям суспільства Російській православній церкві –
вже готовому ідеологічному соціальному інститутові. Це, можливо, й
краще, ніж приректи процес на самоплив. Та виникає запитання: чому кращі
розуми людства боролися проти релігії? І чи врятує нас друга
християнізація Русі? Головне, що з однієї крайності – боротьби з
релігією, ми кидаємося в іншу – цілком віддаємо Церкві справу розвитку
духовності підростаючих поколінь.

Духовність – це результуюча діяльності людини з освоєння всього
багатства культури, усіх її культурно-знакових систем: міфу, релігії,
філософії, права, моральності, мистецтва, науки, спорту… Як бачимо,
релігія („філософія рабів”) відіграє в цьому процесі особливу, але ж не
провідну роль. Релігія, особливо християнство, багато зробила для
формування і розвитку „внутрішньої людини”, совісті як механізму
самопізнання, самоконтролю, саморозвитку і самовдосконалення людини. Від
початків формування цього „механізму” (совісті) у цьому процесі брали
участь й інші культурно-знакові системи – моральність, мистецтво,
філософія. І в ХХ столітті цей механізм уже було „вмонтовано” в культуру
людини, у її соціокод. Інша справа, що його, цей механізм, необхідно
актуалізувати за рахунок розвитку психологічної культури особистості в
сім’ї та системі освіти.

В сучасній ситуації особлива роль випала Російській православній церкві
як головній брегині і трансляторові духовних та моральних цінностей
російського народу, його культурно-національної ідентичності,
екзистенційних можливостей людини. Ця роль незмірно зростає у зв’язку з
тим, що в країні зруйновано майже всі традиційні інститути виховання –
утворився духовний, ідеологічний вакуум. А Церква не просто зберегла,
але й інтенсивно нарощує свою інфраструктуру: храми, православні
гімназії, духовні семінарії, єпархії. Вона має активно співпрацювати з
владою, але водночас і дистанціюватися від неї, від політики. Інакше її
отці виявляться дискредитованими в очах парафіян — так, як, наприклад,
депутати. Мета Церкви – „град небесний”, а не „град земний”. Не
політика, а просвітління душі, в результаті чого зміниться і „град
земний”.

Завдання Церкви не в тім, щоби „з дуже щасливим виглядом” гуляти з
владою під ручку, а в тім, щоби сприяти внутрішній духовній владі
людини, завдяки якій вона дотримуватиметься заповідей любові і добра і
протистоятиме злу та несправедливості. Завдання її в тім, щоби
по-батьківськи „напучувати” світську владу, аби та затурбувалася
творенням і дотриманням досконалих законів, що забезпечувало б
домінування в людських відносинах принципів справедливості. Взаємодія
Церкви і влади (держави) передбачає певне дистанціювання та критичне
ставлення до останньої, якщо вона не сприяє примноженню добра в
суспільстві.

Справа духовно-морального розвитку росіян передбачає підвищення рівня
духовно-морального стану й самих вихователів.

Духовно-моральний стан кліру, як і всього суспільства, плачевний. В
умовах руйнації соціокоду російської культури особлива роль випала
Російській православній церкві як головній хранительці і транслятору
духовних та моральних цінностей російського народу, його
культурно-національної ідентичності, екзистенційних можливостей людини.
Ця роль незмірно зростає у зв’язку з тим, що в країні поруйновано майже
всі традиційні інститути виховання – утворився духовний, ідеологічний
вакуум.

Духовні, етичні цінності релігії мають посісти своє місце в духовному
житті сучасної людини. Необхідно запровадити в системі освіти не курс
богослів’я і релігієзнавства, а курс історії релігії та порівняльного
релігієзнавства як складових неодмінної частини культури.

В системі світської і релігійної освіти необхідно проводити зустрічі,
конференції, „круглі столи” за участю священослужителів, богословів,
учених, представників ЗМІ, спрямовані на вивчення релігійних соціальних
технологій формування і розвитку душі й духовності людини, а також на
адаптацію цих технологій до практики морального і духовного виховання та
освіти нових поколінь росіян.

Філософія

Філософія – це форма духовно-практичного освоєння світу, природи,
суспільства й самого себе крізь призму одиничного і загального, сутності
і явища, змісту і форми тощо. Філософія, як мудрість і теоретичний
світогляд людства, є не що інше, як теоретичне пізнання і рефлексія
людства, котре прагне відповісти на пекучі запитання: „Хто я? Що я можу
знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватися? У чому зміст мого
буття?”

Історія філософії – це вузлові моменти і сходинки розвитку теоретичного
мислення і самопізнання людини. Опановуючи історію філософії, долаючи
послідовно етапи теоретичного мислення людства, індивід спинається на
вершину теоретичного мислення й світогляду. І якщо релігія – це
філософія мас, то філософія – це релігія посвячених. Головне, щоб це
посвячення не затягувалося, а починалося в родині і продовжувалося в
школі, починаючи з 4 – 5 класів. Філософія перетворює індивіда на
самодостатню істоту, що спирається не на сакральні сили, а знаходить
мудрість, силу і віру в собі самому.

Як форми духовно-теоретичного освоєння людиною світу (природи,
суспільства), самої себе, як засобу розвитку теоретичного світогляду і
мислення, що допомагає знайти відповіді на „вічні” питання – такої
філософії в радянську добу практично не існувало. Була інша філософія –
наука про загальні закони розвитку природи, суспільства і мислення,
істотно „відкоректована” недовченим семінаристом Джугашвілі (Сталіним).
Філософів частково вивезли двома „філософськими” пароплавами за кордон,
а інших відправили на Соловки та розстріляли. Так порушилась історична
наступність розвитку філософської думки, філософської культури.
Марксистсько-ленінська філософія писалася з чистого аркуша. Філософію
було витіснено з сім’ї і школи. У вузах вона викладалася в
„кастрованому” вигляді. Це вкрай негативно позначилося на рівні
теоретичного світогляду і мислення населення, на його здатності до
рефлексії, критичного осмислення дійсності.

Нелюбов влади до філософії відзначається завидною сталістю.

Моральність –

це форма духовно-практичного освоєння світу людиною крізь призму добра і
зла, сущого і належного. Вона орієнтує людину на примноження добра й
опір злу, на самовдосконалення, стимульоване голосом власної совісті.

Моральність – це частина філософської культури людини, практична
філософія доброчесності і доброчинності. Прилучаючись до моральності,
індивід формує систему цінностей, емоційно почуттєво закріплених, власну
понятійну систему добра і зла. Моральність – це покора у волі,
підкорення поклику своєї совісті. Моральність, як культурно-знакова
система, покликана формувати розуміння та переживання людиною добра і
зла, уміння чинити за покликом серця, сумління, жити в обріях людської
гідності. Моральність – це вільна самодетермінація людиною своїх думок і
вчинків. „Моральність фокусується не в моральних заповідях, що велять
„як слід чинити”, але в певних образах культури, в особистісних
трагедіях Едіпа і Христа, Гамлета і Дон-Кіхота” [2, с. 315]. Індивід має
створити власну етичну систему, у якій би негативно оцінювалася
комбінація добра і зла, а позитивно – їх поділ. Етична система, у якій
поєднання добра і зла оцінюється позитивно, рано чи пізно призводить до
антропологічної катастрофи. Суспільство з переважанням такої системи
неминуче починає знищувати своїх героїв, внаслідок чого в ньому
домінують люди аморальні. Саме на цьому грунтується практика масового
знищення людей [3, с. 39].

Моральність, як покора у волі, покора голосу власної совісті, як уміння
жити в обріях людської гідості, завжди зберігалася в глибинах душі
народної, спонтанно і стихійно проявляючи себе. Але в останні
десятиліття замість моральності пропагувалася і втовкмачувалася у
свідомість і підсвідомість мас „соціалістична мораль”, у якій поняття
добра і зла підмінювалися на „добре і погано”, корисно і шкідливо, де
позитивно оцінювалося змішування добра і зла, де в ім’я добра
узаконювалося зло, де цілі були начебто моральні, а засоби – аморальні.
Причому засобом завжди виступала сама людина, що вкрай аморально.
Соціалістична мораль – це етична система, де зрада батька, убивство
сина, якщо воно слугувало „справі пролетаріату”, оцінювалися позитивно,
що й обумовило катастрофічний занепад моральності, призвело до масового
винищення людей.

Право

Це – духовно-практичне освоєння світу людиною крізь призму
справедливості і несправедливості, свободи і відповідальності, рівності
і нерівності, дозволеного і забороненого. Освоєння індивідом теорії й
історії держави і права, практична участь в управлінні суспільством
формує здатність і потребу індивіда бути Громадянином.

Право, як міра свободи, самостійності і незалежності індивіда, було
вилучене з його культурного поля. Воно згадувалося іноді у зв’язку з
основними положеннями Радянської Конституції – „найдемократичнішої у
світі”. Але оскільки не існувало механізму реалізації людиною
задекларованих державою прав, то в народу практично атрофувалась
правосвідомість.

Відтак необхідно впроваджувати в систему освіти всіх рівнів таких
предметів, як історія держави і права, філософія права, законодавчо
утверджувати ефективні форм контролю за владою з боку громадянського
суспільства.

Мистецтво

Це – духовно-практична, образно-символічна форма освоєння світу людиною
крізь призму прекрасного і потворного, вічного і минущого. Мистецтво –
це застиглий вогонь людської суб’єктивності, який знову й знову спалахує
в душах індивідів, коли вони роздмухують у собі його іскру.
Суб’єктивність містить в собі емоції, багатющі відтінки почуттів,
духовний і душевний світ індивіда, всю палітру невисловленого, але
подуманого. Мистецтво творить „партитуру почуттів” (В. Зінченко). Воно –
один з найважливіших засобів виховання душі, оскільки в ньому
естетичними засобами виражається духовний і етичний досвід людства.
Мистецтво – це до-теоретична етика, етика в дії, а не в повчанні. Воно
практично вводить людину у світ людських цінностей, чого не можна
сказати про науку. Не просто сприйняття, а активне сприйняття і
споглядання мистецьких творів є початком духовної практики [1, c. 125].
Мистецтво формує спів-присутність, співчутливе сприяння, спів-чуття,
спів-переживання. В результаті спів-присутність перетворюється на
симпатичну спів-участь, з якої може вирости спів-думання. Освоюючи світ
мистецтва, індивід розвиває емоційно-почуттєву сферу, нескінченну
„палітру почуттів”, потребу творчості, самореалізації своєї
індивідуальності, самовиховання душі і самовдосконалення.

За соціалізму індивід прилучався до мистецтва в його дуже специфічній
формі – „соціалістичного мистецтва”, що переважно обслуговувало
соціальне замовлення ЦК КПРС, пропагувало „соціалістичний спосіб життя”
і сприяло насильницькій соціалізації та інтеграції підростаючого
покоління в соціалізм. Справжнього мистецтва „давали” мало, воно
зберігалося лиш для демонстрування за рубежем і в таких дозах, щоб
остаточно не вмерло. Адже справжнє мистецтво розвиває в людині всю
палітру емоцій і почуттів, здатність до трансценденції, свободи і
творчості. А це завжди небезпечно для тоталітарного режиму.

Спорт

Перетворення і розвиток людиною власної природи, фізична досконалість,
здоров’я духу й тіла, здоровий спосіб життя розглядалися не як засоби
досягнення фізичної і духовної людської досконалості, а як засіб
підготовки особи до виробничої і військової діяльності, як показник
переваг „соціалістичного способу життя”. Спорт виконував переважно
зовнішні, а не внутрішні функції. Людина й тут виступала не метою, а
засобом.

Наука

Це – духовно-практичне освоєння світу людиною крізь призму істинного і
помилкового, випадкового і необхідного, закономірного. Це раціональна
реконструкція світу за допомогою пізнання його стійких, повторюваних
зв’язків і створення на їх основі моделей об’єктивного і суб’єктивного
світу. Духовна еволюція через міф, релігію і філософію привела людство
до науки, де вірогідність і істинність одержуваних знань перевіряється
спеціально розробленими засобами і способами. Опановуючи науку, індивід
формує певний тип раціональності, певні способи і методи пізнання світу,
розвиває формально-логічне мислення. Найвища цінність для науки –
істина, а найвища цінність культури – людина.

Наука, будучи могутнім засобом раціоналізації життєдіяльності людини,
може перетворити її на робота. Придушуючи інші форми пізнання істини,
наука обмежує можливості духовного розвитку. Прагнучи раціоналізувати
освіту і виховання, вона побічно контролює систему людських цілей і
цінностей, що призводить до формування „сірої посередності”, одномірної
людини. Ідеали об’єктивності і раціональності в сучасній культурі
набувають все більшого значення. А це призводить до витіснення цінності
суб’єктивності, головних компонентів культури, без яких розвиток людини
неможливий. В історії людства наука діє як цивілізуюча сила, а культура
– як сила одухотворення. Раціональність не завжди вкладається у вимоги
моральності, і протиріччя між раціональністю і моральністю не
розв’яжеться, допоки людина буде засобом, а не метою історичного руху.

Радянська влада заохочувала прилучення індивідів до науки, точніше – до
природничих наук як основи розвитку продуктивних сил суспільства, засобу
розвитку формально-логічного, раціонального типу мислення. Гуманітарні
науки – а вони є основою розвитку творчого, евристичного мислення –
увагою оминалися. Та й тепер оминаються. Сьогодні, у ХХІ столітті, у
вузах Росії провідні гуманітарні науки (філософія, культурологія,
політологія, соціологія, психологія) не обов’язкові для вивчення.

Насамкінець можна зробити такі висновки:

1. Умовою успіху здійснюваних в Росії реформ є вихід з кризи культури,
відновлення національно-культурної ідентичності, подолання „новоязу” і
відновлення народом і державою свого першознаку і першосимволу –
російської мови.

2. Криза культури виражається в руйнуванні протягом останніх 80 років
усіх культурно-знакових систем – науки, моральності, філософії, міфу,
права, спорту – і нав’язуванні цінностей західної культури.

3. Завдання влади: для самозбереження суспільства створити умови для
освоєння новими поколіннями багатств людської культури, усіх її знакових
систем. Завдання індивіда: не чекаючи, доки влада візьметься за
створення таких умов, самому активно освоювати всі культурно-знакові
системи людства, аби стати Громадянином і Людиною; активно впливати на
владу з метою її своєчасного реагування на „виклики” часу і
громадянського суспільства.

Література:

1. Зинченко В. П. Размышления о душе и ее воспитании // Вопросы
философии. 2001. №2.

2. Библер В. С. От наукоучения – к логике культуры: Два философских
введения в двадцать первый век. – М., 1990.

3. Шрейдер Ю. А. Человеческая рефлексия и две системы этического
сознания // Вопросы философии. 1990. №7.

4. Франк С. Л. Философия и религия // На переломе: Философские дискуссии
20-х годов: Философия и мировоззрение. – М., 1990.

5. Гордилов В. Влада. Культура. Індивід // Соціальна психологія. — 2004.
— № 5 (7). — C.36-47

6. www.politik.org.ua

Похожие записи