Реферат на тему:

Віктимна поведінка як психологічна проблема

Глибокі зміни, що відбуваються у житті нашого суспільства, породжують
багато труднощів не лише в економічній, політичній та соціальній сферах,
а й в етико-психологічній. Наслідком ускладнення соціально-економічної і
політичної ситуації, процесів, пов’язаних зі швидкими змінами в
суспільстві, є, зокрема, бурхливе зростання кількості та розмаїтття
соціальних конфліктів, в основі яких часто бувають нерозуміння людьми
одне одного, надмірна дратівливість, агресивні прояви. Увиразнення
показників правопорушень і злочинів зумовлює актуальність дослідження
факторів та передумов виникнення конфліктності, агресії, злочинності і
пошуку шляхів їх запобігання.

Традиційно дослідження причин агресії, злочинів та соціальних конфліктів
спрямовуються на вивчення властивостей особистості агресора (злочинця),
можливих причин вербальних або фізичних нападів, мотивів скоєння
злочинів, особливостей конфліктної, агресивної чи злочинної поведінки.
Водночас одна з найзначніших причин цих явищ залишається
малодослідженою, хоча вона й очевидна: йдеться про віктимологічний
аспект проблеми соціальних конфліктів і злочинів.

Теоретичний аналіз наукових досліджень і публікацій показав, що останнім
часом все більше зацікавлення науковців і практиків викликають проблеми
агресії, насильства і конфліктів, а також віктимології (правда, поки що
переважно в юридичному аспекті).

Вивченню проблеми конфліктів присвячено праці багатьох дослідників (Г.
Андреєва, О. Анцупов, Є. Афонін, О. Бандурка, О. Барабанщиков, В. Бойко,
Ф. Бородкін, І. Ващенко, О. Волков, Н. Гришина, С. Горбов, С. Дворяк, О.
Донченко, В. Друзь, О. Єршов, В. Ковальов, М. Коряк, І. Ладанов, М.
Обозов, А. Омаров, М. Рибакова, Н. Рейнвальд, В. Симонов, Д. Скотт, Л.
Сохань, В. Тюріна, Є. Утлик, В. Шепель та інші). Їх аналіз дозволяє
зробити висновок, що інтенсивність і характер перебігу будь-яких
конфліктів (побутових, виробничих, педагогічних, криміногенних тощо)
залежать переважно від поведінки тих, хто їх провокує. При тому, саме ці
особи насамкінець здебільшого залишаються у програші, опиняючись у ролі
постраждалих, жертв.

Значну низку праць і вітчизняні, і зарубіжні вчені присвятили
дослідженню особливостей агресивної поведінки осіб різних вікових груп
(Н. Алікіна, К. Бютнер, О. Гордякова, О. Дроздов, С. Завражин, І.
Маковська, Ґ. Паренс, Л. Семенюк, І. Фурманов та інші). Вивчались різні
форми агресивної поведінки (Г. Андреєва, В. Бобир, С. Завражин, А.
Кулик, Т. Курбатова, О. Осницький, С. Шебанова та інші). Науковці
розглядали також проблеми агресивності у зв’язку з конфліктами (Г.
Васильєва, В. Ковальов, М. Левітов, В. Мерлін, М. Неймарк, Є. Романін),
емоціями (В. Вілюнас, Т. Дембо, Д. Зільман, К. Ізард, Я. Рейковський),
фрустрацією (А. Бандура, Д. Доллард, Л. Колчина, М. Мауер, І. Міллер, Р.
Сієре та інші.). Низку праць присвячено дослідженню агресивних проявів у
осіб з патопсихологічними відхиленнями (М. Буянов, І. Жданова, О.
Кенберг, Л. Пожар, О. Серебритська) та агресивних дій криміногенного
характеру (Н. Алікіна, І. Бойко, В. Знаков, С. Єниколопов, С. Кудрявцев
та інші). Проте в усіх цих дослідженнях увага зосереджується на
поведінці агресорів, а особливості сприяючої, або віктимної, поведінки
потенційної жертви майже зовсім не враховуються. Але ж відомо, що
поведінка потенційної жертви дуже впливає на характер розгортання
агресивної взаємодії та її наслідки (Р. Берон, Д. Річардсон, К. Ізард та
інші). Часто-густо саме поведінка жертви є основною причиною
актуалізації агресивних проявів з боку потенційного агресора чи
злочинця.

Найсуттєвіші причини злочинів різних типів вивчались у рамках
спеціалізованих кримінологічних досліджень (Ю. Антонян, С. Бородін, В.
Гульдан, М. Дубинін, І. Карпець, Н. Кузнецова, Г. Міньковський, В.
Пирожков, К. Уеда, Ю. Харибін, О. Шаваєв, Г. Шнайдер та інші). Проте ці
розвідки сконцентровані переважно на аналізі соціальних і правових
факторів злочинності. Аналізуючи соціально-психологічні причини
злочинності, дослідники-кримінологи, як правило, зосереджують увагу на
особливостях особистості та поведінки злочинця, не враховуючи такого
важливого компонента, як контекстуальна взаємодія злочинця і жертви. Тим
часом саме аналіз цієї взаємодії і, особливо, поведінки потенційної
жертви найчастіше дає ключ до розуміння причин правопорушень і пошуку
шляхів їх запобігання.

Очевидно: сукупність якостей, що характеризують злочинця, сприяють
скоєнню злочину лише при взаємодії з сукупністю особистісних
властивостей, що характеризують жертву, особливо за певних об’єктивних
обставин. Віктимогенні ознаки поведінки та особистості жертви
(постраждалого) є істотними умовами реалізації причинного зв’язку, де
наслідками виступають дії агресора чи злочинця. Тому для ефективної
профілактики конфліктів і злочинів вкрай необхідні віктимологічні
дослідження, зокрема – психологічні дослідження віктимної поведінки.

Принагідно зазначимо, що віктимологічний аспект проблеми запобігання
соціальних конфліктів і злочинів на сьогодні залишається
малодослідженим. Це пояснюється тим, що протягом багатьох років питання
віктимологогії вивчались переважно в рамках кримінології і кримінальної
психології (Ю. Антонян, В. Васильєв, М. Вольфган, Г. Долгова, Г.
Еленберг, М. Єнікеєв, В. Мінська, Д. Рівман, А. Сахаров, Л. Франк, А.
Яковлев та інші). Водночас дослідження причин віктимізації, виявлення
сукупності психологічних властивостей особистості, що сприяють
становленню її віктимної поведінки, є досить важливим для пошуку заходів
профілактики конфліктів, боротьби зі злочинністю та зниження рівня
віктимізації населення.

Отже, віктимологічний підхід до вирішення проблем запобігання таких
соціально-неґативних явищ, як деструктивні конфлікти, правопорушення та
злочини, є вельми актуальним, перспективним і потентним. Проте наукові
дослідження віктимної поведінки потенційної чи актуалізованої жертви, на
жаль, здебільш обмежуються аналізом кримінальних, кримінологічних та
карно-процесуальних аспектів. Такий підхід видається вельми обмеженим.
Тому в цій статті маємо на меті, спираючись на результати теоретичного
аналізу наукових праць з віктимологічної проблематики, висловити деякі
міркування щодо місця віктимології в системі наукових знань і довести
доконечну потребу дослідження віктимної поведінки на психологічному
рівні, тобто як психологічної проблеми.

Перш за все, потребує деяких уточнень термінологічний апарат
віктимології як наукового напряму, до якого належить і поняття „віктимна
поведінка”.

Віктимологія (від латинського „victim” – „жертва” та грецького „logos” –
докладно про що-небудь, вчення) у буквальному перекладі означає –
„докладно про жертву”, або „вчення про жертву”.

Як окремий, самостійний напрям віктимологія зародилась порівняно
недавно. Її започаткування пов’язують хронологічно з періодом після
Другої світової війни, яка забрала мільйони людських життів. Сама ж ідея
про роль жертви у механізмі скоєння злочину не є новою. Вона знайшла
своє відображення в численних юридичних та літературних пам’ятках та
інших джерелах, починаючи зі стародавніх часів. На рівні наукових
досліджень віктимогеннi передумови злочинів стали вивчатися з другої
половини 40-х років ХХ сторіччя [6; 17; 19]. Поступово виокремився
самостійний науковий напрям – віктимологія. Проте й нині не
спостерігається одностайності у визначенні й трактуванні основних
віктимологічних понять і категорій, зокрема й щодо місця віктимологічних
знань у системі наук загалом. Тож наведемо деякі міркування з цього
приводу.

Насамперед: самостійність будь-якої науки визначається її об’єктом і
методологією [5, с. 206]. Віктимологія вивчає закономірності та
особливості поведінки жертви, процес перетворення людини на жертву,
соціальні процеси, внаслідок яких окремі індивіди та цілі соціальні
групи наражаються на різного роду катування [1; 3; 12; 17; 19]. Тому
предметом віктимології виступає поведінка жертви, а об’єктом – сама
жертва [6].

Проте традиційно кримінологічні науки зосереджують увагу, головним
чином, на вивченні особистості злочинця: хто він, які чинники впливали
на його розвиток, яким є процес морального формування особистості
правопорушника, що зумовлює його злочинну поведінку, насамкінець, які
запобіжні заходи повинні застосовуватися, щоб уникнути повторення
злочину? Віктимологія ж висуває інше завдання: вивчати у різних якостях
і проявах жертву. Ця наука прагне дати відповіді на питання: хто є
постраждалий, які фактори впливали на його розвиток, яким є механізм
його поведінки в тій чи тій ситуації, чому саме ця особа стала жертвою?
„Кінцева мета вивчення особистості постраждалого – виробити запобіжні
заходи, що дозволяють уникнути ситуацій, у яких приводом злочинної дії
може стати особистість або поведінка самої жертви” [17, с. 18].

Те, що багато науковців тривалий час розглядали віктимологію як один з
напрямків кримінології, призвів до суттєвого звуження об’єкта
дослідження віктимологічної науки. На цьому звуженні навіть наполягали
деякі дослідники-кримінологи. Так, Л. Франк зазначав, що „коли йдеться
про віктимологію, ми маємо, однак, на увазі не жертву взагалі
(наприклад, нещасних випадків, експлуатації, алкоголізму тощо) і не
постраждалих від будь-якого правопорушення (адміністративного,
громадського, трудового), а постраждалого від злочину” [17, с. 7].
Вчений неодноразово наголошував саме на цьому аспекті віктимології.
Обмеженість і спрямованість предмета та об’єкта цієї науки деякі
дослідники намагались увиразнити в її терміні: кримінальна віктимологія
(П. Дагель, В. Полубинський, В. Рибальська, Д. Турчин), криміналістична
віктимологія (В. Шиканов, Є. Центров), деліктна віктимологія, травмальна
віктимологія – вчення про жертву нещасних випадків (В. Полубинський)
тощо.

Отже, у вузькому аспекті віктимологія вивчає жертв злочинів, тобто
постраждалих від злочинних дій [12]. Згiдно з карно-процесуальним
законодавством, постраждалою визнається особа, котрій злочином завдано
моральної, фізичної або майнової шкоди [20]. Це одна з центральних фігур
попереднього слідства та розгляду справи в суді, якщо йдеться про злочин
проти особистості: вбивство, тілесне ушкодження, зґвалтування, грабіж,
розбій, автотранспортну подію, хуліганство тощо.

Проте в ширшому розумінні термін жертва означає будь-яку особу, яка
зазнала страждань від насилля, нещастя, невдачі [9, с. 195], або навіть
„внаслідок відданості чомусь” [10, с. 165]. З огляду на таке визначення,
людина може стати жертвою не лише в процесі злочину, а й у будь-якій
життєвій ситуації. Жертвами повинні вважатися також постраждалі від
стихійного лиха, катастроф, війн, внаслідок нещасних випадків, побутових
чи виробничих конфліктів тощо. Наприклад, В. Полубинський пропонує
вирізняти такі категорії жертв: постраждалі від неправомірних дій інших
осіб, власної поведінки, збігу неґативних обставин, нещасного випадку
[12, с. 16]. Тож, на наш погляд, в якості об’єкта віктимології має
виступати не лише постраждалий від злочину, а будь-яка жертва в широкому
розумінні цього терміна, а віктимологічні дослідження не повинні
зводитися до рівня кримінальних.

За самостійність віктимологічної науки (за віктимологію в широкому
розумінні) виступав, зокрема, румунський дослідник Б. Мендельсон.
Вочевидь, механізми віктимізації, індивідуально-особистісні та
соціально-психологічні передумови становлення віктимної поведінки,
проблеми компенсації та соціально-психологічної реабілітації жертв
кримінальних і некримінальних подій схожі. Тому вважаємо, що звуження
об’єкта віктимологічних досліджень лише до жертв злочинів є
невиправданим.

Отже, зважаючи на вище викладене, об’єктом віктимологічних досліджень у
широкому розумінні повинна виступати жертва будь-якого рівня й типу (у
тому числі й жертва злочину), а предметом – поведінка жертви до, в
момент та після завдання шкоди або страждань. Йдеться про віктимну
поведінку жертви.

Під віктимною (віктимогенною) розуміють таку поведінку, при якій жертва
певним чином сприяє скоєнню злочину, свідомо чи несвідомо створює
об’єктивні та суб’єктивні умови для криміналізації, зневажаючи
запобіжними заходами [6, с. 127]. Таке визначення є справедливим
стосовно поведінки жертв будь-якого типу, що знову підкреслює
недоречність звуження предмета віктимології лише до рівня вивчення
віктимної поведінки в кримінальних ситуаціях. Головна ознака віктимної
поведінки – це здійснення певних дій або бездіяльність, які сприяють
тому, що людина опиняється в ролі постраждалої, в ролі жертви.

З огляду на це положення, слід зауважити, що віктимна (або така, що їй
сприяє) поведінка також повинна досліджуватися в двох аспектах: вузькому
та широкому. У вузькому розумінні віктимною поведінкою вважаються
конкретні діяння (дії або бездіяльність), їх сукупність у конкретній
ситуації, внаслідок застосування яких людина стає жертвою. В широкому
розумінні віктимна поведінка – це складна система взаємодії між
потенційною жертвою і оточенням. Саме внаслідок такої взаємодії людина
за певних умов і стає жертвою.

Виокремлення як предмета віктимології поведінки жертви іманентно
передбачає власне психологічний аналіз окремих патернів поведінки, які
за певних умов можуть набувати віктимогенного характеру. Разом з тим,
об’єктом вивчення віктимології є жертва, а отже людина, яка зазнала
певних ушкоджень, збитків тощо, або потерпає від несприятливого збігу
обставин чи дій оточуючих. Відтак, на перший план знову виходять саме
психологічні засади віктимологічних досліджень.

Ще одним арґументом на користь необхідності проведення віктимологічних
досліджень на психологічному рівні є виокремлення віктимності як
віктимологічного поняття. З’ясуванню індивідуально-психологічних
властивостей та якостей особистості жертви, що сприяють її віктимізації,
присвячено цілу низку досліджень [1; 3; 5; 6; 8; 11; 13; 14; 17; 18;
19]. Сукупність якостей, явищ, психологічних властивостей, характеристик
особистості, що сприяють її віктимній поведінці та віктимізації,
складають віктимність особистості. Віктимність (або віктимогенність) –
це набуті людиною фізичні, психічні й соціальні риси та ознаки, котрі
можуть зробити її схильною до перетворення на жертву [6, с. 127].

Необхідно зауважити, що віктимність, як особлива властивість особистості
й поведінки потенційної жертви, притаманна далеко не всім постраждалим
(адже є ситуаційні, випадкові жертви). Це свідчить, що в межах
кримінології вирішується ціла низка питань стосовно постраждалих від
злочину, які не мають жодного зв’язку з проблемами віктимності. До речі,
саме фахівці з кримінології, криміналістики, карного процесу прагнуть
аналізувати індивідуально-психологічні якості та властивості
постраждалих від жертв злочину. То де ж та межа, що окреслює рамки
професійної спеціалізації і компетенції?

Визначити місце віктимології в системі наук намагалися майже всі
дослідники, які так чи інакше долучались до вивчення цієї проблематики.
Але її складність і неоднозначність, як видно, не дозволяє знайти
більш-менш прийнятну відповідь на запитання, що виникають.

Так, Г. Міньковський ще 1984 року наголошував: „Назріла необхідність
розглядати самовідтворення злочинності у ширшому контексті, ніж це
робиться нині…” [8]. В. Полубинський 1985 року писав, що „в сучасних
умовах, коли науковий прогрес здебільш забезпечується завдяки
диференціації та інтеграції окремих галузей знання, закономірно постає
питання про необхідність комплексного, системного дослідження жертв
(усіх видів і категорій) у рамках окремої наукової дисципліни” [11, с.
14].

Підкреслюючи специфіку місця віктимології в системі кримінальних наук
(знову ж – вузький підхід), Л. Франк зазначав: „Віктимологія не
„конкурує” з кримінологією, криміналістикою, карним правом чи карним
процесом, а, навпаки, слугує їм як допоміжна дисципліна, доповнює їх
поглибленим вивченням проблем на межі кримінальних наук, проблем,
котрими жодна із згаданих галузей права спеціально не переймається” [17,
с. 18].

Загалом віктимологію визначали: як „підгалузь” соціології [8], як
приватну криміналістичну теорію [21], як самостійний напрям у
кримінологічній науці [3; 13; 14; 17; 19], як кримінологічне вчення про
жертву [12; 20]. В. Полубинський підкреслював, що „поряд з правознавцями
феномен жертви вивчають психологи і соціологи” [12, с. 21]. Дехто з
вчених висловлювався за необхідність глибокого і всебічного теоретичного
вивчення жертв (у широкому розумінні) на біографічному, психологічному
та соціальному рівнях [12, с. 14 – 15].

Л. Франк, аналізуючи вперше введене ним поняття віктимності, згодом
наголошує, що „першорядного значення набуває дослідження віктимності на
психологічному рівні, адже це може дати відповідь на основне питання
віктимології: чому саме дана особа або дана група осіб (соціальна,
демографічна, психологічна) стають жертвами того чи іншого злочину? Для
цього, в свою чергу, необхідно дослідити, в якій мірі вольові, емоційні
та інші психологічні й соціально-психологічні процеси, риси особистості
впливають на ступінь віктимності тих чи тих осіб, як ці риси
проявляються в критичний момент конфліктної ситуації, чому за схожих
обставин так легко одні стають жертвами шахрайства, зґвалтування,
пограбування, а інші благополучно уникають небезпеки. Вирішення цих та
багатьох інших питань, зокрема питання про розробку підстав для
соціально-психологічної класифікації постраждалих, дає можливість глибше
вивчити причини злочинності й розробити нові рекомендації щодо
профілактики певних категорій злочинів, адже психічними процесами… можна
управляти, а поведінку людей прогнозувати” [17, с. 22 – 23].

Брак чіткої визначенності у трактуванні елементів поняттєвого апарату
віктимології, у розумінні її місця як самостійного наукового напряму,
пояснює розбіжність поглядів фахівців різних спеціалізацій на систему
методів віктимології. Так, досить важко погодитися з методологічним
апаратом, запропонованим кримінологами. Зокрема, Л. Франк виокремлював
такі методи віктимології: цілеспрямований аналіз судової і слідчої
статистики, судової і слідчої практики, діяльності товариських судів і
народних дружин; вивчення матеріалів судово-медичної,
судово-психологічної, судово-психіатричної та інших видів експертиз;
створення спеціальної статистики про постраждалих, зокрема латентних,
опитування постраждалих, злочинців та осіб, які протягом тривалого життя
не зазнали долі постраждалих; анкетування; експериментальні дослідження
в галузі психології і мотивації поведінки постраждалих шляхом
моделювання окремих ситуацій і процесів, аналіз правових норм „та інші
загальновідомі прийоми соціологічних досліджень” стосовно даного
предмета вивчення [17, с. 99 – 100].

Дивно і прикро, що чи не найголовніший напрям – психологічні дослідження
– кримінологи сприймають іноді майже як допоміжний. Проте в цій статті
ми не ставимо завдання здійснювати ретельний аналіз методів
віктимології. І викладене вище слугує лише прагненню показати, що
віктимологія є цілком самостійним науковим напрямом, котрий має і
об’єкт, і методи досліджень (хоч поки що й не досить чітко визначені).

Підсумовуючи викладене, доходимо таких висновків:

1. Віктимологія – самостійний науковий напрям, що має свої, специфічні
предмет, об’єкт і методи дослідження.

2. Віктимна поведінка потенційної чи актуалізованої жертви, як предмет
віктимології, потребує ретельного всебічного дослідження для виявлення
причин та умов віктимізації і пошуку шляхів зниження рівня віктимності
населення (у тому числі й латентної).

3. Як інтегрований науковий напрям, віктимологія синтезує
кримінологічні, криміналістичні, соціологічні та інші знання про
постраждалих (жертв), серед яких центральне місце мають посідати знання
психологічні.

4. Саме дослідження віктимної поведінки як психологічної проблеми
дозволяє вирішити найбільшу низку проблем особистісної девіктимізації.

Отже, ми зробили спробу окреслити контури парадигми віктимологічних
досліджень, показати значення віктимології як інтегрованої галузі
наукових знань. Вважаємо, що найперспективнішим напрямом вирішення
віктимологічних завдань слід вважати саме психологічні дослідження
віктимної поведінки, яка є безпосереднім предметом віктимології.

Література:

1. Белоусова З. И., Гиренко С. П. Проблемы виктимного поведения
личности. – Запорожье, 1996.

2. Бэрон Р., Ричардсон Д. Агрессия. – СПб: Питер, 2000.

3. Вандышев В. В. Виктимология: что это такое?. – Л.: О-во „Знание”
РСФСР, 1978. – 20 с.

4. Васильев В. Л. Юридическая психология. – СПб: Питер, 2001.

5. Виктимологические проблемы борьбы с преступностью: Сб. науч. тр. –
Иркутск, 1982.

6. Дроздов О. Ю., Скок М. А. Проблеми агресивної поведінки особистості:
навчальний посібник. – Чернігів: ЧДПУ ім. Т. Г. Шевченка, 2000.

7. Изард К. Эмоции человека. – СПб, 2000.

8. Миньковский Г. М. Взаимосвязь социологического и криминологического
подходов к преступности // Соц. исследования. – 1984. — №4. – С. 186.

9. Ожегов С. И. Словарь русского языка: 70 000 слов / Под ред. Н. Ю.
Шведовой. – 22-е изд., стер. – М.: рус. Яз., 1990. – С. 195.

10. Ожегов С. И. Словарь русского языка – М.: ГИИиНС, 1953. – С. 165.

11. Полубинский В. И. Виктимологические аспекты профилактики
преступлений. – М., 1980.

12. Полубинский В. И. Правовое учение о жертве. – М. 1985. – 273 с.

13. Ривман Д. В. Потерпевший от преступления: личность, поведение,
оценка. – Л., 1973.

14. Рыбальская В. Я. Методика изучения личности потерпевшего по делам о
преступлениях несовершеннолетних: Учебное пособие. – Иркутск, 1975.

15. Турчин Д. А. Виктимологические задачи в криминалистике //
Потерпевший от преступления. Владивосток, 1974. – С. 186 – 187.

16. Фаттах А. Виктимология: что это такое и каково ее будущее? //
Международное криминологическое обозрение. – Т. 21. – № 2-3. – Париж,
1967.

17. Франк Л. В. Виктимология и виктимность. Учеб. пособ. Душанбе, 1972.
– 126 с.

18. Харыбин Ю. А. Криминологический анализ и предупреждение краж:
Автореф. дисс. … канд. юрид. наук: 12.00.08. – М.: Юрид Ин-т МВД России,
2000.

19. Христенко В. Е. Психология жертвы. – Х.: Консум, 2001.

20. Центров Е. Е. Криминалистическое учение о потерпевшем. М.: МГУ,
1988. – 216 с.

21. Шиканов В. И. Актуальные вопросы уголовного судопроизводства и
криминалистики в условиях современного научно-технического прогресса,
Иркутск, 1978. – С. 174.

22. Бовть О. Віктимна поведінка як психологічна проблема // Соціальна
психологія. — 2004. — № 4 (6). — C.14-22

23. www.politik.org.ua

Похожие записи