РЕФЕРАТ

На тему:

Вчинок як прафеномен. Праструктура вчинку.

Визначаючи ситуативні, мотиваційні, дійові та післядійові антецеденти
вчинку, можна одразу стверджувати, що це і є вчинкові архетипи. Адже
саме через вчинок субстанція «бачить саму себе». Тобто вчинок треба
зрозуміти і як філософську, і як психологічну категорію. Субстанція
приходить до самопізнання і саморозкриття, адже має вчинковий архетип.

Якщо говорити про структуралізм, то його смислом і є винайдення
структури вчинкового архетипу. Саме він, розгортаючись, переводить
ноумен у феномен, безпристрасність — у пристрасність, а вона вже постає
у ситуативній конфліктності, мотиваційному прагненні, дійовому
визначенні, післядійовому смислі вчинку. Ці якості вже продукують
провідні суперечності усіх вчинкових компонентів.

Вчинковий архетип не є потойбічним, принципово несвідомим. Адже він
присутній, зокрема, у феноменах краси. Конституювання краси є
трансформація самого архетипу — кореня субстанціальної активності. Краса
є здійснення архетипу, виявлення його назовні. Тому він і діє дуже
сильно на людину, що його сприймає. Але це просто сприймання. Краса, яку
відшукує архетип, щоб у ній відобразитись, є і дійсна, об’єктивна краса,
і актуалізація краси внутрішньої, суб’єктивної, яка тепер «знає себе».
Як висловився б Майстер Екгарт, це — Qual, мучіння, яке прагне
прояснення, щоб позбутися неясності. Втім, коли наступає предметна
ясність, мучіння стає стражданням, що відображає відсутність предмета.
Але й наявність предмета викликає страждання, поки предмет не
відповідатиме архетипові вчинку. Лише тоді наступає заспокоєння. Потяг
викликає і мучіння, і заспокоєння. Мабуть, саме це питання вирішував
А.Шопенгауер, коли визначав світ як волю та уявлення.

Чи можна вивести уявлення із волі? Можна, якщо уявлення вже з самого
початку міститься у волі. А воля повинна його мати. Адже воля
суперечлива і прагне перейти з одного свого стану в інший. Воля не
задовольняється станом неявним, вона одна та інша водночас. Тому воля
стає стражданням, адже містить у собі мету, породжує її та мусить
досягти її сама. Страждання стає роздвоєнням на неявний стан і на стан,
якого треба досягти, щоб звільнитись від страждання. Роздвоєння
страждання, залишаючи в собі потяг, стає уявним або ж видимим світом.
Його видимість полягає у предметності, яка продовжує нести в собі цей
Qtial, а щоб подолати предметність, слід перетворити її таким чином, щоб
вона здійснювала очищення від Qual. Очищення не є повним запереченням
Qual. Має відбутися повна його трансформація в ідеальний образ, вищу
моральну вимогу, в самопізнання як самопізнання «субстанції» вчинку.

На противагу К.Г.Юнгу та деяким іншим психоаналитикам, архетипи (нехай
це будуть архетипи колективного несвідомого, за визначенням самого Юнга)
здатні переходити у свідомість, поєднуючи тим самим свідоме та
несвідоме. Мова йде не лише про архетипні уявлення, а й про самі
архетипи. Цей розподіл є методологічним нонсенсом в аналітичній
психології, адже суть архетипу полягає в його трансформації в тип, без
чого субстанція не могла б «сама себе бачити».

Звертаючись до проблеми характеру самобачення, слід зауважити, як вважає
Юнг, що по суті архетип залишається несвідомим і непізнаваним, він не
розкривається прямо, безпосередньо, а постає лише у певних символах.
Можна залишити термін «символ», але в такому розумінні, що він як
конечне репрезентує безконечне. Тоді увесь «видимий світ» можна умовно
(і не тільки умовно) назвати символічним вираженням субстанції. Але це
символічне вираження дає зріз усієї субстанції з певної позиції. Можна
здійснити зріз з іншої позиції (точки координат, як сказав би Р.Декарт)
і описати ту ж субстанцію, хоча чуттєву картину ми матимемо іншу.

У самопізнанні продовжується Qual, поки воно не набуде завершеної форми.
Тут поєднуються саморозкриття матерії (духу) і самопізнання, яке має
надати завершення саморозкриттю і привести Qual до катарсису. Окремі
форми саморозкриття (наприклад, естетична) не дають завершеного, повного
очищення від Qual. Тому відбувається її трансформація в іншу форму,
наприклад наукову, філософську, практично-побутову, і в цьому перебігу
людина досягає відносної повноти самоздійснення, яке є самоусвідомленням
повноти вираження субстанції. Різні дії самовираження субстанції не є
виявом деградації начала буття (М.Бердяев), а є виявом саме його повноти
існування.

Сказати, що несвідоме криється в інших, ще не реалізованих позиціях
самобачення, означає не сказати нічого суттєвого. Адже в кожній
символічній формі криється увесь зміст субстанції. Поєднуються різні
позиції бачення. А співіснування відразу усіх позицій стало б нонсенсом.
Ця повнота поглинула б визначеність: «у пітьмі всі кішки здаються
сірими».

Отже, треба простежити перехід Qual у ситуацію та інші компоненти
вчинку. Ситуаційна напруга має перейти в мотиваційне прагнення, останнє
— в дію втілення, а дія — у спеціальне самопізнання та установку на
самореалізацію, що приводить до Qual уже не субстанції, а людини.

Qual як ситуація: тут постає насамперед вимога визначеностей. Адже Qual
має знати свій вияв-образ, щоб досягти катарсису, тобто очищення від
страждального тиску. Адже саме мучіння має і позитивний, і негативний
бік. Воно є для самого себе таємницею, хоче розкрити її, але бачить у
розкритті неповну істину і звертається до нової і нової предметності.
Qual вимагає стадійного переходу від одного до іншого. Мучіння шукає
свій предмет як причину мучіння, причину самого себе як ціль свого
заперечення, втілення, розкриття. Це є предмет мучіння, є зміст мучіння
як згорнутість (М.Кузанський), яка вимагає розгортання. Але це не є
розгортанням готового змісту. У розгортанні Qual він, власне, і
створюється. І найпершим тут має виступити архетип ситуації.

Як породжена Qual, ситуація залежна від нього. Але оскільки Qual
розкриває себе, цей архетип роз’єднується на суб’єкт і об’єкт.
Породження Qual набувають відносної самостійності, як діти, породжені
від батьків, прагнуть незалежності. Тому вже в архетипі ситуації з усією
повнотою виступає основне протиріччя ситуації як такої — залежність і
незалежність від людини. А тут виступає залежність і незалежність від
Qual. Мучіння хоче відбрунькувати свої страждальні компоненти, позбутися
їх, відпускає їх від себе до подальшого існування, але бажає їхнього
повернення до себе, як батько бажає повернення блудного сина. І він
повертається до свого батька з низкою визначень після набуття досвіду
незалежного існування. Але воно своє для Qual. Останнє знає своє інше як
те, до чого слід прагнути. А це означає, що Qual стає мотивацією. Воно
знаходить предмет прагнення — саме як свій вияв-образ.

Qual як мотивація. У розгорнутому вигляді мотивація має свої
визначеності — як усвідомлювані, так і неусвідомлювані людиною. Це
дійсно і для вихідного положення мотивації — її архетипу. У ньому Qual
знає, що інше — це його і не його визначення. Як його визначення воно
усвідомлюється, як не його — не усвідомлюється.

Мотивація, її поява свідчать про те, що виникає певна ціль. Це те, що є
і чого немає, чого треба досягти. А сам процес досягнення є перехід
несвідомого у свідоме. Те, що є підставою для такого переходу, є
невідповідність свідомого й несвідомого, пошук мотиваційної
визначеності, яка проходить у боротьбі мотивів. Звідки ж виникає
роздвоєння мотивації на архетипному рівні? Qual здійснює себе самого, ще
не маючи конкретних форм вияву. Те, що намагався робити Пер Гюнт, — бути
самим собою, але з цієї самобутності можуть походити речі як позитивні,
так і негативні. Головне — мотив діяльності. Тому коли архетипи прямо
переходять у свідому діяльність, можна сказати, що люди самі не знають,
що роблять. Цей мотив не перебирає варіанти дій, не сумнівається, він
діє «сам по собі». Він не знає, де злочин, а де добре діяння.

Мотиваційний принцип «бути самим собою» — це є архетип мотивації, її
самозосередження. Але серйозної боротьби мотивів тут ще немає. Вибір
засобів здійснюється в хаосі збуджень. Qual є такою всезагальною
збудженістю. Це прообраз того, як в юнацькому віці людина очікує на щось
значне і передчуває велику для себе справу. Несвідоме ще не стало
свідомим вибором з альтернатив. Є тільки діяльнісний мотив, що найбільше
хоче бути самим собою. Не знає він: щоб досягти очікуваного, треба
увійти у конкретність мотивації, виразити себе у сфері моралі,
прекрасного, пошуках істини, в буденній практичності. Бути самим собою —
це те, що Гегель формулював як «із себе через себе прийти до самого
себе».

Що ж таке людина сама по собі, вона знати не може, не включившись у
конкретну форму діяльності. Свідоме — бути самим собою, несвідоме — те,
що має прояснитися. Вибір конкретного бачення діяльності буде вже кроком
за межі архетипу вчинку. Але тут ми вже маємо справу з виходом за межі
мотивації.

Qual як дія: її можна назвати діяльністю, дієвістю. Ця дія робить якісь
зміни в суб’єкті та об’єкті. Це дія як така. Це — вчинкова дія, і вона
виражається на рівні людей, тварин, усього живого, а може, й неживого.
Мучіння стає дією, щоб у ній зникнути, але хаос діяльності не приводить
до формування цілі. Ціль — переведення Qual у дію, щоб уникнути мучіння,
а зрештою і самого Qual. Воно само себе заперечує, але не зникає зовсім,
адже втілення є інобуттям Qual, і воно завжди має бути і втіленим, і
невтіленим (можливо, воно й бажає цього).

У розвинутих формах вчинку втілення мотивації в дію тлумачиться як
творчість або як деградація ідеалу, задуму. Але в архетипі вчинку ціль
ще не постала. Тут ще немає й засобу, чітко відмежованого. Є якась
результативність, наслідком якої є розчленованість образу світу, а в
образі здійснюється перетворення, ніби змішується точка на осі
координат. Мучіння полягає в тому, що окрема створена в дії монада
корелює з монадою верховною.

Qual як післядія. Спершу тут виступає самоспоглядання матерії, вона знає
себе як таку, що себе споглядає. Це є відчуження (в дії) і освоєння (у
спогляданні). Це тут постають одні й ті ж очі, якими Бог дивиться на
світ, а світ на Бога.

В дії відбувається зміна позицій бачення, світ навколо постає в нових і
нових модифікаціях, аспектах бачення. Qual післядії і полягає в тому,
щоб знайти відповідність між верховною монадою та окремими її баченнями.

Самоспоглядання «матерії—духу» породжує нудьгу, смуток по первісній
батьківщині. Відчужує її і Qual. Тут діють філософські категорії
еманації та екстазу. Екстаз є катарсичною дією, що полягає у прагненні
прабатьківщини як переборення еманації — своєрідної «еміграції за
кордон». Qual перетворюється на екстаз. Він є злиттям післядії з основою
буття. Разом з цим відбувається і еманація. І саме тому, що вони діють
разом, Qual не є вже стражданням невираженості, а є постійним рушієм
вираженості, коли конечне переформовує себе так, щоб виражати собою
безконечне.

Виступає ідея зрізу. А зріз є засіб побачити всезагальне, яке тепер
мислиться як ціль. Та в зрізі водночас є і окреме, і загальне, і
конечне, і безконечне та ін. Але сутнім, що здійснює цей зріз, виступає
людина. Адже вона має подвійну природу — посейбічну і потойбічну. Вона
втілює в собі точку, від якої йдуть лінії до осей координат. Такий зріз
завжди подвоєний — у ньому людське і божественне. Ось чому у цій
подвоєності образу світу (за феноменом криється ноумен і т.ін.)
виростають усі проблеми буття: естетичні, моральні, пізнавальні,
практичні тощо.

Точка, в якій все це поєднується, є людина. Вона виступає живим храмом
Бога живого. Перетин феномена й ноумена — і є людська природа. Оскільки
вона приходить до самої себе, вона здійснює вчинок, але вже не
архетипний, всезагальний вчинок, а вчинок, що має живу ситуацію, мотиви,
дію, післядію. Жива структура, що здійснює цей вчинок, яка одною ногою
стоїть у посейбічному, другою — у потойбічному, яка є водночас зрізом і
позицією самоспоглядання світу, яка прагне зробити щось таке, що
виразило б через посейбічне потойбічне, — і є вже не правчинок, не
вихідне мучіння (Qual), а реальний вчинок людини. Він знає своє
походження від первісного, вихідного Qual, тому він переходить від
однієї форми вираження до другої і так знаходить безліч цих форм, а в
їхній безконечності відчуває, що в іншому він залишається у своїй
прабатьківщині.

Така природа людини, з її невпинною індивідуалізацією і спробами
виразити через індивідуальне всезагальне. Правчинок як архетип, як форма
Qual стає живим суперечливим людським учинком з його драматично
розвішеними ситуацією,· мотивами, дією та післядією.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Похожие записи