.

Український національний характер як феномен національної культури і історичного чинника (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
394 3313
Скачать документ

Реферат з психології

Український національний характер як феномен національної культури і
історичного чинника

Питання українського національного характеру як феномена національної
культури і історичного чинника, що є одним з визначальних факторів
конституювання і розвитку нації, ставили і вивчали багато науковців,
починаючи ще з XVIII ст. з появи “Історії Русинів” Псевдо-Кониського,
першого комплексного дослідження українців як нації, і до сьогоднішнього
дня.

Дослідження М.Костомарова, П.Куліша, Т.Шевченка, О.Потебні,
В.Ляпинського, М.Драгоманова, В.Аньоновича, І.Франка, М.Грушевського,
М.Хвильового, Д.Донцова, Д.Чижевського, І.Лисяк-Рудницького, І.Мірчука,
О.Кульчицького, М.Шлемкевича, В.Храмової, Є.Онацького, В.Цимбалістого,
О.Братко-Кутинського, А.Бичка, С.Кримського, Ю. Павленка, І.Рибчина та
багатьох інших внесли той чи інший неоціненний вклад в самоідентифікацію
українців і визначення себе як нації.

Ще О.Кульчицький дійшов висновку, що расово-соматичні особливості
українців визначають дві головні риси – динарська та остійська, яким
властиві: першій – пристрасність екстремальні вияви почуттів,
материнське опікування інших, несприйняття великих спільнот, шанування
речей, витончений смак до найдрібнішого, потреба в співзвучності з
навколишнім світом, елегійний настрій; другій – сильні почуття,
схильність до драматично-ліричних афектів, схильність до театрального
мистецтва і музики. ( )

Емоційність національної української психіки багато вчених, сеpед яких
Рибчин І., Старовойт І.С. та Швецова А.В., пов’язували ще з дуже
сприятливим геопсихічним оточенням – природними умовами: плодючим,
щедрим чорноземом, безкраїми спокійними полями і луками, суворо-мужніми
горами, потаємними, темними лісами і т. п. Географічні ж чинники
зумовили і регіональні особливості характеру, які спpощено можна
визначити так:

мешканцям північних низовин властива помірна життєрадісність. Вона
сприяє розвитку почувань інтимного, гармонійного співжиття з природою,
вбираючи її таємничість, спокій, дискретність та певність;

мешканцям лісових гущавин з трясовинами притаманне почуття загрозливої
обмеженості, обачність, підозрілість, очікування та терплячість;

мешканцям північно-лісового середовища властива активна світосприймальна
настанова, розвиток естетичних почуттів. Їх характеру притаманна
емоційна імпульсивність і динамізм, життєрадісність та готовність
потурати вибухам своїх пристрастей;

мешканцям лісостепових височин притаманне почуття радісності і
оптимізму, м’якість і лагідність вдачі, ігорна, естетична чи
споглядальна настанова. Характер їх відзначає життєрадісний та
оптимістичний настрій, певна безтурботність, поступливість, здатність
пристосовуватись;

мешканцям лісостепової і степової рівнини властива посилена діяльність
уяви, фантазії, контрастні та непостійні настрої (почуття гніву,
ворожнечі і – байдужості; честолюбства і – недостатності) , періодичні
зміни самопочуття (безпредметні туги, роз пач, апатія) і, разом з тим, –
ентузіазм. Їх визначають такі риси характеру як сваволя, анархізм, не
підпорядкованість, апатія до будь якої організованої, зосередженої
акції, індивідуалізм. Їх характер визначає песимістично-позитивістський
світогляд.

Не останню роль у становленні українського характеру відіграли і
історичні чинники.

В Україні історично склалося так, що розвиток найбільш істотної
складової нації і національної психології – національної самосвідомості
– гальмувався. Дослідження показують, що українська самосвідомість
зародилася десь у XIV ст, з соціально-психологічного почуття “ми”
етнічної спільноти, яка безпосередньо походила від народностей Київської
Русі, мала свою мову, проживала на спільній території і здійснювала на
ній спільну діяльність. Та навіть в час її зародження Україна перебувала
під владою литовських князів, яві, правда, не руйнували її політичну,
правову, традиційну, мовну і релігійну цілісність.

Захоплення України Польщею сильно уповільнило її розвиток і зруйнувало
ці складові, Вона нищила все українське, насаджувала свої етнічні ознаки
і віру. Чимало представників тих верств, які грали провідну роль у
становленні нації її самосвідомості, ідеалу, тобто панівна верхівка і
духовенство, стали супротивниками українського духу, а часто навіть його
запеклими воpогами. Нація вижила в той час лише завдяки козацтву,
міщанству, яке об’єднувалось у братства, і, найголовніше, селянській
масі, що а той час становила більшість українського народу. Необхідність
постійної боротьби за своє національне та релігійне примушувала
напружуватися інтелектуальні сили нації, і це дало чудові плоди –
з’явилася полемічна література, в якій обгрунтовувалось право існування
українського народу, як нації, тобто виникла національна ідеологія,
котра наповнила життєдайним змістом поняття Україна, Русь, Вітчизна.

Національно-визвольна війна під проводом Б.Хмельницького поділила
Україну на дві частини: значна її частина опинилася під владою Росії,
друга – залишилась під Польщею. Православна, з близькою мовою, з
родоводом від Київської Русі, Росія здалася українській еліті –
інтелігенції і духівництву – рідною, своєю і вона з pадістю кинулася в
її обійми. Русифікація інтелігенції і духівництва, відсутність
національних навчальних закладів, прискорили занепад національної
свідомості. І знов таки, патріотично настроєними залишалося лише
селянство та малочисельне письменство.

Недостатність диференціації суспільної структури, значне переважання
селянської верстви зумовили ставлення українців до загальнолюдської ідей
та суспільних подій тільки з огляду на особисту прихильність, недостатню
зацікавленість широкими організаційними формами та тривкими
надіндивідуальними цілями. Тому-то, за висновком І.Крип’якевича,
“усвідомлення національної відособленості, цінності свободи і
індивідуального розвитку, повага до суспільного авторитету, лицарство,
глибока культурність мали суто літературний характер”, і витворювались
суто образно-художніми формами народної творчості та письменництвом, яке
намагалося довести самобутність української культури і мови, підкреслити
те, що життя українського народу відзначається духовним багатством,
колоритом та оригінальністю, нерозривно пов’язане з природою, землею ї
волею. Їх цікавило, перш за все, питанням етики та релігії, історичної
долі і правди.

Архетипи народній творчості і дожовтневої літератури – казкові та
містичні мотиви, типові, повторювані в житті переживання і ситуації,
мали велику приваблюючу і рушійну психічну силу, великою мірою впливали
на людську душу, зворушують її і керують нею. Українець у їх витворах є
людиною заглибленою у внутрішній світ, світ особистого переживання, а не
у світ загальнолюдських проблем. Однак вони виходили лише з емпіричних
фактів самобуття, видаючи часто бажане за дійсне. Завдяки письменникам,
вважають Б.Глотов і О.Матюхіна ( ), був створений національний міф,
культурна “Я-концепція”, через які “досягалися виправдання та культурна
легітимація властивостей українського етносу”, розбудова особистості
вглибину замість експансії в ширину. Міф надав певним рисам етносу,
значення вихідних і безумовних якостей. В тому своєму національному міфі
українець існує серед чудової, квітучої природи, поєднаний з нею через
працю та наснагу. Він віддає свої сили, працю землі, котра повертає їх
красою і родючістю. Навкруги панують мир і спокій, і такий самий мир і
спокій наповнює людину. Праця може бути важкою, навіть виснажливою, але
вона вдячна. Життя людини концентрується навколо її оселі, котра
відрізняється впорядкованістю, охайністю та ретельним доглядом. Особливе
місце займає жінка – ніжна, сповнена любові і власної гідності.
Українська література винятково насичена такими настроями. Та й цих їх
творів не було кому читати в умовах суцільної неписьменності,
відсутності українських шкіл і самого духу просвіти. Внаслідок цього
українська свідомість виснажилася, втратила ідеологічну основу, перейшла
на рівень досить примітивної рефлексії національної психіки, в якій
етнічне українське ототожнювалось із хатньо-побутовим, відсталим, в той
час як російське визнавалось прогресивним. ( )

На відміну від мрійливо-зачудованого погляду на себе самих, зазначає
В.Січинський, представники інших культур в той же час бачили в укpаїнцях
і інші суттєві риси. Вони свідчать, що вдача українців досить складна та
суперечлива. З одного боку відвага, хоробрість, жадання слави,
нехтування комфортними умовами життя, з іншого – заздрість,
підступність, нахил до грабування. Гострий і хитрий розум, здатність до
ремесел і мистецтв, культивування військової честі, справедливості,
волелюбності поєднуються з ледарством, зрадливістю, жадібністю.
Лицарська любов до землі уживається з недбайливим ставленням до неї, На
думку деяких свідків XVII ст., українці “більш охоче беруться за зброю,
ніж за плуг”. В той же час вони відзначають особливу пристрасть
українців до освіти, рівність з чоловіками жінок та їх самостійність,
демократичність суспільного життя. ( )

На Правобережжі Польща теж посилила своє національне і релігійне
гноблення. Там лише перехід православного духівництва до унії під захист
католицького Риму через православний обряд допоміг зберегти українську
культуру.

Окупація чистини Польщі і Галичини Австро-Угорщиною, дещо послабила
польський тиск. Навіть інституалізовані українські спільноти були
офіційно включені у громадсько-політичне життя імперії. Проте відчутного
наслідку це не мало. Козацтво і братства вичерпали свої потенції,
затуркане селянство нічого не могло протиставити тиску Польщі, крім
соціально-психологічного “ми – українці”. І лише уніатське духівництво і
патріотично настроєні літератори ще боронили українські інтереси, мову,
традиції. Досить згадати гурток семінаристів, який очолював М.Шашкевич,
і видаваний ними альманах “Русалка Дністрова”. Тому українська
самосвідомість народу тут була міцнішою ніж на Сході.

Деяке зростання національної самосвідомості в обох частинах України
спостерігалося з 1910 років. “Національний рух з обох боків кордону
тепер рух одного народу зі своїми пророками-мучениками (Т. Шевченко),
провідниками-вчителями (М.Костомаров, П.Куліш, М.Драгоманов) , вождями
(М.Грушевський, І.Франко). Випрацьовуються стереотипи побутових
національних вартостей, програмові пісні та марші, символи, свята тощо.
Самоусвідомлення “ми” набирає політико-правових форм, самосвідомість
нації відтепер являє собою єдність національної психіки та національної
ідеології”, – пише дослідник В.Жмир. ( )

Цей сплеск національної самосвідомості знов таки ж носив суто емпіричний
характер, національна ідея не стала конструктивною, спонукаючою до
активної розбудови і розвою національного життя. Дуже швидко він був
нівельований радянською ідеологією, спрямованою на формування
“радянського народу” як соціалістичної спільноти. Соціалістичні ідеали
впали в сприятливий грунт українського менталітету і дали такий врожай,
як ні в жодній з п’ятнадцяти республік Радянського Союзу – українці
майже зовсім асимілювали з росіянами, особливо у містах, не дивлячись на
те, що права нації декларувалися в радянських законах. І це не дивно,
говоpять науковці, бо нація, котра тривалий час перебуває під іноземним
гнітом, виробляє pізні способи пристосування до чужих форм життя,
формальне сприйняття і навіть схвалення суспільного устрою, норм та
стереотипів поведінки панівного етносу. Внаслідок чого власні ментальні
риси відтісняються у підсвідомість, а на них нашаровуються набуті, чужі
цінності і установки, які з часом все більше блокують, деформують їх
компоненти.

Концепцію соціально-філософського і теоретично-методологічного підходу
до феномена національного характеру як до ідеального типу особистості –
“людини культури” – котрий створюється, відтворюється національною
культурою і є бажаним для неї, пропонує А.В. Швецова. ( ) В своєму
дослідженні виникнення, розвитку, формування і становлення національного
характеру, і українського зокрема, вона дійшла висновків, сформульованих
ще на початку XVII с. відомим англійським вченим Ф.Беконом та
обгрунтованих в наступні часи іншими вченими:

 характер народу формує діалектичний взаємозв’язок природно-фізичних та
соціально-культурних факторів і мова, яка відображає його специфіку;

 національний характер є досить складним явищем і представлений різними
психологічними та соціальними типами людей;

 характер індивіда формується не лише свідомими процесами його
життєдіяльності, а й несвідомими чинниками, культурними архетипами, які
є важливими складниками ментального влаштування і життєвої сили в
побудові людського образу;

 пристосовуючись до соціальних умов, особистість розвиває в собі
переважно саме ті риси характеру, які дозволяють їй почувати себе
комфортно в даному суспільстві;

Разом з іншими вченими вона виокремлює п’ять проекцій національного
характеру – національна ідентифікація, національна ідея, національний
етос, національний імідж та комплекс національної відрази, через які
створюється можливість змістовної та багатовимірної реконструкції
національного характеру.

Національна ідентифікація – це образ самих себе, який складає основу
національної ідентифікації представників певного етносу і є однією з
найважливіших проекцій національного характеру, бо містить образ людини
та людського існування, з яким учасники конкретного етносу ототожнюють
себе.

Національна ідея – комплекс цілеспрямованих уявлень, котрі відіграють
роль інтенції, духовних рушійних сил, а також засад осмислення
національної долі та її перспектив у житті конкретного етносу. Вона
спрямовує історичне життя етносу,

Національний етнос – комплекс культурно-моральних настанов людської
поведінки, яким підпорядковуються дії етнічних індивідів в різноманітних
сферах життя. Він відіграє велику роль в організації безпосереднього
буття нації.

Національний імідж, тобто той образ, в якому той чи інший етнос
сприймається іншими народами і образ, в якому етнос презентує себе перед
іншими, стверджує себе перед ними.

Національна відраза – сукупність негативних рис, котрі даний етнос
відкидає, вважає неприйнятними, ворожими для себе.

Її розвідки дозволили виокремити культурні архетипи, котрі утворюють
етичне ядро українського буття, це:

1-й – заснування життя на праці. Досягнення життєвого успіху та достатку
вимагає, передусім, цілеспрямованої, ефективної, постійної праці;

2-й – непевність щодо розпорядження результатами власної праці,
негарантованість достатку. Українець радше віддасть плоди своєї праці
сильнішому, ніж буде боротись. Загалом, відчуття людиною себе власником,
вкорінене, наприклад, у західноєвропейському етносі, в нього відсутнє;

3-й – неналежністю світу українцеві і відсутністю в етосі (тобто
самовизначенні українства) виміру публічності. Українцеві належить лише
найближче до нього, обмежена частина приватного світу – хата. Це
інтимний зв’язок з тим, що людина відчуває своїм, але не має загальної і
безумовної визначеності цієї належності з боку інших.

4-й – покладання більше на долю, аніж на власну самоврядну волю відносно
життєвих надбань. Доля чи Бог виступають репрезентантами зовнішньої
вищої волі, котра повсякчас здатна розпорядитися людським життям і його
достатком. Покірність долі і готовність прийняти її встановлення
замістила в даному випадку активну силу особистісного самовизначення.

5-й – архетип вільності чи завзятої відчайдушності, котра виникла як
відгук на деякі зовнішні виклики буття.

У взаємопов’язаному комплексі ці риси визначають і закріплюють типи
поведінки людини, її реакції на ситуації.

Сукупність характерів окремих людей утворює сталу психологічну
структуру, соціально-психічний механізм оpганізації соціальної поведінки
людини – соціальний характер, носієм та ретранслятором якої є українська
культура, і література, зокрема.

Соціальний хаpактеp являє собою типові для даного суспільства, нації,
класу, соціальної гpупи соціальні почуття, емоції, які висловлюють
певний світогляд, типові соціальні якості. Він втілює певну єдність
соціально-психологічного і ідеологічного, того, що хаpактеpизує pиси
особистості даної фоpми суспільства, нації і безпосеpедньо впливає на
механізм виpоблення нею мотивів, установок, оpієнтацій своєї поведінки,
а також соціально-типові якості, які хаpактеpизують особливості
діяльнісного боку особистості, соціально-типові стеpеотипи, фоpми
поведінки і соціально-типові pиси волі, які оpганізовують соціальну
поведінку людей.

Другий характеротворчий блок – це воля. Вона виступає як складова
характеру і внутрішня психічна сила, що спонукає долати внутрішні
(інстинкти, лінь, байдужість і т.п.) та зовнішні (політичні, економічні,
правові і т.п. ) перешкоди на шляху до поставленої мети,
підпорядковувати свою життєдіяльність ідеалу, хоча сама лише воля, не є
запорукою національного самоствердження.

Історична доля українського народу склалася так, що до цього часу своєї
власної сили, активності, зрештою, волі йому не вистачало, щоб здобути
свободу й створити свою національну державу. Не сприяли цьому і
пасивно-уриманський характер нації, недостатньо розвинена національна
свідомість і як наслідок – комплекс меншовартості. В результаті, в
українській психіці поступово утвердилося і розвинулося підсвідоме і
свідоме сподівання, що національне, релігійне, економічне, політичне
звільнення прийде ззовні. Якась зовнішня сила нарешті утвердить
справедливість, правду і відплатить усім гнобителям. Не спроста ж
символом України є червона калина, прекрасна, але беззахисна, безталанна
жінка, яка чекає і не дочекається свого судженого. Симптоматично, що
така ж жінка переважає у думах, піснях, і творах українських дожовтневих
письменників. Це очікування правди, свободи і справедливості ззовні є,
на жаль, стрижнем української ідеї-ідеалу і зараз. Звичайно, значно
легше чекати в мрійливій задумливості і журбі, ніж в несприятливих
умовах, ризикуючи свободою і життям, спонукати себе до самостійної
роботи духу, плекати в собі мужнє начало активну відповідальність за
свою сім’ю, націю, державу, Як не прикро, це й є менталітет української
нації, як такої. І не має значення, які обставини до цього призвели.

Вивчення специфіки ментальності українського етносу в останній час стало
все відчутніше привертати увагу дослідників. І це цілком закономірно,
оскільки стало очевидним, що соціальний, економічний і політичний
розвиток країни в значній мірі залежить від того наскільки враховується
глибинні ментальні характеристики народу.

Поняття “ментальність” дуже часто ототожнюється з національним
характером, національною свідомістю, з “душею народу”. Про те,
поглиблене вивчення цього поняття, дало можливість доктору філософських
наук І.С.Старовойту конкретизувати його: “Менталітет – це
соціально-психологічний феномен, котрий характеризує етнічні спільноти і
окремих представників етносу і який визначає способи сприйняття та
інтерпретації певною етнічною групою оточуючого світу, а також способи і
форми теоретичного і практичного відношення до природного і соціального
середовища”. Формування менталітету передбачає вплив природних,
соціальних і духовних чинників у їх сукупності, в силу чого він є
неоднорідним явищем навіть в межах однієї держави. Проаналізувавши
численні дослідження, вчений дійшов висновку, що загальними рисами
українського метаетносу є індивідуалізм і емоційність. ( )

Ядро, серцевину визначальних психологічних рис українців становлять
емоційно-почуттєві чинники, які виникли на основі постійної
прив’язаності до землі і життя в патріархальній общині. Утворення
українських “спільнот” характеризується почуттєвою близькістю, базованою
на симпатіях, спочуванні, приязні і взаєморозумінні, а не на раціонально
обгрунтованому змаганні до розумово продуманої спільної мети.

Висока емоційність, поєднана з очікуванням справедливості в сполученні з
власною безпорадністю, неспроможністю активно діяти, виборюючи “правду”
життя, стимулювала фантазію, посилену діяльністю уяви. Це й спрямувало
український народ до поглиблених духовно-моралістичних пошуків,
націленості на внутрішньо-екзистеційний світ людини, в якому уявне
переживання тих чи інших ситуацій у значній мірі підміняє їх реальне
проживання у зовнішньому світі. Перевага емоційного начала над
холодно-розсудливим зумовила такі істотні риси як поетичність,
музикальність, привітність, щирість, певну зневагу до раціональної
упорядкованості світу, відсутність суспільної дисципліни, які
виявляються і сьогодні. Тому підтвердженням є реабілітація архетипових
тем, норм і ритуалів у нашому житті: міфологічно-романтичний сплеск
переростає у феномен масової свідомості, коли попередні ідоли і герої,
що не справдили сподівань маси, замінюються іншими, такими ж ілюзорними
як і попередні. В демосі домінує одна мета – вижити. А втрата
суспільством внутрішніх домінант, як довів А.Тойнбі ( ), є надломом
цивілізації, що за певних умов може привести до її повного знищення.

Тому перед системою просвіти і виховання стоїть нагальне завдання –
знайти концептуальні основи для формування чіткої громадянської позиції,
державного мислення, які б грунтувались на національних цінностях і
інтелектуальному багатстві народу без викривлень минулих років та, за
висловом Вол.Соловйова: “використовуючи вроджену емоційність нашого
народу, яка є великою спонукальною силою вчинків, плекати доброчинні і
надійні моральносмислові засади “для творення добра та істини”. ( )

Риси індивідуалізму в українській свідомості поpяд з вищеназваними
науковцями теж досліджували численні вчені, серед яких П.Юркевич,
М.Костомаров, В.Янів, Д.Чижевський, М.Грушевський, Г.Тільман, І.Мірчук
та інші. Не слід думати, що в своєму індивідуалізмі українці унікальні.
Індивідуалізм притаманний всім людям, націям, народностям, бо яка
особистість (спільнота) не спрямована, насамперед, на досягнення
власного (особистого) успіху при ігноруванні, або недооцінці колективних
потреб. Відмінність українського індивідуалізму, скажімо від
європейського, полягає не у різниці цільових установок, а в тих шляхах,
якими етноси йдуть для досягнення своїх егоїстичних цілей. В силу
історично зумовлених причин, зазначає Стаpовойт І.С., український
індивідуалізм “пішов шляхом прямо протилежним європейському, а саме, він
має інтровертивний характер і спрямований на відособлення індивіда від
інших людей і від суспільства, Зусилля особистості спрямовані на
створення свого маленького індивідуального світу, на ізоляцію в ньому і
убереження себе від впливу інших людей і від соціуму: якщо індивід не
може утвердитися в суспільстві, у “великому світі”, то він прагне
зробити це в побутово-локальних, “малих” соціальних формах: сім’ї,
побуті і т.п. Лише в цьому своєму “мікросвіті”, відгородженому від інших
людей і суспільства, він відчуває себе індивідуальністю і утверджує себе
в якості такої”. Одним словом, лише в “своїй хаті” українець відчуває
себе комфортно.( )

Особливо це віддзеркалюється в нинішніх умовах, коли, за висловом
Г.Токалюка, “код національної ментальності, міцно закарбований у
підсвідомості, все ще штовхає недовірливого українця до своєї
споконвічної схованки – успадкованої пасивності, виробленої століттями
експлуатації і репресій” і надзвичайно посиленої “дефективним вихованням
останніх десятиріч в дусі покори, апатії, безвідповідальності”. ( )

Цей же індивідуалізм привів врешті-решт і до безсилля українського
народу радикально вирішити проблему свого сталого, впевненого існування.
“Індивідуалістичне наставлення українців виявилося досить виразно в його
розумінні суспільного ладу, засад спільноти в суспільному житті, –
відзначив І.Мірчук. – Воно відкидає із цілковитою рішучістю усі форми
співжиття, передумовою яких є сувора дисципліна і повне підпорядкування
волі вищого, забуваючи зовсім, що це звісно має згубний вплив на
інтереси загалу. В нашій історії маємо багато прикладів того, як
вибуялий індивідуалізм значною мірою придушував витворення традиції як
державотворчого чинника і, тим самим, перетворював історичне існування
цілої нації в гру нескоординованих сил, що через брак поважніших змагань
до з’єднання мусили стати катастрофою для майбутнього цієї спільності” (
)

Якщо поєднати міркування О.Кульчицького та І.Рибчина про емоційність
української психіки з аргументацією В.Липинського толерації українського
духу до християнської моралі, з його схильністю до інтровертизму К.Юнга
і змістом національної ідеї, сформульованої В.Москальцем то
вимальовується картина:

 українці – інтроверти, тобто спрямовані всередину, на духовні пошуки,
роздуми, тощо індивіди, тому українська література і культура взагалі є
інтровертними, заглибленими у духовно-моpальні пошуки, суто естетичну
творчість на відміну від творців інших цивілізацій, зосереджених
переважно на вдосконаленні матеріально-технічного виробництва,
технологій, установ. Вони весь свій інтерес, активність спрямовують на
зовнішній світ, який діє на них, мов магніт, відчужуючи їх від власного
внутрішнього світу, що властиво екстравертам.

 українська релігійність не є категорично-абсолютизованою і не може
слугувати об’єднуючою національною ідеєю, бо українці значно більш
“заземлені”, ніж інші слов’янські народи, вони лише прагнуть створити
собі і своїм дітям земний добробут, лад, порядок, доцільність і
порядність у взаєминах. Їх замиловано-мрійливе ставлення до природи, до
Бога також безпосередньо пов’язане з земними проблемами;

 кожна з розглянутих рис української психіки є вельми сприятливою для
естетичної чутливості, а особливо всі вони разом. Український народ має
велику схильність до художнього відтворення світу, є естетично чутливим;

 в українській національній психіці є риси, вельми сприятливі для
тоталітаризму соціалістичного взірця;

 різні геофізичні умови проживання а також знаходження українців під
пануванням п’яти держав наклало відбиток на формування різних
національних ментальностей і характерів, а відтак, і моральних і
духовних цінностей;

 роки гноблення виробили в українця синдром меншовартості, закріпили
риси безвільності, соціальної пасивності, яка виразилась в очікуванні
якоїсь “силу ззовні”, яка б вирішила їх проблеми – синдром очікування
“месії”;

 провідною ознакою українця є кордоцентричність, провідна роль серця
(умовно-образного центру емоційних процесів в психічній діяльності),
інтенсивно стимульована стражданнями і муками, яких було більше ніж
достатньо в українській історії.

Базуючись на вище сказаному, І.Старовойт pобить висновок: пеpед нашою
гуманітарною наукою стоїть завдання “витворити такі правові, моральні і
в цілому соціально-культурні норми, котрі більш-менш вдало б поєднали
індивідуальні і суспільні інтереси та потреби, спрямували б енергію
індивідів, що переслідують свої власні, егоїстичні цілі, в
соціально-значиме русло.” ( ) І з ним не можна не погодитись.

Просто відродити давні форми культури безперспективно і замало –
необхідно створювати нові умови і форми її розвитку з обов’язковим
врахуванням специфічних рис українського народу для визначення
перспектив майбутнього розвитку. І.Лисяк-Рудницький сформулював це так:
“Поступ мусить будуватися на підвалинах того, що вже існує. Характер
народу, витворений віками, не може бути самовільно змінений. Але в нього
можна вносити корективи, його можна розвивати в певному напрямі”. Він
вважає, що за основу позитиву слід брати багатство почувань, сердечну
теплоту, щиру людяність, гуманізм та антропоцентризм, як основну
тенденцію світогляду українця. Потрібно виховувати і формувати
“український мозок” переборюванням надмірної чутливості та емоційності
української вдачі за рахунок прищеплення їй вміння цілеспрямовано, точно
визначати мету діяльності та засоби її досягнення. З огляду на це, одною
з актуальних проблем формування українського національного характеру є
проблема розвитку кращих рис української вдачі в сучасних умовах та
переборення, нівелювання її негативних тенденцій: цілеспрямоване
виховання раціонально-активної настанови із збереженням природної
доброти, цінностей внутрішнього життя, потягу до культури. ( )

Багато дослідників приділяють увагу аналізу сучасних соціальних процесів
з метою знайдення гідного виходу із скрутного становища, що склалася в
українській нації, прагнуть виявити зовнішні і внутрішні чинники
духовного та соціального занепаду, кризи української нації. Ця криза,
вважають вони, полягає в тому, що українська людина перестала, або ж і
не вміла, любити себе та представників своєї нації, що, в свою чергу,
стало причиною відсутності справжнього, дійового патріотизму.

М.Шлемкевич, Б.Чепурко, В.Панфілов, О.Руденко, О.Кіхно, Ю. Римаренко,
Ю.Липинський, С.Пролїїв, В.Шамрай, Є.Бистрицький, Л.Шкляр, М.Цимбалістий
та інші сходяться в думці, що до українського народу досить наочною є
констатація нерозвиненості визначальних чинників національного буття, а
тому українству ще належить виробитися у новітню націю і здійснити
повноцінне національне самовизначення. Таким чином, національний розвій
України може бути зрозумілим та усвідомленим лише якщо виходити з
дійсного сенсу новітньої нації, яка має формуватись, спираючись на
принципово нові цінності. Не плекати свої архаїчні етнічні особливості
та розчулюватися ними, а свідомо реалізувати свою волю до життя, до
майбутнього у культурному полі всього людства.

Таким життєдайним фактором повинна стати національна ідея, формування
якого почалося ще з часів Київської Русі і, не буде перебільшенням
сказати, не закінчилось досі.

Тому свідомий підхід до справи, розуміння мети розвитку нації та засобів
її досягнення, створення іміджу нації як демократичної спільноти, котра
заснована на вільному самовіднесенні до неї громадян, на їхньому
активному виборі та будуванні національного майбутнього мають бути
пріоритетними у формуванні національної ідеї як перспективи історичного
існування народу, інтенції його волі. В ній міститися той проект
жаданого майбутнього, без детермінації яким не поставав жоден суб’єкт
історії і без якого буття втрачає вимір історичності.

Ю.Римаренко звертає увагу на національну ідею, як на психологічний
феномен народного буття, менталітету народу, що згуртовує його в єдине
ціле і є одним із основних постулатів українського національного
відродження у сфері державності. Усвідомивши ідею нації як самостійного
суб’єкту історії, котрий прямує до найвищого розвитку загальнолюдських
цінностей буття, українці повинні спрямувати свої зусилля не лише на
вивчення та збереження найліпших рис своєї вдачі, але й на вироблення
активно-зацікавленої позиції по відношенню до суспільства та держави, на
переборення комплексу меншовартості та зневіри у власних силах, на
усвідомлення простої істини: “щоб вижити, треба стати господарем власної
долі.” Головною спрямованістю національної ідеї повинно стати
перетворення народу у націю, а відтак – введення цього народу у історію,
подолання природної замкненості його життя і відокремленості від
світового загалу. ( )

На думку О.Кіхно, національна ідея, втілена в культуру, утворює
національний духовний ідеал і в силу цього визначає формування
національної вдачі, яка, в свою чергу визначає сенс та життєвість
національної ідеї. ( ) Ідеал загалом є найбільш бажаним взірцем, бо
посідає значне місце у світоглядах людини і людських спільностей.
Незаперечним є й те, що вся діяльність людей спрямовується ідеалами і
підпорядкована йому.

Оскільки ідеал – це світоглядне, екзистенціальне, сенсожиттєве
утворення, його формування і функціонування спирається на філософську і
психологічну концепцію сутності людини, як біологічної і соціальної
істоти, носія історично сформованих якостей певної національності.
Відомий вчений-гуманіст А.Швейцер ( ) вважав, що в найбільш загальних
рисах розвиток кожної культури полягає в тому, як розумні ідеали,
покликані сприяти прогресу людства, сприймаються індивідами і впливають
на умови їх життя. Проблема в тому, що неможливо сформулювати ідеал і
запропонувати його окремій людині чи суспільству без співвідношення,
органічного поєднання його з особливістю їх характеру, всієї психології.
Тому ідеал необхідно посіяти і дбайливо виростити на грунті
національного характеру. На це потрібні не дні, не роки – століття.

У сучасному суспільстві спостерігається тотальне відчуження людей від їх
істинної сутності, висування ідолів замість ідеалів. Серед такого роду
ідолів Е.Фромм ( ) називає: публічну думку, соціальний престиж,
економічне процвітання, індивідуальний та соціальний нарцисизм, товарний
характер відносин між людьми, коли все продається і все купується.
Звідси необхідною умовою духовного, культурного, економічного піднесення
українського народу є витворення такого ідеалу, який грунтувався б на
пріоритеті особистості як основної суспільної цінності і вирішальної
рушійної сили будь-яких процесів у суспільстві, а виховання повинно
зробити людину спроможною виробити і поширити ідеали на своє життя.

Ідеал українця вольового, порядного, ідейного, його апелювання до
правди, розуму, науки має плекати інтелектуальна, культурна еліта, “а
справа народу, за висловом Л.Шкляра, дивитись на ідеал і йти за ним з
метою побудови нового, справедливого, вільного українського суспільства,
розвиток якого б забезпечила власна українська демократична держава”. (
).

Допомогти розвитись такій еліті, з власним етнічним образом, з
національним характером і іміджем повинні виховання, освіта і культура і
з її допомогою сформувати відповідне суспільство, представники якого
усвідомлюють єдність своїх життєвих інтересів і прагнуть до їх
досягнення спільними організованими зусиллями. А це вимагає не пpосто
орієнтації на традиції народної культури, а й створення новітньої нації
на основі спільних інтересів, прав і обов’язків її громадян, незалежно
від їх етнічної належності, вважаючи слідування традиціям певної
народної культури приватною справою кожної особи. Проблема удосконалення
національного характеру це, перш за все проблема зміни “баластних”
цінностей, відродження гордої, а не гордовитої, відкритості української
душі, готової сприйняти і власний національний світ, і світ людської
цивілізації взагалі.

Цей набіp обpазів, знань, емоційних звичок і тяжінь етно і
соціокультуpного самовідчуття фоpмується, як доведено вище, на пpотязі
всього життя людини, пpоте його найяскpавіші складові, без сумніву,
фоpмуються у свідомості і підсвідомості індивіда ще в дитячо-юнацькому
віці, в пpоцесі його виховання і навчання. Тому сформувати національні і
загальнолюдські цінності, задекларовані у деpжавній національній
пpогpамі “Освіта” ( ), у підростаючого покоління покликана
етнопедагогіка, основні положення якої мають бути покладені в основу,
перш за все, сімейного виховання, в роботу дошкільних і позашкільних
дитячих закладів, а також відбиватись в літературі і мистецтві.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020