РЕФЕРАТ

На тем:

Учинкова дія та післядія як історико-психологічний принцип.

Культурно-історична функція післядії у психології.

Учинкова дія та післядія як історико-психологічний принцип

Ідея дії постає у психології XIX і XX ст. Г. Спенсер, В.Джемс, Ж.Піаже,
Л.С.Виготський, А.Вшиюн, С.Л.Рубітитейп та інші визначили віхи в
розвитку ідеї дії. Як принцип пояснення, вона пройшла через півтори
сотні років і, здається, досі визначає наукову тенденцію у психології.
Вся психіка мислиться як засіб і мета. У першому випадку вона виступає
переважно інструментом адаптації організму до середовища, і це зумовлює
здебільшого природничо-науковий ухил психології. Проте навіть психологія
свідомості (Вундт та ін.) не зводить психіку до її чистого буття, а
доповнює її елементом пристосування. Піазісе першим принципом пояснення
психіки ставить саме адаптацію з її сторонами — асиміляцією та
конвергенцією, котрі разом забезпечують стан рівноваги. Оскільки
рівновага весь час порушується, починає діяти механізм реадаптації. Всі
провідні напрями психології XIX і XX ст. так або інакше намагаються
тлумачити психічне як функцію пристосування до середовища — природного
та соціального — й відрізняються один від одного тільки тим. яке
відношення вони встановлюють між цими двома сторонами життя організм).

Однак психологи цього періоду ніби втратили предмет своєї дисципліни в
наукових пошуках; психологія має повернутися до самої себе. Психіка не є
тільки інструментом пристосування до середовища. Вона є життям людини,
переживанням, ставленням до світу і має власне багатство. Вона
самодостатня на зразок лейбніцівської монади. «Філософія життя», в яку
включається і психологія життя з її принципом переживання, розглядає
безпосередній бік психічного. У Вундта знаходимо ідею психології як
безпосереднього досвіду. Слід було зафіксувати те положення, що психіка
не тільки чомусь слугує, а й існує, переживається як щось дане,
самодостатнє; вона є дзеркалом Всесвіту. Так виникають дві головні
тенденції у психології XIX і XX ст. Якщо засіб пов’язується з
адаптацією, то мета — з творчістю. Саме в творчості як самотворенні
виражається самодостатність психічного.

Виникають дві психології. Одна спрямована до методів і предмета
природничих наук, друга — до екзистенціально-гуманістичного тлумачення.
Вони йдуть назустріч одна одній. Природничо-наукова психологія відтворює
тенденції психології XVII ст.: перехід від ідеї рефлекторної дуги до
ідеї рефлекторного кільця й навіть спіралі. Дж.Дьюї твердить, що
рефлекторна дуга сама по собі не діє, вона сліпа й потребує
нескінченного подразника, щоб діяти. Про це говорить також І.П.Павлов,
коли показує, що навіть на рівні інстинкту кінець однієї рефлекторної
дуги є початком наступної. Організм має в самому собі мету, і Павлов
навіть вводить колоритний термін — «рефлекс мети». Механіцизм і
телеологія взаємно проникають. Аналогічну ідею висловлює В.М.Бехтерев.
Е.Толмен створює теорію біхевіоризму, згідно з якою ідея організму
містить мету у самій собі. Організм прагне насолоди, і гедонічний
принцип було навіть покладено в основу кібернетичного тлумачення
психіки. «Нова фізіологія» О.М.Бернштейпа розвиває ідею зворотного
зв’язку. Суб’єктивний біхевіоризм, утілений Д.Міллером, Ю.Галаптером і
К.Прібрамом, йде цим же шляхом. Учений павловської школи П.К.Анохіи,
мабуть, переконливіше, ніж психологи, розвиваючи теорію функціонального
механізму дії, доводить, що ця теорія органічно поєднала в собі
механіцизм і телеологію на засадах принципу зворотної аферентації.

Гуманістична психологія використовує ідею залежності буття, його
наповненості світовими відношеннями, на основі чого людина здійснює
рефлексію в суб’єктивність. Без життєвих відношень буття психічного буде
нічим. Існування має переживатись, а переживаються відношення. Рефлексію
в суб’єктивність було названо, зокрема, інтеріоризацією. Не слід уявляти
її як перенесення зовнішнього у внутрішнє, а тільки як стимуляцію
спонтанно виникаючого змісту.

Принциповий рух від мети до засобу (їхнього гуманістичного зв’язку), від
засобу до вчинкових відношень, виражених порочним колом добра і зла (від
поневолення до доброчинності), — такий зміст виникає в межах учинкової
дії. У конкретному психологічному вираженні предметом психологічного
дослідження відповідно виступають адаптація — творчість — особистість. В
іншому плані відбувається рух від цілі, мети до характеру. Останній є
співвідношенням цілі та мети. Про це свідчить насамперед типологія
характерів. На завершенні принципу дії постає ця велика проблема
психології, де О.Ф.Лазурський, Е.Кречмер та К.Г.Юнг. що тільки-но
починає свій тріумфальний шлях, визначають провідний інтерес
психологічних досліджень.

Збагачення особистості через її минуле та майбутнє — це її життєвий і
творчий шлях. Смисл життєвого й творчого шляху є смислом життя. Він
полягає в самопізнанні та самотворенні. Блудний син повертається до
свого батька.

Культурно-історична функція післядії у психології.

З усіх спроб людини розкрити таємницю своєї душі виділяються дві
основні. Психіка тлумачиться як засіб пристосування організму до
середовища, а термін «адаптація» надає науковості таким тлумаченням.
Проте ця позитивістська психологія нехтує духовним смислом людського
існування, іманентним, самодостатнім характером психіки, бачить лише
службову роль психіки, не торкаючись ЇЇ творчих інтенцій, неповторної
суті існування духу. Можна у зв’язку з цим говорити про психологію
сцієнтистську й гуманістичну — два головних спрямування в історії даної
дисципліни.

Сцієнтистська психологія показує психіку як засіб досягнення мети, котра
належить іншому суб’єкту. Гуманістична психологія наполягає на
тлумаченні психіки як такої, що має мету в собі самій. Засіб і мета є
першими вихідними поняттями вчинкової дії. Психіка, витлумачена як
засіб, виступає у своєму адаптивному вбранні, а як мета — у творчому, що
насамперед виражається в самопокладанні (самопізнанні та самотворенні).

Відношення мети й засобу формують стратегію поведінки. Людина,
розглядаючи себе як засіб, стає на шлях резиґнації власних потягів, у
разі чого породжується резигнативний тип поведінки, який загалом був
розкритий у фроммівських пошуках учинкових механізмів авторитарності.
Людина, розглядаючи себе як мету, виявляє творчу активність (поки що
обминемо питання про те, яким є зміст цієї творчості). У будь-якому
випадку творчість є гуманним засобом підкорити іншу людину. Тут постає й
питання про сприйняття творчого предмета, його інтерпретацію, в чому
людина, що сприймає, виявляє свою індивідуальність.

Стратегія поведінки тепер виступає у своєму власному змісті. І його
визначено ще в стародавні часи. Аріспютель вважав таким змістом
рослинні, тваринні та духовні акти. Л.С.Виготський спробував поєднати в
культурно-історичній психології всі ці рівні поведінки.

В іншому аспекті дані проблеми розглядаються в дусі психології життєвого
й творчого шляху людини. Тут охоплюються всі суперечності її життя та
діяльності — від народження до смерті, від усвідомлення творчого поклику
до продуктивності в період акме й вичерпаності творчих можливостей,
тобто психологія набуває чітких феноменологічних рис і розглядає людську
психіку в її змістовому становленні.

Подібну ідею було винайдено ще в стародавні часи. Фіпои
Александрійський, Цицерон, Отці Церкви у своїх «Сповідях»’ вже
вирішують проблеми феноменологічної психології. Арабські психологи (Ібн
Туфсйль та ін.), Дж.Кардапо у творі «Про власне життя» показують рух
людського духу від простих його форм (буденне життя) до осягнення свого
місця у світі, смислу буття, уваги до високих переживань.

Нині психологія звертається до найвищих феноменологічних рівнів
людського існування. Від ідеї смислу в логотерапії до ідеї смислу, який
стосується найвищих станів буття (переживання) — екстатичного піднесення
з набуттям «фаворського світла» тощо. Сучасна психологія широко
використовує старовинні ідеї щодо шляхів піднесення до найвищих станів
(чань-буддизм тощо).

Отже, людина звертається до самої себе, до найпотаємніших станів свого
буття і таким чином завершує повноту феноменологічних виявів. Психологія
стає у своєму безпосередньому значенні феноменологічною, сповненою
соціального та індивідуального змісту.

Психології доводиться прощатися зі своїм схоластичним формалізмом. Вона
має взяти до своєї галузі знання зміст усього того, що робила людина й
що вона зробила своїм. Це — справжня культурно-історична психологія,
адже вона набуває культурно-історичного змісту, а також змісту свого
індивідуального розвитку. Всі названі проблеми вміщуються в межах
вчинкової дії. Далі йде післядія, і вона відкриває перед дослідником
нову галузь людського духу. Дію завершено, але вчинок ще не
завершується.

Людина у вчинковій дії підняла до драматизму буття всі скарби свого
духу. Вона сама здійснила свій вчинок. І вона мусить пережити свою
реакцію на нього й на саму себе, тобто виразити свої свідомі
настановлення. Вона тепер знає, що зробила, й оцінює свою дію,
співвідносить оцінку з еталоном моральним, пізнавальним, естетичним, бо
саме після вчинкової дії людина відчуває справжній драматизм учинку як
такого. Вона розмірковує над буттям, особливо над тим, у що вона як
активна істота внесла свою пристрасть і наклала на зовнішній світ свою
печать. А чи так вона вчинила, як слід було вчинити? І що говорить про
це її совість?

Передній край сучасної психології — це психологія післядії, яка частково
охоплюється ідеєю катарсису. Проте катарсис має свою драматургію.
Поширену в науці ідею зворотного зв’язку (від Дж .Дьюї до П.К.Анохіпа,
М.О.Бернштейна, Д.Міллера, Ю.Галантера, К.Прібрама та ін.) належить
розкрити в її психологічному змісті. Й тут постає справжня драматична
психологія. Людина переживає те, що вона сама здійснила, виробляє нові
настановлення для майбутніх учинків, і саме на ґрунті післядії
виявляється справжня психологія людини.

Стародавній вислів «за плодами їхніми пізнаєте їх» мусить бути
виправлений у напрямі психологічного змісту, який з’являється у людини
на базі того, що вона вчинила, усвідомлення самого вчинку та вироблення
нового настановлення на вчинок. На основі тільки самої дії психологія ще
не постає у справленій своїй суті. Це може бути просто злочин або
порочна дія під тиском традиції тощо, мало усвідомлена, вчинена за
звичкою, її треба пояснити, оцінити і здійснити післядію. Психологія не
квапиться зробити післядію своїм головним чітко усвідомленим предметом і
тому втрачає психологічну істинність, або валідність, дослідження,
валідність методу й самої методології.

Пояснення післядії вимагає «совісті вчинку», адже було відкинуто
»боротьбу мотивів» і водночас у стані альтернативізму відкинуто значний
духовний зміст, і тепер він як закон постає в людській совісті. Це також
ідея карми, спокутування вини в якнайширшому розумінні. В цій післядії —
головні естетичні корені драматургії, а конкретніше — психологія
самопокарання, адже післядія як совість вимагає самопокарання людини, і
тільки в такому випадку людина виступає в усій завершеності свого
вчинку. Це покарання має різні форми: резиґнації, або самопокарання;
перенесення вини на іншого й покарання саме його шляхом експансії —
поширення своєї «юрисдикції» на іншу особу. Проте вина залишається і
мусить бути спокутувана.

Зрештою, в післядії розкривається повне «порочне коло» моральних
відносин. Психологічно тут постає відтворення здійсненого вчинку ? новій
його моделі. У цьому й полягає плюралізм вчинку. Нову модель треба
здійснити реально, адже в собі вона супроводжувала вчинок із самого його
початку. В післядії відбувається інтенсивний анамнез, підсумовуються
враження від скоєного, й так обирається характер учинкової спіралі на
ґрунті післядії.

Ще задовго до того, як психологія почала відчувати необхідність
дослідження післядії, це вже відбувалося у драматургії, коли автор
ставився серйозно до своїх героїв та їхньої долі. Едіп, усвідомивши свою
провину у вчинку, осліплює себе. Самопокарання може відбутися інакше —
коли хтось інший бере на себе роль ката, проте й у такому разі
драматургічний смисл самопокарання не змінюється. Щоправда, найбільший
ефект досягається самопокаранням у прямому значенні цього слова. Однак
тут може відбутися персоніфікація подібної здатності людини, і хтось
інший зробить усе, що необхідно.

Кожний учинок несе в собі й злочинність, адже в ньому людина
використовує інших саме як засіб. Леся Українка показала вину, її
спокутування та самопокарання в трагедії «Оргія». Післядія розгортається
в останні хвилини трагедії. Антей убиває свою дружину Несіру за те, що
вона заплямувала свою гідність, виступаючи як танцюристка на оргії у
Мецената. Проте й сам себе губить, передавивши власне горло струною
кіфари. Якщо міркувати лише в межах дії, тут немає самопокарання як
головного естетичного рушія драматургії. І все постає дуже банально:
Антей губить себе і Несіру, щоб не служити чужій владі й відстояти свою
гідність. Однак справжній смисл трагедії на рівні свідомої післядії як
принципу психологічного дослідження полягає в тому, що Антей, убиваючи
Несіру, найближчу й найдорожчу людину, не здолав зла — служіння
володарям, нехай і на ґрунті святого мистецтва. Служіння як таке
залишається, й такий кінець є занадто тривіальним, глядач виражає лише
скорботу з приводу марної загибелі людини, а далі й тієї, котра покарала
її.

Справжній смисл трагедії полягає в тому, що Антей усвідомлює свого
провину — припинення людського існування, страту Несіри — й сам карає
себе. Дія — вбивство Несіри — викликає самосуд і самопокарання. У Лесі
Українки все відбувається миттєво, але глядач (або читач) відразу
дізнається, що тут покарання себе самого вже не стосується провини в
тому розумінні, що Антей не хотів служити Меценатові, це відходить на
задній план. На цю провину (а її, зрештою, й не було) накладається
справжня провина — безпідставне, антиправне, антиморальне вбивство іншої
людини, адже саме в цьому акті, в його запереченні здійснюється
моральний закон — право людини на самовизначення.

Таким є предмет (через культурологічний підхід в історії психології)
самої системи психології. Культурно-історичну концепцію слід бачити не
стільки в інструментальній функції знака (у створенні знака й полягає,
за Л.С.Виготським, культурно-історична діяльність людини), скільки в
культурно-історичній функції післядії, яка ставить завершальний акцент у
формуванні психічних феноменів і розкриває цим дійсне багатство людських
духовних сил.

Психологія післядії безпосередньо пояснює смисл провідних спрямувань
психології XX століття. Психоаналіз (від 3. Фрейда до В. Франкла)
передбачає аналіз того, що вже відбулося та що привело людину до
внутрішнього конфлікту між свідомим і несвідомим.

Надзавдання післядії — ліквідувати антагонізм між витісненим у несвідоме
і свідомими (зокрема моральними) настановами. Еволюція біхевіоризму
полягає в тому, що в ньому виникає настанова на визнання важливої ролі
результату дії, на чому наголошували Б.Скіннер, а також представники
суб’єктивного біхевіоризму (Міллер, Галаітер, Прібралі). Генетична
психологія Піазке, гештальтпсихологія, когнітивна психологія,
психосинтез, численні напрями, пов’язані з центральною проблемою
особистості, наголошують на цьому ж. Історія світової психології XX
століття саме такою постановкою і вирішенням найважливіших своїх питань
набуває гуманістичного характеру.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Похожие записи