Трансакційний аналіз. Е. Берн, Т. Харріс (реферат)

РЕФЕРАТ

На тему:

Трансакційний аналіз.

Е. Берн, Т. Харріс

Цей аналіз як психологічна течія набув широкої популярності в 60-ті
роки завдяки появі двох книжок, які стали бестселерами (Е.Берп. “Ігри, а
які грають люди. Люди, які грають в ігри”‘. Т.Харріс. “Зі мною асе а
порядку — з вами все в порядку”). Трансакційний аналіз ґрунтується на
динамічних принципах і має своїм предметом міжособистісну поведінку; він
тлумачить проблему неврозу в дусі раціональності та відрізняє себе від
когнітивної терапії.

Згідно з цим напрямом у психології, певні стани ego несуть
відповідальність за поведінку пацієнта. Ці стани, або самості,
визначають способи, які використовує пацієнт у своїх трансакціях —
певній базовій єдності соціальної взаємодії. Кожна особа поводить себе
відносно іншої або як Дитина (нестримно емоційна істота, вражена
спілкуванням), або як Батько (диспозиція і віра, що це “плечі”,
“плечі-потреба”, яка засвоюється з дитинства у сприйманні батьків), або
як Доросла людина, що має самостійність суджень (зріле та раціональне
ego).

Хоч три стани ego перебувають на несвідомому рівні, у трансакційному
аналізі терапевт має справу з феноменами, які перебувають на рівні
свідомому, і вказує шляхи, на яких пацієнт і спільнота, з якою той має
справу, були б успішними в їхніх комунікаціях, привабливими у
“перехресних трансакціях”. Терапевт також читає по складах багато
“ігор”, в яких приховується реальне значення інтеракції. Пацієнти грають
невідчужувані ролі, навчаються розпізнавати, в чому полягає їхня самість
у трансакціях з іншими (і з терапевтом). Під керівництвом терапевта вони
навчаються використовувати свою Дитину для жартів, але мають свого
Дорослого як запоруку їхньої серйозної поведінки. Ерік Берн виходив у
своїх дослідженнях насамперед із праць Пенфілда і Федерна, які вивчали
вплив минулих вражень на подальшу поведінку індивіда. Для її дослідження
використовуються методологія структурного аналізу і трансакційний
підхід.

Як зауважує сам Берн, у своїх висновках він спирається на клінічні
спостереження, на досвід роботи з хворими, в яких були розладнані
інтегральні стани “Я”. Це мало висвітлити ряд ґрунтовних питань
психології та психіатрії. Зокрема, мова йде про наявність в особистості
хворого “архаїчних елементів” і про можливість навчання хворого
структурному і трансакційному аналізу. І лікар, і пацієнт можуть
будь-коли зупинитися, підбити підсумки і спланувати, що слід зробити на
наступному етапі. Під час психотерапевтичних процедур архаїчні стани
“Я”, зафіксовані в результаті травми, диференціюються, але все ще
зберігаються. Під впливом фактора реальності пацієнт переходить у
ситуацію, сприятливу для вирішення архаїчних конфліктів.

Розкриваючи термінологію структурного аналізу, Берн по суті викладає
систему свого вчення. Екстеропсихіка, неопсихіка та археопсихіка
розглядаються ним як психічні механізми (органи, знаряддя), які
виявляються феноменологічно як екстеропсихічний (наприклад
ідентифікація), неопсихічний (наприклад опрацювання даних) і
археопсихічний (наприклад регресивний) стани “Я”. Ці типові стани
відповідно називаються “Батько”, “Дорослий” і “Дитина”. До словника
трансакційного аналізу Берн також додає “проведення часу”, “гру” і
“сценарій”. Це не абстракції, а робочі соціальні реальності.

Берн формулює таку гіпотезу. В особистості дорослої людини зберігаються
залишки “Я” дитини, які оживають за певних умов. Це явище можна
спостерігати у зв’язку з гіпнозом, психозом, лікарською або прямою
електричною стимуляцією кори. Берн припускає, що ці сліди можуть
виявлятися у людини навіть у нормальному психічному стані.

Типова ситуація показувала один стан “Я”, адекватний для даної реальної
обстановки, й відповідне адекватне судження. Разом із цим спостерігався
інший процес, що визначався, зокрема, манією величі, архаїчними страхами
і надіями. Тобто, в однієї й тієї ж людини виступала поведінка дорослого
та дитини. Втручання лікаря допомогло здійснити перехід до нового стану:
вся поведінка, усвідомлення реальності, міміка, голос, м’язовий тонус,
манери почали відповідати “Я” дорослої людини. Це було коротке
заспокоєння у психозі. Відтак Берн визначає психоз як переміщення
психічної енергії із дорослої системи в дитячу, а заспокоєння — як
переміщення у протилежному напрямку.

При психозі, коли пацієнт страждає галюцинаціями, він чує слова батьків,
що пропонують робити те і те. Батько, Дорослий і Дитина — це реальні
особистості, які входять в оточення пацієнта, й мають певні імена,
заняття тощо. Для успішного лікування слід, зокрема, відділити Дорослого
від Дитини, а вивчення Батька віднести на наступну стадію лікування;
слід також переконати пацієнта, що Дитина, Дорослий і Батько — терміни,
які відображають явища реальності. Можна показати Дитиною людину, що
вкрала жувальну гумку, але це означає, що саме цей індивід крав жувальну
гумку в дитинстві. Зісковзування в інший стан “Я” (у хворих та здорових
людей) Берн пояснює концепцією психічної енергії, або заміщення влади: в
якийсь момент стан “Я”, яке замінено, володіє виконавчою владою. Це,
однак, все одно що пояснювати дію магніту магнітною силою. Для практики
цього, мабуть, і досить, але йдеться про концептуальний розгляд, в якому
Берн залишив поза увагою характер поєднання у психічному нового і
старого досвіду.

Берн обмежується лише констатуванням того, що “Я” становить вид
сутності, яка немовби віддаляється від решти психічного змісту, що
існував багато років або хвилину тому, або й одночасно. Тобто кожний
стан “Я” має мету, яка відділяє його від інших станів. Тоді, зрозуміло,
виникає питання: який же стан “Я” слід вважати справжнім? Берн зауважує:

стан “Я”, коли домінує вільне дотримання влади, відчувається як
самозахоплення владою, яка живе як чуття “Я”;

виконавча влада схожа на той стан, в якому перебуває у певний момент
найбільша кількість активного населення, наділеного владою.

Далі замість наукового розв’язання цього тугого вузла, Берн зісковзує в
світ метафор, де можна приємно себе почувати (як у світі поезії), але ні
на йоту не зрушитися з місця у розкритті справжніх закономірностей.
Варто придивитися до стилю самого автора: “В даній системі зісковзування
із одного стану “Я” в інший зумовлено трьома силами, які діють на кожний
стан, проникливістю кордонів між різними станами та об’єктом повноважень
кожного стану “Я”. Коментарі зайві: Берн критично ставиться до
фрейдівського опису “психічної енергії” та “надання повноважень”. Але
сам мало просувається вперед: бракує головної концептуальної схеми.
Стани “Я” відділені, але феноменологія їхнього зв’язку так і не
з’ясована.

Загадка співіснування минулого, майбутнього і теперішнього в одній душі
має бути розкритою в концепціях розвитку психічного. Але саме ідея
розвитку була втрачена для Берна. Насамперед він не висвітлив
суперечності попереднього шару психічного, щоб показати необхідність
виникнення шару наступного. У психіці, дійсно, те, що було якось
сформовано, включено у взаємодію зі світом, з одного боку, має
стереотип, щоб залишитися “навічно” у своїй структурі. З іншого боку, ця
структура піддається впливу структур наступних і отримує від них певне
забарвлення, водночас впливаючи на структури наступні. Виникають певні
інтеграційні шари психічного, куди включаються всі події людського
життя. Інтеграція є також субординація, що приводить до єдності. При
порушенні такої єдності субординоване стає автономним у своєму значенні,
і настає роздвоєння особистості — або в мотиваційній боротьбі, або в
патологічних ускладненнях.

Найголовнішим питанням у становленні психічного є виникнення
інтеграційних ланок-мотивів між елементами досвіду. Цією ланкою стає
вчинок, який забезпечує феноменологічний рух психічного, перехід від
одного шару, який себе вичерпав, до іншого, який дає особистості нові
можливості діяти. Саме вчинкова структура дає можливість інтегрувати
весь досвід людини, адже вчинок має свою цілеспрямованість та набір
засобів для досягнення цілей. Патологія виникає тоді, коли людина
застигає на якомусь одному моменті вчинку. Розгорнутість учинкової
поведінки є її досконалість і зрілість, що має завершуватися рефлексією
та наставлянням на подальші вчинки.

Саме вчинок є механізмом досконалої інтеграції індивідуального досвіду і
може включати досвід інших людей. А таке включення є основою
децентрації. Так здійснюється справжня трансакція, і людина підноситься
над власним досвідом, охоплює досвід людства, стає вселюдськістю і лише
в цьому разі може визнати вичерпаним своє життя. Отже, трансакційний
аналіз становить собою теорію особистості і соціальної поведінки та
використовується як засіб для психотерапії та більш широких соціальних
змін.

Центральною для трансакційного аналізу є практика, відома як
stroking-прийом, — процес стимулювання і сприяння пізнавальним актам
інших людей. Взірці прийомів формують загальну тему в головних
субсекціях трансакційного аналізу.

Особистісна структура постає у взаємовідношеннях Батьків, Дорослих і
Дітей. Ці терміни не виступають у своєму загальному значенні, але
позначають “Я-стани”, зв’язані системи зовнішньої поведінки та
внутрішніх процесів. Вони формуються з самого початку розвитку людини.
Батьківський “Я-стан” основано на встановленні обмежень, заборон та на
годуванні, що є вираженням головних функцій батьків. Дорослий уміщує в
собі реальність перевірки і можливість імовірнісного підрахунку. Дитина
є вираженням почуттів, творчості або пристосувань, які походять із
досвіду. Трансакційний аналіз пропонує методи для досягнення балансу
енергії між “Я-станами”, що має бути суттєвим для благополуччя індивіда,
сім’ї або організації.

Комунікація визначається Берном як серія стимулів і відповідей з боку
“Я-станів”. Трансакційний аналіз приділяє особливу увагу тим стимулам і
відповідям, які трапляються на психологічному рівні, які завжди не
вербальні та позасвідомі для суб’єктів — учасників комунікації.

Існують приховані трансакції, і можна вважати, що вони вирішують
реальний результат психічної зміни. Стимули та відповіді є сильними
засобами, які люди використовують для впливу одне на одного.

Ігри — найбільш оригінальне поняття в трансакційному аналізі —
тлумачиться за умови регулярного використання прихованих трансакцій, що
дають підставу з’ясувати чинники “програшів” кожного з учасників
ситуації. Гравці виходять із психологічних ролей Переслідувача,
Рятівника або Переможеного та утворюють напрям, рутинний для часової
структури, передбачають збудження та уникнення інтимності. Вони можуть
бути згруповані, починаючи з нижчого рівня надокучливості до
кримінальної поведінки та охоплення великої частини щоденної активності.

Аналіз почуттів сфокусовано на можливості репертуару гніву, страху,
печалі та радості або таких почуттів, як провина, біль, сум чи
заздрість, які складені з двох або більше базових чотирьох почуттів,

Аналіз сценарію перевіряє плани, створені ще в ранньому дитинстві під
батьківським впливом і спрямовані на створення найбільш важливих
аспектів життя. Вони полягають у виникненні міфів із повідомлень,
отриманих щодо самості й світу, та входять в головні категорії
”переможця”, успіху, “переможеного”, які є толерантними, але
незадовільними, “загубленого”, який презентує проблеми різного рівня.
Сценарії мають бути трансформовані через зміну рішення, яке заступає
старі внутрішні обов’язки згідно з реалістичним і більш правильним
світопоглядом.

Зміна сценарію, перехід від одного до іншого має вчинковий механізм і
вчинковий характер: осягається ситуація як сукупність значень у новому
її баченні; виникають нові мотиви, які долають наявне і кличуть до
заповітної мети; реалізується дія, через яку людина входить у новий
“Я—стан”; спрацьовує рефлексія — активна філософія життя.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.