Реферат на тему:

Типологічна модель індивідуально-психологічного образу держави

При аналізі образу держави у ракурсі соціальної перцепції необхідно
розглянути зміст цього образу з огляду на якісні характеристики, що
складають його, а також ті, які є результатом сприймання та причинної
інтерпретації різних складових організаційного середовища держави, у
якому перебуває особистість.

Перцептуальні характеристики (ті, що сприймаються, вбачаються,
атрибуються) будь-якої соціальної організації можуть бути дуже різними.
До них можуть належати, наприклад, престижність організації, динамізм її
розвитку, стабільність функціонування, фінансові можливості,
перспективність тощо. Характеристики держави бувають настільки
строкатими, різноспрямованими, неоднозначними, що їх сприймання нерідко
більше залежить від інтерпретації організаційної реальності, ніж від її
відображення у вузькому розумінні цього слова. Тому і якісні зміни, і
багато важливих якісних характеристик цієї організації проходять повз
увагу людей, не можуть бути сприйнятими. Так само перцептуальні
характеристики образу держави лише частково відображають об’єктивну
реальність, а частково є наслідком певної міфологізації, що неодмінно
супроводжує її існування. Не важко помітити, що деякі з цих
характеристик – зокрема, престижність, перспективність – здебільш є саме
результатом впливу символічної реальності функціонування організації.
Водночас саме такі характеристики „відповідають” за сприймання
майбутнього організації та його прогноз, і тому переважно визначають
ставлення до організації і конкретну поведінку стосовно неї.

На нашу думку, психологічні чинники сприймання держави особистістю
пов’язані з соціально-психологічними потребами, релевантними
організаційній реальності. Наявність цих потреб, константність їх
існування зумовлює постійну високу значущість тих чи тих рис
організації. Тому насамперед сприймаються і несвідомо оцінюються риси,
від яких залежить успішність задоволення цих потреб. До них можна
віднести потребу в соціальній самореалізації особистості, в безпеці
(захисті від експансії), а також в екзистенційній виправданості власного
існування. Відповідно до цих потреб існують персональні конструкти –
референтні осі, за допомогою яких особистість оцінює свій досвід –
насамперед досвід організаційної взаємодії. Такими конструктами є:

· конструкт, що відповідає за оцінювання сприятливості – несприятливості
організаційного середовища держави для соціальної самореалізації
особистості (умовно назвемо його „Я – Анти-Я”);

· конструкт, що відповідає за оцінювання впорядкованості організаційного
середовища („Лад – Безлад”);

· конструкт, що відповідає за сприймання і оцінювання такої властивості
організаційного середовища, як наявність сенсу – екзистенційної
виправданості існування організації (держави) як такої та причетності
особистості до неї (назвемо цей конструкт „Сенс – Абсурд”).

Саме ці конструкти дають змогу „висвітлити” значущі для задоволення
згаданих потреб особистості аспекти організаційної реальності.

Так, прагнення до соціальної самореалізації спонукає сприймати такі
властивості організації, як міра її ефективності (прибутковості),
престижність, тобто статус організації в даному соціумі, тощо. Ці
характеристики забезпечують привабливість організації для особистості,
прагнення до ідентифікації себе з нею. Крім того, для здійснення
соціальної самореалізації особистості важливо, на яку роль вона може
претендувати. Передбачувана висока цінність особистості для організації
забезпечуватиме підтримку високої самооцінки і сприятиме успішній
самореалізації. Низька цінність окремої особи як члена організації дає
небагато шансів на успішну самореалізацію навіть за умов привабливості
організації як такої. Нарешті, потреба в соціальній самореалізації
безпосередньо спонукає до перцептивної фіксації такої властивості
організації, як можливості кар’єрного і професійного зростання, які вона
надає.

Потреба в безпеці, у свою чергу, спонукає сприймати такі властивості
організації, як стабільність – нестабільність її функціонування. Ці
якісні характеристики передбачають відображення того, наскільки
організація є вкоріненою в соціальну інфраструктуру; наскільки
піддаються змінам її матеріально-фінансові та статусні характеристики.
До групи цих якостей входить також впорядкованість: здійснюється
перцепція міри відлагодженості і надійності організаційної взаємодії
(ділового та інформаційного обміну в самій установі). Стабільність і
впорядкованість дають змогу особистості прогнозувати майбутнє, що
забезпечує відчуття контролю над ситуацією. Завдяки цьому і
задовольняється потреба у безпеці.

Нарешті, потреба в екзистенційній виправданості власного існування також
породжує прагнення бути причетним до організації. Річ у тім, що
причетність до спільної справи дозволяє особистості інтеріоризувати ту
систему сенсів і цінностей, що лежить у її основі. Особливої значущості
така можливість набуває для особистості за умов браку власної системи
сенсів і цінностей, а також для так званого масового індивідуума. Тому
це прагнення передбачає відображення насамперед глобальної мети
діяльності організації, її призначення в широкому суспільному контексті,
а також причин (соціальних, релігійних та інших) її діяльності.

Отже, перцептуальні характеристики організації фіксуються у ході її
сприймання залежно від їх значущості в плані задоволення означених
соціально-психологічних потреб. Від цього залежить і міра їх
репрезентованості в образі держави.

Зважаючи на розмаїття емпіричних проявів з боку держави у процесі її
взаємодії з особистістю, можна стверджувати: сприймання їх давало б
такий широкий простір для трактування держави, що вона б не могла
сприйматися як цілісне явище. Але образ держави характеризується такою
властивістю, як системність: основні, визначальні риси держави
сприймаються постійними, незмінними. Вони пов’язані з оцінкою даної
організації за трьома основними конструктами, що відповідають базовим
соціально-психологічним потребам, задоволення яких є неможливим поза
соціальною організацією. Саме вони, вочевидь, і задають певний тип
образу держави.

Типологічний підхід є традиційним для психологічної науки, насамперед
при вивченні таких феноменів, як особистість, характер, темперамент
тощо. Цей підхід застосовується у сферах, де, з одного боку, є досить
великий масив об’єктів (емпіричних носіїв певних якостей), а з іншого –
кожному з них, за всієї унікальності, притаманні типові риси. При цьому
критерії типологізації застосовувалися зазвичай дуже різні – від
фізіологічних та морфологічних до поведінкових.

Типологічний підхід у вивченні багатьох психологічних явищ дає
можливість класифікувати феноменологічне розмаїття проявів людини.

При вивченні образу держави як результату її соціальної перцепції
особистістю маємо справу з величезною кількістю феноменологічних
проявів, а саме тих організаційних властивостей, які атрибуюються
державі внаслідок психічного відображення особистістю цього явища.
Водночас можна помітити, що таке атрибуювання не випадкове. Воно
залежить не тільки і не стільки від об’єктивних властивостей
організаційного середовища держави, скільки від суб’єктивних чинників:
соціальної позиції, яку посідає громадянин щодо держави, особистісних
властивостей (що, за А. Маслоу, суттєво впливає на соціальну перцепцію
та сприймання соціальної реальності загалом [1]), а також від
задоволення тих соціально-психологічних потреб, які спонукають
особистість прилучатися до організаційної реальності.

Найсуттєвішим ми схильні вважати останній чинник. Організаційна
реальність сприймається крізь призму відповідних потреб особистості.
Вона є тим середовищем, у якому особистість розраховує задовольнити їх.
Оскільки позиція особистості є суб’єктною, активною, то таке сприймання
полягає не у більш чи менш достеменному „фотографуванні” реальності, а у
її „добудовуванні”, „конструюванні”. При побудові образу держави
враховується не лише наявне в організаційному середовищі держави, а й
те, чого немає. При цьому організаційні властивості, яких не існує,
можуть навіть більше „впадати у вічі” – у тому випадку, коли це
сигналізує про неможливість задоволення потреби. Тому психологічним
підґрунтям типологізації образу держави виступає система базових
соціально-психологічних потреб, задоволення яких відбувається в
організаційній реальності, а основним критерієм такої типологізації –
конструкти „Я – Анти-Я”, „Лад – Безлад”, „Сенс – Абсурд”.

При соціальній перцепції актуалізується лише один полюс конструкту. Тому
кількість усіх можливих комбінацій полюсів цих конструктів дорівнює
восьми. Отже, можна говорити про вісім типів образу держави. Вони
описуються актуалізацією таких полюсів конструктів: „Я – Лад – Сенс”, „Я
– Безлад – Сенс”, „Я – Лад – Абсурд”, „Я – Безлад – Абсурд”, „Анти-Я –
Лад – Сенс”, „Анти-Я – Безлад – Сенс”, „Анти-Я – Лад – Абсурд”, „Анти-Я
– Безлад – Абсурд”.

Всі ці типи образу держави, а також їхні назви з притаманними їм
соціально-психологічними позиціями носіїв типів образу держави, наведено
у таблиці.

Таблиця

Типи образу держави

Назва конструкту                        Сенс                        
Абсурд 

Лад Безлад Лад Безлад

Я 1. Правова держава–„Громадянин правової держави” 3.Корумпована
держава–„Остап Бендер”    5.Бюрократична держава–„Державний

чиновник” 7. Держава злочинна, але моя–„Homo soveticus”

Анти-Я 2. Апарат насилля–„Злодій у законі” 4. Спаплюжена
ідея–„Опозиційна

еліта” 6. Відчужена

держава–„Безправний

громадянин” 8. Занепадаюча держава–„Потенційний

емігрант”

Кожен тип образу держави, зазначений в таблиці, передбачає сукупність
якісних характеристик її образу, які становлять основу бачення держави
особистістю. При висвітленні феноменології цих типів образу держави не
важко помітити, що кожному з них відповідає певний соціальний локус,
соціальна позиція, з якої особистість бачить її. Очевидно, існує зв’язок
між кожною комбінацією актуалізованих полюсів конструктів і певною
соціальною позицією суб’єкта сприймання. Ракурс „бачення” особистістю
держави залежить не лише від рівня задоволення соціально-психологічних
потреб, а й від місця у соціальній ієрархії та певної соціальної ролі,
яку виконує особистість.

Так, образ держави, яким бачить його представник державного
бюрократичного апарату, відрізняється від того образу, який має
представник опозиційної політичної еліти; тим більше відрізняється від
обох той образ, який склався у „злодія в законі“ тощо. Водночас слід
зазначити, що соціальна позиція, з якої особистість сприймає державу,
будучи пов’язаною із соціальною роллю як показником формального статусу
особи, жорстко не обумовлюється нею. Причетність до тієї чи іншої
соціальної групи ще не означає, що особистість відображатиме державу
єдиним характерним для неї способом. Наприклад, у посадовців державного
апарату може спостерігатися бачення держави, притаманне опозиційній
еліті, і навпаки.

Охарактеризуємо кожен з типів образу держави.

Перший характеризується актуалізацією полюсів конструктів „Я”, „Лад”,
„Сенс”. Йому притаманне бачення держави впорядкованою, регламентованою,
внутрішньо гармонійною організацією, яка завдяки цим властивостям може
надати йому чимало можливостей для соціального (кар’єрного,
професійного, творчого) зростання. Ці можливості реалізуються з тим
більшою ймовірністю, чим більше він сам дотримуватиметься встановлених
правил. Держава постає для нього як потенційне поле власної соціальної
самореалізації, що й обґрунтовує виправданість її існування і навіть
певну сакралізацію. Такий образ притаманний громадянинові правової
держави і відповідає „суб’єктному” баченню її особистістю.

Другий тип образу держави утворюється завдяки поєднанню таких полюсів
конструктів, як „Анти-Я”, „Лад”, „Сенс”. Образ такої організації
характеризується екзистенційною виправданістю, впорядкованістю і
водночас тотальною спрямованістю проти особистості. Власне, її
екзистенційна виправданість і полягає в тому, щоб втілювати в собі зло у
його соціальній іпостасі, а впорядкованість і організованість існують
для того, щоб впроваджувати зло. Відповідно, держава сприймається як
інструмент пригнічення особистості – апарат насилля. У такий спосіб
сприймає державу „злодій у законі“, якому правила кримінального світу
забороняють будь-яке співробітництво з нею. Цей тип сприймання радше
відповідає суб’єкт-об’єктній парадигмі відносин, коли особистість бачить
себе суб’єктом, а об’єктом – державу (скажімо, як інструмент у руках
диктатора). Водночас наявність екзистенційного виправдання держави
потенційно дає змогу її суб’єктного бачення. Це означає, що для цього
типу принципово можливий подальший перехід до суб’єкт-суб’єктних
стосунків з державою.

Третій тип зумовлюється комбінацією полюсів конструктів „Я”, „Безлад” і
„Сенс”. У цьому випадку держава також сприймається як поле для власної
соціальної самореалізації, але здебільш такої, що суперечить
декларованим цілям держави і тому мусить бути прихованою. Отже, держава
сприймається такою, що володіє привабливими цінностями і ресурсами,
якими окрема особа за певних обставин може скористатися. Це
екзистенційно виправдовує існування держави, не викликаючи
протиставлення їй власного „Я”. Водночас безлад, дисгармонійність, які
вбачаються в державі, спокушають до порушення норм і використання
спільних цінностей і ресурів з вузькоособистою метою. Можливість
самореалізації вбачається в організаційному просторі такої держави саме
завдяки безладу, невпорядкованості, низькій контрольованості
організаційної взаємодії. Така самореалізація апріорі суперечить
інтересам держави. В цьому випадку прихильність до неї проявляється в
парадигмі суб’єкт-об’єктних відносин: держава сприймається як об’єкт,
яким можна скористатися, не турбуючись про його подальшу долю. Цьому
типові нерідко притаманна схильність до певної сакралізації безладу,
який панує в державі: виправдовувати його існування особливостями
національної свідомості та особливою місією нації. Соціальна позиція,
характерна для такого бачення держави, – це позиція загальновідомого
Остапа Бендера, готового скористатися цінностями, нагромадженими в цій
організації, але не шляхом, офіційно передбаченим для цього в її
організаційному середовищі.

Четвертий тип образу держави пов’язаний з комбінацією полюсів
конструктів „Анти-Я”, „Безлад” і „Сенс”. Існування держави сприймається,
з екзистенційного погляду, виправданим і необхідним, але фактично –
спрямованим проти особистості, конфліктним і дисгармонійним. Таке
сприймання характерне для тих, хто розводить ідею держави (державності)
і те реальне становище, у якому вона перебуває в даний момент. Подібна
соціально-психологічна позиція типова для опозиційної еліти (політичної
опозиції), яка критикує (не сприймає) панівний політичний режим. Слід
зазначити, що йдеться саме про еліту як носія такої позиції, а не про
опозицію взагалі: „масовий індивідуум”, сприймаючи конфронтацію свого
„Я” з державою, схильний зовсім відкидати державу, в тому числі й саму
ідею державності. Цей тип образу держави вимагає значно більшої
когнітивної складності: ідея держави не тільки не відкидається, але
залишається надцінною. У цьому випадку ідея держави може підноситися до
абсолюту, пропагуватися; можуть розроблятися проекти „ідеальної
держави”, які багато в чому суперечать державі реальній. Тому домінуюча
парадигма відносин з державою, притаманна такій особистості, є
суб’єкт-суб’єктною.

П’ятий тип образу держави визначає комбінація полюсів конструктів „Я”,
„Лад” і „Абсурд”. Особистість сприймає державу як впорядковану,
досконалу організацію з високорегламентованим організаційним середовищем
та ідентифікується з нею. Водночас вона уникає думки про її майбутнє,
вважає її програшною в глобальній історичній перспективі і шкідливою для
суспільства в широкому розумінні. Ідентифікацію у цьому випадку
обумовлює зазвичай не так усвідомлення глобальної виправданості
існування держави, як переживання особистої наближеності до важелів
управління і розподілу цінностей та ресурсів. Оскільки таке бачення
держави є суперечливим, а особистість уникає когнітивного дисонансу, то
є тенденція витіснення у несвідоме однієї з цих когніцій. Витісняється,
насамперед, зміст, що відповідає полюсу „Абсурд”, оскільки саме він
провокує негативні переживання (на відміну від змістів, що відповідають
полюсам „Лад” і „Я”). Тому, як правило, не усвідомлюються побоювання
щодо шкідливості та антилюдяної спрямованості активності такої держави.
Таке бачення можна атрибуювати колишній радянській номенклатурі 1970 –
1980 років, яка керувала державою, розуміючи, що усталений спосіб
управління призводить до занепаду економіки, культури тощо. Таке бачення
може бути притаманним і типовому представникові державного
бюрократичного апарату, якому властиво дбати про порядок (розуміючи його
як правильний рух паперів інстанціями згідно з інструкціями та
нормативами) і не замислюватися, яку функцію виконує ця система в
широкому суспільному масштабі. Такий тип бачення держави та своїх
стосунків з нею відповідає суб’єкт-об’єктній парадигмі відносин. При
цьому особистість бачить державу суб’єктом, а себе – маленьким гвинтиком
механізму, тобто радше об’єктом.

Шостий тип образу держави пов’язаний з полюсами конструктів „Анти-Я”,
„Лад” і „Абсурд”. Держава постає як бюрократизована, формалізована
організація, але бачення її відбувається не з позиції урядовця, а з
соціально-психологічної позиції людини, залежної від бюрократичного
апарату – з позиції „безправного громадянина”. Держава сприймається
впорядкованою, але ця впорядкованість видається притаманною насамперед
бюрократичному апаратові, який контролює всі сфери її життя. При цьому
глобальна мета існування держави постає незрозумілою, антилюдяною і
абсурдною, а її закони – позбавленими сенсу. Слід зазначити, що цей
варіант є, на нашу думку, більш травмуючим і стресогенним, ніж, скажімо,
другий тип (притаманний „злодію в законі”). Абсурдність, як
перцептуальна якість держави, спричиняє фрустрацію потреби у сенсі, що
загалом має для особистості негативніші наслідки, ніж сприймання
протиставлення організації особистості. Але у поєднанні ці перцептуальні
якості призводять до переживання відчуженості у стосунках з державою.

Феномен відчуженості вивчався у психіатрії, оскільки він є причиною
багатьох психічних відхилень [2]. Неможливість співвіднести своє „Я” з
оточуючим світом (у тому числі з соціальним або окремими його
компонентами) як з „Ти” призводить до домінування відносин „Я – Воно”,
яке в системі буберівських категорій означає вихолощеність,
схематичність, спотворення сприймання (як когнітивного, так і
емоційного). Деякі автори тлумачать феномен відчуження як переживання
неможливості бути вільним у проявах власного „Я”, як втрату власної
суб’єктності у відносинах зі значущим соціальним світом [2]. Цей тип
сприймання держави відповідає об’єкт-об’єктним відносинам з нею.

Сьомий тип образу держави утворюється полюсами конструктів „Я”, „Безлад”
і „Абсурд”. Особистість ідентифікується з державою, хоча цей емоційний
зв’язок підсилюється не тим, що держава робить для особистості (тобто не
забезпеченням соціальних гарантій та виконанням функцій, важливих для
існування чи розвитку особистості), а навпаки – великою кількістю
енергії та жертв, відданих державі особистістю. Тут маємо справу з
описаною В. Райхом перверзією патріотичного ідеалу. Існування держави не
є виправданим для особистості в екзистенційному плані; особистість не
розуміє і не сприймає глобальної мети існування держави; активність
держави постає як цілком абсурдна, алогічна, хаотична. Водночас цю
абсурдність цей тип прагне сприймати як даність і норму.

Оскільки така позиція є на загал ірраціональною, то вона неминуче
вимагає такої здатності, як „двоїстість мислення” (термін Дж. Оруела
[3]). За такої умови особистість може досить легко змінити свою думку на
протилежну або одночасно дотримуватися двох суперечливих думок (за
рахунок значного розходження рівнів приватних та публічних суджень
тощо). Все це – риси, притаманні типу особистості, феноменологію якого
детально описав О. Зінов’єв (назва його в термінології автора – „homo
soveticus”). Саме цей тип переважно і є носієм такого типу образу
держави. Оскільки він сам легко піддається деіндивідуалізації і не
сприймає державу як суб’єкт, то його стосунки з нею складаються за
об’єкт-об’єктним типом.

Восьмий тип образу держави утворюється завдяки поєднанню полюсів
конструктів „Анти-Я”, „Абсурд” і „Безлад”. У даному випадку є всі
негативні полюси конструктів, значущих для сприймання держави. Це
означає, що особистість сприймає державу, по-перше, спрямованою проти
неї (апаратом насилля); по-друге, бачить її внутрішньо дисгармонійною і
конфліктною; по-третє, невиправданою в екзистенційному плані,
позбавленою сенсу існування. У зв’язку з цим і прогноз щодо подальшого
існування такої держави не може бути позитивним. Адже держава
сприймається як організація, що вже почала занепадати. Відтак
ідентифікації з нею не виникає. Особистість, яка має таке бачення
держави, радше за все прагне позбутися її громадянства. Тому така
позиція притаманна потенційному емігрантові. Оскільки в цьому випадку
особистість зберігає свою суб’єктність, а держава для неї максимально
знецінена, відносини з нею відповідають суб’єкт-об’єктному типу (при
цьому особистість бачить суб’єктом себе і об’єктом – державу).

Цікавим є оцінювання означених типів образу держави за такою
характеристикою, як раціональність – ірраціональність.

На ірраціональність тих чи тих психічних утворень (мотивів, уявлень,
суджень) вказує зазвичай їх суперечливість. Вона може бути внутрішньою –
на рівні окремих когніцій, або зовнішньою – між даним судженням
(мотивом) і всією наявною в особистості системою суджень (уявлень,
мотивів тощо).

Щодо типів образу держави, то найраціональнішими серед них постають
перший („правова держава”) і восьмий („держава, що занепадає”). Тут не
існує будь-якої внутрішньої суперечливості: у баченні держави переважає
цілісність, однозначність. До раціональних типів образу держави можна
також зарахувати третій („корумпована держава”) і шостий („відчужена
держава”). Їх можна вважати раціональними, бо третій тип передбачає
поєднання конструктних полюсів „Я” і „Сенс”, а шостий – „Анти-Я” і
„Абсурд”. Оскільки конструкти „Я – Анти-Я” та „Сенс – Абсурд” більше
взаємопов’язані з конструктом „Лад – Безлад”, то саме суперечність між
актуалізованими полюсами цих конструктів свідчитиме про ірраціональність
(так, поєднання полюсів „Я” та „Абсурд” суперечливіші й дисгармонійніші,
ніж полюси „Я” та „Безлад”).

Менш раціональними видаються другий і четвертий типи образу держави
(„апарат насилля” і „спаплюжена ідея”). Річ у тому, що в цих випадках
полюс „Анти-Я” поєднується з полюсом „Сенс”. Тим не менше, визнання
сенсу існування навіть за організацією, що пригнічує, уніфікує, нівелює
„Я” особистості, є можливим для усвідомлення і не викликає неминучого
внутрішнього конфлікту, що завершується витісненням у несвідоме найбільш
неприйнятних змістів.

На відміну від них, явно ірраціональними є п’ятий („бюрократична
держава”) та сьомий („держава злочинна, але моя”) типи образу держави.
Їх характерна ознака: актуалізований конструктний полюс „Я” поєднується
з полюсом „Абсурд”. Переживання абсурдності взагалі є одним з найбільш
травмуючих. Воно неминуче викликає несприйняття, протест, екзистенційний
бунт [4]. У випадку, коли переживання абсурдності поєднується з власним
„Я”, інтенсивність негативних почуттів збільшується. Така ситуація
небезпечна для стійкості та визначеності Я-концепції і загрожує її
поступовим руйнуванням. Внутрішній конфлікт породжує високу напругу, яка
спричиняє витіснення у несвідоме найбільш травмуючих змістів. Зазвичай
такими змістами є саме ті, які спричиняють переживання абсурдності.

Аналізуючи детальніше обидва типи, можна сказати, що п’ятий тип,
порівняно із сьомим, на перший погляд дещо благополучніший стосовно
психічного здоров’я. Переживання, викликані поєднанням конструктних
полюсів „Я” та „Абсурд”, тут дещо пом’якшує актуалізація полюсу „Лад”
третього конструкта, що сприяє витісненню у несвідоме переживання
абсурдності. Однак внутрішній конфлікт у такий спосіб не знімається, а,
навпаки, вимагає мобілізації додаткових психічних ресурсів для утримання
у несвідомому когніцій, що суперечать домінуючому у свідомості баченню
держави.

Щодо сьомого типу образу держави, то він найбільш ірраціональний та
внутрішньо конфліктний: суперечність між полюсами „Я” та „Абсурд” нічим
не пом’якшується. Відповідно, захисні психічні механізми найпотужніше
функціонують саме у цього типу. Це проявляється не тільки у традиційних
особистісних проекціях та інтроекціях, об’єктом яких виступає держава,
але також і в особливостях структури образу держави – а саме в значному
розходженні (аж до протиставлення) рівнів приватних та публічних
суджень. Унаслідок цього психічний ресурс використовується насамперед
для „утримання” такої складної та взаємосуперечливої системи
відображення і захисту, що зазвичай не сприяє саморозвитку особистості.

Отже, наявність конструктів, значущих для сприймання організації,
зумовлює існування восьми типів образу держави. Кожен з них побутує в
суспільстві. Одні досить поширені, інші – мало репрезентовані, а ще інші
при емпіричній перевірці можуть не виявитися взагалі. Підвищена
репрезентованість одних типів і невиявленість інших означатиме, що таке
сприйняття держави залежить від її об’єктивних характеристик, з одного
боку, і характеристиками громадянської ментальності, найбільш поширеного
типу особистості – з іншого. Неможливість емпіричного виявлення того чи
іншого типу образу держави може свідчити про його латентне існування:
він може проявитися за інших обставин.

Типологічна модель образу держави при її емпіричному застосуванні дає
змогу встановити, яку парадигму відносин використовує особистість у
стосунках з державою і чим це зумовлено.

Як можна побачити з попереднього аналізу, передумови бачення держави у
суб’єкт-суб’єктній парадигмі наявні насамперед у типів образу держави,
пов’язаних з актуалізацією конструктного полюсу „Сенс”. Саме цей полюс
дає змогу побачити в організації, навіть протиставленій особистості, і
її глобальне призначення, і власну логіку розвитку, яка існує внаслідок
закономірностей, притаманних будь-яким системам, а також потенціал
самовідтворення. У такому випадку можлива побудова відносин особистості
з державою у суб’єкт-суб’єктній парадигмі. І навпаки – при актуалізації
конструктного полюсу „Абсурд” особистість не вбачає у державі ні
екзистенційного призначення, ні глобальної мети, що визначає її
функціонування. Це зумовлює об’єктне сприймання держави особистістю і
схильність будувати стосунки з нею у суб’єкт-об’єктній або
об’єкт-об’єктній парадигмі.

Емпіричне підтвердження домінування у вибірці досліджуваних того чи
іншого типу образу держави постає тим необхідним свідченням, яке чітко
виявляє тенденцію переважання суб’єкт-суб’єктної, суб’єкт-об’єктної або
об’єкт-об’єктної парадигми відносин особистості з державою. Зокрема,
актуалізація конструктного полюсу „Сенс” при сприйманні держави
свідчитиме про потенційну тенденцію переходу до суб’єкт-суб’єктних
відносин; актуалізація конструктного полюсу „Абсурд” – про протилежну
тенденцію.

Література:

1. Маслоу А. Мотивация и личность // Психология личности в трудах
зарубежных психологов. – СПб: Питер, 2000. – С. 183 – 198.

2. Журавлев И. В., Тхостов А. Ш. Феномен отчуждения: стратегии
концептуализации и исследования // Психологический журнал. – 2002. – Т.
23, №5. – С. 42 – 48.

3. Оруэлл Дж. „1984” и эссе разных лет. – М.: Прогресс, 1989. – 384 с.

4. Камю А. Бунтующий человек: Пер. с фр.– М.: Политиздат, 1990.– 415 с.

5. Хазратова Н. Типологічна модель індивідуально-психологічного образу
держави // Соціальна психологія. — 2004. — № 4 (6). — C.3-13

6. www.politik.org.ua

Похожие записи