.

Теорія когнітивного дисонансу. Л. Фестінгер (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
494 4620
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Теорія когнітивного дисонансу.

Л. Фестінгер

Теорія копії гіпіного дисонансу є однією з послідовних теорій про зміну
позицій, яка стверджує, що особистість поводиться таким чином, який дає
змогу максимізувати внутрішню послідовність її когнітивної системи, і що
групи також намагаються максимізувати внутрішню послідовність відносин.
Крім теорії когнітивного дисонансу Л.Фестінгера (1957), існує також
теорія балансу Гайдера (1946), а також відповідні теорії Осгуда і
Таннєнбаума (1955). Проте теорія когнітивного дисонансу як окреме
спрямування була найбільш впливовою протягом десятиліть. Один із
найпривабливіших аспектів цієї теорії полягає в тоїиу, що вона пропонує
протилежні — інтуїтивні гіпотези, які часто підтверджувалися.

Зерно теорії сприймається просто: два когнітивних елементи (думки,
спрямування, вірування), так би мовити, перебувають у дисонаисному
відношенні, якщо одна із сторін випливає послідовно за іншою. Оскільки
дисонанс є психологічно некомфортним, його існування мотивуватиме
особистість редукувати його і досягти гармонії (консонансу). Далі, якщо
дисонанс існує, особистість буде активно уникати ситуацій та інформацій,
які здатні породжувати дисонанс.

Теорія когнітивного дисонансу піддавалася критиці за неясність,
незрозумілість, невизначеність термінології тощо. Справді, цю теорію
доцільніше розглядати більш як проблематичну, ніж стверджувальну.
Методологія експериментів для доказу теорії також критикувалася за
штучність, можливість різночитання та сумнівну зовнішню валідність,
ігнорування індивідуальних особливостей.

У своїй основній праці — “Теорія когнітивного дисонансу” — Фестінгер
формулює її вихідні положення таким чином: основна ідея теорії полягає в
тому, що людський організм прагне встановити внутрішню гармонію,
послідовність, узгодженість між своїми думками, здібностями, знаннями й
цінностями. Тобто живий організм має потяг, спрямований на узгодженість
усередині пізнавальної діяльності. Щоб досконало оперувати цим поняттям
(“узгодженість”), Фестінгер тлумачить пізнавальну діяльність як таку, що
розкладається на елементи, або, зрештою, як сукупність таких елементів.

Фестінгер далі пропонує теоретичні твердження, які стосуються відношень
між цими пізнавальними елементами:

пара елементів може існувати у відношеннях, що не стосуються або
стосуються справи; у відношеннях узгодженості або неузгодженості;

два пізнаваних елементи перебувають у стані ізольованості
(іррелевантності), якщо вони не мають ніякого стосунку один до одного;

два пізнаваних елементи перебувають у дисонантних відношеннях, якщо
спостерігається дисонанс щодо кожного з них окремо, адже кожний елемент
(як доповнення) випливає, походить з іншого;

два пізнаваних елементи перебувають у консонантних відношеннях, якщо
один елемент випливає з іншого.

Виходячи з цих попередніх дефініцій, Фестінгер встановлює такі форми
когнітивного дисонансу.

1. Дисонанс майже завжди постає після рішення, яке було прийнято між
двома або більше альтернативами. Адже рішення є не ліквідацією
протилежності, а її відсуненням убік, є концентрацією уваги на одному
боці альтернативи. Мова йде лише про психічну затримку небажаного боку
альтернативи, але “в собі” вона продовжує існувати. Таке витіснення в
несвідоме виявляє процес, який став предметом головної уваги
психоаналізу. Когнітивні елементи, які відповідають позитивній
характеристиці відкинутої альтернативи, і ті, які відповідають
негативній характеристиці обраної альтернативи, є дисонантними зі
знанням дії, яку було здійснено. Ті негативні елементи, які відповідають
позитивній характеристиці обраної альтернативи і негативній
характеристиці відкинутої альтернативи, є консонантними у відношенні
когнітивних елементів, що відповідають дії, яку було визнано.

2. Дисонанс майже завжди постає після здійсненої спроби, при
запропонуванні нагороди або страхітливої кари внаслідок здійснюваного
типу (характеру) поведінки, який відрізняється від тієї чи іншої
вихідної думки. Якщо таку поведінку було успішно здійснено, окрема думка
особистості дисонантного її знанням стосовно її поведінки; при цьому її
знання про отриману нагороду або щодо уникнення кари консонантне з її
знанням відносно її поведінки. Якщо поведінка не була успішною, виникає
дисонанс.

3. Цілеспрямоване або випадкове звертання до нової інформації може
створити когнітивні елементи, які будуть дисонантними з існуючим
пізнанням.

4. Відкрите вираження незгоди в групі приводить до появи когнітивного
дисонансу серед членів групи.

Ця теорія, мабуть, спочатку захоплює своєю невимушеною простотою, майже
трюїзмами, але згодом до неї звертаються як до такої, що містить в собі
справжні науково-філософські узагальнення. Історик психології М.Гант
зауважує з цього приводу, що це була, без сумніву, найбільш впливова
теорія в соціальній психології від кінця 50-х років до початку 70-х.
Поступово вона втратила свої позиції, і сьогодні є лише сприйнятим
знанням, але не ділянкою активних наукових досліджень.

Теорія когнітивного дисонансу стверджує, що особистість відчуває
напруженість і дискомфорт, коли має мінливі, непослідовні ідеї
(наприклад: ”такий-то є базікало, нудна людина, але я потребую його як
друга і спільника”) і прагне знайти шляхи зменшити цей дисонанс
(“такий-то не є таким поганим, як вам про нього відомо” або “насправді
він мені не потрібен, я можу отримати щось і без нього” тощо).

У 1930 році К.Левін впритул підійшов до цього предмета, коли
досліджував, як схильності особистості можуть бути змінені її членством
у групі, яка досягає рішення, і як така людина може дотримуватися такого
рішення, ігноруючи пізнішу інформацію, що конфліктує з цим. Учень Левіна
Фестінгер провів цю лінію дослідження далі, розвинувши свою теорію
когнітивного дисонансу.

Перша інстанція, в якій Фестінгер виявив сміливість і безумовність, був
дослідницький проект 1954 року, згідно з яким він та два його студенти
Міннесотського університету діяли як секретні агенти протягом семи
тижнів. Вони вичитали в газетах про пригоду з місіс Кіч (несправжнє
ім’я) — домашньою господинею, що мешкала недалеко від Міннеаполіса. Ця
жінка стверджувала, що близько року тому отримала послання від вищої
істоти, яку вона ідентифікувала як опікуна з планети Кларіон (він заявив
про себе у формі автоматичного письма, яке жінка написала, перебуваючи в
трансі). Отож 21 грудня, йшлося у посланні, великий потік має покрити
Північну півкулю, і всі, хто живе там, за винятком небагатьох обраних,
будуть знищені.

Фестінгер, який саме в цей час розробляв свою теорію, та його молодші
колеги побачили надзвичайно слушну нагоду спостерігати когнітивний
дисонанс “із перших рук”.

Психологи відчули, що публічна заява місіс Кіч і наступні події мали б
бути неоціненною демонстрацією реального життя — розвитку парадоксальної
відповіді на суперечливу очевидність. Вони розробили план, згідно з яким
місіс Кіч повинна була в невеличкій хатині спілкуватися з усіма, хто
повірив у це пророцтво і хотів би разом з нею дочекатися наступних
повідомлень з планети Кларіон. Серед цієї аудиторії були троє
дослідників і п’ятеро студентів-асистентів. Під виглядом віруючих вони
брали участь в їхніх зібраннях шістдесят разів протягом семи тижнів.
Дослідження було фізично та емоційно виснажливим — частково через
напруженість приховування реакції на абсурдність того, що відбувається.

Нарешті місіс Кіч отримала довгоочікуване повідомлення: космічний
корабель прибуде в певне місце у певний час, щоб урятувати віруючих.
Проте корабель не прибув, а 21 грудня минуло без будь-яких наслідків.

Зрештою жінка отримала ще одне повідомлення: мовляв, завдяки добру і
світлу, створеним віруючими, Бог вирішив відвернути нещастя й пожаліти
світ. Дехто з адептів новоствореного культу, зокрема ті, хто мав щодо
нього сумнів і не зміг примирити помилку, що сталася, з власною вірою,
зникли. А ті, які глибоко віддалися цьому віруванню, навіть кинули свої
заняття і продали свої володіння, тобто поводилися так, як дослідники це
й передбачали. Вони пішли більше переконані, ніж сама місіс Кіч.
Розкриття таємниці не завадило їхній вірі. З огляду на це усувається
конфлікт між тим, у що вони вірили, і дійсністю, що приносить
розчарування.

У 1959 році Фестінгер та його колега Дж.Карлсміт провели те, що завжди
цитується як класичний когнітивний експеримент. Суть його полягала у
тому, що дослідники, вдаючись майже до артистичних заходів, здійснювали
спроби зменшити когнітивний дисонанс учасників дослідження.

Фестінгер і Карлсміт пропонували подружжям виконати вкрай нудне
завдання: ті мали класти дюжину шпульок на тацю та знімати їх з неї
протягом півгодини. Після того як одна пара закінчувала, один із
дослідників розповідав їм, що метою експерименту було дослідити, яким
чином зацікавленість у завданні спричиняє певний ефект. Потім подружжя
мало сказати наступним піддослідним, що приємного було у завданні, а
також особливо підкреслити цікавість і приємність цього завдання. Далі
це подружжя залучалося до наступної серії експерименту, де ті мали
виступити в ролі дослідника-асистента. За це пропонувалася грошова
винагорода — один або 20 доларів. Невдовзі всі учасники експерименту
мусили зізнатися, що їхні слова про “цікаве” завдання були очевидною
оманою для наступного піддослідного. Після цього останнього
піддослідного спитали, наскільки приємним було для нього це завдання.
Оскільки завдати дійсно було беззаперечно нудним, брехати кому-небудь ще
— означало творити умову когнітивного дисонансу (“Я брехав кому-небудь
ще. Проте я не є такого роду людиною”). Кардинальним було питання, чи
вплине розмір плати, яку отримали піддослідні, на використовувані ними
засоби полегшення дисонансу. Можна було сподіватися, що ті, хто отримав
20 доларів — на той час досить значну суму, більш охоче змінять свою
думку щодо завдання, ніж ті, хто отримав один долар. Проте Фестінгер і
Карлсміт передрікали протилежне. Піддослідні, які отримали 20 доларів,
вважали ці гроші солідною винагородою за експеримент, а отже, швидко
погоджувались на те, щоб підтвердити свою брехню. А ті, хто отримав
долар, мали таке незначне виправдання своєї брехні, що вони ще відчували
когнітивний дисонанс і могли полегшити його, лише переконуючи себе, що
завдання дійсно було цікавим.

Як зазначалося, теорію когнітивного дисонансу було піддано гострій
критиці. А між тим потік експериментів показав, що когнітивний дисонанс
має бути кваліфікований як змістовне, здорове явище. І, більше того, як
зріла теорія.

У своїх спогадах відомий соціальний психолог Е.Лронсон писав: “…Ми
можемо створити десять хороших гіпотез протягом вечора… такого роду
гіпотез, жодна з яких навіть не снилася людині кілька років раніше”,
проте досить рідко робимо це. Саме цей факт суттєво вивищує статус
теорій, які дістають ґрунтовне підтвердження у практиці.

Теорія когнітивного дисонансу пояснила деякі способи соціальної
поведінки, що не були розглянуті біхевіористами. Ось кілька прикладів,
підкріплених експериментами. Чим міцнішим стає членство в групі, тим
вище група оцінюється особистістю. Ми не любимо те, що спричиняє нам
біль, замість того, щоб відчувати, що біль був цінним. Ті, хто палять
цигарки, кажуть, що зв’язок між палінням і раком є недоведеним;
студенти, які обманюють, кажуть, що всі також обманюють, і що вони
роблять це, щоб не бути в невигідному становищі. Люди, які дотримуються
протилежних поглядів, схильні інтерпретувати ті ж самі факти зовсім
по-різному; кожний пригадує тих, хто підтримує його позиції, “наводить
блиск на поверхню” і забуває те, що могло б створити дисонанс. Якщо
люди, котрі вважають себе розумними, змушені завдавати болю іншим (як,
наприклад, солдати цивільним у ході війни), вони зменшують остаточний
дисонанс, принижуючи переможених. Якщо хтось має користь від соціальної
несправедливості, що спричиняє страждання інших, він переконує себе, що
стражденні неспроможні жити краще, що така їхня дорога життя і т. д.

Наведемо ще один випадок “природного експерименту”, який ілюструє
людські тенденції регулювати когнітивний дисонанс за допомогою
раціоналізму

Після землетрусу в Каліфорнії в 1983 році, що охопив місто Санта-Крус, у
відповідності з новим законом Каліфорнії уповноважений Стівенс був
запрошений, щоб оцінити, як постраждали тамтешні будинки. Він визначив
175 будівель, які мали дуже сильні пошкодження. Міська рада, охоплена
жахом з приводу такого обсягу, приховала цю інформацію. Стівенс був
названий панікером, а його доповідь про загрозу місту відхилили. Також
не було здійснено жодних заходів. А невдовзі землетрус силою в сім балів
знову зробив поштовх у районі Санта-Крус. Три сотні будинків було
зруйновано і тисячу серйозно пошкоджено, п’ять чоловік загинуло, а дві
тисячі поранено.

Через свою пояснювальну силу теорія когнітивного дисонансу пережила всі
напади. І тільки один критичний закид не вдалося легко заперечити. Хоч
дослідники завжди запрошували добровольців, щоб робити речі, які не так
просто робити, але вони без їхньої згоди пропонували їм морально
напружені експерименти, котрі могли завдавати шкоди їхній самоповазі.
Щоправда, після експерименту дослідники пояснювали їм, що омана була
необхідною — заради наукової мети. Але неетичний засіб від цього не
ставав етичним. Подібні проблеми не були притаманними лише дослідженням
дисонансу; вони існували і в іншого роду соціально-психологічних
дослідженнях.

Знаменитим у цьому сенсі є експеримент, проведений у 1971 році
Ф.Зімбардо та трьома його колегами зі Стенфордського університету. Аби
вивчати соціальну психологію в тюремних умовах, вони запросили
добровольців-студентів останнього курсу, які мали розігрувати ролі
охоронців або засуджених. Усі добровольці були опитані за допомогою
особистісних тестів, після чого 10 були визначені як ув’язнені, а 11 як
охоронці за умови двотижневого експерименту.

“Злочинці” були “арештовані” поліцією одного спокійного ранку та
запроторені до в’язниці, де їх роздягай, обшукали і влягли уніформу.
Охоронці мали палиці, наручники, свистки та ключі від камер; їхньою
турботою було дотримання “права й порядку”. Для в’язнів існували певні
правила: воші мали мовчати, їсти й відпочивати лише у певний час,
звертатися один до одного за номером, а до охоронців — “містер офіцер”
тощо. Порушення правил каралося.

Відносини між охороною та ув’язненими скоро набули “класичного”
характеру: охоронці почали вважати ув’язнених істотами нижчого рангу, до
того ж небезпечними, ув’язнені ж бачили в охоронцях хуліганів і
садистів. Один із охоронців зауважував: “Я був здивований самим собою…
Я називав їх іншим іменням, примушував чистити туалети голими руками. Я
розцінював їх як худобу і мав стежити за ними на випадок, якщо вони
забажали б щось учинити”. Через кілька днів ув’язнені влаштували
справжні: повстання. Вони забарикадувалися всередині своїх камер,
приставивши ліжка до дверей. Охорона поливала їх водою з протипожежних
шлангів. Після цього ліжка взагалі були винесені з камер. Охорона
встановила додаткове правило: “вигулювати” ув’язнених лише вночі.
Чимдалі більше пригнічувані, в’язні проникалися нав’язливою ідеєю
глобальної несправедливості. Дехто з них уже на п’ятий день експерименту
вимагав звільнення.

Швидкий розвиток садизму серед охоронців був помічений ними самими. Один
із охоронців, який до експерименту вважав себе пацифістом, неагресивним
тощо, на п’ятий день занотував у своєму щоденнику: “Я вибрав його
(ув’язненого) для соціальної образи, тому що я просто не любив його…
Новий ув’язнений відмовився їсти свої сосиски… Я вирішив прискорити
його годування, але він не хотів їсти. Я розмазав їжу на його обличчі. Я
не міг повірити, що це зробив я. Я ненавидів себе за скоєне, але я
ненавидів його більше, ніж ще до їжі”.

Зімбардо, який не очікував такої стрімкої трансформації в кожній групі
добровольців, пізніше писав у звіті: “Те, що найбільш дивує в
експерименті в удаваній тюрмі, є легкість, з якою виникає садистична
поведінка у зовсім нормальних молодих людей та емоціональна
патологічність серед тих, хто ретельно був підібраний за ознакою
емоційної стабільності…”

На шостий день дослідники неочікувано закінчили експеримент — на благо
всіх, хто брав у ньому участь. Зрозуміло, в очах багатьох моралістів,
він був украй неетичний. Більше того, він викликав у здорових та
освічених молодих людей тривалі фізичні та емоційні стреси. Через це
тюремний експеримент уже ніколи не був повторений.

Один із героїв Шекспіра зауважив: “Увесь світ — театр, в якому всі ми —
актори”. Мова йде про те, що межа між грою і реальніш життям дуже
відносна, вони мають взаємний перехід, і це можна назвати
феноменологічною грою. Курйозність цього феномена полягає в тому, що
життя виступає як гра, а гра — справжнім життям.

Проте феноменологічне тлумачення має бути розшифроване за допомогою
тлумачення субстанціального. Це означає, що феноменологічне є лише
завісою, за якою приховується справжня природа психічного. А гра дає
можливість розкрити це субстанціальне, коли вона безпосередньо
переходить у план дії. Людині треба тільки допомогти скинути природну
маску, натурально виявити споконвічну людську природу.

Таким чином, психологія XX століття на стародавнє запитання, чи є людина
доброю або злою, відповідає (незважаючи на діалектичну суперечність у
самій психіці), що людина за своєю природою є злою. В попередні епохи
такі висновки робилися на основі спекулятивного розгляду природи людини.
XX століття робить це предметом соціального експериментального
дослідження. Аби його результати були більш переконливими, цей
експеримент проводять як природний. А в ньому й має відверто виступити
істинна природа людини. Від Фестінгера до Зімбардо — психологія
когнітивного дисонансу стверджує хибність людської психіки в самих її
глибинах.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020