Реферат на тему:

Стратегії подолання психічної травми

У статті розглядається проблема подолання психічної травми.
Наголошується, зокрема, на проблемі вибору стратегії цього процесу,
розглядаються особливості „роботи переживання” на різних її етапах.
Особлива увага звертається на несвідомі стратегії подолання, які
аналізуються у зв’язку з проблемами розвитку та функціонування
особистості.

В останні роки практикуючим психологам доводиться все частіше працювати
з людьми, котрі, зазнавши психічної травми, не можуть без допомоги
фахівця подолати її, протистояти її руйнівному впливу на психіку й
особистість. Ця проблема стає настільки гострою, що вимагає невідкладної
активізації наукових досліджень у цій сфері. Важливість їх обумовлюється
ще й тим, що ця проблема має не тільки психологічне, але й соціальне
„обличчя”. Саме воно, це друге „обличчя”, проявляється як у
багатоаспектних порушеннях системи відносин людини, ускладнюючи її
особисте життя, руйнуючи значимі міжособистісні зв’язки, так і в
суспільно неприйнятних (а часто – небезпечних для оточення) формах
поведінки – асоціальної, девіантної, злочинної. І хоча чимало
дослідників (Н. Тарабріна, О. Лазебна, М. Зеленова, Н. Короткова, М.
Магомед-Емінов, О. Мазур, В. Гельфанд, П. Качалов, О. Соколова, С.
Ільїна та інші) працює над вивченням внутрішніх механізмів протистояння
деструктивному впливові на людину психічної травми, безліч питань ще
лишаються відкритими – надто важко дається особистості її подолання.
Труднощі пояснюються багатьма факторами. Одним з найважливіших є,
безумовно, те, що травма „ініціює” множину порушень свідомості. В
результаті спотворюється картина світу, втрачається довіра до нього,
деформується вся система відносин людини з оточенням. Це ставить її
перед необхідністю формуваня нової життєвої позиції, що практично
неможливо без глибокої перебудови семантичної і ціннісно-смислової
систем.

Слід зазначити, що навіть при адекватному переживанні травми така
перебудова, як правило, супроводжується відчуттям розвалу, внутрішньої
дезінтеграцї. Тому й не дивно, що неадекватні способи переживання
психотравми обумовлюють глибокі й стійкі порушення життєвідносин
особистості, численні проблеми її функціонування та розвитку. С.
Духновський, зокрема, з’ясував, що переживання травми актуалізує
трансформацію особистості, за якої ймовірність розвитку небажаної,
наприклад, девіантної поведінки як форми компенсації і захисту від
тяжких переживань, набагато збільшується [4].

На нашу думку, проблеми функціонування і розвитку людини – носія досвіду
психічної травми можна поєднати в такі основні групи:

1) деструктуризація, а потім – негативна реструктуризація системи
відносин людини зі світом, оточенням; наростання обмежень функціонування
Его-системи;

2) афективні, когнітивні, особистісні, поведінкові розлади;

3) психосоматичні розлади.

Не підлягає сумніву, що психічна травма може сприяти продуктивним
змінам, виступаючи початковим моментом особистісного й духовного
розвитку. Однак позитивні варіанти можливі лише при використанні людиною
таких стратегій подолання травми, що не тільки допомагають їй розпочати
відбудовну роботу і зберегти психічне та соматичне здоров’я, але й
актуалізують внутрішні ресурси, що сприяють особистісному і духовному
зростанню.

Подолання травми відбувається в результаті активізації „долаючого”
переживання – „особливої форми внутрішньої активності, спрямованої на
відновлення душевної рівноваги, втраченого сенсу існування, на
виробництво доцільності” [3, с. 5]. Актуалізація „долаючого” переживання
відбувається в критичній ситуації травми – в ситуації „неможливості”, як
називає її Ф. Василюк [там само], тобто в ситуації неможливості жити й
реалізовувати внутрішню необхідність свого життя так, як це було до
травми. Результатом психологічної діяльності переживання може стати
усвідомлення людиною того, що трапилося, і сенсу (осмисленності) усього
свого життя. Без цього „переживання-усвідомлення” зміна життєвої позиції
практично неможлива, а отже неможливе й адекватне подолання
психологічної травми.

Однак необхідно визнати, що результат роботи долаючого переживання може
бути подвійним: з одного боку, змістові новоутворення можуть створити
„смислову тканину для існування в новій реальності”, а з іншого –
сприяти виникненню так званого „смислового конфлікту”, зміст якого дуже
ємко описав М. Магомед-Емінов [9]. Цей зміст характеризується
виникненням „подвійних смислів”, гострих протиріч між „старими” й
„новими” смисловими змістами та процесами „очуження” (коли людина з цими
новими змістами сама для себе стає чужою). Такі процеси свідчать про
наростання дезінтеграцї особистості і вказують на те, що в результаті
використання неконструктивних стратегій подолання травми доступ людини
до ресурсів, що забезпечують адекватне психосоціальное функціонування,
виявився перекритим.

Важливим для розуміння механізмів діяльності долаючого переживання є
аналіз динаміки симптоматики, яка засвідчує порушення. Посилаючись на
визначені В. Менделевичем [11] етапи формування невротичної симптоматики
у відповідь на психотравмуючий вплив, можна говорити, що психічна
діяльність долаючого переживання, незважаючи на її індивідуальний
характер, має певні закономірності, характерні для всіх людей. Аналіз
особливостей неврозогенезу, описаних В. Менделевичем, дозволяє
виокремити в ній кілька етапів, на кожнім з яких вона спрямовується на
вирішення цілком конкретних задань.

Перший етап – когнітивний. Він виникає, як правило, відразу після
психотравмуючої ситуації і триває від кількох днів до кількох тижнів.
Правда, іноді його початок „запізнюється”. Відтермінування початку
когнітивного етапу, а також порушення когнітивної діяльності обумовлені
дією багатьох факторів, насамперед активністю психологічних захисних
механізмів.

Психічна діяльність переживання спрямована в цей період на усвідомлення
того, що сталося, і мотивується вітальною потребою зорієнтуватися в
нинішній ситуації й оцінити подію. Людина в переживанні ніби ранжує її
за ступенем значимості, визначає її „смислову вагу”, осмислює її вплив
на різні сторони життя. У пам’яті людини детально відтворюються й
прискіпливо аналізуються всі нюанси того, що сталося, всі фактори, що
передували психотравмуючій події, аналізуються її причини, відбувається
пошук „винних”. Ці переживання виконують важливу функцію: вони покликані
допомогти визначити міру не тільки чужої, але й власної відповідальності
за те, що трапилося, а також проаналізувати, що можна було б змінити,
аби запобігти травмуючій події.

Для цього етапу характерне виникнення афективних проявів. Це може бути
депресивний, дисфоричний, ейфоричний, апатичний чи інший стан. Та
найчастіше один з них „перетікає” в інший. Характерними психологічними
феноменами на цьому етапі є розгубленість, розчарування, безвихідь,
здивування, образа. На думку М. Горовиця [16], виникнення цих феноменів
пов’язане з руйнуванням когнітивних схем людини, зміною її
інформаційного патерна, який у нормі регулює та організує сприйняття і
поведінку людини. Цей патерн містить схему „Я”, схеми значимих інших і
схему світу (світогляд). Поки активовані, травматично змінені схеми не
інтегровані до складу старих, що лишилися без порушень, вони породжують
вище перелічені феномени. Тому для зниження гостроти переживання
починають діяти процеси психічного захисту і когнітивного контролю
(наприклад, у формі уникнення, заперечення, емоційної глухоти), що,
обумовлюючи „терапевтичний” ефект, значно ускладнюють подолання травми.

Другий етап – афективно-мотиваційний. Він триває, як правило, кілька
місяців. Для нього характерні яскраво виражені афективні переживання,
спогади про психотравмуючу подію, про час, що їй передував. Під час цих
спогадів відбувається перетворення психічних (ціннісних) змістів та
перерозподіляються психічні спонуки. Досвід травми і життєві події,
пов’язані з ним, відтворюються особистістю в цей період крізь призму
мотиваційно-ціннісної ієрархії, і саме це обумовлює психічну діяльність
переживання. Вважається, що цей період йде за когнітивним, однак, на
думку М. Магомед-Емінова, яку ми переважно поділяємо,
афективно-мотиваційний етап переживання не йде услід за когнітивним, а
передує йому. Адже актуалізація „мотивації самозбереження”, тобто
„складного процесу ініціації, опосередкованого мотиваційною оцінкою
ситуації, або мотиваційною аперцепцією” [ 9, с. 121], відбувається ще до
початку її когнітивної оцінки, безпосередньо в ситуації травми. Саме
мотивація самозбереження енергетизує динамічну функцію підтримки
цілісності особистості в момент травми та її розвитку в наступний
період. Важливими її складовими є збереження самоповаги, статусу,
фізичної цілісності, самого себе, своїх ідеалів.

Цього не відбувається при порушенні роботи мотиваційних структур,
зокрема при дефіциті мотивації. А він тісно пов’язаний з дефіцитом
регулятивних ресурсів особистості, що спричиняє виникнення так званої
„мотивації уникнення”, яка включає механізми неконструктивноого
(несвідомого) психологічного захисту. В результаті блокується здатність
прогнозувати вірогідність, розриваються психологічні зв’язки між
минулим, сьогоденням і майбутнім, відбувається роздроблення життєвого
шляху особистості.

Третій етап – антиципаційний. На цьому етапі, у випадку адекватної
діяльності переживання на попередніх етапах, можуть формуватися
своєрідні альтернативи й актуалізуватися когнітивні ресурси особистості,
що допомагають активізувати механізми психологічної компенсації. Цього
не відбувається в тому випадку, коли особливості антиципації не
дозволяють особистості виконати необхідну внутрішню роботу, спрямовану
на те, щоб упоратися з травмуючими переживаннями. В результаті вибору
першого шляху поступово знижується гострота афективної симптоматики,
розпочинається психічне відновлення особистості. Якщо ж обирається
другий шлях, то з’являється психопатологічна або соматична симптоматика.

В. Менделевич вважає, що специфіка роботи механізмів антиципації
особистості добре помітна вже на когнітивному етапі: люди з так званою
„антиципаційною неспроможністю” у цей період піддаються набагато
більшому ризику виникнення когнітивних порушень і збоїв у своєму
розвитку. Чи варто говорити, що й у процесі наступного переживання
травми адекватна когнітивна перебудова виявиться їм не під силу.

Четвертий етап – поведінковий. Завдання особистості в цей період –
обрати стратегію поведінки в умовах травматичної зміни життєвої
ситуації. На цьому етапі виробляються специфічні способи психологічної
компенсації та включаються механізми самокорекції. У випадку їх
неадекватності можлива поява як психосоматичних, так і психосоціальних
порушень. До неадекватних стратегій поведінки належить, насамперед,
виникнення типових невротичних реакцій і захисних механізмів дій –
невротичних ритуалів, обмежувальних форм поведінки. Однією з таких
деструктивних стратегій подолання є „лімітування поведінкової
активності”. Головною характеристикою поведінки людини, що використовує
її для подолання травми, стає стереотипність дій і вчинків, їх
регламентованість, шаблонність, схематичність. Концепція „Я” і картина
світу в цей період стають ригідними, жорстко фіксованими. Кожне життєве
явище, подія здобувають раз і назавжди задану цінність і значимість, при
цьому схематизується і тип реагування на них.

Украй руйнівною для розвитку людини є і так звана атитюдна стратегія.
Вона припускає не тільки її неспроможність, але й небажання розпочинати
будь-які конструктивні дії для нормалізації свого психологічного
статусу. При використанні цієї стратегії перед особистістю відкривається
широке поле для подолання травми за допомогою різних форм девіантної
поведінки.

Як відзначалося вище, в основі неадекватних стратегій долаючої поведінки
лежить дефіцит мотивації, що виражається насамперед у дефіциті ресурсів,
необхідних для актуалізації „внутрішньої активності особистості, тобто
процесів саморегуляції, спрямованих на оволодіння психотравмуючими
переживаннями, усвідомлення та переробку негативних смислів,
трансформацію смислових утворень особистості і пошук нових життєвих
смислів, здатних внести позитивну орієнтацію в майбутнє” [10, с. 64].

В результаті дефіциту внутрішньої активності адекватна діяльність
переживання, що призводить до перетворення ціннісно-смислових змістів,
активізації свідомості, перерозподілу психічних спонук і подолання
травми, виявляється вкрай утрудненою, тому в дію включаються механізми
неадекватного психологічного захисту, що регулюють негативні травматичні
переживання на неусвідомлюваному рівні.

Роль захисних механізмів психіки в переживанні травми, у подоланні її, а
також у виникненні проблем розвитку та функціонування посттравматичної
особистості, є досить вагомою.

У дослідженнях, в яких порушуються питання психологічних захистів, можна
помітити тенденцію до розподілу їх на дві умовні категорії:
„конструктивні” (адекватні), які виводять людину на шлях психічного
здоров’я та позитивного розвитку, і „неконструктивні” (неадекватні, або
„неналагоджені” – у термінах С. Лафи [8], і „незрілі”, „примітивні” – у
термінах О. Соколової та С. Ільїної [12; 5]), які ускладнюють розвиток,
породжують порушення і проблеми.

Для першої групи (конструктивних захистів) характерна пріоритетна роль
свідомості у здійсненні регулятивної діяльності. При цьому людина робить
активні свідомі зусилля для переробки травматичного досвіду і пошуку
нових смислів, спроможних обумовити позитивну орієнтацію в майбутнє. Для
другої групи (неконструктивних захистів) характерна переважаюча
активність несвідомих процесів. Знижуючи тимчасово душевний біль, вони
обумовлюють викривлення картини травми, відтак утруднюють, а то й
роблять неможливим її подолання.

Аналіз наукової літератури з проблем психічного захисту особистості [2;
5; 6; 8; 9; 10; 12; 14; 16; 17] дозволяє структурувати їх у вигляді так
званої ієрархічної піраміди захисних механізмів психіки (з вершиною у
вигляді шару конструктивних захистів та основою у вигляді найменш
конструктивних (примітивних):

1. Конструктивні (свідомі) психічні захисти.

2. Неконструктивні (несвідомі) психічні захисти, а серед них такі, як:

а) захисні механізми „вищого” рівня – витіснення, придушення, психічне
стискування (анапсиоз) та його часткове вираження – емоційна глухота; до
цього ж рівня можна віднести раціоналізацію, інтелектуалізацію, окремі
види проекції, наприклад, атрибутивну, аутистичну, раціональну;

б) захисні механізми „нижчого” рівня – зокрема відхід у фантазії,
релігійність, заперечення;

в) захисні механізми найнижчого рівня – так звані „примітивні” захисні
механізми: знецінювання, ідеалізація, персоніфікація, проективна
ідентифікація та дисоціація (розщеплення).

Слід зазначити, що „включення” як свідомих, так і несвідомих захистів
може відбуватися на різних етапах переживання травми. Можна припустити,
що особливу роль у збереженні особистості (передусім у момент травми і
на початковому етапі її переживання) має діяльність несвідомих
(неконструктивних) захистів. Наприклад, в ситуації психологічного і
фізичного насилля, запобігти якому людина не в силах, включення такого
захисного механізму, як дисоціація, у прямому розумінні допомагає їй
зберегти себе. Єдність особистості в момент такої травми утримується
шляхом відщеплення „Я” від власного тіла, в результаті чого настає ніби
„заціпеніння”, „омертвіння”, „дереалізація” (відчуття нереальності того,
що відбувається) і часткова амнезія. Однак фіксація неадекватного
способу подолання травми, неможливість відмови від „примітивного”
психологічного захисту призводить, зрештою, до серйозних психічних і
особистісних порушень.

Цікаві дані стосовно функцій несвідомих захистів у подоланні травми
отримано в дослідженнях О. Соколової та С. Ільїної [5; 12]. Вивчаючи
психологічні особливості жінок-повій, вони з’ясували, що основними
механізмами подолання травматичних обставин їхнього життя (а більшість з
них зазнали сексуального насилля в дитинстві) є механізми розщеплення і
проективної ідентифікації. Заслуговує на увагу, на нашу думку, те, що,
як з’ясувалося, більшість піддослідних страждає пограничними
особистісними розладами з вираженими порушеннями просторово-часового
аспекту самоідентичності. Характерним для них (а іноді і єдино
доступним) патерном поведінки і міжособистісних відносин є своєрідна
„інфантильність, що має кокетливий, спокушальний характер” і „провокуюча
безпорадність”, тобто „жертовний” стиль поведінки. Це багато в чому
пояснює і їх „професію”, і властиві їм особистісні розлади. Ці дані
дозволяють побачити за формами поведінки з відхиленнями трагедію
особистості, яка не зуміла виробити адекватний спосіб подолання
психотравми. Можна припустити, що пограничні особистісні розлади,
характерні для цієї категорії девіантів, є не причиною, а результатом
тривалого використання примітивних психічних захистів від нестерпних
травматичних переживань.

Нормальність включення несвідомих захистів (у тому числі й примітивних)
в аномальних умовах існування підтверджується багатьма даними. Можна
припустити, що така захисна стратегія має загальнолюдський характер. Про
це можна судити на підставі аналізу численних документальних джерел, що
описують психічні переживання військовополонених. Так, В. Франкл,
описуючи шокові реакції „аномальних переживань” у в’язнів концтаборів,
викликаних жахом запроторення в концтабір, газовими камерами, близькістю
смерті, відзначав, що тільки в результаті включення такого захисного
механізму, як розщеплення особистості, в’язням вдавалося психічно
зберегти себе в перші дні й тижні перебування в таборі. Дисоціативний
захист допомагав усвідомити необхідність „підвести риску під усім
колишнім життям”, і тоді відбувалася активація інших несвідомих
захистів: наставало своєрідне емоційне „оніміння”, притуплення почуттів,
зниження рівня афективного життя, внаслідок чого все, що відбувалося,
доходило до свідомості лише в приглушеному вигляді [14].

Очевидно, перебування людини в ситуації хронічної психічної травми,
викликаної переживанням психологічного й фізичного насилля в нелюдських,
принизливих умовах життя, активізує здебільш діяльність несвідомих
психічних захистів, бо розумові вже не під силу впоратися з осмисленням
усього, що відбувається. Однак пролонгована їх дія, що продовжується й
після виходу з травматичної ситуації, пояснюється, очевидно,
перевантаженням свідомості нестерпними для людини спогадами. Це
призводить до того, що ці спогади відокремлюються від свідомості, тобто
дисоціюються, „аби потім у якийсь момент знову ожити чи як емоційний
стан, чи як тілесний, чи у вигляді уявлень і образів, чи як інсценування
певної поведінки” [6, с. 89]. Так, однією зі сторін пролонгованої дії
дисоціативного захисту є сприйняття відносин „Я” – „Інший” у рамках
дихотомічної моделі „жертва – переслідувач”. Причому цікаво, що ця
„пара” звичайно співіснує в межах однієї особистості і за певних
обставин відбувається зміна їх ролей. У дослідженні О. Кравцової, в
якому розглядається роль симптому нав’язливого відтворення в уяві жертви
сексуального насилля всього нею пережитого, показано, що в повторних
переживаннях людина уявляє себе не в пасивній, а в активній ролі, і ця
активність носить амбівалентний характер, будучи одночасно і захисною, і
атакуючою [7].

Ці дані свідчать, що діяльність так званих примітивних захистів,
покликаних полегшити душевні страждання людини в ситуації травми,
призводить зрештою до втрати нею здатності „зв’язувати” власний досвід у
єдине ціле, в результаті чого її колись цілісний життєвий світ немов
розщеплюється на окремі, не зв’язані один з одним шматки. М.
Магомед-Емінов описав цей процес як „фрагментацію життя”. Він відзначив,
що можливості подолання травми такою „фрагментованою” особистістю
зводяться до мінімуму [ 9].

Ускладнює вихід з поля травми і тривала дія вищих за статусом механізмів
неконструктивного психічного захисту, таких як витіснення і придушення –
несвідоме чи свідоме уникнення міркувань про те, що трапилося, і про
його можливі наслідки для життя. Їхнє включення також обумовлюється
впливом „мотивації уникнення” на процеси відтворення травматичного
досвіду, в результаті чого виникає негативна фіксація на травмі.

Центральною детермінантою уникнення є захист „Я” за допомогою психічного
стискування. Завдяки дії цього феномена утворюється потужний захисний
каркас, що не пропускає у свідомість особистості травматичні змісти.
Зміни особистості, охопленої таким „захисним каркасом”, звуться
анапсиозом. Повний синдром анапсиозу, описаний М. Магомед-Еміновим,
містить у собі „дублікацію „Я”, дереалізацію, психічне заціпеніння,
емоційну анестезію, агедонію (нездатність зазнавати почуття
задоволення), асексуальність, ізоляцію, відчуження від навколишніх,
зниження інтенсивності мотивації, втрату орієнтації на майбутнє,
алекситимію і численні соціальні страхи” [9, с. 32]. Звичайно, глибина
цих проявів залежить від ступеня психічного стискування особистості, від
того, наскільки велика мотивація до уникнення.

Уникнення може бути повним, коли людина намагається взагалі забути про
травматичний досвід, або частковим, коли відкидаються окремі фрагменти
того, що трапилося. Людина може уникати думок, почуттів і вражень,
пов’язаних із травмою, а також занять і ситуацій, що сприяють
пожвавленню травматичного спогаду. Вона може „забувати” окремі моменти
або й усю подію, може втратити колишні інтереси й захоплення,
відгородитися від навколишніх і внаслідок наростаючого відчуження
втратити здатність зазнавати будь-яких емоцій і почуттів, насамперед
почуття любові, ніжності, жалю.

Це підтверджується й результатами нашого дослідження, метою якого було
вивчити стратегії подолання психотравмуючих впливів в умовах
травматизуючої професійної діяльності. У дослідженні взяли участь 32
особи: 12 професійних пожежних, 13 співробітників управління боротьби з
організованою злочинністю УМВС, 7 лікарів реанімаційного відділення.
Представники цих професій часто потрапляють у психотравмуючі обставини,
пов’язані з невідомістю, бачать тяжкі фізичні травми, смерть і
страждання інших людей. Їх власне життя також часто опиняється під
загрозою. В екстремальних умовах вони повинні приймати відповідальні
рішення, ціною яких часто стає власне або чуже життя.

Зрозуміло, що психологічне виживання в умовах травматизуючої професії
неможливе без певної психічної діяльності з подолання фактора хронічної
психічної травми. Як правило, результатом такої діяльності є значні
психічні зміни особистості, що виконують адаптивну функцію, сприяють її
фізичному і психологічному виживанню, зокрема змінам у сфері емоцій і
почуттів людини. Тому ми зосередили увагу саме на цій сфері.

Для виявлення специфіки долаючого переживання використовували
модифіковану методику діагностики рівня емоційного вигоряння В. Бойка
[15], спрямовану на виявлення механізмів психологічного захисту у
вигляді повного або часткового вимикання емоцій у відповідь на
психотравмуючі впливи та їх наслідки у вигляді різних дисфункцій
емоційної сфери, а також методику емпатичних тенденцій А. Мехрабіена
[15], що дозволяє виявити здатність особистості до жалю,
співпереживання.

Дослідження за методикою В. Бойка показало, що за кількістю і
сформованістю симптомів у групі „лідирує” фаза „резистенції”. На другому
місці – фаза „виснаження”. Фаза ж „напруги” за кількісними показниками
виявилася несформованою, що загалом досить дивно, якщо брати до уваги
специфіку перелічених професій. Як на нашу думку, це цілком пояснюється
тим, що з нервово-психічною напругою, яка неминуче виникає в травмуючих
професійних умовах, особистість може впоратися за рахунок „резистенції”
з її провідним симптомом – „неадекватним вибірковим емоційним
реагуванням”.

Середні показники проявів емоційного вигоряння в групі:

· у фазі „резистенції” (і в цілому синдромі) домінуючим і цілком
сформованим є симптом неадекватного вибіркового емоційного реагування;

· у фазі „виснаження” найбільш виражено симптоми „емоційного дефіциту”,
„емоційного відсторонення”, „емоційно-моральної дезорієнтації”; симптом
психовегетативних порушень практично не виражений.

Найімовірніше, вибірковість емоційного реагування і часткове психічне
„стискування” особистості за рахунок емоційного відсторонення та
дефіциту емоцій досить надійно захищає особистість від психовегетативних
розладів. Про це свідчать і середні показники емоційної чуйності
(здатності особистості до співпереживання), що виявилися досить
низькими: середній індекс емпатії в групі – 11,6 бала.

Результати дослідження вказують на досить своєрідну деформацію емоційної
сфери, що, без сумніву, є не чим іншим, як результатом включення
„мотивації самозбереження” в умовах хронічної професійної психічної
травматизації. Однак наслідком професійно обумовленої захисної долаючої
стратегії неминуче мала стати поява серйозних психологічних і
психосоціальних проблем, що й підтвердилося в ході нашого подальшого
дослідження та психологічного консультування його учасників.

Не ставлячи за мету опис і аналіз таких проблем у рамках цієї статті,
зазначимо лише, що значні порушення психосоціального функціонування
людей – високих професіоналів у складних галузях діяльності, – це досить
жорстока платня за використання неадекватних стратегій подолання травми.

Отже, одним з головних завдань психолога, що має справу з наслідками
психічної травми (як гострої, так і хронічної), ми вбачаємо в тому, щоб
допомогти людині: а) усвідомити, що використовувані нею способи
подолання травми неефективні; б) послабити неадаптивні процеси, що
заважають відкрити доступ до ресурсів, які забезпечують адекватне
психосоціальне функціонування; в) активізувати внутрішню активність
особи, необхідну для розширення власного арсеналу способів
конструктивного подолання травми.

Література:

Бассин Ф. В. „Значащие” переживания и проблема
собственно-психологической закономерности // Вопросы психологии. — № 3.
– 1972. – С. 101 – 113.

Бассин Ф. В. О силе „Я” и психологической защите // Вопросы философии. —
№ 2. – 1969, С. 118 – 125.

Василюк Ф. Е. Психология переживания. – М.: МГУ, 1984.

Ильина С. В. Эмоциональный опыт насилия и пограничная личностная
организация при расстройствах личности // Дисс… канд. психол. наук. –
М.: МГУ, 2000.

Калмыкова Е. С., Падан М. А. Ранняя привязанность и её влияние на
устойчивость к психической травме: постановка проблемы //
Психологический журнал. – Т. 23. — № 5. – 2002.

Кравцова О. А. Сексуальное насилие как психологическая травма // Дисс…
канд. психол. наук. – М.: МГУ, 2000. – 187 с.

Лафи С. Г. Психологические особенности травматического стресса при
ожоговой болезни // Дисс… канд. психол. наук . – М.: РАН, Институт
психологии, 1995.

Магомед-Эминов М. Ш. Трансформация личности. – М.: Психоаналитическая
ассоциация, 1998. – 496 с.

Мазур Е. С., Гельфанд В. Б., Качалов П. В. Смысловая регуляция
негативных переживаний у пострадавших при землетрясении в Армении //
Психологический журнал. – Т. 13. — № 2. – 1992.

Менделевич В. Д. Клиническая и медицинская психология. Практическое
руководство. – М.: „МЕДпресс”, 1998. – 592 с.

Соколова Е. Т., Ильина С. В. Роль эмоционального опыта жертв насилия для
самоидентичности женщин, занимающихся проституцией // Психологический
журнал. – Т. 21. — № 5 – 2000. – С. 70 – 81.

Степнова Л. А. О некоторых подходах к психотерапии смысложизненных
ориентаций личности // Мир психологии. – Москва – Воронеж: № 2 – 2001. –
С. 89 – 93.

Франкл В. Человек в поисках смысла. Сборник: Пер. с англ. и нем. (Общ.
ред. Л. Я. Гозмана и Д. А. Леонтьева) – М.: МГУ, 1990. – 368 с.

Психология личности. Тесты. Опросники. Методики // Сост. Н. В. Киршева,
Н. В. Рябчикова / — М.: Геликон, 1995.

Horowitz М. J. Stress response syndromes. Northvale N.J. Aronson 2
nd-ed. 1986.

Ray W. J. Dissociation in normal populations // Handbook of dissociation
Theoretikal, empirical, and clinical perspectives / Ed bu L. K.
Michelson & W. J. Ray N.Y. & London: Plenum Press, 1996.

Луппо С. Стратегії подолання психічної травми // Соціальна психологія. —
2004. — № 5 (7). — C.25-35

www.politik.org.ua

Похожие записи