Курсова робота з психології

Стадії розвитку психіки, виникнення первісної свідомості

TOC \o «1-3» \h \z \u HYPERLINK \l «_Toc101702918» ВСТУП
PAGEREF _Toc101702918 \h 1

HYPERLINK \l «_Toc101702919» СТАДІЇ РОЗВИТКУ ПСИХІКИ PAGEREF
_Toc101702919 \h 2

HYPERLINK \l «_Toc101702920» Елементарна сенсорна психіка

PAGEREF _Toc101702920 \h 4

HYPERLINK \l «_Toc101702921» Перцептивна психіка

PAGEREF _Toc101702921 \h 5

HYPERLINK \l «_Toc101702922» Нижчий рівень перцептивної психіки

PAGEREF _Toc101702922 \h 5

HYPERLINK \l «_Toc101702923» Вищий та найвищий стадії перцептивної
психіки
PAGEREF _Toc101702923 \h 6

HYPERLINK \l «_Toc101702924» ВИНИКНЕННЯ ПЕРВІСНОЇ СВІДОМОСТІ
PAGEREF _Toc101702924 \h 7

Ілюстрація процесу становлення людини
7

Антропогенез — тривалий історичний процес переходу від первісної
(доісторичної) людини до людини сучасної

8

HYPERLINK \l «_Toc101702925» Узагальнення PAGEREF _Toc101702925 \h
17

HYPERLINK \l «_Toc101702926″ Список літератури PAGEREF
_Toc101702926 \h 20

ВСТУП

Проблема розвитку психіки у філогенезі постала перед психологією під
впливом еволюційного вчення, що засвідчило мінливість поведінки тварин,
її залежність від умов життя [1; 2]. Зміна таких умов спонукає
пристосувальну активність тварини й відповідні їй форми поведінки, які
вдосконалюються під впливом природного добору й успадковуються.
Очевидно, цей процес пов’язаний із закономірним ускладненням психіки.
Його витоки слід шукати в процесах виникнення життя на Землі.

За відомою гіпотезою, життя утворилося шляхом біосинтезу білкових
сполучень, які можуть самовідтворюватися [3]. Від неживого їх відрізняє
подразливість — здатність змінювати свій хімічний склад у відповідь на
біологічно значущі подразники: тепло, світло, вологу тощо. Проте
подразливість є лише передумовою життя. Тому в надрах філогенезу
зароджується здатність реагувати на біологічно нейтральні подразники —
чутливість. Якщо подразливість є вже у рослин (голівка соняшника
повертається за рухом сонця), то чутливість виявляють тільки живі істоти
— організми. Вони реагують на запах, температуру, форму предмета, які
самі не підтримують життя, однак сигналізуть про властивості, без яких
воно неможливе. Інакше кажучи, завдяки чутливості тварина відображає
біологічно нейтральні подразники, але такі, що орієнтують її відносно
біологічно значущих. Це вже, власне, відображальна функція психіки [4].
3 цього випливає, що чутливість є біологічною ознакою психіки, а етапи
розвитку чутливості — стадіями філогенезу психіки.

Уже на етапі свого виникнення чутливість опосередковує і регулює
поведінку організмів, форми якої відзначаються різноманітністю та
складністю.

СТАДІЇ РОЗВИТКУ ПСИХІКИ

Стадії розвитку психіки у філогенезі, як і форми поведінки тварин,
пов’язані з рівнем розвитку нервової системи організмів. Кожен наступний
щабель еволюції — це і складніша порівняно з попереднім організація
нервової системи, зростання значення мінливих компонентів поведінки, і
повніше психічне відображення середовища, Проте такий зв’язок аж ніяк не
є причиново-наслідковим. Так, ворони не мають кори головного мозку, але
своєю здатністю до розв’язування експериментальних завдань майже не
поступаються ссавцям. Немає кори й у дельфінів, поза сумнівом,
«розумних» тварин, та пацюків, дослідження поведінки яких виявили
спільні з людиною закономірності научіння. Більше того, найпростіші, які
зовсім не мають нервової тканини, реагують на подразники так, начебто
вона у них є. І все це на тлі незаперечних даних, що засвідчують помітне
спрощення поведінки тварин при видаленні окремих ділянок їхнього мозку.
І що складнішим є мозок, то виразніша втрата твариною якоїсь здатності
[5].

Неоднозначний характер зв’язку психіки і нервової системи дає підставу
розглядати їх як відносно незалежні складники поведінки. І нервова
система, і психіка виникають у процесі поведінки й ускладнюються в міру
появи її нових форм. Кожна форма поведінки — це своєрідний характер
стосунків організму з середовищем і відповідний їм етап розвитку
чутливості як біологічного показника психіки. Чутливість, звичайно,
ґрунтується на роботі нервової системи, але виконує в процесі поведінки
специфічну функцію — орієнтує організм у середовищі біологічно
нейтральних подразників, які сигналізують про наявність біологічно
значущих. Відтак, функція поведінки полягає в співвіднесенні цих
подразників між собою. Ускладнення поведінки, зумовлене процесом
еволюції, призводить до відповідного ускладнення психіки. Протягом
філогенезу вона послідовно проходить стадію елементарної сенсорної
психіки, стадію перцептивної психіки та стадію свідомості [4; 6] (табл.
1).

Таблиця 1. Стадії розвитку психіки організмів у філогенезі

(за О. М. Леонтьєвим, К. Е. Фабрі)

Стадії Рівні Організми Нервова система Будова діяльності Функції психіки

Елементарна сенсорна психіка Нижчий Вищий Найпростіші, нижчі
багатоклітинні

Безхребетні Сіткоподібна система провідних шляхів

Нервова система Реакція на біологічно нейтральні властивості середовища
Відчуття

Перцеп-тивна психіка Нижчий Вищий

Найвищий Вищі безхребетні Хребетні

Антропоїди Головний мозок Великі півкулі

Кора великих півкуль головного мозку Реакція на умови, в яких перебуває
предмет. Поява операцій Ускладнення операцій Сприймання Інтелект

Свідомість Специфічно людський Людина Лобові частки великих півкуль
головного мозку Дії, що не мають прямого біологічного смислу Свідомість

Елементарна сенсорна психіка — (від лат. sensus — відчуття) чутливість
організму до окремих біологічно нейтральних подразників середовища, її
основу становить діяльність, яка поєднує ці подразники з біологічно
значущими властивостями предметів довкілля. Прикладом може бути
активність павука у відповідь на вібрацію комахи, що потрапила до
павутиння: він рухається в напрямку до комахи, знаходить і поглинає її.

Специфіка психіки тут полягає у відображенні не предмета, що потрапив до
павутиння (комахи), а його властивості вібрувати. Павук здійснюватиме
аналогічну поведінку й відносно камертона, яким дотикаються до
павутиння. Середовище на цій стадії відображається не цілісно, а як
різноманітні біологічно нейтральні окремі властивості. Жаба помирає з
голоду, будучи оточена живими, але нерухомими мухами, і водночас реагує
на папірець, що коливається. Отже, простій, недиференційованій формі
діяльності відповідає елементарний зміст психіки.

Ця, як і наступна, стадія розвитку психіки має свої рівні [6].

Для нижчого рівня елементарної сенсорної психіки характерні зародкові
прояви психічного відображення. Воно дає можливість тваринам
(найпростішим, багатьом нижчим багатоклітинним) реагувати на біологічно
нейтральні подразники як на сигнали життєво важливих властивостей
середовища, проте не дозволяє відшуковувати ці подразники. їх орієнтація
в довколишньому вкрай проста і має вигляд таксисів різного типу. На
вищому рівні цієї стадії відбувається подальший розвиток таксисної
поведінки, а це вже дає організмам (вищим черв’якам, молюскам) ґрунт для
пошуку потрібних подразників.

Перцептивна психіка (від лат. Perception — сприймання, впізнавання) —
чутливість тварини до предметів довкілля. Цій стадії відповідає
діяльність, яка складається з операцій — способів, спрямованих не лише
на властивості предметів, а й на умови, в яких ці предмети перебувають.
Якщо ссавця відділити від їжі перепоною, то він обійде її. Його
поведінка спонукається властивостями їжі (запахом, формою тощо), що
відображаються, але підпорядковується умовам, в яких їжа перебуває.
Завдяки цій обставині їжа і перепона вже не зливаються одна з одною, як
це мало місце на попередній стадії, а відображаються роздільно. На цій
стадії психіки потрібна розвинена індивідуальна пам’ять, що фіксує умови
життя і набуті способи поведінки. Показовим щодо цього є кінь, який дуже
швидко запам’ятовує скеровуючі рухи вершника [7].

Нижчий рівень перцептивної психіки спостерігається у вищих безхребетних
(членистоногих, головоногих молюсків), які здійснюють активний пошук
позитивних подразників і демонструють розвинену захисну поведінку.
Поширена серед них і мало мінлива інстинктивна поведінка. Вищий рівень
цієї стадії репрезентують хребетні (птахи і ссавці), в яких інстинктивна
поведінка поступається научінню. На цій підставі антропоїди і деякі вищі
хребетні виявляють інтелектуальну поведінку, якій відповідає інтелект —
ознака найвищого рівня перцептивної психіки — відображення відношень і
зв’язків між предметами ситуації, що сприймається твариною. Завдяки
пам’яті результати такого відображення закріплюються, а це створює
можливість їх використання в аналогічних ситуаціях. Злита раніше в
єдиний руховий акт, діяльність розпадається тепер на дві фази —
підготовчу і виконавчу. Наприклад, шимпанзе, щоб дістати банан, який
лежить поза кліткою, спершу знаходить необхідну для цього палку. Якщо
друга фаза (операція використання палки) безпосередньо спонукається
предметом (бананом), то перша (операція пошуку палки) не спонукається ні
палкою, ні бананом. Вона спонукається, і в цьому сутність цієї стадії
розвитку психіки, відношенням предметів (палки до плоду). В результаті
тварина отримує можливість готувати процес досягнення предмета, який
може задовольнити якусь її потребу. Цей процес найвиразніший у випадку,
коли шимпанзе, щоб дістати банан, доввг диться з’єднувати між собою дві
палки.

Нервова система в цей час також удосконалюється, забезпечуючи
функціонування всіх систем організму й обслуговуючи виконавчий аспект
поведінки [5]. Так, на нижчому рівні елементарної сенсорної психіки є
лише зародки нервових утворень, проте вже вони координують моторну
(рухову) і сенсорну (чутливу) активність найпростіших. На вищому рівні
цієї стадії нервова система вже існує у формі сіткової (у гідр),
кільцевої (у медуз) та радіальної (у морських зірок) систем. Нарешті, у
вищих черв’яків виникає центральна нервова система з головним мозком —
скупченням невронів у передній частині тіла. Це дає змогу переробляти
сигнали, які надходять від ще примітивних, але вже спеціалізованих
рецепторів — органів чуттів, і на цій основі регулювати свою поведінку.
Ще складніше організований головний мозок у представників нижчого рівня
перцептивної психіки. Наприклад, у бджіл він має три відділи, у
передньому з них розташовано асоціативні (об’єднувальні) і координуючі
центри. З цим відділом пов’язані зорові нерви, що йдуть від відповідних
рецепторів.

Вищій та найвищій стадіям перцептивної психіки відповідає найскладніша в
тваринному світі нервова система: в усіх хребетних є головний і спинний
мозок, а у ссавців, до того ж, з’являються великі півкулі, оточені
корою. Мозкові людини він поступається лише будовою кори та фактичною
відсутністю лобових часток. Так, мозок ссавців являє собою багаторівневе
утворення, в якому нижчі рівні регулюють внутрішній стан організму
(обмін речовин, дихання, кровообіг, відповіді на елементарні
подразники), а вищі забезпечують надзвичайно складну рухову активність
та аналіз інформації, що надходить від п’яти органів чуттів. Завдяки
цьому поведінка тварин набуває особливої пластичності, характеризується
швидкою перебудовою навичок, і, що важливо, їх перенесенням у нові умови
життя.

Таким чином, організм, піднімаючись зі щабля на щабель у процесі
еволюції, отримує досконалішу нервову систему, а отже, можливість
досягти більш високої стадії психічного розвитку. Психіка відіграє
дедалі помітнішу роль у регуляції пристосувальної активності організму.
При цьому її вища стадія — це повніше, ніж на попередній, відображення
твариною середовища, що розкривається перед нею дедалі істотнішими
властивостями. Вона включає в себе попередню, що зумовлює складність
будови психіки. Етапи розвитку психіки тварин, у свою чергу, стають
еволюційним підґрунтям психіки людини. Тут аналогом елементарної
сенсорної психіки є відчуття, перцептивної — сприймання, а її найвищого
рівня — мислення.

ВИНИКНЕННЯ ПЕРВІСНОЇ СВІДОМОСТІ

Під час експерименту в одну з трьох скриньок на очах у тварини клали
їжу: спочатку в першу скриньку, потім — у другу, далі — в третю і щоразу
тварина знаходила її. Після цього їжу вже непомітно для тварини
перекладали в наступні скриньки. З’ясувалось, що вона завжди біжить або
до скриньки, в яку на її очах клали їжу, або ж до тієї, де вона лежала
раніше. На якому б щаблі еволюції не перебувала тварина, вона ніколи не
побіжить до наступної скриньки. Це завдання під силу лише людині.
Результати цього експерименту красномовно засвідчують межу розвитку
психіки тварин. Тварина не здатна відображати ситуацію безвідносно до
своїх потреб, вона не може вийти за межі поля сприймання. Це прерогатива
специфічно людської стадії філогенезу психіки — свідомості.

Перехід від тварини до людини сучасної фізичної і психічної організації
тривав півтора—два мільйони років [8; 9; 10; 11; 12; 13; 14; 15; 16].
Порівняно з цим сучасна культура — наша цивілізація — існує незначний
проміжок часу.

Є цікава ілюстрація процесу становлення людини, зроблена за аналогією до
надмарафонського бігу на 60 км. Перші 58 км шляху пробігла одягнена в
шкуру тварини людина-кочовик. Лише за 2 км до фінішу з’явились ознаки
осілості: люди почали займатися сільським господарством і приручати
тварин. За 200 м до фінішу зустрічаються римські дороги, поселення й
укріплення. За 100 м — багаття інквізиції, що палають на міських
майданах. За 50 м до кінця дистанції народився Леонардо да Вінчі, Навіть
за 10 м до фінішу шлях освічували скіпа й масляні ліхтарі, і лише
останні п’ять метрів людина пробігла дорогою, залитою електричним
сяйвом, під гуркіт автомобілів, літаків та ракет. Фінішну лінію вона
перетнула, сподіваючись, що не стане жертвою ядерної катастрофи
(Ейхель-берг). І це за умови, що за останні 20—30 тисячоліть людина
зовні майже не змінилася. За обсягом її мозок майже не відрізняється від
мозку кроманьйонця, хоча його склепіння трохи вище й рівніше, а розмір
лобових часток збільшений [13]. Кінь же за цей час змінив три пальці на
копито. Важливо, що й мозок нинішніх представників відсталих племен за
обсягом і будовою не відрізняється від мозку сучасної людини [14].

Згідно з еволюційним вченням, поява людини могла бути спричинена
радикальною зміною умов проживання передлюдей — істот, анатомічно схожих
на людину, яка змусила їх перейти до якісно нових взаємин з навколишнім
світом. Проте деякі вчені стверджують, що в часи появи передлюдини
скільки-небудь істотних змін в кліматі не було. Швидше, цей процес був
зумовлений конкуренцією між різними формами деревних антропоїдів, яка
спонукала одну з них спуститися в пошуках їжі на землю [15].

За сучасними даними, перехідною формою від тварини до людини був
австралопітек — прямохідна всеїдна істота, яка жила на півдні Африки
угрупованнями від трьох з половиною до двох з половиною мільйонів років
тому. На відміну від тварин, він міг надавати предметам природи,
переважно камінню та кісткам, форми, придатної для використання їх як
примітивних знарядь. Цю лінію розвитку продовжила ціла гілка істот,
серед яких особливе місце посідає неандерталець (від назви долини
Neandertal у Німеччині). Цей тип первісної людини змінив пітекантропа.
Він жив близько 100 тисяч років тому в умовах польодовикових тундр
півдня Європи. Неандертальці заселяли печери, полювали, використовували
вогонь, мали розвинену систему комунікацій і складний тип взаємин в
угрупованнях. Згодом, близько 40 тисяч років тому, неандертальців
витіснила людина майже сучасної зовнішньої організації — кроманьйонець
(від назви грота Cro-Mangon у Франції).

Із появою неандертальців розпочався антропогенез — тривалий історичний
процес переходу від первісної (доісторичної) людини до людини сучасної —
суб’єкта суспільно-історичної діяльності. Відтоді безпосередні стосунки
живої істоти з природою дедалі більше поступаються опосередкованим,
таким, що здійснюються за допомогою знарядь — засобів впливу на природу.
Виготовлення, вдосконалення, збереження і передача цих знарядь наступним
поколінням означає появу специфічно людської діяльності — праці. В
процесі праці об’єкти природи за допомогою цих знарядь перетворюються на
предмети, що задовольнять потреби людини. Праця змінює первісну людину,
вона переходить до прямоходіння, вдосконалюється її робочий орган —
рука, ускладнюється мозок [17]. Так, об’єм головного мозку у
неандертальця порівняно з австралопітеком збільшується у два з половиною
рази. Праця поступово набирає вигляду саморушного процесу: нові продукти
праці породжують нові потреби, а ті, в свою чергу, — нові види
діяльності. Праця стає способом життя, причому якщо спочатку людина
працює, щоб жити, то потім живе, щоб працювати [18].

На першому етапі праця неандертальця була переважно привласнювальною, а
не виробничою. Це полювання, рибальство, збирання їжі, її приготування,
для чого застосовувалося близько 60 знарядь, що дістали назву
мустьєрських (від печери Le Moustier у Франції). Серед них переважали
гострі наконечники, оброблені з трьох країв (використовувалися при
виготовленні списів і стріл); скребла однобічної обробки з потовщеним
робочим ребром (могли бути засобом вичинення шкур); ножі — сколоті
частини каменя з гострим лезом і тупою (оббитою) задньою частиною (на
неї можна було натискати рукою, наприклад, під час білування туш);
зазубрені палиці з пилкоподібним краєм (придатні для обробки дерева);
знаряддя з виїмкою (очевидно, для шліфування палиць — списів). Поступово
гострий край все тоншає, набуває геометрично правильної форми;
вдосконалюється й та частина знаряддя, за яку тримаються рукою [10; 12].
Цікаво, що де б не було знайдено ці знаряддя: в Європі, Азії чи Африці —
вони скрізь однакові.

Проте процес виготовлення і вдосконалення знарядь сам по собі ще не є
відмітною ознакою — критерієм людини [19]. Істотнішу роль у становленні
людини відіграє виокремлення кола осіб, які спеціально займаються
виготовленням знарядь. Так виникає розподіл праці, за якого її учасники
виконують різні, хоча й взаємопов’язані функції. При цьому сама праця
набуває вигляду спільної, виконуваної принаймні вдвох, діяльності. Є
припущення, що при розподілі праці від самого початку враховували
статеву приналежність первісної людини: чоловіки полювали, застосовуючи
для цього гострі наконечники, а жінки підтримували вогонь та обробляли
туші за допомогою скребел [8]. За іншою теорією, розподіл праці бере
початок в домінуванні як принципі організації первісної спільності [15].

Потреба полювання на тварин, які переважали первісну людину в силі і
спритності, зумовлює перехід до складнішої форми розподілу праці —
облавного полювання. Тепер одна група людей вистежує, лякає й заганяє і
нарину, а інша очікує її там, де вона має пройти. Розподіл праці тут є
свідченням радикального ускладнення будови діяльності. Якщо верши- і
ною розвитку діяльності в тваринному світі стало виокремлення в її
складі окремих операцій, то в діяльності людини з’являється дія —
сукупність операцій, спрямованих на створюваний предмет [4]. Дією буде і
сполохування дичини, і виготовлення знаряддя.

На відміну від операцій, які завжди біологічно доцільні (спрямовуються і
спонукаються одним і тим самим предметом), дії прямого біологічного
значення не мають. Навпаки, вони часто біологічно безглузді, бо,
наприклад, замість того, щоб ловити дичину, людина відганяє її від себе.
Отже, дія, на відміну від операції, позбавлена біологічного смислу, адже
ні сполохування дичини, ні виготовлення знаряддя самі по собі не
пов’язані із задоволенням біологічних — таких, що безпосередньо
підтримують життя, — потреб первісної людини. Свого смислу ці дії
набувають лише після того, як тварину буде забито і людина, що їх
виконувала, отримає свою частку здобичі й задовольнить якусь свою
потребу. Отже, продукти елементарних форм праці починають опосередковано
пов’язуватися з потребами первісної людини — через дії інших людей,
точніше їхню спільну діяльність. Завдяки цьому дія втрачає біологічний
смисл, натомість набуваючи смислу соціального. Наявність такого смислу
забезпечує здійснення діяльності за умови розбіжності того, на що вона
спрямована (дичина, камінь), і того, що її реально спонукає (корисні
властивості здобичі). Така розбіжність є характерною рисою дії і може
розглядатись як критерій людини, бо у тварин функції спонукання і
спрямування діяльності злиті.

Із ускладненням взаємин первісної людини з навколишнім світом дії
посідають у діяльності дедалі більше місце. У такий спосіб антропогенез
переходить в історіогенез — розвиток людини як суспільної істоти. Цей
шлях знаменується появою якісно вищого рівня психічного відображення. З
виділенням у будові діяльності дії психіка набуває вигляду первісної
свідомості — образу довколишнього в його стійких, незалежних від
біологічних потреб первісної людини, властивостях.

Дія об’єктивно потребує від людини передбачення її результату й
відображення його зв’язку з майбутнім продуктом спільної діяльності.
Зрозуміло, що для цього потрібен спеціальний засіб, який би виконував
функцію, подібну знаряддю [20]. Він має опосередковувати її» стосунки з
довколишнім і давати можливість виходу за межі ситуації, в якій вона
перебуває. Такий засіб виробляється протягом тривалого вдосконалення
комунікації, в результаті якого з’являється мовлення. Спершу це знаки —
жестові й голосові сигнали певних явищ, необхідні для координації
спільних зусиль. Згодом вони трансформуються в систему мовних значень —
слів, що несуть у собі досвід спільної діяльності.

Є гіпотеза, за якою звукове мовлення первісних людей спочатку
адресувалося не від людини до людини, а від людини до тварин [13].
Цікаво, що дитина, як і тварина, відтворює звуки, використовуючи
струмінь вдиху ваного повітря, тоді як у мовленні дорослого домінують
звуки, утворювані струменем видихуваного повітря. Однак фізіологічні
механізми продукування звуків у людини і тварин принципово різні. Навіть
в антропоїдів м’язові волокна гортані відділені від голосових зв’язок
(чим і пояснюються марні спроби навчити мавпу вимовляти хоча б окремі
слова). Вони поєднуються лише в людини. Загалом же цей процес
забезпечується змінами в скроневій частині кори лівої півкулі головного
мозку. Можливо, ці зміни пов’язані з домінуванням правої руки в процесі
праці (мозкове представництво правої руки розташоване в лівій півкулі).
Під час антропогенезу вони поглиблюються, успадковуються й тому,
напевно, в основу мовлення дитини все ж таки покладені вроджені
структури.

Значення разом із соціальним смислом є складниками первісної свідомості.
Вони забезпечують відносну незалежність образу від біологічних потреб
первісної людини та випереджуюче відображення результатів спільної
діяльності. Зміст значень постійно збагачується, охоплюючи об’єкти,
безпосередньо не пов’язані з процесом праці. Вони позначають різні
прояви людського життя, а згодом стають повноцінним засобом спілкування
— багатопланового процесу встановлення і розвитку контактів між людьми.
Відповідно розширюється коло усвідомлюваного: воно включає в себе явища
природи, дії інших людей, стосунки між ними, стани людини. Мовні
значення є водночас засобом спілкування й усвідомлення людиною
навколишнього світу.

Спільна діяльність закладає підвалини первісного суспільства — першої в
історії людства організації взаємин між людьми, з притаманною йому
своєрідною культурою. Особливості цієї культури є ключем до розуміння
характерних рис первісної свідомості. Підставу для цього дають її
пам’ятки та прояви в спільностях, ізольованих від сучасної цивілізації
[22; 23;24].

Про наявність такої культури свідчать уже поховання неандертальців. Так,
в одній з печер було знайдено останки людини, на грудях якої лежала нога
бізона, а навкруги було розкладено кременеві знаряддя, велика кількість
потрощених кісток тварин, їх черепи. Поховальна яма мала досить чітку
форму, позначену камінням, а тіло померлого, як і в багатьох інших
випадках, мало позу сплячої людини і було зорієнтовано суворо по лінії
схід-захід [8]. На місці стоянок неандертальців знаходять також
скульптури з каміння, фігурки тварин і людей з глини та кісток, кістяне
намисто, багатоколірний живопис на стінах печер [10; 12]. Ці знахідки
дають підставу для припущення, що важливим елементом первісної культури
були — символічні дії, які відтворювали певне уявлення людини про
дійсність. Очевидно, ритуали, що ними супроводжувалися поховання,
пов’язували померлого із силою, приписуваною тваринам, природі взагалі.

Під час ритуалу первісна людина виконувала дію, шляхом якої прагнула
встановити зв’язок між собою і природою або, точніше, відновити порушені
стосунки з нею. Тому об’єктом психічного відображення в цьому випадку є
зв’язок людини з природою. Це означає, що в первісному образі його носій
— людина і природа злиті. Порушення такого зв’язку, спричинені силами
природи, спонукають людину до дій, покликаних його відновити. Новим
етапом їх ускладнення є магії. З часом магія стає способом первісного
життя: «У примітивному суспільстві навряд чи знайдеться хоча б одна
людина, яка б на дозвіллі не займалася магією» [24, 25]. Пізніше
з’являються чаклуни — члени первісних спільностей, котрі спеціалізуються
на магії. Магічні дії дуже різноманітні. Наприклад, щоб викликати бажану
погоду, чаклуни здійснювали дії, що імітували грім, блискавку,
розбризкували воду. Існує безліч магій, причому в різних народів вони
часто мають схожі форми [23; 24].

Ритуали, магії, їх ускладнення аж до виокремлення в самостійний вид
діяльності є підставою Для виділення першої — магічної стадії первісної
свідомості як відображення єдності людини і природи. їй притаманні
фаталізм, фетишизм, анімізм, ідея метемпсихозу.

Очевидно, магічні дії грунтуються на колективних уявленнях — характерній
для первісної спільності формі відображення дійсності. Уявлення про
фетиші, душу та її властивості вироблені, звичайно, спільними зусиллями
у процесі спільної діяльності. Ця обставина характеризує первісну
свідомість як суто соціальне явище.

У подальшому на грунті колективних уявлень з’являються міфи, в яких
людина передає свої знання про дійсність. Процес створення міфів —
міфологія — мав тривалу Історію і досяг свого розквіту у Давній Греції,
Давній Індії, державі інків. Він починається з переказів про сили
природи — «природних міфів» [23]. При цьому робляться намагання
відшукати способи протидії цим силам. Так, ацтеки, описуючи шлях тіні
померлого до підземного царства мертвих, вважають небезпечною для неї
зустріч із сонцем чи ніччю (за їх уявленнями, сонце там світить тоді,
коли на землю лягає ніч). Тому вони клали біля небіжчика певний предмет,
за допомогою якого він «зможе пройти між ними».

Природні міфи можна вважати ознакою появи міфологічної стадії первісної
свідомості. Тут посередником між людиною і природою виступає вже не дія,
а образ. Як наслідок порушується єдність відношення «людина — природа»:
тепер самостійним об’єктом свідомості є його другий компонент. Природа
видається людині всевладною силою, якій вона мусить скорятися, і вона
шукає засобів, які боронили б її від неї. Таким засобом є міф. Через
нього вона прагне пояснити свої стосунки з природою й знайти способи їх
-налагодження. Згодом міфологічна свідомість охоплює дедалі нові аспекти
життя, все виразніше характеризуючи особливості первісної свідомості.

Психологію давніх українців, наприклад, характеризує легенда, яка
пояснює зв’язок людини з місяцем: вважають, що людина, народжена під час
нового місяця, все життя зберігатиме моложавість і свіжість обличчя,
грайливість і веселість; народжена «на спаді» наслідує похмуре обличчя і
буркотливу вдачу [26]. У своїх легендах слов’янські племена найчастіше і
пов’язували душу з вогнем. Як іскра небесного вогню, душа надає очам
блиску, крові — жару, всьому тілу — внутрішнього тепла.

«Природні» міфи поступаються «релігійним» — віруванням первісної людини
в надприродні сили — духів і богів, до яких вона звертається з
проханнями та заклинаннями. Відповідно колективні уявлення набувають
вигляду релігійних вірувань у надприродні сили, що визначають людське
життя. Ймовірно, що першим шаром таких вірувань був тотемізм. Якщо
тотемною твариною якогось племені є- змія, то перед нею схиляються, їй
приносять дарунки, в неї просять допомоги. Тотемізмлороджує табу як
заборону шкодити тотемній тварині. Однак табу — це водночас і звуження
дії магії, звільнення поведінки від невизначеності, безладності зв’язків
між подіями у природі і спільності [27]. Є багато видів табу, але всі
вони є аналогом соціальних норм: регулюють взаємини між людьми. Так, на
островах Тонга (Полінезія) побутує вірування, за яким людина, що
доторкнулася до верховного вождя або до його речей, а потім до своєї
їжі, помре. Запобігти нещастю можна, торкнувшися до підошви вождя
внутрішньою і зовнішньою сторонами обох рук, а потім ополоснути їх водою
[24]. Це ж засвідчують і так звані виробничі табу: вони забезпечують
рівний доступ всіх членів спільності до здобичі [15]. У цьому зв’язку
видається слушною думка, що недотримання табу має своїм наслідком
почуття провини [28].

Другим нашаруванням релігійних вірувань був анімізм. Будь-яке примітивне
плем’я мало певну систему уявлену про душу та її властивості,
надприродні сили, що чинять людям добро або зло й спонукають їх до
жертвоприношення [23]. Так, тасманійці й австралійці пояснювали хвороби
і смерть дією злих духів, які підкрадаються до своєї жертви ззаду і
б’ють її палицею по потилиці. Караїби на могилі вождя приносили в жертву
невільників, а гвінейські негри під час похорону знатної людини вбивали
його дружин, клали в труну кращий одяг і коштовності. Помітним етапом
розвитку релігійних вірувань стало ідолопоклонство, яке, напевно,
зародилося з фетишизму. Первісна людина дивилася на ідола, функцію якого
спочатку найчастіше виконував камінь певної форми, як на вмістилище
всесильного духу. Згодом ідолами стають статуї і вони все більше
нагадують фігури людей. Давні українці, наприклад, поклонялися фігурам з
дерева, кожна з яких уособлювала якусь природну або надприродну стихію.

Тотемізм, анімізм, ідолопоклонство — ознаки релігійної стадії первісної
свідомості. Віруваннями та поклонінням первісна людина віддає шану
надприродній силі, перед якою відчуває безпорадність. Природа
наділяється надзвичайними властивостями, які знецінюють життя. Вона
протистоїть людині, тому, щоб задобрити її, треба принести жертву.
Відношення «людина — природа» береться тут у повному обсязі, а не
частково, як це мало місце на попередніх стадіях. Це передумова кроку в
напрямку до виокремлення людини як самостійного об’єкта свідомості.
Проте його буде зроблено вже на наступних етапах історичного розвитку.

Узагальнення

Отже, аналіз первісної культури свідчить, що первісна свідомість виявляє
свої характерні риси, виникаючи і функціонуючи в межах опосередкованого
елементарною працею відношення «людина—природа».

На її першій, магічній стадії усвідомлюється лише зв’язок між
компонентами цього відношення, які в образі є злитими. При цьому сам
образ невіддільний від дії — магії: в ній він формується й через неї
виявляється. Об’єктом усвідомлення другої, міфологічної стадії є
природа. Тут образ отримує відносну незалежність від дії, виступаючи у
вигляді словесно оформленого міфу. Третя — релігійна стадія бере назване
відношення в сукупності його компонентів, але людина І природа
усвідомлюються як сутності, що протистоять одна одній. їх поєднання
здійснюється за рахунок релігійних вірувань та спеціальних дій —
ідолопоклонства. Відповідно, образ людини і природи дедалі більше
диференціюється, збагачується, хоча й залишається суто соціальним,
обмеженим елементарними формами стосунків первісної людини з природою,
явищем.

Цей тривалий історичний процес зумовлений розвитком змісту значень,
носієм яких є магічні дії, міфи, релігійні вірування. Поступово вони
узагальнюються, стають поняттями — повноцінним виразником ідеального. Це
остаточно порушує злитість в образі людини і природи й виводить
свідомість на нову стадію розвитку — стадію свідомості сучасної людини.
На цій стадії людина в образі все більше віддаляється від природи,
ставиться в центр Всесвіту і, нарешті, пов’язується з дією космічних сил
[29; 16].

Первісна свідомість і відповідний їй світогляд спричинили міфологічний
етап історії психології — перші спроби людської думки збагнути сутність
психіки. Вчинковий принцип тлумачення історії психології пояснює ці
спроби акцентуванням на ситуативному компоненті вчинку [27]. Людина
усвідомлює довколишнє і саму себе, надаючи певного значення ситуації, в
якій живе. Відповідно, її свідомість залежить від ситуації (відношення
«людина — природа») і ґрунтується на значеннях. Отже, процеси виникнення
свідомості й історичного становлення вчинку взаємопов’язані. Такий
взаємозв’язок простежується й на стадії свідомості сучасної людини, де
свідомість є регулятором вчинку, знаряддям особистості. Проте це вже
якісно інший рівень життя.

Розвиток психіки у філогенезі — це перехід від нижчих її стадій до
вищих, дедалі повніше відображення дійсності й адекватніші форми
поведінки. Його основою є ускладнення діяльності живої істоти,
радикальним моментом якого є поява спільної діяльності. Вона породжує
форми суспільного життя, стає критерієм людини, докорінно змінює
психіку, олюднює світ.

Освоюючи світ, дитина одночасно оволодіває закодованим у значеннях
суспільно-історичним досвідом. У такий спосіб історіогенез психіки
переходить в її онтогенез.

Розвиток психіки у філогенезі ґрунтується на процесах діяльності, що
обслуговують організм як біологічний рівень життя. Ускладнення цих
процесів зумовлює появу специфічно людського етапу розвитку психіки —
первісної свідомості. Будучи продуктом еволюції, психіка дедалі
виразніше виявляє себе її чинником.

З розвитком наук, особливо історії та біології, поступово формувалися
погляди на походження людини та її свідомість.

Найважливішою передумовою для виникнення людської свідомості було
своєрідне ускладнення умов життя, в яких жили людиноподібні істоти —
антропоїди. Під впливом умов життя центральна нервова система у них
стала набагато складнішою структурно та функціонально. У великих
півкулях головного мозку поступово розвивалися тім’яні, скроневі й
особливо чолові долі, які здійснювали вищі пристосувальні функції. Надто
помітно розвинулися вони у людини під впливом праці. Про це свідчить те,
що у мавпи чолові долі становлять 0,4 відсотка великих півкуль, у
орангутанга та шимпанзе — 3,4, а у людини — 10 відсотків.

У процесі біологічного етапу розвитку психіки виникли передумови для
появи вищих, специфічно людських форм психіки — свідомості. Знання
біологічного етапу розвитку психіки як передісторії людської свідомості
дає можливість науково пояснити її виникнення.

Протягом історичного розвитку в різних видах діяльності у людини
поступово формувалися специфічно людська, свідомо спрямовувана
пізнавальна діяльність, уява, людські почуття та якості волі,
різноманітні психічні властивості, які істотно відрізняються від
інстинктивної психічної діяльності тварини.

Список літератури:

Дарвин Ч. Происхождение видов путем естественного отбора: Пер. с англ. —
СПб.: Наука, 1991. — 539 с.

Северцов А. Н. Главные направления эволюционного процесса. — 3-е изд. —
М.: Изд-во Моск. ун-та, 1967. — 201 с.

Опарин А. И. Материя — жизнь — интеллект. — М.: Наука, 1977. — 207 с.

Леонтьев А. И. Избр. психол. произведения: В 2. т. — М.: Педагогика,
1983. — Т. 1. — с. 96—279.

Лурия А. Р. Эволюционное введение в психологию. — М.: Изд-во Моск.
ун-та, 1975. — с. 33—92.

Фабри К. Э. Основы зоопсихологии. — М.: Изд-во Моск. ун-та, 1976. — 283
с.

Баскин Л. М. Этология стадных животных. — М.: Знание, 1986. — 190 с.

Алексеев В.П. Становление человечества. — М.: Политиздат, 1984. – 462
с.

Бунак В. В. Род Homo, его возникновение и последующая эволюция. — М.:
Наука, 1980. — 327 с.

Елинек Я. Большой иллюстрированный атлас первобытного человека. — 2-е
изд. — Прага: Артия, 1983. — 559 с.

Кликc Ф. Пробуждающееся мышление: У истоков человеческого мышления: Пер.
с нем. — М.: Прогресс, 1983. — 301 с.

Ламберт Д. Доисторический человек: Кембриджский путеводитель: Пер. с
англ. — Л.: Недра, 1991, — 256 с.

Поршнев Б. Ф. О начале человеческой истории (Проблемы палеопсихологии).
— М.: Мысль, 1971. — 486 с.

Рогинский Г. 3. Развитие мозга и психики. — Л.: Книжиздат, 1948. — 237
с.

Семенов Ю. И. На заре человеческой истории. — М.: Мысль, 1989. — 319 с.

Тейяр де Шарден П. Феномен человека: Преджизнь; Жизнь; Мысль;
Сверхжизнь: Пер. с фр. — М.: Наука, 1987. — 240 с.

Енгельс Ф. Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину// Маркс К.,
Енгелъс Ф. Твори. — 2-ге вид. — К.: Політвидав України, 1965. — Т. 20. —
С. 453—465.

Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии: В 2 т. — М.: Педагогика, 1989.
— Т. 1. —с. 106—190.

Веркор. Люди или животные?: Пер. с фр. — М.: Изд-во иностр. лит., 1957.
— 227 с

Выготский Л. С. Собр. соч.: В 6 т. — М.: Педагогика, 1983. — Т. 3. — С.
6—163.

Ломов Б. Ф. Методологические и теоретические проблемы психологии. — М.:
Наука, 1984. — с. 384—394.

Анисимов А.Ф. Исторические особенности первобытного мышления. – Л.:
Наука, 1971. – 137 с.

Тайлор Э.В. Первобытная культура: Пер. с англ. — М.: Политиздат, 1989. —
573 с.

Фрэзер Д. Д. Золотая ветвь: Исследование магии и религии: Пер. с англ. —
2-е изд. — М.: Политиздат, 1986. — 703 с.

Хайнд Р. Поведение животных: Синтез этологии и сравнительной
психологии: Пер. с англ. — М.: Мир, 1975. — 855 с.

Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та
віруваннях. — К.: Довіра, 1992. — 414 с.

Роменець В. А. Історія психології Стародавнього світу і середніх віків.
— К.: Вища шк. Головне вид-во, 1983. — 415 с.

Фрейд 3. «Я» и «Оно». Труды разных лет: В 2 кн.: Пер. с нем. — Тбилиси:
Мерани, 1991. — Кн. 1. — С. 193—350.

Вернадский В. И. Научная мысль как планетарное явление. — М.: Наука,
1991. — 271 с.

Северцов А. И. Эволюция и психика // Психол. журн. — 1982. — Т.З, №
4.— с. 149—159.

М‘ясоїд П.А. Загальна психологія: Навч. посіб. – 3-тє вид., випр. – К.:
Вища шк., 2004. – 487 с.

Гиппенрейтер Ю. Б. Введение в общую психологию. — М., 2002. — 336 с.

PAGE

PAGE 24

Похожие записи