РЕФЕРАТ

на тему:

“Спілкування в соціальній психології”

ПЛАН

Вступ

1. Поняття та основні ознаки спілкування. Функції, види і засоби
спілкування

2. Особливості сприймання і розуміння людини людиною. Психологія
соціального сприймання

3. Міжособистісні відносини в колективі

Висновки

Використана література

Вступ

Одна з форм взаємодії в процесі службової діяльності — спілкування.
Особистість, з одного боку, — «продукт» соціальних зв’язків, з іншого —
їх активний творець. Сам процес становлення людини як особистості,
перетворення її в «соціальну людину» (соціалізація) неможливий без
спілкування. Для розвиненої особистості воно стає потребою, а
позбавлення такої можливості звичайно усвідомлюється людиною як
нестерпний тягар.

1. Поняття та основні ознаки спілкування.

Функції, види і засоби спілкування

Якщо ми звернемось до питання про походження спілкування, то його
соціальна природа і соціальні функції, зв’язок з іншими видами
діяльності та з еволюцією людини виступають особливо ясно. Розвиток
спілкування був невід’ємний від розвитку первісної людини та йшов поряд
з її трудовою діяльністю. Ускладнення «стосунків з природою», розвиток
форм праці, її спеціалізація вели до розвитку суспільних відносин, до
ускладнення форм взаємодії у процесі праці, а це вимагало все більшого
вдосконалення спілкування, що забезпечує таку взаємодію. Разом з тим,
чим складнішою та досконалішою ставали колективна праця і взаємодія
людей у трудовій діяльності, тим більші вимоги ставилися до кожного
учасника діяльності, і, відповідно, ускладнювалось його психічне життя,
розвивалася його свідомість.

Спілкування — складний багатоплановий процес встановлення і розвитку
контактів між людьми, що породжується потребами у спільній діяльності і
включає обмін інформацією, сприймання й розуміння іншої людини,
вироблення єдиної стратегії взаємодії; взаємодія суб’єктів, спрямована
на зміни у стані, поведінці та особистісно-смислових особливостях
партнера.

Зміст та засоби спілкування визначаються соціальними функціями осіб, що
спілкуються, їх статусом у структурі суспільних стосунків, належністю до
тієї чи іншої спільності. Людське суспільство немислиме без спілкування,
яке виступає як засіб «цементування» індивідів та як засіб розвитку
самих індивідів. Саме звідси випливає існування спілкування як
реальності суспільних стосунків. Мабуть, саме це дало можливість А.
Сент-Екзюпері намалювати поетичний образ спілкування як «єдиної
справжньої розкоші, що є у людини».

Враховуючи складність спілкування як соціально-психологічного процесу
визначимо його основні функції: комунікативна, перцептивна,
інтерактивна.

Комунікативна функція — це обмін інформацією між особами, що
спілкуються. Перцептивна функція означає процес сприймання один одного
партнерами по спілкуванню та встановлення на цій основі взаєморозуміння.
Інтерактивна функція полягає в організації взаємодії між партнерами,
тобто в обміні не тільки знаннями, ідеями, а й діями, вчинками.

Відповідно, спілкування не можна вважати суто інформаційним процесом,
який, наприклад, має місце при взаємодії людини з машиною (комунікатор —
реципієнт). Спілкування людей — це, насамперед, процес взаємної
активності: інформація не тільки передається, а й формується,
уточнюється, розвивається, при цьому передбачається, що у відповідь на
послану інформацію буде одержано нову. По-друге, партнери впливають один
на одного з тією чи іншою метою, виникають певні стосунки. По-третє,
обмін інформацією можливий лише за умови, що суб’єкти розуміють один
одного, тобто однаково сприймають значення слів, що промовляються. Не
випадково Л. Виготський відзначав, що «думка ніколи не дорівнює прямому
значенню слова».

Складність спілкування визначає різноманітність його видів. Класифікацію
його можна проводити за різними ознаками. Наприклад, за суб’єктам
діяльності виділяють: міжосо-бистісне — при безпосередніх контактах двох
чи більше осіб;

міжгрупове — контакти з іншою первісною групою чи окремим її
представником; соціальне — суб’єктом виступає велика група, спільність
людей чи суспільство в цілому. Залежно від засобів, що використовуються,
спілкування може бути: матеріальним — за допомогою трудових дій, окремих
операцій, результатів діяльності, що виконують додаткову комунікативну
функцію; знаковим — за допомогою знакових систем (наприклад, мови,
азбуки Морзе, азбуки Брайля для глухонімих);

позазнаковим або смисловим — за допомогою жестів, міміки, пантоміміки
тощо. За ознакою наявності посередників між комунікантами спілкування
буває опосередкованим та безпосереднім. Безпосереднє («віч-на-віч»)
історично виникло раніше, спочатку за допомогою міміки та жестикуляції,
пізніше розвинулась мова; опосередковане — стало можливим у зв’язку з
появою писемності і технічних засобів зв’язку.

У сучасних умовах провідним є мовне спілкування або вербальна
комунікація, що реалізується за допомогою мовлення. Відомий спеціаліст,
що вивчав особливості спілкування між людьми, Л. Виготський писав:
«Спілкування, не опосередковане мовою чи якоюсь іншою системою знаків
або засобів, як воно спостерігається серед тварин, робить можливим
спілкування лише найбільш примітивного типу та в найбільш обмежених
розмірах… Щоб передати якесь переживання чи зміст свідомості іншій
людині, немає іншого шляху, окрім віднесення цього змісту до певного
класу, до певної групи явищ, а це потребує узагальнення. Таким чином,
вищі, властиві людині форми психологічного спілкування можливі лише
завдяки тому, що людина за допомогою мислення узагальнено відображає
дійсність».

Мова та мовлення людини виконують кілька функцій. По-перше, вони є
знаряддям мислення та інтелектуальної діяльності, забезпечуючи
орієнтування в умовах завдання, вироблення та виконання плану дій,
порівняння одержаного результату з наміченою метою. Специфіка
інтелектуальної діяльності людини дуже виразно змальована К. Марксом в
його відомих словах про вищість найгіршого архітектора над найкращою
бджолою.

Друга функція — оволодіння суспільно-історичним досвідом людства,
окремого народу, нації, спільності. Щоб здійснювати інтелектуальну
діяльність, людина повинна володіти певною сукупністю знань, що вже
накопичені попередніми поколіннями. Знання стають надбанням окремого
індивіда за допомогою мови. У ній також відображаються та закріплюються
поняття і реалії, здобуті історичним досвідом даного народу, які існують
завдяки специфічним умовам його трудового, суспільного, культурного
життя.

І, нарешті, мова — знаряддя пізнання. Ми можемо здобувати нові (не для
окремої людини, як у першому випадку) для людства знання, відомості про
оточуючу нас дійсність, у цілому ряді випадків лише за допомогою
теоретичних викладок, не звертаючись безпосередньо до практичної
(трудової, експериментальної) діяльності.

У процесі історичного розвитку виникли дві форми мови — зовнішня та
внутрішня, причому перша включає в себе усну (діалог та монолог) та
письмову.

Діалог — безпосереднє спілкування двох та більше суб’єктів. Для нього
характерні:

1) згорнутість мови — деякі її елементи лише припускаються, але не
вимовляються уголос завдяки знанню ситуації співбесідником, тому розмова
може бути малозрозумілою для стороннього слухача;

2) довільність — висловлювання можуть бути реакцією на репліку партнера,
зміст якої «нав’язаний» попередніми словами;

3) слабка організованість — бесіда розвивається не за планом, вільно,
залежить від ситуації.

Монолог — говорить одна людина, інші слухають та сприймають. Така мова
організована, структурована, розгорнута, окремі фрази завершені, мають
пояснювальний характер.

Невербальні засоби спілкування складаються з: 1) пара-лінгвістичних та
екстралінгвістичних знаків; 2) оптико-кінетичних знаків: 3)
міжособистісного простору; 4) візуального контакту; 5) мимовільних
проявів фізіологічних реакцій.

Паралінгвістична та екстралінгвістична інформація — це експресивні
особливості мови суб’єкта та система вокалізації, що збільшують
семантичне значення слів, надають мові виразності і, відповідно,
дозволяють робити певні висновки про особистість та наявний стан людини.
Необхідно звертати увагу на три групи ознак: звукові,
семантико-гра-матичні, категоріальні.

Звукові ознаки — тембр, висота голосу, інтенсивність (голосність), темп
мови, характер та розподіл пауз, характер та ступінь виділення різних
елементів мови, ступінь фонетичної редукції, інтонація. Вони залежать
від віку, статі, типу вищої нервової діяльності.

Семантико-граматичні ознаки — характер заповнення пауз (еее… ммм…),
багатство та міра виразності мови, рівень мовної культури. Залежать
переважно від загальної культури, розвиненості інтелекту та особливостей
соціокультурного середовища, до якого належить особа.

Категоріальні ознаки (вікові, соціальні, територіальні, національні) —
на відміну від вищеназваних, притаманні індивіду як представнику певної
номінальної групи. Наприклад, вікові особливості існують завдяки тому,
що мова розвивається достатньо швидко, кожне нове покоління формує своє
уявлення про мовні норми. Це призводить до появи своєрідного
соціально-психологічного феномену: старші обурюються вживанню деяких
виразів молоддю, останні прагнуть відстояти свою «незалежність»; молодь
не вживає застарілих, на їх погляд, слів, літні люди не вживають
популярного нині англомовного сленгу. Соціальна роль, зокрема —
професія, місце людини в суспільстві, закріплюються в мові у формі
професіоналізмів та жаргонів. Територіальні особливості (діалекти)
дозволяють з великим ступенем імовірності визначити місце народження та
проживання людини. Незважаючи на те, що сучасна людина досить рідко
проводить усе своє життя на одному місці, сліди діалекту в її мові все ж
лишаються. Людина може свідомо позбавитися від деяких діалектних
виразів, але інтонаційні особливості свідомому контролю повною мірою не
підвладні. Національні особливості виявляються через акцент та смислові
ознаки мови.

Оптико-кінетична інформація — експресивні особливості обличчя (міміка)
та поведінки людини (жести, хода, постава тощо). Вони настільки виразні,
що дозволяють передавати смисл окремих слів, а також виразів, емоційних
станів і ставлення до співрозмовника. Сприятливому спілкуванню супутні
природна, невимушена міміка; усмішка, що означає дружелюбність, потребу
у схваленні; постава, ідентична партнерові, сидіння без надлишку
скованості чи розслабленості, з нахилом вперед, у бік співрозмовника;
плавні та доречні в даній ситуації жести. При конфліктному спілкуванні
з’являються специфічні мімічні прояви (зціплені чи закушені губи, вираз
негативних емоцій, мимовільне посмикування м’язів), людина сидить
напружено чи надмірно розв’язне, її пальці стиснуті в кулак, руки та
ноги напружені, жести стають скутими або надто різкими, вона починає
маніпулювати без необхідності різними предметами, постукувати пальцями
по столу, торкатися певних частин тіла та одягу, почісуватися тощо. Якщо
не звертати на це уваги, то розмова навряд чи досягне своєї мети.

Слід ураховувати, що обличчя людини деякою мірою асиметричне, а права й
ліва його половини відображають емоції трохи по-різному. Це пояснюється
тим, що ліва частина обличчя свідомо контролюється менше, тому емоції на
ній більш виразні. Це стосується переважно негативних проявів, позитивні
— відображаються рівномірніше, але диференціюються складніше.

Міжособистісний простір (дистанція спілкування) — це суб’єктивний
просторовий критерій емоційної близькості людей. Чим у більш близьких
стосунках перебувають люди, тим на меншій дистанції вони спілкуються.
Експериментальне встановлено, що найближче «допускаються» родичі, друзі
та близькі знайомі, лікарі.

Ця відстань залежить також від віку (з часом вона збільшується), статі,
соціального статусу, національних стандартів поведінки (уродженці
південних країн спілкуються на більш близькій дистанції, ніж північних),
психологічних особливостей партнерів та інших чинників. Звичайно, жінки
стоять чи сидять ближче до співрозмовника, ніж чоловіки. Психологічно
врівноважені люди підходять ближче, тоді як тривожні намагаються
триматися на віддалі, така ж залежність між екстраверсією та
інтраверсією. Існує зв’язок між «дистанцією розмови» та зростом: чим
нижчий чоловік, тим далі він прагне знаходитись від співрозмовника, у
жінок спостерігається протилежна залежність. Пояснення цьому просте: за
існуючими соціокультурними нормами в нашому суспільстві чоловік зростом
повинен бути вищим, тому за рахунок відстані він намагається маскувати
свій «недолік».

Звичайно, люди почувають себе зручно і справляють приємне враження, якщо
вони вміють правильно вибирати дистанцію діалогу. Надто близька відстань
вносить у стосунки дискомфорт, партнер оцінюється як нав’язливий чи
невихований; надто велика — може ранити самолюбство та гідність, партнер
буде сприйматися як гордівливий, пихатий. У міру зростання
зацікавленості предметом розмови дистанція може скорочуватися, у тому
числі й у випадках, коли людина з більш високим соціальним статусом
виходить із-за столу, що виконує роль своєрідного бар’єра, і сідає
збоку, ніби демонструючи цим довірчий характер розмови.

«Життєвий простір» людини залежить від ситуації спілкування: виділяють
«особистісну дистанцію» — 0,4-1,5 м; «громадську дистанцію» — 1,5-4 м;
«відкриту дистанцію» — 4-8 м.

Отже, правильно вибрана дистанція може задати тон усій подальшій
розмові. Це стосується також і випадків, коли необхідно несподівано для
співрозмовника збільшити напруженість у спілкуванні (наприклад, у
слідчій практиці), що досягається «вторгненням» в особистісний простір
осіб, що протидіють установленню істини.

Візуальний контакт — частота і тривалість обміну поглядами, а також те,
як люди дивляться один одному у вічі. Ми частіше і довше дивимося на
того, хто нам подобається. Погляд означає не тільки зацікавленість, але
й зосередженість на темі розмови, причому значно легше підтримувати
візуальний контакт, коли вона приємна, аніж коли конфліктна. В
останньому випадку утримування від прямого візуального контакту є виявом
ввічливості та розуміння емоційного стану партнера по спілкуванню, а
настійливий погляд — ознака ворожості, втручання в особисті переживання.

Необхідно враховувати, що про людину, яка дивиться співрозмовникові у
вічі, створюється приємне враження, але постійний, пильний погляд
заважає зосередитися, викликає відчуття дискомфорту. Тому погляд
потрібно час від часу відводити, регулюючи таким чином розмову. Останнє
не стосується тих ситуацій, коли працівнику правоохоронних органів
потрібно свідомо збільшити напруженість у спілкуванні (наприклад, при
допиті, проведенні очної ставки).

Важливо знати та свідомо використовувати такі характеристики візуального
контакту: відведення погляду вбік, погляди скоса чи, навпаки, визивно
прямі, погляди крадькома — ознака ворожості, готовності до конфлікту;
моргання очима — подив, зляканість; широко відкриті очі — привітність,
задоволення (у сполученні з посмішкою); відсутній, пустий погляд —
утома, нудьга.

Знання про особливості візуального контакту не тільки дозволяють
діагностувати та нейтралізувати прояви, що утруднюють професійне
спілкування, а й цілеспрямовано створювати такі, що сприяють оптимальній
взаємодії.

Останніми при перерахуванні невербальних засобів спілкування були
названі мимовільні прояви фізіологічних реакцій, до яких належать
потіння, пересихання в роті, що супроводжуеться ковтанням, облизуванням
губ; посилене пульсування, порушення дихання, розширення зіниць,
зблідніння тощо. Усі ці прояви, що практично не підвладні свідомому
контролю, свідчать про значні труднощі, яких зазнав співрозмовник, і
повинні фіксуватися як додаткові діагностичні ознаки.

2. Особливості сприймання і розуміння людини людиною. Психологія
соціального сприймання

Вищезазначене свідчить, що спілкування — це не просто обмін інформацією,
воно передбачає взаємну активність партнерів. Успішність спілкування
залежить від рівня соціальної чуттєвості до людей, психологічної
пильності та емоційної чутливості. При нерозвиненості однієї з цих
складових спілкування може стати нерезультативним чи взагалі не
відбутися.

Багато хто на рівні здорового глузду вважає, що початок спілкування —
перший обмін словами. Але це не так. Спочатку встановлюється своєрідний
міст між людьми, що беруть участь у спілкуванні, причому саме на цій
стадії складається ставлення до предмета спілкування, перше уявлення
співрозмовників один про одного. Невербальні комуніканти дають
початковий імпульс для прийняття чи неприйняття партнера, хоча він і не
завжди відповідає дійсності.

Пізнання і взаємний вплив людей один на одного — обов’язковий елемент
всілякої спільної діяльності, незалежно від того, що є її метою
(досягнення матеріального результату, виховання тощо). Від того, як люди
відображають та інтерпретують зовнішність і поведінку, багато в чому
залежить характер їх взаємодії і діяльності та результати, яких вони
досягають.

Отже, людина виступає щодо партнерів по спілкуванню не тільки як об’єкт
і суб’єкт впливу, а й одночасно як суб’єкт пізнання. Основними
процесами, завдяки яким людина сприймає та переробляє інформацію, що
надходить від іншої людини, є сприймання, мислення та уявлення.

Дослідами встановлено, що цілісний образ людини виникає поступово і
пов’язано це з просторово-часовими умовами, в яких відображається
об’єкт. Наприклад, люди з нормальним зором в умовах доброї видимості
виділяють людину з оточення на відстані двох кілометрів. На відстані
одного кілометра видно загальний контур, 700 м — сприймаються рухи рук
та ніг, 300 м — голова, овал обличчя, колір одягу, 60 м — розрізняються
очі, ніс, пальці. В умовах поганої видимості показники сприймання людини
на відстані гірші.

Колір елементів верхньої половини фігури визначається раніше, ніж
нижньої. Велике значення має ракурс (збоку, зверху), в якому
сприймається людина. При сприйманні обличчя напрямок розглядання —
зверху вниз, від волосся до губ, тобто верх голови є точкою початку
сприймання обличчя.

При описанні зовнішності людини елементи її розподіляються нерівномірно.
Так, якщо за 100 % прийняти загальну кількість елементів зовнішності, то
відображення фізичних рис (зріст, статура, волосся тощо) становить 82 %,
виразні рухи (міміка, жестикуляція) — 14 %, оформлення зовнішності — 4
%.

Окрім власне психофізіологічних чинників, на сприймання та розуміння
людини людиною впливають вікові, статеві, професійні та інші ознаки.
Так, з віком при словесному відтворенні зовнішності збільшується
кількість елементів виразних рухів, проте зменшується кількість
елементів оформлення зовнішності. Найбільш точно оцінюється вік
однолітків, гірше — молодших, найгірше — старших за віком. Педагоги в
першу чергу описують одяг, потім мову, міміку, манеру поводитися;
художники — відповідно обличчя, зріст, міміку. Чоловіки та жінки
приблизно однаково ідентифікують очі людини, але жінки точніше
визначають пропорції обличчя, рот, ніс; чоловіки — брови, овал обличчя,
вуха, підборіддя.

Певні закономірності виявляються при сприйманні та розумінні психічних
станів, зокрема, емоційних. Так, найбільш точно ідентифікуються подив,
відраза; гірше — горе, гнів, позитивні емоції.

Вивчаючи процеси соціального сприймання, психологи дійшли висновку, що
на нього впливають, окрім вищезазначених, інші чинники психологічної
природи. Дамо їх коротку характеристику.

«Ефект ореолу» — вплив загального враження про людину на сприйняття і
оцінку окремих властивостей її особистості. Якщо загальне враження про
людину сприятливе, то її позитивні якості переоцінюються, а негативні —
не помічаються або ж виправдовуються. І навпаки, якщо загальне враження
про людину негативне, то навіть позитивні вчинки трактуються упереджено.

«Ефект первісності» (послідовності) — при оцінці незнайомця домінує
перше враження, усі інші отримані відомості накладаються на цю
інформацію.

«Ефект поблажливості» — надлишок позитивного ставлення при сприйманні
іншої людини; спостерігається у тих випадках, коли суб’єкт дістає значну
емоційну підтримку з боку оточуючих (наприклад, захоплення «зіркою»
естради).

«Бар’єри темпераменту та характеру» — виникають при взаємодії індивідів
з різними типами нервової системи чи різними характерами. Наприклад,
людина з високою реактивністю починає діалог без думки про можливу
сварку, але раптом, у відповідь на досить нейтральні слова, бурхливо
обурюється і припиняє розмову; її партнер не розуміє такої реакції,
ображається і в подальшому буде уникати контактів. Такі ж наслідки
можливі при неврахуванні особливостей характеру.

«Бар’єр поганого настрою» — виявляється у небажанні індивіда
спілкуватися або ж в індукції свого настрою на оточуючих. Не випадково
вважається, що вихована людина не повинна показувати стороннім свої
негативні переживання. Це не тільки знижує працездатність, а й
відштовхує людей, формує про такого співрозмовника стійке негативне
враження.

«Бар’єр негативних емоцій» — породжується переживаннями гніву, страху,
презирства, відрази тощо; це завжди результат нереалізованих актуальних
потреб, який заважає правильно сприймати та оцінювати ситуацію та її
учасників.

Значний вплив на сприймання іншої людини чинить самооцінка сприймаючого
суб’єкта. Кожна людина співвідносить інформацію про іншого з уявленнями
про саму себе, причому підсвідоме прагне зберегти існуючу думку про
себе. Якщо ж ця думка може бути спростована, виникає стан тривожності і
сприймання змінюється таким чином, щоб загрозливі сигнали не надходили.
Такі підсвідомі процеси дістали назву «перцептивного захисту». Якщо,
наприклад, ставлення до людини у групі не відповідає її завищеній
самооцінці, вона починає неадекватно сприймати оточуючих, а справедливу
критику вважає наклепом.

Таким чином, можна зробити висновок, що сприймання й розуміння іншої
людини — дуже складний процес взаємодії як особистості індивіда, що
сприймає, так і особистості суб’єкта сприймання. При цьому потрібно
пам’ятати, що, незважаючи на певні особливості сприймання і розуміння
фізичного вигляду, психічних станів, мімічних проявів, — це завжди
цілісний, синтетичний акт, що залежить від життєвого досвіду, структури
особистості і особливостей ситуації. Він має велике значення для
працівника правоохоронних органів, оскільки його професійна діяльність
завжди спрямована на пізнання соціальних явищ, яке здійснюється у
процесі і за допомогою спілкування.

Усе зазначене дозволяє стверджувати, що врахування особливостей
соціального сприймання та розуміння людини людиною, уміння планувати,
організовувати та здійснювати професійне спілкування — важлива
професійно значима характеристика співробітника правоохоронних органів.
Знання особливостей, засобів та прийомів спілкування, механізмів
міжособистісного і міжгрупового спілкування, бар’єрів та інших чинників,
що заважають ефективному спілкуванню, дозволяє правильно вибирати засоби
впливу на різні об’єкти професійної діяльності, керувати цим процесом не
на інтуїтивному рівні, а послідовно та цілеспрямовано.

3. Міжособистісні відносини в колективі

Відношення особистості являє собою суб’єктивно-оціночну, свідому,
вибіркову позицію, яка іноді називається життєвою позицією. Працівнику
правоохоронних органів важливо знати та враховувати ставлення різних
осіб до правових норм, злочинів, терміну покарання тощо. Наприклад,
ставлення засудженого до виховних заходів розглядається як провідний
чинник його виправлення та є основою для застосування різних заходів
покарання чи заохочення. Особа, яка усвідомила свою провину за вчинений
злочин, поводиться зовсім інакше, аніж людина, яка цієї провини не
визнає, намагається приховати злочин. Особливе місце в системі відношень
займають міжособистісні, тобто ставлення людей один до одного. Вони
визначаються установками, орієнтаціями, очікуваннями особистості, крізь
призму яких вона оцінює та взаємодіє з конкретною особою, групами осіб.
Так, керівнику підрозділу для роботи необхідно знати систему не тільки
службових, а й позаслужбових, неформальних взаємин підлеглих; психологія
злочинної групи не може бути з’ясована без проникнення в особливості
взаємин її членів.

Висновки

Отже, спілкування — складний багатоплановий процес встановлення і
розвитку контактів між людьми, що породжується потребами у спільній
діяльності і включає обмін інформацією, сприймання й розуміння іншої
людини, вироблення єдиної стратегії взаємодії; взаємодія суб’єктів,
спрямована на зміни у стані, поведінці та особистісно-смислових
особливостях партнера.

Зміст та засоби спілкування визначаються соціальними функціями осіб, що
спілкуються, їх статусом у структурі суспільних стосунків, належністю до
тієї чи іншої спільності. Людське суспільство немислиме без спілкування,
яке виступає як засіб «цементування» індивідів та як засіб розвитку
самих індивідів. Саме звідси випливає існування спілкування як
реальності суспільних стосунків. Мабуть, саме це дало можливість А.
Сент-Екзюпері намалювати поетичний образ спілкування як «єдиної
справжньої розкоші, що є у людини».

Враховуючи складність спілкування як соціально-психологічного процесу
визначимо його основні функції: комунікативна, перцептивна,
інтерактивна.

спілкування — це не просто обмін інформацією, воно передбачає взаємну
активність партнерів. Успішність спілкування залежить від рівня
соціальної чуттєвості до людей, психологічної пильності та емоційної
чутливості. При нерозвиненості однієї з цих складових спілкування може
стати нерезультативним чи взагалі не відбутися.

Пізнання і взаємний вплив людей один на одного — обов’язковий елемент
всілякої спільної діяльності, незалежно від того, що є її метою
(досягнення матеріального результату, виховання тощо). Від того, як люди
відображають та інтерпретують зовнішність і поведінку, багато в чому
залежить характер їх взаємодії і діяльності та результати, яких вони
досягають.

Відношення особистості являє собою суб’єктивно-оціночну, свідому,
вибіркову позицію, яка іноді називається життєвою позицією. Працівнику
правоохоронних органів важливо знати та враховувати ставлення різних
осіб до правових норм, злочинів, терміну покарання тощо.

Використана література

1. Бодалев А. А Восприятие и понимание человека человеком. — М, 1982.

2. Брикман Р, Кершнер Р. Гений общения: пособие по психологической
самозащите. — С.-Пб., 1997.

3. Дерябо С^ЯсвинВ. Гроссмейстер общения. — М., 1997.

4. Зарайский Д. А Управлять чужим поведением. — Дубна, 1997.

5. Кабрин В. И. Транскоммуникация и личностное развитие. — Томск, 1992.

6. Рюкле X. Ваше тайное оружие в общении. Мимика, жест, движение. —
М.,1996.

7. Хохелъ С. Целостное восприятие личности и методы определения ее типа.
— К., 1992.

8. Экман П. Психология лжи. — К., 1999.

PAGE

PAGE 11

Похожие записи