Реферат на тему:

Спілкування

План:

1. Спілкування. Функції спілкування. Спілкування як комунікація.

3

1.1. Спілкування і діяльність. 3

1.2. Функції спілкування. 4

1.3. Невербальна комунікація. 6

Вербальна комунікація. 8

2. Спілкування як інтеракція. Соціально–психологічний клімат
групи.

12

Види взаємозв’язку в спільній діяльності. 13

Сумісність та спрацьованість. 17

Соціально–психологічний клімат як результат та умава ефективності
спільної діяльності.

18

3. Список використаної літератури 24

1. СПІЛКУВАННЯ. ФУНКЦІЇ СПІЛКУВАННЯ. СПІЛКУВАННЯ ЯК КОМУНІКАЦІЯ

Уся система ставлення людини до інших людей реалізується у спілкуванні.
Поняття «спілкування» є одним із центральних у системі психологічного
знання. Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно виступає
засобом передатні суспільного досвіду. Його специфіка визначається тим,
що в процесі спілкуваніш суб’єктивний світ однієї людини розкривається
для іншої, відбувається взаємний обмін діяльністю,, інтересами,
почуттями та ііг. У спілкуванні людина формується і самовизначається,
виявляючи свої індивідуальні особливості. Результат спілкування —
налагодження певних стосунків з іншими людьми. Завдяки спілкуванню
здійснюється інтеграція людей, виробляються норми поведінки, взаємодії.
Зв’язок людей у процесі спілкування є умовою існування групи як цілісної
системи. Спілкування координує спільні дії людей і задовольняє потребу в
психологічному контакті. Потреба у спілкуванні є однією з первинних
потреб дитини. Вона розвивається від простих форм (потреба в емоційному
контакті) до більш складних (співробітництво, інтимно-особисте
спшкувашія). В процесі індивідуального розвитку змінюються мотиви
спілкування. М. І. Лісіпа окреслила такі стадії розвитку потреби дитини
в спілкуванні: потреба в увазі та доброзичливості дорослого (перше
півріччя життя), у співробітництві (ранній дошкільний вік), у
зацікавленості дорослого запитами дитини (молодший та середній
дошкільний вік), у взаєморозумінні та співпереживанні (старший
дошкільний вік). Основні мотиви у спілкуванні дітей дошкільного віку —
пізнавальні, ділові та особистісні.

1.1. Спілкування і діяльність

Спілкування тісно пов’язане з діяльністю. Будь-яка форма спшкувашія
виступає як форма спільної діяльності, люди завжди спілкуються в процесі
певної діяльності. Поєднання діяльності однієї людини з діяльністю інших
людей утворює спільну діяльність. У спільній діяльності формуються не
тільки суб’єкт-об’єктні (людина — предмет діяльності), а й
суб’єкт-суб’єктні відносини (людина —людина). Сутність .спілкування
полягає у взаємодії суб’єктів діяльності.

Спілкування може розглядатися як сторона, умова діяльності або як
окремий вид діяльності. Але зв’язок спілкування й діяльності полягає
саме в тому, що завдяки спілкуванню діяльність організується. Розбудова
плану спільної діяльності вимагає від кожної людини розуміння мети
діяльності, засобів реалізації, розподілу функцій для ЇЇ досягнення.
Специфіка спілкування в процесі діяльності полягає у створенні
можливості організації та координації діяльності її окремих учасників. У
спілкуванні відбувається збагачення діяльності, розвиваються й
утворюються нові зв’язки та стосунки між людьми.

1.2. Функції спілкування

У характеристиці спілкування важливими є його функції. Б. Ломов виділяє
три групи таких функцій — інформаційно-комунікативну,
регуляційно-комунікативну та афективно-комунікативну.

Інформаційно-комунікативна функція охоплює процеси формування, передання
та прийому інформації. Реалізація цієї функції має кілька рівнів. На
першому здійснюється вирівнювання розбіжностей у вихідній інформованості
людей, що вступають у психологічний контакт. Другий рівень — передання
інформації та прийняття рішень. На цьому рівні спілкування реалізує цілі
інформування, навчання та ін. Третій рівень пов’язаний із прагненням
людини зрозуміти інших. Спілкування тут спрямоване на формування оцінок
досягнутих результатів (узгодження — неузгодження, порівняння поглядів
тощо).

Рєгуляцїйно–комунікативна функція полягає в регуляції поведінки. Завдяки
спілкуванню людина здійснює регуляцію не тільки власної поведінки, а й
поведінки інших людей, і реагує па їхні дії. Відбувається процес
взаємного налагодження дій. Тут виявляються феномени, властиві спільній
діяльності, зокрема сумісність людей, їх спрацьованість, здійснюються
взаємна стимуляція і корекція поведінки. Регуляційно–комунікативну
функцію виконують такі феномени, як імітація, навіювання та ін.

Афективно-комунікативна функція характеризує емоційну сферу людини.
Спілкування впливає па емоційні стани людини. В емоційній сфері
виявляється ставлення людини до навколишнього середовища, в тому числі й
соціального. Однією з особливостей спілкування є формування
міжособистісних стосунків.

Виходячи з названих вище функцій, Г. Андреева виділяє три сторони
спілкування: комунікативну (обмін інформацією), інтерактивну (взаємодія)
та перцептивну (розуміння людини людиною).

Комунікативна сторона спілкування тісно пов’язана з обміном інформацією,
проте не може бути вичерпно розкрита з точки зору інформаційної теорії.
Спілкування — це не тільки прийом та передання інформації, а й стосунки
принаймні двох осіб, де кожна є активним суб’єктом взаємодії. Крім
обміну інформацією, відбувається орієнтація на іншого, тобто
аналізуються мотиви, цілі, установки об’єкта інформації (іншого
суб’єкта), В акті міжособистісної комунікації важливу роль відіграють
значущість інформації, прагнення сприйняти її загальний зміст.

Ще одна особливість комунікативного процесу полягає в тому, що завдяки
знаковій системі партнери по спілкуванню впливають один на одного. При
цьому ефективність комунікації залежить від міри цього впливу, тобто
йдеться про зміну типу відносин, що склалися між комунікаторами. Такий
вплив випускається з увага при інформаційному підході.

Комунікативний вплив відбувається за умови прийняття єдиної системи
значень усіма учасниками акту комунікації. Лише за цієї умови можливе
досягнення партнерами взаєморозуміння. Якщо немає такого загального
розуміння, можуть виникати перепони в процесі спілкування, так звані
комунікативні бар’єри. Останні постають унаслідок дії психологічних
факторів — різних диспозицій, установок, ціннісних орієнтацій людей, їх
індивідуально-психологічних особливостей тощо.

1.3. Невербальна комунікація

Комунікаційний процес реалізується за допомогою певних засобів —
знакових систем. За критерієм знакових систем можна виділити невербальне
та вербальне спілкування.

Невербальне спілкування відбувається, як правило, неусвідомлено,
мимовільно. Хоча люди певним чином контролюють своє мовлення, можна
шляхом аналізу міміки, жестів, Інтонації оцінити правильність, щирість
мовної Інформації. Для розуміння невєрбальних елементів спілкування
необхідне, як правило, спеціальне навчання.

Невербальні засоби передання інформації людина освоює раніше, ніж
вербальні. Немовля починає розрізняти емоційні стани матері, реагує на
інтонацію голосу, вираз обличчя, жести, дотики. У дорослих при контактах
з незнайомими перше враження виникає саме завдяки засобам невербального
спілкування (візуальний контакт, експресія, емпатія — здатність до
співпереживання).

Одним з важливих параметрів, що характеризують невербальну комунікацію,
е міжособистісний простір — дистанція, яка неусвідомлено встановлюється
в процесі безпосереднього спілкування між людьми. Чим тісніші стосунки
між людьми, тим менша просторова дистанція між ними в процесі
спілкування. Ця дистанція залежить від національних еталонів поведінки,
соціального статусу, віку, психологічних особливостей. Надто близька, як
і віддалена, дистанція негативно відбивається па ефекті спілкування.
«Найближче» спілкуються близькі знайомі, родичі. Збільшення
міжособистісного простору може викликати неприємні почуття. Зацікавлені
один в одному співрозмовники зменшують дистанцію спілкування, психічно
тривожні намагаються збільшити відстань. Жінки схильні перебувати дещо
ближче до співрозмовника, ніж чоловіки. Середньоєвропейські межі
дистанції між співрозмовниками–друзями становлять 0,5—1,2 м
(міжособистісний простір), для неформальних соціальних та ділових
стосунків — 1,2—3,7 м (соціальний простір); простір, більший ніж 3,7 м,
дає можливість утриматися від спілкування або перевести його в площину
формальних стосунків.

Міжособистісний простір впливає на візуальний контакт (контакт очима).
Найінформативніший елемент зовнішнього вигляду людини — обличчя. Тому
візуальний контакт є надзвичайно важливим у невербальному спілкуванні.
Фіксація погляду на іншому означає не тільки зацікавленість, а й
зосередженість. Але пильний тривалий погляд на людину викликає в неї
відчуття збентеженості й може сприйматися як ознака ворожості. Взаємний
візуальний контакт легше підтримувати, обговорюючи приємні питання. З
того, як люди дивляться один на одного, можна з’ясувати, які між ними
стосунки. Ми схильні довше дивитися па тих, ким захоплюємося, уникаємо
погляду в ситуації суперництва. Підтримання візуального контакту
допомагає партнеру відчути ставлення до нього співрозмовника. Погляд
може регулювати розмову. Коли один з учасників діалогу закінчує
говорити, то він дивиться на співрозмовника, очікуючи на продовження
бесіди.

Під час спілкування інформативну функцію виконують експресивні реакції
(від лат. expressio — виразність). До них належать: міміка, пантоміміка,
жести, інтонація голосу. Вони характеризують інтенсивність вияву
переживань людини. Характерною ознакою міміки (експресивних рухів м’язів
обличчя) є її універсальність та специфічність для вираження різних
емоцій. Інтерпретація емоцій пов’язана з подвійною природою міміки. З
одного боку, міміка зумовлена природженими факторами відображення
універсальних емоцій на обличчі, таких як жах, радість, біль. Вони
зрозумілі людям різних культур. З іншого — міміка залежить від
особливостей певної соціальної культури, конкретних норм, еталонів.
Національні, етнічні, культурні стандарти відбиваються на мімічних
реакціях, зумовлюють певну форму їх протікання. Посмішка означає
позитивне ставлення до іншої людини, сльози є універсальною ознакою
скорботи, одначе форма вияву цих реакцій — коли, як, як довго слід
посміхатися чи плакати — залежить від національних, соціокультурних
особливостей. Позитивні емоції досить рівномірно відбиваються на обох
боках обличчя, негативні емоції — чіткіше на лівому боці. Найбільш
експресивними є губи людини, її брови, рухи м’язів у нижній частиш
обличчя.

Емоційні переживання людини можна визначити з її пантоміміки: жестів,
пози, рухів. Жести, міміка, інтонація допомагають людині, яка говорить,
зосередити увагу співрозмовника, виразити своє емоційне ставлення до
інформації, яку вона передає. Набір жестів, котрі застосовує людина у
спілкуванні, дуже різноманітний. Загальні з них такі:

комунікативні жести — замінюють мовлення у спілкуванні й можуть
уживатися самостійно: привітання та прощання; погрози, привертання
уваги, запрошення, заборони; стверджувальні, запитувальиі,
заперечувальні, подячні; брутальні й дратівні;

підкреслюючі жести — супроводжують мовлення людини й посилюють мовний
контекст;

3)модальні жести — виразні рухи, що означають оцінку, ставлення до
ситуації. До них належать жести невпевненості, страждання, роздумів,
зосередженості, розпачу, від рази, здивування, незадоволення тощо.

Аналіз засобів невербальної комунікації дає змогу виявити такий аспект
комунікативного процесу, як наміри його учасників. Бони справляють
суттєвий вплив на характер між-особистісних стосунків.

1.4. Вербальна комунікація

Комунікативна взаємодія людей відбувається переважно у вербальній
(словесній) формі — в процесі мовного спілкування. Його особливість
полягає в тому, що воно за формою і за змістом спрямоване на іншу
людину, включене в комунікативний процес, є фактом комунікації.
Вербальна комунікація може бути спрямована на окрему людину, певну групу
(чи навіть не мати конкретного адресата), але в будь-якому разі вона мас
діалоговий характер і являє собою постійні комунікативні акти.

У процесі спілкування мовлення виконує також інформативну функцію.
Виділяють інформацію інструментальну, що стосується безпосередньо
засобів розв’язання певного завдання, та експресивну, що торкається
оцінок, самооцінок, емоційних зв’язків між членами групи (тобто цей вид
інформації мас соціально-емоційний характер). Інструментальна інформація
більше пов’язана з регуляцією власне діяльності. З допомогою
експресивної інформації активно регулюється взаємодія між членами групи.
Між цими двома видами інформації важко провести чітке розмежування, може
йтися скоріше про перевагу одного з цих видів, що визначається
конкретними умовами діяльності та взаємодії.

Мовлення с засобом емоційного впливу, який стимулює або гальмує дію
певного члена групи. Емоційно-позитивний вплив (заохочення) та
емоційно-негативний вплив (покарання) регулюють спільні дії партнерів.
Це сприяє кращому розумінню ситуативних цілей, що поліпшує ефективність
групової діяльності. Без застосування комунікативних категорій
«схвалення» та «несхвалення» неможлива ніяка координація спільної
діяльності.

Акт вербальної комунікації — це діалог, що складається з промовляння та
слухання. Вміння промовляти є давнім предметом дослідження. Існує
спеціальна наука — риторика, викладається спеціальна дисципліна
—ораторське мистецтво. Ллє в сучасній літературі з питань спілкування
велика увага приділяється вмінню слухати. Результати досліджень
показують, що достатніми навичками вміння слухати володіє небагато
людей. І. Атватер вказує на те, що слухати дуже важко. Ми насамперед
зайняті власним мовленням. Крім того, якщо людина в процесі діалогу
замовкла, то це ще не означає, що вола слухає. Слухання — активний
процес, що вимагає уваги. Але уточнюючи, оцінюючи чи аналізуючи
інформацію під час діалогу, людина більше уваги приділяє своїм справам,
ніж тому, що їй говорять. Особливо це виявляється в ситуаціях
конфліктного спілкування.

У діалозі нас частіше цікавить те, чи зрозумів нас інший, ніж те, чи
зрозуміли ми його. Це деформує процес спілкування. Найкращий метод
уникнути цього — нерефлексивне слухання. Сутність його полягає у
невтручанні в мову співрозмовника (умовно-пасивне слухання).

Залежно від ситуації під час нерефлексивного слухання можуть виявлятися
підтримка, схвалення, розуміння з допомогою мінімальних відповідей, що
допомагають продовжити бесіду (репліки типу «так», «розумію», «це
цікаво»). Такі нейтральні слова сприяють підтримці розмови, знімають
напруження.

Нерефлексивне слухання доцільно застосовувати в таких ситуаціях.

1. Коли співрозмовник висловлює своє ставлення до якоїсь події.
Психотерапевти застосовують цей метод па початку бесіди. Доцільно
використовувати його у співбесіді під час прийому на роботу, коли
потрібно більше дізнатися про людину, та при проведенні переговорів.

У напружених ситуаціях, коли співрозмовник прагне обговорити наболілі
питання, коли він відчуває себе скривдженим або вирішує важливу
проблему.

Коли співрозмовникові важко викладати свої проблеми.

Коли треба стримати емоції в бесіді з людиною, яка обіймає високу
посаду.

Нерефлексивне слухання навряд чи доцільне в ситуаціях, коли у
співрозмовника немає бажання вести розмову; коли наше бажання слухати й
зрозуміти сприймається як згода, співучасть; коли цей метод суперечить
інтересам співрозмовника й заважає йому самовиразитися.

Інший метод —рефлексивне слухання. Він полягає в налагодженні зворотного
зв’язку із співрозмовником для того, щоб проконтролювати точність
сприймання інформації. Іноді цей метод називають «активним слуханням»,
оскільки він передбачає активніше використання вербальної комунікації
для підтвердження розуміння інформації. Метод рефлексивного слухання
допомагає з’ясувати наше розуміння почутого для критики та уточнення.

Рефлексивне слухання необхідне для ефективного спілкування у зв’язку з
обмеженнями й труднощами, що виникають у процесі спілкування. Які це
труднощі?

Йдеться насамперед про багатозначність більшості слів. Іноді важко
з’ясувати, що конкретно мас на увазі людина, коли вживає певне слово. Не
завжди їй вдається висловити свою думку так, щоб її правильно зрозуміли.
Уточнення може призвести до зворотного результату. Іноді люди починають
розмову не безпосередньо з проблеми, а зі вступу, з якого важко
встановити конкретні наміри. Чим менше людина впевнена в собі, тим важче
їй розкрити головне. Все це свідчить про потребу в умінні слухати
рефлексивно, тобто з’ясовувати реальний зміст бесіди. Виділяється чотири
види рефлексивних відповідей, які використовуються під час бесіди:
з’ясування, перефразування, відображення почуттів та резюмування.

З’ясування — це звернення до співрозмовника за уточненнями. Воно
проводиться з допомогою «відкритих» і «закритих» запитань. «Закриті»
запитання вимагають відповіді типу «так» чи «ні». «Відкриті» змушують
дати розгорнуту або уточнюючу відповідь. Доцільніше користуватися
переважно «відкритими» запитаннями, тому що «закриті» переключають
співрозмовника з позиції пояснюючого на позицію власного захисту, а це
може загострити конфліктну ситуацію.

Мета перефразування — власне формулювання почутої інформації, особливо
коли інформація здається нам зрозумілою. Власне формулювання почутого
підсилює адекватність змісту бесіди.

Відображення почуттів акцентує увагу на емоційному стані співрозмовника,
його ставленні до змісту бесіди. Хоча різниця між почуттями та змістом
повідомлення певною мірою відносна і її не завжди можна чітко визначити,
але у випадках, коли співрозмовник побоюється негативної оцінки, він
може приховувати своє ставлення до певних подій, фактів.

Резюмування є сенс застосовувати під час тривалих бесід, його функція —
підбити підсумки бесіди або поєднати окремі її фрагменти в єдиний
змістовий контекст.

Розглядаючи структуру діалогового спілкування, П. Міцич виділяє п’ять
його стадій: початок бесіди, передання інформації, аргументація,
нейтралізація, прийняття рішень ЦИМ стадіям відповідають п’ять основних
принципів ведення ділових бесід: звернути увагу співрозмовника, збудити
у нього зацікавленість, детально обгрунтувати бесіду, виявити Інтереси й
усунута сумніви, втілити інтереси співрозмовника в остаточне рішення.

У бесіді ми виступаємо «посередниками» між конкретною ситуацією і певною
людиною або групою. Тому потрібно орієнтуватися як на співрозмовника,
так і на ситуацію. Ми маємо й певні цілі відносно співрозмовника:
пояснення (лекція, повідомлення), стимулювання ініціативи; формування
або Підсилення певного настрою. Відповідно до цього можна виділити такі
види бесід:

професійні бесіди, коли розглядаються спеціальні проблеми без впливу на
почуття;

промови, мета яких — досягнути домовленості щодо спільних дій у процесі
Інформації та аргументації. Такі промови впливають як па почуття, так і
на розум та волю. Особливим видом таких бесід є дискусії й дебати;

виступи, що торкаються певної події (вітальні промови подяки, вступні
слова).

2. СПІЛКУВАННЯ ЯК ІНТЕРАКЦІЯ. СОЦІАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ КЛІМАТ ГРУПИ

Інтерактивна сторона спілкування підкреслює аспекти, пов’язані з
безпосередньою організацією спільної діяльності людей, їхньою
взаємодією. В процесі діяльності для п учасників важливий не тільки
обмін інформацією, а й планування спільної діяльності. При цьому
регуляція дій здійснюється не окремими учасниками діяльності, а самого
групою. Поняття «взаємодія» фіксує увагу не на акті комунікації, а па
акті організації спільних дій, що створює можливість для спільної
діяльності групи. Отже, інтерактивна сторона спілкування
характеризується такими діями людей, які створюють реальну ситуацію
взаємодії. Його найважливіша характеристика — спільне прийняття та
реалізація рішення.

2.1. Види взаємозв’язку в спільній діяльності

Для соціально–психологічного аналізу і практики найважливіші ті види
групової діяльності, в яких взаємна залежність між її учасниками є
максимальною. У багатьох виробничих групах взаємозв’язок опосередкований
загальними цілями (заданий соціальне), але діяльність індивідуальна за
своєю природою (змістом праці).

Є такі види спільної діяльності, в яких дії одного учасника неможливі
без одночасних або попередніх дій інших членів групи. Взаємозв’язок тут
опосередкований не тільки умовами, а й засобами реалізації спільних дій
(наприклад, у конвеєрному виробництві).

Узгодження операцій і дій, їх темпу та ритму є важливою умовою
підвищення ефективності спільної діяльності. Така діяльність вимагає
узгодження, розподілу функцій. Ці функції обов’язково мають бути
координовані, загальні підсумки роботи групи залежать від оптимального
узгодження в часі й просторі. За максимального значення умов
взаємозв’язку (в певних видах діяльності) досягнення мети і реалізація
дій одного партнера неможливі без одночасного або попереднього
досягнення мети та реалізації дії іншого (інших). Очевидно, функція
координації, узгодження є визначальною в організації спільної
діяльності, взаємодії.

Модель регуляції спільної діяльності була розроблена М. Обозовим. У ній
базовими поняттями виступають «діяльність» і «взаємодія» (рис. 59). У
будь-якій спільній діяльності можна виділити два аспекти: власне
предметну діяльність і сукупність процесів, що встановлюють зв’язки та
залежності між людьми в процесі діяльності. Є два типи комунікації!,
яким відповідає структура мови: один спрямований на взаємини, тобто на
взаємодію, а другий — на дію і діяльність.

Г. Бейлз виділяє кілька послідовних фаз у спільній діяльності та
розрізняє сферу розв’язання завдань і сферу емоцій. Сфера емоцій
характеризується наявністю таких форм мовних та поведінкових реакцій,
котрі спрямовані на взаємодію, міжособистісні стосунки. Ці вияви мають
суб’єктивне забарвлення, характеризують задоволення або незадоволення
спільною діяльністю. Сфера розв’язання завдань пов’язана з висуванням
гіпотез, їх обговоренням та прийняттям рішення.

Таблиця 1. Модель регуляції спільної діяльності (за М. Обозовим)

Визначальними в регуляції спільної діяльності є «умови-фактори»
діяльності та взаємодії. До них належать: специфіка і складність
завдань; тривалість спільної діяльності; кількісний склад групи;
взаємозв’язок між членами групи; функціональна структура групи; ступінь
ізольованості й автономності групи.

Специфіка і складність завдань задані зовні й визначають змістовий
характер спільної діяльності. Це інтегральний фактор. Його дієвість
зумовлена специфічною діяльністю та класом вирішуваних завдань
(перцептивюш, інтелектуальний), екстремальністю ситуації, в якій
відбувається діяльність (зовнішні стреси, внутрішні конфлікти).

Тривалість спільної праці (або неформального спілкування) може
розглядатися з різних позицій. За неформальної взаємодії вона
визначається внутрішніми потребами осіб, які спілкуються. В умовах
формальної організації тривалість виступає як фактор об’єктивно
необхідної взаємодії. Тривалість спільної взаємодії є не тільки умовою
перевірки відносин, що складися, а й фактором формування особистісних
властивостей людей, які спілкуються.

Кількісний склад групи в офіційних умовах визначається виробничими
потребами з урахуванням психологічних закономірностей. Зростання
кількості членів групи збільшує ефективність її діяльності, але до
певної межі (коли група може стати некерованою, а окремі учасники
заважатимуть один одному).

Взаємозв’язок між членами групи с одним із визначальних факторій, що
регулюють взаємодію. Це така система дій, коли дії однієї особи
зумовлюють певні дії інших осіб. Взаємозв’язок виявляє себе навіть на
рівні фізичної присутності інших людей як феномен «публічного ефекту».
Сутність його полягає у зміні поведінки через вплив присутніх осіб, які
поводяться як глядачі. Дослідження показали, що навіть уявна спиши
діяльність змінює ставлення людей один до одного. Ступінь взаємозв’язку
визначається також характером взаємодії. Менший взаємозв’язок надає
більші можливості для самостійних дій. Розширення взаємозв’язку збільшує
значення керівних функцій, функцій координації.

М. Обозов виділяє такі рівні взаємозв’язку членів групи:

Ізольованість (фізична і соціальна);

рівень уявного взаємозв’язку, що існує у свідомості людини (з’являється
в процесі виникнення потреби у спілкуванні);

рівень взаємозв’язку — присутність інших людей («публічний ефект»);

4) рівень впливу та взаємовпливу — визначає зміну сприймання та
поведінки членів групи залежно від впливу, оцінок інших учасників. Мас
підрівні: а) змагання, що визначається різними цілями учасників за тієї
самої зовнішньої цілі; б) рівень умовного взаємозв’язку (визначається

інструкцією діяти спільно);

5) рівень дійсного взаємозв’язку (через засоби реалізації) — аж до
повного взаємозв’язку, коли дії одного члена групи неможливі без
попередньої або одночасної дії інших. Взаємозв’язок цього рівня може
збільшуватися завдяки підсиленню ціннісно–орієнтаційиої єдності групи,
коли взаємна залежність додатково регулюється збігом особистого та
суспільно–ціннісного змістів групової діяльності.

Функціональну структуру групи можна диференціювати на первинну (що
задасться умовами діяльності) та вторинну (розподіл рольових функцій у
процесі безпосереднього вирішення завдань залежно від комунікативних
властивостей учасників). Специфіка діяльності в ієрархічних системах
управління відрізняється від тих, у яких взаємодія відбувається за
принципом координації однорідних дій. Однією з умов, що визначають
розподіл функцій «між членами групи, є потреба в установленні контакту з
іншими групами. Функцію зв’язку з оточенням мас викопувати лідер або
керівник.

Для оптимального регулювання системи управління необхідне раціональне
співвідношення між заданим та довільним розподілом функціональних
обов’язків. Довільний розподіл визначається, з одного боку, системою
спільно розв’язуваних завдань, а з іншого — особистісними властивостями
членів труни. Як наслідок згоди серед членів групи, зокрема стосовно
розподілу функцій, виступає фактор «згуртованості». «Згуртованість
групи» та «ефективність керівництва, лідерства» — взаємопов’язані
фактори.

Мотивація окремих членів і всієї групи с фактором, що мас особливе
значення у регуляції ефективної спільної діяльності. В умовах
індивідуального вирішення завдання мотив пов’язаний з рівнем домагань
людини та її можливостей. Але за умов спільної праці домагання одного
можуть не збігатися з прагненнями інших. Характер мотивації членів групи
вирізняється силою і спрямованістю. Внутрішня мотивація визначається
передусім умовами діяльності, які можуть послаблювати чи посилювати
мотивацію. Сила мотивованості залежить від взаємного впливу членів групи
один на одного. Спрямованість мотивації залежить від орієнтації на
власний успіх (на себе), на групу (на інших), на діяльність (на
розв’язання завдання). Із зростанням взаємозв’язку збільшується
мотивація членів групи щодо загальної ефективності спільної діяльності,
інакше в групі може виникнути конфлікт, який призведе до відмови від
виконання завдання.

Як додаткові фактори можна виділити індивідуально-психологічні
властивості членів групи та однорідність — різнорідність групи. Перший
фактор — співвідношення темпераменту, інтелекту, характеру, інтересів
тощо — бере участь у регуляції ефективності спільної діяльності та
міжособистісних стосунків. Але його регулятивна функція мало
усвідомлюється. (Хоча люди констатують міжособистісні відмінності — у
зовнішності, поведінці, але не надають їм значення, вважаючи природними,
незмінними.) Другий фактор – співвідношення поглядів, оцінок, ставлення
до себе, партнерів, діяльності — не тільки усвідомлюється, а й реально
впливає на міжособистісні стосунки та спільну діяльність. ВЬІ
регулюється такими механізмами соціальної поведінки, як імітація,
навіювання, конформність.

2.2. Сумісність та спрацьованість

Подібність і розбіжність соціальних установок породжують симпатії та
антипатії між людьми, визначають рівень їхньої сумісності Феномен
сумісності розкриває наявність внутрішньої єдності суб’єктів
спілкування. Метод соціометрії дає змогу визначити реальну й бажану
потребу людини бути разом. Потреба бути разом — це реальна залежність
від іншого. Якщо така можливість реалізується, а потреба у спілкуванні
задовольняється — людина переживає позитивні емоції.

Сумісність — це ефект взаємодії людей, який означає максимальне
суб’єктивне задоволення партнерів один одним за певних енергетичних
втрат і значної взаємної ідентифікації. Суб’єктивна задоволеність — це
головна ознака сумісності.

Міжособистісні стосунки та сумісність групи створюють ще один важливий
феномен — психологічний клімат групи. Але психологічний клімат у
підсумку характеризується швидше спрацьованістю, ніж сумісністю.
Спрацьованість — це результат взаємодії конкретних учасників діяльності.
Вона характеризується продуктивністю, емоційно–енергетичними витратами
та задоволеністю собою, партнерами та змістом роботи. Першим критерієм
розмежування спрацьованості та сумісності є характеристика умов
взаємодії. Це офіційні умови (пов’язані з вирішенням завдань) та
неофіційні умови (пов’язані із задоволенням потреби у спілкуванні).
Другим критерієм є відносна значущість одного з партнерів та суб’єктивна
задоволеність один одним. Третій критерій — напруженість (енергозатрати)
в процесі вирішення спільного завдання.

Спрацьованість характеризується задоволенням змістом діяльності,
сумісність — задоволенням спілкуванням. Ідеться про різну спрямованість
членів групи — па зміст діяльності або на міжособистісні стосунки.
Звідси психологічний клімат групи можна визначати через задоволеність
міжособистісними стосунками по вертикалі (керівних — підлеглі) та
горизонталі (виконавці). Опосередковано, через систему цих відносин,
сумісність та спрацьованість регулюють ставлення людини до провідної
діяльності, праці. Несумісність і неспрацьованість с головними чинниками
конфліктних ситуацій.

2.3. Соціально-психологічний клімат як результат та умова ефективності
спільної діяльності

Результатом міжособистісної взаємодії та спільної діяльності виступає
соціальна-психологічний клімат. Він виявляється в таких групових
ефектах, як настрій і громадська думка, самопочуття та оцінки умов життя
і праці людини в організації. Ці ефекти відображаються в міжособистісних
стосунках, пов’язаних зі спільною діяльністю. Щодо характерних
особливостей соціальне-психологічного клімату можна зазначити: по-перше,
це суттєвий бік життєдіяльності людей; по-друге, він не однаковий у
різних організаціях; по-третє, він по-різному впливає на учасників
спільної діяльності; по-четверте, його вплив відбивається па
психологічному самопочутті людей.

Соціально-психологічний клімат визначається як стан міжособистісних
стосунків, що можуть змінюватися. Динаміка зміни
соціально-психологічного клімату зумовлена насамперед детермінантами
зовнішнього плану (матеріально-технічними та
організаційно-управлінськими умовами практичної діяльності людей), а
також відображенням і розумінням міжособистісних стосунків як взаємин.
Таке трактування соціально-психологічного клімату грунтується на
дослідженні його зв’язку з іншими умовами взаємодії людей у групі,
визначенні його змістової структури з боку суспільних відносин та
міжособистісних стосунків.

Як же пов’язаним соціально-психологічний клімат з об’єктивними умовами
виробництва? Дослідження показують, що прямий вплив па нього справляють
організаційно-управлінські та матеріально-технічні умови виробництва.
Організаційно-управлінські умови порівняно з матеріально-технічними
безпосередньо пов’язані з соціально-психологічним кліматом. Це
пояснюється тим, що соціальна регуляція міжособистісних стосунків
здійснюється через систему виробничих відносин, базованих на
адміністративне правових засадах організації.

Організаційно–управлінські умови визначають структуру виробничих
відносин. Вони мало залежать від волі конкретної людини й спонукають
людей до певних видів взаємин, виступають ефективним засобом регуляції
не тільки виробничого процесу, а й соціально–психологічного клімату. У
цьому розумінні організаційно управлінські умови е суттєвими
детермінантами соціальне психологічного клімату. Це зовнішні фактори.

Не менш важливу групу факторів, що впливають на соціальне психологічний
клімат, утворюють явища та процеси, що відбуваються в самій організації.
Ці явища є наслідком соціальне психологічного відображення
мікро-середовища (А. Свенціцький).

Передусім це характер офіційних організаційних зв’язків між членами
первинної виробничої групи, що закріплений у формальній структурі даного
підрозділу. Розбіжності між типами такої структури можна показати на
підставі виділення таких моделей спільної діяльності:

Спільно–індивідуальна діяльність: кожен член групи викопує свою частину
завдання незалежно від інших.

Спільно–послідовна діяльність: спільне завдання виконується послідовно
кожним учасником групи.

Спільно–взаємодіюча діяльність: завдання виконується за безпосередньої
та одночасної взаємодії кожного учасника з іншими.

Експериментальні дослідження засвідчують пряму залежність між цими
моделями та рівнем розвитку виробничої групи. Так, «згуртованість за
спрямованістю» (єдність ціннісних орієнтацій, цілей та мотивів
діяльності) в межах певної діяльності групи швидше досягається у третій
моделі, ніж у першій та другій. Особливості тієї чи іншої моделі
спільної діяльності в підсумку відбиваються на психологічних рисах
групи. Найбільше позитивних виборів було зроблено в групі третьої
моделі, найменше — в групі першої. Для робітників конвеєрного
виробництва (друга модель) характерний більший ступінь задоволеності
працею, ніж для робітників, не пов’язаних функціонально (перша модель).
Задоволеність міжособистісними стосунками збільшується за умови переходу
від першої моделі до третьої. Поряд із системою офіційної взаємодії на
соціально–психологічний клімат впливає його неофіційна організаційна
структура. Продуктивність виробничої групи визначається ступенем єдності
ЇЇ формальної та неформальної структур. Чим вищий цей ступінь, тим
позитивніші впливи, що формують клімат групи.

Характер керівництва, що виявляється в тому чи іншому стилі взаємин між
офіційним керівником та підлеглими, також впливає на
соціальне-психологічний клімат. Дослідження цього впливу мас враховувати
як психологічні особливості керівника, так і сумісність керівника й
підлеглих. Стилі* керівництва — один із найважливіших факторів впливу на
клімат групи.

Наступний фактор, що впливає на соціально-психологічний клімат групи,
зумовлений індивідуально–психологічними властивостями. Члени групи як
особистості визначають її соціальну мікроструктуру, специфічність якої в
найзагальнішому вигляді зумовлюється соціальними та демографічними
ознаками. При глибших і тісніших взаємозв’язках у процесі спільної
діяльності саме взаємо до повне пня психологічних властивостей може
стати найважливішою умовою формування позитивних стосунків, поліпшення
соціально-психологічного клімату.

Психологічні властивості особистості с проявами й детермінантами
формування, розвитку та регуляції соціально-психологічного клімату.

Індивідуально–психологічні фактори в процесі спільної діяльності
перетворюються з детермінант соціально-психологічного клімату на його
продукт у вигляді змінених властивостей особистості.

Стосунки, що склалися, виступають як об’єктивні умови трудової
взаємодії, вимагають від людини певного стилю поведінки, активно
впливають на формування характеру. Такий вплив справляють і оцінки
оточуючих. Людина, відчуваючи на собі вплив оцінок інших людей, прагне
зберегти певну рівновагу в стосунках. Тому, як правило, людина
поводиться відповідно до того, чого від неї очікують і що їй
«підказують» своїм ставленням та оцінками інші люди. Але внутрішньо
людина може прийняти або не прийняти ту модель поведінки, яку пропонують
їй оточуючі. Якщо ставлення негативне, то людина може заходити в
конфлікт або з собою (коли приймає «нав’язану» їй модель поведінки, але
не схвалює), або з оточуючими (коли не приймає її).

Стосунки здійснюють різнобічний вплив на членів групи, приводячи
індивідуальні форми їхньої поведінки у відповідність із прийнятими
нормами, і фіксують досвід спілкування. Але соціально-психологічний
клімат групи буває відносно незалежним від суспільного досвіду, тому що
емпіричний досвід може не збігатися з нормами, що утвердились у
суспільстві. Група здатна виробляти специфічні форми взаємодії й норми
спілкування. Вона виступає мікро середовищем, що ізолює окремих людей
від домінуючих тенденцій суспільного розвитку, пропонуючи їм свої норми
понеділки та життєві цінності.

Соціальне–психологічний клімат групи розглядається не тільки як продукт
відносин, що складаються в спільній діяльності, а й як умова її
ефективності. Основна проблема досліджень у цій галузі — з’ясування
взаємозв’язку між окремими параметрами клімату, з одного боку, і
виробничою задоволеністю та продуктивністю —з іншого (С. С. Пановян).
Простежується тісний зв’язок між соціально-психологічним кліматом і
задоволеністю різними аспектами виробничої ситуації. Крім того, виявлено
вплив різних стилів керівництва на задоволеність діяльністю та її
продуктивність. Демократичний клімат сприяє більшій задоволеності, а
жорстко структурований клімат — вищій продуктивності.

Різні форми спілкування, в яких виявляються міжособистісні стосунки,
розглядаються як об’єктивні характеристики соціально-психологічного
клімату. Такими характеристиками можна вважати засоби й форми
спілкування, структуру безпосередньої та опосередкованої комунікації в
групі (комунікативні мережі).

Дослідження комунікативних зв’язків у групі за кількістю і спрямованістю
контактів, за їхнім змістом теж виявляє стан взаємин. Негативний
розвиток стосунків призводить до поступового відособлення окремих членів
групи, зменшення кількості контактів, активізації опосередкованих
засобів зв’язку порівняно з безпосередніми, згортання мережі
комунікативних зв’язків (до формально необхідних), затримки інформації
щодо засобів опосередкованого спілкування та руйнування зворотного
зв’язку. Такі комунікативні зв’язки в організації с емпіричними
показниками її соціальне-психологічного клімату.

Людина може зрозуміти власну цінність лише тоді, коли її справи
набувають суспільної значущості, мають певну цінність для інших.
Самооцінка зростає на підставі стосунків з оточуючими. З цього погляду
самооцінка є груповим ефектом і однією з форм вияву
соціально-психологічного клімату.

Позитивна оцінка свого місця в системі стосунків та особистісних
зв’язків породжує почуття задоволеності собою та іншими. Переживання
взаємин відбивається на настроях, зумовлює самопочуття людини. Певні
настрої шляхом імітації, навіювання поширюються на інших людей і
створюють відповідний психологічний фон. Психологічне самопочуття,
настрій, що характеризують психічний стан людей, теж свідчать про рівень
соціально–психологічного клімату організації.

Самооцінка, самопочуття, настрій — за походженням соціально-психологічні
явища, а за виявом — індивідуально-психологічні стани, що становлять
суб’єктивні індикатори соціально-психологічного клімату.

PAGE

PAGE 25

Ефективність спільної діяльності

Спрацьованість, сумісність, характер

міжособистісних стосунків

Ступінь однорідності – різнорідності групи за

особистісними характеристика-ми, в тому числі ціннісними орієнтаціями
(перший рівень)

думками, оцінками, установками

мотивацією

Індивідуально–психологічні властивості членів групи:

1) статево–вікові особливості;

2) ступінь наявності мотивації та її спрямованість;

3) зовнішня та внутрішня мотивація окремо кожного та всієї групи разом

Умови діяльності та взаємодії (нормальні — екстремальні)

Специфіка та складність завдань

Час спільної діяльності

Кількість членів групи

Взаємозв’язок між членами групи

а) первинний (завдання зовні)

б) вторинний (що виник під час взаємодії)

5. Функціональна структура групи

а) первинна

б) вторинна

6. Ступінь ізольованості та автономності групи

Похожие записи

Реферат

на тему:

“Спілкування”

ПЛАН.

Спілкування як комунікація.

Спілкування і діяльність.

Функції спілкування.

Вербальна комунікація.

СПІЛКУВАННЯ ЯК КОМУНІКАЦІЯ

Уся система ставлення людини до інших людей реалізується у спілкуванні.
Поняття «спілкування» є одним із центральних у системі психологічного
знання: Соціальна функція спілкування полягає в тому, що воно виступає
засобом передання суспільного досвіду. Його специфіка визначається тим,
що в процесі спілкування суб’єктивний світ однієї людини розкривається
для іншої, відбувається взаємний обмін діяльністю, інтересами, почуттями
та ін. У спілкуванні людина формується і самовизначається, виявляючи
свої індивідуальні особливості. Результат спілкування — налагодження
певних стосунків з іншими людьми. Завдяки спілкуванню здійснюється
інтеграція людей, виробляються норми поведінки, взаємодії. Зв’язок людей
у процесі спілкування є умовою існування групи як цілісної системи.
Спілкування координує спільні дії людей і задовольняє потребу в
психологічному контакті. Потреба у спілкуванні є однією з первинних
потреб дитини. Вона розвивається від простих форм (потреба в емоційному
контакті) до більш складних (співробітництво, інтимно-особисте
спілкування). В процесі індивідуального розвитку змінюються мотиви
спілкування. М.І.Лісіна окреслила такі стадії розвитку потреби дитини в
спілкуванні: потреба в увазі та доброзичливості дорослого (перше
півріччя життя), у співробітництві (ранній дошкільний вік), у
зацікавленості дорослого запитами дитини (молодший та середній
дошкільний вік), у взаєморозумінні та співпереживанні (старший
дошкільний вік). Основні мотиви у спілкуванні дітей дошкільного віку —
пізнавальні, ділові та особистісні.

СПІЛКУВАННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ

Спілкування тісно пов’язане з діяльністю. Будь-яка форма спілкування
виступає як форма спільної діяльності, люди завжди спілкуються в процесі
певної діяльності. Поєднання діяльності однієї людини з діяльністю інших
людей утворює спільну діяльність. У спільній діяльності формуються не
тільки суб’єкт-об’єктні (людина — предмет діяльності), а й
суб’єкт-суб’єктні відносини (людина — людина). Сутність спілкування
полягає у взаємодії суб’єктів діяльності.

Спілкування може розглядатися як сторона, умова діяльності або як
окремий вид діяльності. Але зв’язок спілкування й діяльності полягає
саме в тому, що завдяки спілкуванню діяльність організується. Розбудова
плану спільної діяльності вимагає від кожної людини розуміння мети
діяльності, засобів реалізації, розподілу функцій для її досягнення.
Специфіка спілкування в процесі діяльності полягає у створенні
можливості організації та координації діяльності її окремих учасників. У
спілкуванні відбувається збагачення діяльності, розвиваються й
утворюються нові зв’язки та стосунки між людьми.

ФУНКЦІЇ СПІЛКУВАННЯ

У характеристиці спілкування важливими є його функції. Б. Ломов виділяє
три групи таких функцій — інформаційно-комунікативну,
регуляційно-комунікативну та афективно-комунікативну.

Інформаційно-комунікативна функція охоплює процеси формування, передання
та прийому інформації. Реалізація цієї функції має кілька рівнів. На
першому здійснюється вирівнювання розбіжностей у вихідній інформованості
людей, що вступають у психологічний контакт. Другий рівень — передання
інформації та прийняття рішень. На цьому рівні спілкування реалізує цілі
інформування, навчання та ін. Третій рівень пов’язаний із прагненням
людини зрозуміти інших. Спілкування тут спрямоване на формування оцінок
досягнутих результатів (узгодження — неузгодження, порівняння поглядів
тощо).

Регуляційна-комунікативна функція полягає в регуляції поведінки. Завдяки
спілкуванню людина здійснює регуляцію не тільки власної поведінки, а й
поведінки інших людей, і реагує на їхні дії. Відбувається процес
взаємного налагодження дій. Тут виявляються феномени, властиві спільній
діяльності, зокрема сумісність людей, їх спрацьованість, здійснюються
взаємна стимуляція і корекція поведінки. Регуляційно-комунікативну
функцію виконують такі феномени, як імітація, навіювання та ін.

Афективно-комунікативна функція Характеризує емоційну сферу людини.
Спілкування впливає на емоційні стани людини. В емоційній сфері
виявляється ставлення людини до навколишнього середовища, в тому числі й
соціального.

Однією з особливостей спілкування є формування міжособистісних
стосунків.

Виходячи з названих вище функцій, Г. Андреєва виділяє три сторони
спілкування: комунікативну (обмін інформацією), інтерактивну (взаємодія)
та перцептивну (розуміння людини людиною).

Комунікативна сторона спілкування тісно пов’язана з обміном інформацією,
проте не може бути вичерпно розкрита з точки зору інформаційної теорії.
Спілкування — це не тільки прийом та передання інформації, а й стосунки
принаймні двох осіб, де кожна є активним суб’єктом взаємодії. Крім
обміну інформацією, відбувається орієнтація на іншого, тобто
аналізуються мотиви, цілі, установки об’єкта інформації (іншого
суб’єкта). В акті міжособистісної комунікації важливу роль відіграють
значущість інформації, прагнення сприйняти її загальний зміст.

Ще одна особливість комунікативного процесу полягає в тому, що завдяки
знаковій системі партнери по спілкуванню впливають один на одного. При
цьому ефективність комунікації залежить від міри цього впливу, тобто
йдеться про зміну типу відносин, що склалися між комунікаторами.

Такий вплив випускається з уваги при інформаційному підході.

Комунікативний вплив відбувається за умови прийняття єдиної системи
значень усіма учасниками акту комунікації. Лише за цієї умови можливе
досягнення партнерами взаєморозуміння. Якщо немає такого загального
розуміння, можуть виникати перепони в процесі спілкування, так звані
комунікативні бар’єри. Останні постають унаслідок дії психологічних
факторів — різних диспозицій, установок, ціннісних орієнтацій людей, їх
індивідуально-психологічних особливостей тощо.

ВЕРБАЛЬНА КОМУНІКАЦІЯ

Комунікативна взаємодія людей відбувається переважно у вербальній
(словесній) формі — в процесі мовного спілкування. Його особливість
полягає в тому, що воно за формою і за змістом спрямоване на іншу
людину, включене в комунікативний процес, є фактом комунікації.
Вербальна комунікація може бути спрямована на окрему людину, певну групу
(чи навіть не мати конкретного адресата), але в будь-якому разі вона має
діалоговий характер і являє собою постійні комунікативні акти.

У процесі спілкування мовлення виконує також інформативну функцію.
Виділяють інформацію інструментальну, що стосується безпосередньо
засобів розв’язання певного завдання, та експресивну, що торкається
оцінок, самооцінок, емоційних зв’язків між членами групи (тобто цей вид
інформації має соціально-емоційний характер). Інструментальна інформація
більше пов’язана з регуляцією власне діяльності. З допомогою
експресивної інформації активно регулюється взаємодія між членами групи.
Між цими двома видами інформації важко провести чітке розмежування, може
йтися скоріше про перевагу одного з цих видів, що визначається
конкретними умовами діяльності та взаємодії.

Мовлення є засобом емоційного впливу, який стимулює або гальмує дію
певного члена групи. Емоційно-позитивний вплив (заохочення) та
емоційно-негативний вплив (покарання) регулюють спільні дії партнерів.
Це сприяє кращому розумінню ситуативних цілей, що поліпшує ефективність
групової діяльності. Без застосування комунікативних категорій
«схвалення» та «несхвалення» неможлива ніяка координація спільної
діяльності.

Акт вербальної комунікації — це діалог, що складається з промовляння та
слухання. Вміння промовляти є давнім предметом дослідження. Існує
спеціальна наука — риторика, викладається спеціальна дисципліна —
ораторське мистецтво. Але в сучасній літературі з питань спілкування
велика увага приділяється вмінню слухати. Результати досліджень
показують, що достатніми навичками вміння слухати володіє небагато
людей. І. Атватер вказує на те, що слухати дуже важко. Ми насамперед
зайняті власним мовленням. Крім того, якщо людина в процесі діалогу
замовкла» то це ще не означає, що вона слухає. Слухання — активний
процес, що вимагає уваги. Але уточнюючи, оцінюючи чи аналізуючи
інформацію під час діалогу, людина більше уваги приділяє своїм справам,
ніж тому, що їй говорять. Особливо це виявляється в ситуаціях
конфліктного спілкування.

У діалозі нас частіше цікавить те, чи зрозумів нас інший, ніж те, чи
зрозуміли ми його. Це деформує процес спілкування. Найкращий метод
уникнути цього — нерефлексивне слухання. Сутність його полягає у
невтручанні в мову співрозмовника (умовно-пасивне слухання).

Залежно від ситуації під час нерефлексивного слухання можуть виявлятися
підтримка, схвалення, розуміння з допомогою мінімальних відповідей, що
допомагають продовжити бесіду (репліки типу «так», «розумію», «це
цікаво»). Такі нейтральні слова сприяють підтримці розмови, знімають
напруження.

Нерефлексивне слухання доцільно застосовувати в таких ситуаціях.

1. Коли співрозмовник висловлює своє ставлення до якоїсь події.
Психотерапевти застосовують цей метод на початку бесіди. Доцільно
використовувати його у співбесіді під час прийому на роботу, коли
потрібно більше дізнатися про людину, та при проведенні переговорів.

2. У напружених ситуаціях, коли співрозмовник прагне обговорити наболілі
питання, коли він відчуває себе скривдженим або вирішує важливу
проблему.

3. Коди співрозмовникові важко викладати свої проблеми.

4. Коли треба стримати емоції в бесіді з людиною, яка обіймає високу
посаду.

Нерефлексивне слухання навряд чи доцільне в ситуаціях, коли у
співрозмовника немає бажання вести розмову;

коли наше бажання слухати й зрозуміти сприймається як згода, співучасть;
коли цей метод суперечить інтересам співрозмовника й заважає йому
самовиразитися.

Інший метод —рефлексивне слухання. Він полягає в налагодженні зворотного
зв’язку із співрозмовником для того, щоб проконтролювати точність
сприймання інформації. Іноді цей метод називають «активним слуханням»,
оскільки він передбачає активніше використання вербальної комунікації
для підтвердження розуміння інформації. Метод рефлексивного слухання
допомагає з’ясувати наше розуміння почутого для критики та уточнення.

Рефлексивне слухання необхідне для ефективного спілкування у зв’язку з
обмеженнями й труднощами, що виникають у процесі спілкування. Які це
труднощі?

Йдеться насамперед про багатозначність більшості слів. Іноді важко
з’ясувати, що конкретно має на увазі людина, коли вживає певне слово. Не
завжди їй вдається висловити свою думку так, щоб її правильно зрозуміли.
Уточнення може призвести до зворотного результату. Іноді люди починають
розмову не безпосередньо з проблеми, а зі вступу, з якого важко
встановити конкретні наміри. Чим менше людина впевнена в собі, тим важче
їй розкрити головне. Все це свідчить про потребу в умінні слухати
рефлексивне, тобто з’ясовувати реальний зміст бесіди. Виділяється чотири
види рефлексивних відповідей, які використовуються під час бесіди:
з’ясування, перефразування, відображення почуттів та резюмування.

З’ясування — це звернення до співрозмовника за уточненнями. Воно
проводиться з допомогою «відкритих» і «закритих» запитань. «Закриті»
запитання вимагають відповіді типу «так» чи «ні». «Відкриті» змушують
дати розгорнуту або уточнюючу відповідь. Доцільніше користуватися
переважно «відкритими» запитаннями, тому що «закриті» переключають
співрозмовника з позиції пояснюючого на позицію власного захисту, а це
може загострити конфліктну ситуацію.

Мета перефразування — власне формулювання почутої інформації, особливо
коли інформація здається нам зрозумілою. Власне формулювання почутого
підсилює адекватність змісту бесіди.

Відображення почуттів акцентує увагу на емоційному стані співрозмовника,
його ставленні до змісту бесіди. Хоча різниця між почуттями та змістом
повідомлення певною мірою відносна і її не завжди можна чітко визначити,
але у випадках, коли співрозмовник побоюється негативної оцінки, він
може приховувати своє ставлення до певних подій, фактів.

Резюмування є сенс застосовувати під час тривалих бесід, його функція —
підбити підсумки бесіди або поєднати окремі її фрагменти в єдиний
змістовий контекст.

Розглядаючи структуру діалогового спілкування, П. Мі-цич виділяє п’ять
його стадій: початок бесіди, передання інформації, аргументація,
нейтралізація, прийняття рішень. Цим стадіям відповідають п’ять основних
принципів ведення ділових бесід: звернути увагу співрозмовника, збудити
у нього зацікавленість, детально обгрунтувати бесіду, виявити інтереси й
усунути сумніви, втілити інтереси співрозмовника в остаточне рішення.

У бесіді ми виступаємо «посередниками» між конкретною ситуацією і певною
людиною або групою. Тому потрібно орієнтуватися як на співрозмовника,
так і на ситуацію. Ми маємо й певні цілі відносно співрозмовника:
пояснення (лекція, повідомлення), стимулювання ініціативи; формування
або підсилення певного настрою. Відповідно до цього можна виділити такі
види бесід:

професійні бесіди, коли розглядаються спеціальні проблеми без впливу на
почуття;

промови, мета яких — досягнути домовленості щодо спільних дій у процесі
інформації та аргументації. Такі промови впливають як на почуття, так і
на розум та волю. Особливим видом таких бесід є дискусії й дебати;

виступи, що торкаються певної події (вітальні промови, подяки, вступні
слова).

PAGE

PAGE 3

Похожие записи