Реферат на тему:

Спілкування і взаємодія: алогічний підхід

З огляду на повсякденну свідомість, спілкування – це взаємодія між
людьми, або міжлюдська взаємодія. У більшості наукових тлумачень
взаємодія є визначальною (родовою) характеристикою сутності й змісту
спілкування.

Ідея взаємодії є основою уявлень про інтерактивну природу спілкування у
концепціях символічного інтеракціонізму (Дж. Мід, Г. Блумер, М. Кун, Е.
Гофман та ін.), соціального біхевіоризму (А. Бандура, Н. Міллер, Д.
Доллард, Д. Тібо, Г. Келлі, Г. Хоманс), соціально-перцептивного
когнітивізму (К. Левін, Ф. Хайдер, Т. Ньюком, Л. Фестінгер), а також у
теоріях психоаналітичної орієнтації (Г. Салівен, Е. Берн, В. Шутц, М.
Кляйн) та гуманістичної психології й психотерапії (К. Роджерс, Д.
Морено, В. Сатір, Д. Бьюдженталь). Сама по собі широта численних
теоретичних концепцій і підходів до вивчення взаємодії (інтеракції) у
спілкуванні свідчить про принципову багатозначність у розумінні
феноменів та інтеракції.

Б. Ломов указує, що реальний спосіб життя людини включає дві основні
складові – предметно-практичну діяльність та спілкування як „специфічну
форму взаємодії людини з іншими людьми” [17, с. 107]. Поняття
„спілкування” охоплює іншу, ніж діяльність, категорію реально існуючих
відносин „суб’єкт-суб’єкт”, і саме „суб’єкт-суб’єктність” цих відносин
визначає засади механізму „взаємодії”.

О. Леонтьєв також підкреслює, що центральним моментом визначення
спілкування є не „передача інформації”, а взаємодія з іншими людьми як
внутрішній механізм життя колективу. Причому взаємодія розуміється як
обмін ідеями, інтересами тощо, формування установок, засвоєння
соціально-історичного досвіду [17, с. 107]. Взаємодія (інтеракція)
опосередкована спілкуванням, і завдяки йому люди можуть вступати у
взаємодію. Взаємодія, інтеракція, за О. Леонтьєвим, це колективна
діяльність, що розглядається не в сенсі змісту чи продукту, а в плані її
соціальної організації [16, с. 113].

Отже, сутність взаємодії зводиться до спільної, колективної діяльності й
до її соціальної природи та організації. Таке розуміння взаємодії
визначило зміст подальших досліджень спілкування й спільної діяльності
[19; 21; 27], проте, очевидно, тлумачення взаємодії через розкриття її
„спільно-колективних” і „соціально-організаційних” структур та процесів
ще не розкриває сутнісної природи і внутрішнього механізму феномена
взаємодії.

Перспективний підхід до розуміння внутрішньо-сутнісної природи взаємодії
був означений Б. Ломовим. На його думку, конституюючим принципом
взаємодії у спілкуванні є не система перемежованих дій (впливів) кожного
з учасників спілкування, а їх неперервна взаємодія. „Спілкування – це не
додавання, не накладання одна на одну діяльностей, які розвиваються
паралельно („симетрично”), а саме взаємодія суб’єктів, що вступають у
нього як партнери” [17, с. 127]. Б. Ломов підкреслює, що „розрізати”
спілкування, відокремлюючи діяльність одного учасника від діяльності
іншого, неможливо, тому що це означало б відійти від аналізу взаємного
спілкування.

Уявлення про взаємність „взаємодійності” спілкування, сформульоване Б.
Ломовим, має значення не тільки для розуміння природи взаємодії в
спілкуванні, але й для сутнісного розуміння неперервно-неподільної
(континуально-недиз’юнктивної) природи самого спілкування. Б. Ломов
звернув також увагу на те, що „якщо стосовно індивідуальної діяльності
сформульовано принципи і підходи до її вивчення, розроблено схеми її
аналізу й засоби опису, то стосовно спілкування поки що справа
обмежується лише надто загальними положеннями” [17, с. 128].

В останні роки принципи, підходи, засоби вивчення й аналізу спілкування
одержали значний розвиток. Проте проблеми взаємності спілкування, ролі
взаємодії в спілкуванні, співвідношення взаємодії й спілкування
залишаються на маргінесах досліджень. Нам здається, що одним із
найважливіших напрямків вивчення взаємності і взаємодії в спілкуванні є
ідея неадитивності спілкування, чітко сформульовану Б. Ломовим, яка
вказує на необхідність дослідження недиз’юнктивно-континуальної,
процесуально-поліфонічної природи спілкування.

Чимало психологічних досліджень взаємодії між людьми в спілкуванні
виконується в межах соціально-психологічного вивчення спілкування та
спільної діяльності. Для розуміння співвідношення спілкування, взаємодії
і спільної діяльності розглянемо окремі концептуальні моделі спілкування
та спільної діяльності.

Л. Уманський виділив три види спільної діяльності:
спільно-індивідуальну, спільно-послідовну та спільно-взаємодіючу [28, с.
54 – 71]. При спільно-індивідуальній діяльності кожний член групи
виконує свою частку роботи незалежно від інших. Якщо ж спільна
діяльність допускає послідовне виконання окремих дій та процедур різними
членами групи (як на конвейєрному виробництві), то маємо
спільно-послідовну діяльність. Якщо ж спільне завдання виконується за
безпосередньої (і одночасної) взаємодії кожного члена групи з усіма
іншими її членами, то варто говорити про спільно-взаємодіючу діяльність.

Оскільки взаємодія в спілкуванні і спільній діяльності може
здійснюватися в умовах різної інтенсивності зв’язків між людьми, то
деякі структурно-рівневі особливості взаємодії розкриваються в
класифікації рівнів взаємозв’язаності та взаємозалежності учасників
спілкування й спільної діяльності, яку запропоновав М. Обозов [20, с.
20]. У ній виділено шість рівнів взаємозв’язаності та взаємозалежності
партнерів по спілкуванню і спільній діяльності: ізольованість;
взаємозв’язаність, яка передбачається; взаємозв’язаність „мовчазної
присутності”; взаємозв’язаність типу „вплив і взаємовплив”; активна або
дієва взаємозв’язаність людей через засоби спільних дій; колективістська
взаємозв’язаність.

Звичайно, структурні рівні організації спільної діяльності (за Л.
Уманським) або взаємозв’язаність і взаємозалежності (за М. Обозовим) ще
не розкривають внутрішнього механізму взаємодії у спілкуванні та
спільній діяльності. Тому центральне значення для вивчення психологічних
механізмів взаємодії одержують соціально-психологічні дослідження того,
яким є механізм впливу спільної діяльності на спілкування і, навпаки,
якими є механізми впливу спілкування на спільну діяльність [21, с. 6].

Фундаментальні результати соціально-психологічних досліджень
співвідношення спілкування й спільної діяльності отримали радянські й
чехословацькі психологи в циклі праць 1980-х років [19; 21]. Описуючи
логіку досліджень взаємозв’язку спілкування й діяльності, Г. Андреєва і
Я. Яноушек відзначають, що на першому етапі цих досліджень увага
зверталася переважно на дослідження закономірностей детермінації
спілкування особливостями спільної діяльності [19], тобто доводилася
опосредкованість спілкування різними характеристиками спільної
діяльності. Вже тоді було встановлено, що далеко не всі характеристики
спілкування залежать від змісту й рівня розвитку спільної діяльності.
Понад те, з’ясовано, що саме спілкування, „породжене” спільною
діяльністю, часто починає відігравати важливу роль у розвитку самої цієї
діяльності. Тому на цьому етапі досліджень співвідношення спілкування й
спільної діяльності [21] все пильніше вивчалось, яким чином, якою мірою,
у яких формах, якими своїми елементами спілкування може сприяти
подальшому розвитку спільної діяльності та її оптимізації [21, с. 7].

Аналізуючи основні процеси й детермінанти спілкування, що можуть
впливати на взаємодію в спільній діяльності, Г. Андреєва і Я. Яноушек
окреслили кілька напрямків дослідження впливу спілкування на спільну
діяльність [21, с. 10 – 12). Перший напрямок конкретизації загального
механізму полягає в дослідженні, як комунікативні, інтерактивні та
перцептивні процеси впливають на спільну діяльність і стосунки людей.
Другий напрямок аналізу впливу спілкування на спільну діяльність полягає
у виявленні того, як процеси комунікації, інтеракції і перцепції
впливають на рівень розвитку групи або колективу як суб’єкта спільної
діяльності. У цьому зв’язку відзначається, що такий напрямок досліджень
спирається на ідею й концепцію діяльнісного опосередкування
міжособистісних відношень у групі А. Петровського [23; 26]. Третій
напрямок аналізу пов’язаний з вивченням особистості в системі
спілкування та спільної діяльності, причому дослідження процесу
породження й трансформації особистості людини в умовах спільної
діяльності розглядається як ключ до наукового розуміння особистості.

Інший підхід до опису взаємодії в структурі спільної діяльності
подається у праці А. Журавльова [9], який розглядає взаємодію між людьми
як суттєву особливість структури спільної діяльності та основну ознаку в
порівнянні з індивідуальною діяльністю [9, с. 27]. Під взаємодією
розуміється така система дій, при якій дії однієї людини або групи осіб
обумовлюють певні дії інших, а дії останніх, у свою чергу, визначають
дії перших. Відзначається, що взаємодія може мати місце і при виконанні
відносно незалежних індивідуальних діяльностей, проте при цьому вона не
включається в структуру цієї діяльності й не вносить у неї принципових
змін. Очевидно, що такий тип взаємодії відповідає моделі
«спільно-індивідуальної діяльності» (за Л. Уманським [28]).

Спираючись на положення Б. Ломова про те, що взаємодія „ніби пронизує
спільну діяльність, відіграючи організуючу роль” [18, с. 19], А.
Журавльов підкреслює, що структура спільної діяльності складається,
функціонує й розвивається саме через взаємодію її учасників. Завдяки
безпосередній або опосередкованій взаємодії індивідів стає можливим
об’єднання, розподіл і узгодження індивідуальних діяльностей у спільній
діяльності, причому взаємодія „пронизує” всі її етапи, а також її
компоненти, тобто цілі, мотиви, засоби здійснення та результати.

Питання про взаємодію розглядається в зв’язку з психологічною структурою
спільної діяльності, що потребує вирішення проблеми одиниць
психологічного її аналізу. Один із стратегічних підходів до аналізу
спільної діяльності полягає в її дослідженні з позиції психологічної
теорії діяльності. Згідно з О. Леонтьєвим, макроструктурними одиницями
людської діяльності є сукупність дій, що виділяються у зв’язку з їхніми
мотивами, що спонукають, та дій, спрямованих на досягнення цілей та
операцій як конкретних засобів дій. Проте, як справедливо зазначає А.
Журавльов, схема структурного аналізу індивідуальної діяльності
недостатня для опису будови спільної діяльності [9, с. 28], оскільки
будь-яка індивідуальна діяльність, якою б важливою вона не була,
стосовно спільної діяльності залишається частиною цілого і, незважаючи
на відносну самостійність, перебуває під суттєвим впливом цілого.

Спільна діяльність як єдина, цілісна система виникає насамперед у
результаті встановлення соціальних зв’язків між індивідами та реалізації
їхніх суспільних відносин у процесах об’єднання, функціонального
розподілу та узгодження діяльності індивідів (а ці процеси стають
можливими завдяки взаємодії індивідів один з одним). Тому за „одиницю”
психологічного аналізу, що розкриває якісну специфіку спільної
діяльності (так само, як предметна дія розкриває специфіку
індивідуальної), А. Журавльов пропонує цільову або предметно-спрямовану
взаємодію між людьми (а також і між індивідуальними діяльностями).
Цільова взаємодія в спільній діяльності призводить до виникнення певної
спільності індивідів, завдяки якій формується колективний суб’єкт, що
характеризується цілісністю та спроможністю до спільного функціонування.

Незважаючи на продуктивність принципового положення про неможливість
зведення структури спільної діяльності до структури індивідуальної
діяльності й на широкі перспективи дослідження взаємодії за її проявами
в соціально-колективній, макроцілісній структурі спільної діяльності,
сутнісний зміст і феноменологія взаємодії в спілкуванні та спільній
діяльності залишаються недостатньо розкритими. Це констатує й А.
Журавльов, який на завершення проведеного ним аналізу проблеми взаємодії
в спілкуванні та спільній діяльності визнає, що „у соціальній
психології… категорія взаємодії досліджена недостатньо, не виділені
соціально-психологічні характеристики, які б дозволяли її конкретно
оцінювати й описувати практичну взаємодію людей” [9, с. 28; 21, с. 47 –
55; 27].

Зрозуміло, що наукове вирішення проблеми співвідношення взаємодії й
спілкування потребує розробки кардинальних – і парадигмальних – схем та
підходів, і одними з прообразів конструктивно-евристичного й
теоретико-методологічного вирішення цієї проблеми нам здаються
методологічні підходи Н. Казаринової [10] і Г. Ковальова [11; 12; 13].

Розглядаючи аналітичні моделі міжособистісної комунікації,
міжособистісної взаємодії й розкриваючи логіку наукового вивчення
феномена спілкування, Н. Казаринова показує, що на перших етапах
спілкування досліджувалося як процес комунікації, тобто як процес
передачі інформації. Потім спілкування стали вивчати як процес „впливу”,
спрямованого на певні цілі, який має структуру та організацію і
забезпечує певні результати. Подальші дослідження проводилися в плані
вивчення міжособистісних стосунків і феноменів міжособистісної
взаємодії.

Н. Казаринова виділила три моделі міжособистісної комунікації, що
розкривають логіку взаємовідносин концепцій спілкування як комунікації,
впливу й взаємодії [10, с. 18 – 19]. Лінійна модель зображує комунікацію
як дію, зміст якої – передача і прийом інформації; суть її в тому, що
відправник кодує ідеї та почуття у певний вид повідомлення й потім
відправляє його одержувачу, використовуючи певний канал (мова, письмове
повідомлення тощо). Лінійна модель розглядає комунікацію як однобічний
процес – від відправника до одержувача; причому одержувач постає як
об’єкт впливу. Такий засіб передачі повідомлень характерний для
письмово-текстової комунікації, засобів технічної й масової комунікації
або для спілкування, у якому партнер виступає як об’єкт впливу.

Інтерактивна модель припускає почерговий взаємовплив партнерів
спілкування, що перетворює лінійну схему комунікації на колову, циклічну
(внаслідок цього виникає зворотний зв’язок між партнерами).

Якщо лінійно-„передавальна” й інтерактивно-циклічна моделі трактують
комунікацію як послідовність адитивно-дискретних актів, що мають початок
і кінець, то трансакційна модель трактує комунікацію як процес
одночасного відправлення й одержання повідомлень комунікаторами. У
кожний момент спілкування партнери одержують повідомлення та впливи від
іншої людини, розуміють їх і реагують на повідомлення й поведінку
партнера та водночас формують власні думки й почуття, повідомляють про
них співрозмовникові й впливають на нього словами, діями і змістом своєї
поведінки. Н. Казаринова вказує, що ця модель дозволяє побачити, що
дискретний акт комунікації важко відокремити від подій, що йому
передують та йдуть за ним, і тому комунікація є процесом, у якому люди
формують відносини, взаємодіючи одне з одним.

Розділяючи уявлення Н. Казаринової про взаємодію як синхронне й
двопланове сприйняття та розуміння партнерами одне одного та про їх
взаємовплив, необхідно відзначити, що цей феномен майже не досліджений у
сучасній психології спілкування, а, отже, не досліджується і ядро
механізму взаємодії в спілкуванні. Уявлення ж про те, що дискретний акт
комунікації важко відокремити від подій, що йому передують та йдуть за
ним, обумовлює необхідність понадкаузального й транстемпорального
розуміння спілкування, що потребує розробки нових теоретичних і
методичних підходів до розуміння контекстуально-подійної,
недиз’юнктивно-холістичної, процесуально-органічної й
семантико-поліфонічної природи взаємодії у спілкуванні й самому феномені
спілкування.

Слід зазначити, що розуміння трансакції у цій моделі виходить за рамки
уявлення про транзакції у психотерапевтичній системі Е. Берна [3; 4],
оскільки бернівські транзакції є адитивно-дискретними інтеракціями (що
структурують взаємодію як гру за певним сценарієм), а не є подійними
взаємодіями, що мають недиз’юнктивно-контекстуальну,
поліфонічно-холістичну природу. Можливо, буде адекватніше позначати
феномени справжньої взаємодії поняттями типу мета-акції, екзистенційної
акції тощо. Втім, поняття трансакції може бути й більш адекватним, якщо
під „трансовістю” розуміти не просту інтеракційність (як у концепції Е.
Берна), а буттєво-подійну трансовість, що описується й досліджується в
руслі уявлень трансперсональної психології.

Фундаментальну методологічну концепцію, що розкриває особливості
психології впливу та взаємодії, розробив Г. Ковальов [11; 12; 13]. Під
впливом, у широкому значенні слова, він розуміє „…процес (фізичний,
хімічний, біологічний, символічний), що реалізується в ході взаємодії
двох або більше систем, результатом якого є зміна стану хоча б одного з
них. Ефектом психологічного впливу щодо людини є зміна її суб’єктивних
характеристик (потреб, установок, відношень, спроможностей, діяльності,
поведінки) в результаті взаємодії цієї людини із системою, що комуніціює
із нею” [13, с. 5].

Розглядаючи проблему впливу та взаємодії в широкому методологічному
контексті, Г. Ковальов виявив парадигмальний зміст категорій впливу і
взаємодії та в результаті глибокого методологічного аналізу виділив три
парадигми психологічної науки, що втілюють сутність і потенціали трьох
стратегій психологічного впливу. У першій – „об’єктній” (або
„реактивній”) парадигмі людина та її психіка в цілому розглядаються як
пасивний об’єкт впливу зовнішніх умов і як продукт цих умов. Друга –
„суб’єктна” (або „акціональна”) парадигма випливає з уявлення про
активність людини й індивідуальну вибірковість психічного відображення
зовнішніх впливів, де суб’єкт сам здійснює перетворюючий вплив на
психологічну інформацію, яка надходить до нього ззовні. Третя –
„суб’єкт-суб’єктна” (інтерсуб’єктна) або діалогічна парадигма розглядає
психіку як відкриту систему, що перебуває в постійній взаємодії зі
світом та людьми, причому має внутрішній і зовнішній контури
регулювання. Таке розуміння психіки дозволяє розглядати її як
багатомірне й „інтерсуб’єктне” за своєю природою утворення [13, с. 9].

Важливо, що „об’єктна” і „суб’єктна” парадигми втілюють у собі ідеологію
монологічного світогляду – наукового й життєвого, а інтерсуб’єктна є
парадигмою діалогічного світорозуміння й світовідношення.

Відповідно до уявлень про „об’єктну” і „суб’єктну” парадигми у
психологічній науці можна говорити про „об’єктний” і „суб’єктний”
впливи, але не про „інтерсуб’єктний” вплив, оскільки інтерсуб’єктні
феномени завжди є феноменами взаємодії, а не впливу. Так само в рамках
психології некоректно говорити про „об’єктну” і „суб’єктну” взаємодію.
Отже, психологія впливу грунтується на монологічній установці
світорозуміння, а психологія взаємодії стверджує діалогічне
світорозуміння й діалогічне світовідношення.

Високо оцінюючи методологічні ідеї Г. Ковальова про співвідношення
впливу як феномена монологічної парадигми й взаємодії як феномена
діалогічної парадигми, варто сказати, що у концепції трьох парадигм (і
трьох рівнів) психологічного аналізу сутність й природа взаємодії
розкриваються скоріш на зовнішньо-макрофеноменологічному, ніж на
внутрішньо-мікрофеноменальному рівні екзистенційно-онтологічного
аналізу.

Розглянуті концепції та моделі розуміння взаємодії (у контексті
спілкування і спільної діяльності) дають підстави виокремити три підходи
до проблеми природи взаємодії. Перший полягає в побудові схем взаємодії
(і спільної діяльності), виходячи з ідеї структури індивідуальної
діяльності і зведенні взаємодії до тієї чи іншої суми індивідуальних
діяльностей. Логіка цього підходу відповідає уявленню про
„спільно-індивідуальну діяльність” (за Л. Уманським),
лінійно-передавальну модель комунікації (Н. Казаринової та ін.),
„об’єктну” парадигму розуміння психологічного впливу (за Г. Ковальовим),
нарешті, логіку першого етапу соціально-психологічних досліджень
спільної діяльності і впливу спільної діяльності на міжособистісне
спілкування (дослідження соціальних психологів під керівництвом Г.
Андреєвої) [19].

Другий підхід до вирішення проблеми взаємодії полягає в постулюванні й
конституюванні первинності соціальної макроструктури спільної
діяльності, цілісна архітектоніка якої задає особливості процесів
взаємодії й індивідуальних діяльностей як внутрішніх мікроструктур
спільної діяльності. Логіка другого підходу лежить в основі уявлень про
„спільно-послідовну діяльність” (за Л. Уманським), інтерактивно-циклічну
модель комунікації (за Н. Казариновою), „суб’єктну” парадигму
психологічного впливу (за Г. Ковальовим), теорію діяльнісного
опосередкування міжособистісних стосунків у групі та колективі (А.
Петровського та ін.), зміст другого етапу соціально-психологічних
досліджень взаємовпливу спілкування і спільної діяльності (Г. Андреєва
та ін.) [21], нарешті, про соціально-колективну макроструктуру спільної
діяльності (в єдності її цільового й предметного компонентів) як
„одиницю” психологічного аналізу спільної діяльності (А. Журавльов) [9].

Третій підхід до вирішення проблеми взаємодії полягає в розвитку
внутрішньо-сутнісного, інтерсуб’єктно-інтерперсонального,
недиз’юнктивно-процесуального розуміння природи міжлюдської взаємодії.
Логіка цього підходу (певним чином) відповідає уявленням про
„спільно-взаємодіючу діяльність” (за Л. Уманським), трансакційну модель
комунікації (за Н. Казариновою), „інтерсуб’єктну” парадигму
психологічних впливів-взаємодій (за Г. Ковальовим), ”метаатрибутивну”
підструктуру особистості (за В. Петровським) [24; 25]. Проте, найглибші
потенціали такий підхід до проблем міжлюдської взаємодії розкриває в
контексті уявлень сучасної філософії діалогу (М. Бахтіна, М. Бубера, В.
Біблера, С. Франка та ін.) [1; 2; 5; 6; 30; 31] й психології діалогу (Т.
Флоренська, Г. Ковальов, А. Копйов, А. Орлов, Г. Дьяконов та ін.) [7; 8;
11; 12; 13; 14; 22; 29).

Вихідна ідея діалогічного підходу полягає в тому, що, говорячи словами
М. Бубера, „в початку усього – відносини” і ці відносини розуміються як
діалогічні [6]. В діалозі виділяються полярні стани „Я-Ти” і „Я-Воно”,
що розглядаються як первинні установки людського буття, завдяки яким
воно звернене до самої людини та інших людей. „Я-Ти” стан розуміється як
установка природного зв’язку, а „Я-Воно” – це стан природної
окремішності. Здорове існування людини є ритмічним чергуванням цих
протилежних станів буття. Напруга між зв’язком та відокремленістю є
фундаментальним і суттєвим моментом концепції діалогу. Для кожного його
учасника інша людина є ціллю й цінністю, а не засобом або умовою його
власного буття.

„Я-Ти” відносини будуються на глибокому переживанні „іншості” –
унікальності й цілісності – партнера по діалогу [6]. Це переживання
взаємне, воно повертається до іншої людини, внаслідок чого створюється
загальний досвід спільного буття („спів-буття”). Досвід „співбуття” є
досвідом „зустрічі” як унікального процесу взаємо- та саморозкриття
учасників діалогу. Хронотопом „зустрічі” є простір «Я – Ти – Тут –
Тепер”, у якому розгортаються зміни сприймання себе, іншої людини й
світу (зокрема, змінюються відчуття простору й часу, емоції, смисли,
цінності, тілесні відчуття).

„Я-Воно” стан пов’язаний з цільовою спрямованістю, а тому інша людина
стає (більш чи менш) засобом досягнення цілей і відчуває відносини
об’єктивації, використання. Фокусування на меті перетворює іншу людину
на побічний, вторинний продукт; фокусування на завданні, а не на
відносинах, на думку М. Бубера, перетворює іншу людину на тло, а фігурою
стає завдання, мета.

Сучасні американські дослідники – Р. Хікнер, Л. Джейкобс, М. Фрідман
[32] – відрізняють „Я-Ти” установку як діалогічний прояв від „Я-Ти”
моменту як найповнішого та глибинного здійснення діалогу, який становить
єдність „Я-Ти” і „Я-Воно” моментів, що чергуються. Слід відзначити, що
діалог є багатопланово парадоксальним явищем; один із проявів цієї
парадоксальності полягає в тому, що „Я-Ти” момент не можна розуміти як
певну ідеальну, високу мету, якої слід досягати в діалозі. Як тільки я
роблю „Я-Ти” момент метою, то – парадоксально! – я починаю перетворювати
можливості „Я-Ти” моментів на реальність моментів „Я-Воно”. Досягнення
„Я-Ти” моменту не можна ставити безпосередньою метою взаємодії (тобто
метою в прямому розумінні слова), але можна – опосередковано –
підготувати певний „ґрунт” для того, щоб це могло здійснюватися.
Парадоксальність діалектики діалогу проявляється в тому, що
безпосередність має бути… опосередкованою, а опосередкованість… може
перетворитися на безпосередність. Істинність зустрічі людини з людиною в
діалозі відбувається через взаємну відкритість, через „благовоління”,
схоже з Божою благодаттю.

Серцевиною діалогічного підходу є уявлення про цілісність особистості,
яка проявляється в процесуальному осягненні сутності даної унікальної
особистості завдяки інтеграції багатоманітних сторін, ракурсів буття
особистості й, перш за все, у обріях інтрапсихічного, інтерперсонального
та трансперсонального (онтологічного) вимірів. Постійною спокусою для
психолога й терапевта є розтин досвіду досліджуваного або клієнта на
різні психологічні компоненти і фактори та їх відповідна діагностика й
подальше опрацювання, яке, звичайно, завжди є локальним. Однак
діалогічне уявлення про цілісність особистості та її численні
екзистенційні прояви не тільки не виключає, але й обов’язково передбачає
виокремлення „незлито-неподільних” компонентів, які створюють
органічно-холістичну, поліфонічно-процесуальну цілісність.

Саме „незлитість-неподільність” органічних компонентів діалогу є однією
з центральних особливостей діалогічної взаємодії, яку можна позначити як
парадоксально-процесуальне поєднання дискретності-диз’юнктивности та
континуальності-недиз’юнктивності діалогу. Сутність діалогу не в
механічному злитті полюсів „Я” і „Ти”, а у створенні
напружено-динамічного чергування цих „незлитно-неподільних” модусів
діалогу в просторі „Між”. Подвійні буберівські слова „Я-Ти” і „Я-Воно”
чітко виражають новизну та кардинальність діалогічного світогляду,
оскільки вказують на принципову континуальність-недиз’юнктивність
взаємовідносин між „Я” і „Ти”. Дефіси, що містяться у цих подвійних
словах, є не тільки синтаксичними, але й символічно-смисловими, бо
позначають співбуттєво-смисловий простір „Між” як форму реальності та
простір об’єктивованої дійсності „Поза” (суб’єктом).

Ідеї континуальності-недиз’юнктивності та поліфонічності-процесуальності
діалогу є центральними в гуманітарно-культурній,
екзистенційно-онтологічній концепції М. Бахтіна, який переконаний, що
„бути – виходить, спілкуватися діалогічно”, причому „один голос нічого
не закінчує й не вирішує. Два голоси – мінімум життя, мінімум буття” [1,
с. 294]. Буття „іншого” поза мною й усередині мене є для М. Бахтіна
онтологічною умовою буття людського „Я”, причому важливо те, якою мірою
„інший” в мені є у формах „Не-Я”, „мого іншого Я” і „Над-Я” (тобто буття
в мені, що чимось більше за мене в мені). У якості основних структур
самосвідомості й образу „Я” М. Бахтін виділяє образи „Я-для-себе”,
„Я-для-іншого” і „Інший-для-мене” та підкреслює, що „мені не дано моїх
часових і моїх просторових меж, але інший даний цілком”, з чим пов’язана
наявність у „мене” „надлишку бачення” стосовно іншого. “Надлишок
бачення“ можна розглядати онтолого-антропологічним проявом феномена
„позаперебувальності” („вненаходимости”), що відіграє фундаментальну
роль у концепції діалогу М. Бахтіна. „Позаперебувальність” споконвіку
визначається існуванням іншої людини, іншого „Я”, тобто того „Ти”, що
притаманне моєму „Я” та органічно необхідно для буття мого „Я”. Без „Ти”
іншої людини моє „Я” втрачає укоріненість у бутті й зміст свого
існування. Тільки позиція „позаперебувальності” відкриває моє „Я” для
„Тебе”, тільки „позаперебувальність” дозволяє „Мені” „обіймати” „Тебе”,
а „Тобі” – „Мене”. Завдяки „позаперебувальності” „Я” можу сприймати
„Тебе” у всій твоїй істинності – цілісно, замкнуто, завершено, а „Ти”
цілісно й завершено сприймаєш „Мене”. Відтак кожен з нас приймає й
підтверджує буття іншого в його первинності, абсолютності, цілісності й
самобутності. Механізм „позаперебувальності” пов’язаний з фізикою
міжлюдського сприйняття та геометрією взаємного позиціювання людей у
просторі. Проте сутність феномена „позаперебувальності” полягає в тому,
що вона становить собою „люблячу та напружену” спрямованість до іншої
людини як до людини у всій її істинності й унікальності.

Уявлення про „позаперебувальність” органічно поєднане з
самототожністю-несамототожністю людини самій по собі, оскільки й
стосовно самої себе людина спроможна посідати позицію
„позаперебувальності”, тому що „людина ніколи не збігається із самою
собою. До неї не можна застосувати форму тотожністі А=А. …Справжнє
життя особистості відбувається в точці цієї розбіжності людини із самою
собою” [1, с. 100]. Внаслідок „позаперебувально”-несамототожньої природи
людини її буття набуває властивості відкритості, незавершеності,
свободи, відповідальності, процесуальності, подійності, суб’єктності,
парадоксальності, універсальності, унікальності, інтенціональності,
поліфонічності тощо.

Внаслідок моєї інтенційної спрямованості до іншої людини в кожному моєму
слові, у кожному моєму висловленні, у кожної моїй інтонації – взагалі в
моєму голосі! – реально, істотно й неодмінно присутня ця інша людина. І
якщо з погляду здорового глузду й повсякденної свідомості, а також з
погляду лінійно-передавальної й інтерактивно-циклічної моделей
спілкування і впливу будь-яке слово, будь-яке висловлення, будь-який рух
безроздільно й цілком належать людині, що говорить і діє (суб’єкту, що
впливає), то з діалогічної, бахтінської точки зору, всі слова, вислови
та рухи великою мірою визначаються присутністю і впливом співрозмовника,
а тому значною мірою спів-належать цьому співрозмовникові. Отже, голос
кожного співрозмовника містить у собі два голоси – власний і голос
партнера. Незлито-неподільна спів-присутність двох голосів – свого
голосу й голосу партнера, голосу „Я” і голосу „Ти” – в одному голосі, у
голосі кожного із співрозмовників й виражає сутність ідеї й поняття
„двоголосся” М. Бахтіна. Очевидно, що поняття ”двоголосся” глибоко й
узагальнено виражає антиномічно-парадоксальну природу взаємодії в
людському спілкуванні.

Антиномічна логіка лежить і в основі релігійно-філософського світогляду
С. Франка. В одній зі своїх праць він прямо стверджує, що „буття в самій
своїй природі антиномічне” [30, с. 435]. Онтологічною засадою
антиномічності буття є наявність „Я” і „Не-Я”, тобто світу
самосвідомості й світу предметного (із сферою ідей). Розкриваючи
взаємодоповнювальність „Я” і „Не-Я”, філософ відзначає, що те, що
„ззовні є два, зсередини розкривається в своїй останній глибині, як одне
або як таке, що випливає з одного” [31, с. 267]. Обгрунтовуючи
метафізичний монізм буття, С. Франк вказує, що незбагненна всеєдність є
тією першоосновою буття, тим „першожиттяям”, тим „осередком”, у якому
все сходиться, конвергує і з якого усе виходить. Водночас всеєдина
першооснова одвіку двоїста, але ця „одвічна двійця” є „одвічно
нероздільною єдністю”, тобто справжньою антиномією, що несе в собі
втілення розходження в єдиному.

Антиномічна метафізика С. Франка охоплює будь-які онтологічні й
гносеологічні протилежності – єдність і множину, дух і тіло, життя і
смерть, вічність і час, добро і зло, Творця і творіння тощо. У
співвідношенні будь-яких протилежностей логічно роздільне, засноване на
взаємному запереченні, водночас є внутрішньо злитим; протилежності
пронизують одна одну; при цьому одне не є інше й у той же час воно є цим
іншим. „І тільки з ним, у ньому, й через нього є те, що воно справді є у
своїй останній глибині і повноті. У цьому й полягає антиномічний
монодуалізм всього існуючого” [31, с. 315], – підкреслює С. Франк.

Іншим началом антиномічності людського буття є відношення „Я” до „Ти”,
що С. Франк розуміє не як відношення предметного пізнання, а як
безпосередньо-інтуїтивне життєво-онтологічне відношення, що виникає
вперше не у зовнішньому сприйнятті, спілкуванні й
пізнавально-об’єктивуючій рефлексії, а у споконвічно-первинній,
„данно-заданій” єдності „Я” і „Ти”. „Я” і „Ти” взаємно конституюють одне
одного й у відриві одне від одного є неповними і неістинними, тому до
зустрічі „Я” і „Ти” не існує ніякого готового, „даного” „Я”, воно
породжується, виявляється й формується тільки у відносинах з „Ти”.

За С.Франком, трансцендентно-онтологічне „Я”, що є одним із
„незлито-неподільних” полюсів діалогічного „Я-Ти” відношення, не
розміщується усередині тіла і не перебуває в жодній
матеріально-просторовій точці поза тілом індивіда; воно постає як
позапросторове утворення, як невичерпна безодня, що йде в серцевину
споконвічного буття людини й світу. „Я” як самобуття перебуває „ніде й
скрізь”, воно скінченне й нескінченне, споконвічне й довічне, іманентне
й трансцендентне, унікальне й універсальне. „Я” як самобуття перебуває
на межі, у точці переходу – від об-меженості до понад-межності, від межі
– до поза-межності, біля початків самопородження, самотрансформації,
самоодкровення.

Трансцендування, актуалізація інтенційності й потенційності власного
самобуття, вихід за межі власного „Я” здійснюються насамперед і
найглибше в спілкуванні з іншою людиною, у діалозі з „Ти”. С. Франк
солідарний з М. Бубером, М. Бахтіним та іншими діалогічними мислителями
й екзистенційно-онтологічними філософами в тому, що дійсність „Ти”
ніколи не є об’єктом, який пасивно-випадково потрапляє в поле моєї уваги
та впливу. „Ти” відкривається переді мною так само, як і я відкриваю
себе назустріч „Ти”. Це взаєморозкриття стає не просто відкриттям, що
чинить пізнаючий суб’єкт, але є справжнім одкровенням „Я” і „Ти” як
подією глибинного взаємопроникнення, у якому – незбагненно! – осягається
таємна сутність „Я” і „Ти”.

Віднайдення себе через взаємо-одкровення відбувається в будь-який момент
спілкування „Я” і „Ти” і ніколи не завершується, не вичерпується. У
спілкуванні з „Ти” моє безпосереднє самобуття зустрічається зі своєю
сутністю за межами власних меж і пізнає щось сутнісно подібне собі за
межами самого себе. З іншого боку, виходячи за свої межі, моє „Я”
відчуває і переживає як щось, а вірніше хтось, сутнісно подібний мені,
зустрічається зі мною і входить, проникає в мою істоту.

Отже, зрозуміло, що філософсько-онтологічні концепції М. Бубера, М.
Бахтіна і С. Франка про діалог та взаємини „Я” і „Ти” є самобутніми й
оригінальними. Однак спільне в них те, що вони виходять з
екзистенційно-онтологічного, інтенційно-трансцендентного,
антиномічно-парадоксального розуміння природи людини та її спілкування і
взаємодії з іншими людьми. Такий підхід відкриває можливість вивчення й
дослідження багатьох глибинних особливостей і нетрадиційних
закономірностей людського буття та міжлюдської взаємодії:
позаперебувальності, двоголосся, амбівалентності, поліфонічності,
холістичності, процесуальності, недиз’юнктивності, парадоксальності
тощо.

Ми бачимо, що науково-теоретичний аналіз співвідношення спілкування та
взаємодії відкриває значні потенціали й перспективи розуміння й
дослідження психології спілкування, діяння та взаємодії з точки зору
інтерсуб’єктно-діалогічних, антиномічно-парадоксальних,
двоголосо-недиз’юнктивних концепцій та уявлень. Це переконує в тому, що
подальший розвиток науково-психологічних досліджень сутності і природи
діяння і взаємодії потребує не тільки розробки суб’єктно-діяльнісних і
структурно-функціональних схем аналізу спілкування та взаємодії, але й
створення теоретичних підходів і практичних методів дослідження
спілкування і взаємодії, що виходять з інтерсуб’єктно-діалогічної
парадигми, з інтерсуб’єктно-діалогічної перспективи у розумінні й
дослідженні спілкування та взаємодії.

Література:

1. Бахтин М. М. Проблемы поэтики Достоевского. – М.: Советская Россия,
1979. – 320 с.

2. Бахтин М. М. Эстетика словесного творчества. – М.: Искусство, 1979. –
424 с.

3. Берн Э. Игры, в которые играют люди. Психология человеческих
взаимоотношений. Люди, которые играют в игры. Психология человеческой
судьбы. : Пер. с англ. ( Общ. ред. М. С. Мацковского). – М.: Педагогика,
1988. – 400 с.

4. Берн Э. Трансактный анализ и психотерапия: Пер. с англ. – СПб.:
Изд-во “Братство”, 1992. – 224 с.

5. Библер В. С. От наукоучения – к логике культуры: Два философских
введения в двадцать первый век. – М.:Изд. полит. литературы, 1991. – 413
с.

6. Бубер М. Два образа веры. – М.: Республика, 1995. – 468 с.

7. Дьяконов Г. В. Психологія духовності і діалог //Діалог. Збірник
наукових праць. Психологія і педагогіка. За ред. С. Д. Максименка. –
Київ-Кіровоград: РВЦ КДПУ ім. В. Винниченка, 2001, Вип. 2. – с. 173
–186.

8. Дьяконов Г. В. Экзистенциально-онтологическая концепция диалога. //
Психология общения: социокультурный анализ. Материалы Международной
конференции ( Ростов-на-Дону, 30 октября – 1 ноября 2003 г.). / Под ред.
А. А. Бодалева, П. Н. Ермакова, В. А. Лабунской. – Ростов-на-Дону:
Изд-во Ростовского госуниверситета, 2003. – с. 114 – 116.

9. Журавлев А. Л. Совместная деятельность как объект
социально-психологического исследования. //Совместная деятельность:
Методология, теория, практика. – М.: Наука, 1988. – с. 19 – 36.

10. Казаринова Н. В. Теория межличностного общения как междисциплинарное
знание//Куницына В. Н., Казаринова Н. В., Погольша В. М. Межличностное
общение. Учебник для вузов. – СПб.: Питер, 2001. – с. 12 – 29.

11. Ковалев Г. А. Три парадигмы в психологии – три стратегии
психологического воздействия.// Вопросы психологии, 1987, № 2. – с. 41-
49.

12. Ковалев Г. А. Психология воздействия. Автореферат диссертации на
соискание ученой степени доктора психологических наук. – М. : Изд-во НИИ
ОПП АПН СССР, 1991. – 56 с.

13. Ковалев Г. А. О системе психологического воздействия. (К определению
понятия). // Психология воздействия (проблемы теории и практики): Сб.
науч. трудов / АПН СССР, НИИ общей и педагогической психологии. / Ред.
Бодалев А. А. – М., 1989 – 153 с.

14. Копьев А. Ф. Психологическое консультирование: опыт диалогической
интерпретации // Вопросы психологии, 1990. — № 3 – с. 17 – 25.

15. Леонтьев А. Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Политиздат,
1975. – 304 с.

16. Леонтьев А. А. Общение как объект психологического исследования.
//Методологические проблемы социальной психологии. – М.: Наука, 1975. –
с. 106 – 123.

17. Ломов Б. Ф. Психические процессы и общение // Методологические
проблемы социальной психологии. – М.: Наука, 1975. – с. 106 – 123.

18. Ломов Б. Ф. К проблеме деятельности в психологии // Психологический
журнал, 1981.- Т. 2, №5. – с. 3 – 22.

19. Межличностное восприятие в группе. // Под ред. Г. М. Андреевой, А.
И. Донцова. – М.: Изд-во МГУ, 1981.

20. Обозов Н. Н. Модель регуляции совместной деятельности // Социальная
психология. – Л.: 1979.- с. 125 – 139.

21. Общение и оптимизация совместной деятельности / Под ред. Г. М.
Андреевой, Я. Яноушека. – М.: Изд-во МГУ, 1987 – 302 с.

22. Орлов А. Б. Триалогический подход в психологическом
консультировании. //Вопросы психологии, 2002, № 2, с. 3-21.

23. Петровский А. В. Личность. Деятельность. Коллектив. – М.:
Политиздат, 1982. – 255 с.

24. Петровский В. А. К пониманию личности в психологии // Вопросы
психологии, 1981, № 2. – с. 40 – 46.

25. Петровский В. А. Личность в психологии: парадигма субъектности. –
Ростов-на-Дону: Изд-во « Феникс», 1996.- 512 с.

26. Психологическая теория коллектива. Под ред. А. В. Петровского. – М.:
Педагогика. – 240 с.

27. Совместная деятельность: Методология, теория, практика. – М.: Наука,
1988. – 230 с.

28. Уманский Л. И. Методы экспериментального исследования
социально-психологических феноменов.// Методология и методы социальной
психологии. Под ред. Е. В. Шороховой. – М.: Изд-во «Наука», 1977. – с.
54 – 71.

29. Флоренская Т. А. Диалог в практической психологии. – М.: Институт
психологии АН СССР, 1991. – 244 с.

30. Франк С. Л. Сочинения. – М.: Правда, «Вопросы философии», 1990. –
607 с.

31. Франк С. Л. Реальность и человек. – М.: Республика, 1997. – 479 с.

32. R. Hуkner, L. Jakobs. The healing relations. Dialog-gestalt
approach. – San-Diego: Gestalt journal press, 1995. – 255 p.

33. Дьяконов Г. Спілкування і взаємодія: діалогічний підхід // Соціальна
психологія. — 2004. — № 3 (5). — C.82-96

34. www.politik.org.ua

Похожие записи