.

Самоставлення як один із ефективних компонентів розвитку самосвідомості особистості в сучасних умовах (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
409 3901
Скачать документ

Реферат на тему:

Самоставлення як один із ефективних компонентів розвитку самосвідомості
особистості в сучасних умовах

 

Категорія “ставлення” загальна і, на перший погляд, проста “абстракція
світу”, якою вільно оперують філософи, психологи, соціологи, математики,
лінгвісти та інші дослідники. Ставлення – це ключове поняття всесвіту
[3].

Ефективність вивчення даної проблеми залежить від результатів досліджень
загальнотеоретичних і методологічних проблем психології
(К.О.Абульханова-Славська, Б.Г.Ананьев, Л.С.Виготський, Г.С.Костюк та
ін.); досліджень проблем загальної, вікової, соціальної та педагогічної
психології; проблем самосвідомості й пізнання людьми один одного,
проблем педагогічного спілкування, мотивації та соціальної регуляції
поведінки

(Г.М. Андрєєва, О.О.Бодальов, І.Д.Бех, Л.І.Божович, М.Й.Боришевський,
І.В.Дубровіна, О.В.Киричук, Т.М.Титаренко, С.П.Тищенко, П.Р.Чамата,
В.А.Ядов та ін.)

У сучасній психологічній науці загальноприйнятою є теза про те, що
категорія “ставлення” є найбільш змістовною для визначення конкретної
особистості. Психологи, які плідно займалися питанням ставлення
особистості

(Л.І.Божович, В.М.Мясищев, Д.Н.Узнадзе, В.А.Ядов та ін.), виходили із
відомого положення Б.Г.Ананьєва про роль ставлення людини до себе як
найважливішого фактору виникнення і стабілізації єдності особистості
[1].

Психологічна природа ставлення достатньо складна і різноманітна. Одні
дослідники (В.Н. Мясищев, В.А. Ядов) пов’язують її з активністю, інші

(Л.І. Божович, Ю.А.Приходько, Г.І.Щукина, Н.А.Морозова, В.С.Мухіна) – з
емоційною сферою, з формою психічної діяльності, найбільш представленою
у мотиваційно-емоційній сфері особистості (К.А. Альбуханова-Славська,

А.Н. Леонтьев, Е.Л.Рубинштейн). Найчастіше ставлення розглядають як
мотиваційно-емоційну спрямованість активності особистості (В.К. Вилюнас,
С.П. Крягжде, В.Н. Мясищев, Е. У Ширяев, В.А. Ядов, С.Г. Якобсон).

Найбільш глибокий і багатосторонній аналіз проблем ставлення здійснено в
працях В.М. Мясищева, який розглядає дане поняття як базову категорію
психології і як вихідну одиницю психологічного аналізу [7].

Розглянемо більш детальніше, що ми розуміємо під феноменом
«самоставлення» як одного із ефективних компонентів розвитку
самосвідомості особистості в сучасних умовах.

При різних поглядах на природу самоставлення ми перш за все базовою
вважаємо філософську позицію, відповідно до якої дана проблема
розглядається як невід’ємна частина проблеми свідомості. Виокремлюючи
своє “Я”, ми можемо споглядати себе як дещо самостійне по відношенню до
самого себе, виділити себе як суб’єкта своїх дій. Саме в цьому
відображається міра усвідомленості себе і рівень зрілості в цілому.

У роботах, присв’ячених вивченню самосвідомості [5,10,11,12,13 та ін.],
використовується поняття Я-концепція, яке тісно пов’язане з категорією
«самоставлення». Цим терміном прийнято позначати сукупність усіх уявлень
індивіда про себе. При цьому описову складову Я-концепції називають
образом «Я»; складову, пов’язану зі ставленням до себе або окремих своїх
якостей – самооцінкою; сукупність власних самооцінок – як прийняття
себе; поведінкові реакції, викликані образом “Я” та самоставленням
утворюють поведінкову складову Я-концепції.

Таким чином, самосвідомість є утворенням, що складається з трьох
компонентів: когнітивного, афективного, поведінкового, котрі мають
відносну незалежну логіку розвитку, однак у своєму реальному
функціонуванні виявляють взаємозв’язок.

У сучасній психології відсутній єдиний підхід щодо визначення такого
феномену як «самоставлення», хоча означена проблема активно вивчається
вітчизняними та зарубіжними психологами. Аналіз робіт, присвячених
вивченню ставлення людини до самої себе, дозволяє говорити про велике
розмаїття психологічних категорій. Можна назвати такі поняття, як:
“узагальнена самооцінка”, “самоповага”, “самосприйняття”,
“емоційно-цінністне ставлення”, “власне самоставлення”, “почуття власної
гідності”, “самовпевненність”, “самозадоволення”, “аутосимпатія”,
“самоцінність” тощо. Їх зміст розкривається за допомогою таких
категорій, як “установка ”

(Д.Н. Узнадзе), “особистісний смисл” (А.Н. Леонтьєв), “ставлення” (В.Н.
Мясищев), “аттитюд” (M.Rosenberg, S.Coopersmit), “соціальна
установка”(І.С.Кон, Н.І. Сарджвеладзе), “почуття” (С.Л.Рубінштейн).

Відсутність чіткої термінології призвело до того, що значення наведених
термінів більшою кількістю авторів не розмежовуються, а вживаються як
синоніми.

Розглядаючи особливості підходу до вивчення проблеми самоставлення в
зарубіжній психології, слід зазначити, що починаючи з робіт, виконаних у
фрейдиському руслі, інтерес до даної проблеми не слабшає. Починаючи з
робіт У. Джемса, самоставлення розглядається як компонент самосвідомості
особистості, який виконує функцію прийняття особистістю самої себе і
досліджується в тісному зв’язку з іншими складовими Я-концепції, перш за
все, образом і картиною “Я”. Прийняття себе, позитивне ставлення до себе
забезпечує гармонійне існування та високий рівень самоідентифікації
особистості, підкреслює активну роль суб’єкта у формуванні позитивної
Я-концепції.

Аналіз зарубіжних психологічних досліджень дає можливість зафіксувати
розмаїття підходів до розв’язання даної проблеми, зокрема:

К. Роджерс підрозділяє самоставлення на самооцінку (оцінку себе як
носія певних властивостей і чеснот) і самоприйняття (прийняття себе як
унікальну індивідуальність, яка має не тільки чесноти, але й слабкі
сторони і недоліки)[14].

Р. Бернс вказує на тверду переконаність у імпонуванні іншим людям,
впевненість у здібності до того чи іншого виду діяльності й на почуття
власної значимості [2]. Л. Велес, Г. Маквелл – про почуття власної
компетентності, прихильності й симпатії до себе [15].

У вітчизняній психології початком фундаментальних досліджень феномену
“самоставлення” стали дослідження І С. Кона [4], А.Н.Леонтьева [5],
С.Л.Рубінштейна [9], А.Г.Спіркіна [11], В.В. Століна [12] та ін.

І.С. Кон вважає ставлення до себе “глобальною самооцінкою особистості,
яка виступає загальним знаменником, підсумковим виміром “Я”, яке виражає
міру прийняття себе, або – ставлення до себе, похідне від сукупності
окремих самооцінок” [4].

Аналізуючи сутність самоставлення особистості, В.В.Столін говорить про
рівненеву його структуру. Загальними аспектами самоставлення, на думку
дослідника, є “самоповага”, “аутосимпатія”, “близькість – самоінтерес”,
які утворюють емоційний простір самоставлення і наповняють окремі його
дії. Це глобальне почуття “за” або “проти” має феноменальне подвоєння у
вигляді передбачуваного ставлення інших, яке також є одним із вимірів в
структурі самоставлення.[12].

Згідно точки зору А.Г.Спіркіна, ставлення до себе дає можливість

індивіду усвідомити себе через усвідомлення свого ставлення до світу,
через предметне ставлення до інших людей і, головне, – через свою
практичну діяльність і її результати, через те, що особистість вважає
своїм [11].

Як свідчать дослідження С.Р.Пантєлєєва, самоставлення – це безпосередній
феноменологічний вираз смислу “Я” для самого суб’єкта. На думку автора,
воно складається із емоційного переживання і оцінки власної значимості
(смислу Я), яке має прояв у різних формах: “почуття усвідомленості Я”;
“самовпевненість”; “самокерівництво”; “відображенне самовідношення”;
“самоцінність” тощо. Самоставлення розуміється як смислове особистісне
утворення емоційно-ціннісної властивості [8].

Л.В.Лукін пропонує гіпотетичну модель структури самоставлення
особистості. Ця модель відображає ієрархічну багаторівневу цілісність, в
якій вищі рівні є ставленням суб’єкта до самого себе як “особистості –
члена суспільства, “макросоціума”, а нищі – ставлення до себе як суб’кта
вітальної активності [6]. Нам видається цікавим такий підхід, тому що в
ньому розглядається взаємозв’язок двох сторін розвитку особистості: як
суб’єкта соціальної активності, так і як носія самосвідомості.

Теоретичні основи розуміння самоставлення як компонента самосвідомості
були закладені І.І. Чесноковою, яка ввела в науковий психологічний світ
поняття “емоційно-ціннісне самоставлення” як спеціфічний вид емоційного
переживання, в якому відображається власне ставлення особистості до
того, що вона пізнає, розуміє, “відкриває” відносно самої себе [13].

Ставлення людини до себе визначається як установче утворення
представниками школи Д.Н. Узнадзе. У даній традиції концептуальна
модель самоставлення як соціальної установки розроблена
Н.І.Сарджвелазде, який вперше ввів категорію «самоставлення» в наукову
термінологію як спеціальне поняття, класифікуючи його як підклас
соціальної установки [10].

Найбільш перспективним у сучасній психології, на наш погляд, є
розглядання самоставлення як беспосередньої уявленності в свідомості
людини особистісного смислу “Я”. Базисом такого підходу є ідея про те,
що в основі самоставлення лежить оцінка свого “Я”, власних рис по
відношенню до мотивів, які виражають її потребу в самореалізації.
[8,12].

Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що самоставлення – це
важлива психологічна категорія, яка тісно пов’язана з пізнавальною та
моральною сферами особистості й займає центральне місце в психологічній
регуляції діяльності. Через зріле ставлення до себе людина може реально
впливати на хід свого життя і життя інших людей, розумно організовувати
процес життя, передбачати життєві події та їх результати. На наш погляд,
природа самоставлення не замикається внутрішнім простором особистості, а
через мотиви зв’язується з реальною життєдіяльністю суб’єкта.

 

 

Література

 

1.     Ананьев Б.Г. Избранные психологические труды; в 2 т. – М.:
Педагогика, 1990. – Т.1. – С. 159.

2.     Бернс Р. Развитие Я-концепции и воспитание: Пер. с англ. – М.:
Прогресс, 1986. – 420 с.

3.     Владимиров Ю.С. Фундаментальная физика, философия и религия. –
Кострома, 1996.

4.     Кон И.С. В поисках себя. Личность и ее самосознание. – М.: Изд-во
политической литературы, 1984. – 333 с.

5.     Леонтьев А.Н. Деятельность. Сознание. Личность. – М.: Политиздат,
1978.

6.     Лукин М.В. Динамика отношений к себе в процессе организаторской
деятельности. Дис… канд. психол. наук.- Л. 1986.

7.     Мясищев В.М. Основные проблемы и современное состояние
психологических отношений человека. // Психологическая наука в СССР. –
М.: АПН РСФСР, 1060. – Ч.2. – С. 110-125.

8.     Пантелеев С.Р. Самоотношение как эмоционально-оценочная система.
– М.: Изд-во Моск. ун-та, 1991. – 110 с.

9.     Рубинштейн С.А. Бытие и сознание. О месте психического в общей
взаимосвязи явлений материального мира. – М.: АН СССР, 1957. – 327 с.

10. Сарджвеладзе Н. И. Личность и ее взаимодействие с социальной средой:
– Тбилиси: «Мецниереба», 1983. – 206 с.

11. Спиркин А.Г. Сознание и самосознание. – М.: Политиздат, 1972. – 303
с.

12. Столин В.В. Познание себе и отношение к себе в структуре
самосознания.: Дис… докт. психол. наук:19.00.07. – М., 1985. – С.
19-20.

13. Чеснокова И.И. Проблема сознания в психологии.- М.: Наука, 1977. –
144 с.

14. Rogenrs K.R. Dymond R. F. Psychotherapy and personality change.-
Chicago,1954. – 344 p.

15. Wells L.E., Marwell G. Self-Esteem. – Its Conceptualization and
Measurement. London, 1976.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020