.

Самопізнання особистості у здійсненні та нездійсненні катарсису. Особистість як настановлення на післядію та як логічний осередок психологічної систем

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
184 2132
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Самопізнання особистості у здійсненні та нездійсненні катарсису.
Особистість як настановлення на післядію та як логічний осередок
психологічної системи.

Психологи прагнули знайти логічний та практичний центр психологічних
досліджень, який показав би реальне осереддя психіки людини та мав би
завершений вигляд (у дусі вчинкової структури). Особистість виступила
перед дослідниками в її ситуативному, мотиваційному, дійовому та
післядійовому компонентах. Це була відповідна маска (persona),
мотиваційний смисл як гідність, тактика і стратегія поведінки, як дія і
післядія. Далі постали такі поняття, як життєвий і творчий шлях
особистості, що визначалися смислом життя.

Загальний смисл життя перетворювався на смисл життя конкретної особи, що
пов’язано з її творчістю (творча особистість) і виходом до проблеми
трансцендентального (універсальне та індивідуальне).

Особистість не задовольняється спеціалізацією свого вияву у світі. Вона
хоче універсально збагнути світ, але тут вона підходить до рубежу, де
зливається з субстанцією і здійснює перехід у містичну сферу. В твоєму
ніщо я хочу знайти все.

Типологія особистості показує лише єдину можливість вияву всезагального.
Особистість є особливе, що прагне до всезагального, але знаходить у
ньому свій кінець. Лише творча особистість поєднує всезагальне та
індивідуальне і тому стає оригінальною.

Всезагальне (містичне) — особистість — оригінальність (неповторна творча
індивідуальність): чи не у такій логічній послідовності поставали факти
історичного пошуку, що зумовили появу гуманістичної традиції у лоні
психологічної науки?

Гуманістична психологія

Підхід у психології, який вбирає проблеми любові, внутрішньої
включеності і спонтанності замість систематичного їх виключення,
визначається як гуманістично спрямований. Об’єктом гуманістичної
психології є не прогнозування і контроль за людською поведінкою, а
звільнення людини від пут невротичного контролю внаслідок “відхилень” її
від структури суспільства або від психологічних умов індивіда.

Вважається, що гуманістична психологія виникла під впливом десяти
спрямувань:

1. Групова динаміка, зокрема в галузі Т-груп.

2. Доктрина самоактуалізації (Маслоу, 1968).

3. Центрований на особистості напрям психології поради, терапії та
виховання (Роджерс, 1961).

4. Теорія Райха з його наполяганням на втіленні (body).

5. Екзистенціалізм, зокрема інтерпретований Юнгом (1967) і практично
експериментальне Пертом (також Fagan і Shepherd, 1972).

6. Результати використання expending drag, зокрема LSD (Stenford і
Golightfy 1967).

7. Дзен-буддизм, особливо його ідея звільнення (Letting, 1980).

8. Даоїзм, особливо його ідеї центрації та полярної єдності Інь — Лнь.

9. Тантра, особливо в її підкресленні важливості тіла як енергетичної
системи.

10. Вершинні експерименти як одкровенні й просвітницькі (Rowan. 1976).

Гуманістична психологія не є акуратне, впорядковане і послідовне тіло
знання. Це шлях для розкриття гуманістичних проблем за допомогою
пара-дигмального досвіду:

1) глибока та інтенсивна група досліджень завершується загальним
реалістичним ставленням до самого себе та інших;

2) екстатичний і верховний експеримент, в якому смисл єдності та
па-тернів людського й природного світів є досягнутим;

3) екзистенціальний досвід буття повністю неземний і повністю
відповідальний за певні думки та дії.

Головні діячі гуманістичної психології всі пройшли через досвід такого
роду. Це привело до ідеї предмета знань, який може бути досліджений або
оцінений тільки наступними експериментальними кроками.

Гуманістична психологія суворо спрямована до практичних цілей, її
центральними поняттями є особистіше зростання (становлення) і людські
можливості. Це означає, що люди можуть змінюватись, “працюючи” над
собою. Гуманістична психологія розвинула велику кількість методів
self-intervention (самозаглиблення), які можуть бути систематизовані під
чотирма рубриками:

1) Тілесні методи:

• терапія Райха, зорієнтована на біоенергетику, відродження,

• метод Rolfmg’s, Feldenkreis’s,

• техніка Александера,

• “чуттєва свідомість”,

• холістичне здоров’я тощо.

2) Мислительні методи:

• трансакційний аналіз,

• створення персональних конструктів (“репертуарні решітки” Келлї),

• сімейна терапія,

• NLP — нейролінгвістичне програмування тощо.

3) Чуттєві методи:

• Encounter, психодрама,

• усвідомлення цілісності,

• первісна інтеграція,

• порадництво та співпорадництво Роджерса тощо.

4) Спірнтуальиі методи:

• трансперсональне порадництво,

• психоаналіз,

• просвітництво інтенсивної творчості (enlightenment intensive
workshops),

• динамічна медитація,

• ігри з піском (send play),

• тлумачення сновидінь (dream work) тощо.

Більшість цих методів можуть бути адаптовані до роботи в ряді галузей.
Гуманістичні практики оперують з особистісним зростанням засобами порад,
психотерапії, холістичного здоров’я, навчання, соціальної роботи,
організаціональної теорії та консультування, менеджментового тренінгу,
загального розвитку, групової самодопомоги (self-help groups),
креативного тренінгу і соціального дослідження (Rowan, 1976).

Було зрозуміло, що гуманістична психологія викликає нову парадигму
можливого дослідження людського буття, якщо воно є породженням
практичного знання. Людське буття вивчається як співдослідницьке, коли
сам піддослідний також планує дослідження, бере участь в його виконанні
та в осмисленні результатів. Цей процес дає більше шарів різного роду
знання, ніж стара парадигма дослідження. Це знання є таким, що може бути
використане негайно.

На цьому ґрунті розроблялися кілька концептів:

• The real self (реальна самість). Відкинуте деякими радикальними
психологами, це поняття є ключовим у гуманістичній психології. Воно
властиве концептуальним побудовам Роджерса (1961), Маслоу (1968), Юнга
(1967) та багатьох інших. Воно підсумовує, що ми можемо заглиблюватися
нижче поверхні ролей і маскування для утримання і підкреслення самості
(Shaw, 1974). Ряд широкошкалових досліджень, які спиралися на це,
взаємодіяли з Hampdun — Turner (1971). Simpson (1971) стверджує, що тут
ми маємо політичний аспект ідеї “real-self (реальної самості). З цієї
точки зору статеві ролі можуть розглядатись як приховування “реальної
самості”, а отже як пригнічуюче. Ці зв’язки були уважно розглянуті
Carney і McMahon (1977).

• Позаособистісне (sub-personalities). Це поняття було висунуто на
перший план Assagioli та іншими дослідниками (Ferucci, 1982). Воно
вказує на те, що ми маємо ряд підособистостей, які походять з різних
джерел: колективне несвідоме; культурне несвідоме; особистісне
несвідоме; тривожні конфлікти і проблеми, ролі і соціальні проблеми
(Frames), фантазійні уявлення про те, якими ми бажаємо бути. Оригінальні
навіювання, два види свідомості, сформульовані Orustein (1972), — все це
було досить ретельно опрацьовано в більшості досліджень (див.: Fadiman і
Frager, 1976).

• Abandance motivation (багатство мотивації). Більшість ортодоксальних
психологів ґрунтують свої погляди на гомеостатичних моделях. Дія є
думка, ініційована потребами або бажаннями. Людське буття, проте,
домагається творчої напруги і підтримуючих ситуацій, як, відповідно, й
редукції напруги. Мотивація досягнення {McClelland, 1953), потреба в
різноманітності досвіду (Fisk і Moddi, 1961) можуть бути розглянуті у
зв’язку з концептом мотиваційного багатства, що дає змогу пояснити
різного роду дії. Мотивація не може бути зумовлена виконанням. Вона може
бути ”знятою” тільки для актора.

Нарешті, гуманістичні психологи стверджують, що увага до власних станів
і мотивів робить можливим уникнення самоомани і полегшує відкриття
реальної самості. Це — своєрідний девіз гуманістичної психології в її
теоретичному та прикладному вираженні.

Відкриття людини в гуманістичній психології. Ф. Северин

Проблему гуманізму в психологічному дослідженні поставив Френк Северин,
розглянувши основоположні питання спрямування психології в другій
половині XX ст. Ці питання стосуються насамперед:

1) слабко розвинутих галузей у психології. До них Северин відносить
передусім проблеми любові та альтруїзму, гри, одинокості та смерті.
Прикладні проблеми позначаються як “фантом двійника” в людському
існуванні, спрямовуються на дослідження та аналіз сутичок між групами,
суспільними суб’єктами в мікро- і макросоціумі;

2) образу людини. Автор намагається розкрити природу: а) людини взагалі;
б) особистісних цінностей та обов’язку; в) унікальності людського виду:
г) людської спільноти, що є людяною;

3) цінностей, які в психології досліджуються на ґрунті соціальних наук.
Тут має йтися про обов’язки експериментатора відносно свого суб’єкта;
про професіональну відповідальність; про питання цінностей в
досліджуваних відношеннях;

4) дослідження науки про людину. Автор має на увазі традиційні науки,
феноменологію та екзистенціальну психологію, закономірності зміни
взірців мислення в психології.

Відповідно, у першій частині фундаментального дослідження Северина з
проблем сучасної гуманістичної психології розглядаються питання гумору,
наснаги, істини, спонтанності та щастя. У другій мова йде про образ
людини. Залежно від певних міркувань про науку взагалі і психологію
зокрема розглядаються конфліктуючі поняття про людську індивідуальність.
Ранні теорії, які розцінювали наукові методи суто об’єктивно і почали з
догми, що вся людська діяльність може бути зведена до квазімеханічних
умовних рефлексів, значно відрізняються від картини людини, яку тут
репрезентовано. У третій частині досліджуються окремі цінності, властиві
кожній науці, особливо соціальній. Хоч деякі психологи сьогодні
заперечують існування ціннісних суджень в їхніх творах, є тенденція
ігнорувати це питання. Четверта частина обговорює деякі новітні інсайти
в теорії науки про людину, яка є необхідною для лікарів і філософів, але
яку психологи щойно починають засвоювати.

Вступ: актуалізація проблеми. Якщо поставити запитання “Що є найбільш
цікавим на Землі?”, більшість людей, мабуть, відповість·. ‘”Я. моя
власна самість”. Різноманітні спрямування психологічної науки (в тому
числі гуманістична психологія) також пропонують свої відповіді на це
запитання.

Северин висуває сім основоположень, які мають характеризувати
гуманістичний підхід у психології:

1) пам’ять, научіння, сприймання та інші психологічні функції раніше
вивчались ізольовано від цілісної індивідуальності, втрачали людину і не
включались у цілісність особи;

2) людина є самоспрямовуюча істота. Замість спрямовуватись у своєму
бутті потягами, минулим зумовленням або іншими силами, які людина не
може контролювати, вона може в багатьох обставинах вільно вибирати, що
робити швидше, ніж інше;

3) свідомість є найбільш ґрунтовним психічним феноменом (явищем,
процесом тощо), а отже, вона інтимним чином вводиться в малюнок
експериментів так само добре, як збирання та опрацьовування даних. Як
результат, так звані суб’єктивні та об’єктивні методології не можуть
бути різко розірваними, як про це традиційно стверджували;

4) нерідко в минулому проблеми для дослідження вибиралися не через їхню
важливість для людства, а тому, що вони давали змогу використовувати
методи природничої науки. “Третя сила” психологічної науки (гуманістична
психологія) протестує проти такого марнування ресурсів. Незважаючи на
тисячі контрольних досліджень підкріплення, ми поки що дуже мало знаємо
про людську мотивацію. Більшість цих знань приходить не із лабораторій,
а із клінічних інтерв’ю з особистостями, у яких спостерігаються емоційні
та інші відхилення. Ще менше відомо про проблеми ego-ідентифікації,
цілей життя, закономірностей криміногенності, воєн, насильства,
ефективних методів поєднання генерацій, оптимальних умов становлення
особистості, самовиповнення. Жодна наука, тим паче психологія, не
дозволяє собі працювати ізольовано від “агонії світу” з її
неперебореними напруженнями і невпевненостями. Якщо сама психологія не
звертатиметься до нагальних проблем людей, постане ненауковий або
псевдонауковий рух. Фундаментальні людські потреби не можуть бути
заперечені, психологія має звернутися до них, інакше вона ризикує
втратити свій образ як релевантна наука;

5) біхевіористичні теорії науки XIX ст. базувалися на твердженнях, які
не могли визнаватися валідними досить довго. Отримуючи нові натхненні
інсайте від медицини та філософії, психологи дістали змогу розвинути
методологічні пошуки щодо проблеми унікальності суб’єкта — на противагу
уніфікованим поведінковим формулам біхевіорального гатунку;

6) гуманістична психологія не проходить повз дослідження особистішої та
професійної відповідальності, життєвих цілей, самоактуалізації,
креативності, спонтанності і тонких цінностей, що виступають у
психологічних дослідженнях. Кожна наука, що має справу з вільними
цінностями, має тривале життя. Відмовляючись від жорстко встановлених
ціннісних суджень, така наука здобуває переваг»’ над іншими,

7) ціль психології завжди визначалась як така, що прогнозує й контролює
поведінку. Більше, ніж сама мова, мовні маніпуляції біхевіоральних
сцієнтистів можуть мислитись у термінах допомоги людям розуміти самих
себе, щоб бути вільними від небажаних зовнішніх впливів.

В 1971 р. Американська психологічна асоціація розробила нову
класифікацію вивчення гуманістичної психології, згідно з якою і слід
розглядати сьогодні змістовий уклад гуманістичної психології як
своєрідної та самостійної гілки психологічної науки.

Любов і альтруїзм. Дослідники розрізняють істинну і патологічну любов.
Істинна любов — це насамперед піклування про добробут іншої особи.
Патологічна любов експлуатує іншу особу виходячи зі своїх жадань. Тут
виступає антироджерсівське настановлення. Адже Роджерс центрує почуття
на іншій особі.

Незважаючи на важливість цього предмета, було здійснено дуже мало його
досліджень. Теоретики розглядають любов як натуральний динамізм, глибоко
вкорінений в сили еволюції, і вказують, що оскільки людська раса вийшла
на рівень психологічної зрілості, любов зможе сягати за межі невеликого
кола відношень і друзів, охоплюючи все людство. П.Сорокін показує
живильну силу самовідданої любові. Ж.Піаже, розмірковуючи про об’єктивні
настановлення, говорить про рушійну силу такого механізму, як “подолання
суб’єктивності”, “перенесення в інше”.

У цьому ж контексті неминуче постає проблема гри, що актуалізує
необхідність розкриття глибинної сутності даного явища на відміну від
уявлень про гру як “гаяння часу” або “обслуговування численних цілей”.
Біологічні, психологічні, соціальні функції гри постають у пізнанні,
осягненні практичної відповідальності щодо різноманітних аспектів та
сфер життя людини. Ігрові моменти існують у мистецтві, літературі,
релігії тощо. У грі дитина поступово пізнає особистісні моральні
стандарти. В соціальному плані гра ламає бар’єри, які будуються для
утримання дистанції між людьми. Гра постає як можлива протидія
одинокості, ворожості, міжособистісним напруженням тощо. Тому гра має
бути серйозно вивчена психологами.

Одинокість і смерть. У цілому ряді досліджень було з’ясовано, як наші
добре спрямовані зусилля мати владу, вплив можуть зростати більше, ніж
страх за вмираючого пацієнта. Ми констатуємо прогрес медичної науки,
проте люди продовжують помирати від тривалих хвороб. І нечасто
замислюються над тим, які стреси пережила сім’я в час загрози смерті
близької людини.

Постають етичні проблеми смерті. Коли і як довго мають лікарі
підтримувати життя у вмираючому тілі? Як має визначатися ризик при тих
операціях, коли необхідний трансплантант, якого немає в наявності або за
який неможливо заплатити потрібну суму, а ціна відстрочки — смерть?

Вважається, що до середини XX століття психологи докладали дуже мало
зусиль для вивчення проблеми смерті. В 1957 р. Кулі і Андерштейн зробили
підсумок емпіричних досліджень у вигляді двох сентенцій: “Нормальні люди
показують малу усвідомленість щодо смерті. Діти, старі люди і ті, хто
перебуває у психопатологічних або соціальне маргінальних станах,
виражають більш усвідомлений інтерес до цієї проблеми”. Проте вже до
1970 р. кількість статей у “Psychological Abstract”, присвячених
проблемі смерті, збільшується на 250%.

Сутичка груп. Чимало людей вважають, що зустріч, сутичка груп, які були
експертне спрямовані, сприяють самоінсайту і особистісному зростанню.
Роджерс пов’язує такий базовий процес експериментування зі ступенем
інтенсивності груп. Теорії, спрямовані на пояснення цього феномена, а
також інших закономірностей функціонування групи, мають велике прикладне
значення, а тому користуються широким попитом у соціальній практиці.

Образ людини. Різноманітні відповіді пропонуються на запитання “Що є
людина?” Берельсон і Штайнер порівнюють складений біхевіоральною наукою
образ людського буття з іншими образами, побудованими і розвиненими
західними мислителями. Олпорт стверджує, що немає такої єдиної
категорії, до якої можна було б звести всі пояснювальні теорії
особистості, аби створити цілісне уявлення про предмет.

Хоч питання про людську свободу є досить давнім, воно живе й сьогодні.
“М’які” детерміністи, вказуючи на причини у зумовленість поведінки
людини, допускають певну можливість самодетермінації. Незважаючи на те,
що існує відчуття свободи, вони стверджують, що кожна людська активність
е примусовою з боку тих підспудних сил, над якими людина не має
контролю. Досліджувалось також питання, яким чином несвідомі мотиви
поведінки можуть співіснувати з ідеєю свободи. Особистісна
відповідальність, розвиток “Я” і самоактуалізація розглядались як
автономні. Як пов’язані між собою визначалися проблеми власного вибору,
власної активності та можливості самодетермінації.

Особисті і цінності та обов’язки. Теорія людської мотивації, заснована
на ідеї гомеостазису, не була справедливою стосовно проблеми цінностей.
Бюлер запропонував додаткову групу активності, яка більш повно описує
фактори свідомості, що включаються в досягнення цілей. Теорія
самоактуалізації, запропонована Маслоу, ще більше підкреслює обмеженість
біхевіоральних тлумачень поведінки людини, зокрема її мотивації. Франки
установив, що індивід, який переживає ентузіазм та “родзинку” в житті, є
тим, хто повністю довірився передусім собі, щоб досягти значних
звершень.

Чи є людський вид унікальним? Хоча теорія еволюції, здавалося б, віддає
перевагу кількісним відмінностям між людиною і вищими тваринами більше,
ніж якісним, це не повна істина. Поступовий прогрес еволюції був
постульований на основі врахування унікальної здатності людини до
саморефлексивного мислення та використання засобів символізації.

Концептуальна мова відрізняється від тваринної комунікації тим, що вона
оперує абстракціями так само добре, як і конкретними відношеннями.
Берталанфі, аналізуючи природу символів, пропонує визначити критерії
їхньої ідентифікації. Кассірер відрізняє символи від знаків,
використовуючи приклад Келлер, яка відкрила, що кожна річ має ім’я.

Відомі спроби навчити шимпанзе мови. Невдача цих спроб вказує на великі
труднощі саме у досягненні справжньої концептуалізації мови на
сублюдському рівні. Той факт, що шимпанзе у вільному житті не розвинули
справжньої мови або якоїсь подоби людської культури, підтверджує ці
висновки. Отже, людина має ті унікальні здатності, яких не мають нижчі
тварини.

Про людське суспільство, яке є людяним. Швидке зростання
індустріалізації суспільства суттєво зумовлює поступ та розвиток
сучасної культури і суспільства загалом. Фромм і Мей із сумом говорять
про дегуманізуючий ефект сучасної технології, яку ми маємо
використовувати таким чином, щоб вона не стала нашим повелителем.
Кеністон зауважує, що люди не є маріонетками історії навіть тоді, коли
вони визнають свою безпорадність. Не можна говорити про вади якогось
народу в той чи інший момент історії, проте можна стверджувати
перспективу досягнення нових звершень для кожного. А отже, розмірковуючи
про поступ історії, необхідно сфокусувати свій ентузіазм на сучасних
соціальних проблемах.

Без самоактуалізованого народу не буває досягнень. Підбадьорюючою рисою
прогресу є воля багатьох людей об’єктивно оволодіти сильними і слабкими
сторонами наших соціальних інститутів. Належить поважати свою культуру,
навіть коли є підстави для її критики. Не якась окрема група створює
культуру, її створюють мільйони протягом тривалого часу.

Ціннісні судження в соціальних науках. Однією з ознак класичної фізики,
дотепер ще занедбаної психологами, є думка, що наука має справу виключно
з фактами без введення ціннісних суджень. Келман представляє протилежний
погляд: наукове дослідження не є ціннісно вільним і тому не може бути
приведене у повністю об’єктивну галузь. Отже, дослідник завжди має брати
до уваги свої установки і цінності, що впливають на його судження.

Цінності передбачають певний синтез цілей та намірів. Не актуалізуючи
фінальні цілі, етичні стандарти психологів дають красномовне свідчення
їхнього існування і підкреслюють потреби в адекватних поняттях і загалом
— у розумінні природи та індивідуальної сутності людини. Психологія може
мати справу з цілями на проміжному рівні — без вторгнення в прерогативу
філософії і без поринання у безплідні суперечки.

Психологія, релігія і цінності. Слід пам’ятати, що психологія і релігія
доповнюють одна одну. Психологія дбає про розуміння природи самості та
про міжособистісні зв’язки. Релігія піклується про розуміння значення і
цілей життя, а також про значення самих відношень, що реалізуються.
Обидві дисципліни мають робити внесок у підвищення ефективності життя,
їхні цілі є не антагоністичними, а підтримуючими. Психологія стає
глибшою, коли розглядає релігійні цінності у співвідношенні з реальними
здібностями та вміннями людини, яка продукує або сприймає ті чи інші
релігійні ідеали.

Постає питання про те, яким чином та через які механізми відбувається
інтеграція окремих цінностей у цілісну філософію життя людини. Розуміння
цього процесу є дуже важливим як теоретично, так і стосовно практики
порадництва (консультування, психотерапевтичної взаємодії тощо).

Не кожна думка про ціннісні судження може бути правильною та нешкідливою
(не говорячи про користь), навіть коли порадник упевнений у необхідності
втручання в недоторканні права індивіда здійснювати власні рішення.
Також не кожні судження самого порадника можуть бути індивідуально
прийнятними, адже досить часто молода людина може здійснювати свідомий
вибір того, чого слід уникати.

Слід підкреслити, що коли порадник говорить про загальнокультурні
цінності (наприклад цінності, властиві традиції культури Західної
Європи), він розглядає їх передусім як засади власного особистішого
зобов’язання (перед культурою як такою, своїм пацієнтом, власним “Я”
тощо).

Проблема цінностей ускладнюється, якщо постає питання про встановлення
ролі та місця релігійних ідеалів у системі загальних ціннісних суджень.
Ураховуючи релігійні спрямування особистості, порадник намагається
інтегрувати окремі поведінкові патерни свого клієнта (як самостійної та
самодостатньої особистості) в цілісну модель (філософію) життя.

Наука про людину: нові міркування. Сучасний стан розвитку психологічної
науки можна кваліфікувати як наближення сутнісно нової епохи. Ця епоха
має принести з собою більше, ніж зростання фізичного благополуччя у
бутті. Вона має відкрити нові шляхи мислення і модифікації нашої системи
почуттів. Ми маємо знайти самих себе з певними новими віруваннями і —
над усе — здійснити ряд змін у способах, у які ми дотримуємось
переконань, якими вони мали б бути.

Традицій її та наука. Розглядаючи проблему співвідношення особливого та
універсального щодо науки, слід ставити питання про існування та
застосування у психології універсальних понять, а також про
співіснування в науці обох типів знань: універсального та одиничного
(особливого).

При застосуванні наукових конструктів слід зважати на можливість
помилкового використання конкретних понять. Є сумні приклади того, як
застосовувані в буденному житті конструкти переносилися без змін на
наукове позначення та пояснення об’єктивної реальності. Наука ніколи не
може бути цілковито об’єктивною: психології це стосується особливо.

Відома біхевіористична пояснювальна формула S—R (стимул — реакція),
звичайно, є науковим конструктом, проте має відповідні межі щодо
застосування для аналізу й тлумачення складних психологічних явищ та
феноменів. Досить часто тому можна чути відгуки про цю формулу як
релятивістську.

Психологія намагається розкрити та пояснити відношення універсального та
одиничного з метою зрозуміти сутність індивідуального. Також психологія
має бути здатною оперувати відповідним рівнем уявлень про відношення
“person-to-person” з метою досягнення більшої об’єктивності в їх
тлумаченні та побудові відповідних аналітичних і прогностичних моделей.

Феноменологія та екзистенціальна психологія. На думку Северина, сьогодні
досить складно заперечувати факт існування феноменологічної та
екзистенціальної психології як окремих своєрідних напрямів розгортання
психологічного теоретизування і прикладного діяння. Витоки цих
психологічних напрямів — у власне філософських традиціях феноменології
та екзистенціалізму.

Проблема тут полягає в тому, що позитивістська традиція організації та
проведення психологічного дослідження вступає у протиріччя з
притаманними феноменології та екзистенціалізму засобами тлумачення явищ,
що досліджуються й аналізуються. А відтак постає питання про
співвідношення у процесі психологічного пізнання таких його змістових і
формальних складових, як кількісне та якісне, вимірювання й значення,
аналіз та експлікація тощо. Окремо стоять питання про експериментальну
методологію, про сутнісне співвідношення дослідження та
експериментування. Остаточно в сучасній психології ці питання не
вирішені.

Проте саме феноменологічна та екзистенціальна традиція у психології
дають змогу сьогодні змістовно говорити про особистіснин світ як цілісне
й генералізоване психологічне утворення. Загалом завдяки застосуванню
методології феноменологічної та екзистенціальної традиції
філософствування психологія, яка досить довго сприймалась лише як
“біхевіоральна” наука, нарешті отримує методологічні засади більш
поглибленого й особистісно зорієнтованого пізнання сутності людини, її
духовної природи та індивідуальності.

Підсумок. У виробництві наукових знань роль індивідуальної
суб’єктивності не може бути применшена. Хоча екзистенціальна та
феноменологічна психологія мають стосунки за посередництва їхніх
філософських антецедентів, перші більше пов’язані з проблемами
психіатрії та психотерапевтичної практики, ніж емпіричних досліджень.
Екзистенціальна психологія виступила проти вимоги розглядати
індивідуальність клієнта, начебто він є абстрактною системою потягів або
сукупністю інтелектуалізованих компонентів. Слід підкреслити, що
“особистісне експериментування” як технологія психологічної взаємодії
зорієнтоване на створення умов для самоактуалізації особистості. Загалом
психолог, що працює у феноменологічній чи екзистенціальній традиції,
покликаний розвішати справжню гуманістичну науку про людину.

Оскільки система конструктів не в змозі охопити повну реальність
феноменів, прогрес у науці вимагає постійного перегляду її теорії або
субституції, що ніколи не є можливим при застосуванні єдиних постулатів.
Оппенгеймер застерігає психологів не покладати свої концепції на поняття
науки, які вже застаріли. Кун у своєму історичному аналізі виявляє, що
певні арбітражні елементи ніби вбудовані в модель науки, пристосовану до
певного часу. Тому традиційні припущення і вірування надійно захищаються
у щоденній практиці науки. Нові ідеї, які руйнують парадигму,
авторитетно пригнічуються так довго, як це можливо. Тільки коли надія на
гармонізацію теорії з реальністю втрачається, трапляється ідеологічна
революція. Настає час революції такого типу й для психологічної науки.
Коч, Сегал, а також Лакмеп на прикладі американської психології
твердять, про градуальний занепад впливу біхевіоризму, який більше не
має домінантних сил. Роджерс також вдається до ілюстрацій того, як
змінюються думки в біхевіоральних науках, які раніше мали сильний вплив
на психологію. Прийшов час, підсумовує Северин, коли слід конституювати
інший, більш правильний (як видається сьогодні), гуманістично
зорієнтований підхід у вивченні природи людини.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020