Курсова робота з психології

Самогубство і психопатичні стани

ПЛАН

ВСТУП

САМОГУБСТВО І ПСИХОПАТИЧНІ СТАНИ

Самогубство – різновид божевілля?

Теорія мономанії

Типи самогубних схильностей:

3. ВИСНОВКИ

ВСТУП

Найперше наше завдання полягає в тому, щоб визначити ряд фактів, які ми
будемо досліджувати під назвою «самогубство». З цією метою ми спробуємо
з-поміж усіх видів смерті виділити той, що має притаманні йому спільні
характеристики, досить об’єктивні, аби їх визнавали всі дослідники, а
також наділений специфічними ознаками, які властиві лише йому й не
зустрічаються більш ніде, але водночас і досить подібні до ознак того
явища, котре в побуті називається самогубством,— останнє робиться для
того, щоб не входити у суперечність із загальноприйнятою лексикою й
зберегти цей термін для нашого вжитку.

З-поміж різних видів людської смерті спостерігаються такі, специфічною
ознакою яких є те, що до них спричиняється сама жертва, себто акт
убивства здійснює сам потерпілий; з другого боку, слід зазначити, що
специфіка цієї смерті закладена ще в самому намірі, з чого й починається
самогубство. Загалом самогубство вважають за свідомий і цілеспрямований
акт, який потребує певного напруження фізичних сил, до такого ж
результату може призвести й негативна манера поведінки або навіть
абстиненція. Можна завдати собі смерть відмовою від їжі, так само як і
перерізавши горло чи кинувшись у вогонь. Не має значення навіть, чи
потягнув акт, ініційований жертвою, наслідок у вигляді негайної смерті;
причинний зв’язок може бути непрямим, природа феномена від цього не
змінюється. Іконоборець, який, намагаючись завоювати лаври мученика,
чинить святотатство, а по тому гине в руках ката, теж винен у своїй
смерті, тому що завдав він її собі власними діями; принаймні немає
жодних підстав класифікувати ці два різновиди добровільної смерті як
цілком різні явища, бо різниця полягає лише в реалізації задуму. Отож
свій перший висновок ми сформулюємо таким чином :самогубством
називається смерть, яка наступає раніше або пізніше унаслідок
позитивного чи негативного акту, здійсненого самою жертвою.

Однак ця дефініція неповна; в ній відсутнє розмежування між двома
різновидами смерті. Не можна розглядати в одному ряду й трактувати
однаковим чином смерть психічно хворого, який під впливом галюцинацій
приймає високо розташоване вікно за двері, зі смертю розумове
повноцінної людини, котра викидається з вікна, усвідомлюючи що саме вона
чинить. Можна сказати навіть, що в певному розумінні немає таких
смертних випадків, які так чи інакше не були б наслідком певних дій з
боку жертви. Причина смерті криється скоріш поза нами, аніж в нас самих,
й виступає вона лише тоді, коли ми починаємо діяти в полі її засягу.

Чи можна стверджувати, що самогубство — це смертний акт, який жертва
здійснює з огляду на його ймовірний результат? А чи жертва завдає собі
смерть лише для того, щоб померти, й таким чином самогубство є навмисне
вбивство самого себе? Втім хоч би якою цікавою й важливою не була ця
характеристика, а самогубство за нею визначити неможливо, адже вона не
надається до розпізнання, оскільки відсутні умови її спостереження. Як
дізнатися, що ж саме викликало потяг до самогубства, а якщо індивід
поклав собі це зробити, то якою була його мета — смерть, а чи щось інше?
Мотиви мають дуже втаємничений характер, і сторонній спостерігач може
оцінити їх дуже приблизно. Мало того, вони не надаються навіть до
внутрішнього розпізнання. Як часто сумніваємося ми в істинності тих чи
інших мотивів нашої діяльності! Адже зазвичай наші вчинки, продиктовані
банальними пристрастями та сліпою рутиною, ми пояснюємо високими
почуттями та шляхетними міркуваннями.

Втім, у загальному розумінні дія не може визначатися результатом, до
якого прагне індивід, оскільки такий підхід міг би застосовуватися для
тлумачення будь-яких цілей, незалежно від їхньої природи. І справді,
якщо самогубство — це прагнення заподіяти собі смерть, то чи не слід
було б з обсягу цього терміна вилучити випадки, котрі, незважаючи на
деяку позірну несхожість, по суті ідентичні тим, які повсюдно іменуються
самогубством і які не можна назвати інакше, не ризикуючи позбавити цей
термін ужитку. Солдат, який іде назустріч явній загибелі, аби врятувати
свій відділок, не хоче помирати і все-таки свідомо завдає собі смерть,—
чи не подібний він до підприємця чи комерсанта, котрі накладають на себе
руки, щоб уникнути ганебного банкрутства? Те ж саме можна сказати й про
мученика, який вмирає за віру, чи про матір, яка жертвує собою заради
дитини. Чи то смерть мислиться гідною жалю, але необхідною умовою для
осягнення мети, чи то її прагнуть цілим серцем задля неї самої, а
результат один: індивід в тому і в тому випадку відмовляється від життя,
і різні способи реалізації цього наміру становлять лише явища одного
ряду. Між ними стільки спільних рис, що їх не можна не об’єднати під
спільною назвою за умови, що вони будуть розмежовані як видові явища
одного й того ж роду. Звичайно, побутове мислення розглядає самогубство
передовсім як самовбивчий акт, здійснений людиною, котра перебуває у
відчаї й не хоче більше жити. Насправді ж, якщо людина в цей момент
прив’язана до життя, то їй не так легко його покинути; і між усіма
актами, які здійснює жива істота, щоб позбутися найдорожчого свого дару,
можна знайти спільні риси, що видаються нам основними ознаками цього
чину. І навпаки, неоднорідність рушійних сил, які призводять до такого
рішення, може породити лише вторинні відмінності. Отож, коли
самозречення сягає такого рівня, що індивід жертвує своїм життям, цей
вчинок можна кваліфікувати лише як самогубство, й пізніше ми розглянемо,
до якого виду він належить.

Спільним для всіх форм цього самозречення є те, що самогубчий акт
здійснюється з цілковитим усвідомленням його наслідків; у момент свого
вчинку людина знає, що з цього вийде, але певні міркування змушують її
вчинити саме так, а не інакше. Сукупність фактів, яким притаманна ця
специфічна характеристика, чітко відмежовується за цими ознаками від
інших випадків, коли індивід або не є причиною своєї смерті, або ж
несвідомий свого вчинку. А розмежовуються вони за мотивами, які
надаються до розпізнання,— адже немає жодних труднощів у тому, щоб
визначити: міг знати індивід чи ні про природні наслідки свого вчинку.
Отож, вони утворюють усталену, однорідну, відмежовану групу, а значить,
можуть бути позначені спеціальним терміном. Оскільки найбільш підходить
для неї слово «самогубство», то немає жодної потреби створювати нове
слово; абсолютну більшість у цій групі становлять факти, які в
повсякденній мові позначаються саме цим словом. Отож, остаточно наше
визначення звучатиме так: самогубством називається будь-який смертний
випадок, який прямим чи непрямим чином походить від позитивного чи
негативного акту, здійсненого самою жертвою, котра наперед знала про
можливі наслідки свого вчинку. Спроба самогубства кваліфікується так же
само, різниця лише в тім, що самовбивчий акт припиняється перш ніж
наступає смерть.

САМОГУБСТВО І ПСИХОПАТИЧНІ СТАНИ

Самогубство – різновид божевілля?

Існує два види позасуспільних чинників, за якими а рrіоrі можна
визначити вплив на частоту самогубств,— це психофізичні особливості та
природне середовище. Можна припустити, що в конституції певного індивіда
чи принаймні в конституції певної групи особистостей криються нахили,
які прямісінько штовхають людину до самогубства, хоча в різних краях
інтенсивність їх виявляється неоднаково; з другого боку, температура,
клімат тощо можуть, певним чином впливаючи на організм, опосередковано
призводити до того ж таки ефекту. Так чи інакше, а ця гіпотеза
заслуговує на те, щоб її детально розглянути. В цьому розділі ми
спробуємо послідовно обговорити два різновиди чинників, які зумовлюють
суїцид, і знайти відповідь на питання, чи й справді мають вони вплив на
досліджуваний феномен, і який характер та особливості цього впливу.

Існують хвороби, річний показник яких в певному суспільстві залишається
відносно сталим, заразом відчутно відрізняючись у кожного народу. Однією
з таких хвороб є божевілля. Отож, якщо погодитися з тим, що всяка
добровільна відмова від життя є виявом психічної хвороби, то проблему
нашу можна вважати з’ясованою: самогубство — це всього-на-всього
індивідуальне захворювання .

Цей погляд поділяє чимало психіатрів. Якщо вірити Ескіролю, «суїцид має
всі ознаки душевної хвороби». «Людина важиться на своє життя лише в
стані психозу, всякий самогубець є психічно хворий». Керуючись цим
принципом, він доходить висновку, що самогубство не повинно каратися
законом, оскільки людина вчинює його несамохіть. Фальре й Моро де Тур
висловлюються майже ідентично. Останній, щоправда, навіть стверджуючи
свою доктрину, робить зауваження, яке видається нам принаймні
підозрілим: «Чи справедливо,— пише він,— що самогубство в усіх випадках
розглядається як результат психічного збурення? Не зупиняючись детально
на цьому складному питанні, скажемо в двох словах, що інстинктивно ми
тим більше схиляємося до цієї тези, чим глибше вивчаємо феномен
божевілля, чим ширшого досвіду набуваємо в цій ділянці й, нарешті, чим
більшу кількість психічно хворих випадає нам бачити». У 1845 році на
сторінках своєї брошури, яка викликала значний розголос в медичному
світі, доктор Бурден підтримав цю думку, однак із ще більшим
застереженням.

Ця теорія підтримувалася й буде підтримуватися двома різними способами.
Або ж її прибічники стверджуватимуть, що самогубство становить собою
патологічне явище sui generis, особливий вид психічного захворювання,
або ж, не вирізняючи це явище в якийсь окремий розряд, розглядатимуть
його як вияв одного чи навіть кількох видів божевілля, застерігаючи,
однак, що він не властивий для розумово повноцінних індивідів. Першу
тезу полюбляє Бурден; Ескіроль же, навпаки, вважається найбільш визнаним
речником другої концепції. «Навіть попередні спостереження,— пише він,—
дають змогу стверджувати, що самогубство становить у нас феномен, який
залежить від цілої низки різноманітних причин і виявляється в дуже
неоднакових формах; це явище не може бути показником хвороби. Суїцид
визначають як хворобу sui generis, однак практика заперечує цю теорію».

Із цих двох поглядів на самогубство як душевну хворобу — другий виглядає
найменш категоричним і найменш переконливим, якщо врахувати, що в його
прибічників не може бути негативного досвіду. Справді, годі дослідити
всі випадки самогубств і зробити висновок про вплив на них психічної
хвороби. Можна хіба що розглянути окремі, часткові випадки, котрі, які
численні вони не були б, все ж не зможуть служити базою для наукових
узагальнень; якщо навіть протилежне не доведено,— теоретично його
ймовірність залишається. Більше того, доказ на користь протилежного
погляду, якщо коли-небудь його наведуть, може стати вирішальним. Якщо ж
знайдуться докази, що самогубство є психічне захворювання, котре
по-своєму розвивається й має власну специфіку, то питання буде з’ясоване
однозначно,— всякий самовбивця є божевільний.

І все ж таки: чи й справді існує такий вид мономанії, як суїцид?

Теорія мономанії

Якщо припустити, що самогубчі нахили і є різновидом божевілля, то,
будучи за своєю природою особливим і цілком визначеним явищем, вони
становлять окремішний вид психічного захворювання й зводяться до
одного-єдиного акту. Аби кваліфікувати їх як неодмінну ознаку патології,
потрібно, щоб вони виражалися в цьому одному акті; якщо ж вони набирають
множинного характеру, то їхнє визначення втрачає сенс внаслідок однієї
численності. Кваліфікуючи психічні патології, традиційна термінологія
визначає мономанію як обмежений вид психозу. Мономаном називають
хворого, який в основному при добрім розумі, за винятком якогось одного
пункту, який становить собою певну хибу локального характеру. Приміром,
у якісь певні моменти в мономана виникає абсурдний ірраціональний потяг
до крадіжок, пияцтва чи лихослів’я; при цьому всі інші його вчинки, як і
наміри, залишаються в межах суворої норми. Отож, якщо суїцид і є
психічне захворювання, то він може бути тільки мономанією, як його,
врешті, найчастіше й кваліфікують .

І навпаки, деякі дослідники заявляють, що, прийнявши мономанію за
особливий різновид хвороби, дуже легко можна піддатися спокусі ввести у
цей розряд і самогубство./ Насправді ж цей вид захворювання, навіть
згідно з визначеннями, які ми щойно наводили, характеризується тим, що
воно не справляє якогось відчутного впливу на психічну діяльність. Як у
мономана, так і в здорової людини, основи психіки залишаються
неушкодженими; різниця в тім, що у першого спостерігається певний
психічний стан, який на тлі психічних процесів винятковий своєю
пластичністю. І справді, мономанія, коли розглядати її в розряді
схильностей, становить собою просто перебільшену пристрасть, а якщо
оцінювати її в шкалі уявлень,— нав’язливу ідею, котра, однак, набрала
такої інтенсивності, що заполонила всю особистість. відібравши в неї
свободу вибору. Так, самолюбство з нормального стану переростає в
хворобливий, а відтак, і в манію величі тоді, коли воно сягає масштабів,
у яких всяка інша психічна діяльність стає немов би паралізованою. Так
що досить одного прикрого сплеску почуттів, аби порушити психічну
рівновагу й викликати мономанію. Таким чином, схиляємося до висновку, що
самогубство виникає під впливом якихось аномальних пристрастей, котрі
раптово поглинають всю енергію чи принаймні блокують її на довгий час; з
певною імовірністю можна припустити навіть, що потребуються певні
зусилля такого роду, аби нейтралізувати непереборний інстинкт
самозбереження. З другого боку, багато самогубців нічим не відрізняються
від нормальних людей, аж поки не вчинять того жахливого акту, який
уриває їхнє життя; одне слово, немає жодних підстав приписувати їм
якийсь загальний психоз. Ось чому самогубство під виглядом мономанії
було класифіковано як одну з психічних хвороб.

Поставимо, однак, запитання: чи справді існує таке психічне
захворювання, як мономанія? Протягом тривалого часу це явище не
піддавали сумніву; психіатри одностайно й без жодних застережень
погоджувалися з теорією часткової манії. Вона вважалася доведеною
клінічними спостереженнями, більш того, її подавали як одну з основ
психічної доктрини. вважалося беззаперечним, що психіка людини
складається з чітко визначених схильностей і окремішних сил, котрі
перебувають у елементарній взаємодії, але можуть діяти й ізольовано одна
від однієї; тому здавалося цілком природним, що якийсь із цих чинників
улягає хворобі незалежно від інших. І якщо людина має високий інтелект,
але їй бракує розвинених вольових якостей, або якщо вона винятково
чуттєва, але не володіє інтелектом, то чому б хворобі не впливати на її
розум чи волю, залишаючи незмінною чуттєвість, чи й vice versa?

Застосовуючи такий підхід до спеціальних видів схильностей, котрі
складають психіку, було зроблено висновок, що патологія може впливати
або лише на схильність, або на дію, або на окрему ідею.

Нарешті, незалежно від цих часткових виявів, у мономанів спостерігається
загальна психічна патологія, котра власне й становить основу хвороби,
так що нав’язливі ідеї в її структурі є лише поверхові й дочасні прояви.
В основі цього стану лежить або виняткове збудження, або скрайня
депресія, або ж загальний розлад психіки. Як у діях, так і в мотивах
спостерігається порушення рівноваги. Хворий висловлює судження, але вони
позбавлені послідовності; його поведінку не можна назвати абсурдною,
однак вона хаотична. Отож, не можна з певністю сказати, що патологія
присутня тут лише якоюсь мірою,— як тільки хвороба торкається психіки,
то захоплює її цілком.

Втім принципи, на яких будується теорія мономанії, суперечать даним
сучасної науки. Стара теорія психічних схильностей не знаходить
прибічників. У окремих способах свідомої дії вбачають спільне
функціонування, а не окремішні мотиви, котрі об’єднуються і взаємодіють
лише в межах метафізичної субстанції на сьогодні вважається неможливим,
щоб патологія одного нахилу не позначалася на інших властивостях
психіки. Це взаємопроникнення в функціонуванні мозку відбувається так
само непомітно, як і в решті організму, оскільки психічні процеси не
можуть ізольовано перебігати в тому чи іншому органі зокрема, отож
виглядає неймовірним, щоб патологія якогось із психічних процесів не
впливала на інші. Розподіл психічних процесів між різними ділянками
мозку не є чітко визначений, про що свідчить та легкість, з якою вони
дублюють одна одну, коли якась із них не в змозі виконувати свою
функцію.

Отже, взаємодія ділянок мозку досить складна, й хвороба не може вразити
одну, не зачіпаючи при цьому інших. Точніше кажучи, це виключено,— вони
не можуть витворити якусь нав’язливу ідею або манію, не порушуючи при
цьому самих основ психіки. Адже уявлення й схильності не існують
відірвано від психіки; вони становлять собою елементарні частки, духовні
атоми, сполуки яких формують психіку. Таким чином, вони не можуть мати
патологічного характеру, якщо не буде порушено загальний психічний стан.

Але якщо психічні патології за своєю природою не можуть локалізуватися,
то не може існувати й мономанія в її чистому вигляді. Патології, які
прийнято називати локальними, походять від глибших, фундаментальних
збурень; власне, це й не хвороби, а лише часткові, вторинні вияви
загальніших захворювань. А якщо немає такого явища, як мономанія, то не
може бути й такого її виду, як суїцид, а отже, суїцид не є окремим видом
божевілля.

Типи самогубних схильностей:І.

1. Маніакальний суїцид. Поштовхом до самогубства служать то
галюцинації, то хворобливі уявлення. Хворий завдає собі смерть, щоб
уникнути небезпеки, або уявної ганьби, чи улягаючи таємничому голосові
неба тощо. Однак мотиви й способи перебігу такого самогубства
відображають основні ознаки хвороби, яка стає причиною суїциду й котру
можна кваліфікувати як манію. Це захворювання характеризується
винятковою мобільністю. Найрізноманітніші, часто суперечливі думки та
почуття чергуються в свідомості маніяка з карколомною швидкістю. Його
психіка перетворюється в шалений вихор. Щойно наступає якийсь певний
стан, як його тут же міняє інший. Те ж саме відбувається й з мотивами,
від яких залежить манія самогубства: вони виникають, щезають або
трансформуються в неймовірному темпі. Ось народжується галюцинація чи
нав’язлива ідея, котрі дають поштовх до самознищення; відбувається
спроба самогубства; відтак попередній стан щезає, і якщо спроба була
невдалою, то хворий до неї не повертається, принаймні протягом деякого
часу. Якщо ж вона повторюється, то вже з інших мотивів. До таких
раптових змін може спричинитися найдрібніший інцидент. Один такий
хворий, силкуючись накласти на себе руки, кинувся в річку, яка виявилася
настільки мілкою, що там неможливо було втопитися. Коли він бовтався у
воді, намагаючись відшукати глибшу місцину, якийсь митник, запідозривши
його в самогубчих намірах, прицілився з рушниці й змусив його під
страхом смерті вилізти на берег. Хворий відразу ж заспокоївся й пішов
додому, облишивши думку про самогубство .

2. Меланхолійний суїцид. Цей вид самогубства пов’язаний із загальним
станом скрайньої депресії, гіпертрофованого суму, від чого хворий не
здатен тверезо оцінювати стосунки, в яких перебуває до нього оточення.
Утіхи його більше не цікавлять; світ він бачить в темних барвах. Життя
видається йому або ж нудним, або ж болісним. Якщо всі ці ознаки
набирають стабільності, виникає потяг до самогубства; він відзначається
високою стабільністю, а загальні мотиви, які його зумовлюють, протягом
усього періоду залишаються незмінними. Молода дівчина, котра з’явилася
на світ од цілком здорових батьків і дитинство своє провела на селі,
змушена була в чотирнадцятирічному віці податися в місто, аби продовжити
освіту. З цього часу вона стала почувати глибоку затаєну тугу, бажання
усамітнитися, про яке вона не раз говорила, а незабаром і потяг до
смерті, від якого ніхто не міг її розрадити. «Цілими годинами вона
сидить нерухомо, з поглядом, втупленим у землю, із зігнутою спиною, і
загалом справляє враження людини, котра чекає на якесь лихо. Поклавши
собі за мету втопитися, вона стала шукати віддаленої місцини, аби жодна
душа не могла прийти їй на поміч». Утямивши, однак, що задуманий нею чин
карається законом, на деякий час вона від нього відмовилася. Через рік
потяг до самогубства все ж повернувся, причому настільки сильний, що
спроби ці повторювалися одна за одною.

Часто до цього вселенського суму долучаються галюцинації та нав’язливі
ідеї, котрі прямо призводять до самогубства. Все ж слід зазначити, що
вони не такі минущі, як і ті, котрі доводиться спостерігати в маніяків.
Навпаки, вони дуже стабільні, так само як і загальний стан, котрий їх
породжує. Страхи, що невід ступно точать пацієнта, докори совісті, яких
він собі завдає, журба, котру він почуває, завжди ті самі. Отож, якщо
цей тип суїциду, так само як і попередній, спричиняється уявними
мотивами, все ж він відрізняється хронічним характером. Саме тому він
дуже стійкий. Хворі цього типу з цілковитою незворушністю готують
знаряддя самогубства, в досягненні своєї мети вони виявляють
наполегливість і часом неймовірну винахідливість. Ця методичність
докорінним чином відрізняється від нестабільності маніяка. Коли в
останнього спостерігаються лише тимчасові напади, без стійких мотивів,
то в першого потяг до самогубства спричинено тривалим станом, пов’язаним
із загальним характером пацієнта.

3. Нав’язливий суїцид. У цьому випадку самогубство не мотивоване жодною
причиною, реальною чи надуманою, а походить від нав’язливої ідеї, котра
без видимих причин зненацька заволодіває свідомістю хворого. Він цілком
поглинутий бажанням заподіяти собі смерть, хоча й усвідомлює, що на це
нема жодної розумної підстави. Це свого роду інстинкт, над яким не мають
влади ані логіка, ані глузд,— щось подібне до нав’язливого бажання
красти, вбивати чи палити, котре довго описували як мономанію. Оскільки
пацієнт усвідомлює абсурдність свого потягу, то попервах намагається з
ним боротися. Однак протягом того часу, коли ця боротьба точиться, він
почуває сум, йому бракує повітря, а під грудиною з’являється тривожне
відчуття порожнечі, котре зростає кожен день. Саме з цієї причини цей
тип суїциду інколи називають ще тривожним суїцидом. Ось які зізнання
робить хворий Брієру де Буасмону, котрий описав цей стан: «Працюючи в
торговому домі, я справно виконую свої обов’язки, одначе всі мої дії
автоматичні, й коли хто-небудь до мене звертається, то мені здається,
ніби слова його бринять в порожнечі. Найбільша моя мука полягає в тому,
що мене точить невідступне бажання покінчити з життям, про що я не можу
зізнатися жодній живій душі. Ось уже рік, як цей потяг заволодів мною;
спочатку я не усвідомлював його цілком; але останні два місяці
самогубство заполонило буквально всі мої помисли,— хоча жодної розумної
причини для цього в мене немає… Я цілком здоровий; в нашому роду
ніколи не було людей з самогубчими потягами; я не розтратив службових
грошей, моєї платні вистачає на розваги, яких має зазнавати людина мого
віку». Одначе як тільки хворий перестав опиратися цьому потягові й
вирішив таки завдати собі смерть, тривожні настрої припинилися й він
знову віднайшов спокій. Якщо самогубство навіть і не вдається, то вже
самої спроби досить, аби на якийсь час погамувати хворобливий потяг. У
цьому випадку можна сказати, що пацієнт реалізував своє устремління.

IV.Імпульсивний, або автоматичний, суїцид. Цей вид самогубства має не
більше, мотивів, аніж попередній; ані в реальності,’ ані в свідомості
хворого немає жодних причин. Але якщо самогубство попереднього типу
породжується нав’язливою ідеєю, котра захоплює свідомість протягом більш
чи менш тривалого часу й, поволі прогресуючи, підкоряє вольові імпульси,
то автоматичний суїцид виникає раптово й спонукає» хворого до негайних
дій. Він розвивається в однісінький момент і відразу ж призводить до
самовбивчого акту чи принаймні до спроби самогубства. Ця раптовість
нагадує манію, котру нам уже доводилося розглядати; одначе маніакальний
суїцид має хоча б якусь логіку, дарма що позбавлений глузду. Як не як, а
він породжений хворобливими уявленнями пацієнта. Тут же все навпаки:
потяг до самогубства виникає відразу ж і цілком автоматично призводить
до властивих йому наслідків, хоча жодних логічних передумов для цього
нема. Один лише вигляд ножа, прогулянка над краєм прірви тощо — все це
блискавично штовхає до самогубчого наміру, а сам акт самогубства
здійснюється з такою поспішністю, що часто хворий не усвідомлює що ж,
власне, сталося. «Один добродій спокійно розмовляв зі своїми друзями;
зненацька він одним стрибком доскочив парапету й, переплигнувши його,
кинувся у воду. Коли його витягли з річки й запитали про мотиви цього
вчинку, він нічого не міг сказати,— якийсь навальний потяг штовхнув його
на смерть незалежно од його волі»1. «Цікаво,— свідчить інший пацієнт,—
що я не в змозі пригадати, які ж наміри були в мене, коли вилазив на
підвіконня; адже я ніколи і в думках не мав завдати собі смерть чи
принаймні не можу цього тепер пригадати». В кращому разі хворі
відчувають наближення суїцидного імпульсу і гамують його, не-загайно
уникаючи можливих знарядь самогубства.

ВИСНОВКИ

Суспільство може піддавати самогубство моральним санкціям. Все, що воно
може зробити, це заборонити ховати самогубця з усіма прийнятими
почестями, у невдатних самогубців відібрати певні цивільні, політичні чи
родинні права, наприклад, певні атрибути батьківських прав чи право на
обрання на якісь громадські посади. Гадаємо, громадська думка без
особливих заперечень прийняла б таку систему санкцій, котра передбачала
б поразку в правах кожного, хто бажав би ухилитися від своїх основних
обов’язків. Одначе якими б правомірними не були ці моральні заходи, а
їхній вплив на самогубство завжди відзначатиметься дуже низькою
ефективністю; було 6 глупством вважати, що вони зможуть погамувати
настрої, котрі характеризуються таким високим ступенем інтенсивності.

Отож, самі по собі вони не здатні сягнути до джерела цього лиха. Адже
якщо ми відмовляємося накладати на нього законодавчі обмеження, то
причина полягає в тому, що ми не вбачаємо за ними якогось особливо
вираженого аморального характеру. Ми полишаємо йому можливість для
вільного розвитку, тому що воно не викликає в нас такого обурення, яке
викликало воно в людей минулої епохи. Одначе законодавчі постанови аж
ніяк не пробудять нашу моральну чуттєвість. Законодавець не може зробити
так, щоб якийсь факт видавася нам аморальним чи, навпаки, гідним усякого
захоплення. Якщо закон піддає карним санкціям ті вчинки, котрі публічна
свідомість розглядає як нешкідливі, то обурення наше викликає саме
закон, а не вчинки, які він карає. Наша скрайня поблажливість до
самогубства зумовлена тим, що, засуджуючи самогубство, ми одночасно
засуджуємо й самих себе, оскільки духовний стан, який породжує цей
трагічний чин, відзначається дуже поширеним характером; ми надто
просякнуті цією психологією, а тому схильні бодай частково, а все ж
виправдовувати самогубство. Але в такому разі слід впливати прямісінько
на песимістичні настрої, повертати їх у звичне русло й утримувати в
цьому стані, вилучити з-під їхнього впливу абсолютну більшість суб’єктів
і зміцнити їхній моральний стан. І якщо вони відновлять свій моральний
стан, то їхня реакція належним чином буде спрямована проти чинників,
котрі загрожують їхній цілісності. Більш не треба буде з усіх сил
вигадувати якусь систему репресивних заходів; вона виникне сама по собі,
зумовлена потребами нової ситуації. До тих пір така система буде
неодмінно лишатися штучною, а значить, і не приноситиме якогось великого
зиску.

Виховання дає можливість впливати на характер, то чи не досить було б
виховувати мужні характери, котрі таким чином були б менш поблажливі до
людей зі слабкою волею? Ця думка належить Морселлі. Як він вважає,
профілактика самогубства зводиться до такого рецепту: «Розвивати в
людині здатність до узгодження своїх думок і почуттів, щоб вона була в
змозі переслідувати певну мету в житті; одним словом, надавати
моральному характерові сили й енергії». Інший мислитель приходить до
такого ж висновку: «У який же спосіб,— запитує М. Франк,— можна вплинути
на чинники суїциду? Поліпшуючи виховну справу, розвивати не лише
інтелект, а й характер, не лише мислення, а й переконання».

За нашого часу політична система великих європейських держав надто вже
далека від окремого індивіда, щоб чинити на нього достатньо ефективний і
тривалий вплив. Оті нечисленні зв’язки, котрі існують між нашим
повсякденним функціонуванням і цілісінькою сукупністю публічного життя,
мають надто вже опосередкований характер, щоб ми отримали живе
неперервне почуття причетності до політичної системи суспільства.

Ми почуваємо свою залежність від політичної структури лише тоді, коли
йдеться про якісь поважні інтереси. Певна річ, суб’єктам, котрі
становлять моральну еліту населення, ідея батьківщини дуже рідко буває
геть зовсім чужою; однак за звичайних обставин вона немовби тьмяніє,
набуваючи форми невиразних уявлень, а часом трапляється так, що й згасає
цілком. І лише за виняткових обставин, в епоху великих національних чи
політичних криз, вона виступає на передній план, захоплює мільйони умів
і стає провідним рушієм людської поведінки. Явище, яке характеризується
настільки перервним впливом, аж ніяк не може бути достатньо регулярним
гальмом суїцидного потягу. Необхідно, щоб індивід не просто час від
часу, а в кожен момент свого життя чітко усвідомлював, що його зусилля
провадять до якоїсь конкретної мети. Аби його існування не здавалося
йому позбавленим сенсу, потрібно, щоб він постійно був переконаний, що
служить таким цілям, котрі безпосередньо його стосуються. Одначе так
трапляється лише тоді, коли він перебуває в найтіснішому контакті з
суспільним середовищем, котре має набагато простіший і досить локальний
характер й здатне вказати йому набагато ближчу мету його діяльності.

Сім’я, без сумніву, відіграє значну профілактичну роль. Одначе було б
великою ілюзією вважати, що достатньо зменшити кількість одинаків, аби
зупинилося зростання самогубств. Адже якщо одружені суб’єкти й
характеризуються меншою схильністю до самогубства, то сама ця схильність
зростає з тією ж регулярністю і в тих самих пропорціях, що й схильність
одинаків. З 1880 року до 1887 року самогубства одружених суб’єктів
зросли на 35 % (3706 випадків замість 2735), а самогубства одинаків — на
13 % (2894 замість 2554). У 1863—1868 роках, за підрахунками Бертійона,
показник першої категорії дорівнював 154 випадкам на один мільйон
мешканців; у 1887 році він становив 242, й збільшення дорівнювало 57 %;
протягом того ж часу показники одинаків зросли не набагато вище — вони
збільшилися з 173 випадків до 289, себто на 67 %. Отож, загострення
суїциду, яке спостерігалося протягом останнього сторіччя, аж ніяк не
залежить від цивільного стану.

ЛІТЕРАТУРА:

Дюркгейм Е. Самогубство: соціальні дослідження.-К.,1998

Шестопалова Л. М. Самогубство як явище.-К.,2000

Сулицький В.В. Психологія суїцидальної поведінки.-К., 2001

Катастрофы сознания. Самоубийства: религиозные, ритуальне, бытовые.
Способы самоубийств.-Минск,1996

Похожие записи