Реферат

на тему:

Розвиток української психології. Культурологічні засади у тлумаченні
історії психології

В науці, більш ніж в якій іншій інституції людства,

необхідно вивчати минуле для розуміння теперішнього.

Джон Десмонд Бернал

Розвиток української психології

Розвиток української психології неможливий без осмислення та
узагальнення великого історичного спадку вітчизняної психологічної
науки. Вивчення історії психологічної думки в Україні є одним із
найактуальніших завдань, що постали перед дослідниками. Останнім часом
вийшла низка праць, в яких частково розв’язується означена проблема.
Однак у більшості з них розглядаються тільки питання історії психології
Наддніпрянської України, але залишається нерозкритою історія
психологічної думки Західної України останньої чверті XIX — першої
половини XX століття.

Як відомо, Україна наприкінці XIX — на початку XX століття входила до
складу різних держав. Більша частина української етнографічної території
належала до Російської імперії. Західна частина українських земель
перебувала під владою Австро-Угорщини (Східна Галичина й Північна
Буковина входили до складу Австрії, а Закарпатська Україна — до
Угорщини). Хоча розвиток психології в кожному з регіонів України
відбувався в руслі світової науки, але ж мав і свою специфіку, яку
необхідно вивчати.

Тепер, коли в Україні йдуть активні процеси усвідомлення національної
історії, культури, науки, необхідно знати, як вони розвивалися в різних
регіонах. Ці знання не лише збагатять нас інформацією про погляди різних
учених, які для багатьох залишається terra incognita, вони дадуть змогу
побачити місце вітчизняної науки, в тому числі й психології, у світовій
науці: її загальні риси, з одного боку, і своєрідність — з іншого.

Історія психологічної думки Західної України останньої чверті IX —
першої половини XX століття ще не розроблялася, але для цього необхідно
ввести в науковий обіг маловивчені й навіть невідомі теорії і факти,
зіставити їх з уже відомими і вписати загальну картину розвитку світової
психології. Весь парадокс полягає в тому, що ми краще обізнані з
іноземними теоріями напрямами, ніж зі сторінками вітчизняної психології,
в якій багато ґрунтовного, цікавого й такого, що заслуговує на увагу
вивчення. Тому роботи, які б усебічно висвітлювали досягнення
вітчизняної науки, дуже необхідні.

У XIX — на початку XX століття Україна мала низку наукових центрів
(Київ, Одеса, Харків та ін.), в яких розвивалася психологічна наука.
Одним з таких центрів у Західній Україні став Львів, де було
започатковано проведення фундаментальних досліджень, що пізніше, певною
мірою, визначили розвиток вітчизняної психології.

Серед нині діючих українських університетів, перший було засновано у
Львові в 1661 році. Упродовж багатьох десятиліть точилася вперта
боротьба між українцями та поляками за мову викладання. І хоча в 1871
році було скасовано обмеження в цій царині, Львівський університет
фактично полонізувався. Наукові роботи писалися в основному польською
мовою.

Таким чином, коли йдеться про Західну Україну останньої чверті XIX —
першої половини XX століття, то мова творів не може бути аргументом, щоб
вважати або не вважати того чи іншого мислителя українським.

Свої дослідження й матеріали вчені Західної України мали змогу
публікувати в таких журналах, як «Друг», «Дзвін», «Молот», «Народ»,
«Жит’є і Слово», «Нива», «Наука», «Богослов’я» та багатьох інших. Усього
в Західній Україні того часу видавалося 4/5 журналів усієї України.

В 1873 році у Львові було засновано Товариство ім. Шевченка, яке
спочатку мало літературний характер. 1876 року, коли посилилася реакція
в Росії й стали забороняти видання українською мовою, вирішено було
перетворити це Товариство на Наукове Товариство ім. Шевченка. Кошти для
цього Товариства збиралися по всій Україні.

З 1892 року розпочато друкування «Записок Наукового Товариства ім.
Шевченка». Всього з 1892 по 1948 рік побачило світ 168 томів цього
видання.

З кінця XIX століття Львівське Наукове Товариство ім. Шевченка стало вже
не місцевою, краєзнавчою організацією, а всеукраїнським науковим
осередком, що охоплював усі галузі науки, і Товариство публікувало праці
науковців з усієї України. У 1890-х роках та на початку XX століття
Наукове Товариство ім. Шевченка справді відігравало роль Української
Академії Наук.

Поряд із «Записками…» Наукове Товариство ім. Шевченка з 1898 року
видавало «Літературно-науковий вісник», а з 1899 — «Матеріали до
українсько-руської етнології».

Свої праці українські вчені мали змогу публікувати також у
польськомовних наукових журналах «Przeglad fitozoficzny», перший номер
якого вийшов у 1898 році, та «Rucft filozoficzny», започаткований 1911
року. Такою була тодішня ситуація в Західній Україні.

Концептуальна ідея цього видання — встановлення специфіки й місця
психології Західних регіонів України в загальному процесі
суспільно-філософського й наукового життя як в Україні, так і у світі;
визначення рушійних сил становлення психологічних знань і дослідження
провідних категорій психологічних учень. Даний навчальний посібник
розрахований передусім на студентів вищих закладів освіти, які
цікавляться проблемами історії української психології.

Культурологічні засади у тлумаченні історії психології

Цінність історії завжди індивідуальна, тобто по-різному розкривається
для різних епох, народів і культур. Але в будь-якому разі вона
репрезентує не просто суму відомостей і свідчень про минуле й теперішнє,
яка зафіксована в історичних хроніках і писаннях, а той узагальнений
образ історії, який вона має в контексті індивідуального буття людини.

Нелегка справа — збагнути сутність історії. Адже її не можна споглядати
подібно до того, як людина розглядає навколишній світ. Ставлення людини
до історії не схоже на її ставлення до природи. Людина виокремлює себе з
природи, осягає себе у своєму справжньому існуванні. Коли людина
звертається до історії, вона повинна сказати собі, що є частиною історії
і тому звертається до певної системи зв’язків, до «мережі взаємодій», в
яку вона вплетена завдяки фактові свого існування. Цю систему зв’язків
людина вже не може розглядати просто як певну даність поза собою, як
природу, адже, говорячи про історію, вона одночасно немовби вимовляє
дещо і про саму себе. В цьому смислі неможливий об’єктивний розгляд
історії, як у випадку з природою.

Предмет дослідження з історії психології передбачає використання
досягнень як історіографії психології (О. О. Будилова, Л. С. Виготський,
А. М. Ждан, Д. Кляйн, Г. С. Костаж, Р. Ландін, В. М. Нічик, П. М. Пелех,
А. В. Петровський, Й. Пітер, Т. Рібо, М. С. Роговій, В. А. Роменець, А.
О. Смирнов, М. М. Троїцький, О. М. Тутунджян, М. Г. Ярошевський), так і
епістемології історії (М. Блок, Дж. Д. Бернал, К. Беккер, Ч. Бірд, М.
Вебер, В. І. Вернадський, Й. Гейзінга, В. Дільтей, Ж. Дерріда, Р. Дж.
Кол-лінгвуд, Т. Кун, Ш. Ланглуа, К. Поппер, Дж. Поукок, Ш. Сеньобос, Кв.
Скіннер, Е. Трольч, Ле Февр, М. Фейєра-бенд, М. Фуко).

Учених-дослідників, які працювали в царині історіографії, умовно можна
поділити на прихильників «антикваризму» — сприйняттям минулого через
минуле — та «презентизму», який виражається в довільній прихильності до
певної сучасної концепції. Кредо антикваристів чітко передано в
знаменитому «Вступі до вивчення історії» Ш. Ланглуа та Ш. Сеньобоса, яке
відкривається визначенням: «Історія пишеться за джерелами»1.

Адепти «презентизму» американці Ч. Бірд та К. Беккер декларували
неможливість пізнання минулого: історичне пізнання довільне й позбавлене
науковості, історик творить цілком суб’єктивно, він не відтворює фактів
минулого, а створює їх на основі власних ідей і уявлень свого часу.
Тобто вони проголошували жорсткий «презентизм» (жорстка детермінованість
уявлень про минуле сучасністю, світоглядом історика, залежність,
позбавлена об’єктивності й науковості історичних знань).

Нетрадиційний аналітичний підхід був притаманним і представникам
німецької історіографії М. Веберу та Е. Трольчу, і нідерландському
вченому Й. Гейзінзі, і засновникам легендарного французького журналу
«Аннали» М. Блоку та Ле Февру, які вивчали історію людини крізь призму
її світосприйняття (менталітету) чи етосу (стилю її життя, загальної
орієнтації культури, ієрархії цінностей).

Американці Кв. Скіннер і Дж. Поукок використовували на історичному
матеріалі теорію мовного акту, згідно з якою дія мови рівнозначна
соціальній дії, а через мовний акт історик може виявити глибинні
інтенціональні (пов’язані з наміром) структури дійових осіб в історії.
Тлумачення історичного тексту змушували Скіннера і його послідовників
звертатися до проблем герменевтики. За X. Гадамером, сучасний історик не
може переселитися в досліджувану ним епоху, не може влізти в шкуру
автора вивченого ним тексту. Розуміння істориками інтенцій минулого
відбувається в контексті і традиціях їхнього часу, що робить неможливим
адекватне відображення минулого. Окрім цього, досліджений історичний
текст міститься в мережі певного історіографічного й джерелознавчого
тлумачення та інтерпретаційної традиції, що склалася навколо нього з
часу виникнення.

В питанні про психологію як науку є ще одна трудність, яка полягає в
тому, що психологія поступово виокремлювалася з більш загальних аспектів
культурного життя того часу. Тому необхідно шукати її приховані джерела
в історіях людських мистецтв та інституцій.

Подібні погляди на історію науки сформулювали В. І. Вернадський та Дж.
Д. Бернал. Історію науки Вернадський розглядає як невід’ємну частину
соціальної історії. Адже науковий світогляд складається і
трансформується разом зі змінами в житті суспільства, а розвиток науки
відбувається в тісній взаємодії з філософією та іншими формами духовної
культури.

В. І. Вернадський виокремлював два типи історико-наукових досліджень.
Перший — «прагматичний виклад», коли дається точний опис подій і фактів,
теорій, відкриттів у їх часовій послідовності. Така робота дає
емпіричний матеріал історії науки. Але таким шляхом, на думку
Вернадського, можна отримати лише уявлення про зовнішню сторону ходу
розвитку знань. Учений називав цей тип досліджень «зовнішньою історією
науки». Прагматичний виклад розвитку знання, вважає Вернадський, подає
тільки одну царину розвитку думки. Це не віддзеркалює всебічно поняття
про її еволюцію.

У другому типі досліджень ставляться завдання з’ясувати закони розвитку
думки людства, розкрити шляхи й закономірності наукового пізнання, його
еволюцію, зрозуміти зв’язок між різними явищами, фактами, подіями, які
описуються в історії науки.

Вернадський вбачав принаймні три головні напрями, які ведуть до
вирішення цього завдання. Перше — порівняльно-генетичне вивчення
наукових світоглядів різних епох. Завдяки чому можна вивести
закономірність історичного процесу зміни й переходу одного світогляду в
інший. Друге — вивчення структури науки різних епох. Закони розвитку
думки людства стають зрозумілими тільки тоді, коли до уваги береться не
один панівний потік думки даного періоду, а якщо охоплюються всі бокові
течії. Третє — вивчення взаємодії науки з різними формами суспільної
свідомості — філософією, релігією, мистецтвом, загальною культурою, а
також із матеріальною практикою і соціальними умовами даної епохи.

Ці думки є актуальними в підходах до тлумачення історії психології.
Адже, на думку Вернадського, деякі частини навіть сучасного наукового
світогляду були досягнуті не шляхом наукового пошуку чи наукової думки —
вони ввійшли в науку ззовні: з релігійних ідей, із філософії, із
суспільного життя, з мистецтва. Але вони закріпилися в ній тільки тому,
що витримали випробування наукового методу. Метод науки — це не щось
установлене, а процес, який розвивається. Тому не можна його розглядати
поза тісними зв’язками з суспільним характером науки.

Вивчати історію психологічної думки доцільно в контексті історії
людської культури. Адже психологія є невід’ємною частиною культури. Сама
ж культура — загальна форма людського буття, яка інтегрує різноманітні
типи діяльності людини, доводить їх до рівня, на якому досягається
саморозвиток людини як вища мета й сенс людського буття.

Культура кожного народу являє собою внутрішньо пов’язане ціле; вона є
вираженням загальної рівнодійної всіх життєвих і розумових сил народу.
Тому певні психологічні ідеї можуть відбиватися як у наукових творах,
так і в творах мистецтва, фольклорі, релігії тощо. Звернення до
непсихологічної продукції духовної культури в історико-психологічному
дослідженні суттєве не лише з точки зору виявлення шляхів тієї чи іншої
ідеї, яка сформульована в професійно-психологічному знанні. Інколи в
реальній історії певні психологічні ідеї спочатку з’являються в
непсихологічному знанні, а потім віднаходять своє місце в професійній
психології.

Ідеї, які віддзеркалюються у творах мистецтва, релігії, фольклорі,
суттєво заповнюють дефіцит у царині професійного психологічного знання.

Зв’язок мистецтва з наукою констатується не лише емпірично, він
пояснюється й теоретично. Глибоко суб’єктивний характер художньої
творчості, де світ, який відображає художник, органічно переплітається з
його суб’єктивним ставленням до цього світу, дає змогу помітити у творах
мистецтва втілення світогляду художника. Близькість світоглядних
проблем, які групуються навколо питання «Я — людина», з тими, які
розробляє психологія, що досліджує проблеми взаємодії однієї людини з
іншою, перетворює світогляд у сферу, де вельми помітні віддзеркалення
психологічних ідей.

Історик психології не може також не аналізувати художню творчість
видатних письменників. Адже «…вивчення літератур дає змогу створити
історію морального розвитку й наблизитися до пізнання психологічних
законів, які правлять подіями»1.

Щоб показати етапи становлення психологічного знання в Західній Україні
останньої чверті XIX — першої половини XX століття, розкрити зв’язок
історії психологічної думки з історією людської культури, доцільно
використовувати вчинковий принцип. «Саме через структуру вчинку, як він
тлумачиться в історичному ключі, відкривається можливість, — стверджує
В. А. Роменець, — показати справжні зв’язки психології з іншими
дисциплінами, евристичну взаємодію між ними. Вчинок виступає також
загальним феноменом людської культури»2.

На те, що категорія вчинку має загальнокультурне тлумачне значення,
переконливо вказав М. М. Бахтін: «Кожна моя думка з її змістом є моїм
індивідуально-відповідальним вчинком, одним із вчинків, із яких
складається все моє єдине життя як суцільне учинкування, тому що все
життя в цілому може бути розглянуте як певний складний вчинок»3.

Основним предметом вивчення в психології на зламі XIX й XX століть стає
післядійова сторона вчинку. Психологія післядії, на думку В. А. Роменця,
охоплюється ідеями інтеріоризації, катарсису та екстазу.

Після того, як людина здійснює особисто значущий для себе вчинок і
усвідомлює те, що нею зроблено, вона повертається до свого внутрішнього
світу. В результаті інтеріоризації, коли людина заглиблюється у свою
внутрішню суть, відбувається формування внутрішнього плану свідомості. У
ході акту інтеріоризації поглиблюються суперечності, які постають під
час зіткнення зовнішнього і внутрішнього світів, після чого виникають
«болісні та неприємні» афекти.

ВЧИНКОВИЙ ПРИНЦИП В ІСТОРІЇ ПСИХОЛОГІЇ ЗАХІДНИХ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ
ОСТАННЬОЇ ЧВЕРТІ XIX — ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XX СТОЛІТТЯ

ПІСЛЯДІЙОВЕ ВИЗНАЧЕННЯ ВЧИНКУ.

ОПАНУВАННЯ ЛЮДИНОЮ САМОЇ СЕБЕ

Формування внутрішнього плану свідомості: інтеріоризація вчинкової дії
Катарсис і зняття великої суперечності душі Психологічні мотиви зняття
суперечностей і знаходження людиною самої себе: екстаз і сублімація

ІНДИВІДУАЛЬНЕ, НАРОДНЕ, ВСЕЛЮДСЬКЕ

Інтеріоризація як самовідображення буття Розв’язання життєвих проблем.
Самозречення і абсолютна експансія Самопізнання і сенс життя. Творчість.
Еротизм

Біо-соціо Творча особистість Життєва драма

Твардовський

Кройц

Вітвіцький Грушевський

Гнатюк

Мірчук Балей

Франко

Колесса

Шлемкевич

Ярема Кобшіянська

Захер-Мазох Горбачевський Костельник

САМОПІЗНАННЯ

Відчуження

самості Вияв

самості Пізнання і самостворення самості

Біологічне

Фізіологічне Національне Продуктивна діяльність Художня

Моральна

Наукова Людина у світі: свобода і залежність від світу Самовизначення та
його ідеал

За Л. С. Виготським, ці афекти підлягають знищенню, перетворенню в
протилежні, а естетична реакція зводиться до складного перетворення
почуттів1. Людина усвідомлює зовнішнє явище і його сенс, ціною болісних
страждань перемагає в собі те, що вступило в протиріччя з її уявленнями
про людську гідність. Поєднання зовнішнього і внутрішнього, явища й
сутності іноді переживається як відкриття, інсайт, як задоволення від
завершення шляху напруженого пошуку.

Катарсис «…є подоланням розкиданості суб’єктивності, безпринципності,
ЇЇ безвихідності, її знесилюючих нерозумних страждань. Разом з цим
катарсис є новою якістю психічного, новим його станом»2, — зазначає В.
А. Роменець.

Зі зняттям суперечностей (хоча ця суперечність може бути подолана лише
частково) — ідуть розшуки вищих цінностей життя, і людина у вищому стані
наближається до цих цінностей. Це й буде екстаз, але він не є злиття з
першосутністю, а скоріше — знаходження людиною самої себе. Екстаз — то
рух до вершин досконалості, перебування в досконалому світі
безконечного, ідеального, розумного. Щоб підтримувати стан екстазу,
людина знову й знову входить у вчинкову активність, розкриває, розвиває
структуру вчинку й, відштовхуючись від формування ситуативних стосунків,
завершує вчинок його найвищим станом.

У зв’язку з учинковим принципом напрями психології Західних регіонів
України останньої чверті XIX — першої половини XX століття, пов’язані з
характером інтерпретації психіки, посідають своє місце в цій
ієрархізованій структурі: інтеріоризація — катарсис — екстаз.

ЛІТЕРАТУРА

Бахтин М. М. К философии поступка // Философия и социология науки и
техники: Ежегодник. 1984-1985. Москва, 1986.

Бернал Д. Наука в истории общества. Москва, 1956.

Вернадский В. И. Избранные труды по истории науки. Москва, 1981.

Вернадский В. И. Труды по всеобщей истории науки. Москва, 1988.

Выготский Л. С. Психология искусства. Москва, 1987.

Горский В. С. Историко-философское истолкование текста. Киев, 1981.

Горский В. С. Культурологический аспект историко-философского
исследования // История философии и культура. Киев, 1991.

Горський В. С. Про суб’єкт дослідження історії філософії на Україні // 3
історії філософії на Україні. Київ, 1967.

Ланглуа и Сеньобос. Введение в изучение истории. Санкт-Петербург, 1899.

Роменець В. А. Історія психології епохи Просвітництва. Київ, 1993.

Роменець В. А. Історія психології XIX — початку XX століття. Київ, 1995.

Тэн И.-А. История английской литературы // Зарубежная эстетика и теория
литературы XIX — XX вв. Москва, 1987.

1 Ланглуа и Сеньобос. Введение is изучение истории. Санкт-Петербург,
1899. С. 13.

1 Тэн И.-А. История английской литературы // Зарубежная эстетика и
теория литературы XIX—XX ив. Москиа, 1987. С. 94.

2 Роменець В. А. Історія психології епохи Просвітництва. Київ, 1993. С.
26.

3 Бахтин М. М. К. философии поступка // Философия и социология науки и
техники: Ежегодник. 1984—1985, Москва, 1986. С. 83.

1 Дни.: Выготский Л. С. Психология искусства. Москва, 1987. С. 204.

2 Роменець В. А. Історія психології XIX — початку XX століття. Київ,
1995. С. 69.

PAGE

PAGE 12

Похожие записи