.

Розвиток психологічної думки на кінці 18 – початок 19 ст. (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
432 3109
Скачать документ

РЕФЕРАТ

на тему:

Розвиток психологічної думки на кінці 18 – початок 19 ст.

У XVIII ст. визріває вчення про психіку як функцію мозку. Цьому сприяли
досягнення Галлера і Прохажи у дослідженні нервової системи. У першій
половиш XIX ст. Бет і Мажанді вивчали розбіжності між чуттєвими і
руховими нервами. Було встановлено, що під час подразнення кінця
чуттєвого нерва імпульс передається через нервовий центр, де
переробляється на руховий нерв та іде до м’язів. Ці дані підтвердили
гіпотезу про рефлекс. Виникло поняття про рефлекторну дугу, за допомогою
якого в той час пояснювалися найпростіші форми рухових реакцій.

Видатний учений І. М. Сеченов (1829—1905) у праці «Рефлекси головного
мозку» стверджував, що «всі акти свідомого та несвідомого життя за
способом походження є рефлекси». Акт свідомості, на його думку, тотожний
за своїм походженням рефлексу. Будь-яке психічне явище включає як
рефлекс до свого складу дію зовнішнього подразника та рухову відповідь
на нього. Образи, уявлення, думки є, за І. М. Сєченовим, окремими
моментами цілісних психічних процесів взаємодії організму з середовищем.
Мозкову ланку рефлексу неправомірно відокремлювати від його природного
початку (дії на органи чуття) і кінця (рух у відповідь). Породжене у
цілісному рефлекторному акті психічне явище виступає як фактор, що
випереджає дію, рух. Психічні процеси виконують функцію сигналу або
регулятора, за допомогою якого дія відбувається відповідно до умов, що
змінюються, і досягається певний результат.

Психіка виступає як властивість, функція відповідних відділів мозку, де
збирається і перероблюється інформація про світ. У рефлекторний акт
включаються знання, уявлення людини. Психічні явища — це відповіді мозку
на зовнішні та внутрішні подразники.

Спираючись на вчення про рефлекси, І. М. Сеченов розробив програму
створення об’єктивної психології, яка має базуватися на об’єктивному
методі спостереження за еволюцією індивідуальної поведінки. Однак його
рефлекторна модель психіки не була експериментальне доведена.

Рефлекторна лінія розуміння психіки була продовжена вже у XX ст. /. П.
Павловым (1849 — 1936), який експериментальне обґрунтував й розробив
учення про дві сигнальні системи. На його думку, тварини керуються у
своїй поведінці зоровими, слуховими, нюховими образами, що слугують для
них сигналами певних безумовних подразників. Уся психічна діяльність
тварин, формування в них умовних рефлексів здійснюються на рівні першої
сигнальної системи («перші сигнали»).

У людини поряд із першою сигнальною системою функціонує друга, яка
базується на слові. «Другі сигнали» — це звуки усної мови, письмова
мова, а також знакові системи різного рівня узагальнення та призначення,
що помітно розширюють і якісно змінюють фонд умовних рефлексів людини
порівняно з умовними рефлексами тварин. За допомогою слова можуть бути
заміщені «перші сигнали». Слово як «сигнал сигналів» надає людині
принципово нові можливості у розвитку й функціонуванні психіки, яка стає
регулятором такої поведінки й діяльності, якої немає у тварин.
Рефлекторне вчення І. М. Сеченова і І. П. Павлова мало великий вплив на
подальший розвиток психологічних поглядів, сприяло виникненню нових
наукових течій.

Середину і другу половину XIX ст. можна вважати періодом становлення
психології як самостійної науки. Під впливом дарвінізму, вчення про
рефлекс, психофізіології органів чуття, психофізики, досліджень часу
реакції та асо-ціанізму постають програми побудови психології як
дослідної науки.

Найбільший успіх мала програма, яку запропонував В. Вундт (1832 — 1920).
Він заснував у 1879 р. першу в світі експериментальну лабораторію в
Лейпцізі. Навколо неї складається велика інтернаціональна наукова школа,
утворюються нові психологічні лабораторії, кафедри, журнали, товариства,
а з 1899 р. проводяться міжнародні психологічні конгреси.

За В. Вундтом, психологія має своїм предметом безпосередній досвід
суб’єкта, який може вивчатися лише шляхом самоспостереження,
інтроспекції. Згідно з його думкою, свідомість принципово відрізняється
від усього зовнішнього та матеріального, що визначає специфіку
психології як науки. Дослідна психологія повинна вивчати свідомість за
допомогою експериментальних процедур фізіології, які дають змогу
розчленовувати безпосередній суб’єктивний досвід і реконструювати в
наукових поняттях архітектоніку свідомості індивіда. Тому В. Вундт
називав дослідну психологію фізіологічною психологією. Одним з учнів B.
Вундта був М. М. Лате, який у 80-ті роки минулого століття почав
працювати як психолог-експериментатор в Одесі. В цей же час розпочинає
свою діяльність у Київському університеті /. О. Сікорський.

Програму розвитку психології як учення про штенціональні акти свідомості
запропонував Ф. Брентано (1838— 1917). Для нього вихідним поняттям став
акт свідомості, тобто функція свідомості, що виявляється у її
спрямованості на об’єкт усвідомлення. Акт складається з: а) ідеації,
тобто уявлення об’єкта у вигляді образу; б) міркування про об’єкт як про
істинний або ж неправильний; в) емоційної оцінки об’єкта як бажаного або
ж відкинутого. Учення Ф. Брентано значною мірою вплинуло на західну
психологію, зумовивши появу гештальтпсихології, фрейдизму тощо.

На зламі XIX—XX ст. виникають такі галузі психологічної науки, як
експериментальна, диференціальна, дитяча і педагогічна психологія,
зоопсихологія, соціальна та культурно-історична психологія,
психотехніка. Формуються нові школи та течії психології, серед яких
структурна школа Е. Тітченера, вюрцбурзька школа О. Кюльпе, К. Марбе, К.
Бюлера, О. Зельца, функціоналізм в американській психології (В. Джеме,
Дж. Дьюї, Г. Керр, Р. Вудвортс), біхевіоризм, гештальтпсихологія,
фрейдизм.

Так, структурна школа, на думку її засновника В. Вундта, вважала
головним завданням психології експериментальне вивчення структури
свідомості. Лідер структурної школи Е. Тітченер виступав за поєднання
інтроспекції з експериментом та математикою, щоб наблизити психологію до
стандартів природничих наук. Психологія повинна, на його погляд,
довіряти лише спеціально тренованому самоспостереженню, здатному уникати
помилок звичайного спостереження, зокрема помилки стимулу. Для опису
психічної «матерії» доцільно виділяти, образ і почуття та відчуття з
притаманними їм якістю, інтенсивністю, чіткістю та тривалістю.

Представники вюрцбурзької школи, експериментально вивчаючи процес
розв’язання задач, головним об’єктом самоспостереження вважали не
результат, а процес, події, які виникають у свідомості. Така
реорганізація експерименту привела до появи нових психологічних
перемінних: установки (мотиваційної перемінної), що виникає під час
сприймання задачі; задачі (мети), від якої походить детермінуюча
тенденція; процесу як зміни пошукових операцій; несенсорних компонентів
у складі свідомості (розумових образів на відміну від почуттєвих).

На початку XX ст. утворюється школа гештальтпсихології, фундаторами якої
стали М. Вертгаймер (1880 — 1944), В. Келер (1887 —1967), К. Коффка
(1886 —1941). У процесі оригінальних експериментів із вивченням
сприймання (у-феномени) та інтелекту вони з’ясували, що у складі
свідомості існують цілісні образи, котрі не розкладаються на сенсорні
елементи. Головним постулатом цієї школи є положення про цілісні
структури (гештальти) як первинні дані психології, що не можуть бути
виведені з їхніх компонентів. Навпаки, властивості частин визначаються
саме структурою, гештальтом. Останній функціонує за принципом кращої
організації (прегнантності), ізомормізму (тотожності між психічними та
фізичними гештальтами). При розв’язанні задач головним чинником
визнавався «інсайт», тобто явище раптового охоплення ситуації в цілому.

Найбільш відомою школою, що сформувалася в Америці наприкінці XIX — на
початку XX ст., став біхевіоризм. Його фундатори визнавали предметом
психології не свідомість, а поведінку. Один із засновників біхевіоризму
Е. Торн-дайк (1874 — 1949) використовував в експериментах так званий
проблемний ящик. Він зачиняв у ньому тварин, які мали змогу вийти з
нього, тільки натискуючи на спеціальні пристрої. Поведінка тварини
здійснювалася за такою схемою: а) вихідний пункт — проблемна ситуація;
б) організм протидіє їй як ціле; в) він активно діє у пошуках виходу; г)
він навчається вправам. За Е. Торндайком, інтелектуальний акт тварин
розв’язує проблему активними діями, а не спогляданням. Завдяки цьому
встановлюється найбільш доцільна координація дій та досягається
адаптація до середовища. Вчений сформулював кілька законів «природного
добору» корисних дій індивіда — закон вправ, закон готовності, закон
асоціативного зсуву, закон ефекту. Згідно з законом ефекту
детермінантами научшня є не «спроби та помилки» самі по собі, а полярні
стани організму, наприклад «задоволення — дискомфорт». Е. Торндайк
розширив поняття психічного, вивів його за межі свідомості у сферу
взаємодії з середовищем — через зв’язок між ситуацією та реакцією.

Видатний біхевіорист Дж. Вотсон (1878 — 1958) за основу своєї
експериментальної програми взяв павлівську схему рефлексів та
бехтерєвську реактологію. Девізом біхевіоризму Дж. Вотсон оголосив діаду
«стимул—реакція». Поведінка побудована з секреторних ‘та м’язових
реакцій, що детерміновані зовнішніми стимулами. У зв’язку з цим він
вважав людину стимул-реактивною машиною.

Дж. Вотсон поширив принцип обумовдення (умовнорефлекторної детермінації)
на почуття і мислення. Так, мислення визнавалося «навичкою гортані», а
його органом — не мозок, а саме гортань. Він висунув план перебудови
суспільства на основі біхевіористської схеми, за якою, маніпулюючи
зовнішніми подразниками, можна «виготовити» людину з будь-якими
константами поведінки.

У 30-ті роки XX ст. виникли й інші варіанти біхевіоризму, пов’язані з
іменами В. Хантера, К, Лешлі та ін. Еволюція біхевіоризму приводить у
середині століття до виникнення кількох напрямів так званого
необжевіоризму — коєні/пивного біхевіоризму Е. Толмена,
гіпотетико-дедуктив-ного біхевіоризму К. Гоїш, оперантного біхевіоризму
Б. Ф, Скінтра, соціобіхевіоризму Дж. Міда. Відмова ортодоксальних
біхе-віористів від суб’єктивізму була дезавуйована у працях
необіхевіористів. Вихідна схема «стимул—реакція» доповнюється поняттями,
що пояснюють психологічний вакуум між зовнішніми діями щодо індивіда та
його реакціями. Це такі поняття, як «проміжні перемінні»,
«цілеспрямована поведінка», «латентне научшня», «центральні
детермінанти», «редукція потреби», «підкріплення», «вербальна
поведінка», «узагальнений інший» тощо.

У зв’язку з переважанням аналітичного підходу до дослідження психіки
визріває тенденція реалізації синтетичного підходу, цілісного розуміння
психіки у різних її проявах і у зв’язку з навколишнім середовищем. Уже в
річищі аналітичного підходу здійснюється пошук інтегративних механізмів
психіки і відповідних їм категорій психологічної науки, навколо яких
концентруються інші психологічні поняття.

У психології наприкінці XIX — на початку XX ст. починають
використовуватися поняття самосвідомості та особистості, які поступово
витісняють поняття свідомості та поведінки (вони не зникають, а
набувають нового значення, посідають певне місце у новій системі понять
про психіку). Представник американського функціоналізму В. Джеме (1842 —
1910) увів у науковий обіг поняття емпіричного «Я», або власне
особистості, самооцінки., самоповаги, чистого «Я» тощо, спираючись на
головне для нього поняття «потоку свідомості».

У концепціях 3. Фрейда, К. Г. Юнга, Г. Олпорта, В. Штерна, Е. Шпрангера,
представників французької соціологічної школи, а також гуманістичної
психології виходить на перший план категорія особистості як системи
психічних властивостей, «відкритої системи» тощо.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020