Реферат на тему:

Родина з дитиною-інвалідом

У період суспільних перетворень особливої ваги набуває осмисленість
буття і діянння кожною людиною. В Україні протягом останнього десятилітя
народ переживає не тільки економічні негаразди, наслідки тотальної і
локальної забрудненості, а й невизначеність образу майбутнього, зневіру
і страх перед завтрашнім днем. Така ситуація потребує, зокрема,
розвиненої і структурованої сфери соціального захисту, підтримуючої і
профілактичної професійної роботи, психологічної готовності кожного до
самостійного вибору життєвого шляху і прийняття рішень з конкретних
питань, що виникають майже щоденно. Пропонована стаття містить аналіз
стану батьків розумово неповносправних дітей і психологічної допомоги
засобами соціальної служби для молоді.

Постановка проблеми

За статистичними даними, у нашій країні зареєстровано 274,5 тисячі
шлюбів [4, с. 12], з яких не кожен стане щасливою повною сім’єю. Діти
народжуються у зруйнованих родинах і в одиноких жінок, набуває поширення
усиновлення, опікування, фостер. Цілий ряд чинників призводить до
зменшення числа сімей, кількості дітей в них, до народження хворих і
недорозвинутих малят. На нашу думку, це такі чинники, як:

· тотальне погіршення екології на планеті;

· наслідки радіоактивного забруднення;

· погане й незбалансоване харчування, брак чистої води;

· хаотичний розвиток суспільства, брак у людей мети й ідеалу;

· недостатня і невідповідна сучасним потребам медична допомога;

· уникання усвідомлюваності буття, мети і результату власної діяльності
або її недостатність; порушення людиною законів моралі;

· брак або хибність віри у власні сили і громади.

Кожний з наведених чинників потребує наукового осмислення і врахування в
практичній діяльності. Такий стан не є породженням останніх півтора
десятка літ, а складався протягом доволі тривалого часу. Одержаний новим
поколінням у спадок, він породжує багато негативних явищ, що потребує
зміни нашої свідомості, узгодженості дій, свободи рішень.

Серед соціальних чинників, що поглиблюють об’єктивно негативну для
українського життя тенденцію, слід назвати:

· формальне існування демократично спрямованих законів;

· незадовільний стан соціального захисту;

· “ножиці” між заробітною платнею і прожитковим мінімумом;

· зменшення числа робочих місць, безробіття;

· приниження людської гідності на усіх рівнях, у тому числі й низько
оплачуваною роботою, яка, до того ж, не відповідає одержаній
кваліфікації;

· несформованості виховного (громадянського) ідеалу тощо.

Соціально-економічна ситуація викликає дещо збочене, акцентоване на
практичній вигоді, утилітарне ставлення до культури, освіти, особи,
навіть власної психіки. Громадяни жадають поліпшення становища у сфері
зайнятості, медицини, освітніх та соціальних послуг. Натомість самі
лишаються пасивними споглядачами; критикують та ігнорують зміни у
виробництві й торгівлі, освіті, культурі тощо і майже нічого самі не
пропонують.

Останнім часом виразніше й демонстративніше відчуваються маніпулятивні
тенденції на всіх рівнях взаємовідносин. Не оминають вони і сім’ю, де
рельєфно виступають труднощі та конфлікти спілкування між подружжям,
батьків з дітьми, дітей між собою.

Складну ситуацію в родинах поглиблює народження дитини з розумовою або
іншою вадою, яка призводить і до зниження інтелекту. Така інвалідність
різко змінює все буття і поведінку сім’ї – цінності, прагнення і реакції
батьків; психологічні стан та орієнтири дорослих і здорових дітей;
виконання родиною виховної та моральної функцій; взаємодію з соціальними
інституціями і оточуючим світом.

Невирішена частка проблеми

Станом на 1 січня 2001 року в Україні на обліку служби охорони
психічного здоров’я перебувало понад 278 тисяч осіб із розумовою
відсталістю, з них 53715 – діти до 15 років [2, с. 8]. Однією з проблем
сім’ї, яка має дитину-інваліда, є сприйняття її як фактора, що порушує
нормальну (в суспільстві усталену) функцію сім’ї. Подальший розвиток
сімейних відносин гармонізує або ще більше викривлює їх і відповідним
чином впливає як на дорослих, так і на дітей. Тож родині, батькам
зокрема, треба бути свідомими щодо перебігу хвороби, перспективи
психічного розвитку дитини і відповідним чином будувати свої стосунки у
родині та за її межами.

Батьківська компетентність розвивається у такий спосіб, як отримання
спеціальної освіти або самоосвіта з педагогіки та психології; участь у
міжнародних навчальних і тренінгових проектах, програмах соціальних
служб для молоді; гуртування у громадські організації з метою пошуку
ефективної матеріальної й медичної підтримки та самодопомоги;
консультування з юристом, психологом, психотерапевтом та іншими
спеціалістами тощо.

Методика й організація дослідження

У рамках підтримки сімей з дітьми-інвалідами соціальною службою для
молоді одного з районів Києва 2001 року була затверджена і почала
виконуватися програма залучення батьків до співпраці
“Соціально-психологічна реабілітація батьків, які мають дітей з
функціональними обмеженнями”. Під “функціональними” обмеженнями
розумілися будь-які вади, що порушують нормальний розвиток дитини [2, с.
4]. У свою чергу, “нормальним” вважається розвиток, по-перше, за
віковими нормами; по-друге, за культурними традиціями; по-третє, за
принципом соціально-побутової самостійності [1; 2; 3].

Програма розвитку особистості батьків націлена на вирішення завдань:

1. Допомога у виявленні труднощів сімейної взаємодії (аналіз
світосприйняття, усвідомлення труднощів у спілкуванні з дітьми).

2. Тренування навичок позитивної взаємодії з дітьми та розвиток власних
творчих здібностей (креативності).

Мета програми: переорієнтація ставлення батьків до дитини з позиції
опікування до міжособистісної взаємодії.

Завдання програми полягає в тому, щоб навчити батьків будувати
розвиваючі дитину міжособистісні контакти.

Способом реалізації завдань були обрані обмін досвідом застосування
набутих навичок, організація комфортного спілкування, створення постійно
діючої групи взаємодопомоги та фахові індивідуальні консультації.

Для реалізації програми застосовувалися заходи, які, з одного боку, є
методами добування інформації від учасників про наміри, бажання,
сподівання щодо перебування в полі дії організованого спілкування, з
іншого – дозволяють відстежувати результати взаємодії:

· анкетування – спрямоване письмове опитування;

· тренінг – серія послідовно дібраних вправ для констатації наявності
психічної якості і творчого пошуку інваріантності, вироблення навички
певного реагування; може бути індивідуальним і груповим;

· релаксація – за певних умов середовища та внутрішнього стану
розслаблення тіла з метою зосередження на психологічних проблемах,
перенесення психічної активності з зовнішнього світу на внутрішній;

· диспут, або обмін думками, доведення (аргументування) власної точки
зору, вислуховування опонента, пошук і узгодження різноплановості
висловлених думок з певною метою;

· лекції (міні-лекції) – систематизована й аргументована інформація з
певного конкретного питання;

· домашні завдання – серія вправ для закріплення “матеріалу” в сімейних
умовах з урахуванням зовнішніх особливостей родини та внутрішнього стану
особи;

· характеристика – усна або письмова форма фіксації відповідно до
поставленого завдання певних особливостей (психофізичний профіль, рівень
психічного розвитку, їх відповідність прийнятій культурній нормі; якості
психічних функцій, темпераменту, характеру, волі; успішність досягнення
мети тощо);

· звіт – особистісний та груповий контроль результатів
психолого-педагогічної роботи;

· аналіз (рефлексія) – розумова і мовленнєва фіксація і пояснення того,
що відбувається.

Крім того, вивчення ставлення сімей до освіти розумово відсталої дитини
відбулося протягом 2002 року в рамках проекту, який підтримав
міжнародний фонд „Відродження”. На запитання анкети відповіли 150 осіб,
з них 80 – батьки дітей-інвалідів, решта – спеціалісти та молодь. На
запитання про зайнятість таких дітей 66 % опитаних відповіли, що їх
треба вчити.

На сьогодні спеціалісти (дефектологи, олігофренопедагоги) опанували
методики діагностики, корекції, розвитку розумових вад й успішно їх
застосовують [2; 3]. У школах-інтернатах та спеціальних закладах
(наприклад, спеціальній загальноосвітній школі „Надія” Солом’янського
району, приватній „Школі життя” Деснянського району м. Києва), в деяких
громадських організаціях (благодійне товариство „Джерела”, спілка
матерів розумово відсталих осіб „Сонячний промінь”, „Рід”) організовані
догляд, зайнятість і шкільне навчання дітей та дорослих з розумовими
вадами. Навчання це досить своєрідне, бо для зниженого інтелекту надто
складними, частіше й зовсім недоступними є шкільні програми. Тому на
часі зміна погляду на зміст освіти дітей-інвалідів, особливо з помірною
та важкою розумовою відсталістю. Для них важливим є прищеплення навичок
самообслуговування, елементарна орієнтація в просторі та часі, знання
координат домівки та дороги до неї, етики поведінки, самооборонні
вміння. Дорослі з найближчого оточення (батьки, доглядальники, вчителі)
мусять потурбуватися про зайнятість такої дитини протягом активного часу
– певний режим виконання життєзабезпечувальних дій, побутове вправляння,
обмежено корисна праця, змістовний відпочинок. У такий спосіб розумово
відстала дитина призвичаюється до суспільнобажаної поведінки з метою
власного особистісного розвитку й востребуваності оточенням.

Результати польового спостереження

Розглянемо ставлення батьків дітей-інвалідів з розумовими вадами за
напрямками: ставлення до світу, до родини, до дитини, до себе.

Батьки і родичі таких дітей у своєму ставленні до світу, як правило,
переходять від почуття образи на всіх за власні переживання страху й
безпорадності до активних дій – пошуку будь-яких форм допомоги. Спочатку
вони ставлять риторичні запитання на кшталт: “за що мені ця кара?”; “чим
я (наша родина) завинив?”; “невже (і чим) погана моя сім’я, наша
дитина?”; “що ми зробили не так?” та інші. З часом, залежно від багатьох
складових, вирізняються батьки, що продовжують бідкатися, вважають себе
знедоленими, скривдженими, не проявляють активності. Інші прагнуть жити
повноцінно, знаходять радість, професійно творять і зростають. Деяких
випробування підштовхнули на рішучі кроки до власних змін, у більшості
випадків за рахунок розвитку дитини. Особливу силу, відповідальність,
згуртованість демонструють матері.

Під час пошуку засобів допомоги батьки відкривають світ людей з такими ж
проблемами. Проблеми та труднощі об’єднують сім’ї, спонукають до обміну
інформацією щодо засобів отримання будь-якої допомоги, допомагають
гуртуватися в організації.

Ставлення до родини – власних батьків, сім’ї свого дитинства, свого і
подружжя роду за умов народження хворої дитини майже не змінюється.
Родичі в більшості випадків є тим оточенням, яке надає першу
безпосередню психологічну та економічну підтримку. Їх роль і значення в
житті родини з часом зростає. Відповідно до напрямку пошуку причин
народження хворої дитини (генетичні мутації, спадковість, вплив
екологічних чинників, помилка ранньої діагностики, невправність
лікарів-акушерів, порушення біохімічного балансу та духовних законів,
травмування, застосування невідповідних ліків тощо) батьки намагаються
осмислити те, що з ними сталося, й спрямувати життя родини в певне
русло. Ще десять років тому саме родина регулювала „гласність” теми
розумової хвороби. Сприймала її найактуальнішою і докладала неймовірні
зусилля у лікуванні та вихованні або знецінювала і відкидала (“забувала”
про інваліда, його хворобу, негаразди від цього).

Частина батьків не витримує випробувань, здає дітей в інтернат,
відмовляється від них задля створення сприятливіших (на думку дорослих)
родинних умов для інших (здорових) дітей.

Хвора дитина часто стає офіційним чинником самоусунення батька з сім’ї.
Наприклад, у приватній школі для розумово відсталих лише третина
дітей-інвалідів має рідного татуся. Залишити сім’ю, кинути жінку з
дитиною напризволяще для таких чоловіків не є соціально неприйнятною
формою захисту власного життя і благополуччя.

Ставлення до дитини складається з багатьох чинників, які утворюють
велике різнобарв’я (“букет”) з пріоритетом або ж паритетом. Серед них
суто біологічні складові, такі як стан здоров’я дитини та її батьків,
їхній психофізичний статус, оцінка спеціалістами та батьками рівня
розвитку й перспектив інваліда. Важливим є економічна стабільність
сім’ї, наявність роботи для батьків або одного з них, хоча б середній
рівень заробітної плати або пенсії, спроможність вдовольняти потреби
дитини (та інших дітей без переваг для інваліда). Певне значення має
успішність оволодіння дитиною культурними навичками та
життєво-необхідними знаннями; надії та реальні перспективи її розвитку і
соціалізації; виховна спроможність усієї родини та зокрема батьків;
соціальне визнання їхньої професійної і батьківської роботи з виховання,
піклування, догляду.

Найсуттєвішим є любов до дитини та бажаність її народження.

Ставлення до себе проявляється у складному комплексі зовнішніх (видимих)
факторів, поведінці, у рефлексивних висловлюваннях; у зовнішньому
вигляді, дотримуванні режиму відпочинку та харчування, в оцінці власних
зусиль та вірі в моральність оточення, змістовних пріоритетах, у
залученні близьких (рідних, когось із оточення, фахівців) до запобігання
виникненню та вирішення існуючих проблем.

Психологічно батьки переживають почуття провини, відчай, мобілізацію
душевних сил; стан долання перешкод; сприйняття або зневіру щодо успіху
власної діяльності; радість, розгубленість, розпач відносно наближення
або віддалення інтелектуальних та поведінкових проявів дитини до певної
(уявної чи бажаної) норми.

Картина світу для дорослих міняється таким чином, що відбувається
акцентування на проблемі інвалідизації одного з сім’ї.

У вихованні батьки (частіше мати) вдаються до надмірного опікування, що
гальмує розвиток дитячої активності, самостійності, впевненості в собі.
Практикується приховування такої дитини вдома, щоб уберегти від небезпек
вулиці, можливого поганого впливу недобрих людей. Це поглиблює природну
ваду дитини, робить з неї соціального й психічного інваліда. Краща
ситуація в селах, де будь-яка дитина, яка в фізичному плані “збережена”,
поступово змалечку долучається до побутової, хатньої та земельної
роботи. Протягом певного (тривалого) періоду така дитина опановує
елементарний вид діяльності та самообслуговування і відтак долучається
до громадського життя.

Основні труднощі реалізації програми роботи з батьками (родинами)
дітей-інвалідів – це потреба, щоб вони усвідомили необхідність
опрацювання навіть уже виявлених і висловлених проблем.

Прийняття ситуації життя з хворою дитиною, влаштування сімейного
добробуту, планування часу роботи й відпочинку, реалізація або відмова
від кар”єри – ці та багато інших питань постають як нагальні. Вони
потребують вчасного конкретизування, переживання, вербалізації та
певного вирішення. Групові зустрічі та активна позиція сприяють
виробленню адекватних засобів для їх опрацювання. Саме в останньому і є
важливою допомога психолога.

Періодичність зустрічей, їх неформальний характер сприяють створенню
ділового, піднесеного настрою. Обговорення наболілих проблем, спільний
пошук рішень, допомога фахівця в аналізі життєвих труднощів сприяють
оптимістичній налаштованості на майбутнє.

Висновок

В нашій країні навчання розумово відсталих дітей є доброю традицією
держави. Низка інтернатних закладів надає професійну освітню-виховну
допомогу родинам та дітям [2, с. 4]. Однак останні виявилися занадто
відірваними від родини в період навчання, після виходу з нього –
практично безробітні та безпомічні в розбудові власного життя, а батьки
відчули дефіцит певної ролі та духовне спустошення. Тож рух громадських
організацій за інші умови та перспективи освіти їхніх дітей потребує не
тільки соціальної підтримки, а й певних законодавчих актів, коштів,
психологічної готовності батьків (всієї родини) допомагати як самому
рухові, так і дітям, фахової наснаженості, відповідного місця, уваги
суміжних спеціалістів тощо.

Реалізація програми сприяє зміні на позитивне ставлення батьків до
дитини, зростанню усвідомлення можливостей особистого втручання в життя
сім’ї, виробленню реалістичної відповідальності у ставленні до себе,
появі і закріпленню прагнення до пошуку вирішень проблем родини.

Рекомендації

Практика соціальної роботи свідчить про наявність матеріально-технічної
бази, фахівців, методів і форм роботи для реалізації програм і проектів
стосовно соціально-психологічної допомоги родинам з інвалідом.

Попередження порушень сімейної та дитячої поведінки мусить починатися з
організації роботи з батьками дітей-інвалідів на будь-якій базі, краще
ближче “до споживача”. Місце і форма, наприклад, може бути історично або
ж міжнародно запозиченою, сучасно розробленою, змішаною, варіативною.
Консультативні пункти у дитячих полікліниках або в громадських
приймальнях, напрям громадських організацій і науково-дослідних
інститутів (виховання, психології, педагогіки) тощо.

Такий напрям є нині востребуваним і набуває статусу державної соціальної
політики (що не усуває соціологічного вивчення проблеми).

Література:

1. Горностай П. П. Культурні особливості рольової поведінки та
психологічна допомога./ Практична психологія в контексті культур:
Збірник наукових праць.- К.: Ніка-Центр, 1998. С. 119 – 124.

2. Кравченко Р. Соціальна робота з розумово відсталими людьми: Навч.
посібник. – К., 2001. – С. 8 – 32.

3. Пономаренко Л. П. Психологическое сопровождение развития подростков –
пути и методы формирования социальной компетентности. /Практична
психологія в контексті культур:Збірник наукових праць.- К.: Ніка-Центр,
1998. С. 242 – 251.

4. Про становище сімей в Україні. Державна доповідь за підсумками 2000
року. — К., Вид. дім “Шкільний світ” – 2002. С.12 – 20.

5. http://www.politik.org.ua

Похожие записи