Рефлекторна природа психічного
Давно висунене матеріалістичною думкою положення про те, що психічне є
мозковим явищем поступово утверджувалося в міру того, як наука
розкривала будову і функції нервової системи.
Вже в XVII ст. французький учений Р. Декарт, який сам ще посідав
дуалістичну позицію в розв’язанні питання про відношення психічного до
фізичного, висунув догадку про те, що нервова система, керуючи життям
організму, функціонує рефлекторно, що різні діяльності організму є
відповідями на ті чи інші подразники з середовища, здійснюваними при
участі певних відділів мозку. Дальшими експериментальними дослідженнями
ця догадка була цілком підтверджена щодо роботи спинного і нижчих
відділів головного мозку. Проте довго науці не вдавалося з’ясувати
принципи і механізми роботи великих півкуль головного мозку.
Нез’ясованість роботи великих півкуль головного мозку використовували
ідеалісти, дуалісти в своїх намаганнях довести, ніби психіка не зв’язана
з мозком і від нього не залежить, ніби мозок є тільки «сідалом»,
«інструментом душі». Недостача наукових знань про роботу великих півкуль
спричинялась також до спрощеного, механістичного, а то й грубого,
вульгарного тлумачення психіки як функції мозку. Так, деякі німецькі
філософи XIX ст. (Бюхнер, Фохт, Молешотт), ці, за виразом Ф. Енгельса,
«рознощики дешевого матеріалізму», твердили, йдучи за французьким
природознавцем XVIII ст. Кабанісом, ніби «мозок виділяє мисль так само,
як печінка — жовч».
У другій половині XIX ст. фізіологія здобула деякі важливі дані про
роботу великих півкуль методами оперативного видалення певних їх
ділянок, штучного їх подразнення (гальванічним струмом тощо) у тварин, а
також шляхом вивчення мозку при патологічних розладах мови та інших
актів психічної діяльності у людини. Проте застосування цих методів не
дало можливості з’ясувати закони нормального функціонування великих
півкуль головного мозку.
Шлях до розкриття їх функцій вперше в науці відкрив Сєченов, батько
російської фізіології (Павлов) і один з основоположників наукової
психології в нашій вітчизні. Сміливо поширивши рефлекторний принцип
функціонування нервової системи на вищі відділи головного мозку, він у
сівоїй книзі «Рефлекси головного мозку» (1863) висунув і обгрунтував
думку про те, шо всі акти свідомої і несвідомої психічної діяльності
людини за способом свого походження є рефлекси. Сєченов розглядав
психічні явища як середню ланку цілісного рефлекторного акту, нерозривно
зв’язану з його початком (зовнішнім подразненням) і закінченням
(відповідною дією). Він настоював на тому, що психічне не можна
розглядати ізольовано від зовнішніх впливів на людину, слідів минулих їх
вражень та її відповідних дій. Ця книга Сєченова, як і інші його праці,
всім своїм змістом спрямована була проти ідеалістичного «відокремлення»
психічного від фізичного.
Розробляючи далі ідею рефлекторної роботи вищих відділів головного
мозку, Павлов винайшов метод об’єктивного дослідження нормального їх
функціонування. Шляхом застосування винайденого ним методу умовних
рефлексів в результаті багаторічних досліджень Павловим і його учнями
створена «справжня фізіологія головного мозку».
Павлов виходив з матеріалістичного положення Сєченова про єдність
організму і середовища. Це є одно з основних положень сучасної передової
біологічної науки. Взаємовідношення організму з середовищем необхідні
для задоволення його потреб, для його життя і розвитку. Коли б організм
не підтримував цих відношень з своїм середовищем, він не міг би
існувати.
Нервова система відіграє провідну роль у забезпеченні відношень
організму до середовища. Вона бере участь в об’єднанні (інтеграції)
роботи всіх частин організму і регулює його зв’язки з зовнішнім світом,
його внутрішню життєдіяльність. Головними проявами її діяльності є рухи
організму, здійснювані скелетно-м’язовою системою, і секреторні реакції.
Всі вони являють собою більш чи менш складні рефлекси, тобто,
закономірні реакції організму на певні подразники, здійснювані за
участю тих чи інших відділів центральної нервової системи. Через них
живий організм пристосовується до умов свого існування, активно на них
впливає, задовольняє свої потреби (в їжі, в питві, захисті і т. п.).
Основу рефлекторної діяльності нервової системи становлять безумовні
рефлекси, які виробилися в процесі- біологічної еволюції і передаються
кожному організмові в спадщину. На їх основі в процесі індивідуального
життя, під впливом його умов і при участі великих півкуль головного
мозку, утворюються умовні рефлекси. Великі півкулі головного мозку є
органом найскладнішої рефлекторної діяльності, здійснюваної
індивідуально вироблюваними механізмами. Цю діяльність Павлов назвав
вищою нервовою діяльністю. Вища нервова діяльність — це е
умовнорефлекторна діяльність. Через неї реалізуються найскладніші
співвідношення організму з зовнішнім світом, його пристосування до
змінюваних умов існування.
Досліджуючи роботу великих півкуль головного мозку, Павлов поставив
перед собою завдання з’ясувати, як з допомогою цього відділу мозку явища
зовнішнього світу то відображаються в діяльності організму, то
залишаються байдужими, наче не існуючими для нього, як незчисленні,
різноманітні і віддалені агенти зовнішнього світу стають сигналами, що
скеровують активне зв’язування живої істоти з зовнішнім світом. Він
розвинув нове в науці розуміння функцій головного мозку як органу
відображальної діяльності. Павлов показав, що відображення живим
організмом об’єктивної дійсності створюється в процесі рефлекторної
діяльності. Елементи цього відображення наявні вже в нижчій нервовій
діяльності. Особливо ж вони розвиваються у вищій нервовій,
умовнорефлекторній діяльності. Умовний рефлекс є одночасно фізіологічне
і психічне явище.
Отже, сучасні дані науки говорять про те, що за своєю природою психічна
діяльність є рефлекторне явище. В своїх більш-менш розвинених формах
вона за своїм відношенням до мозку є вищою нервовою діяльністю,
здійснюваною його великими півкулями.
Нижча нервова діяльність.
Щоб глибше зрозуміти рефлекторну природу психічної діяльності, треба
ближче познайомитися з будовою і функціями різних відділів
мозку, особливостями нижчої і вищої нервової діяльності.
Нервові зв’язки, що лежать в основі безумовних рефлексів спинного мозку,
є природженими. Вони функціонують з самого раннього віку дитини. Вона,
наприклад, відсмикує ручку від больового подразника. Якщо доторкнутись
пальцем долоні новонародженої дитини, вона схоплює його (хапальний
рефлекс).
Безумовні рефлекси спинного мозку бувають різної складності. Дослідження
Сєченова, Введенського, Ухтомського, Шеррінгтона і ряду інших учених
показали, що в них мають місце не тільки процеси збудження, а й
гальмування. Рефлекторні акти спинного мозку виникають внаслідок певного
співвідношення цих двох нервових процесів. Це співівідношення
виявляється, зокрема, в погодженій дії мускулів-антагоністів, тобто тих,
що згинають кінцівки, і тих, що їх розгинають.
Рефлекторні акти спинного мозку біологічно необхідні. Вони обслуговують
ряд потреб організму (в захисті, пересуванні і т. п.), дають йому
можливість пристосуватися до деяких умов життя. З участю спинного мозку
відбуваються всі рухові рефлекси тулуба і кінцівок, більшість судинних
рефлексів, усі рефлекси сечового міхура, прямої кишки тощо. Спинний
мозок функціонує не самостійно, а під контролем головного мозку.
Головний мозок може гальмувати рефлекси спинного мозку. Так, при
несподіваному уколі ми відсмикуємо руку. Проте ми можемо затримати цей
рефлекс на больовий подразник і гальмуємо його, коли в цьому є потреба
(наприклад при вийманні скалки з пальця).
Виконувані спинним мозком функції мають у людини суто фізіологічний
характер. Для виникнення найелементарніших психічних явищ (наприклад
відчуття дотику, болю, тепла, холоду в тій чи іншій кінцівці або частині
тулуба) потрібно, щоб збудження від певного подразника передалось не
тільки до спинного, а й до вищих відділів головного мозку. Патологічні
факти говорять про те, що при пошкодженні аферентних шляхів, що
сполучають спинний мозок з головним, розладнується або й втрачається
чутливість тулуба і кінцівок. Рефлекси спинного мозку включаються у вищу
нервову діяльність, здійснювану великими півкулями головного мозку, і
стають її важливими складовими елементами.
Безумовні рефлекси здійснюються також нижчими відділами головного мозку.
До них належать такі його частини, як довгастий мозок, вароліїв міст,
середній мозок, що складається з ніжок мозку і чотиригорбикового тіла,
мозочок, проміжний мозок, головними частинами якого є зоровий горб, і
підгорбова ділянка. До цих відділів мозку належать також базальні, або
підкіркові вузли, до складу яких входять такі головні утворення, як
смугасте тіло і бліда куля. Вони об’єднуються під назвою
стріопалідарної системи.
Від цих відділів мозку відходить 12 пар черепномозкових нервів, які
своїми волокнами зв’язують їх з рецепторними, руховими і секреторними
органами голови, а також з нижньою частиною тіла. Через них проходять
також шляхи, що з’єднують великі півкулі головного мозку з усіма
частинами організму.
З участю цих відділів головного мозку відбувається велика кількість його
безумовних рефлексів, значно більш різноманітних, ніж рефлекси спинного
мозку. До них належать рефлекторні акти слиновиділення, сльозотечі,
потовиділення, кашлю, чхання, ссання, ковтання, жування, блювання,
мигання, крику, розширення і звуження зіниць очей, насторожування на
світло і звук (орієнтувальні рефлекси), рефлекторні виразні рухи
(наприклад під час лякання, страху, гніву), рефлекторна регуляція роботи
серця, легенів, судин шлункової і підшлункової залоз, статичні,
статокінетичні рефлекси, напруження мускулатури, положення тіла в
просторі, терморегуляція та ін. В здійсненні цих рефлекторних актів бере
участь також вегетативна нервова система, центральні вузли якої
розміщені в підгорбовій ділянці проміжного мозку, в області
чотиригорбикового тіла і в довгастому мозку.
Деякі безумовні рефлекси головного мозку являють собою відносно прості
акти. Прикладом таких е безумовний слинний рефлекс. Потрапляючи в рот,
їжа подразнює чутливу поверхню язика, збудження передається до слинного
центра в довгастому мозку, звідти до слинної залози, внаслідок чого
виділяється слина. Інші безумовні рефлекси головного мозку мають
складний характер. Часто вони являють собою ланцюги рефлексів (наприклад
ковтання).
Прикладом ланцюгового безумовного рефлексу є статокінетичний рефлекс
випрямляння кішки в повітрі при її падінні. Кинута з височини кішка з
оперативно видаленими великими півкулями здебільшого стає на ноги.
Відбувається цей процес так: зміна в просторовому положенні отолітового
приладу вуха викликає певне рефлекторне скорочення шийних м’язів, що
ставлять голову тварини в нормальне положення по відношенню до
горизонту. Скорочення цих шийних м’язів викликає рефлекс на певні м’язи
тулуба і кінціво^ який дає кінець кінцем правильне стояче положення
тварини,
Безумовні рефлекси головного мозку є також природженими, передаваними в
спадщину. В основі їх лежать постійні нервові зв’язки, що являють собою
результат філогенетичного (видового) розвитку живого організму. В їх
здійсненні мають місце не тільки процеси збудження, а й гальмування.
Звичайно рефлекси цих відділів мозку включаються в роботу великих
півкуль, вони нею регулюються. Великі півкулі можуть і гальмувати ці
рефлекторні акти. Ми можемо, наприклад, до певної міри затримати кашель,
чхання, мигання, вияви емоцій і деякі інші безумовні рефлекси.
Безумовні рефлекси головного мозку мають велике значення в житті
організму людини і тварини. Вони необхідні для задоволення його потреб в
їжі, питві, повітрі, захисті, підтриманні нормального положення в
просторі, пересуванні тощо. Проте при всій їх важливості вони недостатні
для забезпечення життя організму, його тривалого, міцного і досконалого
пристосування до середовища. Про це переконливо говорять спостереження
за поведінкою підкіркових тварин, тобто таких, у яких оперативно
видаляються великі півкулі головного мозку.
У собаки з оперативно видаленими великими півкулями зберігаються
безумовні рефлекси головного і спинного мозку Він їсть, уникає руйнівних
подразнень, насторожується на світло І звук, чинить опір при спробах
його захопити і виконує ряд інших рухів, що їх анатомічним субстратом є
ближчі до великих півкуль підкіркові вузли. А проте він є інвалід,
нездатний до самостійного існування Легко помітити, що в його нервовій
діяльності чогось Істотного не вистачає. Він не відповідає на велику
кількість подразнень різної сили і якості, на які постійно і жваво
реагує нормальна тварина. Як зовнішній, так і внутрішній світ, зазначає
Павлов, для собаки без великих півкуль надзвичайно звужений, обмежений.
Рефлекси у нього викликають тільки нечисленні, просторово дуже близькі,
елементарні, малодиференційовані подразники (коли їжа діткнеться до
морди собаки, він її жадібно з’їсть, але знайти її навіть на близькій
віддалі не може). Всі інші подразники не відбиваються в його голові і не
впливають на його життєдіяльність. Впливи середовища і діяльність
скелетно-м’язової системи не аналізуються і не синтезуються в такій
мірі, як це має місце при наявності великих півкуль. Зв’язки собаки з
зовнішнім світом стають дуже спрощеними, обмеженими, інертними і
коєними, явно недостатніми для самостійного існування Покинутий на
самого себе, він неминуче гине.
У безумовнорефлекторних актах головного мозку, особливо в складних їх
видах, які часто називають інстинктами, мають місце елементарні відчуття
(тепла, холоду, болю, голоду, спраги тощо), емоції (задоволення,
незадоволення, страху, гніву, лютості та ін.) і прагнення до задоволення
органічних потреб. В нормальному стані вони регулюються великими
півкулями головного мозку. Позбавлені цієї регуляції, вони, як про це
свідчать спостереження за тваринами з видаленими великими півкулями,
стають грубими, невпорядкованими і маловідповідними якостям і силі тих
подразників, які їх викликають. Необхідні для життя досконаліші
відображення об’єктивної дійсності забезпечуються вищою нервовою
діяльністю.
Кора великих півкуль зв’язана з усім організмом. Вона підпорядковує собі
роботу всіх нижчих відділів мозку, контролює інстинктивні,
безумовнорефлекторні реакції організму, надаючи тим самим цілісності
всій його життєдіяльності, і разом з тим зазнає на собі впливів тих
імпульсів, які доходять до неї від цих частин центральної нервової
системи. Чим більш розвинена нервова система, тим більш вона
централізована і тим більше провідна роль в її діяльності належить корі
великих півкуль головного мозку. Чим досконаліша нервова система, тим
вона більш централізована, тим вищий її відділ є все в більшій мірі
розпорядником, розподільником всієї діяльності організму, незважаючи на
те, що це зовсім яскраво і відкрито не виступає (Павлов).
Кора великих півкуль головного мозку з її надзвичайно тонкою
конструкцією, створеною живою природою в процесі її розвитку, і її
винесеними назовні чутливими приладами є найвищим органом найскладніших
взаємовідношень людини і тварин з зовнішнім світом.
Діяльність її, як уже зазначалось, має умовнорефлекторний характер. Вона
відбувається на основі тимчасових нервових зв’язків, вироблюваних у
процесі індивідуального життя під впливом його умов. Кора великих
півкуль головного мозку є матеріальним субстратом психічної діяльності
людини (і вищих тварин), її здатності пізнавати світ, набувати життєвого
досвіду, навчатися, її свідомості.
До Павлова вчені знали багато рефлексів, які є Умовні рефлекси, у людини
і тварин в готовому вигляді, з якими процес їх утворення. вони
народжуються. Павлов поставив і успішно розв’язав велику нову проблему,
як робиться рефлекс і рефлекторний механізм з тих дій, які вже
відбуваються в організмі (А. Ухтомський). Він відкрив умовні рефлекси,
з’ясував процес їх утворення та їх значення в життєдіяльності людини і
тварин.
Павлов звернув увагу на те давно відоме явище, що слиновиділення має
місце не тільки при потраплянні їжі в рот, а й при одному її вигляді,
запахові, при звуках, зв’язаних з підготовкою до вживання їжі і т. п. Це
явище він і зробив об’єктом своїх досліджень, розгледівши в ньому вияв
загальних законів роботи головного мозку. Утворюючи це явище в
експериментальній обстановці у тварин, змінюючи і строго контролюючи
умови, при яких воно відбувається, Павлов і його співробітники розкрили
закономірності умовнорефлекторної діяльності великих півкуль як у нормі,
так і при патологічних станах організму.
Зовнішні подразники діють через ті внутрішні умови, що склалися
в самих великих півкулях, в організмі тварини чи людини.
Такими умовами є діяльний стан великих півкуль, незайнятість їх іншими
видами діяльності, наявність потреб, що спонукають організм до
активності, стан здоров’я організму, відсутність патологічних
подразнень, що посилаються у великі півкулі, ступінь розвитку та
індивідуальні особливості нервової системи. Якщо, наприклад,
піддослідна тварина сонлива, то утворення умовного рефлексу дуже
затягується або стає зовсім неможливим. Заважають його утворенню
побічні подразники, які викликають у тварини орієнтувальні рефлекси. У
голодної тварини умовні рефлекси утворюються швидко, у нагодованої
вони виникають поволі або й зовсім не утворюються. При одних і тих же
умовах у різних тварин умовні рефлекси утворюються з різною швидкістю.
Отже, в утворенні умовних рефлексів має місце взаємозв’язок зовнішніх і
внутрішніх умов. Ці рефлекси утворюються не механічним шляхом, а
внаслідок активних взаємовідношень живої істоти з її середовищем.
При наявності цих умов такі рефлекси виникають необхідно. Утворення їх є
закономірним процесом. Воно має місце не тільки в лабораторії, а й у
звичайних умовах. Факт умовного рефлексу є найповсякденніший і
найпоширеніший факт (Павлов).
Умовні рефлекси утворюються на всілякі зовнішні агенти, для сприймання
яких є рецепторні апарати у людини і тварин, і на основі всіх безумовних
рефлексів. Будь-який агент може стати при певних умовах сигналом, що
викликає рефлекторну реакцію.
Так, больовий подразник (електричний струм) може стати умовним
агентом, який замість натуральної захисної реакції викликає
слиновиділення і зв’язані з ним інші рефлекторні явища (облизування
собаки тощо). Умовним подразником може стати яка-небудь детальна
властивість зовнішнього агента (наприклад певна інтенсивність світла
лампочки або висота тону дзвоника). На неї можна утворити умовний
рефлекс, якщо піддослідна ісгота здатна відрізнити цей подразник від
інших близьких подразників. Умовним подразником може стати послаблення
сили діяння подразника, що відбувається з певною швидкістю,
припинення його дії, зникнення. В кабіні, куди вводиться собака, чутно,
наприклад, цокання метронома. Експериментатор його перериває і
підгодовує собаку. Після певної кількості таких спроб перерва в роботі
метронома викликає слиновиділення у собаки. Подразник може мати і
комплексний характер (наприклад певний предмет, обличчя людини, її
вигляд і т. д.).
Умовним подразником стає не тільки наявний агент, а й залишок його дії в
нервовій системі після їі припинення, тобто слід його в центральній
нервовій системі. Такі умовні рефлекси називають слідовими рефлексами.
Вони бувають короткими (утвореними на свіжих слідах, через одну або
кілька секунд після припинення дії агента) і довгими, пізніми
(утвореними через хвилину і більше після припинення дії умовного
подразника перед приєднанням безумовного). Умовним агентом може стати
час. Якщо, наприклад, собаку підгодовувати в станку кожної півгодини, то
після певної кількості таких підгодовувань рівно через 30 хв., іноді з
запізненням на одну-дві хвилини, у нього починається слиновиділення, він
тягнеться до місця кормушки.
Експериментальне доведено наявність умовних рефлексів з внутрішніх
органів. Якщо сполучати певні зовнішні впливи на організм з подразненням
внутрішніх органів (шлунка, нирок, кишок і т. д.), то після певної
кількості сполучень такі впливи починають самі викликати зміни в
діяльності тих органів (К. М. Биков).
Умовними агентами можуть стати і зміни в стані внутрішніх органів
тварини. Отже, незліченні коливання як зовнішнього, так і внутрішнього
середовища організму, відображаючись кожне у певних станах нервових
клітин кори великих півкуль, можуть стати окремими умовними подразниками
(Павлов). Кожен стан кори може стати умовним подразником.
Аналогічні явища мають місце не тільки в слинних, а й в інших
секреторних і рухових реакціях організму. Рефлекторні акти сльозотечі,
блювоти, захисні та інші рухи можуть набувати і набувають умовного
характеру. Відомо, що сльозотеча, яка за своїм походженням є
безумовнорефлекторним явищем, виникає у нас під впливом цілого ряду
агентів, що збуджують певні емоції.
Показовим щодо цього є також факт умовнорефлекторної блювоти. Собаці
вводили під шкіру морфій. Дія його викликала у собаки нудотний акт,
сильне слиновиділення, блювоту і потім сон. Помічено було, що через 5—6
днів регулярного впорскування морфію одні тільки приготування до цієї
процедури і сама обстановка їі викликали у собаки ті ж рефлекторні
явища, що і впорскнутий морфій. Отже, тут блювотний акт викликався не
дією морфію на блювотний центр у довгастому мозку, а дією зовнішніх
агентів на кору великих півкуль, які перед цим збігалися в часі з дією
морфію. Тепер досить було з’явитися експериментатору, як у собаки
починалася блювота. Якщо цього виявлялося мало, то досить було йому
вийняти коробочку із шприцом, постригти місце на шкірі, потерти спиртом
і впорскнути воду. Чим більше було впорскувано морфію, тим менше
вимагалось цих підготовчих прийомів, щоб викликати у собаки умовний
блювотний акт і зв’язані з ним інші явища (В. Крилов).
Поширення і звуження зіниць очей викликається різною кількістю світла,
що діє на очі (зіничний рефлекс). Експериментальне доведено, що цей
ефект можна одержувати також внаслідок дії умовного подразника
(наприклад словесного наказу «поширюйся» і «звужуйся») після певної
кількості сполучень його з безумовним подразником.
Особливо легко утворюються рухові умовні рефлекси. Головна реактивна
зовнішня діяльність організму — це робота скелетної мускулатури. Ділянки
великих півкуль, що керують нею, вступають у зв’язки з
найрізноманітнішими слуховими, зоровими, механічними та іншими агентами,
що відбиваються в корі. Умовним подразником при цьому можуть ставати і
зміни в самих рухових органах, їх положенні тощо, а також зміни в стані
внутрішніх органів. Не тільки в лабораторній обстановці, а й у щоденному
житті є багато фактів, які стверджують це. Собаці, наприклад, піднімають
лапу, кажуть при цьому «лапу» і дають потім шматок їжі. Після декількох
повторень цієї процедури собака сам подає лапу при цьому словесному
подразникові або й без нього, коли перебуває в харчовому збудженні.
Умовні рефлекси бувають позитивні і негативні (гальмівні). Таким,
зокрема, бувають рухові рефлекси. Коли діють сприятливі зовнішні агенти,
тварина через свої рухи намагається їх наблизити, вступити з ними в
контакт, оволодіти ними (позитивний рефлекс). Коли ж певний агент
загрожує організму тварини, вона затримує ці рухи, намагається уникнути
його впливу (негативний рефлекс).
Умовні рефлекси утворюються на основі не тільки безумовних, а й раніше
утворених умовних рефлексів. Якщо, наприклад, ми утворили в собаки
умовний слинний рефлекс на звуки метронома, то ми можемо, сполучаючи з
ним який-небудь новий байдужий подразник (світло лампочки) і не
підкріплюючи його їжею, одержати слиновиділення на цей подразник. Такий
рефлекс називають умовним рефлексом другого порядку. Можна на основі
цього рефлексу утворити умовний рефлекс третього порядку, хоч це
вдається зробити не за всяких умов. У тварин ці рефлекси утворюються з
великими труднощами. У них вони нестійкі. У людини ж легко утворюється
під впливом природного і суспільного середовища величезна кількість,
цілі ланцюги і системи умовних рефлексів вищих порядків, які мають місце
в найрізноманітніших проявах її життєдіяльності, починаючи з реакцій,
безпосередньо зв’язаних з обміном речовин, і закінчуючи її трудовою
діяльністю і мовними актами.
Утворення умовних рефлексів дає надзвичайні вигоди живій істоті. Воно
робить можливим завчасне пристосування її до змінюваних умов існування,
певний активний її вплив на ці умови.
Візьмемо для прикладу захисний рефлекс тварини. Сильний звір
використовує як їжу слабших тварин. Пізно слабшій тварині захищатися,
коли звір діткнеться до неї своїми кігтями і зубами. Зовсім інша справа,
коли захисна реакція виникає при одному вигляді звіра, сприйманні його
на відстані, розпізнаванні його за звуками, запахом і т. п. Адже вигляд
і звук сильного звіра, зазначає Павлов, не руйнують маленьку тварину, це
роблять його зуби і кігті. Сигналізуючи про небезпеку, вигляд, звуки,
запах дають змогу тварині уникнути цієї небезпеки, втекти, сховатися,
тобто уціліти, зберегти своє існування 3 другого боку, сигналізуючи про
наявність їжі, питва, Індивіда Іншої статі тощо, вони допомагають їй
знайти ці необхідні для її життя об’єкти.
В утворенні умовних рефлексів виявляється життєва роль кори великих
півкуль головного мозку. Ця роль кори великих півкуль, з одного боку,
замикальна (за механізмом), з другого — сигналізаційна (за значенням),
притому з перемінною сигналізацією, в точній відповідності з зовнішніми
умовами (Павлов). Замикальна функція кори полягає в утворенні тимчасових
нервових зв’язків, які є основою всього того нового, що виникає в
діяльності організму протягом його індивідуального розвитку. Тим самим
забезпечується і життєве значення умовнорефлекторної діяльності. Вона
являє собою складну відображальну діяльність організму, в якій діють
незчисленні сигнальні подразники, що за певних умов змінюють своє
біологічне значення. Через неї реалізуються змінні відношення організму
до зовнішнього світу. Отже, основна і найзагальніша діяльність великих
півкуль є сигнальна, з незчисленною кількістю сигналів та із змінною
сигналізацією (Павлов).
В основі умовнорефлекторної діяльності лежать нервові процеси збудження
і гальмування. Збудження, що викликається впливами зовнішніх і
внутрішніх подразників, приводить мозкові клітини і зв’язані з ними
робочі апарати організму в діяльний стан. Гальмування, що викликається
тими ж агентами, затримує цю діяльність.
Процеси збудження і гальмування мають свою фізико-хімічну основу.
Зокрема, важливу роль у них відіграють електричні явища, які можна
спостерігати, посилювати і з допомогою спеціальних приладів
(осцилографів) реєструвати, записувати на фотоплівці або звичайному
папері.
При утворенні умовного рефлексу в корі великих півкуль головного мозку
виникає одночасно два осередки збудження: сильніший (наприклад від
харчового подразника) і слабший (від умовного подразника). Осередок
сильнішого збудження притягає до себе енергію осередку слабшого
збудження. Внаслідок кількаразового повторення між цими збудженими
ділянками «проторюється шлях», замикається тимчасовий нервовий зв’язок.
Він вироблюється з різною швидкістю залежно від сили подразників,
індивідуальних особливостей нервової системи, стану організму та інших
умов, про які говорилось вище. Спочатку цей зв’язок буває слабкий,
неміцний. Внаслідок багаторазового повторення і підкріплення він
зміцнюється, набуваючи певної сталості.
Викликане в корі великих півкуль тим чи іншим подразником збудження не
залишається на місці. Воно, як і гальмування, має тенденцію поширюватися
і іррадіювати по корі. Іррадіація збудження в корі великих півкуль, при
її складній конструкції, реактивності, вразливості, і веде до утворення
тимчасового нервового зв’язку. Внаслідок іррадіації збудження умовний
рефлекс на початку свого утворення має узагальнений, генералізований
характер.
За цими закономірностями утворюються і умовні рефлекси на внутрішні
подразники, тільки процес цей відбувається повільніше, самі рефлекси
мають більш генералізований характер, диференціюються з великими
труднощами.
В диференціації, спеціалізації умовного рефлексу діє і процес
гальмування. Кожний умовний подразник, на який вироблено умовний
рефлекс, стає поступово гальмівним, якщо його певний час не
підкріплювати безумовним подразником. Умовний рефлекс на нього
згасає. Це згасання є не випадкове явище, а закономірний прояв основних
властивостей коркових клітин. Характерною їх рисою є те, що вони, як
найреактивніші клітини нашого організму, під впливом непідкріплюваного
умовного подразника більш чи менш швидко переходять у гальмівний стан.
Останній, очевидно, сприяє їх відпочинку і відновленню їх сил. Зразково
пильний сигнальник виконав свою відповідальну роль, образно зазначає
Павлов, і його відпочинок, відновлення повинні йому бути зараз же
забезпечені заради такої ж справності
його майбутньої роботи.
Коркові клітини поступово переходять у гальмівний стан і тоді, коли їх
збудження підкріплюється безумовним подразником. Однак останній затримує
цей перехід. Гальмування, як і збудження, буває різної сили і глибини.
Воно виявляється в секреторних, рухових та інших реакціях організму.
Як і збудження, воно підлягає іррадіації і концентрації. Дослідженнями
встановлено, що при слабкому напруженні процеси збудження і
гальмування іррадіюють, при досить сильному — концентруються,
при надзвичайній силі — знов Іррадіюють.
Іррадіація і концентрація збудження і гальмування й має місце і в нижчих
відділах нервової системи. Вона є однією з основних закономірностей руху
цих процесів, що діє, як ми далі побачимо, у всіх актах психічної
діяльності.
Експериментальними дослідженнями виявлено наявність різних видів
гальмування. Павлов поділяє їх на дві групи: безумовне (зовнішнє,
пасивне) і умовне (внутрішнє, активне).
До першої групи належать такі два види гальмування. Якщо під час дії
умовного подразника, що викликає слиновиділення, раптом починає діяти
сильний побічний подразник, умовний рефлекс гальмується (зовнішнє
гальмування). Це гальмування є виразом конкуренції різних як зовнішніх,
так і внутрішніх подразників за переважний вплив на організм у даний
момент його життя. Воно має місце і в нижчих відділах центральної
нервової системи. Якщо надто збільшувати силу умовного подразника, ефект
від нього не тільки не збільшується, а, навпаки, зменшується і навіть
зовсім зникає (позамежне гальмування). Воно може мати місце і у випадку
сумації не дуже сильних умовних подразників. Характерною рисою цих обох
видів гальмування є те, що вони виникають зразу, не потребуючи
спеціального вироблення, тренування. В цьому відношенні вони є
пасивними.
До другої групи належить кілька видів гальмування, які вироблюються за
певних умов діяльності. До них належить описане вище гальмування, що
виявляється в згасанні непідкріплюваного умовного рефлексу (згасальне
гальмування). Згасання умовних рефлексів відбувається з різною швидкістю
залежно від ступеня його виробленості і від особливостей нервової
системи. Воно є гальмівним процесом. Згаслий умовний рефлекс може через
деякий час знову поновитися, що свідчить про те, що тут справді має
місце гальмування утвореного тимчасового зв’язку, а не його розрив,
руйнування.
Гальмування виникає тоді, коли ми один подразник (наприклад звук
дзвоника при 500 коливаннях на секунду) підкріплюємо, а інші близькі
подразники (наприклад звуки при 480, 520 коливаннях на секунду) не
підкріплюємо безумовним подразником. На підкріплюваний подразник слина у
собаки виділяється, на непідкріплювані — ця реакція гальмується
(диференціювальне гальмування). Воно необхідне для диференціації,
спеціалізації умовних рефлексів.
Внутрішнє гальмування виявляється також у явищах так званого запізнення.
Якщо умовний подразник підкріплювати їжею через кілька секунд, то
слиновиділення теж розпочинається через кілька секунд після початку дії
умовного подразника. Коли ж ми будемо поступово відтягувати час подачі
безумовного подразника (їжі), то і слиновиділення буде відтягуватися в
часі, запізнюватися, що свідчить про виникнення внутрішнього
гальмування. Запізнення умовного рефлексу є цікавий випадок спеціального
пристосування, яке запобігає даремній витраті енергії, що мала б місце
тоді, коли б умовний рефлекс відбувався передчасно. Про наявність у
цьому випадку гальмування свідчить і дрімотний стан, який настає у
деяких тварин при значному відсуванні безумовного подразника. Якщо в час
запізнення умовного рефлексу впливати на піддослідну тварину
яким-не-будь побічним подразником, можна усунути це запізнення.
Слиновиділення почнеться зразу ж після дії умовного подразника, тобто
тут матиме місце гальмування попереднього гальмування, або зняття
гальмування (розгальмовування). Є підстава всі ці види гальмування в їх
фізико-хімічній основі вважати за один і той же процес, що виникає
тільки за різних умов (Павлов).
Внутрішнє гальмування є коркове явище. Воно вироблюється 40 в корі
великих півкуль головного мозку людини і тварин під впливом вимог
середовища. Швидкість його вироблення залежить від об’єктивних умов, від
ступеня розвитку нервової системи і її індивідуальних особливостей, його
вироблення являє собою серйозне нервове завдання, з яким по-різному,
часто з труднощами, справляється та чи інша нервова система. Таке
гальмування є не бездіяльний стан, а активна діяльність кори великих
півкуль, що вимагає для свого здійснення достатньої працездатності. При
зниженні її працездатності (наприклад при втомі організму, його
захворюваннях тощо) слабнуть і процеси гальмування. В результаті
тренування вони викликаються легше, швидше, стають часто стійкішими і
сильнішими за процеси збудження. Особливо яскраво це виявляється знову ж
таки в рухових реакціях, які найбільше практикуються в житті. Ми
постійно гальмуємо наші рухи під впливом суспільних вимог і, коли треба,
робимо це зразу.
Із сказаного виходить, що процес гальмування має не менше значення в
умовнорефлекторній діяльності організму, ніж процес збудження. Обидва ці
процеси однаково необхідні, важливі для неї. Гальмуванням постійно
корегується, вдосконалюється сигналізаційна діяльність, робиться більш
відповідною до конкретних умов середовища. Обмежуючи процес збудження в
корі, затримуючи активізацію тих чи інших уже вироблених у ній зв’язків,
гальмування є необхідною умовою розвитку аналізу і синтезу явищ
навколишньої дійсності, правильного орієнтування в них, вироблення нових
дій, умінь поводити себе відповідно до вимог суспільства.
Гальмування постійно виступає і як охоронець клітин кори великих
півкуль, захищає їх від надмірного напруження діяльності при зустрічі з
дуже сильними подразниками або при тривалому повторенні певних
подразників і забезпечує необхідний їм відпочинок після щоденної роботи
у вигляді сну. У переході коркових клітин від нормальної збудливості до
повного гальмування спостерігається ряд фаз, які характеризуються зміною
співвідношення між інтенсивністю рефлекторної відповіді і силою
подразника, що викликає цю відповідь.
Збудження і гальмування є протилежними і водночас нерозривно пов’язаними
процесами. Це справжня єдність протилежностей у вищій нервовій
діяльності організму, їх нерозривний зв’язок виразно виступає в тих
особливостях їх руху, про які говорилось вище.
Збудження і гальмування взаємно впливають одно на одне (взаємна індукція
цих процесів). Експериментально доведено (Фурсіков, Калмиков, Фролов і
ін.), що збудження певної ділянки кори супроводиться зниженням
збудливості, гальмуванням суміжних ділянок і, навпаки, виникнення
гальмування в даній ділянці тягне за собою підвищення збудливості інших
ділянок кори [одночасна індукція). Збудливість кожної ділянки знижується
після збудження і підвищується після гальмування (послідовна
індукція).
Індукція нервових процесів буває позитивною і негативною. Позитивна
індукція виявляється в посиленні умовного рефлексу після його
гальмування. Негативна ж індукція полягає в послабленні умовного
рефлексу після сильного збудження даної ділянки кори. Вона виявляється
також у гальмуванні його яким-небудь стороннім подразником.
Індукційні відношення нервових процесів у корі створюються під впливом
тих умов, що діють на організм. Ці відношення мають місце в роботі всіх
поверхів центральної нервової системи, від спинного мозку до кори
великих півкуль. Особливої складності вони набувають в корі. Позитивна і
негативна індукція дає себе знати як на безумовних, так і на умовних
рефлексах.
У дослідах над собаками було вироблене умовне слиновиділення на сильний
електричний струм, що нормально викликає сильну захисну реакцію. Коли
лапу собаки подразнювали цим струмом, він тягся до кормушки, у нього
текла слина. Запис п\льсу і дихання собаки, які є об’єктивними
показниками наявності больового відчуття, не виявили ніяких змін у цих
процесах. Очевидно, дія больового подразника гальмувалася порядком
негативної індукції від пз-нівного збудження (М. Єрофєєва).
Негативна індукція виявляється в зовнішньому гальмуванні. Сильний
побічний подразник, відволікаючи нашу увагу, на певний час затримує ту
діяльність, якою ми були досі зайняті. Разом з тим негативна індукція,
виключаючи дію побічних подразників, робить можливим зосередження на
певних об’єктах і породжує неуважність до інших об’єктів. Так, дитина,
зосередившись на об’єкті, що її зацікавив, не помічає в цей час інших
предметів, наче вони для неї не існують. Переходячи вулицю і зосередивши
всю свою увагу на трамваї, ми можемо не помітити автомашини, що прямо
їде на нас.
Взаємна індукція збудження і гальмування виявляється в наших
сприйманнях, процесах пам’яті, перебігу уявлень і думок, в наших
переживаннях, вольових діях і навіть у переходах від неспання до сонного
стану і навпаки.
Індукційні відношення мають місце і в функціональних зв’язках кори з
підкіркою. Діяльність кори негативно індукує підкір-ку, затримуючи,
гальмуючи її функції. При послабленні діяльності кори на перший план
виступає хаотична, позбавлена належної міри і узгодженості з умовами
середовища рефлекторна діяльність підкірки. Разом з тим підкірка впливає
на кору, посилає до неї сильний потік імпульсів, які підтримують її
тонус, стимулюють її діяльність.
Взаємна індукція нервових процесів у корі тісно пов’язана з їх
іррадіацією і концентрацією. Ці процеси в корі надзвичайно мінливі,
плинні, рухливі, що зумовлюється грандіозною масою подразнень, які
доходять до кори, і надзвичайною реактивністю її клітин. Найменші зміни
зовнішнього і внутрішнього середовища різко змінюють їх хід. Разом з цим
для функціонування кори великих півкуль характерним є те, що в ній під
впливом зовнішніх і внутрішніх умов утворюється більш чи менш стійкий
осередок оптимального збудження, яке за законом індукції загальмовує і
підпорядковує собі інші збудження, що виникають у корі. Внаслідок цього
діяльність організму набуває певної спрямованості, єдності та
організованості, що особливо яскраво виступає в свідомій діяльності
людини.
Отже, співвідношення між процесами, збудження і гальмування у корі
великих півкуль головного мозку не прості, а дуже складні. Щоб краще
зрозуміти цю їх складність, треба зважити і на те, що кількість
аферентних невронів, які приносять збудження до кори, значно більша, ніж
кількість еферентних шляхів, по яких це збудження передається до
ефекторних органів. Кора великих півкуль являє собою переважно
аферентний відділ головного мозку. Крім величезної маси збуджень, які
доходять до неї від тих зовнішніх і внутрішніх агентів, що діють у даний
момент на організм, у ній активізуються сліди минулих подразнень, що
лежать в основі нагромадженого життєвого досвіду. В корі відбувається
вищий аналіз і синтез всіх цих подразнень, виробляються певні комбінації
збуджень і гальмувань, які і визначають напрям і характер рефлекторної
діяльності організму. Вони є часто результатом певної боротьби між двома
протилежними процесами, яка в нормі закінчується певною рівновагою між
ними.
Ця боротьба буває нелегкою справою для нервової системи. Тривалість і
результат її залежать від складності тих завдань, які життя ставить
перед нею, і від її індивідуальних особливостей. Експериментальні
дослідження над тваринами показали, що при надмірному ускладненні цих
завдань, при важких зустрічах збудливого і гальмівного процесів,
великому їх перенапруженні виникають зриви їх вищої нервової діяльності,
патологічні її стани, які тривають днями, тижнями, місяцями і які
доводиться усувати лікувальними заходами (давати бром і т. п.). Важкі
зустрічі, сутички подразливого і гальмівного процесів, надмірні їх
перенапруження є фізіологічною основою багатьох патологічних порушень
нормальної психічної діяльності, нервово-психічних захворювань людей.
PAGE
PAGE 2
Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter
