Реферат на тему:

Психосоматичний підхід до проблем адаптації

Сьогодення вимагає глибокого осмислення реалій та трансформацій
суспільного життя з урахуванням положень нової парадигми, яка містить у
собі категорії ірраціонального, несвідомого та підсвідомого, що раніше
було поза межами раціонального знання. В якості суб’єкта суспільних
перетворень за умов зміни відносин держави й індивіда, суспільства й
особистості виступає людина у всій сукупності своїх якостей – і
тілесних, і духовних.

Штучному відокремленню, відчуженню психічної сфери від біологічного,
тілесного субстрату в пошуку відповіді на запитання щодо цінності та
якості особистого і суспільного життя перечить комплексний
психосоматичний підхід. Тому на сучасному етапі розвитку науки людина
розглядається як біопсихосоціальна система, що існує в складному
мінливому соціумі. За даними сучасних досліджень, в усьому світі щороку
зростає кількість непсихотичних психічних (тобто соціально
детермінованих) розладів. Однак дійових заходів для подолання цієї
проблеми не вживається [2; 5; 7 – 11].

Певний баланс між особистістю й суспільством, що існував досі, порушено.
Нові умови життя та соціальні реалії вимагають нових методів розв’язання
протиріччя сучасної цивілізації, яка полягає у розриві між рівнем
невпинно зростаючих соціальних потреб особистості в гідному житті та
самореалізації сутнісних сил й обмеженими можливостями задоволення їх у
межах соціальної реальності.

Суспільство загалом і окремий індивід зокрема опинилися перед проблемою,
від розв’язання якої суттєво залежать темпи соціального прогресу,
цінності й духовні принципи майбуття. Ця проблема полягає в необхідності
виробити нові соціальні технології, що дозволять людині не тільки
пристосуватися й адаптуватися до нових умов із мінімальними
духовно-особистісними втратами, а й здобути нові життєві опори, які
забезпечують якомога повнішу самореалізацію гідним чином, без жодного
обмеження прав особистості й насильства над її духовним світом.

Нові соціальні техніки й технології мають ґрунтуватися на суттєво іншому
принципі суспільного розвитку. Він повинен передбачати радикальний
поворот суспільства до особистості, захисту її життєвих (психічних та
фізичних) сил. Якщо раніше перевага віддавалася інтересам суспільства,
тобто особистість виявлялася підім’ятою суспільством і мусила
підпорядковувати свої інтереси суспільній необхідності, а суспільство, у
свою чергу, «обслуговувало» державу, то нині суспільний прогрес залежить
від того, наскільки успішним буде «перевертання піраміди», встановлення
зворотного співвідношення — не суспільство й особистість для держави,
яка має необмежену владу над особистістю, а держава для суспільства і
суспільство для особистості, для кожного окремого індивідуума. Майбутнє
за тим суспільством, яке зможе надати всім особистостям, котрі його
складають, соціально рівні стартові умови, розмаїття життєвого вибору,
оптимальні умови самореалізації у різних ролях і функціях. Кожен член
суспільства має самостійно обирати свою роль та функції, знаходити себе
в них. Суспільство лише створює можливості для вільного вибору і
допомагає кожній людині гідно пройти свій життєвий шлях.

Соціальне конструювання, спроби широкого запровадження відповідних
соціальних технологій залишатимуться на рівні примітивного маніпулювання
доти, доки в повному обсязі не будуть задіяні ірраціональні чинники
регуляції та саморегуляції.

У посттоталітарному суспільстві конфліктність інтересів і конфліктність
соціальних ідентичностей посилюється через загострене почуття різниці та
протиборства групових інтересів, загальної невизначеності. Нормою стає
маргінальність, внаслідок якої руйнуються раніш сформовані соціальні
зв’язки, виникає соціальна апатія (яка може несподівано перетворитися на
бурхливу активність, навіть агресивність), знижується мотивація
цілеспрямованої групової діяльності, починає домінувати інстинкт
самозбереження як головний принцип поведінки. Життя стає процесом
виживання, а виживання висуває перед людиною завдання, які абсолютно не
сприяють самореалізації особистісного потенціалу. За умов соціальної
кризи захисні функції домінують над функціями самовираження і
самореалізації особистості.

Ситуація соціальної кризи фруструє людину з її глибинним прагненням
стабільності й впевненості в завтрашньому дні. Втрачаються традиційні
життєві опори, що дають людині змогу задовольняти свої базисні потреби —
бути затребуваною, належати до певної спільноти, діяти в звичних
обставинах у звичний спосіб і не обтяжувати себе складними питаннями
«чому і навіщо», бо відповіді на них давно сформульовано в офіційній
ідеології.

Реформування суспільства супроводжується різноманітністю
самоідентифікаційних відчуттів та рефлексій. Пік соціальної кризи
характеризують сильна аномія, зростання песимістичних оцінок і настроїв,
відмова від планування майбутнього, відчуження від багатьох
колективістських форм життя, гостре переживання втрати сенсу
найважливіших донині життєвих цінностей. На передній план виходять
інтереси, спрямовані на забезпечення й підтримку власного благополуччя
та благополуччя своєї сім’ї. Саме тут, у найближчому оточенні, людина
знаходить співчуття і підтримку. Початок стабілізації, позитивні
зрушення в економіці можуть пожвавити інтерес до колективістських форм
життя й стимулювати посилення соціально-групових ідентифікацій.

Загалом можна вирізнити дві життєві стратегії залежно від спрямованості
особистісних очікувань: перша — стратегія виживання (число її
„симпатиків” величезне), друга — стратегія досягнення. Цікаво, що ці
стратегії перегукуються з психосоматичним поданням Ф. Александером двох
категорій емоційних установок: підготовка до боротьби або втечі в
екстремальній ситуації; відхід від активності, спрямованої назовні. Саме
належність до тієї або тієї життєвої стратегії як способу адаптації до
кризових умов якомога точніше диференціює і наше сучасне суспільство, і
кожного нашого сучасника.

Відомо, що будь-який стресорний вплив відбивається в тілесних відчуттях
і процесах як у нормі, так і в патології. Психовегетативний синдром, як
неодмінний фізіологічний процес, набуває патологічного характеру при
надмірній для даного індивіда афективній напрузі; хронічні емоційні
стани неминуче обумовлюють вісцеро-вегетативні розлади, які
хроніфікуються.

Соціалізація емоційних проявів – це використання органічних проявів
емоцій для впливу на інших; перебудова поведінки, що веде до
перетворення емоційних реакцій на реакції відносно адекватні ситуації.

Варто зауважити, що К. Печчеї ще 1977 року в роботі “Людські якості”
вказував на потребу конкретних дій, щоб уникнути всесвітньої катастрофи:
“…п. 2. технічні і соціальні системи не повинні піддавати людину
нестерпній напрузі і стресам; …п. 6. порятунок людини… в культурі –
освітні, поведінкові програми”. Парадигма травми впроваджується в сферу
гуманітарних і соціальних наук. Одна зі сфер застосування концепції
соціальної травми: дослідження негативних, дисфункціональних наслідків.
Опанування травми – coping. Тоді травма виступає як процес у динамічному
розвитку – травматичній послідовності, thraumatic sequence.

Людині притаманне прагнення до екзистенціальної безпеки. Водночас вона
піддається насильству: педагогічному, соціалізаційному (у тому числі
активному, пасивному, індиферентному); інформаційному; самоназивному
(«люблячі, які хочуть бути любимими», «чесні і принципові», зрадництво і
зрада тих, хто «вирішує за інших»); байдужому. Значні культурні
зрушення, загибель одних культурних форм і народження нових додають
суспільній кризі глибоко внутрішнього, особистісного характеру,
породжуючи так звану кризову свідомість.

До неї звичайно відносять свідомість, що характеризується таким набором
ознак: занепокоєння, тривожність, страх, аномія, невпевненість у
завтрашньому дні, явно чи неявно виражене песимістичне сприйняття
дійсності. Ці характеристики індивідуальної свідомості розглядаються як
ознаки деморалізації суспільства, особливо небезпечної у вигляді
симптому «далекосяжних» негативних ефектів. Виділяють п’ять симптомів
культурної травми в посткомуністичному суспільстві: симптом недовіри,
зневіра в майбутньому, жаль за минулим, політична апатія, травми
колективної пам’яті (переоцінка цінностей).

Існує соціально-філософська проблема взаємодії сприйняття сьогодення,
минулого і майбутнього, проблема оптимізму – песимізму. Сприйняття
життєвих умов як катастрофи (життєвий простір, непридатний для життя)
виступає кульмінаційною точкою кризи свідомості. Це так званий
деприваційний підхід до кризи (відчуття катастрофи).

Різні невротичні симптоми, що спостерігаються в перехідному суспільстві,
є результатом переплетення суто індивідуального і суспільного. З цього
випливає необхідність поєднання макро- і мікросоціальних підходів при
вивченні невротичних станів.

Оцінка стану кризовості свідомості здійснюється за допомогою різних його
характеристик. Наприклад, ILS – Index Life Satisfactory, ІІСС –
інтегральний індекс соціального самопочуття (Є. Головаха, Н. Паніна,
1997 рік). Оцінюються такі показники, як, приміром, впевненість у
завтрашньому дні. Показниками кризовості свідомості виступають соціальна
незадоволеність і відчуття незатребуваності більшості населення.

Страх у людей нині перетворився на тихе, але постійне внутрішнє
передчуття невідомої небезпеки, яка набагато гірша за небезпеку реальну.
До цього додається неможливість активно протистояти внутрішньому
напруженню. Українському менталітетові притаманна висока чутливість до
морально-етичних проблем. Почуття образи, несправедливості генерує поле
негативних емоцій, що провокують «генетично» адаптаційний невроз.

Поняття конгруентності (тотожності) особистості екстрапольовано в сферу
соціально-психологічної інтерпретації соціальної динаміки. Це не стан
відокремлення себе від цілого, а відчуття себе частиною цілого. Цей стан
є фактором «базової» задоволеності, спокою, самодостатності. Таке
самовідчуття генерує нормальну активність, захищаючи від неврозу. У
протилежному випадку формується «комплекс неповноцінності».

Порушення структурних ґрат здоров’я відбувається в усіх його складових:
психічній, біологічній, психологічній, соціологічній. Проблема
співвідношення соціального й індивідуального неврозу полягає в тому, що
соматизація індивідуального неврозу обумовлюється наявністю клініки
соціального адаптаційного неврозу. На тлі адаптаційного неврозу
додаткове стресорне навантаження виявляє вичерпаність (виснаженість)
резервів невротизації, вимагає адекватної відповіді особистості в межах
трикомпонентного особистісного реагування на стресову ситуацію з
невротичною, соматичною та біхевіоральною складовими.

Невротична складова особистісного реагування “зайнята” соціальним
(адаптаційним) неврозом. Таким чином, психосоматичні (і частково
аддиктивні – алкоголізація) форми особистісного реагування є соціально
детермінованими, соціально схвалюваними. Маємо справу з коморбідними, по
суті, розладами. Крім того, зворотною стороною соціального схвалення
виступає стигматизація психічних розладів на макро- і мікрорівнях. І
соматизація є підсвідомим (а іноді й свідомим) проявом гетеро- і
аутостигматизації.

Психосоматичний погляд на проблему становлення особистості в умовах
суспільних перетворень базується на концепції соматизації. Поняття
соматизації запропонував психоаналітик W. Steckel ще 1943 року [25] як
додаткове для означення конверсійних розладів, тобто істероформних
соматичних порушень, які розглядалися у психоаналізі як символічне
вираження несвідомого конфлікту. Психоаналітик М. Schur запропонував
концепцію десоматизації/ресоматизації, у якій розглядає розвиток як
прогресуючу спроможність „Его” реагувати на події на психічному рівні
(десоматизація), а перехід на соматический рівень реагування
(ресоматизація) – як регрес у стресових ситуаціях, які не вдається
адекватно подолати на психологічному рівні [17].

Батько німецької школи психосоматичної медицини A. Mitscherlich
запропонував концепцію двох ліній, чи оборони двох рівнів, захисту
організму від руйнівного впливу конфлікту [30]. Перший рівень –
психо-соціальний, на якому опанування конфлікту здійснюється винятково
психологічними засобами, тобто через соціальну підтримку й відреагування
в бесіді чи обговоренні через психологічні захисні механізми
(витіснення, регресія, ізоляція, заперечення, проекція тощо). Якщо
нормальний психологічний захист не спрацьовує, то підключаються
невротичні захисні механізми – депресії, фобії та інші. Друга лінія
оборони – соматизація – підключається, коли з конфліктом не вдається
впоратися на психологічному рівні.

У певному розумінні розвитком і поглибленням концепції двох ліній
оборони A. Mitscherlich можна вважати концепцію «giving up» (відмова,
поразка) і «given up» (ті, що здалися) відомих німецьких дослідників D.
L. Engel і А. Schmale [33]. Ці автори пов’язують включення механізмів
соматизації з ослабленням імунного захисту в результаті психологічної
відмови від майбутнього – втрати віри й оптимістичного настрою. Такій
відмові передує реальна чи уявна втрата важливого для хворого об’єкта, у
результаті чого й виникають почуття туги, безпорадності та відмови від
майбутнього (giving up). Дві концепції, запропоновані в 40 – 50-х роках
американськими вченими F. Dunbar і F. Alexander, вплинули на дослідників
як моделі соматизації – механізму, що призводить до серйозних
психосоматичних розладів.

F. Dunbar відмовилася від поняття глибинного конфлікту як основного
пояснювального механізму, хоча й була психоаналітиком. Відповідно до її
концепції, до тієї чи іншої хвороби призводять не глибинні особистісні
конфлікти, а певні особистісні риси, що обумовлюють неадекватний тип
реагування на стрес. На відміну від F. Dunbar, F. Alexander запропонував
поняття вегетативного неврозу, тобто механізм трансформації негативних
психологічних впливів на соматичний стан організму [16]. Соматичні
симптоми розглядалися як фізіологічний супровід хронічної емоційної
напруги, що, згідно з F. Alexander, у свою чергу виникає в результаті
хронічного інтрапсихічного конфлікту (наприклад, для виразкової хвороби,
на думку F. Alexander, типовий хронічний конфлікт між потребою в
залежності і піклуванні, з одного боку, і прагненням до автономії – з
іншого).

Н. Selye [23] розробляє свою концепцію стресу як неспецифічного фактора,
що за певних обставин руйнівно впливає на фізичне і психічне здоров’я.
Відповідно до концепції Н. Wolff [36], специфічним для психосоматичних
захворювань є реакція конкретного організму на стрес, обумовлена,
насамперед, спадковими факторами. Будучи послідовником Н. Selye, Н.
Wolff розглядає психологічні, фізіологічні та поведінкові зміни як
супутні реакції, тобто одна людина може реагувати на стрес зміною роботи
травного тракту, інша – дихальної чи серцево-судинної системи. Експерти
роблять також важливий висновок про роль макро- і мікросоціальних
факторів у виникненні психосоматичних розладів, окреслюючи подальші
шляхи їх вивчення.

Найважливішим положенням є висновок про важливість емоцій у походженні
соматичних порушень: «Єднаючою концепцією між психологічною і соматичною
сферою є афект, що виражається, головним чином, у формі туги й постійної
тривоги, нейро-вегетативно-ендокринної моторної реакції і характерним
відчуттям страху. З фізіологічної точки зору не має значення, що
суб’єктивна оцінка небезпеки може бути неадекватною. Механізм соматичних
наслідків приводиться в дію саме фізіологічним і моторним елементами
усієї відповідної реакції» [33].

J. Lipowsky визначив соматизацію як схильність переживати психологічний
стрес на фізіологічному рівні [22].

Подібні визначення пропонуються й іншими авторами: «Вираження особистого
і соціального дистресу за допомогою тілесних скарг із пошуком медичної
допомоги» [28], «Використання соматичних симптомів для досягнення
психологічних цілей» [13]. L. J. Kirmayer та інші автори підкреслюють,
що cоматизацiя перекриває різні клінічні категорії, становлячи, таким
чином, клінічно неоднорідне явище, і не може бути представлена у вигляді
однорідного патологічного процесу [23].

Останнім часом з’являється все більше досліджень, що виявляють роль
соціальних факторів соматизації. У країнах, що розвиваються, було
проведено низку досліджень, завдяки яким виявлено загальну тенденцію
описувати емоційний дистрес соматичною мовою. Крім того, є дослідження,
що показали: пацієнти з країн Заходу, на відміну від пацієнтів із країн,
що розвиваються, спроможні описати свій дистрес [17; 29] у психологічних
термінах.

Проте і в західних країнах існують важливі соціальні фактори
соматизації. «Сучасна біотехнічна система обслуговування відіграє значну
роль при виникненні і розвитку функціональних синдромів. Саме в цьому
зв’язку виникає феномен соматизації, утім іноді може мати місце і
психологізація, тобто хворий описує свій стан у термінах доступної йому
системи обслуговування. У нашій культурі переважають звертання до
соматично орієнтованої біотехнічної медицини, а здебільшого – до
психотерапевтичної служби» [20; 29].

Однак одні люди йдуть до поліклініки, інші – до психотерапевта. Tут
важливу роль відіграє соціальний досвід та соціальні настанови, але у
різних людей формуються різні мови опису дистресу. Наприклад, у
слов’янській культурі можна говорити про культуральний механізм
містифікації соматичних симптомів у вигляді трактування їх як пристріту,
псування тощо. Слід зазначити, що психологізація може бути так само
шкідливою, як і соматизація, тому що призводить до недооцінки
біологічних механізмів соматичної загрози, відмові від необхідного
біологічного лікування. Про сумні наслідки містифікацій говорити не
доводиться.

Дослідження, проведені на невеликих етнічних групах вихідців із країн,
що розвиваються, і які оселилися на Заході, показали, що для них також
більш характерне пред’явлення соматичних, а не психологічних скарг на
первинному прийомі [6; 22]. Спостереження свідчать, що на наявність
соматизації впливають такі фактори, як стать, вік, етнічне похождення,
освітній рівень. У жінок соматизація вища, ніж у чоловіків, а в
індивідів з низьким соціоекономічним статусом вища, ніж в індивідів з
високим статусом [11; 15; 25]. Симптоми соматизації характерні також для
депресивних пацієнтів у всіх культурах. Їх називають сутнісними
симптомами депресії.

Ці факти пояснювалися дуже по-різному, навіть і тим, що сучасні
незахідні культури не тільки відчувають брак слів для опису тривоги й
депресії, але й що представники цих культур описують емоції
недиференційованими способами [28; 29]. Однак останнім часом зростає
кількість літератури, де наводяться дані про те, що в США та Великій
Британії принаймні половина всіх пацієнтів, які одержали діагноз
психічного розладу, на первинному прийомі пред’являли більше соматичних,
аніж психологічних скарг [26, 31]. Це наводить на думку, що існує
тенденція до зростання соматизації й у західних культурах.

Одне з найпопулярніших пояснень: є люди, яким, незалежно від культурних
коренів, не вистачає словникового запасу для опису переживань, тобто
люди, що страждають на алекситимію. Розходження в рівнях соматизації в
західній і східній культурах можуть бути пояснені обмеженішим арсеналом
для висловлення почуттів у незахідних культурах, а також з культурними
традиціями, які забороняють висловлювати почуття. Так, у Китаї емоційні
проблеми мають негативну культурну коннатацію і призводять до соціальної
стигматизації. Культурна норма полягає у твердому контролі й придушенні
власних емоцій.

Однак слід зазначити, що, очевидно, внаслідок значних розходжень у
діагностичних критеріях, дані кроскультуральних досліджень дуже
суперечливі. Так, за даними ВООЗ, дослідження, проведене в 11 країнах,
не виявило істотних розходжень у поширенні соматоформних та
психосоматичних розладів у західних і східних культурах [28; 29].

Відомі дві основні моделі психотерапії, що найчастіше застосовуються
щодо соматоформних та психосоматичних розладів, – динамічна і
когнітивно-біхевіоральна.

Психоаналітична психотерапія вимагає істотної модифікації при роботі з
хворими. Вона полягає у використанні принципів і компонентів
когнітивно-біхевіоральної психотерапії, таких як структурованість
сеансів та інформаційно-освітня робота з пацієнтами. Основна причина
необхідності такої модифікації – брак мотивації до психотерапевтичної
роботи і готовності до тривалих зусиль у плані психологічного аналізу і
подолання своїх проблем.

У рамках психоаналітичної моделі, соматизація – це, насамперед, захисний
механізм, причому досить примітивний і важкий для усвідомлення, тому
досягнення психотерапевтичного альянсу вимагає значних витрат часу. R.
Nickel і U. Egle [32] відзначають, що головна умова робочого союзу із
психосоматичним хворим – створення атмосфери безпеки. Модифікації
класичних технік відповідають принципам роботи з психотравмою у зв’язку
з тим, що в житті цих хворих, як правило, мали місце фізичне і
психологічне насильство, емоційна депривація в дитинстві, певні
соціальні стреси. Перевага віддається груповим інтеракціональним формам
роботи. Основні мішені психоаналітичної роботи з такими пацієнтами –
низька фрустраційна толерантність, прагнення пацієнтів до визнання і
досягнень, їхня схильність до ідеалізації та знецінювання, а також
пасивна залежність і потреба в абсолютній безпеці. Робота з переносами
як в індивідуальній, так і в груповій психотерапії повинна починатися
лише після створення атмосфери безпеки.

Враховуючи стратегії подолання травми за Мертоном (інноваційна –
сприйняття (зміна положення), ретреатизм (упокорення), провіденціалізм
(очікування), ритуалізм (традиційні образи поведінки), бунт –
несприйняття) та особистісні риси, психотерапевт підводить хворого до
конструктивного вирішення нагальної соціально-особистісної проблеми.
Показником успішності роботи виступає стабілізація психічного та
соматичного стану, поява життєвої перспективи, формування нової життєвої
стратегії. Подальше завдання полягає у впровадженні технологій духовного
розвитку.

Лише якісно новий стан духовності забезпечить стратегічний прорив у
майбутнє. При реалізації цього завдання необхідно звернутися до
самосвідомості кожної людини, включити захисні механізми духовності
людської спільноти. Йдеться про забезпечення духовного здоров’я людства
загалом, усіх народів, кожної людини зокрема. Технологія духовного
розвитку має охоплювати інтерес самої людини до власного духовного
світу, визначення гідних цілей життя, принципів самооцінки свого
розвитку та життєвих успіхів, а також методи духовної профілактики й
оздоровлення, захисні механізми духовного самовдосконалення, що
підвищують спроможність суб’єкта протистояти руйнівним впливам
цивілізації та науково-технічного прогресу.

Література:

1. Анохин П. К. Узловые вопросы теории функциональной системы.- М.:
Наука, 1980.- 197 с.

2. Гиляровский В. А. О взаимоотношениях соматического и психического в
медицине.- Врач. дело, 1947, № 8, с. 625 – 632.

3. Головаха Е. И., Панина Н. В. Интегральный индекс социального
самочувствия.- Киев.- 1997.

4. Головаха Е. И., Панина Н. В. Социальное безумие: история, теория и
современная практика.- К.: Абрис.- 1994.

5. Донченко Е., Овчаров А. Адаптационный невроз социума как следствие
управленческого кризиса // Социология: теория, методы,
маркетинг.-1999.-№1.-с. 173 – 190.

6. Есаян Н. Ф. Психосоматика детского возраста и психоанализ //
Российский психоаналитический вестник. – 1993 – 1994.-№3 – 4. -С. 71 –
76.

7. Краснушкин Е. К. Избранные труды.- М.: Медгиз, 1960.- 608 с.

8. Москаленко В. Ф., Горбань Є. М., Табачников С. І., Волошин П. В.
Психічне здоров’я як складова подальшого розвитку нації (підсумки за 10
років незалежності України)// Архів психіатрії. — 2001. — №4 (27). — С.
5 – 10.

9. Попова И. Повседневное сознание в переходном обществе: симптомы
кризиса // Социология: теория, методы, маркетинг.-1991.-№1.-с. 5 – 21.

10. Психосоматические расстройства. Тринадцатый доклад Комитета
экспертов ВОЗ по психогигиене. — ВОЗ, Женева, 1965.

11. Смулевич А. Б., Сыркин А. Л., Козырев В. Н. и др. Психосоматические
расстройства (клиника, эпидемиология, терапия, модели медицинской
помощи).- Журнал неврологии и психиатрии им. С. С. Корсакова.- 1999.- №4

12. Фресс П., Пиаже Ж. Экспериментальная психология. Пер. с фр. Под ред
А. Н.Леонтьева.-М: Прогресс.-1975.-284 с.

13. Холмогорова А. Б., Гаранян Н. Г. Интеграция когнитивного и
динамического подходов на примере психотерапии соматоформных расстройств
// Московский психологический журнал.- 1966.-№ 3. -С. 141 – 163.

14. Штомпка П. Культурная травма в посткоммунистическом обществе.//
Социс.-2002, №2.-с. 3 – 12.

15. Штомпка П. Социальные изменения как травма.// Социс.-2001, №1.-с. 6
– 16.

16. Alexander F. Psychosomatische Medizin. — Berlin, N.Y.: de Gruyter, 2
Aufl., 1950.

17. Apley J. The child with abdominal pains. — Blackwell, Oxford, 1975.

18. Barsky A. J. Amplification, somatization and somatoform disorders //
Psychosomatics. — 1992. — Vol. 33. — P. 28 – 43.

19. Barsky A. J., Coeytaux R. R., Sarnie M. K., Cleary P. D.
Hypochondriacal patients beliefs about good health // Am. J. Psychiatry.
— 1993. — Vol. 150. — P. 1085 – 1089.

20. Berenbaum H., James T. Correlates and retrospectively reported
antecedents of alexithymia // Psychosom. Med. — 1994. — Vol. 56. — P.
363 – 359.

21. Cathebras P. J., Robbins J. M., Haiton B. C. Fatigue in primary
care: prevalence, psychiatric comorbidity, illness behavior, and outcome
// J. Gen. Intern. Med. — 1992. — N 7. — P. 276 – 286.

22. Fiedler P. Persoenlichkeitsstoerungen. — Beltz Psychologie Verlags
Union, 1999.

23. Foa E. B., Rothbaum B. O. Posttraumatische Bela-stungsstorungen //
Lehrbuch der Verhaltenstherapie / J. Margraf (Hrsg.). — Band II. —
Berlin: Springer, 1996.

24. Fukunishi J. Social desirability and alexithymia // Psychol. Rep. —
1994. — Vol. 75. — P. 835 – 838.

25. Janca A., Isaac M., Costa e Silva J. A. World Health Organization
international study of somatoform disorders — background and rationale
// Eur. J. Psychiatry. — 1995. — N 9. — P. 373 – 378.

26. Janca A., Burke J. D., Isaac M. et al, The World Health Organization
somatofonn disorders schedule. A preliminary report on design and
reliability // Eur. ]. Psychiatry. — 1995. — N 10 — P. 100 – 110.

27. Joukainaa M., Sohlman В., Lektinen V. Alexithymia in primary health
care patients // J. Psychosom. Res. — 1995. — Vol. 39.

28. Kleinberg J. Working with the alexithymic patient in groups //
Pschoanalysis and Psychotherapy. — 1996. — Vol. 13. — P. 1.

29. Matthew H. Occupational factors and unexplained physical symptoms.-
Advances in Psychiatric Treatment, 1998.-vol.4.-pp.151 – 158.

30. Mayou R., Bryant В., Forfar C., Dark D. Non-cardiac chest pain and
benign palpitation in the cardiac clinic // Br. Heart . — 1994. — Vol.
72. — P. 548 – 573.

31. Mumford D. Somatization: a transcultural perspective // Int. Rev.
Psychiatry — 1993. — N 5. — P. 231 – 242.

32. Nickel R., Egle U. Somatoforme Stoerungen. Psycho-analytische
Therapie // Praxis der Psychotherapie. Ein integratives Lehrbuch / W.
Senf, M. Broda (Hrsg.). — Stuttgart, NewYork: Georg Thieme Verlag,
1999.-P. 883 – 842.

33. Uexkuel Т. (Hrsg.). Psychosomatische Medizin. -Muenchen, Wien,
Baltimore: Urban & Schwarzenberg, 1996.

34. Van Hemert A. M., Hengeveld M. W. et al. Psychiatric disorders in
relation to medical illness among patients of a general medical
outpatient clinic // Psychol. Med. — 1993. — Vol. 23. — P. 167 – 173.

35. Warwick H. M. C., Dark D. M., Cobb A. M., Salkovskis P. M. A
controlled trial of cognitive-behavioral treatment of
hypoehondriasis//Br. J, Psychiatry.- 1996. -Vol. 169.-P. 189 – 195.

36. Wolff H. Life stress and bodily disease//Life stress and bodily
disease / H. Wolff et al. (Eds.). — Baltimore: Williams, WHO. 1996.

37. http://www.politik.org.ua

Похожие записи