.

Психософія вчинку— сходинки екстатичного буття (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
213 2831
Скачать документ

РЕФЕРАТ

На тему:

Психософія вчинку— сходинки екстатичного буття.

Сучасна психологія дедалі більше схиляється до думки, що єдиним
механізмом, який перебуває у фокусі психічної діяльності, є структура
вчинку. На сучасному рівні досягнень психології вчинковий принцип дає
змогу бачити логічну структуру психології, будувати її систему, показує
шлях, яким психологія виходить зі свого самозабуття, заглиблюється у
власну сферу, відбиває суто психологічні закономірності. Зрозуміти
історично усвідомлювані форми вчинку — означає зрозуміти якісно відмінні
етапи становлення самої психології, зрозуміти її історію. Саме через
структуру вчинку, як вона постає в історичному аспекті, відкривається
можливість показати дійсні зв’язки психології з іншими формами людської
свідомості, евристичну взаємодію між ними. Вчинок виступає також
загальним феноменом людської культури.

Система психології не є тільки історичним або суто логічним феноменом.
Вона містить у собі єдність логічного та історичного. Логічні
суперечності системи, розв’язуючись, стають фактами історії науки. Мова
йде не про історичну форму системи та її змістове раціональне зерно, а
про те, що один і той самий феномен системи водночас виступає і як
історичне, і як логічне. Найповніше це виявляється у зв’язку логічної та
історичної структури вчинку.

Стародавня вимога “Пізнай самого себе” не тільки означає потребу
пізнання ізольованої психічної даності, тобто психіки певної особи з
усіма її особливостями, а й є відправною точкою для розуміння людства з
тим, аби збагатити себе його найвищими культурними досягненнями. Цієї
мети прагне психологія у своєму історичному поступові, змінюючи форми та
створюючи нові способи підходу до свого предмета.

Сутність людського буття у сукупності його багатоманітних виявів та форм
постає загальною метою філософських і психологічних шкіл, напрямів та
ін. Сучасна наука не має універсального і абсолютно достатнього у своїх
можливостях засобу пізнання цієї реальності, в якій дивовижним чином
переплітаються всезагальне й одиничне, глибинно-приховане й доступне
безпосередньому спогляданню, конкретно-реальне й трансцендентальне. У
вчинково-зорієнтованому розумінні таким засобом пізнання (чи навіть
світоглядним, у науковому розумінні, орієнтиром) може слугувати
психософія вчинку — цілісна система уявлень про закономірності
становлення та виявлення у вчинковому діянні сутності індивідуального
людського буття.

Психософія може розумітись як достеменна психологія та філософія
буттєвої мудрості. З одного боку, — це пізнавальний засіб і пізнавальна
система власне наукового (професійно зорієнтованого) діяння, тому вона
побудована з урахуванням можливостей розкривати логічні та історичні
закономірності існування досліджуваних явищ і феноменів, у центрі
континууму яких — людське буття як одиничне та унікально-індивідуальне.
З іншого боку, психософія — це своєрідна функціональна модель
індивідуального буття, яка постає системою конкретних знань про його
сутність та про те, яким чином, через застосування яких засобів можливо
досягти певного рівня володіння реально-життєвими технологіями
самозабезпечення ефективності розгортання життєдіяння людини — як
окремих його етапів, так і цілісної індивідуальної історії “Я”.

Прообразом психософії вчинку може слугувати цілісна модель будь-якої
завершеної форми творчої діяльності людини — мистецької, наукової,
духовної тощо. Продукт цієї діяльності постає не простою результуючою
глибинного процесу виявлення та предметного втілення згорнутої творчої
енергії буття людини. Це водночас засіб установлення, врівноваження,
утвердження “паритетно-сутнісних стосунків” між світом і людиною, її
індивідуально-неповторною сутністю і буттям як таким.

Продукт творчої діяльності має спрямовувати до катарсису, до рівноваги
між феноменом і ноуменом зі зберіганням їхньої сутнісної суперечливості.
Саме у цьому механізмі можна побачити передумови створення завершеної
системи людської діяльності відносно призначення людини, що може бути
названа психософією. Таким чином, творча діяльність постає не лише як
духовно-витончений буттєвий атрибут, реалізація якого час від часу
здійснюється окремими, особливо обдарованими людьми. Реалізація творчої
діяльності, створення творчого продукту, втілення в ньому власної
творчої енергії, яка обов’язково повинна “знаходити вихід”, предметно
виокремлюватись, є сутнісно необхідним моментом у житті людини. Це як
своєрідний кругообіг енергії — творчої, духовної, людяної, життєдайної.

Можна говорити про перспективу побудови прикладної системи засобів,
своєрідної “технології буття”, яка складатиме систему психософічних
уявлень про шлях розгортання буття людини як окремого й унікального,
такого, що має своє неповторне покликання і призначення, і такого, що
повинно бути звершеним, розгорнутим, утіленим. Психософія тому — це шлях
до мудрості, шлях до того, як бути натхненним, спрямованим до світу в
якості активного, дійового партнера.

Натхненність як естетична категорія стосується людини, що пережила,
перестраждала всю гаму пізнавальних та етичних відношень, що має великий
життєвий досвід, який позначається на всій її поведінці та зовнішності.

Натхненність як філософсько-психологічна, онтологічна категорія
стосується людини, яка осягнула можливість відкривати для себе сенс
буття не тільки як цілісне і глобальне утворення, що іноді лякає своєю
недосяжністю, а й як майже реально зриму маленьку іскру, що спалахне у
якийсь момент життя: у посмішці дорогої людини, у дотику дитячої
долоньки, у спогляданні результатів власної праці. Май натхнення
відкрити собі цей сенс — і він розгорнеться й надасть поштовху
наступному, майбутньому натхненню.

Натхненність — це і готовність, і певною мірою актуальна спроможність
людини відчути, пережити стан осягнення сутності буття. Це відбувається
не лише у раціоналізованій формі вербалізованого тексту, в якому
присутні чітко структуровані поняття й категорії відповідного ґатунку.
Таке осягнення приходить і у вигляді якогось образу (звукового, зорового
тощо), і у вигляді певного відчуття чи емоційно-почуттєвої картинки, що
актуалізувалася в миттєвості індивідуального життя. Іноді — навіть як
просто пригадування чогось із минулого, що лише у теперішньою
віднаходить свій достеменний зміст та сутнісне звучання.

Натхненний — означає той, хто усвідомлює всю міру конечності, смерті як
абсолютного знищення; той, хто пізнав усю протилежність “мирської суєти”
та найвищого начала, протилежність феномена й ноумена. Це той, хто має
уявлення про межу між буттям і небуттям, між минулим і теперішнім, між
“Я” і “нс-Я”. Проте натхненний не вбачає в цій “межовості буття”
трагедійності. Він віднаходить у ній інтенції буттєвого злету, оскільки,
не знаючи ознак простору, неможливо зініціювати якийсь рух, якусь дію чи
діяльність загалом. В одних просторових умовах ми лише повільно
переміщуємось, обережно пересуваючись між оточуючими нас предметами
(умовно закритий простір). В інших — відчуваємо необхідність “бігу
назустріч вітру й сонцю”, де можливість рухів надзвичайно широка, її
можна дозволити собі, не лякаючись (умовно відкритий простір).

Осягнути межовість буття — значить зрозуміти, що між його полюсами
(початком і кінцем, народженням і смертю) — величний простір
можливостей, очікувань, намагань і здобутків. Увесь життєвий лет
відображається в цій межовості. Власне, осягнути межовість — означає
осягнути ознаки життя, яке все перед тобою, лише зумій оволодіти його
перспективами.

Осягнення суплених моментів буття, не є повсякденним актом. Воно
здійснюється як учинок, воно відбувається як серйозна подія в
індивідуальному житті людини, до якої слід бути готовою, яку слід
відповідно обумовити й реалізувати. Бути готовим до такої події —
означає не просто раціонально, абстрактно осягнути межовість буття, а й
пережити її як таку, що має в собі потенцію злетів і падінь, знахідок і
втрат, сподівань і розчарувань. А в цій полярній множинності потенцій
треба вибрати для себе найбільш бажаний полюс — позитивний,
конструктивний, перспективний.

Тому натхненний — це той, хто пройшов феноменологію пошуків та знахідок,
оптимізму й песимізму; той, хто пізнав однобічність будь-яких визначень
і прийшов до заспокоєння, точніше — до втихомирення. Це стан прийняття
необхідності всього того, що є, це сходження до того, що приймається на
віру, це всепрощення. Втихомиреність, смиренність убачається найвищим
рівнем натхненності. Це — знання світу, визнання світу, наповненість
почуттями, що саме інтегрують життєвий шлях людини.

Між власне натхненністю та смиренністю постає палкість, пристрасність як
найвища полоненність предметом. Натхненність бере свій зміст із цієї
геніальної залученості у світ. Феноменологія такої залученості показує,
що не можна зупинятись ні на чому, що зупинка, прикутість, прихильність
є духовна загибель. Має бути духовна спустошеність, яка означає
відсутність будь-яких прихильностей, особисту свободу щодо них. Ця
духовна спустошеність й приводить до втихомиреності, хоч вважається
негативним моментом феноменологічної діалектики.

Отож настає утихомирення як звільнення. Але це звільнення не є лише
запереченням. Коли шекспірівський Просперо говорить, що ми виткані з
тієї ж матерії, що й наші сни, що наше життя як сон, мова йде лише про
те, що ми приймаємо за дійсне різні ілюзорності.

Можна стверджувати загалом, що психософія вчинку у своєму синтетичному
вираженні має постати певним універсальним алгоритмом буттєвого руху
людини до вчинку: від етапу до етапу, від потенції можливості до
реальності дійсного звершення, від первинного рівня до вершинного
утвердження свого буттєвого статусу Людини-творця, в якому за
універсальною формулою “Щастя — це можливість мати можливість іноді
відчувати себе щасливим” розкривається індивідуально неповторна
здатність людини бути собою, бути “Я”.

Відношення універсальності—унікальності присутні на завершальній стадії
естетичних (і не тільки) відношень людини до світу — після чудесного та
піднесеного. Філософськи це звучить як відношення
субстанціальності—атрибутивності. Йдеться про єдність безконечного й
конечного, світу та людини. В одному образі міститься весь Всесвіт. А
універсальність та унікальність постають усезагальними принципами
побудови світу — реального, чуттєвого, живого.

У психософії вчинку, як у будь-якій сфері наукового пізнання, завжди
актуальною є проблема предмета пізнавально-перетворюючих дій дослідника.
У вирішенні цієї проблеми долається протиріччя між онтологічним та
гносеологічним контекстами наукового пізнання, у даному випадку —
психологічного пізнання. У процесі тлумачення психологічної сутності
вчинку завжди можна спостерігати певну діалектику предмета пізнання:
якщо на етапі загальної теоретизації вчинок постає як складне
багатозмістове явище, синтезоване за своєю природою, котре має
розглядатися з певною мірою абстрагованості від реальності
індивідуального життя особистості, то на етапі прикладної теоретизації
конкретні буттєві ознаки вчинкової активності індивіда постають
первинними, вихідними, і саме вони визначають той змістовий зріз, у
якому вивчається, досліджується, аналізується зовнішній і внутрішній
зміст діяння людини у світі.

У конкретному психологічному дослідженні вчинку слід ураховувати такі
принципи прикладної теоретизації його сутності.

1) принцип поступального відтворення діалектичних видозмін предмета
пізнання у засобах його теоретизації та емпіричного пізнання;

2) принцип багаторівневого аналізу суплених ознак учинкової активності
суб’єкта (йдеться про поступальне здійснення різних сутнісних для
природи вчинку рівнів його аналізу — аналізу головних суперечностей
учинкових структур, аналізу зміщення історичного та онтогенетичного
акцентів у структурі вчинку, аналізу духовних рівнів учинку, аналізу
можливого та дійсного, необхідного та достатнього в учинковому діянні,
аналізу трансцендентної сутності вчинку);

3) принцип методичної цілісності дослідження вчинку, адже кожний елемент
аналітичних пізнавальних дій потребує застосування адекватних засобів
(прийомів, методів, методик, технік) теоретичного та емпіричного
пізнання. Центральним у психологічному дослідженні вчинку та визначенні
його теоретичних засад є розгляд сутнісних рівнів аналізу вчинкового
діяння особистості.

Вихідним рівнем аналізу вчинкової активності особистості є аналіз
головних суперечностей вчинкових структур. Цей рівень ніби окреслює
загальний контур змістових ознак і характеристик учинкового діяння
людини і висвітлює основні стратегії наступних пізнавальних дій щодо
індивідуального способу, стилю вчинювання конкретної особистості.

Основні суперечності вчинкових структур постають у взаємодії
об’єктивного й суб’єктивного, зовнішнього та внутрішнього, свідомого і
несвідомого, індивідуального та універсального тощо. Ці суперечності
розкривають своєрідний онтологічний, сутнісний простір вибудови
структури та розгортання змісту вчинкової активності особистості.
Оскільки способові вчинкового діяння конкретної людини завжди властиве
домінування того чи іншого “знаку” в кожній семантичній парі
суперечностей (наприклад, зовнішнього чи внутрішнього, індивідуального
чи універсального і т. д.), стає можливим у результаті аналізу
встановити той контур вчинкопої активності людини, який притаманний їй і
тільки їй, а відтак є своєрідною візитною карткою, буттєвим відбитком її
життєдіяння.

Спосіб учинкового діяння особистості поступово формується, виявляється і
видозмінюється протягом життя людини, набуває усталеності у процесі
вчинювання. Це — динамічне утворення, яке вперше заявляє про себе із
першим учинком особистості, тобто із самим її власне особистісним
народженням. Протягом індивідуальної історії особистості окремі
характерні ознаки її вчинкової активності генералізуються і поступово
складають модель, спосіб, стиль учинкового діяння, які особистість може
вдосконалювати, відтворювати в кожному з окремих вчинкових актів, а
іноді — відмовлятися від усталеного на користь нового.

Психологічне дослідження та аналіз умов, причин, детермінант і
механізмів індивідуального змінювання особистістю власного способу
вчинкового діяння дають змогу встановити глибинні сутнісні особливості
та характеристики життєдіяння особистості як достеменного суб’єкта
власного життя. При відповідному лонгітгодному дослідженні можна
простежити, як змінюється контур учинкової активності особистості
відповідно до певного віку, етапу ? особистісного розвитку, моменту чи
періоду життя тощо.

Аналіз основних суперечностей учинку слід здійснювати й відносно
основних учинкових компонентів: ситуаційного, мотиваційного, дійового та
післядійового. Так можна виявити глибинні суперечності у розгортанні не
лише вчинкової, а й буттєвої активності особистості загалом. Наприклад,
якщо ситуативний компонент учинку (або ряду вчинків) характеризується
домінуванням ознак універсального та трансцендентного, а в мотиваційному
компоненті зберігається їхня редукція до протилежного — індивідуального
та посейбічного, то досить часто дійовий і післядійовий компоненти
відтворюють у своєму змісті вказану редукцію. Якщо ж особистості на
рівні дії та післядії вдається долати започатковану редукцію, це може
свідчити про її певні потенційні можливості щодо “перевершувальних” дій
у зовнішньому світі. Тоді з психологічного погляду досить цікаво
простежити умови та закономірності актуалізації цих прихованих
можливостей або ж знайти інше пояснення винайденого факту.

Досить часто можна спостерігати суперечності (це вже суперечності іншого
порядку — індивідуально-психологічні) між змістовим наповненням
мотиваційного компоненту вчинку особистості та його дійового і
післядійового компонентів. З одного боку, “перевершувальний” зміст
мотиваційного компоненту і “підпорядкований’7 зміст компоненту дійового
можуть свідчити про певні індивідуально-психологічні особливості діяння
особистості у світі (іноді цей тип особистості називають ”мрійливим”,
“відірваним від реальності” тощо). З іншого боку, цей факт може свідчити
про певні труднощі особистості у реалізації своїх намірів, очікувань,
задумів, що може бути пов’язано з певним кризовим станом, недостатністю
досвіду діяння тощо. Отже, і компонентний аналіз головних суперечностей
учинкових структур може виявити глибинні, певною мірою приховані
особливості життєдіяння особистості у світі. Можливості його зростають
із доповненням елементами індивідуально-психологічного та біографічного
аналізу.

Наступним кроком у психологічному пізнанні вчинкового діяння людини може
бути аналіз зміщення історичного та онтогенетичного акцентів у структурі
вчинку. Буття людини є історичним, що визначається декількома факторами.
По-перше, як соціальна істота людина відчуває на собі вплив соціуму, що
змінюється та розвивається, в свою чергу впливаючи на нього та змінюючи
його. По-друге, розвиток окремого індивідуального буття відтворює
закономірності становлення людського буття як такого і разом із цим
здійснюється неповторними засобами, виявіжочи свою індивідуальну
природу. По-третє, становлення способу існування конкретної особистості,
розвиток її індивідуальних буттєвих ознак отримують у суспільстві статус
культурно-історичної цінності, що в онтологічному аспекті може
кваліфікуватись як провідна модель спричинення в розвиткові сутнього,
буття, світу.

У бутті конкретної особистості певним чином перетинаються ознаки
суспільної та індивідуальної історії діяння даної особистості. Цей
перетин у просторі й часі культурно-історичного процесу завжди
індивідуально-неповторний, адже зумовлений характеристиками і зовнішніх,
і внутрішніх детермінант розгортання обох типів історичного процесу — і
соціального, й індивідуального. Сутнісні ознаки цього перетину, а саме
ознаки конкретних взаємовпливів конкретної особистості й історичного
процесу як такого, знаходять своє відображення у кожній з форді
буттєвого виявлення індивідуальної природи особистості, а особливо у
способах учинкового діяння особистості у світі.

Індивідуальна історія вчинкового діяння особистості великою мірою
визначається онтогенетичними закономірностями становлення та розгортання
особистісного буття, а також індивідуальними відмінностями у виявленні
та здійсненні онтогенетичних ознак учинкової активності особистості. У
змісті вчинкового діяння особистості, кожного окремого її вчинку завжди
своєрідно протистоять історичне (суспільно-історичне) та онтогенетичне
(індивідуально-історичне), а тому завжди можна спостерігати певне
зміщення акцентів, певне домінування однієї з визначених сторін. Тому у
психологічному вивченні вчинку є суттєвими виявлення цього зміщення, а
також розгляд його детермінант.

У реальності індивідуального життя особистості, як і в змісті
конкретного вчинку, досить складно визначити межі протистояння чи
домінування якогось аспекту, адже вони тісно пов’язані між собою,
перебувають у взаємовпливах, мають відносно усталений вияв тощо. Проте
вчинкова дія має своєю специфічною ознакою здатність викристалізовувати
міру суб’єктивної зрілості особистості у певний період її індивідуальної
історії. Тому психологічний аналіз учинку дає підставу стверджувати
змістову чи процесуальну перевагу певного змістового компоненту її буття
(у даному випадку історичного чи онтогенетичного).

Одні особистості, відшукуючи екзистенціальні опори свого буття,
керуються зовнішньо-ситуативними відношеннями зі світом (світом речей,
інших людей, власного “Я”). Зовнішній світ немовби підштовхує
особистість до певного кроку, вчинку чи дії, вказує на той чи інший
шлях, зумовлює її суб’єктивну активність. Зовнішній історичний контекст
життя особистості має для неї провідну спонукальну силу, і вона пізнає,
сприймає і зрештою реалізує вказаний алгоритм діяння та вчинювання.

Інші особистості спрямовують свою буттєву активність на актуалізацію
внутрішньо-ситуативних відносин зі світом: вони діють і вчиняють
відповідно до певного етапу онтогенезу, вікового чи сензитивного періоду
розвитку тощо. Внутрішня логіка особистісного розвитку знаходить пряме
відображення у зовнішніх виявах сутності таких особистостей. Іноді в
життєдіяльності зрілої особистості можна спостерігати домінування ознак
кожного з попередніх етапів онтогенезу або більш раннього віку: так, в
її діях і вчинках проглядається “активний підліток” чи “захоплений юнак”
тощо. Власне онтогенетичний аспект детермінації вчинкової активності
особистості постає провідним у її життєдіянні.

Окремому типу особистості властиве активне, творче перевершеніш
ситуативних відносин із тими чи іншими елементами зовнішнього і
внутрішнього світу. Така особистість активно перетворює ситуативні
впливи, здатна сама ініціювати ситуації вчинювання, поєднуючи елементи
зовнішніх і внутрішніх спонук. Історичний та онтогенетичний аспекти
вчин-кового діяння особистості піднімаються самою особистістю на новий
рівень взаємодії, взаємоспричинення та взаємного протистояння.

Кожному з описаних типів учинкового діяння особистості властиве певне
зміщення історичного та онтогенетичного акцентів у структурі вчинку.
Доповнення аналізу характеристик цього зміщення
індивідуально-психологічними особливостями вчинкової активності
особистості дає змогу ефективно та продуктивно кваліфікувати певний тип
учинкового діяння даної особистості, а також прогнозувати особливості
його розгортання у просторі індивідуальної історії її буття.

Ще один крок у постанні психологічної структури вчинку — аналіз духовних
рівнів учинку (індивідуальне — народне — вселюдське) Вчинкове діяння
особистості у світі безпосередньо пов’язане із ціннісною творчістю як
формою здійснення власне людського способу існування, як вершинним
засобом реалізації творчої сутності буття людини, як засобом її
прилучення до культурно-історичного процесу в якості суб’єкта цього
процесу. В учинковому діянні людина творить, стверджує, знову відтворює
тощо певну цінність, ідею, ідеал, еталон, відносячи їхній зміст до рівня
узагальненого взірця, орієнтира у повсякденному діянні. Ціннісна
творчість особистості постає при цьому не лише як процес раціонального
продукування певних розумових узагальнень, а й як синтезований вияв
життєвих сил особистості, її таланту сприймати, чуттєво переживати світ
та його складові, надихати смислом кожний момент, фрагмент чи цілісну
подію, етап свого буття, насичувати його індивідуально-неповторним
змістом.

Творення ціннісного змісту буття особистості розгортається в декількох
змістових просторах, онтологічних за своєю суттю: по-перше, особистість
створює ціннісний контекст власного буття, виявляючи свою
індивідуальність; по-друге, особистість примножує, певною мірою творить
культурно-історичний контекст ціннісного буття людства, стверджуючи
людяність, забезпечуючи відтворення людського способу існування на
різних його сутнісних рівнях: історичному, соціальному, індивідуальному.
Відповідно можна стверджувати наявність певних духовних рівнів ціннісної
духовної творчості, яку особистість реалізує у процесі вчинкового
діяння. Зміст, процес, результат учинкового діяння особистості, кожного
окремого вчинку завжди постають індивідуальною цінністю, адже кожний
елемент учинку виявляє індивідуальну природу особистості, спричиняє її
подальший розвиток, зумовлює можливість реально-практичного звершення її
покликання та призначення, а отже, є необхідною умовою здійснення себе,
своєї неповторної сутності. У вчинковому діянні буття особистості
отримує певні онтологічні спонуки — рухатись до цілісності та
завершеності його змісту, ствердження його смислу. Тому вже на
онтологічному рівні аналізу кожний окремий, вчинок характеризується як
звершена індивідуальна цінність та як започаткована цінність
культурно-історична, зміст якої може сягати етнічного, всезагального
тощо значення. Поряд із цим конкретні продукти духовної творчості
особистості (життєві орієнтири, намагання, ідеї-взірці, еталони
поведінки та професійного діяння тощо) суб’єктивно сприймаються нею як
безпосередні, життєво необхідні цінності її реального життя; іноді
об’єктивний зміст цих особистісних надбань може перевершувати простір та
масштаб індивідуального життєдіяння особистості, а індивідуальна
цінність отримує новий рівень свого сутнісного виявлення.

Якщо індивідуальний здобуток учинкового діяння особистості спричиняє
саморух, розвиток, прогресивне змінювання ціннісного ряду соціального
рівня (сфера діяння професійних груп, суспільних утворень, етносів,
народів), він постає як суспільна цінність, в якій певною мірою виявлене
суспільне, етнічне, народне. Якщо ж індивідуальний зміст та результат
учинкового діяння перевершує межі конкретного історичного етапу розвитку
суспільства та існування певного етносу, він може набувати статусу
культурно-історичної цінності, в якій відтворений вселюдський смисл
буття, а здійснений спосіб учинювання може підноситися до рангу канону.

Ще одна пізнавальна сходинка — аналіз можливого та дійсного, необхідного
та достатнього в учинковому діянні. Цей рівень аналізу стає можливим за
умови здійснення попередніх рівнів аналітичних пізнавальних дій щодо
реально-практичних виявів учинкової активності особистості, оскільки
спрямований на розкриття глибинних психологічних закономірностей її
вчинкового діяння. Саме цей рівень дає змогу актуалізувати приховані чи
не виявлені цілком у реальному житті особистості протиріччя її взаємодії
зі світом — зовнішнім та внутрішнім, навколишнім та згорнутим у просторі
власного “Я”.

Як учинковій дії (або циклу дій), так і кожному окремому компонентові
вчинку властива певна діалектика можливого та дійсного. Це — онтологічна
властивість буття як такого, існування сутнього як такого:
індивідуальне, “безпосереднє самобуття” відтворює у просторі своєї
історії відповідні онтологічні ознаки. Можливе в учинковому акті постає
у двох онтологічних формах: як інтенція розгортання вже здійсненого,
актуалізованого змісту, набутої якості (коли особистість здатна у кожній
окремій вчинковій дії відтворити набутий нею раніше досвід учинкового
діяння); як інтенція набування нового, якісно відмінного змісту, нової
якості (коли йдеться про можливість особистості осягнути інший простір
учинкових впливів, сформувати і засвоїти новий досвід індивідуального
діяння). Відповідно, дійсне може поставати у таких формах: як
безпосередньо виявлене, відтворене особистістю у конкретному вчинковому
акті: як передосягнута, передбачувана можливість здійснити, розгорнути в
реальності індивідуального життя певну характеристику, певну ознаку,
певний досвід.

Отже, індивідуальному способові вчинкового діяння особистості завжди
властива своєрідна діалектика можливого та дійсного, що виявляє
індивідуально-неповторні механізми взаємодії даної особистості зі
світом. Так, одна особистість схильна вибудовувати свій учинковий акт,
спираючись передусім на вже відомий їй досвід, на вже освоєні засоби
діяння тощо. Інша особистість постійно спрямована на експериментування,
пошук нових засобів виявити свою сутність та осягнути світ. Іноді вияв
цих спрямувань вступає в певне протиріччя з їх ініціюванням з боку
особистості: так, суб’єктивні уявлення особистості про начебто властивий
їй усталений спосіб учинкового діяння, що певною мірою “охороняє” її
суб’єктивність від можливих деструктивних впливів та змін, можуть
перебувати у деякій розбіжності з реальним станом речей, а вчинковий
спосіб діяння даної особистості може поставати як “відкритий”,
“незахищений” з точки зору зумовлення та забезпечення суб’єктивної
цілісності особистості у процесі пізнавально-перетворюючих взаємодій зі
світом.

У психологічному дослідженні вчинку суттєвим є висвітлення діалектики
необхідного та достатнього — також онтологічних характеристик
життєдіяння людини. У розкритті логічних взаємопереходів необхідного та
достатнього постає зміст розгортання потенційних особливостей
особистості у звершенні вчинку певного духовного рівня і з певною мірою
майстерності. Необхідне постає в учинковому діянні як: сутнісна,
онтологічна ознака, інтенція “бути таким”, “бути спорідненим власній
суті”, “бути здійсненим”; як сутнісна необхідність розгорнути власний
індивідуальний зміст, що в реальності природно виявляється від вчинку до
вчинку, від окремої дії до циклу дій тощо; як онтологічна ознака
“свободи потенційного руху” індивідуальної сутності у просторі та часі
індивідуальної історії. Достатнє, відповідно, поставатиме у декількох
сугаісних іпостасях, серед яких щодо вчинкового діяння особистості слід
виділити: достатнє як сутнісну завершеність морального змісту вчинкової
дії, що, власне, і стверджує вчинок як такий — на відміну від інших
типів соціальних дій особистості; достатнє як сутнісну завершеність
самовиявів “Я” особистості у звершеному вчинку, що характеризують
представлений світові спосіб учинкового діяння як
індивідуально-неповторний, суб’єктивно-сутнісний тощо; достатнє як
динамічну процесуальну ознаку вчинкового діяння особистості, що
стверджує не лише поступальність розгортання вчинкового акту та
індивідуальної історії життя особистості взагалі, а й цілісну
завершеність (змістову та процесуальну) коленої окремої ланки,
компонента, етапу вчинкового діяння як самодостатнього сутнього, в якому
повною мірою виявлена неповторна сутність індивідуального буття суб’єкта
даного вчинку. Критеріальна модель указаних ознак дає змогу не тільки
діагностичного, а й прогностичного аналізу процесу розгортання вчинкової
активності особистості.

Сутнісно зумовленим логікою пізнання є аналіз трансцендентної сутності
вчинку. Вчинок як специфічна соціальна (чи за певних умов індивідуальна)
моральна дія завжди має трансцендентні ознаки. Вони постають у сутнісній
динаміці вихідного суб’єктивного змісту діяння, поведінки, творчості
особистості до нової, набутої якості, що перевершує попередній рівень і
знаменує певний вихід за межі усталеного, відомого, доступного. Оскільки
вчинок актуалізує новий рівень особистості, можна стверджувати наявність
ознак трансцендентного не тільки у результаті здійсненого вчинку, а й у
його окремих компонентах, об’єктивних і суб’єктивних умовах учинкового
діяння особистості, засобах учинювання тощо.

Аналіз трансцендентної сутності вчинку, трансцендентних ознак окремих
його компонентів є необхідним у психологічному пізнанні вчинку. Вихідним
моментом аналізу є ідентифікація та кваліфікація так званої ознаки
індивідуальності, що властива досліджуваному вчинку: йдеться про те,
наскільки даний вчинок виявляє індивідуальність даної особистості, її
суб’єктивний спосіб життєдіяння, своєрідність ціннісних основ її буття
тощо. Окремі вчинки особистості можуть бути певною мірою
автоматизованими, здійсненими за шаблоном, соціально усталеним взірцем;
тоді значно знижується міра суб’єктивності даної особистості і у змісті
вчинку, і у засобах його реалізації, і у досягненому результаті.
Сутнісним у дослідженні вчинкового діяння особистості є актуалізація тих
учинків, які відображають її індивідуальну здатність життєдіяти у світі
повною мірою.

Наступний крок у циклі аналітичних дій даного рівня — визначення
особистісних координат учинку, що позначають вихідний та набутий рівні
реалізації суб’єктивного змісту вчинкової активності особистості. Ця
процедура є необхідною, оскільки тільки за наявності (прямої чи
опосередкованої) даних про початковий та звершений рівні вчинювання
можна якоюсь мірою впевнено розмірковувати про здійснення зрушень.
Можливим є застосування прийомів змістового, знаково-символьного чи
процесуально-динамічного кодування досліджуваних ознак учинку.

Для встановлення та детального дослідження ознаки трансцендентного
змінювання в учинкових структурах та індивідуальному світі особистості
взагалі внаслідок здійсненого вчинку (а саме характеристик щодо виходу
за межі, перевершення існуючого та набуття якісно нового рівня
саморозгортання індивідуальної сутності “Я”) необхідним є вивчення
суміжних за змістом та засобами реалізації сфер життєдіяння особистості,
характерних для неї засобів установлення зв’язків із внутрішнім і
зовнішнім оточенням, притаманних їй способів та стилів поведінки,
творчості, саморозвитку тощо. У сукупності встановлених ознак постає
вихідний пункт учинкового діяння особистості, і стає можливим
кваліфікувати набутий нею стан.

Кожному окремому вчинку особистості властивий певний рівень
трансцендуваиня індивідуальної сутності “Я”: так, один учинковий акт
набуває лише окремих ознак трансцендування на рівні засобів учинкового
діяння; це пов’язано з індивідуальним досвідом особистості щодо
реально-практичних перетворень світу. Інший учинковий акт може мати
ознаки своєрідного “трансцендентного вибуху”, коли зрушуються глибинні
механізми життєдіяння особистості взагалі, що виявляється і в окремих
дрібних складових її вчинкової активності. При цьому загострюються
головні суперечності вчинкових структур, посилюється їх протистояння,
значно активізується ініціація змістових та структурних зрушень як у
компонентах вчинку, так і в структурі особистості в цілому. У площині
головних суперечностей вчинку при цьому відбувається своєрідне “зміщення
акцентів” у напрямках до ірраціонального, несвідомого, універсального та
власне трансцендентного; саме це переакцентування певною мірою визначає
мотивування дій та вчинків (дрібних та значних) особистості в період
“трансцендентного вибуху” її вчинкової активності.

У психологічному дослідженні вчинку важливо актуалізувати не лише
індивідуально-психологічні ознаки вчинкового діяння особистості з точки
зору розгортання їхньої трансцендентної сутності, а й феноменологічні,
часові (індивідуально-біологічні) та інші ознаки. У лонгітюдному
дослідженні вчинкової активності особистості досить цікаво простежити,
як часто трапляються на її життєвому шляху періоди активного
трапсцендуваннн її сутності через учинок, чи існують своєрідні для даної
особистості сензитивні періоди вчинкового зростання та якими є умови
проходження їх особистістю.

Психологічне дослідження трансцендентних ознак феноменологічної
структури вчинку дає змогу виявити закономірності й особливості
формування і розвитку ціннісної сфери індивідуального буття особистості,
діалектику духовних рівнів учинкового діяння особистості (індивідуальне,
вселюдське тощо), напрями розгортання буттєвого покликання та
призначення особистості.

Здійснюючи аналіз вчинку, дослідник ніби йде своєрідними сходинками
пізнання, поступово розкриваючи, розгортаючи, виявляючи зміст (загальний
та індивідуальний, універсальний та унікальний, ідеальний та реальний
тощо) вчинку як своєрідного відбитку (і водночас проекції) буття
конкретної людини.

Ці сходинки — дивовижний путівник у пізнанні світу через учинок (світу
як такого й світу конкретного, індивідуального “Я”). Гносеологічно ці
сходинки постають як послідовність певних аналітичних і тлумачних дій
дослідника щодо предмета своєї уваги з метою забезпечення поступової та
поступальної виявленості, визначеності сутності цього предмета.
Онтологічно ці сходинки постають як сутнісні етапи існування та
розгортання буття — від його сутнісно-структурних укладів до
феноменологічних виявів багатоманітності світу, в якому взаємодіють,
взаємопроникають та зумовлюють один одного світи: універсальний
(абсолютний) та індивідуальний (особистісний), ідеальний (ноуменальний)
і реальний (феноменальний) та ін. Запрошенням пройти цими сходинками
буття і є психософія вчинку.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020