Психологія в Україні та українська культура XX століття (реферат)

РЕФЕРАТ

На тему:

Психологія в Україні та українська культура XX століття.

Дев’ятнадцяте століття передало двадцятому ґрунтовні проблеми
психології класично-інтроспективного, природничонаукового та
культурно-гуманістичного спрямувань зі спробами поєднати ці галузі між
собою, щоб створити цілісну картину психічного світу людини. Ці
спрямування та їхній концептуальний синтез в Україні мали своїх
корифеїв, що піднімались до світового рівня у постановці та вирішенні
актуальних проблем людського буття: людина як природна істота, її
психіка як знаряддя пристосування до середовища природного й
соціального, смисл творчості, життєвий і творчий шлях людини, смисл
життя, самопізнання та самостворення. Українська психологія у своєму
поступальному русі відбивала також досягнення світової психології,
реагувала на її новітні відкриття і оригінально їх тлумачила. Нарешті,
вона переживала увесь драматизм культурного, соціального та психічного
життя суспільства не тільки в межах свого концептуального рівня, а й
стосовно життєвої долі простого народу.

Три напрями у вітчизняній психології XX століття були тісно пов’язані з
іманентно-науковим та ідеологічним розвитком подій.
Класично-інтроспективний напрям принципово вичерпав себе вже у першій
чверті століття, залишивши, втім, значні наукові надбання.
Природничо-науковий, спираючись на досягнення фізіології вищої нервової
діяльності (рефлексологія та ін.), з тріумфом пройшов 20-ті роки; у
формі вчення про умовні рефлекси (прихильники школи І.П.Павлова) він
визначив період до кінця 50-х років. Культурно-гуманістичне спрямування,
переживши розквіт у першій чверті століття (тут особливо слід
підкреслити розробку питань творчості та творчої особистості), було
пригнічено панівною ідеологією та зрештою ліквідовано адміністративним
чином у 30 — 50-ті роки. Лише в останній чверті століття це спрямування
поволі набирає міці і, мабуть, найбільше визначає сучасний стан світової
та вітчизняної науки.

Теоретичні засади класично-інтроспективного напряму розкривають ідею
самодостатності, автономності людської душі, її незалежність від
“тілесного субстрату”. Психофізична проблема вирішується в дусі
паралелізму, або взаємодії, підкреслюється наявність психічної
причинності, яка виступає або ланкою в системі причинних залежностей у
природі й суспільстві (Г.Челпанов), або ж стверджується психічна
причинність, що сама себе створює (В.Зеньковський). Методом
психологічного дослідження виступає інтроспекція (самоспостереження),
предметом — суб’єктивні явища. Тілесну активність організму представники
цього напряму вбачають у залежності від суб’єктивно-психічних структур
і, зрештою, в тілесних виявах не знаходять нового змісту порівняно зі
змістом самої суб’єктивності. Тому дослідження рухової тілесної
активності організму для психології не має значення, хоча проблема
фізіогномічного вияву емоційних, вольових, інтелектуальних станів та
відповідних анатомофізіологічних корелятів стає предметом спеціального
інтересу (особливо у І. Сікорського).

Було встановлено закон збереження енергії стосовно психічної діяльності
(М.В.Країнськиії). Піднято велику філософсько-психологічну проблему
буття людської душі, творчого освоєння нею світу (С.Л.Фрапк). Розкрито
смисл пограничної ситуації, боротьби мотивів на ґрунті віри і знання —
одкровення та умоглядності, екстатичних рішень, учинкової дії та
спокутування як післядії (Л.Шестов). Проводились історико-психологічні
дослідження, зокрема про відношення двох напрямів в об’єктивній
психології — вітчизняній та американській. Представники цього напряму
створюють в Одесі, Києві, Харкові експериментальні психологічні
лабораторії, досліджують питання перцепції, розробляється теорія
вольової уваги (М.М.Лапге). Під керівництвом Г.І.Челпанова діяв
теоретичний психологічний семінар при Київському університеті, в якому
брали участь видатні згодом вчені (О.Ф.Лосєв, П.П.Блопський, Г.Г.Шпет та
ін.). На високому рівні було видано підручники з психології для гімназій
(Г.І.Челпанов).

Класична інтроспективна психологія впевнено входила в практику людського
життя — у сфери медицини, виховання, навчання, політики тощо.
Розроблялися питання судово-психіатричної експертизи, досліджувалися
проблеми стомлення при розумовій роботі, вивчалися риси психології
слов’ян, проблеми нервово-психічної гігієни та профілактики, ненормальні
та хворобливі характери, психологія великих людей, зокрема історичних
діячів (П.І.Ковалевськиії), психологія художньої творчості, проблеми
фізіогноміки, мнемоніки та ін.

На початку століття активно розробляються проблеми етнопсихології
(Ц.М.Овсяпико-Куликовський та ін.), зокрема процес утворення
національної форми психічної діяльності за допомогою “сили розумової
творчості”. Певний внесок у цю справу зробили М.Ф.Сумцов,
П.І.Ковалевський, М.В.Країнський, В.Я.Данилевський, Д.І.Багалт,
Г.Махулько-Горбацевич. Це був завершальний і дуже плідний етап
класично-інтроспективної психології. Вона могла безпосередньо перерости
у психологію культурно-гуманістичну, проте епоха сцієнтизму та
техніцизму витіснила з предмета психології ядро духовності людської
душі.

В Україні, Росії, США спочатку виник інтерес до об’єктивної психології,
потім його було доведено до крайності позиції “наук про поведінку”
(біхевіоризм, рефлексологія, реактологія, а також павловське вчення про
виїду нервову діяльність).

Природничо-науковий напрям принципово заперечує дослідження людської
суб’єктивності, тим більше суб’єктивності тваринного роду, і приділяє
головну увагу тілесним виявам життєдіяльності організму, дошукуючись
насамперед фізіологічних механізмів поведінки. Цей напрям,
започаткований В.М.Бехтерєвим у 1917 p., був домінуючим в Україні майже
10 років. Тут видавався спеціальний науковий журнал “Український вісник
експериментальної педагогіки та рефлексології”, в якому досить
послідовно в новому ключі подавалися старі проблеми людського буття,
розглядалися складні питання людської особистості, колективу, поведінки
народу, ідеології, а поняття рефлексу пропонувалося підняти до
загальнонаукового (і навіть філософського) рівня.

Механіцизм рефлексології виявився у спробах зведення складних духовних
явиш, до фізіологічних засад. Але усвідомлювалася вада такого підходу.
Було висунуто ряд концепцій цілісності, які мали долати механіцизм
рефлексологічного тлумачення: брати предметом дослідження високі моделі
людської поведінки, використовувати ідеї цілісності з фізіології (ідея
домінанти О.О.Ухтомського та ін.) і навіть іти на єднання з
гештальтпсихологією, де проблема цілісності у тлумаченні психічного була
провідною, та з фрейдизмом, його ідеями потягів тощо.

Звідси, зокрема, такі напрями, як “фрейдорефлексологія”. У працях її
прихильників вражає “революційний” стиль мислення — за змістом і за
формою, сподівання, що рефлексологія допоможе пролетаріату в його
прагненні збудувати справедливе й щасливе суспільство. Проте ставало
дедалі зрозумілішим, що людина без свідомого начала (рефлексологія його
принципово ігнорувала) не зможе стати справжнім будівником нового
суспільства. Після смерті засновника рефлексології (1927) вона швидко
почала втрачати наукові позиції і близько 30-х років стала надбанням
історії науки. Тріумфальний поступ цього напряму поступився місцем
ваганню та пошукам втрачених проблем людської свідомості.

Людину “природи і свідомості” бачили у світлі творів класиків
марксизму-ленінізму. Було піддано гострій критиці як “буржуазні” ряд
галузей психології — психогігієну, психотехніку, педологію. “Своєрідно”
вирішувались кадрові питання в науці. Так чи інакше відроджувалася
традиційна психологія і навіть її інтроспективний метод. Психологія
стала обслуговувати ідеологічні проблеми. Щоб надати їм наукового
вигляду, було піднято до рівня ідеології павловське вчення про
фізіологію вищої нервової системи (умовні рефлекси). Історія
повторюється двічі. В 1950 році відбулися павловські конференції, на
яких психологи мали проголошувати перебудову своїх позицій в дусі
павловського вчення. На його основу мали бути покладені, мабуть, усі
гуманітарні дисципліни, а також медицина, біологія, фізіологія та ін.
Існувала настанова розуміти всі психічні феномени як такі, що мають
умовно-рефлекторну природу (наприклад, “забування як умовний рефлекс”
тощо). Це було більш коротке, але не менш інтенсивне повторення того, що
трапилось у 20-ті роки.

З таким же ентузіазмом, тільки вже “знизу”, почалася незабаром однобічна
критика павловського вчення. Якщо перед цим наполягали на “керівній
ролі” кори півкуль головного мозку у визначенні поведінки людини, то
тепер наголошували на такій же ролі підкоркових структур. Одну гординю
шельмували іншою, спираючись на відомі відкриття зарубіжних учених
(Моруцці, Мегуна, Джаспера, Пенфіпда та ін.).

Зрештою, відкидаючи заідеологізовані принципи теоретичного дослідження,
українські психологи почали сумлінно здійснювати пізнання людської
практики, стверджуючи гуманістичне начало психології. В цьому напрямі
вона мала значні досягнення вже в першій чверті століття.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.