РЕФЕРАТ

На тему:

Психологія у світлі вчинково-ситуаційних відношень. Т.Томашевський та
інші.

Ідея побудови системи психології у контексті вчинково-ситуаційних
відношень має сьогодні неабияке поширення у світовому науковому
співтоваристві, свідченням чого є самостійна, незалежна від споріднених
поява системних робіт, спрямованих на розробку цієї ідеї.

1978 р. у Варшаві за редакцією Т.Томашевського вийшла друком книга під
назвою «Psychologia» — вже четверте академічне видання. Книга являє
собою своєрідний підсумок досягнень світової психології, але такий
підсумок, який пропонує певну систему психології, а саме на тлі
вчинкового принципу.

У книзі розгортається ідея становлення вчинкопого осередку, який дає
можливість побудувати відповідну систему психології, її внутрішня логіка
розкривається через розгортання відношень людини та її оточення і при
цьому показується внутрішнє перетворення середовища в ситуацію, яка стає
значущим оточенням та середовищем. Мова йде про біологічні підстави
вчинкової поведінки, а також підстави соціальні. Те, що лежить між
біологічним чинником і соціальним, є свідомість.

Першою вчинковою акцією встановлюється орієнтація в оточенні, яка
передбачає інформаційні процеси та їхні рівні — сенсорний та
спостереження. Орієнтація в оточенні передбачає научіння та його активне
збереження в пам’яті. Орієнтація поглиблюється за допомогою мисленевого
чинника, а також мовлення і мови.

Вчинок далі розглядається у структурі регуляційних компонентів людської
поведінки. Тут виступає ідея регуляції поведінки, що розкривається через
прийняття рішення, в основі якого виступають емоційні компоненти —
мотивація в широкому розумінні цього слова. Формами вчинювання є,
зокрема, фрустрації та стреси нашого життя. Центральною у системі
регуляції та інтеграції виступає дія (вчинок) людини, або вчинкова дія.
Поняття особистості не є щось статичне, воно й розкривається у вчинковій
активності людини.

Таким чином, структуру психологічних знань покладено на вчипкову
структуру. Особистість, її активність є вчинковою активністю.
Т.Томашевським та його співавторами здійснено велику системотворчу
роботу в психології. Загалом друга половина XX століття серйозно
позначена «вчинковим мисленням».

Томашевський тому й зазначає, що засадничим предметом психології є
людина та її вчинкова поведінка. Обидва ці елементи між собою тісно
дов’язані: коли мовимо про психологію як науку про людину, то цікавимося
останньою головним чином як суб’єктом учинювання; коли ж мовимо про
психологію як науку про вчинювання, то маємо на думці насамперед усі
найвищі, суто людські форми поведінки. Водночас людина, як і її вчинкова
поведінка, є предметом дослідження також інших наук, але. відповідно, в
інших аспектах. Тому й постає проблема окреслення місця психології серед
інших наук, зокрема тих, що межують з нею. Інші науки відображають різні
пункти бачення проблеми людини та її поведінки. Слід гояетагги також і
про межові питання, властиві суміжним наукам. Але це будуть різні
позиції бачення об’єктивно єдиного предмета. Тому психологія
визначається як наука, для розвитку якої потрібні дослідження
комплексні. Разом із цим дані, отримані в психологічних дослідженнях,
будуть корисні для інших наук. Це слід зазначити як особливість
становлення психології в XX столітті, коли чіткі межі між дисциплінами
стираються у пошуку зв’язків між ними.

Від усіх інших наук психологія відрізняється тим, що як наука про людину
вона досліджує найвищі форми поведінки (учинювання). Такою є поведінка
доцільна, спрямована на осягнення окресленого конечного стану. Саме ці
форми поведінки називаються польською мовою czynnoscia (від кореня czyn
— учинок, дія), а якщо хочемо підкреслити, що вчинки людини мають свій
предмет, котрий підлягає зміненню, мовимо про dziatanin (учинкові дії),
тобто про предмет дії. (В інших мовах використовують такі терміни, як
деятельность, conduite, Hadlung, behavior з відповідними прикметниками,
наприклад — purposive behavior, goalseeking behavior, modal behavior і
т.д.)

Поведінка доцільна охоплює найвищий рівень розвитку людини і є для неї
найхарактернішою. Те, що відрізняє людину від інших живих істот, є
безперервне прагнення до якихось цілей, реалізації певної мети.

Томашевський формулює таку дефініцію психології, що визначає теоретичні
підстави її: «Психологія є наука про вчинкову активність людини і про
людину як її предмет».

Ця дефініція має двоїстий характер. Вона містить у собі найзагальнішу
програму взаємодії зі світом, з одного боку, а з іншого — вказує на
рефлексію щодо актуального становища реалізації тієї програми. Колектив
анторів створив розглядуваний підручник саме на таких засадах. Проте він
не охоплює всіх проблем загальної психології та відсилає читача до інших
традиційних підручників. Тут мова йде насамперед про формулювання нового
підходу, а значний фактичний матеріал можна знайти в існуючих виданнях.

Те, на що було звернуто велику увагу авторів підручника, є виклад
проблем зв’язку людини з навколишнім світом через учинкову діяльність.
Взаємні стосунки «людина-світ» є підставою різних наук про людину, а
усвідомлення того, що тлумачення буття людини як ізольованого,
замкненого в собі, визнається щораз більшим анахронізмом. Слід знайти
правильне розуміння зв’язку людини і світу: не відривати її від світу і
не ставити у повну залежність від нього. Людина є сама
високоорганізованою системою, яка включається у функціональну систему
ширшого значення. Адекватний опис активності людини — це розуміння її
«як процесу безперервної регуляції відношень людини до оточення». Ось
чому особливу увагу слід приділити розгляду питань про зв’язки людний з
оточенням, про стабільне середовище і змінні ситуації, про соціальне
обумовлений різних учинків людини, про її настановлення — соціальні та
антисоціальні, про агресію, про безпосередні зв’язки людини з довкіллям
і про ті, в яких виявляється опосередковуюча роль створеного людиною
образу світу, в якому вона живе, та про образ самої себе.

Томашевський зауважує, що психологічна наука ще не складає цілісну
компактну систему. Певні аспекти зв’язків людини з її оточенням були
краще досліджені, і для їх з’ясування зібрано великий фактичний
матеріал. Інші аспекти — ще у перспективі свого вивчення.

Логіка викладу бере початок з проблеми «людина та оточення». Тут
постають дві взаємопов’язані проблеми: «людина в середовищі» та «людина
в ситуації». Середовище ще не визначає конкретності вчинку і є загальною
умовою поведінки. Там, де постає ситуація, там уперше з’являється
вчинок. Мова тому має йти про те, яким чином постають ситуація і
середовище, якщо вони стають рушійною силою дії. Центр уваги тепер
зосереджується на тому, яким чином оточення визначається самою живою
істотою, тобто яким чином постає із оточення сама ситуація. Томашевський
тому зауважує: «Людина як елемент середовища біологічного або
суспільного постає насамперед як істота свідома і здатна до цільового
діяння. Тому вже можна відповідно регулювати стосунки між собою та
оточенням і створювати власне середовище. В цьому процесі регуляції
істотну роль відіграє її свідомість, здатність створювати суб’єктивний
образ середовища та свого місця в ньому, «перцепція середовища», ? тут
постає важливе питання, чи є ця перцепція адекватною середовищу, чи ні,
і яким чином може відбуватися відхилення від адекватного сприймання
стану речей». Так поняття «оточення» стає ситуацією, а зовнішній світ
вже не виступає фаталістичним визначником поведінки. Toму й постає
велика психологічна проблема — «людина в ситуації», коли динамізм
відношень людини до середовища набуває сили й розвитку. На відміну від
поняття «середовище», котре підкреслює стабільність відношень, поняття
«ситуація» підкреслює змінність відношень. «Ситуацією людини, — зауважує
Томашевський, — слід називати характер її взаємних стосунків з різними
елементами її середовища у певному моменті часу».

Поняття ситуації має місце не тільки у психології, а й у філософії та
інших науках про людину, В філософії, що звернена більше до онтології,
питання ситуації набуває першорядного значення. Це, з одного боку,
стосується феноменології та екзистенціалізму, з іншого — марксизму.
Проблему ситуації розробляли Е.Гуссерль, М.Гайоеггер, М. фон ГартмаІІ,
М.Мерло-Понті, Ж.-П.Сартр, а також психологи, що близько стоять до
психіатрії, такі як К.Ясперс, Л.Бінсвангер, Е.Мінковський, К.Роджерс та
ін. Марксизм також є філософією людського буття і розкриває ситуацію
економічну та суспільну.

Переважна більшість авторів згодні з тим, що поняття ситуації тісно
пов’язується з поняттям активності (Ф.Зшнецький, Т.Парсонс та ін.).
Одним із перших психологів, хто показав важливість розкриття значення
ситуації, був Ф.Бартлетт. Він писав, що для визначення ситуації мусимо у
даному випадку звернутись не тільки до самої системи матеріалу, але
також до тієї особливої активності, або більшої їх кількості, яка
виступила в даному випадку в якості провідної. Філософ Ж.П.Сартр
висловлюється у своєму блискучому стилі: «Померлий не є вже в людській
ситуації».

На значення ситуації для психічного розвитку дитини і для її психічного
здоров’я було звернуто увагу в педагогічній психології (К.Бюлер, 1933),
а також психоаналітиці (А.Адлер, 1949, J.Dollard і E.N.Miller, 1964). Ще
глибше керований характер поведінки було досліджено К.Левіном, погляди
якого мали сильний вплив на психологічні теорії мотивації.

Для розуміння спонукального і проблемного аспектів ситуації істотне
значення має факт, що людина як суб’єкт ситуації сама є також одним з
елементів своєї ситуації, а остання складається з елементів оточення та
зі стану (або станів) самої людини. Об’єктивні риси ситуації залежать
від поведінки людини, яка їх встановлює, яка спостерігає ситуацію, а
спостереження ситуації залежить як від самої людини, так і від
об’єктивних рис оточення.

Важливим аспектом психологічного вивчення ситуації є її зв’язок не лише
зі свідомістю, а й з несвідомими компонентами поведінки. В ситуації
також можна вирізнити елементи сприймання і уяви, тобто об’єктивне
оточення і суб’єктивне тлумачення. Наприклад, у цілому здорові пацієнти
інколи створюють ситуацію хворобливості, вибудовують власну концепцію
хвороби, на що має зважати лікар.

У структурі ситуації розглядають і стимуляційний аспект, неспецифічні та
специфічні стимули ситуації, її депривацію. Специфічні стимули ситуації
полягають у тому, що виникають певні відповіді організму, реакції.

Структура ситуації залежить також від характеру цінності, вартості й
можливості. Вартість визначає напрям діяльності.

Я. Рейковський визначає чотири типи ситуації:

1) ситуація важливості, значення. Проблемна ситуація є ситуація образи
(uposlezenia);

2) ситуація моральних вимог, зокрема риторичного порядку;

3) ситуація домагання та осягнення успіху;

4) ситуація загрози, в якій домінуюча цінність має характер негативний.
Можна говорити також про типи ситуації залежності, влади, конкуренції.

Особлива класифікація дає такі види ситуації, як нормальна, актуальна і
важка, — види, які залежать від взаємних стосунків людини і
навколишнього світу. Розглядається також ситуація депривації,
prsesiazenia (на межі можливості). Тут і ситуації конфлікту, загрози,
стресова, фрустрація, нарешті — кризова спроба змінити обставини
приводить до дезорганізації поведінки.

С.Міке звертає особливу увагу на те, що соціальні чинники впливають
безпосередньо на поведінку і психічні процеси у людей в конкретних
ситуаціях, в яких вони пізнають світ і виступають творцями. В конкретних
ситуаціях соціальні чинники впливають на людей опосередковано, через
систему вкладених в дану культуру певних норм, вартостей, що модифікує
інформацію про світ зовнішній, а люди відбирають її у специфічні для них
способи і вчиняють згідно з соціальними нормами, цінностями і поставами
(postaw). Онтогенетичний розвій особистості значною мірою зумовлюється
чинниками соціальними, такими як власна активність суб’єкта, соціальне
середовище та виховання. В ситуаціях конкретних соціальні чинники можуть
безпосередньо та опосередковано модифікувати психічні процеси та
поведінку людей. С.Міке впритул підходить до розуміння того, що і
фізіологічне, і соціальне впливають на поведінку і стають її змістом
лише через психічне.

Психічний зміст наповнює собою і культуру людей. Ідея культури тому стає
і предметом психології, на що особливу увагу звернув Л.С.Виготський,
висунувши культурно-історичну теорію розвитку психіки.

Виконуючи продуктивну працю, створюючи у праці соціальні контакти, люди
створили культуру та надали їй творчої різноманітності. Створена в
різних місцях земної кулі культура вплинула на психіку її носіїв.

Культура не є чимось стабільним, вона змінюється динамічно. Водночас з
нею і під й впливом змінюються психічний процес і поведінка носіїв цієї
культури. У процесі впливу культури на людину рівною мірою змінюються
також методи виховання, які стосуються відносин батьків і дітей.

Отже, як форми суспільного життя, наприклад, праця, впливають на
розвиток людини, так і зміни зовнішньої культури, створеної самими
людьми, впливають на процес їхнього учинювання. Тому виникає наступна
проблема — впливу соціальних чинників, які безпосередньо модифікують
процеси психічні і вчинкову поведінку людини, а також впливу на неї
групи та інтерперсональних стосунків.

Саме в результаті стосунків інтерперсональних, у ставленні людини до
самої себе і виникає усвідомлення буття. Найвища форма учинювання,
вважає Томашевський, за допомогою якої людина регулює свої стосунки з
зовнішнім і внутрішнім оточенням, є чинник свідомості: світ, в якому
людина живе та виявляє активність, може усвідомлюватись як цілісність та
як різні його фрагменти й аспекти. Людина може усвідомлювати рівною
мірою власну ситуацію та різні її елементи, предмети, особи, процеси і
стани речей, їхні риси і взаємні стосунки. Вона може також усвідомлювати
саму себе, свої властивості та стани, свої потреби і свої вчинки, своє
місце у світі. Факт усвідомлення себе або неусвідомлення людиною своєї
ситуації має істотне значення для її формування, як і для перебігу
вчинювання суб’єкта. В наш час установилися такі поняття, відносно яких
свідомість є особливим родом внутрішньої репрезентації речовості, її
внутрішнім образом, моделлю, відбиттям. У кібернетичній літературі
свідомість тлумачиться як процес інформаційний, що полягає у підборі
інформації через особливі системи кодування та її внутрішнє перетворення
за допомогою внутрішньої моделі і програм активності.

Свідомість є не єдиною формою відображення речей, а особливою формою,
найвище розвиненою. Свідомість виконує в діяльності людини основну
функцію орієнтації і може виконувати її завдяки своєму динамічному
характеру. Внутрішня репрезентація предметності у свідомості людини не є
чимось нерухомим, що вказує на речовість у застиглому стані. Це процес
дійовий — відкриття, спостереження і видобування щораз нових аспектів
речовості, щораз інших образів, нових позицій бачення.

Томашевський відрізняє свідомість актуальну як явище, що виступає в
певнім моменті часу, і свідомість латентну (потенційну, приховану) як
стан, в якому людина має можливість усвідомлення чогось, але актуально
його не усвідомлює. Наприклад, кожна людина знає багато речей, але на
даний момент усвідомлює тільки деякі з них. Психологи, а також соціологи
проводять широкі дослідження над латентною свідомістю людей, аналізуючи
їхні думки, погляди або зовнішність; їх цікавить свідомість не
актуальна, а латентна.

Істотною рисою свідомості як внутрішнього відображення предметного,
речового світу є її суб’єктивний характер. Постання предметного світу
залежить також від того, якою є людина. Залежність образу світу, який
людина здатна собі створити, від неї самої є дуже складною і
багаторівневою. Тут задіяні структура і функціонування людського
організму, його психічна організація, яка є засадою особистості,
характер її потреб і діяльності; а також участь людини у житті
суспільства, до якого вона належить.

Залежність відображення речей від структури і функціонування організму
виявляє себе в залежності від структури і функціонування органів чуття,
за допомогою яких людина отримує інформацію про те, що діється у світі
зовнішньому і в ній самій, а також від структури і функціонування мозку,
в якому зібрана органами чуття інформація підлягає складним процесам
аналізу і синтезу.

Зв’язок свідомості та мовлення постає у поступальному процесі сприймання
навколишнього середовища та його елементів через позначення їх
відповідними поняттями та категоріями: елементи оточення усвідомлюються
як предмети, що називаються поняттями, які мають узагальнений характер
суб’єктивного відображення цих елементів свідомістю людини. Світ, в
якому ми живемо, є значною мірою світом названим. Звідси висновок щодо
структури свідомості: мовлення породжує селективне відбиття предметного
світу у свідомості людини, а це означає в свою чергу, що предмети
названі стають ближчими до уваги, ніж не названі.

Назва предметів сприяє стабілізації їхнього суб’єктивного відбиття у
свідомості людини. Найкраще знання явища зумовлене сталістю
спостереження. Назва справляє значний вплив на сталість спостереження.
Ще виразніше цей вплив виявляється у стабілізації поглядів і структур
емоційних, оскільки формулювання (вербалізація) збільшує їхню
тривалість.

Орієнтація в оточенні може розглядатися через дослідження інформації та
перебігу інформаційних процесів. Тут предметом аналізу виступають
непевність та інформація, канали інформації, обсяг інформації тощо.

Роль мислення (творчого та відтворюючого) у розв’язанні проблем
необхідно досліджувати окремо, оскільки питання щодо розв’язання
ситуацій — проблемних, з відкритими і закритими проблемами — є
центральним у спробі пояснити стратегії поведінки людини за відповідних
(критичних) умов. Дж.Дьюї запропонував свого часу чотирифазову теорію
розв’язання проблем: постановка проблеми; аналіз проблемної ситуації;
віднайдення способів розв’язання; верифікація.

Проте у центрі — проблема творчої особистості, що здатна вільно творити
і перетворювати світ.

На початку XX ст. домінувала думка, що видатні вчені, артисти та інші є
людьми ненормальними, які мають певні психічні відхилення. Таку
концепцію запропонував Ч.Ломброзо. Водночас 3. Фрейд сформулював тезу,
що творчість є сублімацією статевого потягу. Ю.Козелецький вважає, що ці
дві концепції мали спекулятивний характер і не спиралися на емпірично
вірогідні факти. Творчість як сутнісна риса життя людини є проявом
психічного здоров’я, а не хвороби. Постає питання, чи є спільні риси у
різних типах творців і творчості.

Більшість творців мають сильну мотивацію, витривалість і впертість.
Головним мотивом їхньої праці є пізнавальна цікавість, задоволення від
розв’язування проблем. Відносно малу роль відіграє стимул матеріальний.

Здебільшого творці є інтровертами, що мало цікавляться міжлюдськими
стосунками, не дуже прагнуть товаришування. Мало часу відводять справам
середовища, в якому вони живуть. Це спосіб життя митців. Від них
вимагається повна концентрація і зосередженість. Науковці, навпаки,
цікавляться світом зовнішнім. Це суспільні діячі, видатні вихователі та
ін. Не всі вони мають риси інтроверта.

Більшість творців характеризуються певною незалежністю мислення і
творення, нонконформізмом, важко піддаються натиску групи, в якій
живуть, відкидають умовні схеми поступу.

Творці є людьми критичними. Це включає уміння критично оцінити стан
наукових знань, знайти в ньому прогалини та хибні твердження. Вони з
обережністю приймають нові гіпотези, шукають аргументів для
підтвердження їхньої істинності.

Творці можуть бути водночас досить наївними і легковажними в інших
сферах людської діяльності, багатьом із них бракує рівноваги емоційної,
часто вони не контролюють своїх почуттів, імпульсивні, збудливі.

Структура і механізми регуляції вчинків людини — наступна складова
психологічної теорії вчинку. Життєві процеси людини, як і її вчинкова
поведінка, рівною мірою залежать від стану її середовища та актуальної
ситуації, елементом яких вона є. Різні форми цієї залежності
окреслюються як потреби. Тут виступає другий після ситуації пункт
учинювання. Поняття потреби має три компоненти: суб’єкт, що потребує,
предмет потреби й причина потреби. Коли мова йде про потреби, слід
говорити, хто потребує, чого потребує й чому. Без хоча б одного з цих
елементів поняття потреби буде неясним.

Залежність людини (її життя, здоров’я, розвиток, самопочуття, поведінка
тощо) від середовища та актуальної ситуації є фактом об’єктивно,
залежність ця існує без огляду на те, чи людина це усвідомлює повністю,
чи ні. Виникають потреби об’єктивні й суб’єктивні. Потреби внутрішні і
зовнішні зумовлюють потяг до рівноваги з середовищем, що здійснюється в
процесі регуляції. Остання реалізує феномен пристосування. Є й
саморегуляція. Друга форма регуляції виступає саме в дії: це
перетворення предметного світу самим суб’єктом. Регуляція стосунків
індивіда з його оточенням полягає в тому, що індивід підлягає змінам
згідно з оточенням, тоді як регуляція через дію полягає в тому, що
індивід змінює оточення з оглдцу на власний стан, головним чином на
власні потреби. Обидві форми регуляції доповнюють одна одну.

Тут постають поняття повторення, інтерналізації, селекції, динамічного
стереотипу як певних засобів (форм) регуляції, доцільної поведінки
загалом як спрямування на розв’язання проблемної ситуації.

Процес прийняття рішення розглядається поза мотиваційною сферою. Це одна
з дій. Вона полягає у виборі окресленого діяння із діянь можливих.
Прийняття рішення належить до найважливіших і найвідповідальніших
людських чинностей.

За вади прийнятого рішення люди платять високу ціну — втрата здоров’я,
руїна екологічна або поразка військова. Цей важливий феномен став
предметом дослідження статистики, економіки, праксеології, психології.
Прийняття рішення включається вченими в акт пізнавальний і мотиваційний,
що цілком вірно.

Сучасні дослідження у цій царині тісно пов’язані з пізнанням і
мотивацією, адже до складу феномена прийняття рішення входять як
уявлення варіантів дії чи наслідків рішення, так і процеси мотиваційні,
такі як постання цінності (привабливості) результатів дії, що залежить
від діючих мотивів.

Отже, вчинок постає як логічний осередок психологічної системи, і всі
його основні структурні особливості визначають цю систему.

Друга половина XX ст. характеризується серйозною увагою до проблем
мотивації, а саме мотивації вчинку. Рейковський підкреслює цю обставину,
відтак структура вчинку постає в її більш повному зображенні. Психологів
цікавить насамперед ідея мотиваційного процесу.

Загальна характеристика мотиваційного процесу пов’язується з ідеєю
вчинювання, яка, зрештою, має свої головні засади у психології
особистості; в цій останній імпліцитно міститься ідея дії та післядії.

Вчинкова поведінка, яка має певні наслідки під впливом емоцій, має в
засадах характер реактивний; так, зокрема, вчинкове емоціональне є
реакцією на виникнення емоційного стимулу. Людині властивий певний
механізм діяння, який організовує поведінку особистості в такий спосіб,
що приводить до досягнення певних важливих для неї станів речей.
Механізмом, що забезпечує здатність до такої регуляції, є механізм
мотиваційний.

Мотиваційний процес розглядається в його компонентах корисності й
вірогідності та в таких головних властивостях, як спрямованість і
напруга. Мотивація характеризується величиною, інтенсивністю, напругою.
Вивчається, зокрема, редукція мотиваційна, антиципована вартість
винагороди результатів.

Антиципована вартість винагороди залежить від якості результату минулого
досвіду в межах даної категорії, доступності наслідків, від
психологічної дистанції очікуваного порівняно з наслідком.

Мотивацією безпосередньо пов’язуються проблеми фрустрації і стресу.
Поняття фрустрації ототожнюється з певними властивостями об’єктивної
ситуації, зовнішніми умовами, в яких суб’єкт виконує окреслену
діяльність і задовольняє свої потреби. До причин фрустрації належать
конфлікти мотиваційні. Конфліктна структура особистості є джерелом
фрустрації. Сама фрустрація може бути розглянута як емоція. Не будь-яка
фрустрація породжує агресивність, а така, що може бути названа
арбітральною, тобто несправедливою, оцінена як ненавмисне зло з боку
оточення.

Всі дослідження явища фрустрації постають у плані саме ситуаційного
підходу. У зв’язку з фрустрацією слід розглядати явища фіксації
(стерео-типізації, затвердіння), регресії, раціоналізації.

Інтеграційним поняттям усієї системи психології, що має у своїй засаді
категорію ситуації, згідно з авторами розглянутої психологічної системи,
є поняття особистості. Воно розкривається через поняття індивідуальних
особливостей, де насамперед вивчаються темперамент і здібності, а потім
висвітлюється система регуляції та інтеграції вчинкової діяльності
людини.

Генеза і роль здібностей, обдарованості особистості постає у тлумаченні
З.Петрасиньського, який називає обдарованістю такі індивідуальні
відмінності, які показують, чого за однакової мотивації і попередній
готовності люди досягають у порівняно однакових зовнішніх умовах
неоднакових результатів у навчанні й праці. Особлива роль належить такій
особистішій рисі, як інтелігентність, що тлумачиться як здатність
пристосування до нових умов через відповідне використання мислення —
спостереження залежностей і вимог, здійснення висновків тощо.

Загалом особистість постає центральною системою регуляції та інтеграції
вчинювання людини — вихідною і завершальною цілісністю.

Упорядкована, зінтегрована функціональна цілісність є певним зрізом
психіки, і ним може бути кожний психічний процес і кожна здатність.
Психіка повертається до міркуючої людини різними своїми аспектами,
сторонами, як можна, грубо кажучи, зробити архітектурний зріз тієї чи
іншої будівлі. Тому кожна психічна якість — це своєрідність бачення
психічного, яке в собі є безконечним. Не може бути в реально діючій
психіці водночас кількох зрізів (сприймальних, мисленевих тощо)

Кожна психічна здатність тлумачиться (проте трохи звужено) як акт
практичного пристосування до оточення. А це є активна організація
стосунків з оточенням, характерна для живих істот. Люди можуть
організовувати свої стосунки у спосіб наміру, задуму, тобто визначати їх
свідомо.

Конкретний акт визначення відношення полягає у виконанні певних
чинностей, що мають на меті:

зміну власного або чужого становища, в тому числі фізичного
(відштовхування від, наближення до), як і соціального (зав’язування
контактів, здобування позиції, зрив контактів);

зміну стану або властивостей предметів — як фізичних, так і соціальних
(опрацювання, ремонт, підтримування, здійснення допомоги, голодування
за, втіха, поінформування і т.д.). Справжня мотивація і полягає в тому,
щоб формувати функціонально ті або інші життєві установки, а разом з тим
і здатності як процеси тощо. А далі мотивація як установка починає
опредметнюватись і вбирає в себе увесь світ;

зміну власних станів, рис і т.д. (вироблення здатностей, прикрашення
себе, здобування інформації, подолання болю і т.д.).

Будучи засадничою, особистість розглядається як центральна система
регуляції та інтеграції. Елементарним поняттям теорії особистості має
бути саме устрій функціональний. Він конкретизується в понятті
динамічної схеми (Bartlett, 1932, Томашевський, 1963). Динамічні схеми
(настановлення) підлягають поступовій, в ході розвитку особистості,
організації у щодалі складніші функціональні одиниці з ієрархічною
структурою. Створюється все більше структур загальних, розгалужених
функцій інтеграційних порівняно зі схемою нижчого ґатунку. В результаті
цього процесу постає система, яка характеризується сталістю,
загальністю, високим ступенем єдності, тобто центральна система
регуляції та інтеграції. Саме що систему Рейковський пропонує називати
особистістю.

Тут відкривається ахіллесова п’ята більшості визначень особистості. Ідея
регуляції та інтеграції, що не зачіпає суто особистісних рис, властива
всім доособистісним формам поведінки, навіть найнижчого рівня, в той час
як особистість включає головним чином ідею маски, суб’єктивної
установки, вчинкової поведінки, ідею ролі та багато чого іншого.

Проте, за Рейковським, цієї специфіки особистості не видно. Він лише
зауважує, що в результаті створення центральної інтеграційної системи
людина набуває здатності.

інтеграції припливаючої інформації, завдяки чому утворюється
впорядкований і монолітний образ ситуації;

інтеграції різних напрямів учинювання у «фарватері» небагатьох
засадничих, провідних тенденцій, завдяки чому людина стає здатною до
концентрації на окреслених, певних цілях та координації різних потягів;

інтеграція різних «технік» і способів пристосування до предметів, осіб,
ситуацій, завдяки чому вчинювання набирає сталості й повторюваності.

Рейковський зауважує: твердження, що особистість виявляє функції
центральної інтеграційної системи, не включає тези, що особистість є
єдиним визначальним учинюванням. Те, що людина робить і як робить,
залежить рівною мірою від інших досить істотних чинників, таких як
актуальний образ ситуації, в якій людина перебуває, актуальні емоції,
невідкладний стан психофізичний, пов’язаний зі станом здоров’я,
попередніми зусиллями (утомою), актуальним ступенем тренованості
(«розігрівання», «добра форма»).

Таким чином специфіка поведінки людини не є однозначно визначеною через
особистість. Особистість відіграє роль «верховну», але, як у кожній
великій організації, й ту «низову» ланку, що має певний ступінь
самодіяльності.

Тлумачачи особистість як центральну систему регуляції та інтеграції
учинювання (chynnosci), ставимо питання·, як збудована ця система? Можна
визнати, що в ній виявляються певна система, певні механізми регуляції.
Беручи до уваги як їхню генезу, так і засади функціонування, можна
встановити два їхніх рівні:

рівень механізмів засздяичих, опертих на емоційний досвід перших років
життя;

рівень механізмів вищих, що спираються на ієрархічно організовану
систему пізнавальних структур.

Механізми регуляції визначаються з: 1) внутрішніх джерел; 2) із
зовнішнього світу; 3) із власної діяльності. Цей третій пункт розкриває
активну роль особистості, адже перших два джерела покажуть лише певну
залежність поведінки від наперед визначених структур і нічого не кажуть
про активний характер регуляції. До вищих механізмів регуляції названі
автори зараховують рівень пізнавальних структур. Пізнавальна сітка далі
визначається як джерело програм діяльності, встановлюється регуляційна
роль поняття власного «Я», визначається також загальна оцінка своїх
можливостей на ґрунті самооцінки, поняття власного «Я» (образ власної
особи), досліджено рівні самооцінки, а також почуття власної гідності.

Загалом представлену психологічну систему молена кваліфікувати як
яскравий приклад утвердження вчинкового принципу як засадничого у
побудові системи психологічних знань, що набуває у XX столітті дедалі
більшого поширення.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Похожие записи