РЕФЕРАТ

На тему:

Психологія «другої та першої статі».

Моє буття у зв’язку з буттям іншого.

С. де Бовуар (1908 —1986)

Своєрідний внесок французької письменниці й філософа Сімопи де Бовуар,
дружини Ж.П.Сартра, у розвиток екзистеціальної психології полягає
насамперед у висвітленні взаємостосунків чоловіка і жінки з певною
науково-популярною відвертістю.

Статеве визначення людини розкрито у творах Бовуар досить усебічно: в
плані історичної психології, психології вікової, індивідуальної,
особистості, психології творчості і т.д. її перу належать
автобіографічні твори: »Мемуари гарно вихованої дівчини» (1958), »Сила
зрілості» (1961), «Сила речей» (1963), «Душа легше смерті» (1964), але
найбільший інтерес становить психологічне дослідження «Друга стать »
(1944).

Бовуар аналізує взаємозв’язок статей, використовуючи і критично
обмірковуючи підходи психоаналітичні, структурно-антропологічні та ін.·
Вона дає своє оригінальне тлумачення суперечності жіночого існування —
природного та особистісного — на ґрунті моралі екзистенціалізму.
Аналізується протиставлення жіночого і чоловічого. «Вона» історично
виступає як «інше», а «він» як суб’єкт та абсолютне число. Мабуть, у
з’ясуванні історично складених стосунків, і на це звертає увагу Бовуар,
суттєво допомагає розгортання теми «Пан і Раб» у «Феноменології духу»
Гегеля.

У зв’язку з цим слід було б поставити більш точно питання про
взаємозалежність у відношеннях чоловіка і жінки, про характер пізнання
однієї статі іншою, про їхню реальну взаємодію на різних рівнях
стосунків. Гегель зазначав, що існує серйозна діалектика у відношеннях
між Паном і Рабом: як раби залежать від панів, так і пани залежать від
рабів, адже останні створюють для них умови життя не тільки
матеріального, а й ідеального змісту. Цю тему порушує і Бовуар, але
робить наголос більше на залежності жіночої статі від чоловічої, не
вбачаючи того, що характер живої взаємозалежності завжди позначається
діалектичним зв’язком.

Чоловік має більшу фізичну силу, жінки — більше краси, умовно кажучи,
фізичної. Характер поневолення однієї статі іншою має ці дві підстави —
фізичну силу і фізичну красу. Тому однобічно говорити про характер
поневолення жінки чоловіком немає підстав, адже сам поневолювач є
поневоленим поневолювати, тобто перебуває у рабстві. Пан, який
поневолює, зосереджує на цьому поневоленні всю свою психіку і сам є
поневоленим.

Бовуар подає енциклопедичний огляд та аналіз відношень чоловіка і жінки
— від ідеальних до суто тілесних, від біологічного тлумачення до
психічного й філософського. Вона висвітлює історичну психологію,
акмеологію та екзистенціальну філософію цього питання. І хоч насамперед
її цікавить доля жінки в історично-суспільному плані, у всебічному
розгляді цього питання вона зачіпає й чоловічу стать, а головне —
різнобічність стосунків між статями. Розкриваються найголовніші рівні
цих стосунків, що з’ясовується на цілому каскаді цінностей, які
уособлюють дві статі.

Сувору теорію у всеозброєнні діалектичного методу Бовуар органічно
поєднує з художнім викладом проблеми. Це своєрідна риса
екзистенціального психолога, а не просто популяризатора загальних
положень.

Ідея краси обох статей передбачає ідею всезагального, особливого та
одиничного, яке є індивідуально-неповторним. Через це останнє
«просвічується» всєзагальна природа ідеалу краси, що має
трансцендентальний характер. Любов є і способом, і смислом визнання
іншого. Предмет любові є саме Інше. Воно протистоїть закоханому
суб’єктові і разом з тим прагне злитися з ним. Це протистояння
спрямоване проти зникнення сил індивідуальності в іншому. Отже, в любові
постають дві ґрунтовні тенденції: самозаперечення і зникнення в іншому
та відстоювання своєї самості саме в екзистенціальному смислі. Це є
головною суперечністю любові і разом з тим — моделлю буття взагалі.

Саме любов розкриває всю драматургію людського буття, яка випливає із
необхідності бути самим собою в самодостатньому існуванні. Однак тут
постає підсвідоме усвідомлення того, що бути самим собою, перебувати в
індивідуальній самодостатності неможливо, ущербно. Треба пов’язати себе
з іншим, з іншою статтю через трансцендентальну красу в її чуттєвому
індивідуалізованому вияві. Відтак статеві стосунки, які є тілесним
зосередженням любові, її «згортанням», як сказав би М.Кузанський, а не
просто чуттєвим акме, пов’язують двох осіб у страждальному екстазі —
статевому злитті, коли кожний у самозабутті, зливаючись з іншим,
відчуває лише свої статеві відчуття оргазмового ґатунку. Саме в цьому
акті людина ніби зникає в іншому, перебуває у його полоні, забуває,
втрачає себе і разом з тим, головним чином, перебуває у полоні гостроти
саме свого відчуття і знає себе лише через оргазмовий стан. Після його
завершення раптом яскраво усвідомлюється одноосібність буття, людина
хоче наповнити його духовним змістом, щоб відчувати і продовжувати
зв’язок з іншим. Тоді постають морально-духовні відношення, які мають
перебороти відчуження, вичерпаність після статевого акту.

Втрата самостійності в іншому вимагає вироблення моральних стосунків,
які розвинули б у повному змісті втрачену самостійність особистості.
Моральні стосунки між чоловіком і жінкою мають свій головний предмет у
тому, щоб уберегти себе на статевому тлі від втрати самості і постати
перед Іншим як самодостатній, а не ув’язнений Індивід. Юнацька дружба
має ті ж засади, але вона зникає зі зрілістю людини, коли постають
індивідуалізовані риси Іншого і ніщо більше не може з’єднувати людей.
Навпаки, кохання, любов, з точки зору гідності особистості, мають
органічно поєднати дві статі і разом з тим показати можливість піднятися
до загального гуманного ідеалу.

Бовуар наголошує переважно на тому, що у сполученні статей жінка, як
стать слабка, терпить поразку (незважаючи на відповідні тлумачення
феміністичного характеру). З погляду екзистенціальної філософії поразка
завжди виступає обопільною, адже люди у взаєминах мають поступитися
своєю індивідуальністю. Саме риси людини як такої, що піднімається над
обмеженістю статі, зберігають людську гідність, і саме з позиції
збереженої гідності люди різної статі мають вступати в договірно-правові
та природно-статеві відносини. Особистість як самозавершена людина та
людська стать, яка все ж визначає особистісні риси, мають бути поєднані.

Резюмуючи свої думки, Бовуар зауважує, що у зіткненні обох статей в
обмін на свободу жінки дарують фальшиві скарби так званої жіночості.
Кожна стать — це кін, на якому розігрується драма плоті й духу,
скінченності й трансцендентності. І на чоловіків, і на жінок чатує
смерть, і вони над усе потребують одне одного. Свобода цілюща і для
чоловіків, і для жінок, і якщо вони скористаються з неї належно, то
більше не буде підстав сперечатися щодо якихось привілеїв, і між ними
виникнуть братерські стосунки.

Ні, між двома статями є зв’язок, який реалізує істинну безконечність,
стверджує безсмертя. Існує «вічно жіноче», як існує й «вічно чоловіче»,
хоч Бовуар трохи глузливо використовує ці поняття. Але саме у взаємному
тяжінні чоловіка і жінки реалізується вічність — і не просто у
породженні потомства, а у почутті вічності, коли чоловік і жінка йдуть
взаємно назустріч, залишаючись самими собою, і в акті любові переживають
вічність. Вона не десь у потойбічному майбутньому, а існує вже тепер і
долає уявлення про неминуче знищення. В іманентності любовного поривання
виявляється трансцендентність людського буття, в якій реально
здійснюється його справжня вічність.

І раптом несподіване визнання Бовуар: залежність, нижче становище в
суспільстві, знедоленість надають жінці неповторної окремішності,
створюють неповторний жіночий характер, і цього ніхто не може
заперечувати.

А ось чудове резюме: суперечності між плоттю і духом, минулим і вічним,
запамороченням іманентності і покликом трансцендентності, повною втіхою
і повним забуттям ніколи не зникнуть; у сексуальних стосунках завжди
матеріалізуватимуться напруження, страждання, радість, поразки і тріумф.
Визнаючи одне одного суб’єктом, кожен залишиться для іншого іншим;
рівність стосунків не знає тих див, які виникають через поділ людства на
дві статі: бажання, володіння, кохання, мрій, прагнень.

Тут пригадуються безсмертні рядки шекспірівської п’єси «Упокорення
непокірливої», де кожній статі надано певної ролі, і в їхній
грі-взаємодії постає чудова гармонія, що значно вище будь-яких
філософських, етичних, психологічних, соціокультурних дефініцій. Із цих
рядків слід починати новий цикл міркувань, сповнених істини психології.
Катаріна дає настанови своїм подругам, інтуїтивно вирішуючи велику
проблему подружнього життя:

Не для того ли так нежны мы и слабы, Неприспособлены к невзгодам жизни,
Чтоб с нашим телом мысли и деянья Сливались в гармоничном сочетанье…

Чужую роль играть мы не должны. Умерьте гнев! Что толку в спеси
вздорной? К ногам мужей склонитесь вы покорно; И пусть супруг мой скажет
только слово, Свой долг пред ним я выполнить готова.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Похожие записи