Реферат на тему:

Психологія особистості та колективу в спорті

ПЛАН

1 Мотивація особистості в спорті

2 Особливості особистості спортсмена

3 Поняття про колектив та групи

4 Групова взаємодія в спортивній команді

5 Проблема лідерства в спорті

6 Проблема психологічної сумісності в спортивній команді

7 Формування колективу та виховання у ньому школярів під час занять
фізичною культурою

1 Мотивація особистості в спорті

Вивчення особистості спортсмена є актуальним для практичної роботи
тренера з двох причин: по-перше, особливості особистості суттєво
впливають на успішність спортивної діяльності; по-друге, спорт є
ефективним засобом виховання та формування особистості. Наявність такого
зворотного зв’язку ставить високі вимоги до знань тренера з психології
особистості спортсмена. Вивчення особистості повинно включати:
мотивацію, здібності та властивості особистості.

Заняття спортом служать причиною помітних змін в особистості людини. У
свою чергу, від формування та розвитку багатьох властивостей залежить
успішність спортивної діяльності. Зрозуміло, це не означає, що ці
властивості можуть бути сформовані тільки в спорті, проте спортивна
діяльність є широким полем для виховання найрізноманітніших якостей
особистості.

Аналіз діяльності особистості нерозривно пов’язаний з аналізом мотивів
її діяльності. Нагадаємо, що мотиви відображають потреби людини,
володіють потребовою силою.

Мотив — це предмет (речовий або ідеальний), який служить для задоволення
потреб. Мотив — це не просто предмет, який придатний для задоволення
певних потреб, але і предмет з його значимістю саме для конкретної
людини, який має суб’єктивне значення.

Тому, займаючись в одній і тій же групі, за однією і тією ж програмою,
спортсмени можуть у результаті мати досить різні мотиви.

Як правило, процес виховання та самовиховання відбувається в
нерозривному зв’язку з підвищенням спортивної майстерності та динамікою
стосунків в спортивній команді, зберігаючи високу залежність від успіху
або невдач змагальної діяльності.

Ці передумови формування та розвитку особистості визначають типи мотивів
спортивної діяльності:

* Мотиви початкової стадії спортивної діяльності характеризуються
динамікою включення людини в новий руховий режим, адаптацію до фізичних
навантажень і до стосунків в спортивній групі. В основі мотивів частіше
за все міститься соціально значимий досвід людини, який приваблює
спортсмена можливостями прояву фізичної активності, корекції фізичних
або психічних недоліків, спілкування з групою однолітків, пізнання своїх
можливостей, освоєння «модного» виду спорту. Як правило, ці мотиви
досить динамічні, можуть змінювати один одного, утворювати нестійкі
взаємозв’язки, перетворюватись під впливом тренера, партнерів по
команді. Характерною особливістю мотивації цього періоду є незначна
усвідомленість потреб, які містяться в основі цих мотивів, велика
різноманітність та нестійкість способів їх задоволення, а також
готовність до їх швидкої зміни. Зрештою мотиви цієї стадії є пошуковими
за частиною принципової прийнятності занять спортом для даної людини;

* Мотиви стадії спеціалізації формуються і розвиваються під знаком
розширення стосунків особистості до команди, тренера, самої себе,
конкретного виду спорту. Тут велика роль психологічного клімату команди,
комунікативних здібностей спортсмена та тренера, можливості проявити
себе, зайняти гідне місце в команді, відчути реальну перспективу
матеріального благополуччя, переваг та привілегій на основі занять
спортом. Унаслідок виникають складні комплекси мотивів, які визначають
колективістську (на інтереси команди) або індивідуалістичну орієнтацію
особистості. Відмінність цих орієнтацій полягає в тому, які мотиви,
комунікативні чи особистісні, переважають, домінують у даного
спортсмена, є головними, а які відіграють другорядну роль.

Роль домінантної орієнтації особистості на інтереси команди або на
особисті інтереси різні дослідники оцінюють неоднозначно. Деякі вважають
індивідуалістичну орієнтацію на стадії спеціалізації обов’язковою для
успіху спортивної кар’єри, інші вбачають у цьому перешкоду до досягнення
вершин спортивної майстерності. Істина очевидно, полягає в оптимальному
співвідношенні обох орієнтацій;

* Мотиви стадії вищої спортивної майстерності підпорядковані головному
серед них — досягненню успіху в спорті. Не можна забувати про те, що до
цього часу спортсмен, унаслідок багаторічного тренування, участі в
змаганнях має потребу у великих фізичних навантаженнях, звик до значних
психічних навантажень, до стану високої напруги психіки, йому потрібне
гостре суперництво, у тому числі і з самим собою. У різних видах спорту
за багатовікову історію його розвитку сформувались об’єктивні критерії,
якими людство вимірює рівень досягнень спортсменів (рекорди, титули,
рейтинги тощо). Завдяки їм у великому спорті спортсмен одержує оцінку
власного значення, власного внеску в престиж держави, нації, бере участь
у вирішенні завдань суспільного значення. Це робить будь-яке, навіть
дуже індивідуалістично орієнтоване, спортивне досягнення соціально
значимим. Завдяки засобам масової інформації та комунікації
прихильниками або супротивниками високих спортивних досягнень стають
мільйони людей, а мотиви цих досягнень набирають чіткого соціального
забарвлення. Високі досягнення в багатьох видах спорту мають досить
значне матеріальне вираження в призовому фонді та інших привілегіях. Ця
обставина максимально загострює спортивну боротьбу і відповідно впливає
на мотиви особистості в спорті (і не тільки на етапі вищої спортивної
майстерності).

Спорт вищих досягнень належить до таких видів діяльності, в яких взагалі
неможливо уникнути ситуацій з високою психічною напругою, які часто
повторюються. Не завжди ці ситуації вирішуються успішно. Іноді
спортсмена підстерігає серія невдач; тоді у нього виникають мотиви
побоювання за успіх, сумнів в успіхові. При частому повторенні таких
ситуацій формується мотивація уникнення невдач, яка проявляється у
невпевненості, захисному характері поведінки, пониженні честолюбства та
активності у засвоєнні засобів атаки. Спортсмени, які зберегли мотивацію
досягнення успіху, більш активні, мають меншу тривожність, більшу
впевненість у своїх силах, прагнення до суперництва та готовність до
мобілізації всіх сил для перемоги. Спроби тренера та партнерів по
команді вплинути на тип мотивації, як правило, призводять до погіршення
результативності.

Практика психологічного забезпечення команд показує, що у спортсменів
вищого класу приблизно порівну розподілені мотиви досягнення успіху та
уникнення невдач, проте спортсмени з домінуванням мотивації досягнення
успіху частіше займають призові місця та стають переможцями великих
змагань.

2 Особливості особистості спортсмена

Мабуть, не можна говорити про монополію спорту на формування якихось
унікальних властивостей особистості та стверджувати, що тільки у спорті
можна стати сильним, сміливим, спритним, впевненим у своїх силах. Проте
це не означає, що спортсмени не відрізняються властивостями особистості
від тих, що не займаються спортом. У спортивній діяльності досить чітко
вираженим є прагнення до спрямованого формування особистості, до
виховання такого сплаву психічних властивостей, який би забезпечив
спортсменові велику ймовірність успіху в змаганнях з певного виду
спорту. Психологи постійно стикаються з фактами значних міжгрупових
відмінностей за властивостями та якостями особистості в різних видах
спорту, а також внутрігрупових відмінностей представників одного і того
ж виду спорту, але різних спортивних амплуа в командних видах. Повною
мірою це стосується також особливостей особистості спортсмена:
темпераменту, характеру та здібностей. Ці особливості досить суттєво
залежать від природних, вроджених передумов розвитку психіки, вони
досить тісно пов’язані між собою саме на основі природних даних.

Темперамент — це стійке поєднання динамічних особливостей психіки
(активності, емоційності тощо), яке базується на стійких вроджених
властивостях нервової системи.

Характер — це сукупність типових способів поведінки особистості в
типових обставинах, яка породжена стійким ставленням до цих обставин.

У спортивній діяльності особливості особистості поєднуються з вибором
стратегії їх реалізації: стратегією індивідуалізації та стратегією
звільнення від недоліків. Стратегія індивідуалізації передбачає
всестороннє врахування індивідуальних особливостей особистості,
формування індивідуального стилю діяльності, в якому не просто
враховується весь комплекс властивостей психіки спортсмена, але і
напрацьовуються прийоми діяльності, в яких найбільш вигідним способом
реалізовано конкретні особливості, при цьому ті особливості цінуються
самим спортсменом.

Наприклад, припустимо що спортсмен-тенісист має високо рухливу нервову
систему. У такому випадку для нього переважливим стилем гри має бути
часта зміна тактики, виходи до сітки, високий темп гри. Якщо у
спортсмена інертна нервова система, тоді для нього більш бажаною буде
гра в спокійному темпі, з тривалим розігруванням кожного м’яча.
Результат зустрічі цих гравців між собою буде залежати від того,
наскільки кожен з них зможе «нав’язати» свою гру суперникові, наскільки
інертному буде дозволено бути інертним, а рухливому — рухливим.

Стратегія звільнення від недоліків та опирання на сильні сторони психіки
не менш відома та прийнятна для спорту. Вона базується на пластичності
властивостей нервової системи які, як відомо, пластичні до певної міри.
Проте діапазон пластичності існує і цілком можливим є те, що спортсмен
із слабкою нервовою системою, або несміливий, через деякий час стане
більш сміливим та навчиться діяти в стандартних спортивних ситуаціях, як
і людина з сильною нервовою системою.

Те ж можна сказати і про характер, і про здібності. Можливо більш вдалим
було б знайти для спортсмена вид спорту, амплуа, виробити індивідуальний
стиль діяльності, або піти шляхом викорінення недоліків, виховання
бажаних для спорту особливостей особистості, долаючи природний «опір»
його природної психічної організації. Відповідно до ідей самореалізації
особистості завданнями тренера і самого спортсмена стають: забезпечення
максимальної реалізації задатків та обдарованості у відповідному виді
діяльності, знаходження себе у світі спорту, знаходження шляху до
застосування своїх сил, особливостей та можливостей. Якщо цього не
відбувається, тоді у спортсмена з часом утворюється особистісний
синдром, який не сприяє успішному вирішенню змагальних завдань,
призводить до невиправданої тривожності, високої ймовірності зриву,
скутості в поведінці, незадоволення собою.

Особистісний синдром — це певне поєднання декількох особливостей
особистості, в яких може бути єдиний механізм виникнення.

3 Поняття про колектив та групи

З погляду соціальної психології, кожен навчальний клас — це реальна
зовнішньо організована група, яка за своєю чисельністю наближається до
складу малої групи. Малою групою називають таку спільність людей, яка
має загальну ціль, взаємодіє заради досягнення цієї цілі і має відносну
автономію існування. Наприклад, для класу під час занять фізичною
культурою загальною ціллю може бути перемога в змаганнях на першість
школи. Для досягнення цієї мети однокласники взаємодіють один з одним,
допомагають один одному на тренуваннях, підтримують один одного під час
змагань. Ціль класу — перемогти на змаганнях — хоча і є однаковою з
ціллю інших класів, виступає стосовно до них, як антагоністична: адже
перемогти може тільки один клас. Це і обумовлює автономію у виборі
шляхів досягнення цілі: розробку власної тактики боротьби на змаганнях,
власного режиму навчально-тренувальних занять тощо.

Ступінь соціальної зрілості малих груп буває різна. Нижча ступінь
зрілості — це поєднання людей в одній групі заради спілкування,
проведення часу у зв’язку з однаковими інтересами. Такі групи
називаються дифузними. Наприклад, діти, які зібралися на подвір’ї, щоб
пограти у футбол є такою групою. Дифузними можуть бути і групи школярів,
яких зібрав учитель фізичної культури для участі на районних змаганнях з
легкої атлетики. До такої збірної команди входять різновікові школярі,
які можуть і не знати один одного. Будь-який новосформований клас
належить до дифузних груп, тому з 1 класу починається процес
перетворення дифузної групи в колектив.

Проміжною стадією на цьому шляху може бути виникнення корпорації, тобто
такої групи, у членів якої виникає усвідомлення групової належності,
завдяки цьому кожен учень класу може сказати про іншого: «Це один серед
нас». Проте в групі цього рівня соціальної зрілості у школярів
переважають індивідуальні цілі та спрямування, іноді навіть ті, що
протирічать загальногруповій цілі. Особливо це буває виражено в
спортивних іграх, де деякі учні хочуть виділитись під час гри навіть на
шкоду діям усієї команди. Команда в даному випадку такими школярами
розглядається лише як необхідна умова досягнення їх власних, часом
корисливих цілей.

Вищою формою соціальної зрілості групи є колектив. Ним стає група, в
якої ціль діяльності суспільно корисна. Колектив — це цілеспрямований
комплекс особистостей; він можливий тільки за умови, якщо об’єднує людей
на завданнях діяльності, яка є корисною для суспільства.

4 Групова взаємодія в спортивній команді

Подібно будь-якій малій групі, спортивна команда характеризується
міжособистісними стосунками її членів. Ці стосунки можуть бути формально
чітко реґламентовані контрактом з клубом або бути практично несуттєвими,
наприклад, в командах, які створюються з гравців під час відпочинку на
пляжі. Варто виділити хоча б три види формальних стосунків: жорсткого
членства, помірно структурованого членства та вільного членства.
Прикладом першого є професійні команди, прикладом другого — шкільні
команди, прикладом третього — команди з тих, що відпочивають на пляжі,
групи випадкових людей під час масових культурних заходів.

З іншого боку, між членами команд можуть бути неформальні, дружні,
товариські стосунки та прекрасне ігрове розуміння, яке вироблене роками
тренувань, і саме ці стосунки будуть складати основу взаємодії під час
гри.

У даному випадку критерієм взаємодії може бути прояв симпатій або
антипатій, ступінь реалізації суб’єктивних, неформальних стосунків,
емоційного переживання спортивних ситуацій.

Симпатія — це стійке схвалене емоційне ставлення та відповідна поведінка
на основі збігу поглядів, інтересів, моральних ідеалів.

Антипатія — це стійке неприязне, несхвальне емоційне ставлення та
відповідна поведінка на основі незбігання поглядів, інтересів, моральних
ідеалів.

Специфіка виду спорту або змагальної вправи може вимагати від учасників
змагань або співробітництва, внесення свого вкладу в успіх команди (як у
стрільбі, метаннях, стрибках, естафетах), або взаємодії (як в
баскетболі, хокеї, футболі, волейболі). При цьому головною умовою
взаємодії стає відповідна ступінь організованості команди. Якщо для
перемоги в лижній естафеті досить проявити індивідуальну майстерність та
бажання успішного виступу усіх членів команди, то для перемоги у
більшості спортивних ігор або з інших видів змагань в екіпажах цих
факторів може бути недостатньо. Для цього потрібно оволодіти прийомами
сумісних дій. У багатьох видах спорту можливий вибір між
співробітництвом та взаємодією, Наприклад, в тенісі, бадмінтоні відомо
чимало гравців, які не можуть похвалитись індивідуальними перемогами,
але успішно виступають у парах, мають перемоги над прославленими
чемпіонами в одиночних розрядах.

Нарешті, певна залежність взаємодії в командах визначається чисельністю
команд. По суті, цей зв’язок характеризує необхідну для спортсмена долю
участі в перемозі, є відображенням його власного внеску в неї. Очевидно,
що малочисленні команди об’єднують тих хто бажає побачити в кінцевому
результаті велику долю свого внеску, а гравці багаточисельних команд
згідні з меншою долею. Їх задовольняє перспектива сумісного колективного
переживання перемоги більше, ніж поділеного з одним партнером.

Незважаючи на значну умовність прийнятих аналітичних варіантів оцінки
взаємодією в командах, є нагода назвати хоча б головні відправні пункти,
основні критерії управління сумісною діяльністю спортсменів в командах.
До їх числа належать: рівень домагань, потреба в досягненні, групова
згуртованість, потреба у спілкуванні, стійкість складу груп та їх
чисельність, внутрігрупове та міжгрупове змагання, фізична взаємодія.

Рівень домагань — це одна з важливих характеристик особистості, яка
визначає відносно стійкий рівень надії на успіх в діяльності. При цьому
не завжди для надії на успіх є реальні передумови, або навпаки, низький
рівень домагань поєднується із слабкою впевненістю в успіхові,
незважаючи на реальний шанс перемоги. Оптимальним для спорту слід
визнати трохи підвищений рівень домагань, на межі адекватного та
високого.

Потреба у досягненні характеризує залежність спортсмена та команди від
умов, які пов’язані із спортивними досягненнями. Є команди, які згідні
брати участь у змаганнях заради простої участі (але не всі бажають з
ними змагатись), є команди, які готові заради перемоги майже на все (але
з ними теж мало хто бажає зустрічатись), є команди, які можуть реально
поставити посильне, але цікаве для себе завдання, враховуючи реальну
підготовку суперника та свої можливості, ставлячи собі цілі та діючи в
зоні найближчого розвитку (за Л.С. Виготським). Більш оптимальними для
спортивної взаємодії слід визнати останній варіант, хоча його здійснення
на практиці є досить складним, оскільки не завжди потреба в досягненні
рівномірно розподіляється між членами команди, у кожного може знайтись
причина для більшої або меншої цінності перемоги в конкретному змаганні.
Проте досвідчені наставники команд знаходять навіть певний сенс у таких
відмінностях потреби в досягненні, в різному внеску кожного спортсмена в
загальний успіх.

Групова згуртованість — термін, який запозичений із соціометричної
концепції, означає ступінь збігу думок групи з причини міжособистісних
стосунків. Повторюючи ці виміри через деякий час, можна визначити
динаміку групової згуртованості. Важливим моментом діагностики групової
згуртованості є формулювання питання про переваги того чи іншого
спортсмена. Некоректно сформульоване питання може навіть погіршити
реальні стосунки, вплинути на групову згуртованість, особливо якщо
бесіда з приводу діагностики буде проходити в образливій для когось
формі.

Потреба у спілкуванні, як правило, розглядається паралельно з вивченням
потреби у досягненні, оскільки не завжди сприятливий для спілкування
клімат у команді супроводжується успіхом діяльності, і навпаки, не
завжди конфлікт у команді, практично мінімальне спілкування призводять
до неуспіху. Динаміка спілкування та досягнень виглядає іноді
парадоксально. Як правило, команди які більш або менш успішно виступають
(зазнають помірних стресів), намагаються уникнути подальшого зниження
рівня в досягнутому і тому схильні до зближення, до згуртованості та
більш інтенсивного спілкування. Успішні команди під час серії змагань
посилюють взаємні симпатії, соціальну взаємодію та спілкування один з
одним, проте, після закінчення сезону або серії змагань підвищений
«соціальний шум», «озвучений побут» починають заважати діловим думкам,
роботі над тактикою, зосередженості на розв’язанні індивідуальних
завдань. Проте команда буде намагатись повернути незадоволених таким
становищем у лоно посиленого спілкування, що призведе до конфліктів та
погіршить взаємодію, оскільки «несимпатичні» будуть рідше одержувати
передачі і не одержать звичайної підтримки при помилках під час гри.

Стійкість складу груп та їх чисельність, як фактори взаємодії, були
перевірені спеціальними дослідженнями з перетягування канату. Було
встановлено, що приєднання зусиль кожного нового додаткового учасника не
тільки не підвищує сукупне зусилля, але і понижує його на 10 %. Не раз
доводилось бачити, як десяток хлопчиків морщачись від ваги несли
невелику яхту вагою біля 40 кг. Зрозуміло, що лише незначна частина з
них дійсно несла з останніх сил, але гримаси неймовірної важкості
показували майже всі. Аналогічні процеси супроводжують будь-яку появу
нового гравця або учасника команди, оскільки появляється можливість у
справі придивитись до нього, «списати» на нього причину невдачі,
«розтанути» в загальній масі (особливо при великій чисельності команд).
Таке ніколи не трапляється, якщо робота виконана удвох. Експериментально
встановлено, що існує висока кореляційна залежність між постійністю
складу та успішністю виступів команд. У цих же командах частіше до
складу включались ветерани та рідше — лінії та ланки нових гравців.

Внутрігрупове та міжгрупове змагання — соціально-психологічні феномени,
які виявляються в групах, що створюються для співробітництва. Змагання
переважно має прилюдний характер і виникає між членами групи, які
сприймають партнерів, як рівних за здібностями ( в межах 25 — 30 %).
Змагання виникає навіть тоді, коли ситуація вимагає співробітництва.
Змагання, суперництво може приносити задоволення навіть у випадку
програшу. Змагання сприяє встановленню хороших міжособистісних
стосунків. Особи, які чітко сприймаються як більш здібні, як правило,
намагаються підвищити компетентність інших, а ті, у свою чергу, охоче
навчаються. В умовах змагання погано засвоєні навички виконуються гірше,
а добре засвоєні — краще. Велика кількість виступів у змаганні або
притуплює інтерес до суперництва, або призводить до погіршення
діяльності. За деякими даними чоловіки краще реагують на умови змагань,
ніж жінки.

Фізична взаємодія передбачає необхідність узгоджених за часом та
інтенсивністю фізичних зусиль між учасниками команди. Дослідження
показали, що цей фактор взаємодії мало залежить від рівня володіння
навичками, які використовуються в сумісній дії. У видах спорту, які
вимагають моторної взаємодії, потрібна спеціальна перевірка здатності
координування своїх дій з діями партнерів. Успішна фізична взаємодія
залежить від симпатій до партнерів та психічної напруги в ситуації
взаємодії.

5 Проблема лідерства в спорті

Внутрігрупове спілкування в спортивній команді не може мати паритетний
характер, тобто бути побудованим на основі рівних взаємостосунків між її
членами. Ріст та становлення спортивного колективу передбачає розвиток
та вдосконалення спеціалізації, вибір органів управління, форм
керівництва, які утворюються стихійно.

У спортивній практиці мають місце різні способи організації групової
спортивної діяльності колективу. Будь-яка спортивна команда завжди має
свого лідера, організатора, а інколи, залежно від характеру спортивної
діяльності, — навіть не одного, а декількох. В ігрових командних видах
спорту є різні типи організаторів: офіційне керівництво — тренер
команди, капітан команди та неофіційне керівництво — лідер команди,
лідер ланки або ігрової лінії, якого часто називають «диригентом»,
«диспетчером» команди (ланки). Офіційне керівництво та лідерство це одна
з форм управління колективом для досягнення максимального ефекту при
вирішені поставлених завдань. Функції керівництва полягають в
організації співробітництва всередині колективу між його членами та
колективу з іншими соціальними групами.

Основна функція капітана спортивної команди, якого обирають загальними
зборами колективу — здійснення зв’язку між членами спортивного колективу
та тренером команди. Дуже добре, коли капітан команди є одночасно і
лідером хоча б однієї з ланок команди. Слід вважати цілком недопустимим,
коли до вибору кандидатури капітана підходять формально, коли він просто
висувається тренером.

Лідером в спортивній команді стає той, хто добре розуміє завдання, які
поставлені перед командою в даному відповідальному змаганні, бачить
шляхи їх вирішення і діє на більш вищому рівні порівняно з іншими
гравцями.

Лідер — це член групи, який спонтанно висувається на роль неофіційного
керівника в умовах певної специфічної і, як правило, досить значної
ситуації, щоб забезпечити організацію сумісної, колективної діяльності
людей для найбільш швидкого та успішного досягнення загальної цілі.
Експериментальні дослідження Д.Б. Паригіна та його співробітників
дозволили виявити індивідуально-типологічні різновиди лідерства: зміст,
стиль, характер діяльності лідера.

1. За змістом роботи можуть бути:

а) лідер-натхненник, який пропонує програму дій;

б) лідер-виконавець, організатор виконання вже заданої програми;

в) лідер, який є одночасно і натхненником, і організатором.

2. За стилем керівництва можуть бути:

а) лідер авторитарний;

б) лідер демократичний;

в) лідер, який поєднує у собі елементи обох стилів.

3. За характером діяльності:

а) лідер універсальний, тобто такий, що постійно проявляє свої якості
лідера;

б) лідер ситуативний, тобто той, який проявляє якості лідера лише в
певній ситуації.

Спостереження доводять, що лідер спортивного колективу — це людина
організаторського типу, яка виконує функції «диспетчера». Багаточисленні
приклади з практики спорту вказують на те, що найкращу узгодженість у
діях показують ланки, в яких є яскраво виражений лідер. Гірші показники
будуть в тих групах, в яких такий лідер був відсутній. Ще гірші справи
були там де кожен з членів претендував на роль лідера і не уявляв себе в
ролі того, кого ведуть лідери. У таких ланках у спортсменів переважало
намагання до індивідуальних дій. Під час спортивного змагання часто
виникають раптові і складні ігрові ситуації, які вимагають, щоб хтось з
гравців взяв гру у «свої руки». На якийсь час в такій ситуації хтось з
гравців команди ставав лідером (ситуативний лідер). Як правило,
диспетчерські функції такого лідера обмежуються рамками певної ситуації.

Проблему лідерства в спортивній команді потрібно розглядати як: а)
лідерство в команді, яке пов’язане з організацією сумісної спортивної
діяльності (ігрове спілкування); б) лідерство в неігровому спілкуванні.

У спортивному колективі можливе поєднання в одній особі лідера команди в
цілому, лідера однієї з її ланок і «лідера дозвілля», хоча на останню
роль може бути висунена інша особа. Останнім може бути гравець, який
навіть не досягнув високої спортивної майстерності.

Іноді в спортивній команді відбувається зміна лідерів. Причиною зміни
лідера, як правило, є його невідповідність вимогам, цілям та завданням
команди.

Як правило, лідерство більше залежить від ситуації та різних випадкових
факторів, які вимагають лідерства, ніж від особливостей особистості
самого лідера. Лідери в успішних командах частіше за все орієнтовані на
вирішення групового завдання, ніж на теплі міжособистісні стосунки. В
командах, де для досягнення успіху досить співробітництва, вимагається
значно більша емоційна допомога з боку тренера. При цьому спортсмени
індивідуальних видів спорту більш критичні стосовно до комунікативних
дій тренера. Командна взаємодія ( у футболі, баскетболі, хокеї тощо)
менш вимоглива до ролі тренера як лідера; проте тренери цих видів спорту
повинні бути більш компетентні у питаннях вияву лідерів у команді,
взаємного сприймання гравців та членів екіпажів. Дуже важливо, щоб
орієнтація тренера (на завдання або на міжособистісні стосунки) була
підтримана лідером з числа спортсменів.

Аналіз керівних дій лідера дозволяє виділити три найважливіші
узагальнені функції лідерства: організаційну, інформаційну та виховну.
Організаційна функція полягає у вироблені загальнокомандних цілей,
розробці планів реалізації зусиль усіх членів команди для досягнення
поставлених цілей (спрямовує дії товаришів командами «Блок!», «Стояти!»,
«Швидше!», «На мене!» тощо). Інформаційна функція передбачає, що лідер є
центр обміну інформацією в команді. Він доводить до спортсменів
інформацію про поточні завдання, способи їх вирішення, розподіл функцій,
суперника тощо («Буде кидок!», «Нас менше!», «Руки! «). Виховна функція
передбачає зусилля лідера для розвитку у членів команди почуття
товариськості, особистої відповідальності, поваги до соціальних норм та
вимог, дисциплінованості, зібраності, надійності та інших суспільно
значних характеристик поведінки («Правильно!», «Молодець!», «Куди
дивишся?!», «Що робиш?» тощо).

Інтенсивність використання різних лідерських функцій (організаційної,
інформаційної та виховної) залежить від типу лідера, а саме від того, в
якій підструктурі (діловій або емоційній) він є лідером. Спортсмен, який
має максимальний статусний ранг у діловій підструктурі, є діловим
лідером команди, в емоційній — емоційним. Таким чином, у кожній команді
є зокрема два лідери: діловий та емоційний.

Діловий лідер орієнтований на спортивні досягнення, піклується про
вдосконалення майстерності спортсменів, виступає ініціатором у пошуку
більш ефективних та сучасних методів підготовки.

Емоційний лідер орієнтований на міжособистісні стосунки в команді,
підтримання сприятливого психологічного клімату, профілактики
міжособистісних конфліктів, виховання у спортсменів високих моральних та
патріотичних почуттів.

Насправді поділ на ділових та емоційних лідерів є дещо умовним. Часто
обидві лідерські функції виконує один спортсмен. До того ж таке
поєднання спостерігається тим частіше, чим вищий ранг спортивної
команди. Спеціалісти пояснюють це впливом рівня вимог на концентрацію
влади в команді. Чим вищі вимоги до результату і чим напруженіша
спортивна діяльність, тим вищою повинна бути концентрація влади.
Спортивна команда функціонує ефективніше, якщо розподіл влади в команді
відповідає характеру спортивної діяльності. Коли команда орієнтована
просто на участь у змаганнях, а не на певний результат, більш ефективним
є розподілене лідерство, а коли команда орієнтована на досягнення
високих результатів — інтеграція лідерства. Тому при орієнтуванні
спортивної команди на рекорди (товариства, світові, олімпійські тощо)
вона функціонує більш ефективно, якщо лідерські функції поєднані. Коли в
команді є декілька лідерів, між ними може виникнути суперництво за
абсолютне лідерство. У цьому випадку, вони самі не можуть успішно
виступати в одній команді і викликають розкол її на конкуруючі
групування, що, звичайно, негативно відображається на спортивних успіхах
команди.

6 Проблема психологічної сумісності в спортивній команді

Часто всі спроби тренера команди включити якогось гравця в певне
поєднання з іншими гравцями (ігрову ланку) стають неуспішними, хоча в
іншому поєднанні цей же гравець показує добру злагодженість та
взаєморозуміння з партнерами. У першому випадку відсутня, а в другому
має місце психологічна сумісність даного спортсмена з іншими членами
команди. Тільки при наявності такої згуртованості гравець може показати
в сумісній діяльності всі свої позитивні індивідуальні якості.

Сумісність членів спортивної команди обумовлена такими факторами:

1. Наявністю у спортсменів функціональної сумісності, тобто
психологічних та психофізіологічних даних, які полегшують колективну
ігрову діяльність. Якщо два гравці виконують сумісну ігрову дію
(наприклад, швидку комбінацію нападу в хокеї), проте в одного повільна
реакція та неточна обробка інформації, а інший реагує швидко і з першого
погляду правильно оцінює ситуацію, що виникла в грі, — такі гравці
несумісні, вони не можуть добитись успіху в сумісних діях: у них
відсутня потрібна ступінь комунікативності у виконанні сумісних дій.
Характер та особливість комунікативних стосунків учасників групи повинні
відповідати тим завданням та умовам, які ставить перед ними дана
спортивна діяльність. При цьому потрібно враховувати не тільки
внутрігрупові функціональні зв’язки, але і динаміку їх використання, а
також характер інформаційної спрямованості — односторонній або взаємний.
Функціональні (базуються на психофізіологічній сумісності)
взаємостосунки — головні в спортивній діяльності у взаємодії гравців.
Тому пошук адекватної функціональної структури майбутньої діяльності при
вирішенні тактичних завдань та відповідний підбір команди є необхідною
умовою та заставою подальшого вдосконалення спортивної майстерності
команди.

2. Характером міжособистісних стосунків, що склалися між членами
команди. Практика підтверджує, що досить час-то та чи інша команда, яка
поступається техніко-тактичною майстерністю іншій, більш сильнішій
команді, одержує переконливу перемогу. У таких випадках кажуть, що
команда перемогла за рахунок дружби та моральної згуртованості її
членів. Система особистісних взаємостосунків створює для спортсменів
умови не тільки зацікавленості, але і задоволення від перебування в
такому спортивному колективі. Дружба, згуртованість спортивного
колективу, без яких неможливі досягнення в спорті, визначаються
сумісністю в особистісному аспекті (установки, почуття, звички,
спрямованість особистості, моральні принципи тощо).

Багато тренерів ураховуючи цей важливий факт, добиваються високої
зіграності команди враховуючи не тільки ігрові та психологічні
особливості спортсменів, але і їх особистісні якості. В умовах сучасного
розвитку спорту управління та керівництво командою з боку тренера
неможливе без урахування факторів сумісності членів команди. При цьому
розрізняють психофізіологічні та соціально-психологічні фактори
сумісності.

Під психофізіологічною сумісністю розуміють відповідність людей одних
одним за віком, рівнем фізичного та сенсомоторного розвитку, за ступенем
підготовки, тренованості, за проявом основних властивостей нервової
системи тощо. Отже, психофізіологічна сумісність залежить від багатьох
факторів: це і чисто фізичні та фізіологічні особливості (ріст, сила,
витривалість, здоров’я тощо), це і особливості процесів сприймання,
мислення, уваги, пам’яті, емоцій та ін.

Соціально-психологічна сумісність базується на загальних цілях,
інтересах та установках членів спортивного колективу, на єдності
ціннісних орієнтацій та спрямованості особистості членів колективу, на
особливостях соціального типу поведінки, на ставленні до виконуваної
роботи, до товаришів по команді тощо.

7 Формування колективу та виховання у ньому школярів під час занять
фізичною культурою

Розвиток колективу — це не плавний, а перервний процес. Він вимагає
подолання протиріч, які виникають між досягнутими та запланованими
перспективами, між колективними та індивідуальними для окремих школярів
інтересами, між потребами школярів та можливостями їх задоволення тощо.
Якщо розвиток колективу відбувається нормально, тоді спостерігаються
три стадії цього процесу.

Перша стадія — початкового згуртування, коли у процесі сумісної
діяльності та спілкування між однокласниками утворюються колективні
зв’язки та стосунки, у більшості однокласників виникає почуття
належності до класу.

Друга стадія характеризується тим, що в класі формується єдина суспільна
думка з найбільш важливих питань: формуються колективні прагнення та
інтереси, які охоплюють не тільки сферу дозвілля, розваг, але і сферу
праці, навчання, занять фізичною культурою та спортом.

Третя стадія розвитку колективу характеризується тим, що всі школярі які
входять до його складу займають у ньому сприятливу для свого розвитку
позицію. На цій стадії колектив перетворюється в інструмент
індивідуального розвитку та виховання школярів.

Формуючи колектив учнів учитель фізичної культури повинен послідовно
вирішити такі завдання:

1. Організація та згуртованість у кожному класі та в школі
фізкультурного активу, зміцнення його авторитету.

2. Надання колективу школярів ідейної спрямованості, розвиток у ньому
критики та самокритики, формування високої вимогливості до себе та
товаришів.

3. Перетворення колективу класу в природну та необхідну частину
загальношкільного колективу.

4. Формування в колективі школярів такту, уміння застосовувати правильні
форми впливу на своїх товаришів, включаючи й індивідуальний підхід до
них.

Шляхи формування колективу:

1. Участь школярів у важливій для них сумісній діяльності (ігри,
змагання тощо).

2. Створення системи перспективних ліній (вивчити якусь гру, засвоїти
комплекс певних вправ, за якими будуть проводитись змагання, перемогти
на першість школи, міста тощо).

3. Створення певних традицій (проведення «днів здоров’я», спортивних
вечорів, або дотримання певних ритуалів проведення загальношкільних
спортивних заходів, спортивна форма, емблема шкільного колективу тощо).

Правильна громадська думка класу та колективу школи може відігравати
позитивну роль у вихованні учнів. Громадська думка — це не інструмент
пригнічення особистості. Вона керує вчинками особистості не тому, що
хтось скаже, а внаслідок прийняття норм колективу, які перетворюються в
переконання особистості. Громадська думка виконує різноманітні функції:
сприяє розширенню та закріпленню морального досвіду особистості, виконує
для особистості, що розвивається, недостатність знань моральної
поведінки (когнітивна функція); сприяє вихованню та самовихованню
особистості, допомагаючи виробити їй об’єктивну самооцінку через
здобрення або осуд її вчинків (виховна функція); сприяє виробленню
певних еталонів поведінки, регулює вплив на особистість різних факторів
соціального характеру (регулювальна функція); сприяє єдності дій членів
учнівського колективу, коректує місце особистості в колективі
(організаторська функція); здійснює функцію соціального контролю за
поведінкою особистості (контрольна функція).

Література

Гуменюк Н.П., Клименко В.В. Психология физического воспитания и спорта.
— К.: Вища школа, 1985.

Данилина Л.Н., Плахтиенко В.А. Проблемы психической надежности в спорте.
— М.: ГЦОЛИФК, 1980.

Джамгаров Т.Т. Психологическая систематика видов спорта и
соревновательных упражнений / В сб. Психология и современный спорт. —
М.: ФиС, 1982.

Джамгаров Т.Т., Пуни А.Ц. Психология физического воспитания и спорта. —
М.: ФиС, 1979.

Дойзер Э. Здоровье спортсмена. — М.: ФиС, 1980.

Допинговый монстр. — Р.Д. Сейфулла, И.А Анкундинова. — М., 1996.

Ильин Е.П. Психология физического воспитания. — М.: Просвещение,1987.

Коломейцев Ю.А. Взаимоотношения в спортивной команде. — М.: ФиС, 1984.

Кретти Б. Дж. Психология в современном спорте. — М.: ФиС, 1978.

Марищук В.Л. и др. Методики психодиагностики в спорте. — М.:
Просвещение, 1990.

Мартенс Р. Социальная психология и спорт. — М.: ФиС, 1979.

Мельников В.М. Психология.Учебник для ИФК. — М.: ФиС, 1987.

Найдиффер Р.М. Психология соревнующегося спортсмена. — М.: ФиС, 1979.

Некрасов В.П., Худадов Н.А. и др. Психорегуляция в подготовке
спортсменов. — М.: ФиС, 1985.

Озеров В.П. Психомоторное развитие спортсменов. — Кишинев: Штиинца,
1983.

Онищенко І.М. Психологія фізичного виховання і спорту. К.: Вища школа,
1975.

О. Сильвия. Избранные лекции по психологии спорта. — Тарту, 1973.

Пилоян Р.А. Мотивация спортивной деятельности. — М.: ФиС, 1984.

Попов А.Л. Спортивная психология. — М.: Московский психолого-социальный
институт. Флинта, 1998.

Психология и современный спорт /Сб. научных работ психологов спорта. —
М.: ФиС, 1973.

Психология спорта высших достижений. Под ред. А.В. Родионова. — М.: ФиС,
1979.

Пуни А.Ц. Очерки психологии спорта, — М.: ФиС, 1959.

Пуни А.Ц. Психология. — М.: ФиС, 1974.

Родионов А.В. Психодиагностика спортивных способностей. — М.: ФиС, 1973.

Родионов А.В. Психофизическая тренировка. — М.: ТОО «Дар», 1995.

Рудик П.А. Психология. — М.: ФиС, 1958.

Рудик П.А. Психология. — М.: ФиС, 1974.

Семиченко В.А. Психология общения. — К.: «Магистр-S», 1997.

Синайский М.М., Попов А.Л. Систематика соревновательных действий
спортсменов по критериям результатов. — М.: Теория и практика ФК, № 2,
1996

Спиридонов Н.И. Самовнушение, движение, сон, здоровье. М.: ФиС , 1976.

Справочник по психиатрии. //Под ред. А.В. Снежевского. — М.: Медицина,
1985.

Станкин М.И. Психолого-педагогические основы физического воспитания. —
М.: Просвещение, 1987.

Станкин М.И. Этика спортивного педагога. — М.: Знание, 1983.

Сурков Е.Н. Психология спорта в терминах, понятиях, междисциплинарных
связях // Словарь-справочник /. — СПб.: ГАФК им. П.Ф. Лесгафта, 1996.

Уэйнберг Р.С., Гоулд Д. — Основы психологии спорта и физической
культуры. К.: Олимпийская литература, 1998.

Фридман Л.М., Кулагина И.Ю. Психологический справочник учителя. — М.:
Просвещение, 1991.

Ханин Ю.Л. Психология общения в спорте. — М.: ФиС, 1980.

Цзен Н.В., Пахомов Ю.В. Психотренинг игры и упражнения. — М.: ФиС, 1988.

Шапошникова В.И. Индивидуализация и прогноз в спорте. — М.: ФиС, 1984
(Наука — спорту).

Швальбе Б. Швальбе Х. Личность, карьера, успех. — М.: Прогресс-интер,
1993.

Похожие записи