РЕФЕРАТ

на тему:

Психологія особистості. Клієнтцентрована терапія

К. Роджерса (1902—1987)

Карл Роджерс у своїй теорії особистості виходить із того, що внутрішні
труднощі клієнта — при відповідному втручанні терапевтичного характеру —
мають потяг до зовнішнього вираження. Людина виявляє здатність до
розуміння власного стану і до зміни установок. Цю терапію ще називають
недирективною або розмовною.

Теорія Роджерса ґрунтується на змінах, які відбувалися з тими, кого він
піддавав так званій клієнтцентрованій терапії, але теоретичні
антеценденти слід шукати у представників аналітичного спрямування в
психології. Тут є, зокрема, «ідеалізований» самообраз, який опрацювала
К. Горні. Поступово С’Я», що виявляється у клієнтів, має зіткнення з
ідеєю маски, персони (ідея К.Г.Юнга), а також з питаннями «вибіркової
неуваги» або «це мене не стосується», за Г.Саллівеном. Близькість до
останнього виявляється також у підході Роджерса до комунікації між
клієнтом і терапевтом. В ідеї самоактуалізації є схожість з позицією
Гольдштейна. Вудвортс віднаходить також точки зіткнення з теоріями
Колкінса, Штерна, Дільтея.

Роджерс підійшов до вивчення проблем особистості під час керівництва
навчанням дітей в Учительському коледжі при Колумбійському університеті
в Нью-Йорку. Завдяки публікації роботи «Поради і психотерапія” (1942) та
своїм лекціям він стає відомим дослідником, що запропонував нову техніку
терапії («непрямої»). Щоб допомога була дійовою, клієнт має глибоко
увійти в себе. На цій основі відбувається відтворення здорової
інтеграції його життєвого досвіду.

Концепція особистості Роджерса цілком ґрунтується на його терапевтичному
методі. В загальному вигляді вона розкриває зіткнення між організмом, що
самоактуалізується та з готовністю відповідає на все, що є у
феноменальному полі (щось схоже на «життєвий простір» К.Левіна), та «Я»,
що вибирає та відкидає стосовно себе певні риси у зв’язку з ціннісними
орієнтаціями та соціальними нормами. Внутрішній конфлікт особистості,
який не може бути подоланий нею самою, розв’язується за допомогою
терапевта. Останній сприяє руйнуванню застійних та неадекватних
цінностей на основі розуміння — у відповідності з визнанням і
сприйманням — загрозливих почуттів, які клієнт раніше відмовився
розпізнати або не наважився символізувати. Ефект, який досягається щодо
клієнта, заміщується усталеним самообразом і відповідним
самосприйманням. Постійне прагнення до вільного вияву особистості
передбачає безконечне здійснення самості. Тут позиція Роджерса дещо
збігається з позицією А.Адлера, чия ідея творчості самості включає
перманентний розвиток. Вудвортс убачає тут екзистенціальні мотиви, на
цей час значно поширені, але Роджерс твердив про незалежність своєї
теорії від екзистенціальних впливів, указуючи на недоліки деяких
екзистенційних принципів. Розглядаючи важливі аспекти клієнтцентрованої
терапії, Роджерс звертається насамперед до можливості передбачення
результатів взаємодії терапевта і клієнта. Він розігрує інтерв’ю, щоб
дати змогу клієнтам побачити наступні фази терапевтичного процесу.
Передбачуваний ланцюг подій виникає на ґрунті символічної мови, в
ігровій та маріонетковій терапії, у драмі. Роджерс досягав позитивного
ефекту в роботі з індивідом і в невеликих групах.

За Роджерсом, терапевт має оперувати принципами, які пов’язуються з
відповідальністю. Клієнт повинен мати установку стати зрілим, соціальне
адаптованим, незалежним, продуктивним, але для цього слід покладатися не
тільки на власні можливості. Консультант має створити теплу й довірчу
атмосферу, в якій клієнт може вільно виявляти відношення і почуття,
навіть нелогічні та суперечливі. Терапевт не схвалює, але й не відкидає
те, що сприймає у клієнті.

Якщо ці та інші умови виконуються, можна досягти таких результатів.
Клієнт виражає відношення глибоко й мотивовано, повніше досліджує свої
реакції, ніж це було раніше, усвідомлює свої відношення, які він
відкрив. Сприймаючи себе більш адекватно, клієнт із власної ініціативи
вибере нові цілі, які його краще задовольнятимуть, ніж попередні. На
ґрунті психологічної зрілості клієнт буде вибирати спонтанно, з меншою
напруженістю, в гармонії з соціальними потребами інших людей. Ставлення
до життя буде більш адекватним, реалістичним, більш інтегрованим. Це
стане кроком уперед в житті індивіда. Саме так здійснюється катарсис.

Може відбутися або відносно поверхова реорієнтація до життєвої проблеми,
або глибока повна переорієнтація особистості. І це — на ґрунті інсайтної
розмови терапевта і клієнта: відкочуються релевантні відношення, які
раніше були неприйнятні для свідомості. Здійснюється переформулювання
«Я-поняття». Виникають нові життєві плани. Вибір нової поведінки
відповідатиме новому поняттю «‘Я». Цей процес буде тривати навіть поза
терапевтичним інтерв’ю.

Роджерс виходить із того, що в самому клієнті криються конструктивні
сили, про які він зміг розповісти й належно оцінити. Інсайт, сприйнятий
та асимільований клієнтом, має терапевтичну силу. Слід було б визнати
також силу піднесення самоактуалізації — найважливіший мотив для
терапевта, який здійснює систематичне планування стратегії поведінки,
разом із цим вдало змінюючи тактику згідно з потребами даного моменту.

Використовуються методи вільних асоціацій, інтерв’ю прямого характеру,
вказівки клієнту щодо буденного життя. Сам клієнт стає кращим суддею у
визначенні частоти інтерв’ю. Він розкриває пригнічені елементи і
виробляє комфортабельне пристосування, тобто конструктивну поведінку.
Роджерс певний того, що клієнт знає про своє внутрішнє психологічне «Я»
краще, ніж це уявляє собі терапевт. «Готовність повністю сприйняти цю
силу клієнта з усією переорієнтацією терапевтичної процедури» — ось чим
терапія Роджерса досить сильно відрізняється від інших підходів. Роджерс
створює таку психологічну атмосферу, в якій клієнт може розкривати свою
особистість якою вона є, здійснювати природний захист та використовувати
ситуацію.

Оскільки Роджерс застосовує ситуативні відношення, входить у мотивацію
клієнта, допомагає йому вільно здійснити вибір, аби спрямувати дію, він
по суті кладе в основу своєї терапії вчинковий принцип, у тому числі
післядію. Привид батька Гамлета промовляє до сина, щоб розбудити його
волю, яка заснула. Роджерс пробуджує не тільки волю, а всю структуру
особистості, яка сама себе формує і вдосконалює.

Терапевт дістає можливість увійти в інтенсивні особистісні та
суб’єктивні стосунки з клієнтом не як учений до об’єкта дослідження, не
як лікар, що має намір діагностувати та лікувати, а як особистість до
особистості. Терапевт сприймає свого клієнта обличчям до обличчя,
ставлячись до нього як до безумовної цінності. Терапевт поводить себе
щиро, не ховається за захисним фасадом, співпереживає. Зникають
внутрішні бар’єри. Емпатійне розуміння вступає в свою силу. Клієнт має
повний ступінь свободи, щоб бути самим собою. Це і є основою «Я»-теорія
Роджерса. Терапевт на якийсь момент стає самим страхом, злістю, ніжністю
клієнта, відчуваючи, що все це він пережив сам, що він і є всі ці
переживання.

Особистість — це відкритість для пережидання, чітка усвідомлюваність,
безумовне самобачення, гармонійне відношення з іншими. Виходячи з цієї
установки, Роджерс формулює загальну теорію міжособистісного відношення,
яка зі свого боку сприяла посиленню терапевтичного ефекту. Ця теорія
висвітлена у праці «Клієнтцентрована терапія» (1951), у третьому розділі
книги «Психологія і наукові дослідження» (1959), а також у роботі «Про
становлення особистості» (1961).

Дослідники творчості Роджерса, зазначаючи вплив на його теорію багатьох
дослідників, про яких вже йшлося, зауважують при цьому, що вона має
унікальний, оригінальний характер. Роджерса слід віднести до течії
гуманістичної психології, яка постала «третьою силою» відносно
біхевіоризму і психоаналізу.

Роджерівська теорія особистості має два ключових поняття — організм і
«Я». Організм, узятий в його психологічному значенні, є сферою
переживання. У переживанні виступає феноменальне поле як коло
обов’язків, відоме тільки самій особистості. Це поле ніколи не може бути
доступним для іншої людини, хіба що на основі емпатійного перенесення,
але і в цьому випадку переступити за «персону» ніяк не можна. Поведінка,
вчинки людини залежать насамперед від феноменального поля, що становить
суб’єктивну реальність, а не від стимулюючих умов зовнішньої реальності,
на чому наполягає біхевіоральна психологія.

Роджерс не ототожнює феноменальне поле з полем свідомості, розуміючи
саму свідомість як «символізацію певного переживання». Отже,
феноменальне поле виступає результатом свідомого досвіду, що виражається
в актах символізації, та несвідомого досвіду, який не підлягає
символізації. По суті ідея такого феноменального поля, де зіштовхуються
свідомі й несвідомі аспекти психічного, є ідеєю поля мотивації.

Адекватне символізування дає можливість особистості поводити себе
реалістично. Проте людина має схильність ставитися до світу несвідомим
чином, ігноруючи його реалістичні риси. Необхідність адекватного знання
постає тут украй виразно. Інакше людина може здійснювати вчинки на шкоду
собі.

Тут Роджерс ставить питання, яке у Піаже має вигляд принципу
децентрації: людина повинна мати уявлення про світ, які постають на
основі об’єктивних підходів, усуваючи суб’єктивістські нашарування.
Роджерс виявляє тут головну суперечність ситуативного боку вчинку, який
водночас залежить і не залежить від людини. Не залежна від людини
сторона ситуації була названа «безособистісною стандартною реальністю»,
адже людині треба мати об’єктивний критерій, який давав би можливість
здійснити перевірку суб’єктивних установок. Роджерс у цій проблемі
вбачає справжній паралогізм, оскільки об’єктивне невіддільне від
суб’єктивного. Відокремлюючи суб’єктивне від об’єктивного, ми втрачаємо
об’єктивне і насамперед — як критерій дійсного знання. Де факти, а де
фікція? У цьому вбачається «великий парадокс феноменології». Немовби не
було Гегедевої «Феноменології духу», де ідею об’єктивного критерію
визначено найчіткішим чином.

Що є «від людини», те і є внеском у психологію особистості. Як
Арістотель ставив питання, що «від людини», що «від душі», а що «від
світу», так і Роджерс намагається «просторово» зробити таке відділення,
але потрапляє в царину парадоксів. Тому він звертається до поняття
організму, шукає його цілісність як передумову особистості і, зрештою,
бачить у ній головну засаду психології особистості. Він зауважує:
«Організм весь час виступає як тотально організована система, в якій
зміни в одній частині призводять до змін в іншій. Відкидаються атомізм і
«сегментація», перевага надається гештальттеорії. Цілісність насамперед
виступає як «Я».

«Я» (The self) є частиною феноменального поля, яка поступово стає
диференційованою. «Я», або «Я-концепт», означає організований,
послідовний концептуальний гештальт, складений із перцепції
характеристик «Я», або «те», і перцепцій відношення «Я», або «те», до
інших і до різних аспектів життя, разом з цінностями, приєднаними до цих
перцепцій, — це гештальт. який уможливлює усвідомлення, хоч і не
обов’язково усвідомлюється. Цей гештальт плинний, він змінюється, він
процес, разом із тим він у кожний даний момент є специфічною сутністю,
буттям. І поняття «self» стає одним із центральних конструктів
ротжерівської теорії особистості.

Роджерс почав дослідження з думки, що «self було невизначеним науковим
терміном з відтінком інтроспекціонізму. Ось чому він дійшов висновку, що
коли клієнти виражають свої проблеми І схильності без будь-якого
керівництва, вони висловлюються саме в термінах «Я» (of the self). «Я» —
важливий елемент у переживанні клієнта, його ціль — стати «реальним Я»
(real self).

Переходячи до проблеми мотивації, Роджерс розрізняє «Я» в його власній
структурі та «ідеальне Я» ( ideal self), що виражає бажання та мрії
людини.

У відношенні «організм і Я» Роджерс відшукує згоду й незгоду. Це
відношення між «Я» як сприйманням і дійсним досвідом (переживанням)
організму. Якщо символізовані переживання, що утворюють «Я», адекватно
відображають досвід організму, людина (персона) буде пристосованою,
зрілою, яка сповна функціонує, мислить реалістично. Невідповідність між
«Я» та організмом (краще сказати: людською істотою) викликає почуття
загрози, страху. Людина поводить себе захисним чином, а мислення стає
однобічним та ригідним.

Роджерс відшукує також відношення «відповідність — невідповідність» в
особистості між суб’єктивною реальністю (феноменальне поле) і зовнішньою
реальністю (світ, як він існує сам по собі), а також суперечність між
«real self та «ideal self. Якщо розходження між ними стає досить
значним, людина виражає різними способами, усвідомлено та не-усвідомлено
своє незадоволення та непристосованість. Як відбувається узгодженість
між ними — було для Роджерса головним питанням.

Розвиваючи ідеї щодо динаміки особистості, Роджерс указує на одну базову
тенденцію, або потяг, — актуалізацію, підтримку, збереження і підвищення
життєвого досвіду організму. Але цим ще нічого не сказано і за межі
тавтологічних суджень не виходить. Про такий потяг говорили Апгіал та
Маслоу. Вони визначили організм як моністично-динамічну систему, в якій
один потяг (як зріз психіки) може слугувати для аналізу всієї поведінки.
Природа організму з її потягами — це єдина мотиваційна сила, єдина ціль
життя, її можна назвати зрілістю, що означає диференційованість,
розгорнутість, автономність, соціалізованість. Базова тенденція росту —
актуалізувати і поширювати себе. Це досягається найбільше у тому
випадку, коли вибір життєвого шляху ясно усвідомлено та адекватно
символізовано. Умовою актуалізації стає можливість розрізняти
прогресивну та регресивну поведінку. Прогресивна поведінка визначається
знаннями: запізні лий реверанс Роджерса просвітницьким ідеям.

Поведінка, на думку Роджерса, є цілеспрямованою спробою організму
задовольнити свої потреби, пережити їх у сфері сприйнятого. Хоч при
цьому визнається плюралізм потреб, існує лише один мотив. Багато потреб
підпорядковуються базовій тенденції підвищувати і збільшувати себе.
Потреби можуть збільшуватися власною поведінкою, навіть коли вони
свідомо не переживаються.

Значну увагу Роджерс приділяє вивченню потреби в позитивному відношенні
з боку інших і потреби в самоповазі. Це начебто трюїзм, але він
підводить до розуміння єдиного мотиву, а саме мотиву особистісного, що
визначається як гідність. Це почуття, або установка, дає можливість
розкрити дійсні підходи до вивчення особистості. Це стає підвалиною
того, що індивід сприймає та включає в послідовну та інтегровану систему
всі свої чуттєві та вісцеральні досвіди, і тоді він краще розуміє інших
і краще сприймається іншими. Для повного соціального пристосування
Роджерс пропонує здійснювати безперервну перевірку цінностей та їх
переоцінку, — зовсім у дусі Ніцше.

Цікавими є міркування Роджерса про роль тієї чи іншої філософії у
тлумаченні природи людини. Адже життя плине, і якась одна філософія не
встигає за змінами життя, не бачить його багатоманітності. «Для мене і
для моїх клієнтів життя найбільш багате і благодійне, якщо воно
рухається, тече. Це почуття і зачаровує, і трохи лякає. Найкраще для
мене, коли я можу дозволити моєму досвіду нести мене кудись уперед, у
напрямку до цілей, які я ще тьмяно собі уявляю. В цьому русі, у потоці,
який має багатий досвід, у спробах збагнути його мінливу складність стає
зрозумілим, що в ньому немає місця чомусь незмінному, що не може бути ні
закритої системи вірувань, ні усталеної системи принципів, яких я маю
дотримуватися. Життя спрямовується розумінням і тлумаченням мого
досвіду, що змінюється. Воно завжди в розвитку, в становленні». Людина
не має права переконувати інших людей і примушувати їх підкорятись
якимсь віруванням і принципам. Вона повинна дати можливість іншим
розвинути їхню власну внутрішню свободу і зрозуміти значущий для них
їхній власний досвід.

Звідси випливає головна засада гуманістичної психології та терапії,
заснованої на сутнісних силах самого клієнта. Але це поки що абстрактно
зрозумілий гуманізм. Притаманні індивіду настановлення (а рівною мірою і
настановлення самого терапевта) можуть мати не просто суб’єктивістський,
а навіть злочинний характер стосовно певних людей, а то й усього
людства. Тому мова йде про необхідність саме такої філософії (а без її
засад ніякої терапії немає), котра дала б у руки психотерапевта ключ до
плідного порозуміння між людьми з різними життєвими настановленнями.

Я не маю права нав’язувати мої погляди іншій людині. Я можу лише
рекомендувати їх як один із можливих поглядів на світ. Але завжди треба
мати на увазі ідею всезагального консенсусу. Те. що пропонує Роджерс,
має відтінок суб’єктивізму, а тому, незважаючи на притаманний йому стиль
наукової оповіді, стає далеким від науковості і, мабуть, перебуває під
впливом філософії плюралізму. Адже саме суб’єктивізм, який «занапастив»
об’єктивність підходу, веде до злочинності, що зневажає об’єктивну
гідність іншої особи. Так де ж істина, про яку твердить Роджерс? Так,
істина існує, але не в терапії, центрованій на клієнті або на терапевті,
а в тих об’єктивних моральних засадах, які перевищують настановлення як
«клієнта», так і самого «терапевта».

Найбільш показовим у методологічному плані видається тлумачення
Роджерсом теорії творчості, — питання, в якому можуть бути найглибше
з’ясовані відношення між суб’єктивним і об’єктивним моментами
діяльності.

Саме ідея творчості (психології творчості зокрема) найбільш виразно
показує діалектику об’єктивного і суб’єктивного. Творча людина та її
продукт мають розкривати об’єктивність предмета і разом з цим
неповторність суб’єктивного бачення творця. Саме ця неповторність
виступає єдиним інструментом осягнення об’єктивного змісту і форми
Всесвіту. Про це в «Етицу Гегеля сказано напрочуд переконливо:
суб’єктивне є інструментом проникнення у внутрішню суть речей
об’єктивного змісту. Це не просто парадоксальне твердження! У дійсно
оригінальному творі співіснують і творчо доповнюють одне одного
всезагальне та неповторно-індивідуальне. Як же вирішує цю проблему сам
Роджерс?

Дослідник визнає, що серйозна криза панівної культури пов’язана,
зокрема, із браком творчості. Саме такий «Гегелів» підхід і пропонує
Роджерс, але цим він вступає в суперечність зі своєю вихідною
психологічною установкою — центрованості на клієнті.

«Я розумію під творчим процесом створення за допомогою дії нового
продукту, що виростає, з одного боку, із унікальності індивіда, а з
іншого — замовленого матеріалом, подіями, людьми і обставинами життя».

Правда, Роджерс указує, що в цьому визначенні немає розмежування між
«хорошою» і «поганою» творчістю. Але сама ідея об’єктивності так чи
інакше вбачається у роджерівському визначенні творчості. Об’єктивність у
творчому процесі — це не «матеріал», «події», або «люди і обставини
життя», а той ракурс подання матеріалу, який дає можливість розкрити
універсальну, всезагальну сутність предмета і разом з тим неповторний
вияв його, чим у скарбницю людської діяльності вносяться новий елемент,
новий зміст.

Певний суб’єктивізм виявляє Роджерс, коли тлумачить і проблему мотивації
творчості. Він зауважує, що головним спонукальним мотивом творчості є
прагнення людини реалізувати себе, виявити свої можливості. При цьому
він зауважує, що творчість є глибинною лікувальною силою психотерапії.
Хоч мова тут іде про психологію творчості, проте цю останню не можна
правильно зрозуміти, оминаючи об’єктивні критерії творчості. А саме їх
ніяк не хоче взяти до уваги Роджерс. Він тлумачить прагнення до
творчості суто суб’єктивістськи. Під цим потягом він розуміє спрямовуюче
начало, що виявляється в усіх формах органічного і людського життя, —
потяг до розвитку, розширення, вдосконалення, зрілості, тенденцію до
вираження і прояву всіх здатностей організму і «Я». Іноді цей потяг
приховується за психологічним захистом, за штучним фасадом. Проте саме
зазначені сторони мотивації творчості є рушійними силами її, коли
організм вступає у нові відношення з оточенням, намагаючись найбільш
повно стати самим собою. При цьому Роджерс згадує про соціальне значення
творчості, але знову творчий продукт залишається в тіні. «Ми маємо
визнати той факт, що людина творить насамперед тому, що це її
задовольняє, тому, що вона відчуває в цьому самоактуалізацію». І тут
Роджерс робить абстрактний висновок, що людський рід за своєю природою
схильний до творчості соціального життя.

Слід зауважити, що об’єктивне існує не тільки поза людиною, а й у самій
людині та спонукає її долати свою суб’єктивність. Остання має загальну
значущість, і людина хоче, щоб вона стала значущою і для інших. Проте
цього Роджерс не враховує навіть тоді, коли намагається розкрити
внутрішні умови оригінальної творчості.

Внутрішні умови творчої діяльності, що стосуються самого індивіда,
Роджерс встановлює такі:

A. Відкритість досвіду: екстенціональність, яка протилежна
психологічному захисту. Відкритість тлумачиться як відсутність
ригідності, проникливість понять, переконань, образів. Це Роджерс
називає екстенціональною орієнтацією.

B. Внутрішній локус в індивіді: жодні зовнішні оцінки не можуть
похитнути суб’єкт.

C. Здатність до незвичних поєднань елементів і понять — спонтанна гра з
ідеями, відтінками, формами, відношеннями, що приводить до висунення
неймовірних гіпотез, появи невірогідного тощо, а далі й до відшуку таких
якостей, що мають незмінну цінність.

На цій троїстій основі й виникає справжня творчість. І все ж Роджерс
визнає, що творчий акт описати не можна, поки він не завершиться. Щодо
умов, які сприяють творчості, то вони досить детально розглянуті у
психологічній літературі, і Роджерс підходить до викладу цього питання
не з порожніми руками. Те, що він особливо підкреслює, є оцінка
індивіда, його суб’єктивності як вищої цінності. Індивід має безумовну
цінність, тому обставини творчості мають бути позбавлені зовнішнього
оцінювання. Адже джерело оцінки — у мене самого. Розуміння іншого
пов’язується зі співпереживанням. Суб’єктові творчості слід надати повну
свободу — саме психологічну свободу, насамперед у застосуванні символів.

Роджерс вказує на тип вільної відповідальності — тобто бути самим собою.
Це має сприяти розвитку надійного внутрішнього джерела оцінок, що,
зрештою, приводить до створення внутрішніх умов творчості. Мова йде
також про творчу адаптацію до нового світу.

Роджерс висловлює глибоку стурбованість тим, що науки про поведінку
людини можуть бути використані для маніпулювання індивідами,
знеособлення їх. Але чи не знеособлює індивіда концепція Роджерса?
Поняття «бути самим собою», «творча адаптація» та інші їм подібні
застрягли в суб’єктивізмі, а сам автор потрапив у стихію відношень, які
так талановито змалював Г.Ібсен у своїй драмі «Пер Гюнп”. Суб’єктивізм
принципу «бути самим собою» там реалізовано у злочинних, антигуманних
діях героя, який нехтував гідністю інших людей.

Гуманістична психологія має починатися з того, що за суб’єктивністю
визнається право на більше самоствердження. Проте слід говорити й про
те, які об’єктивні надіндивідуальні якості мають бути властиві
індивідові, щоб він вступав з іншими людьми в гуманні й творчі стосунки.
Нормальний розвиток індивідуальності має спиратися на об’єктивні умови
життя, які вбирають і прагнення інших людей. При цьому слід скинути
маску, щоб стати самим собою.

Отже, терапія, центрована на клієнті, заганяє його у глухий кут. Адже
зростання індивіда полягає в тому, що він прагне вмістити в свою душу
весь світ, відчути його радості й страждання, вийти із «центрації на
самому собі». Психотерапія як така покликана долати суб’єктивізм
індивіда, щоб він визнав право іншого на існування за умови, що й інший
буде враховувати прагнення інших. Інакше людство стикається зі страшним
злом — центрацією індивіда (або держави як індивіда) на самому собі,
нехтуванням іншими, хоч би які цілі при цьому було виголошено.

Що може бути більш гуманним, як дати можливість людині стати і бути
самою собою! На перший критичний погляд — надто абстрактна вимога.
Подальше прискіпливе міркування приводить до необхідності відкинути
центрацію на самот собі, вийти до справжньої творчості, яка органічно
поєднує об’єктивність і суб’єктивність буття.

Найглибше в людині — індивідуальне, але воно включає в себе велику
об’єктивну базу — надіндивідуальне, всезагальне. І творчість, до теми
якої так щиро звертається Роджерс, є справжньою творчістю лише тоді,
коли в індивідуальному вираженні яскраво світить всезагальний зміст.
Справжня психотерапія не може бути центрована виключно на клієнті, а
самоцентрація має здійснюватися лише такою мірою, якою вона вміщує в
собі інтереси та прагнення людського роду в їхньому розумному значенні.

Гуманістична психологія як «третя сила» сама себе заперечує, вказуючи на
безвихідь самоцентрації, самоактуалізації та інших постійних принципів.
Саме психологічний канон, або канонічна психологія, відповідає вимозі
серйозного поєднання об’єктивності та суб’єктивності в людській душі, у
людських вчинках. Такою є головна тенденція психології на схилі XX
століття.

Література.

Абаньяно Н. Введение в экзистенциализм. Санкт-Петербург, 1998.

Абаньяно Н. Мудрость философии и проблемы нашей жизни. Санкт-Петербург,
1998.

Вебер М. Избранное. Образ общества. Москва, 1994.

Вгтдепъбанд В. О Сократе // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995. Т.1.

Гуссерль Э. Картезианские размышления. Москва, 1998.

Гуссерль Э. Философия как строгая наука. Новочеркасск, 1994.

Зиммель Г. Истина и личность // Лики культуры: Альманах. Москва, 1995.
Т. 1.

Ортега-и-Гассет X. Дегуманизация искусства. Москва. 1990.

Ортега-и-Гассет X. Избранные труды. Москва. 1997.

Риккерт Г. Введение в трансцендентальную философию. Киев, 1904.

Риккерт Г. Философия истории. Санкт-Петербург, 1908.

Риккерт Г. О системе ценностей//Логос. 1914. Вып.1. Т.1.

Самосознание европейской культуры XX века: Мыслители и писатели Запада о
месте культуры в современном обществе. Москва, 1991.

Похожие записи