Реферат на тему:

Психологія етнічних спільностей і груп. Від перших наукових розвідок до
сучасних напрямів досліджень

Етнічні спільності і групи відіграють важливу роль в становленні та
розвитку особистості, в історичному прогресі. Під етнічною групою
розуміємо стійку спільність людей, що склалася історично на певній
території і якій властиві відносно стабільні особливості мови,
усвідомлення єдності і відмінності від інших утворень (самосвідомість
етносу), відмінні від інших груп характеристики (спосіб життєдіяльності,
традиції, норми, правила і звички, побут, матеріальна і духовна
культура, метод господарсько-екологічної діяльності, внутрішня формальна
організація тощо). Вона формується і розвивається природно-історичним
шляхом і може існувати як реальна (компактна) сукупність людей, яка,
завдяки відносній цілісності, є самостійним суб’єктом історичного і
соціального процесу.

Йдучи від простого до складного, можна констатувати, що рід і плем’я –
це перші соціальні спільності людей, головна мета яких полягала в
задоволенні найважливіших потреб у харчуванні, одязі, захисті. В процесі
соціальної взаємодії, повсякденного спілкування формувалися спільні
уявлення про оточення, складалися звичаї, ритуали, традиції, вірування,
які згуртовували людей і водночас відтворювали специфіку їх об’єднання.
Все це надавало стійкості й міцності роду, племені й ставало основою у
формуванні колективної свідомості.

До поняття „рід” близька інша дефініція – „клан”, яка в сучасній
літературі трактується як група людей, котрі вважають себе спільниками в
певному виді діяльності. В окремих кланах поширені звичаї родового
устрою. Передусім такі, як кровна помста, кругова порука тощо.

На основі роду і племен історично будувалося особливе утворення, яке
дістало назву „народ”. Етнічна спільність, що сформувалась у процесі
взаємодії родів, племен, кланів, могла змінюватися, однак при цьому вона
мала свої звичаї, вірування, норми, цінності, спільну мову, постійну
територію, яку вперто захищала. На певних етапах розвитку тут формується
спільна самосвідомість.

До найбільш узагальнених понять належить поняття „етнос”, яке трактують
як стійку спільноту людей, що склалася історично, об’єднану спільним
ареалом проживання. Вона представлена племенем, народністю, нацією чи
групою націй і національностей, наділена загальними
культурно-психологічними і поведінковими рисами [1; 2; 9; 16].

В процесі історичного розвитку етноси можуть втратити єдність території,
однак зберігають мову, норми поведінки, звичаї, культуру. На вищій
стадії більшість етносів утворюють стійку соціально-економічну
цілісність – націю, тобто культурну, соціальну спільність, що історично
склалася, і володіє власною мовою, традиціями, нормами поведінки,
системою етнічних цінностей.

До понять „народ”, „нація” близьким є поняття „народність”, під яким
розуміють спільність людей, яка має свою мову і склалася історично,
територіально, економічно і культурно.

Існує ще одна спільність, яку називають „расою”. Це утворення є
продуктом біологічного розвитку. Це надвеликі групи людей, що склалися
історично, пов’язані спільним походженням, яке виражається у загальних
спадкових морфологічних і фізіологічних ознаках (колір шкіри, очей,
волосся, форма черепа тощо) [9].

У наш час існує окрема галузь науки, що виникла на перетині етнографії і
соціальної психології — етнопсихологія, котра описує і пояснює
особливості поведінки та її мотиви всередині спільності й між етносами,
що живуть століттями в одному історично усталеному просторі. Ця наука
вивчає етнічні особливості психіки людей, етнічні конфлікти і
стереотипи, етнічну специфіку соціалізації особистості [5; 11; 16].
Тривалий час у конкретних етнопсихологічних дослідженнях увага
приділялась переважно проблемі психології націй – попри те, що нації, як
форми етнічної спільності людей, склалися на відносно пізньому етапі
історичного розвитку — у період становлення капіталізму. Щоправда, вони
і в сучасних суспільствах є найпоширенішою формою етнічної спільності,
але крім них існують й інші етнічні спільності — народності, національні
групи тощо. Саме тому зводити предмет етнопсихології лише до вивчення
психології націй недоцільно.

Дослідження психології етнічних груп започаткував В. Вундт, який
інтерпретував поняття „народ” як певну етнічну спільність і запропонував
досліджувати їх психологію шляхом вивчення міфів, звичаїв, мови, що
складають її структуру. Вже в межах школи психології народів (В. Вундт,
М. Лацарус, Г. Штейнталь та інші) досліджувалися проблеми національного
характеру. Зокрема, стверджувалося, що головною силою історії є народ,
який виражає себе в мистецтві, релігії, мові, загалом – в характері.
Активно пропагувалося існування „надіндивідуальної душі”,
підпорядкованої „надіндивідуальній цілісності”, якою є народ.
Індивідуальний характер і є продуктом цієї цілісності. Це ланка в
духовному соціально-психологічному зв’язку цілого і частини.

Пізніше етнопсихологія, орієнтована на неофрейдизм, намагалася вивести
властивості національного характеру з так званої „базової” („модальної”)
особистості. В рамках культурантропології було вибудовано низку
концепцій національного характеру, в яких дослідники виходили з
наявності у різних етнічних груп специфічних національних характерів,
які, у свою чергу, проявляються в стійких психологічних рисах окремої
особистості і відтворюються в поведінці, зумовленій культурним
контекстом. Саме це дозволило вченим цього напряму будувати моделі так
званої середньої особистості тієї чи іншої етнічної групи, виокремлюючи
в кожній нації „базову особистість”. В ній поєднано спільні для її
представників національні риси особистості і риси національної культури.

Пріоритет у формуванні якостей національного характеру надавався
впливові культурних і соціальних інститутів, а також сім’ї у вихованні й
становленні особистості. Так, американський соціолог М. Мід виконала
низку досліджень у сфері етнографії дитинства, що дозволило їй виявити
важливі закономірності розвитку й виховання дітей, які залежать від
способу життя народів Океанії. Її досліди зосереджувалися на аналізі
способів соціалізації підростаючої особистості. Зокрема, вивчалися
сім’я, норми, нормативні приписи, прийняті в групі, культурні символи
[1; 9].

Загалом такий підхід вважався перспективним, та все ж він не знайшов
широкої підтримки, оскільки серед умов соціалізації вивчались переважно
культурні символи, тоді як соціально-економічні відносини лишилися поза
увагою дослідників.

В цілому, в зарубіжній етнопсихології нагромаджено солідний матеріал
стосовно особливостей психічного складу і поведінки людей, зумовлених їх
етнічною приналежністю. Вже ранніми дослідженнями було встановлено, що
коло ознак, які дають змогу відрізнити одну етнічну групу від іншої, тим
більше, чим менша етнічна спільність обирається предметом вивчення. Цей
матеріал піддавався опрацюванню особливо легко тоді, коли бралися
найменш розвинені та найбільш ізольовані племена. В результаті була
встановлена залежність етнічної психології від умов життя групи. Однак
умови в тій конкретній ситуації були досить специфічними. Тому
підтвердити одержані результати на великих сучасних націях неможливо,
оскільки вони формувались за інших соціально-історичних умов.

В сучасній етнопсихології у вивченні компонентів психології етнічних
груп часто фігурують такі поняття, як „національний характер”,
„національні почуття”, „національна самосвідомість”,
„національно-психологічні явища” [5; 7; 10; 12; 13; 14; 19; 20]. Ці
утворення в принципі є виявом суспільної психології людей, котрі
належать до етнічної групи. Аналізуються факти, закономірності й
механізми вияву типології, ціннісних орієнтацій і поведінки
представників тієї чи іншої етнічної спільності. Етнопсихологічна
специфіка певною мірою концентрується в історичному досвіді кожного
народу, а його засвоєння є змістом процесу етнічної соціалізації
індивіда. Особистість через найближче оточення, перш за все – через
сім’ю і школу в процесі свого розвитку і становлення прилучається до
особливостей національної культури. Етнопсихологія, досліджуючи, для
прикладу, зміст складових елементів культури міжнаціональних відносин,
робить висновки щодо шляхів підвищення формування довіри, згоди,
взаємодопомоги у стосунках представників конкретних етнічних
спільностей.

Згідно з традиціями, що склалися у вітчизняній соціальній психології
великих груп, психологія етнічних спільностей розрізняє два аспекти:
психічний склад як найстійкіше утворення (національний або етнічний
характер, традиції, звичаї); емоційну сферу (національні чи етнічні
почуття, потреби, інтереси) [1; 11; 16]. Структура елементів суспільної
психології етнічної групи описується як структура елементів психології
націй. Однією з найважливіших її ознак вважається спільність психічного
складу, яка проявляється в спільності культури, що фіксує стійкі
утворення психології великих груп.

Соціально-економічні та історичні умови й особливості життя кожного
народу визначають, в першу чергу, специфіку формування його психічного
складу. Прикладів цього немало.

Оскільки поняття „психічний склад нації” досить важко визначити, тому в
етнопсихології здійснюються спроби віднайти такі його еквіваленти, які
були б доступними для використання в емпіричних дослідженнях. Саме тому
як синоніми використовуються поняття „національний характер”,
„національна свідомість”, „ментальність” тощо. Щодо ментальності, то
структурно цей феномен охоплює [5; 6; 11; 12; 19]: наявність у людей
того чи іншого суспільства певного спільного розумового інструментарію,
психологічного оснащення, яке дає їм можливість по-своєму усвідомлювати
світ і самих себе; певний соціально-психологічний стан суб’єкта –
етносу, нації, народності, громадян, що втілив у собі (не „в пам’яті
народу”, а в його підсвідомості) результати тривалого й усталеного
впливу етнічних, природно-географічних і соціально-економічних умов
проживання суб’єкта менталітету; спосіб ставлення людини до внутрішнього
і зовнішнього світу, в основі якого лежать психічні процеси сприймання і
розуміння (інтерпретації); людський вимір історичних макромас, людська
активність, об’єктивована в культурних пам’ятках.

Майже в усіх цих визначеннях ознаки ментальності збігаються з
характеристиками, що входять до поняття „національний характер”.

Національний характер – це специфічне поєднання типових рис у конкретних
історичних і соціально-економічних умовах буття нації; уявлення народу
про самого себе, сукупність найбільш стійких, основних для певної
національної спільноти особливостей сприйняття оточуючого світу і форм
реакцій на цей світ.

В структурі національного характеру деякі вітчизняні дослідники
вирізняють такі елементи: національний темперамент (він буває або
„збудливий”, „несамовитий”, „шалений”, „палкий”, або навпаки –
„спокійний”, „врівноважений”, „уповільнений”); національні емоції (за
типом „національної запальності” чи „національної скепси”); національні
почуття (для прикладу – „національна гордість”, „національна зневага”
тощо); первинні національні забобони (міфологеми, які закріпилися в
емоційній сфері; вони стосуються ролі, призначення та історичної місії
нації чи народу, взаємин етнічної групи з націями-сусідами).

Елементи національного характеру є важливим способом стихійного,
безпосереднього відображення оточуючої дійсності в психіці членів
етнічної спільності. Вони підлягають впливу соціального і політичного
життя, проявляються у повсякденні переважно на буденному рівні в тісній
єдності з формами буденної національної свідомості. За певних умов,
пов’язаних з кризою звичайних форм соціальності, із загостренням
національних проблем і суперечностей, з появою відчуття „втрати звичного
порядку”, безпосередні прояви національного характеру можуть виходити на
перший план. Ніби вирвавшись на свободу з-під гніту соціальності, прояви
національного характеру безпосередньо детермінують кризову поведінку
великої маси людей. Вважається, що саме з вибуховими проявами
національного характеру пов’язується велика кількість швидкого
піднесення масових національно-визвольних рухів.

Аналіз конкретних досліджень дає можливість спостерігати значну схожість
опису рис національного характеру в окремих національних групах
(хоробрість, працьовитість, стриманість, запальність, педантизм тощо)
[5; 7; 9; 17; 19]. Поняття „національний характер” означає фіксацію
певних типових рис, які найчастіше проявляються тоді, коли йдеться не
про окремих людей, а про групи. Але, виявляючи типові риси національного
характеру, не слід вдаватися до їх абсолютизації, оскільки в реальних
суспільствах у будь-якій групі людей перетинаються національні та
соціальні характеристики.

Будь-яка риса національного характеру не може бути жорстко прив’язана
лише до конкретної нації – кожна з них, зрештою, є загальнолюдською
рисою. Тому коректніше говорити не стільки про різний набір рис, скільки
про міру вираження тієї чи іншої риси, про специфіку її прояву. Отже,
можна констатувати, що своєрідність національної психології того чи
іншого народу виражається не в якихось неповторних психологічних рисах,
а скоріше в їх неповторному поєднанні, прояві у певних звичаях,
історичних традиціях тощо [1; 5; 7; 10; 11; 12; 13; 14].

Поряд із вивченням звичаїв і традицій особливого значення надається
аналізові народного мистецтва, мови. Вивчення мови важливе ще й тому, що
передача рис національного характеру здійснюється в процесі соціалізації
значною мірою за її допомогою. В етнічних групах іноді фіксуються й такі
елементи психічного складу, як темперамент і здібності. Вивчення
проблеми темпераменту на рівні різних етнічних груп багато в чому
залежить від розроблення цієї проблеми в загальній психології. Вчені,
які вважають, що темперамент можна розглядати як вияв специфіки
психічного складу націй, переконані, що варто говорити лише про вивчення
специфічних поєднань переважаючих типів темпераменту, а не про жорстке
„прив’язування” певного типу темпераменту до певної етнічної групи.

Дослідження специфіки національного характеру ускладнюється багатьма
обставинами. Одна з них — феномен стереотипізації, властивий будь-якому
сприйманню соціальних явищ, що особливо проявляється під час вивчення
представників іншої етнічної групи.

Відомо, що виникнення етнічних стереотипів пов’язане з розвитком
етнічної самосвідомості, усвідомленням власної приналежності до певної
етнічної групи. Своєрідне „ми-почуття” фіксує усвідомлення особливостей
власної групи. Образ самих груп при цьому спрощується, складається під
впливом певних міжетнічних відносин, які формують особливе соціальне
настановлення на представника іншої групи. Певну роль тут відіграє і
минулий досвід спілкування з іншою етнічною групою: якщо ці відносини
раніше мали ворожий характер, то таке ж забарвлення буде перенесене на
кожного представника цієї групи, чим і задається негативне
настановлення. Побудований згідно з настановленням образ діє як етнічний
стереотип, що не обов’язково презентує іншу етнічну групу негативно, але
завжди задає суб’єктивне сприйняття представника іншої групи.

Доведено, що сам факт усвідомлення особливостей своєї етнічної групи не
містить у собі упереджень щодо інших груп. Проте так буває доти, доки
констатуються ці відмінності. Коли ж від такої констатації переходять до
оцінки іншої групи, тоді можливі перекручення її образу. І тоді виникає
психологічне явище етноцентризму. Воно полягає у схильності
представників групи сприймати всі життєві явища з позицій „своєї”
етнічної групи, яка розглядається як еталон. Отже, суть етноцентризму
зводиться до сукупності масових ірраціональних уявлень про власну
етнічну спільність як про центр, навколо якого групуються всі інші [1;
11]. Такі уявлення є психологічними утвореннями масової свідомості у
вигляді конкретизованих спрощень образів свого народу, щедро наділених
позитивними рисами, в кількості, яка набагато перевершує аналогічні риси
в уявленнях про інші народи. Оскільки етнічні стереотипи складаються
завжди в певному соціальному контексті, то коли вони набувають стійкої
форми упереджень, тобто стандартного і негативно забарвленого емоційного
характеру, то легко можуть бути використані як засоби розпалювання
національної ворожнечі.

Загалом національний характер — досить стійке і суперечливе психічне
утворення, в структурі якого часто поєднуються такі риси й особливості,
що можуть розглядатися і як позитивні, і як негативні. Наприклад, М.
Бердяєв звертав увагу на поляризацію російського характеру, в якому
уживаються протилежні риси: доброта і жорстокість, душевна делікатність
і брутальність, альтруїзм і егоїзм, велике волелюбство і деспотизм,
самоприниження і національна гордість та шовінізм [3]. Така поляризація
рис характеру притаманна не тільки росіянам, а й представникам інших
етносів.

Стосовно психічного складу українців, то спроби дати його аналіз як
етносу і як нації здійснювалися в працях Г. Ващенка, М. Костомарова, О.
Кульчицького, І. Мірчука, Д. Чижевського, М. Шлемкевича, Я. Яреми. Їх
спостереження та розвідки сучасних дослідників (А. Деркач, О. Донченко,
П. Гнатенко, В. Крисько, Л. Орбан-Лембрик, В. Павленко, М. Пірен, В.
Янів) дозволяють окреслити найбільш узагальнені риси українського
національного характеру.

Майже всі дослідники виокремлюють такі типові риси українського
національного характеру, як демократичність, волелюбство, емоційність,
що проявляються в музичності, наближенні до природи, культі жінки і
родини, релігійності, толерантності до інших народів, гостинності тощо.
Більшість дослідників вважає, що українцям властива така психологічна
риса, як інтровертивність. Ця особливість виявляється в певній
спрямованості людини на свій власний внутрішній світ, на проблеми, перш
за все, власного соціуму, в миролюбності, зосередженості на внутрішній
свободі.

М. Костомаров одним з перших зацікавився проблемою української
етнопсихології. Він, зокрема, наголошував, що національному характеру
українця не властивий деспотизм, що справжній українець шанує Бога.
Порівнюючи українця з росіянином, вчений стверджував, що для росіянина
важливіше „общинне”, а не особисте. Що ж стосується громади, то в
українців це „добровільне товариство людей”, тоді як російський „мир” –
це абстрактний вияв загальної волі, котра поглинає самість особи.

Підсумовуючи спостереження М. Костомарова, етнопсихолог В. Янів
зауважує, що в працях цього історика українському індивідуалізмові
протиставляється російський колективізм [20]. Якщо ж це перекласти на
мову етнопсихології, то в її термінології різниця між українцями і
росіянами корениться в протиставленні двох основних спрямувань: до
самовияву (в українців) та до підпорядкування (в росіян). Українець, на
думку В. Яніва, це інтровертивна людина з сильним відчуттям свого „Я” і
бажанням самовияву назовні, що свідчить про приналежність українського
народу до індивідуалістичного культурного циклу. Заглиблений у собі,
маючи відчуття власної гідності, українець протестує проти будь-яких
обмежень особистої свободи. В. Янів підкреслює, що українець не схильний
коритися волі іншого. Водночас він альтруїст, схильний подати допомогу
насамперед тому, хто „стоїть нижче”. При всій його неагресивності,
українцеві притаманний дух бунтарства проти несправедливості,
ушляхетнений ідеалом визвольної боротьби. Український інтровертизм не
замкнений у собі, „він радше є тільки спрямуванням на себе”. А велика
чуттєвість, на яку звертає увагу В. Янів, навіть при інтровертизмі
потребує контакту. До пошуку контакту спонукає, зокрема, бажання
самовияву, бо самовияв чогось вартий тільки тоді, коли він визнаний.
Отже, самовияв мусить мати спрямування на певний зовнішній об’єкт.
Тобто, українець шукає соціального резонансу, тому „в нього є потреба
вислову”, щоб якнайскоріше вплинути на соціального партнера. А це, у
свою чергу, сприяє рівночасному зверненню українця до кількох сфер.
Звідси – поєднання слова і музики, бажання естетичного вислову. Водночас
дослідник відзначає, що спрямована на себе людина має труднощі з
встановленням зовнішніх контактів, відтак вона переважно самотня. Одначе
самотня людина співчуває іншим, вона чуттєва і вразлива. Оскільки така
особа важко налаштовує контакти з іншими, то тоді вона шукає контакту з
найближчими людьми, насамперед – з родиною. Саме тому родинне почуття в
українця надзвичайно розвинене.

Багато дослідників відзначають таку характерологічну рису українців, як
індивідуалізм. В. Янів вважає, що саме цей компонент найміцніше пов’язує
нас з Європою [20]. Та індивідуалізм, неконтрольований розумом,
неопанований волею, керований надмірно почуваннями „мусить довести до
згубних наслідків”.

В окремих розвідках висловлюються міркування, що така риса українців є
небезпечною для розбудови державності, адже індивідуалізм може викликати
прояви непокори, що обумовлює заперечення будь-якої влади, веде до
анархізму.

Здатність до саморегуляції є ще однією важливою рисою характеру як
конкретної особистості, так і етнічної групи. Ця риса може розглядатися
як рівень самостійності, розвитку самосвідомості, самоконтролю,
відповідальності за своє життя.

Без конкретних емпіричних досліджень не можна достовірно стверджувати,
яка з цих рис домінує в українському національному характері.
Інтровертивність має виробляти критичне ставлення до себе, своїх дій,
уміння брати на себе відповідальність за вчинене.

Емоційність – ще одна домінуюча риса українського національного
характеру. Йдеться про підвищену чутливість української душі, її
вразливість, схильність ображатися і, відповідно, слабку вольову
регуляцію. В. Янів підкреслює, що „українська почуттєвість” проявляється
в невизнанні авторитетів: до визнання авторитету українець приходить
радше під впливом настрою, хвильового захоплення, ніж у результаті
холодного аналізу заслуг цілого життя людини. І звідси – часта пошана
авторитетів малого формату при нечастому пошануванні справді гідних
історичних авторитетів. Під впливом „почувань”, на думку В. Яніва,
відбувається вростання у спільноти. Українець – це людина „малих
гуртів”, малих спільнот (родина, громада). Стосовно належності до
великих груп, то тут розуміння їх призначення асоціюється в українців,
за твердженням дослідника, передусім з такою формою організованого
життя, як держава [20]. Бажання жити у власних спільнотах зумовило
розвиток державних форм, що виявлялося у прагненні зберегти свою
державу, в осудженні князів, які заради власних амбіцій розбивали
єдність земель і браталися з ворогами. Тим часом з історії відомо, що,
не маючи змоги домогтися державності, українці прагнули створити власну
форму життя в чужій державі („держава в державі”). Створювалися
братства, військові організації, власний уряд, військо, наукові,
студентські об’єднання.

Я. Ярема, ставлячи у центр українського духовного життя інтровертизм,
пов’язує його з почуттєвістю. На думку вченого, українська духовність за
своєю природою глибоко християнська, український дух ніколи не виявляв
потягу до насилля [20]. Підвищена чутливість до оточуючого, зокрема й до
взаємин з іншими людьми, інколи поєднується з певною амбіційністю
(„гоноровістю”), що може проявлятися у зовнішніх атрибутах, яким
надається більшого значення, ніж суті явищ. Дослідники вказують на
недостатню розвиненість соціальної волі в українців. Перевага
емоційності, споглядальності, мрійливості над волею в характері українця
часто призводила до того, що поставлені цілі не були досягнуті або
реалізовувалися не так, як задумувалося. А неадекватність вольової
регуляції відбивається в такій характерологічній рисі, як упертість, що
також підкреслюється в багатьох дослідженнях. Ця особливість поведінки
виявляється у прагненні діяти по-своєму, всупереч раціональним доказам.

Ці якості, до речі, не є специфічно українськими – вони притаманні й
іншим народам, хоч і можуть мати інші форми вияву. Важливо, що жодна з
рис характеру сама по собі не визначає його суті загалом, а відображає
лише певний спосіб реагування на обставини, форму переживання
навколишньої дійсності. Щодо власне України, то це велика,
багатонаціональна держава, на території якої можна виокремити не один, а
кілька відносно самостійних етнічних типів, зосереджених у конкретних
регіонах (Закарпаття, Галичина, Центральна, Південна Україна тощо).
Оскільки етнічний характер жителів кожного регіону складався під впливом
різних соціально-історичних, політичних, культурних, релігійних, мовних,
соціально-психологічних та інших умов, то говорити про завершення
формування цілісного українського національного характеру не доводиться
[5; 10; 13; 14].

Традиції і звичаї є стійкими соціально-психологічними регуляторами
поведінки індивідів і спільностей. Саме тому вони здійснюють активний
соціальний вплив у групах [12; 15].

Аналіз закономірностей змін, які відбуваються у великих соціальних
групах та у міжгруповій взаємодії, дозволяє стверджувати, що існування
специфічних регуляторів соціальної поведінки – традицій і звичаїв –
зумовлене наявністю суспільної практики, з якою пов’язана група.
Водночас еволюція цих регуляторів відбувається паралельно з еволюцією
суспільства, з процесом творення історично конкретних соціальних норм,
цінностей та інших змістових елементів суспільної психології.

Психологічний вплив елементів культури на всі сфери життя людей важко
оцінити. Наявність зв’язку між такими елементами культури, як традиції і
звичаї та психологією очевидна. Однак визнати цей зв’язок – це тільки
частина справи. Найголовніше – зрозуміти його характер, механізми й
закономірності, щоби ефективно застосовувати у психолого-педагогічній
практиці. Перспективність саме такого підходу зумовлена тим, що в
найближчому майбутньому, незважаючи на тенденції глобалізації, нас,
найімовірніше, очікує не змішування культур, а їх співіснування із
збереженням типових форм, способів життєдіяльності представників різних
народів і етносів.

Кожне суспільство має цілу систему традицій, скерованих на зміцнення
його стабільності. Під традиціями розуміємо елементи соціальної і
культурної спадщини (досвіду, поглядів, цінностей, ідей, звичаїв, норм
поведінки тощо), які передаються від покоління до покоління і
зберігаються в певних суспільствах і різних соціальних групах протягом
тривалого часу.

Класифікують традиції за різними ознаками. Виокремлюють національні,
етикетні, професійні та інші. Вони проявляються у всіх сферах: гігієна,
спілкування, національний ринок тощо. Традиції можуть бути як
соціально-позитивними, так і реакційними. Соціально-позитивні традиції
створюють умови для „здорового консерватизму”, стабільності суспільства
[15]. Вважається, що дефініція „традиція”, на відміну від терміна
„звичай”, більш універсальна і використовується у тих випадках, на які
не поширюється звичаєвість. Водночас звичай не здатен так швидко
змінюватися й збагачуватися, як традиція. А звідси передбачається поділ
традицій на статичні й динамічні. Для перших властива сталість
компонентів, тверда структура, відносна простота (переважно ці традиції
іменуються звичаями), а для других характерна змінність складу і
структури.

Традиції слід розглядати в соціокультурному та етнопсихологічному
контексті. Завдяки їм відбувається самоідентифікація особистості і
групи, дістають розв’язання питання: „Хто ми є насправді?”, „Чим ми як
група вирізняємося зпоміж інших груп, а чим на них схожі?”, „Що являє
собою та земля, той край, де ми живемо?”. У готовому вигляді відповідей
на ці запитання немає.

Традиція ніколи не може апелювати до вірогідності історичного факту,
позаяк цей факт для неї – лише джерело самоідентифікації. І залежно від
того, як відбувається самоідентифікація, конституюється і традиція. Саме
тому для „ліберала” історія обгрунтовує одну традицію, для
„консерватора” – іншу, а для „комуніста” – третю. Традиція покликана
збагачувати емоційно-психологічним переживанням такі поняття, як „отчий
дім”, „наша країна”, „наше суспільство”, „наше сьогодення і майбутнє”
тощо [4].

Забезпечують функціонування традицій (так само, як і звичаїв)
психологічні механізми зараження, навіювання, наслідування. Стосовно
зараження, то воно віддавна досліджувалося як особливий спосіб впливу,
що об’єднує великі маси людей у зв’язку з появою таких явищ, як масовий
психоз, масовий екстаз тощо. Феномен зараження має численні прояви
масових душевних станів під час ритуальних танців, панічних ситуацій,
спортивного азарту тощо. При цьому індивід несвідомо, у стані певного
емоційного збудження засвоює взірці масової поведінки. Щодо навіювання,
то воно є цілеспрямованим впливом однієї людини на іншу, а чи на групу
людей. Ефективність навіювання залежить від багатьох
соціально-психологічних чинників: авторитету сугестора, довіри до
джерела інформації тощо. За умов масової поведінки також діє механізм
наслідування. Тут здійснюється відтворення індивідом рис і взірців
поведінки, що демонструються.

Загалом зазначені способи впливу постійно наштовхуються на певний
ступінь критичності особистостей, які складають великі групи людей.
Тобто, дію психологічних механізмів зараження, навіювання і наслідування
варто розглядати як процес із зворотним рухом – від людини до способу
впливу.

Традиція, безперечно, є одним з найефективніших механізмів, що
протидіють руйнівному впливу відцентрових суспільних дій. Саме тому
нині, в період соціальних трансформацій, що зачіпають усі сфери
громадського життя, інтерес до цього механізму зростає. Традиція як
символічна структура спроможна запропонувати засоби подолання кризової
ситуації, визначає не лише всю культуру загалом, а й окремі її царини.
Найяскравіше це виявляється у царині політичної, моральної, соціальної,
психологічної, національної культури, коли становлення національної
держави, соціальних, соціально-психологічних і моральних цінностей
ініціює справжній дослідницький бум у сфері пошуку достеменної
національної ідентичності.

Ставлення до традиції в історії соціальної і психологічної думки
постійно змінювалося. Європейська історія засвідчує критику традиції як
критику ірраціонального – забобонів, авторитету, марновірства – заради
утвердження цінностей розуму і свободи. В. Бурлачук вважає, що соціальні
зміни за доби Просвітництва були підготовлені саме такою критикою, що
здійснювалася у формі боротьби двох систем цінностей: традиціоналізму й
просвітництва [4]. Традиція покликана балансувати на зламі історичного й
неісторичного. Відтак утворюється система відчування, що стимулює різні
форми діяльності [24]. З традиції людина набирає рішучості продовжувати
життєву боротьбу, вона підігріває надію, що бажане ще настане.

Г. Лебон в книзі „Психологія народів і мас” стверджував, що традиції є
вираженням синтезу душі раси, вони мають соціальне значення [8]. Натовп,
на його думку, є найстійкішим охоронцем традиційних ідей. У традиціях
виражаються ідеї, потреби і відчуття минулого народу. Без них не може
бути ні національної душі, ні цивілізації. Саме тому одним з головних
занять людини, за Г. Лебоном, відтоді, як вона існує, було створення
мережі традицій і руйнація їх після того, як дія традиції вичерпувалась.
Тобто, з одного боку, без традицій не може бути цивілізації, а з іншого
– без руйнації традицій не може бути прогресу. Трудність в тому, щоб
віднайти рівновагу між сталістю (постійністю) і мінливістю. Отже, на
думку дослідника, якщо якийсь народ дозволить міцно вкоренитися звичкам
протягом кількох поколінь, то він вже не зможе змінитися, не зможе
вдосконалюватися. І революції тут нічим не можуть зарадити, оскільки
уламки розірваного ланцюга або знову з’єднаються і минуле повернеться,
або ці шматки залишаться розсіяними, і тоді за анархією настане занепад.
Отже, робить висновок психолог, ідеал кожного народу полягає у
збереженні традицій і в поступовій, але неминучій їх зміні. Хоча такого
ідеалу важко досягти: тільки стародавні римляни та сучасні англійці
змогли реалізувати цей ідеал.

Г. Лебон підкреслював, що люди особливо керуються традиціями тоді, коли
перебувають у натовпі [8]. Саме натовп дуже стійко чинить супротив зміні
традицій. І сьогодні не втрачають актуальності міркування Г. Лебона про
те, що найсильніші збурення часто легко змінюють лише одні назви,
зовнішні форми, викликають лише заміну слів. У цьому дослідник вбачав
консервативний дух натовпу, маючи на увазі зруйновані церкви наприкінці
позаминулого століття, вигнання священників, переслідування за віру.

Звичайно, можна було б думати, що релігійні ідеї втратили свою владу,
однак минув певний час, і витіснені колись традиції повернулися. Г.
Лебон робить висновок, що ідоли й тирани можуть бути миттєво знищені,
можна зруйнувати їхні храми, однак істинних, невидимих володарів
(традицій), що панують у нашій душі, швидко позбутися неможливо, вони
піддаються лише повільному впливу віків.

Дотримуючись традицій тієї чи іншої соціальної спільності, люди
виражають свою солідарність з нею. За це вони одержують від групи
схвалення і підтримку як джерело позитивно забарвленого емоційного
стану. Йдеться, передусім, про почуття захищеності, солідарності,
підтримки, душевного комфорту тощо. Саме в душевному комфорті вбачається
найбільша психологічна сила традиції. Водночас моральне засудження,
несхвалення, остракізм завдають людям неприємностей, втрату почуття
„ми”. Яскравий приклад збереження і дотримання традицій – Англія.
Інститут „короля” — це не що інше, як традиція.

В українській культурі традиції взаємостосунків складалися внаслідок
наслідування предків (батьків) і авторитетних сучасників. Звичайно, на
українську традицію впливали й інші чинники, пов’язані, наприклад, з
періодом розкладу феодально-кріпацької системи і розвитку капіталізму чи
з умовами утвердження національної суверенності. Геополітичне становище
України також формувало соціально-психологічну культуру і своєрідний тип
людини пограниччя. О. Кульчицький щодо цього зазначає, що розташування
нашої країни на перетині історичних шляхів дуже довго психологічно
впливало на життєву ситуацію української людини, яку сучасна
екзистенціональна філософія влучно назвала „межовою”. За О. Кульчицьким,
така ситуація формувала дві основні життєві установки: vita heroika і
vita minima, де перша пов’язана з лицарством, максимальною напругою всіх
сил, а друга полягала в тому, щоб у своєрідному
„соціально-анабіотичному” стані перечекати чергові незгоди і зберегти
себе, що проявилося в індивідуальній зосередженості, в обмеженості
зовнішньої життєвої активності, що характеризується інтровертивністю
[15; 20].

Важливо підкреслити, що традиція відбирає факти історії, здатні стати
колективними символами, сприяти інтеграції групи. Для того, щоб оживити
традицію, зробити її відчутною для громадського життя, відтворити
гостроту колективних емоцій і колективних почуттів, суспільство має
певні соціальні механізми. Йдеться, передусім, про ритуали і свята. Під
ритуалом прийнято розуміти: вид обряду, форму символічної поведінки, що
склалася історично, упорядковану систему дій; сукупність обрядів, що
супроводжують релігійну відправу і становлять її зовнішнє оформлення;
вироблений звичаєм або запроваджений порядок здійснення чогось;
церемонія, церемоніал. Ритуал виражає певні соціальні й культурні
взаємовідносини, цінності. Він відіграє важливу роль в історії
суспільства як традиційно вироблений метод соціального виховання. В
сучасному суспільстві зберігається переважно в галузі церемоніальних
форм офіційної поведінки та побутових відносин (етикет, дипломатичний
протокол тощо).

Ритуал вважають концентрованим символічним виявом соціальних процесів. В
науковій літературі розрізняють такі його функції:

1) фокусування. Полягає в тому, що відбувається систематизація розмаїття
наявних в суспільстві уявлень, вони виявляють внутрішню єдність. Громада
починає жити за єдиним ритмом, переживати одні й ті ж емоції
(захоплення, єднання тощо). При цьому здійснення ритуалу передбачає
конкретне місце і час, породжуючи певні очікування;

2) мнемоніки. Полягає у фіксуванні уваги. Ритуал відновлює пам’ять,
пов’язуючи сьогодення й минуле;

3) контролювання досвіду. Ритуали створюють і перетворюють досвід.
Завдяки цьому людям відкривається їхнє соціальне „Я”. Контролювання
досвіду полягає у виключенні з нього негожих, неприємних елементів. У
міжособистісній і міжгруповій взаємодії ритуали використовуються, перш
за все, для проведення зборів, ділового листування, обговорення планів,
підбиття підсумків тощо.

Відчутною, живою традицію робить свято. Воно відтворює і підсилює
почуття колективної ідентичності, пропонує набір значущих символів. Його
можна вважати втіленням єдності минулих і нинішніх генерацій. Свято має
наочно продемонструвати значення і цінність певних символів для
спільностей, певних соціальних інститутів для життя суспільства.

Однією із стійких форм нормативної регуляції, що грунтується на минулому
досвіді етносу, є звичаї. У широкому розумінні звичаї трактують як уклад
суспільного життя нації, народу, його культуру, побут; це
загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують в суспільному
житті народу, соціальної групи. Вузьке трактування цього поняття
передбачає розгляд звичаю як традиційного порядку відзначення певних
подій, свят, пов’язаного з використанням відповідних атрибутів,
предметів; це усталений, звичний, стереотипний спосіб, манера дії,
поведінки.

Звичаї є і нормою поведінки, і формою соціального контролю. Кожна нація,
кожен народ, навіть окремі соціальні групи мають свої звичаї, що
складалися протягом століть. Вони впливають на світовідчуття,
світосприймання, на духовну культуру народу. А це, у свою чергу, впливає
на становлення народної творчості, нерозривно пов’язаної із звичаями.
Для прикладу, народні українські звичаї охоплюють усі сфери родинного і
суспільного життя. Це ті прикмети, за якими розпізнається народ не
тільки як сучасна даність, але і як історична цілісність. Звичаї, як і
мова, є найміцнішими елементами, які об’єднують окремих людей в єдине
ціле, в народ.

Еволюція традицій може відбуватися у двох напрямах: шляхом подолання
старого, віджитого і становлення нового, прогресивного. Виникнення нових
традицій не передбачає повного руйнування старих, позаяк можливі
збагачення останніх, їх розвиток за змістом, формою, способом впливу.
Життєва практика засвідчує, що недостатнє знання національних традицій і
звичаїв, особливостей їх психологічного впливу на індивідуальну і масову
поведінку нерідко призводить до серйозних ускладнень у взаємодії і
спілкуванні як усередині однієї спільності, так і з іншими соціальними
групами і етносами.

Загалом, етнічні групи відрізняються як рівнем розвитку, соціальними
характеристиками, оцінками, становищем у системі національно-етнічних
утворень, так і культурною цілісністю. Кожен ступінь розвитку етнічних
груп і спільностей – це вищий щабель розвитку культури. Сучасні напрями
у сфері психології груп та їх культури представлені, передусім,
крос-культурною психологією, психологічною антропологією, культурною та
етнокультурною психологією.

Крос-культурна психологія є одним з найвпливовіших напрямів у сучасній
психології. Її представники бачать своє завдання в тому, щоб на основі
співставлення результатів дослідження представників різних культур
виявити універсальні психологічні закономірності й часткові, специфічні
для окремої конкретної культури (етнічної групи) особливості мислення і
поведінки людей. Це надзвичайно трудомістке завдання, адже потрібно
виробити єдині (по можливості культуронезалежні) інструменти і методики
крос-культурного психологічного дослідження, які можна застосовувати в
дуже різних культурах і спільностях. Передбачається за допомогою єдиних
інструментів і методик провести багато подібних досліджень серед
представників різних народів, етнічних груп, порівняти результати цих
досліджень і виявити подібності та різницю між ними. Результатом такої
роботи має стати, на думку крос-культурних психологів, не створення
„цікавих” крос-культурних моделей поведінки, котрі існують поряд з
іншими моделями в межах традиційної психології і які можна застосувати
до представників культур і етнічних груп, що докорінно відрізняються.
Головна мета – створення справді універсальних моделей психологічних
процесів і поведінки людини, які були би придатними для всіх людей,
незалежно від їх походження. Йдеться про вироблення справді
універсальної психології, яка спиратиметься на широкий спектр
соціокультурного розмаїття. Водночас сучасні тенденції глобалізації, які
обумовлюють навальне зростання контактів між представниками різних
культур і етнічних груп, можуть внести певні корективи в соціокультурну
проблематику: в цій ситуації крос-культурні дослідження, які покликані
сприяти міжкультурній взаємодії, можуть опинитися за бортом, бо
зосереджуються на порівнянні специфічних культурних реалій, тоді як
специфіка останніх у міжетнічних контактах нівелюється. Однак сьогодні
превалює думка, що найближчим часом нас очікує не „змішування культур”,
а співіснування етнічних груп при збереженні їх різноманітності.

У зв’язку з цим актуальними є твердження крос-культурних психологів щодо
радикальних змін характеру і проблематики крос-культурних досліджень
соціального впливу в етнічних групах. При цьому звертається увага на те,
що більша частина досліджень і теорій донедавна спиралася на
індивідуалістичні норми Європи і Америки. Звідси отримані дані зазвичай
інтерпретувалися відповідно до цих норм, а інші точки зору до уваги не
бралися. Результати крос-культурних досліджень, присвячених процесам
управління в Японії, наприклад, показують, що конструкти, які вважалися
в США діаметрально протилежними, можуть співіснувати в японській
компанії. Це сприяло виробленню ширших теоретичних підходів і моделей,
які дозволяють пояснити, як перемінні, що вважаються непоєнуваними в
одному культурному контексті, виявляються взаємопов’язаними в іншому. У
крос-культурному аспекті вивчалась низка процесів соціального впливу,
зокрема: груповий вплив з акцентом на проблемах соціального ледарства і
конформізму; ієрархічний вплив (особливо – проблеми управління);
проблеми ведення переговорів в міжкультурному аспекті; перегляд
загальних поглядів на ці групи. Так, П. Сміт, посилаючись на досвід
Японії, стверджує, що японські організації є одночасно демократичішими й
автократичнішими, ніж більшість західних організацій [18]. З одного
боку, японські службовці мають широкі можливості впливу знизу вгору, а з
іншого – вони організовані в структуру, в якій старшість і статус мають
певне значення. Тобто, поняття, які західні дослідники вважали
діаметрально протилежними, в альтернативному культурному контексті
виявляються нерозривно пов’язаними.

Уявлення про індивіда як про окрему сутність і як про особистість із
стійкою належністю до певної групи змінює розуміння природи соціального
впливу в етнічних групах. Отже, якщо вивчається соціальний вплив з
позицій індивідуалістичного підходу, то, вірогідно, результативність
його оцінюватиметься винятково за вигодою, яку дістає особистість
(суб’єкт впливу), а не з точки зору користі для ширшої соціальної
системи (наприклад, етнічної групи), в межах якої особистість діє. В
результаті ефективний соціальний вплив розглядатиметься, скоріше за все,
як похідна індивідуальних якостей певної особи (риси характеру,
навички), а не похідна її місця чи ролі в певній соціальній спільності.

В багатьох попередніх дослідженнях соціальні психологи часто розуміли
групу як сукупність індивідів, проста присутність котрих сприяє
інтенсифікації або зниженню інтенсивності того чи іншого соціального
процесу. Вивчалися різні соціальні процеси, які відбувалися в результаті
такої взаємодії: соціальна фасилітація, розподіл відповідальності,
групова поляризація, соціальне ледарство. Так, перевірка теорії про
соціальне ледарство (процес, при якому чим більшою стає група, тим
слабкіша внутрішня потреба окремого індивіда вносити свій вклад у
виконання завдання, що постає перед групою) в США та в країнах
тихоокеанського басейну, засвідчила, що члени великих груп докладали
менше зусиль для виконання завдання (членів групи просили плескати в
долоні чи голосно кричати). Крос-культурні дослідження останніх років в
США та азійських країнах тихоокеанського басейну показали, що з
ускладненням завдання виявляються культурні відмінності: при постановці
складніших завдань соціальне ледарство знижувалося повсюди. В п’яти
випадках в країнах Азії результат був діаметрально протилежним: із
збільшенням розміру групи її члени докладали більше, а не менше зусиль.
Також було виявлено (у дослідженні брали участь американські і китайські
менеджери), що в індивідуалістів ефект соціального ледарства виражений
при роботі в групі безвідносно до її складу, а колективісти працювали
більш напружено в групі, яка складалася із знайомих їм людей [17].

Стосовно конформізму, то розвідки крос-культурних психологів показали,
що виявлений його рівень вищий за межами США. Враховуючи культурну
характеристику домінуючих ціннісних орієнтацій, дослідники дійшли
висновку, що найвищий рівень конформізму спостерігається у народів, які
мають найвищі показники колективізму. Зокрема, конформізм найбільш
виражений у народів з високими показниками консерватизму і низькими
показниками інтелектуальної та афективної (емоційної) автономії.

Тут варто зробити кілька пояснень: по-перше, конформізм є негативним
явищем з точки зору індивідуалістської культури (поступка тискові з боку
оточуючих сприймається як відмова від власної індивідуальності);
по-друге, йдучи на поступки оточуючим, представник колективістської
культури розцінює свій вчинок не як конформізм, а як тактовне і чуйне
ставлення до членів групи.

Заслуговують на увагу результати досліджень крос-культурних психологів
щодо ведення переговорів (було представлено порівняльний аналіз даних з
десяти країн; у ході дослідження імітувався процес, при якому менеджери
виконували роль покупців чи продавців) [17]. Отримані дані свідчать, що
учасники переговорів, які репрезентували індивідуалістичні культури,
мали нижчі показники використання підходу, зорієнтованого на розв’язання
проблем, і, використовуючи його, отримували вищий прибуток. При цьому
виконувана роль виявлялась значущою для успішної діяльності. І перевага
покупця над продавцем була тим більш вираженою, чим вищі показники мала
його культура з колективізму і дистанції стосовно влади. Загалом
соціальний контекст у цьому випадку, так само, як і в усіх попередніх
(при вивченні соціального ледарства, конформізму тощо), суттєво впливав
на виконання певних функцій в колективістських культурах, а в
індивідуалістських – важливу роль мав дух індивідуального суперництва.

До загальних результатів, які отримали крос-культурні психологи, можна
віднести такі:

· вплив з боку групи, ієрархічний вплив і поведінка в ході переговорів
носять, певною мірою, універсальний характер, однак відрізняються в
конкретних проявах (їх можна прогнозувати, враховуючи домінуючі ціннісні
орієнтації певної культури);

· доволі слабкою ланкою цієї галузі досліджень лишається нехтування
процесами соціального впливу, які мають місце при взаємодії
представників різних культурних груп, тоді як глобалізація призводить до
зростання кількості контактів між представниками різних культур –
передусім у сфері освіти, бізнесу, дозвілля, суспільних відносин;

· оскільки (за даними досліджень іммігрантів і тимчасових переселенців)
найближчим часом змішування культур не передбачається, то існує нагальна
потреба осмислити те, що відбувається під час соціального впливу в
умовах крос-культурної специфіки, аніж в межах потрібних, та все ж
попередніх порівняннях між вибірками, які представляють культуру А і
культуру Б.

Систематизація й узагальнення результатів досліджень свідчать, що
крос-культурна психологія вивчає риси подібності і відмінності в
психологічному функціонуванні в різних культурах і етнічних групах,
оцінку змін в такому функціонуванні. Як дисципліна і як метод наукових
розвідок, вона перебуває в процесі розвитку. Ключовими моментами у
подальшому її становленні повинні, на думку крос-культурних психологів
(Д. Мацумото та інших), стати такі [17]:

· краще розуміти культуру (вдосконалення розуміння ролі культури як
чинника, що стримує чи стимулює поведінку; необхідність всебічного
вивчення культурного впливу, починаючи від культури як визначального
чинника формування поведінки і до культури як результату поведінки,
вивчення співвідношення контексту і культури);

· інтегрувати кардинально різні на перший погляд підходи до теорії й
методики, беручи до уваги культуру (йдеться про підходи, властиві для
крос-культурної психології, етнокультурної психології і психологічної
антропології, які потрібні для інтеграції в рамках єдиної програми дій);

· прийняти холістичний підхід до розуміння психологічних процесів та їх
дослідження (йдеться про цілісний підхід до розуміння психології і
поведінки людини з метою з’ясування зв’язків між різними теоретичними
поглядами на одні й ті ж процеси і в майбутньому об’єднати їх в одне
ціле);

· інтегрувати крос-дисциплінарні перемінні (у числі таких перемінних
вплив оточуючого середовища, політичних структур, погоди, клімату,
географічних чинників тощо);

· інтегрувати теоретичні погляди, що лежать за межами панівного напряму
в психології (крім американських психологічних теорій, пори їх великий
вплив, існує багато інших підходів, які донині ігноруються або лишаються
невідомими, оскільки мають етнокультурний характер та існують в межах
конкретних культур або не оприлюдненні англійською мовою;

· інтегрувати методи, які докорінно відрізняються (для створення
універсальної теорії психології в майбутньому, одержання якісно іншого
знання дослідження має використовувати методи, котрі фундаментально
відрізняються одне від одного).

Психологічна антропологія, прибічники якої визначають її як
антропологічні дослідження з використанням психологічних понять і
методів; як дослідження взаємозв’язку між особистістю і соціальним
оточенням, також стала активно звертатися до новітніх ідей соціальної
психології, розглядаючи соціокультурне життя з точки зору
соціально-психологічних механізмів і явищ. Вважається, що антропологія,
яка бере до уваги особистість та її оточення, має використовувати ідеї
суміжних дисциплін. Психологічна антропологія – це доказ того, що
антропологія, яка вивчає людство, враховуючи походження людського роду і
його варіації, і соціальна психологія необхідні одна одній передусім з
методологічної точки зору, позаяк сприяють наведенню методологічних і
концептуальних мостів між цими дисциплінами.

Представники культурної психології визначають її як галузь, що прагне
зрозуміти особистість в історичному й соціокультурному контексті. Її
фундаментальним твердженням є те, що культура і поведінка особистості –
це нерозривні складові єдиного феномена. Культурна психологія вважає, що
людина є активним творцем свого розвитку, однак, поставлена в певні
умови, повністю не володіє своїм вибором. Відтак психічні процеси в
голові індивіда зображаються як культурно зумовлені і варіюють у заданих
культурою умовах діяльності.

Етнокультурна психологія вивчає особистість в конкретному культурному
контексті. Прихильники цього напряму вважають за необхідне описувати
поведінку людей мовою локальної, регіональної культури – так, як її
розуміють носії даної культури в межах їх унікального культурного
простору. Оскільки йдеться про те, що реальне етнокультурне психологічне
знання має місцеве походження і не може бути відокремлене від цілісності
світоглядних, релігійних, художніх компонентів регіональної чи етнічної
культури, то, з цієї точки зору, воно належить місцевому населенню і
його не можна привнести з якогось іншого регіону. По суті йдеться про
створення великої кількості окремих етнокультурних психологій, а
можливість побудови універсальної психології хоч і не заперечується,
однак розглядається як окрема перспектива, вивчення якої передбачається
в межах етнокультурних досліджень. Проти такої постановки питання є
чимало заперечень, адже виключається можливість узагальнення даних,
отриманих емпіричним шляхом.

В цілому, межі, які розділяють крос-культурну, культурну, етнокультурну
психологію і психологічну антропологію, дуже хиткі. Водночас співпраця у
цій сфері збагачує психологію й педагогіку розумінням культурного
контексту етнічних груп і націй, зокрема, того, як культура впливає на
поведінку людей і спільностей, на успішність життя, праці, спілкування
за рубежем, на адаптаційні процеси в іноетнічному середовищі, успішне
розв’язання організаційних і комунікативних проблем в інших спільностях.

Література:

1. Андреева Г. М. Социальная психология. – М., 2001.

2. Арутюнов С. А. Этносы и культуры. Проблемы взаимодействия. – М.,
1988.

3. Бердяев Н. А. Судьба России. Опыты по психологии войны и
национальности. – М., 1990.

4. Бурлачук В. Традиція, ритуал, свято як система соціального
відчування. // Соціологія: теорія, методи, маркетинг. – 2002. — № 2. –
С. 147 – 159.

5. Етнопсихологія: навчально-методичний посібник. / За ред. Л. Е. Орбан
та ін. – Івано-Франківськ, 1994.

6. Колмаков В. Ю. Семантика менталитета. // Современная психология.
Хрестоматия. / Под общ. ред. А. Е. Тараса. – Мн., 2003. – С. 240 — 256.

7. Крысько В. Г., Деркач А. А. Этнопсихология. Теория и методология:
Учебное пособие. – Ч. 1. – М., 1992.

8. Лебон Г. Психология народов и масс. – СПб., 1995.

9. Ольшанский Д. В. Психология больших групп в политике. Большие
национально-этнические группы. // Современная психология. Хрестоматия. /
Под общ. ред. А. Е. Тараса. – Мн., 2003. – С. 267 — 310.

10. Орбан Л. Е. Виховний потенціал етнічної психології. // Збірник
наукових праць: філософія, соціологія, психологія. – Івано-Франківськ,
1996. – Вип. 1. – Ч. 2. – С. 3 — 16.

11. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Посібник. – К., 2003.

12. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Підручник: У 2 кн. Кн. 1:
Соціальна психологія особистості і спілкування. – К., 2004.

13. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціалізація особистості в контексті
етнокультурної парадигми. // Етнос і культура. – Івано-Франківськ: Плай,
2003. — № 1. – С. 85 — 90.

14. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціокультурні та етнопсихологічні особливості
спілкування. // Збірник наукових праць: філософія, соціологія,
психологія. – Івано-Франківськ: Плай, 2003. – Вип. 8. – Ч. 1. – С. 3 —
19.

15. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія великих стихійних груп і
масових явищ: Навчально-методичний посібник. – Івано-Франківськ, 2005.

16. Пірен М. І. Основи етнопсихології. – К., 1998.

17. Психология и культура. / Под ред. Д. Мацумото. – СПб., 2003.

18. Смит П. Б. Кросс-культурные исследования социального воздействия. //
Психология и культура. – СПб., 2003. – С. 575 — 597.

19. Юрій М. Т. Етногенез та менталітет українського народу. – К., 1997.

20. Янів В. Нариси до історії української етнопсихології. – Мюнхен,
1993.

Похожие записи