Реферат на тему:

Психологія чуттєвого пізнання

Людське пізнання поділяється на два рівні — чуттєве і раціональне. До
першого рівня відноситься пізнання за допомогою органів чуття. У
результаті чуттєвого пізнання в людини складається образ, картина
навколишнього світу — світ у його безпосередній даності і різноманітті.
У психології почуттєве пізнання суб’єкта представлене, у першу чергу, у
процесах сприйняття і його приватній формі — відчуттях.

У відчуттях відображаються лише окремі властивості предметів, наприклад
їх запах, колір, твердість тощо, тоді як у сприйманні всі ці властивості
відображаються у їх сукупності і взаємозв’язку.

    Сприйманням називається відображення в свідомості людини предметів і
явищ дійсності при їх безпосередньому впливі на органи чуття.

    Результатом сприймання є цілісний образ об’єкту. Наприклад, взявши в
руки нову книгу, ми одночасно відображаємо колір її сторінок, вагу,
запах типографської краски тощо. Всі ці зорові, тактильні, нюхові та
інші відчуття, поєднуючись, дають образ книги.

Проте дослідження показують, що сприймання не зводиться до простої
сумації відчуттів, а складає якісно нову ступінь чуттєвого пізнання
дійсності. Воно доповнюється і опосередковується наявними в особистості
знаннями, її минулим досвідом. Отже, сприймання є надзвичайно складним
психічним процесом. Тому не дивно, що цілий ряд питань, пов’язаних з
його протіканням, не зважаючи на значні зусилля з боку багатьох вчених,
не розв’язані і досі.

Як же відбувається людське сприймання ?

Пошуки відповіді на це питання можна побачити уже в роботах
старогрецьких вчених Епікура, Демокріта, Аристотеля, Евкліда та ін.

Зір здійснюється з допомогою променів, що виходять з очей і ніби
ощупують предмети, подібно до того як сліпий пізнає форму предметів
шляхом ощупування їх рукою чи палицею» (Евклід).

На жаль ця правильна думка про активність сприймаючого рецептора в епоху
Відродження була замінена хибною, за якою образ виникав у результаті
впливу зовнішніх агентів на пасивно сприймаючі органи чуття.

Психофізіологія Х1Х ст. виходила з ілюзії, що дослідження сприймання
повинно базуватися на вивченні будови периферичних рецепторних апаратів
і фізіологічних принципів їх роботи. Стосовно до зору це значить, що
вивчення проекції образу предмета на сітківці може пояснити сприймання
видимого світу.

    Гештальтисти, зрозумівши недостатність такого підходу до пояснення
сприймання, висунули свою концепцію центральних механізмів формування
перцептивного образу ( Келлер). Вони перенесли сприймання із сіткового
на мозковий рівень, зберігши при цьому пороки старої психофізіології.
Розглядаючи процеси формування образу сприймання як пряме відображення
фізіологічних процесів структуроутворення, що ніби проходять у нервовій
системі, вони прийшли до хибного розв’язання проблем сприймання.

    Критичний аналіз цих поглядів зробили в своїх роботах вітчизняні
психологи С.Л. Рубін штейн, О.М. Леонтьєв, П.Я. Гальперін та ін. На його
основі був розроблений принципово новий підхід до вивчення проблеми
сприймання. Виходячи із сєченівського розуміння рефлекторної природи
сенсорних процесів, вони почали розглядати сприймання як своєрідну дію,
спрямовану на обстеження об’єкту сприймання і на створення його копії,
його подібності.

    Різностороннє вивчення сприймання показало, що як і всякий процес
пізнання, воно залежить від особливостей суб’єкта : його досвіду, знань,
потреб, інтересів, установок, спрямованості. Як і відчуття, воно є
суб’єктивним образом об’єктивної дійсності. Критерієм їх істинності є
практична діяльність людини.

Сприймає дійсність не ізольоване вухо чи око, а конкретна жива людина.
Тому в сприйманні виявляється її ставлення до об’єкту, її бажання,
інтереси, почуття тощо.

Залежність сприймання від змісту психічного життя людини, від
особливостей її особистості називають аперцепцією.

Вона відіграє важливе значення в житті і діяльності людини. Людському
сприйманню вона надає активний характер. Наприклад, ставлення студентів
до сприймання психологічних знань різне до і після проходження
педагогічної практики в школі.

    Сприймання характеризується рядом особливостей, найбільш важливими з
яких є: предметність, цілісність, структурність, константність і
осмисленість. Дамо короткий опис кожної з них.

Предметність сприймання виявляється в тому, що властивості предмету
відображаються в образі не ізольовано, а як належні предмету тобто в
акті об’єктивації. Ця властивість є не природженою, а набутою
особливістю людини. В її формуванні провідну роль відіграють рух і
дотик. Без участі руху наші сприймання втрачають властивість
предметності.

Другою особливістю сприймання є цілісність. На відміну від відчуття, яке
є моно модальним, сприймання є полі модальним. воно формується на основі
сумісної діяльності ряду аналізаторів, об’єднаних у функціональну
систему. Цілісний образ виникає на основі узагальнення знань про окремі
властивості предмету, що одержується у вигляді окремих відчуттів.

З цілісністю перцептивного образу тісно пов’язана його структурність,
яка полягає в тому що сприймання не просто конгломерат відчуттів, а в
ньому відображаються відношення різних властивостей і частин предмету,
тобто його структура. Вона формується у людини протягом певного часу.
Так, читаючи окреме слово, читач сприймає його як цілісне після
сприймання його літер. В дослідженнях Сєченова показано, що джерело
цілісності і структурності криється в особливостях самих предметів.
Основою цілісності і структурності сприймання є відображення форми (і
контура) предмету, яка об’єктивно виділяє його із оточення, будучи
роздільною гранню двох реальностей. Він встановив, що цілісність і
структурність не є початковими властивостями перцептивного образу, а
формується в процесі його становлення, як результат рефлекторної роботи
аналізаторів.

Проведені пізніше експерименти підтвердили цю думку, показавши фазовий
характер зорового сприймання. Було встановлено, що в першу мить складний
предмет сприймається як мозаїчне поєднання ліній, кутів, кольорів і лише
в процесі розвитку сприймання утворюється цілісний образ.

    Четвертою характерною особливістю сприймання є константність. Під
нею розуміють відносну постійність сприйманої величини, форми і кольору
предметів при зміні відстані, положення спостерігача, освітленості
предмету. В житті умови сприймання предметів безперервно змінюються.
Відповідно змінюються і перцептивні процеси, але образ предмету
залишається відносно постійним. Це ж стосується величини і форми
предметів. При зміні дистанції спостереження змінюється величина
зображення предмета на сітківці ока, але видима величина і форма
залишаються відносно постійними.

    Отже, на основі постійно мінливих сенсорних вражень перцептивна
константність продукує стійкий, стабільний і константний образ світу.

    Дійсним джерелом константності сприймання є активні дії перцептивної
системи, які допомагають суб’єкту виділяти інваріантну структуру об’єкту
сприймання. Дослідження показали, що минулий досвід здійснює активний
вплив на константність, але її основною передумовою є відображення тієї
ситуації, в якій знаходиться предмет сприймання. Сприймання кольору,
величини і форми незнайомого об’єкту ізольовано від ситуації є
аконстантне.

    П’ятою характерною особливістю сприймання є осмисленість. Сприймаючи
предмети і явища дійсності, людина тлумачить їх у відповідності з
наявними знаннями і практичним досвідом. Сприймання людини тісно
пов’язане з мисленням. Сприйняти об’єкт, це значить виділити його з
оточення і мислено назвати його, тобто віднести до певного класу
предметів. Тоді, коли це зразу зробити не вдається, в процесі сприймання
відбувається динамічний пошук найкращої інтерпретації наявної
інформації. Це можна помітити при сприйманні багатозначних малюнків, у
яких почергово суб’єктом сприймаються то фігура, то фон. Велике значення
в осмисленості сприймання відіграє зв’язок першої і другої сигнальних
систем у людини.

    За своєю природою сприймання як і відчуття має рефлекторний
характер. В своїх роботах І.П.Павлов показав, що в основі сприймання
лежать умовні рефлекси, які утворюються в корі великих півкуль при дії
на органи чуття людини різноманітних комплексних подразників. У
порівнянні з відчуттями сприймання є вищою формою аналітико-синтетичної
діяльності мозку.

    В основі сприймання лежать два види нервових зв’язків, а саме:
нервові зв’язки, що утворюються в межах одного аналізатора, коли діючий
на рецептор подразник є однієї модальності, і між аналізаторні зв’язки,
коли діючий подразник є комплексним. Наприклад, в основі сприймання
музикальної мелодії лежать внутріаналізаторні нервові зв’язки. При
сприйманні учнем на уроці навчального матеріалу він бачить вчителя,
слухає його розповідь і робить записи в зошиті Комплекс діючих
подразників викликає збудження у слухових, зорових і рухових рецепторах,
які передаються в мозкові центри. В результаті дії кори великих півкуль
утворюються складні системи тимчасових нервових зв’язків, що
забезпечують цілісність сприймання. В цьому випадку в основі сприймання
лежать між аналізаторні тимчасові зв’язки.

 Важливу функцію в процесі людського сприймання виконує друга сигнальна
система. Вона визначає зміст людського сприймання, позначає предмет,
надає сприйманню людини довільний характер.

Таким чином, фізіологічною основою сприймання є системи
внутріаналізаторних і між аналізаторних нервових зв’язків, що
забезпечують необхідну цілісність і предметність сприймання.

    В основі поділу сприймань на види лежать відмінності в провідній
ролі аналізаторів при відображенні дійсності. Тому виділяють зорові,
слухові, дотикові, кін естетичні, нюхові і смакові сприймання. В
практиці людської діяльності кожен з цих видів рідко функціонує
самостійно. В більшості випадків вони поєднуються, утворюючи складні
види сприймань. Так, наприклад, при виконанні вправ на уроці фізкультури
в учня часто виникають складні рухо-зорові сприймання. При сприйманні
доведення теореми на уроці математики включаються зорові, слухові і кін
естетичні сприймання.

    В основі другої класифікації сприймань лежать форми існування
матерії: простір, час і рух. У відповідності з цією класифікацією
виділяють сприймання простору, сприймання часу і сприймання руху.

    З точки зору сучасної науки сприймання розглядається як своєрідна
дія, спрямована на обстеження об’єкту і створення його копії. Таке
обстеження здійснюється при допомозі деяких моторних процесів, до яких
відносять рухи руки, що ощупує предмет, рухи ока, яке обстежує контур
предмету. Вони забезпечують адекватність відображення предмету. Сєченов
показав, що в роботі руки і ока є багато спільного. Аналіз функцій руху
руки в процесі дотику і ока в процесі зору дозволяє поділити їх на два
класи. До першого класу відносяться пошукові, установочні і коригуючи
рухи. До другого класу відносяться всі макрорухи, спрямовані ні
обстеження предмету. Це пізнавальні рухи, що виконують функції побудови,
виміру, контролю і корекції. Вивчення траекторії цих рухів показує, що
вона ізоморфна контуру об’єкта. В процесі обстеження виділяються
найбільш інформативні конструктивні точки, відносно яких і оцінюється
решта елементів контуру.

    Людина сприймає навколишню дійсність предметно у вигляді цілісних
предметів, які існують в просторі і часі. Щоб жити людина повинна
орієнтуватися в просторі, сприймати його простору є відображення
об’єктивно існуючого простору, тобто відображення відстані, величини і
форми предметів, що діють на наші органи чуття,, напряму тощо. Воно
включає в себе оцінку положення власного тіла, врахування його
переміщень у просторі та відповідну корекцію рухів і орієнтацію очей. Як
же воно відбувається?

    Відображення просторових властивостей предметів з одночасним
врахуванням положення власного тіла відбувається в процесі рухової
діяльності організму і є особливим проявом аналітико-синтетичної
діяльності мозку. Воно забезпечується сумісною діяльністю комплексу
аналізаторів, взаємодія між якими установлюється при допомозі
кінестетичного аналізатора.

    Як показують дослідження, відображення просторових властивостей
предметів є можливим внаслідок існування у людини парних аналізаторів
(бінокулярний зір, бінауральний слух, бімануальний дотик, диринічний
нюх) і їх функціональної асиметрії. Остання проявляється в тому, що одна
із сторін аналізатора при виконанні певної діяльності відіграє ніби
провідну роль. Така роль є нестійкою, вона змінюється при переході від
однієї діяльності до іншої.

    Сприймання форми предметів відбувається за допомогою зорового,
дотикового та кінестетичного аналізаторів. Для зорового сприймання форми
предметів необхідне чітке розрізнення контурів предметів, що залежить
від величини і віддаленості їх від спостерігача та гостроти зору
останнього. Сприймання форми стає можливим, якщо він уміє розрізняти
напрям контурних ліній предмету і їх співвідношення за величиною. Це дає
змогу сприймати одні предмети як квадратні, інші як круглі тощо. Завдяки
рухові зорова система не тільки виділяє межу між об’єктом і фоном, а і
навчається слідувати по ній. Хоч кінестетичні відчуття, що викликаються
цими рухами не усвідомлюються, проте вони мають важливе значення як
сигнали певних особливостей контурних ліній предмету і кута зору. В
житті кожної людини ці відчуття пов’язані з певною формою образу
предмету на сітківці і з положенням очей відносно сприйманих об’єктів,
неодноразово супроводжувалися дотиком руки до цих предметів. В ході
закріплення цих асоціацій відбувається засвоєння людиною певних
перцептивних еталонів і око навчається швидко визначати форму предметів,
не дивлячись на зміну їх положення відносно спостерігача.

    При дотиковому сприйманні форми предмету провідна роль належить
тактильному і кінестетичному аналізаторам. Щоб визначити форму
невидимого предмету, людина ощупує предмет з різних сторін, повертає
його в руках, обводить рукою контур, перевіряє правильність його
сприймання, повертаючись назад. Без кінестетичного аналізатора адекватне
сприймання форми предмету стає неможливим.

Похожие записи