КУРСОВА РОБОТА

на тему:

Психологічні та культурно-педагогічні чинники соціалізації студента як
майбутнього вчителя

ЗМІСТ

1. ВСТУП. ОСВІТА ЯК СПОСІБ ВХОДЖЕННЯ ЛЮДИНИ У СВІТ НАУКИ І КУЛЬТУРИ.

2. СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ ЯК ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА.

3. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ВИМІР СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ

4. ВИСНОВКИ

ЛІТЕРАТУРА

1. ВСТУП. ОСВІТА ЯК СПОСІБ ВХОДЖЕННЯ ЛЮДИНИ У СВІТ НАУКИ І КУЛЬТУРИ.

Латинський термін «культура» означає вирощування, удосконалювання.
Відповідно до людини це вирощування, удосконалювання, формування її
образу.

Приймаючи до уваги таке трактування, етимологічно культура виступає
передумовою і результатом освіти людини.

У процесі освіти людина залучається до системи культурних цінностей
(через пізнання історичної спадщини мистецтво, архітектуру). Оскільки
досягнення пізнавального характеру являють собою сукупність
матеріального і духовного надбання людства, остільки освоєння вихідних
наукових положень також є знаходженням культурних цінностей.

Існує і дидактичне поняття культури — навчання і виховання молодого
покоління засобами культури. Процес взаємодії, як присвоєння і створення
людиною нових культурних цінностей, у рамках освітньої системи є
творенням. Тобто зв’язаний з культурою в її динамічному аспекті.

Як відомо, мова є способом пізнання навколишнього світу і засобом
комунікації. Одночасно вона виступає як хоронитель і виразник духовної
культури, що передається як від покоління до покоління, так і в умовах
освітньо-виховних установ. Не випадково рівень культури епохи (і окремої
людини, зокрема) визначається ставленням до мови як структуротворчого
компоненту цілісної культури. Тому місія освіти полягає в тому, щоб
сформувати у молодого покоління відповідальне ставлення до рідної й
іноземної мови, до збереження і збагачення історичних, наукових і
культурних цінностей.

Таким чином, співвідношення освіти і культури можна розглядати в різних
аспектах:

у рамках культурологічної парадигми педагогічної системи;

через формування полікультурної освіти;

в умовах культурно-історичного типу конкретної освітньої системи (вузу,
школи);

як систему культурно-освітніх центрів у рамках однієї чи різних країн;

через аналіз навчальних дисциплін культурологічного спрямування;

через шляхи і способи розвитку культури суб’єктів освіти (педагогічної
культури і розумової культури учнів);

засобом опису і проектування образа культурної й освіченої людини
конкретної історичної епохи;

через розкриття специфіки культурно-освітнього середовища зростаючої
людини;

через узагальнення, збереження і відродження культурно-освітніх традицій
народу, етносу, нації.

Освіта — це процес передачі накопичених поколіннями знань і культурних
цінностей. Зміст освіти формується і поповнюється зі спадщини культури і
науки, а також з життя і практики людини. Отже, освіта є соціокультурним
феноменом і виконує відповідні соціокультурні функції.

У зв’язку з цим освіта стає необхідним і важливим чинником розвитку як
окремих сфер (економіки, політики, культури), так і всього суспільства.

Розглянемо основні соціокультурні функції і потенціал сучасної освіти.

1. Освіта — це один з оптимальних і інтенсивних способів входження
людини у світ науки і культури. Саме в процесі освіти людина освоює
культурні цінності. Зміст освіти черпається і безупинно поповнюється з
культурної спадщини різних країн і народів, з різних галузей науки, а
також з життя і практики людини.

Важко переоцінити значення освіти в розвитку у молодого покоління
відповідального відношення до культури рідної мови і мов міжнародного
спілкування. Цьому сприяють діалогічні форми навчання. Діалог — це форма
суб’єкт-суб’єктного пізнання навколишнього світу. Він має особливе
значення на стадії розпізнавання сутнісного, евристичного і креативного
в пропонованій навчальній інформації. Освітнє середовище, сформоване у
школі чи вузі, впливає на вибір правил спілкування і способів поводження
людини в соціальній групі. Даний вибір визначає манеру спілкування і
стиль поводження, що надалі проявляться в міжособистісних і ділових
контактах дорослої людини.

Одночасно освіта являє собою процес трансляції культурно-оформлених
зразків поводження і діяльності, а також встановлених форм громадського
життя.

Духовне в людині самовиявляється завдяки його «злиттям» з культурою.
Носієм культури виступає родина, і освоюється в процесі навчання та
самоосвіти, виховання і самовиховання, професійної діяльності і
спілкування з оточуючими людьми. Однак, саме в процесі навчання і
виховання людина сприймає соціокультурні норми, що мають історичне
значення для розвитку цивілізації, суспільства і самої людини. Тому при
визначенні цілей і задач освітніх систем уточнюють соціальне замовлення.
У свою чергу зміст освіти може бути обмежений стандартами регіону,
країни, усього світу, що враховують характер взаємодії людини з
культурними цінностями, міру і ступінь їхнього присвоєння і створення.

2. Освіта як практика соціалізації людини і наступності поколінь.

Освіта виявляє себе як практика соціалізації людини і наступності
поколінь людей. У різних соціально-політичних умовах (і в період реформ)
освіта виступає стабілізуючим фактором між новими соціальними уявленнями
та ідеалами попередніх поколінь, що втілилися в історичній традиції.
Тому освіта дозволяє утримувати процес відтворення і передачі
історичного і соціального досвіду й одночасно закріплювати у свідомості
молодого покоління нові політичні й економічні реалії, нові орієнтири
суспільного і культурного розвитку. Не випадково однієї з головних задач
освіти є підготовка молодого покоління до самостійного життя і
формування образа майбутнього. Перспектива майбутнього відкривається в
ході засвоєння різних форм життєдіяльності людини (навчання, праці,
спілкування, професійної діяльності, дозвілля).

В умовах радикальної зміни ідеологічних догматів, соціальних уявлень,
ідеалів і буття людей у цілому саме освіта виконує стабілізуючу функцію
і сприяє адаптації людини до нових життєвих умов.

На зламі історичних епох актуалізується проблема забезпечення
наступності культурно-освітньої традиції, збереження самобутності народу
і сформованої системи цінностей. Збереження вищезазначених складових
сприяє їхній інтеграції в системі світових цінностей як елементів
макросоціуму.

При цьому, традиція виконує визначальну функцію в процесах освіти і
виховання нового покоління.

Життя людини — це ланка в ланцюзі поколінь. Людина живе у просторі
соціально-культурної традиції, що впливає на формування її характеру,
стилю поведінки, прагнень, цінностей та інтересів. У зв’язку з цим
відносини між традицією і новаціями в сфері освіти і виховання людини
втілюють взаємозв’язок між освітою і культурою народів у цілому.

Система освіти включає стан, тенденції і перспективи розвитку
суспільства, відтворюючи і зміцнюючи сформовані в ньому стереотипи.

Соціальна функція освіти з одного боку, характеризується як підготовка
покоління до самостійного життя, а з іншого боку, закладає основи
майбутнього суспільства і формує образ людини в перспективі. Сутність
підготовки до самостійного життя полягає:

· у формуванні способу життя, прийнятого в суспільстві;

· в освоєнні різних форм життєдіяльності (освітньої, трудової,
суспільно-політичної, професійної, сімейно-побутової);

· у розвитку духовного потенціалу людини для творення і
творчості.

Тому для кожної соціально-економічної формації і культурно-історичного
етапу розвитку суспільства і держави властива своя система освіти, а для
народу, нації — система виховання, але у міжнародних педагогічних
системах існують загальні риси. Саме вони закладають основу для процесу
інтеграції у світовий освітній простір.

3. Освіта є механізмом формування суспільного і духовного життя людини і
галуззю масового духовного виробництва.

Освітні і виховні установи концентрують вищі зразки соціально-культурної
діяльності людини визначеної епохи, тому соціальна цінність освіти
визначається значимістю освіченої людини в суспільстві. Гуманістична
цінність освіти полягає в можливості розвитку пізнавальних і духовних
потреб людини. У цілісній системі освіти усіх видів і рівнів
відбувається нагромадження і розвиток інтелектуального і
духовно-морального потенціалу країни.

4. Освіта як процес трансляції культурно-оформлених зразків людської
діяльності.

У процесі навчання і виховання людина засвоює соціокультурні норми, що
мають культурно-історичне значення. У результаті засвоюються норми
моралі і морального поводження людини в соціальній групі і на
виробництві, у родині і громадських місцях, а також правила спілкування,
міжособистісних і ділових контактів. Не випадково зміст освіти бачать не
тільки в трансляції соціального досвіду в часі, але й у відтворенні
встановлених форм громадського життя в просторі культури.

5. Освіта як функція розвитку регіональних систем і національних
традицій.

Специфіка населення окремих регіонів обумовлює характер педагогічних
задач. Молодь включається в духовне життя міста чи села за допомогою
освіти. У регіональних освітніх системах враховуються освітні запити
різних соціокультурних груп населення. Так, наприклад, розробка
освітнього стандарту визначається специфікою регіону країни.

6. Освіта є тим соціальним інститутом, через який передаються і
втілюються базові культурні цінності і цілі розвитку суспільства.

Освітні системи — це соціальні інститути, що здійснюють цілеспрямовану
підготовку молодого покоління до самостійного життя в сучасному
суспільстві. У процесі постановки цілей і задач для конкретних освітніх
систем необхідне уточнення соціального замовлення в рамках усієї системи
освіти країни. Наприклад, у 1970-80-і роки перед вітчизняною системою
освіти ставилася задача підготовки творчої, інтелектуально і духовно
розвинутої людини, громадянина своєї Батьківщини й інтернаціоналіста,
вихованого в дусі комуністичних ідей і ідеалів. У 1980-90-і годи
пріоритет віддається підготовці наполегливої і комунікабельної людини,
що володіє іноземними мовами. Якщо в перший період високий соціальний
статус мали фізики, математики, інженери, то сьогодні соціально значимі
юристи, економісти і бізнесмени, а також гуманітарії — філологи,
перекладачі, викладачі іноземних мов.

Освітні установи — це соціальні інститути, які включають систему установ
дошкільної, шкільної, середньої спеціальної, вищої і додаткової освіти,
здобувають державний статус системи освіти в країні. У даному контексті
освітні установи включені в соціальну практику. Їхня соціальна функція
складається в наданні освітніх послуг населенню країни. Здійснення
соціальної функції вимагає прогнозування і планування розвитку освіти.
Останнє стає значимим компонентом у процесі формування державної
освітньої політики країни. Державну норму того чи іншого типу освіти
визначає державний освітній стандарт. Одним із основних напрямків такої
політики є розробка державних освітніх стандартів для школи і вузу.

Державні освітні стандарти визначають обов’язкову навчальну програму
кожної школи чи вузу. Такий стандарт складається з двох частин. Перша
частина — це набір обов’язкових для всіх шкіл чи вузів дисциплін, друга
частина — дисципліни на вибір. На рівні конкретного навчального закладу
перша частина — обов’язкові дисципліни навчального плану для всіх учнів,
друга частина — предмети на вибір. Стандарт включає обов’язковий набір
вимог до підготовки випускника школи чи вузу.

7. Освіта як активний прискорювач культурних змін і перетворень у
суспільному житті й в окремій людині.

Духовний початок у людині виявляється завдяки його «вростанню» у
культурну спадщину родини і культурну традицію, що вона засвоює протягом
усього життя за допомогою процесів освіти, виховання і професійної
діяльності. Освіта прискорює цей процес у ході розвитку і становлення
людини як особистості, суб’єкта й індивідуальності. Цей факт доводиться
дослідженнями й освітньою практикою. В освітньому процесі педагоги
створюють умови і вибирають такі засоби і технології, що забезпечують
особистісний ріст тих, хто навчаються, розвиток їхній суб’єктних
властивостей і прояв індивідуальності. Кожна навчальна дисципліна та
визначена освітня технологія орієнтовані на розвиток даних якостей. [8,
62-63]

Таким чином, культура й освіта залишаються в центрі уваги усього
світового співтовариства. Вони виступають як провідні фактори
суспільного прогресу і розвитку цивілізації.

Взаємодія культури й освіти може розглядатися в різних аспектах:

· на рівні соціуму, в історичному контексті;

· на рівні конкретних соціальних інститутів, сфери чи середовища
розвитку людини;

· на рівні навчальних дисциплін.

Освіту людини й освітню систему розглядають тільки в конкретному
соціокультурному контексті, у зв’язку з багатогранністю їх відношень.

Освіта виконує соціокультурні функції:

· є способом соціалізації особистості і наступності поколінь;

· середовищем спілкування і залучення до світових цінностей,
досягнень науки і техніки;

· прискорює процес розвитку і становлення людини як особистості,
суб’єкта, індивідуальності;

· забезпечує формування духовності в людині та її світогляду,
ціннісних орієнтацій і моральних принципів.

2. СОЦІАЛІЗАЦІЯ ОСОБИСТОСТІ ЯК ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНА ПРОБЛЕМА.

Утворення незалежної української держави в результаті розпаду СРСР
призвело до демократизації суспільного життя. Пріоритетними напрямками
педагогічної науки (Закон України «Про освіту») стала розробка основних
засад національної освіти, її соціального, точніше, соціокультурного
змісту, її зв’язків з цілісною теорією формування (соціалізації)
особистості.

Слово «особистість» походить від давньогрецького «persona». Цим словом
називали маски, що їх надягали актори для демонстрації різноманітних
ролей або соціальних типажів. У сучасному розумінні «персона» — це
сукупність соціально — типових проявів людських особистостей, які
зумовлюються схожим для більшості людей впливом соціального довкілля.

Сучасне трактування поняття особистості є неоднозначним і
багатоаспектним, як природа творчої людської індивідуальності. Його
розуміння та інтерпретація змінюються залежно від того, хто, за яких
умов і з якою метою вивчає цей феномен. Наведемо декілька визначень
цього поняття: особистість — це динамічна організація фізичних,
інтелектуальних, моральних і соціальних якостей індивіда (Дж. Древер);
це інтегрована організація пізнавальних, афективних і фізичних
характеристик, яка виявляється в її нетотожності іншим (Г. Айзенк); це
сукупність рис, які характеризують індивіда, включаючи характер,
темперамент, здібності Р. Мейлі (2,3.223).

Такий надскладний об’єкт дослідження, як людина є способом
індивідуального буття, якої є особистість, може успішно вивчатися лише
за умови об’єднання багатьох наук — філософії, соціології, педагогіки та
ін.

У педагогічному контексті особистість, на нашу думку, доцільно
розглядати як суверенну реальність, яка розкривається в двох
магістральних напрямках — персоніфікації та соціалізації.

Як відомо, американський психолог Г. Парсонс запропонував термін
«соціалізація» для визначення того процесу, який проходить людина
протягом всього життя, набуття знань про суспільство і самого собе
розвитку соціальних навичок та вмінь, інтерналізації всієї його
культури. В зв’язку з цим процес, який об’єктивно відбувається,
обумовлений потребою людини у своєму відтворенні та постійному
вдосконаленні. Людина, народжується не готовою до життя в суспільстві, а
повинна, якщо хоче реалізувати себе як індивід, пройти процес олюднення,
складовими частинами якого є засвоєння соціального досвіду, традицій,
набуття та в необхідних умовах оновлення (компенсація) соціальної ролі
та соціального статусу (7.30).

Сучасній науці відомі різноманітні моделі соціалізації. До головних
належать: психоаналітична теорія Зігмунда Фрейда; теорія «рольового
тренінгу» Т. Парсонса, «соціального навчання» Г. Долларда; П. Скіннера
та ін.; «міжособистісного спілкування» Ч.Х. Куллі, Дж.Г. Міда та ін.;
«когнітивна» теорія Е. Еріксона та ін. Усі ці моделі уміщують виховання
як один із механізмів соціалізації.

Вадою ж вказаних теорій є те, що вони прагнуть пояснити соціалізацію
людської особистості за допомогою одногу фактору (біологічного,
еволюційного, соціального, тощо), тобто тяжіють до певної однобічності.

«Людина та її історія — зазначав видатний соціолог П.Сорокін, —
виявляються надто складними явищами, найскладнішими у світі. Пояснити їх
за допомогою якогось одного принципу — справа безнадійна. Звідси —
хибність і безнадійність усяких моністичних теорій, що роблять спроби
пояснити історію та діяльність людей за допомогою одного
фактора»(10.181).

У вітчизняній соціології існує біосоціальна концепція людини, яка
розглядає процес соціалізації з врахуванням біологічних та соціальних
законів. У ній соціальна та біологічна сторони перебувають у стані
діалектичної єдності. «Унікальність природи людини, — писала
Г.В.Корсаєвська, — виражається в тому, що процес розвитку
підпорядковується і законам суспільним, і законам живої природи, хоча й
опосередкованим впливом суспільства.»(6.10)

Негативним явищем у вітчизняній соціології став соціологізаторський
підхід до розуміння природи людини, що став результатом тоталітарної
системи організації суспільства. Людина, за цією теорією, розглядається
як елемент суспільного механізму, причому ігнорується індивідуальний
рівень буття особистості.

Алі вже в той час з’явилися педагоги — соціологи Л.С. Виготський, А.Н.
Леонтьєв, Г.В. Корсаєвська, В.О. Сухомлинський та ін., які розуміли
соціалізацію як комплексний процес, що врахував би підпорядкування
людини біологічним законам, від яких залежить життя будь-якого
організму. Як матеріальна істота людина при цьому залежить від
неорганічного світу. Живе в суспільстві, має психіку, а, отже,
поведінку людини зумовлюють психічні і соціальні закони.

Прагнення комплексного підходу до вивчення феномена особистості, тобто
вивчати її як істоту соціальну і разом з тим індивідуально -неповторну,
притаманне й авторам численних теорій особистості — З. Фрейдові, К.Г.
Юнгу, А. Адлеру, Е Фраму, Дж. Келлі та ін. Підгрунття різноманітності
цих концептуальних побудов становлять світоглядні та ідейно-теоретичні
розбіжності в наукових поглядах вчених на людську природу та поведінку.
Сучасні теорії особистості — психодинамічна, диспозиційна,
навчально-біхевіористична, когнітивна, гуманістична та інші, по різному
оперують такими поняттями, як «індивід», «середовище», «інтеракція», але
невід’ємною складовою будь-якого розуміння особистості як явища пізнання
є певна концепція її формування та розвитку. А цей процес є
взаємодоповнюючим, взаємозумовленим і взаємопроникливим з процесом
соціалізації особистості. Тому і природно, що попри розмаїття, а часом і
суперечливість численних теорій формування особистості, вони мають
спільні з теоріями соціалізації вихідні положення, а саме:

— людські особистості формуються взаємодіючі між собою. На
характер цієї взаємодії впливають такі індивідуальні обставини, як вік,
стать, інтелектуальний рівень та інше;

— соціальне довкілля впливає на особистість, що формується з
визначальним чином і є простором її становлення та самореалізації;

— особистість формується на ґрунті власного досвіду
життєдіяльності та життя і є активним суб’єктом свого становлення;

— вирішальною силою, яка генерує сутнісні визначення особистості
як наслідком наступального процесу її становлення, є культура [1;131]

Таким чином, розглядаючи теорію формування особистості з точки зору
їхнього впливу на розвиток педагогічної теорії та практики, зокрема
уявлень про педагогічний зміст і завдання соціалізації, можна
констатувати, що головне психолого-педагогічне завдання виховання
полягає в гармонізації взаємозалежних векторів особистісного розвитку
вихованців — персоніфікації та соціалізації. Це здійснюється шляхом
створення сприятливих умов розгортання цього процесу завдяки
застосуванню педагогічних технологій.

3. ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ ВИМІР СОЦІАЛІЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ

Соціалізація та індивідуалізація, розглянуті у контексті філософської і
соціологічної традицій, протистоять один одному як різнопланові цілі
розвитку людини. В освітній практиці діють обидва процеси, але якщо
соціалізація розглядається як адаптація людини до умов об’єктивної
дійсності, то індивідуалізація має на увазі адаптацію умов до людини.

У психолого-педагогічних науках аналогічні підходи, що ґрунтуються на
об’єктному чи суб’єктному сприйнятті особистості, одержали назву
«когнітивного» і «особистісного», хоча логічніше було б зіставляти
«соціоцентричний» і «особистісний», — акцент на знаннях не є
інтегративною ознакою вищезгаданої опозиції. Більш того, намагаючись
знайти відповідь на питання про пріоритети розвитку — особистості для
суспільства чи суспільства для особистості, — цілком природно звернутися
до аналізу соціальних і індивідуальних її проявів, що лежать в основі
відповідних психологічних та педагогічних підходів.

З філософської точки зору дихотомія «соціальне — індивідуальне»,
розкриваючи загальнотеоретичний рівень проблеми, визначає стратегічну
лінію організації освіти, у той час як педагогічний підхід, здійснюваний
у рамках емпірики, має прикладний характер і дає уявлення про тактику
організації навчально-виховної діяльності.

Особистісно-орієнтована освіта, у силу своєї гуманістичної орієнтації,
ґрунтується на ідеї персоніфікації і націлена винятково на індивідуальну
неповторність особистості, дещо відокремлюючи при цьому від її
соціальної обумовленості. Разом з тим твердження особистісного підходу,
цілком з’ясоване багаторічним дефіцитом суб’єктних проявів на всіх
рівнях життя суспільства, у навчальній діяльності, на жаль, проходить
під знаком заперечення «знанієвої парадигми», у якій особистість
традиційно трактується як об’єкт освітнього впливу, що додає такому
підходу обмежений характер (зокрема, при підготовці фахівців
негуманітарного профілю).

Здається досить проблематичним той факт, що особистісно-орієнтована
освіта взагалі здатна стати універсальним і ефективним засобом
становлення особистості майбутнього фахівця у межах вищої школи.
Очевидно, тут діє інша модель соціалізації, яку необхідно не тільки
ідентифікувати, але і розкрити механізм її реалізації. На наш погляд,
проблема формування особистості фахівця-педагога повинна розглядатися з
позицій її соціалізації в широкому змісті цього слова, що не виключає, а
скоріше має на увазі використання індивідуального підходу. Іншими
словами, мова йде про інтегральні способи організації
навчально-виховного процесу в педагогічному вузі, що поєднує технології
й особистісного, і когнітивного підходів (адже серед ціннісних аспектів
професійної діяльності одними з основних завжди залишаються знання).

Спроби трансформування системи вищої освіти з метою удосконалення
природи людини, відповідальної за наслідки своєї діяльності, такої, що
постійно удосконалюється і прагне не лише спеціальних знань, але і
гуманістичної свідомості, започатковуються фахівцями у тому числі й у
руслі гуманітаризації освіти.

Як спосіб подолання невідповідності спеціалізації навчання особистісному
розвитку, гуманітаризація має на меті залучення людини до культурних
цінностей, орієнтацію його на зразки високої духовності як ідеали для
самовдосконалення. І, безумовно, цінність такого підходу очевидна,
оскільки він вбирає соціокультурний аспект інтеграції особистості і
суспільства, хоча і не розкриває механізм її реалізації.

Як відомо, процес соціалізації розвертається послідовно, відповідно до
психофізіологічного розвитку людини, і відбувається протягом усього його
життя, але особливо активно — у дитячі і юнацькі роки, тобто в період
навчання в школі, коледжі, вузі.

Студентська пора — той сприятливий період, коли індивід, уже маючи
уявлення про визначені культурні норми суспільства й усвідомлюючи себе
як особистість зі своїми інтересами, перевагами і цінностями,
«відкритий» для збалансованої інтеграції в систему суспільних відносин.
Разом з тим (навіть у випадку гуманістично орієнтованої
навчально-виховної діяльності) соціальний досвід засвоюється і
відтворюється різними людьми по-різному, тобто очевидно, що
цілеспрямована соціалізація не може дати однозначних результатів, якщо
вона не погодиться з внутрішнім змістом особистості (мотивами,
ціннісними установками, цілями). Впливати ж на ці, більш тонкі,
структури свідомості якщо і можна, то винятково індивідуально.

Студент. Студентство — це вік юності. Студентство — це особлива
соціальна категорія молоді, організаційно об’єднаної інститутом вищої
освіти. Студентство відрізняється найбільш високим освітнім рівнем,
соціальною активністю, досить гармонічним сполученням інтелектуальної і
соціальної зрілості. Для студента властива професійна спрямованість на
підготовку обраної майбутньої професії і пора найскладнішого
структурування інтелекту людини, що дуже індивідуально і варіативно. Для
студента провідними видами діяльності стають професійно-навчальна і
науково-дослідна діяльність при різкому рості самостійності навчальної,
економічної й ін. Як правило, знання, уміння і навички, що здобуваються
у вузі, виступають для студента вже як засоби майбутньої професійної
діяльності.

Час навчання у вузі збігається з першим періодом зрілості і
характеризується становленням особистісних рис. Помітно зміцнюються такі
якості, як цілеспрямованість, рішучість, наполегливість, самостійність,
ініціатива, уміння володіти собою, спостерігається посилення
соціально-моральних мотивів поведінки, підвищується інтерес до моральних
проблем — образу і сенсу життя, боргу і відповідальності, любові і
вірності тощо.

Факт навчання у вузі зміцнює віру молодої людини у свої власні сили і
здібності, породжує надію на повноцінну в професійно-творчому плані і
цікавому житті діяльність. Студенти гуманітарних спеціальностей
характеризуються широтою пізнавальних інтересів, ерудованістю по
багатьом проблемам культури, історії, мистецтва, мови, мають багатий
словниковий запас і високий рівень розвитку мови, живуть у світі «слів і
образів». Майбутні фахівці природно-математичного профілю і
практико-орієнтованих спеціальностей частіше звертаються до абстракцій і
оперують предметним світом речей. Усю сукупність сучасних студентів за
ознакою відношення до освіти у вузі й одержанню спеціальності поділяють
на три групи. Першу групу складають студенти, орієнтовані і на освіту як
цінність, і на професію в процесі навчання у вузі. Другу групу складають
студенти, орієнтовані на бізнес. Вони не виявляють інтересу до наукових
вишукувань як основи одержання професії і вбачають в освіті інструмент
та засіб для створення в майбутньому власної справи. Третю групу
складають студенти, яких, з одного боку, можна назвати що не визначилися
чи заклопотаними проблемами особистого, побутового плану, для яких
проблема професійного самовизначення ще не вирішена. За характером
відношення до навчання у вузі виділяють наступні групи студентів. До
першої групи відносять студентів, що прагнуть опанувати системою знань,
методами самостійної роботи, придбати професійні знання й уміння.
Навчальна діяльність для них — шлях до оволодіння обраною професією. До
другої групи відносять студентів, що прагнуть придбати добрі знання по
всіх навчальних дисциплінах. Для них властиво захоплення багатьма видами
діяльності, що може приводити до задоволення поверхневими знаннями. До
третьої групи відносять студентів, що мають яскраво виражений
професійний інтерес, тому такі студенти цілеспрямовано і ретельно
здобувають знання, необхідні для майбутньої професійної діяльності. Вони
читають додаткову літературу, глибоко вивчають тільки ті предмети, що
безпосередньо зв’язані з професійною діяльністю. До четвертої групи
відносять студентів, що непогано навчаються, але до навчальної програми
відносяться вибірково і відвідують лекції, семінари тільки цікавих з
їхнього погляду навчальних дисциплін. Професійні інтереси в таких
студентів ще не зміцнилися. До п’ятої групи відносять ледарів. До
навчання такі студенти байдужі, учаться у вузі або на настійну вимогу
батьків, чи для того, щоб не йти працювати або не потрапити в армію.

Соціалізація особистості, розглянута з погляду засвоєння соціального
досвіду в умовах його цілеспрямованої, спеціалізованої організації (якою
і є навчання у вузі), виявляється як сукупність всіх освітніх впливів.
Саме освіта (у ряді інших суспільних інститутів) виконує свою функцію,
що соціалізує, прилучаючи індивіда до життя в суспільстві шляхом
передачі йому системи цінностей, знань і навичок. Таким чином, з одного
боку, соціалізація як результат припускає освоєння людиною визначених
знань, зразків і моделей поведінки відповідно до загальноприйнятої
системи цінностей, тобто всього того, що і робить його схожим на інших
членів співтовариства, тим самим сприяючи інтеграції в громадське життя.
З іншого боку, — соціалізація об’єктивно обмежує перспективи
становлення особистості, оскільки норми і правила, установлені
суспільством, освітні стандарти та інші «обмежники» нівелюють її
індивідуальні прояви.

Сучасна гуманістична парадигма освіти бачить шлях до розкриття
унікальних потенційних здібностей людини (мислити самостійно і творчо,
діяти в нестандартних ситуаціях професійно і гуманно) в індивідуалізації
та психологізації навчального процесу, у якому той, кого навчають,
виступає в якості активного агента перетворюючої діяльності, чиє
суб’єктне сприйняття реальності, у якій протікає ця діяльність,
пріоритетна стосовно її результатів.

Отже, перед вищою школою виникає суперечлива задача: зберегти чи
відновити індивідуальність людини, її своєрідність у проявах свого
внутрішнього «я» і одночасно сформувати в неї соціально значимі
характеристики, всі ті якості, що притаманні професіоналу і громадянину.

Соціалізація індивіда як результат його повноправного «упровадження» у
трудову діяльність припускає наявність не тільки професійних знань і
умінь, але і визначеного рівня сформованості соціально значимих
характеристик. Та психологічних якостей. Разом з тим, соціальна
значимість, будучи поняттям ідеальним, характеризує засвоєння
особистістю тільки тієї системи цінностей, що існує в суспільстві, яка
зв’язана з духовною сферою діяльності людини, відноситься до його
індивідуального досвіду і досягається шляхом безпосередньої взаємодії
особистостей Вчителя й Учня.

Характер такої взаємодії визначається стилем викладання, тими
відносинами, що вибудовуються між суб’єктами освітнього процесу. Ці
відносини можуть бути патерналістськими, коли особистість того, якого
навчають, здебільше виступає як підлегла, оскільки викладач придушує її
професійною компетентністю, вважаючи трансляцію знань своїм основним
призначенням.

У гуманістичній парадигмі освіти, коли особистість розглядається як вища
цінність, діє колегіальна модель. Кожен учасник навчального процесу з
його унікальним досвідом і суб’єктивними переживаннями в ході спільної
навчальної діяльності збагачується новими індивідуально-соціальними
якостями, що здобуваються в результаті відповідних освітніх інновацій.
Колегіальна модель дозволяє виявити індивідуальні переваги студентів,
забезпечити «зворотний зв’язок», що свідчить про адекватність
дидактичних засобів здібностям тих, кого навчають, зробити реальні кроки
до творчого засвоєння професійних знань, а також сприяти моральному
становленню особистості: справжнім суб’єктом діяльності людина стає лише
відбиваючи в іншому, в іншій особистості в умовах тісної взаємодії.

Гуманістична орієнтація навчальної діяльності, особливо в педагогічному
вузі, полягає в тому, що головним в освітній практиці стає не оволодіння
змістом навчального предмета, а інтерес того, кого навчають; його
активна діяльність по оволодінню знаннями, а не насичення різноманітною
інформацією; і, нарешті, психологічні особливості особистості того, кого
навчають, виявляються більш значимими, ніж логічна організація
навчального процесу. Отже, результатом особистісної орієнтації освіти
повинно стати переосмислення змістовної сторони навчальної діяльності,
оскільки належна увага до процесуальної сторони педагогічних технологій
здатна «підняти особистість до підпорядкування моральності» і
трансформувати рутинну навчальну роботу у творчу.

4. ВИСНОВКИ

На основі вивчення і аналізу психолого-педагогічних та наукових джерел з
теми реферату нами встановлено, що культура та освіта залишаються в
центрі уваги усього світового співтовариства. Вони виступають як
провідні чинники суспільного прогресу і розвитку цивілізації.

Взаємодія культури та освіти може розглядатися в різних аспектах:

· на рівні соціуму, в історичному контексті;

· на рівні конкретних соціальних інститутів, сфери чи середовища
розвитку людини;

· на рівні навчальних дисциплін.

Освіту людини та освітню систему розглядають тільки в конкретному
соціокультурному контексті, у зв’язку з багатогранністю їх відношень.

Освіта виконує соціокультурні функції:

· є способом соціалізації особистості і наступності поколінь;

· середовищем спілкування і залучення до світових цінностей,
досягнень науки і техніки;

· прискорює процес розвитку і становлення людини як особистості,
суб’єкта, індивідуальності;

· забезпечує формування духовності в людині та її світогляду,
ціннісних орієнтацій і моральних принципів.

Соціалізація індивіда як результат його повноправного «впровадження» у
трудову діяльність припускає наявність не тільки професійних знань і
умінь, але і визначеного рівня сформованості соціально значимих
характеристик. Разом з тим соціальна значимість, будучи поняттям
ідеальним, характеризує засвоєння особистістю тільки тієї системи
цінностей, що існує в суспільстві. Все, що зв’язано з духовною сферою
діяльності людини, відноситься до його індивідуального досвіду і
досягається шляхом безпосередньої взаємодії особистостей Вчителя й Учня,
Викладача і Студента.

Розглядаючи теорії формування особистості з точки зору їхнього впливу на
розвиток педагогічної теорії та практики, зокрема, уявлень про
психолого-педагогічний зміст і завдання соціалізації, можна
констатувати, що головне педагогічне завдання виховання полягає в
гармонізації взаємозалежних векторів особистісного розвитку вихованців —
персоніфікації та соціалізації. Це здійснюється шляхом створення
сприятливих умов розгортання цього процесу завдяки застосуванню
психолого-педагогічних технологій.

ЛІТЕРАТУРА

Ананьев Б.Г. Человек как предмет познания // Избранные психологические
труды. В 2 т. Т.1. М., 1980.-С.79.

Белик А.П. Соціальна форма руху – М.: Наука, 1982. — 248 с.

Бордовская Н.В., Реан А.А. Педагогіка. Підручник для вузів-
Санкт-Петербург: Питер, 2000. – 304 с.

Ковальчук В.А. Особливості взаємодії школи та соціального середовища //
Теоретичні та методичні засади соціально-педагогічної підготовки
вчителя.- Київ-Житомір.: Державний педагогічний інститут.- 2001.- С.36.

Коляденко С.М., Юрчук О.О. Деякі питання соціалізації особистості у
творчий спадщині В.О. Сухомлинського // Теоретичні та методичні засади
соціально-педагогічної підготовки вчителя. — Київ-Житомір.: Державний
педагогічний інститут. 2001.- С.46.

Корсаєвська Г.В. Співвідношення біологічного і соціального в людині. М.:
1975. –С.10.

Лавриченко Н.М. Педагогіка соціалізації: європейські обриси – Київ: Віра
інсайт – 2000. — С. 129-131.

Леднева О. Процесуальний вимір соціалізації особистості // Alma mater
(Вісник вищої школи) – 2002. — №3. — С.17-22.

Семенов Г. Социализация, воспитание, развитие: какой смысл вкладывает в
эти понятия современная наука // Воспитание школьников.- 1999.- № 6.-
С.2 — 7

Сорокін П.А. Загальнодоступний підручник соціології. -. М.: 1994.- 181
с.

Соціальна педагогіка: навчальний посібник для студентів вищих навчальних
закладів / за редакцією В.А. Нікітіна. – М.: Гуманітарний видавничий
центр ВЛАДОС, 2000 – 272 с. — С. 30.

Похожие записи