Реферат на тему:

Психологічні основи полеміки та комунікацій

в слідчій діяльності

Діяльність по розслідуванню злочинів — цілеспрямований процес, метою
якого є відтворення справжньої картини події злочину за її прямими та
непрямими доказами. Її психологічна структура може розглядатись як
сукупність основних (пізнавальної, конструктивної, комунікативної,
організаційної) та допоміжних (профілактичної та засвідчувальної)
різновидів діяльності.

Безсумнівно, будь-яка слідча дія спрямована на одержання інформації про
подію злочину. Разом з тим, декілька слідчих дій орієнтовані як на
інформаційний пошук, так і на здійснення психологічного впливу на різні
категорії учасників слідства. До таких дій належать так звані
комунікативні, тобто ті, в основі яких є безпосереднє спілкування. Це
допит та очна ставка, які провадяться в умовах постійного контакту та
діалогу між учасниками. Інформаційний обмін тут поєднується з
психологічним впливом.

А. Психологічні особливості допиту

Допит є однією з найважливіших слідчих дій. Оскільки він здійснюється
при безпосередньому спілкуванні з конкретною особою, головне місце тут
обіймає пізнавальна та комунікативна діяльність слідчого. Найчастіше
провадиться допит підозрюваних, звинувачених, свідків, потерпілих. Хоча
існує суттєва різниця у соціальному та кримінально-процесуальному
статусі осіб вказаних категорій, їх допит за психологічними критеріями
змістовної та динамічної сторін має деякі загальні риси. Перш за все,
допит будується поетапно:

— попереднє вивчення та аналіз обставин злочину;

— психологічна підготовка до допиту;

— виконання процедури суто допиту (допитування);

— фіксація ходу та результатів допиту;

— аналіз та оцінка результатів допиту.

Із вказаних етапів перший та останній виконуються звичайно поза
контактом із допитуваним.

Ефективність допиту залежить, по-перше, від уважного вивчення
особистості допитуваного. Слідчому необхідно одержати інформацію про
життєвий шлях, професію, освіту, соціальний статус, умови роботи, спосіб
життя, типові форми поведінки, зацікавлення та уподобання, психологічні
властивості та якості, ставлення до злочину тощо. Безпосередньо при
допитуванні пізнається зовнішність допитуваного, рівень його культури та
розвитку, особливості мови, міміки та пантоміміки, психологічні стани та
реакції, готовність до співробітництва або ж негативне ставлення до
слідства і т. ін. Оскільки в процесі допиту відбувається не тільки збір
інформації, а й психологічний вплив, є сенс одержати також відомості про
динаміку зовнішності особи, схильність до навіюваності,
комунікативність, загальну тривожність та агресивність допитуваного
тощо.

Головними методами одержання зазначеної інформації є:

— безпосереднє спостереження при проведенні допиту;

— бесіда;

— аналіз дій і поведінки при вчиненні злочину;

— метод експертних оцінок, тобто аналіз свідчень, одержаних від осіб,
які знали допитуваного раніше;

— психологічний експеримент (спостереження за поведінкою допитуваного у
спеціально створених умовах).

Оскільки допитуваний спілкується у ході допиту з особою, яка є не тільки
представником влади, але й людиною, ефективність допиту значною мірою
залежить від встановлення психологічного контакту, розвитку
комунікативної взаємодії. Передусім, орієнтація на встановлення
психологічного контакту відбувається за допомогою своєрідних (особливо
позамовних) орієнтирів у поведінці допитуваного. Спеціалісти розрізняють
два типи таких орієнтирів: пускові (породжуючі контакт) та корегувальні
(ті, що змінюють характер комунікації).

Як правило, певні орієнтири свідчать про своєрідні стани допитуваного:
здивування — очі широко розкриті, брови підняті вгору, рот
напіввідкритий; страх — очі та брови, як при здивуванні, губи міцно
зціплені, щелепи стиснуті; покірність, смиренність — кінчики пальців
зведені докупи; сором — пальці знаходяться біля губ, зібрані пучкою;
са-мопідбадьорювання — пальці рук переплетені; збентеження,
зніяковілість — пошкрябування і потирання шкіри пальцями, маніпулювання
будь-якими предметами; схвильованість — закушування губ, похитування
головою, відкидання волосся, вовтуження на сидінні; замкненість —
підвищена частота дихання, слабка міміка.

Із метою вивчення особистості допитуваного, встановлення та підтримання
з ним психологічного контакту Л. Б. Філо-новим було запропоновано
методику контактної взаємодії, що передбачає послідовне проходження
наступних шести стадій:

1) накопичення згоди;

2) пошук спільних або подібних зацікавлень;

3) вибір принципів та якостей, що пропонуються для спілкування;

4) виявлення якостей, небезпечних для спілкування;

5) індивідуальний вплив та адаптація до партнера;

6) вироблення загальних правил та взаємодія.

Для першої стадії — накопичення згоди — характерні наступні функції:
зняття психологічних бар’єрів; зняття напруженості; відкриття
спілкування, тобто початок контакту. Реалізація цих функцій
забезпечується такими прийомами:

«прочитування стану» — допитуваному повідомляється про його стан, який
спостерігається (тремтіння, потіння, почервоніння, заїкання),
«співвіднесення запитань» — допитуваному ставлять тільки ті запитання,
що передбачають стверджувальні відповіді, згоду. Інформацію про успіх у
реалізації цієї стадії дають такі ознаки стану допитуваного: паузи після
поставлених запитань скорочуються; все більше спостерігається висловлень
власних думок; частішають пояснення та доповнення до відповідей;
зменшуються односкладові та реактивні відповіді.

Функції другої стадії — пошук спільних або подібних

зацікавлень — такі: створення первинного тяготіння до контактора;
формування стану задоволення спілкуванням; замкнення контакторів у
єдиному психологічному та інформаційному полі; навчання розуміння стану
іншого контактера. На цій стадії використовуються прийоми: «перерва»
(цікава бесіда на загальні теми довільно переривається ініціатором);

«демонстрація зацікавлення»; «деталізація цікавості» до окремих суджень
бесіди; «проблема», тобто передача слідчим-ініціатором інформації про
проблеми з метою вирішення їх контактером; «переключення» — періодичне
переключення уваги контактера з однієї проблеми на іншу для переносу
позитивних емоцій. Показниками успішності даної стадії є: поява у
контактуючих спільного лексикону; поява спогадів із питання, що
обговорюється; знаходження взаємоприйнятної теми для обговорення.

На третій стадії — вибір принципів та якостей, що пропонуються для
спілкування — відбувається: обмін інформацією про індивідуальні принципи
та цінності контак-терів; усвідомлення, розуміння очікувань партнера по
спілкуванню; формування готовності до прийняття якостей партнера
(почуття гумору, розуміння поглядів, оцінка цінностей). На цій стадії
застосовуються такі прийоми: підбиття підсумків — періодичне
підсумовування, узагальнення того, про що йдеться; «подібність думок» —
спеціальні висловлювання щодо ідентичності розуміння чогось;
«солідаризація» — висловлювання про ідентичність дій та способів
вирішення проблеми;

«виправдовування очікувань» — вислови-підтвердження щодо очікуваної
відповіді або дії. Показниками успішності є: підкреслення власних
якостей та особливостей; повторення певних циклів висловів типу
«відверто кажучи», «скажу щиро…» тощо; повідомлення партнера про
власні приорітети («звичайно я…», «я б зробив…», «я звик…» ).

Четверта стадія — виявлення якостей, небезпечних для

спілкування — виконує такі функції: усвідомлення якостей, яких партнер
уникає або які приховує, оцінювання ‘їх значущості; розуміння ситуацій,
у яких ці якості можуть виявитися. На цій стадії використовуються
прийоми: «пропонування дискусії», «виклик на сперечання» — стимулювання
обговорення та сперечань про негативні якості особистості;
«висловлювання сумнівів» — висловлювання деяких сумнівів щодо
повідомлень партнера по спілкуванню; «зіставлення протиріч» — свідоме
підкреслення протиріч у інформації; «добудовування» — примушування до
підбиття підсумків, узагальнення того, що не договорено; «очікування» —
партнера інформують щодо висловлювань, які мають протиріччя, але
висновок, підсумовування переноситься на наступний допит. На успішність
проходження стадії вказує: демонстрація самозвинувачення; випереджаючі
заперечення типу: «Ви думаєте, що я…», «Ви хочете сказати…»;
намагання створити дискусійну або суперечливу ситуацію; намагання
«поставити всі крапкі над «і».

Функціональним змістом п’ятої стадії — індивідуальний вплив та адаптація
до партнера — є: допомога партнеру у нейтралізації небезпечних і
негативних особливостей та якостей; корекція його поведінки та своєї
особистої поведінки щодо небезпечних та негативних якостей; реалізація
синхронної комунікативної поведінки, спільний самоконтроль. На цій
стадії застосовуються такі прийоми: «підказка» — якщо спостерігається
складність вибору дій партнера: «Я б на вашому місці…», «Краще, якби
ви…»; «акцентування дій» — коли спеціально для партнера підкреслюються
дії, які суперечать власній поведінці слідчого; «превентивні дії» —
намагання пом’якшити ситуацію при небезпеці прояву негативної реакції:
«Ви не ображайтесь, але я скажу…», «Ви не гнівайтесь, але я
повинен…»; «вказування на регульовану властивість» — «Незважаючи на
ваше нетерпіння…», «Враховуючи вашу запальність, я все ж таки
повинен…»; «акцентування співробітництва» — підкреслюється можливість
спільних дій: «Оскільки ми обидва розуміємо…», «Враховуючи, що ми
можемо разом вирішити питання…»; «нейтралізація домінування» —
попереджуються спроби використати слабкості партнера по спілкуванню
шляхом висловлювання засудження цієї позиції. Показники успішності
реалізації цієї стадії: ефект «бумеранга» — відчуття, що партнер по
спілкуванню починає висловлювати ваші власні думки; визнання
правомірності дій партнера; пропозиція вирішувати питання так, як це
пропонує партнер по спілкуванню.

На шостій стадії контакту — вироблення загальних правил та взаємодія —
відбувається: побудова довірчих стосунків; підтримка процесу взаємодії;
формулювання взаємних правил поведінки. Основні прийоми, що
застосовуються на цій стадії: «звертання за порадою»; пропозиція
вирішити проблему разом; «передрікання очікуваного» — зображення
очікуваної картини створює мотивацію для спільного вирішення питання;
«виклик боротьби мотивів» — актуалізація протиріч мотивів поведінки
партнера по спілкуванню для спільного опрацювання програми поведінки.
Показниками успішності реалізації стадії виступають: прагнення
підкреслювати загальність рішень, цілей тощо; інформування партнера про
наступні дії висловлюваннями типу «Як ми вирішили…», «Як ми
домовились…».

Використання методики контактної взаємодії дозволяє не тільки вивчати
допитуваного, а й регулювати процедуру допиту.

Досить часто при проведенні допиту слідчий змушений переборювати опір
зацікавлених у неефективності розслідування злочину допитуваних
(головним чином, підозрюваних та звинувачених), які відмовляються
свідчити або дають свідомо неправдиві (обмежено правдиві) свідчення.
Перш за все, така ситуація зумовлюється станами, що зазнають особи цих
категорій, найбільш специфічними серед яких є:

1) агресія, ворожість до співробітників дізнання та слідства, свідків,
потерпілих, інших осіб — суттєво утруднюють контакт;

2) тривога, страх розплати, наступного покарання, що викликають
депресію, погіршення самоконтролю, пригнічення психіки — перешкоджають
встановленню психологічного контакту;

3) страх втратити волю, звичний образ життя, можливість опинитися серед
злочинців — спричиняє відмову від звинувачення та дачі правдивих
свідчень і впливає на взаємодію негативно;

4) побоювання помсти з боку співучасників, співвіднесення показань із
психологією злочинної групи — взаємодії перешкоджають;

5) побоювання, що про злочинну поведінку дізнаються рідні, близькі,
сусіди, співробітники — виникають у випадках, коли для злочинця
небайдужі моральні оцінки оточення, і є сприятливими для слідства;

6) невизначеність — коли допитуваний не має можливості передбачити
ситуацію, керувати нею (невідомо, яку інформацією має слідство, до яких
дій вдасться слідчий). Цей стан зручний для застосування психологічних і
тактичних прийомів;

7) щире каяття та жаль про вчинене — максимально сприятливий для
встановлення психологічного контакту стан;

8) «розкутість» — коли в напруженій ситуації допитуваний зовнішньою
розкутістю намагається зняти напруженість, можлива навіть деяка бравада,
намагання підкреслити якийсь елемент події — стан сприятливий для
налагодження відносин.

У випадках протидії (особливо свідомої) допитуваного доцільно
реалізувати деякі специфічні прийоми впливу, а також варіювати умови
проведення допиту. Припустимою формою психологічного впливу є, перш за
все, переконання — процес логічного обгрунтування думок для досягнення
згоди між допитуваним і слідчим.

Як правило, ситуація допиту носить емоційно насичений характер. А саме
така атмосфера полегшує застосування навіювання — впливу, побудованого
на переживанні сильних емоційних станів, що знижує критичність
сприйняття. Для реалізації навіювання неприпустимий обман, тобто активна
дія, пов’язана з повідомленням неправдивої інформації або з
перекручуванням істини, але можлива дезорієнтація, що не є викривленням
фактів, а лише своєрідним використанням достовірної інформації у
психологічно насиченій ситуації допиту, коли достовірні факти можуть
набути в очах допитуваного особливого значення та суб’єктивно свідчити
про біль-

шу, ніж насправді, поінформованість слідчого про взаємозв’язок подій у
справі.

Виходячи із засобів одержання і доказового значення, інформація може
бути поділена на три групи: 1) відомості, одержані процесуальним шляхом,
що мають доказове значення та закріплені у відповідній документації; 2)
відомості, отримані непроцесуальним шляхом (бесіди, телефонні запити
тощо), які стосуються головним чином особи допитуваного;

3) інформація, одержана оперативним шляхом, яка не має процесуального
значення. Слідчий може інформацію продемонструвати, назвати її джерело,
сповістити при допиті і, нарешті, лише згадати про неї в бесіді з
допитуваним.

Щодо першого виду інформації, то вона може бути повідомлена будь-яким
способом. Інформація другого виду може бути реалізована як шляхом
ознайомлення з нею допитуваного, так і шляхом простого згадування про
неї при допиті. Реалізація інформації третього виду можлива тільки за
допомогою окремих реплік, натяків, зауважень тощо, наприклад,
повідомлення допитуваному окремих другорядних деталей його життя,
зв’язків; демонстрації справжніх документів, фотографій, що не
стосуються справи, але характеризують особу допитуваного.

Окрім інформаційних, можуть бути використані й інші види психологічного
впливу. До психологічних прийомів впливу належать:

1. Використання психологічних особливостей особистості допитуваного —
суть прийому полягає в урахуванні слідчим як на етапі встановлення
контакту, так і безпосередньо при допиті, відомостей про
характерологічні риси допитуваного, його домагання, самооцінку, систему
його стосунків у сімейно-побутовій, професійній та дозвільній сферах,
домінуючі мотиви поведінки, особливості перебігу психічних та фізичних
проявів тощо. Наприклад, якщо допитуваний має хворобливе самолюбство та
перебільшений рівень домагань, при допиті доцільно показати реальну
можливість слідства одержати потрібні відомості від іншої особи, відомої
допитуваному, що значною мірою знижує цінність допитуваного як джерела
інформації і зачіпає його самолюбство. Сприяє встановленню контакту
також демонстрація слідчим певних знань у професійній сфері
допитуваного, у сфері його дозвілля і уподобань.

2. Особисті спостереження за допитуваним — фіксація слідчим емоційних,
мімічних, пантомімічних проявів з боку допитуваного дозволяє гнучко
варіювати тактику допиту, забезпечуючи регуляцію стану допитуваного і
динаміку спілкування. Наприклад, якщо при з’ясуванні певного питання
слідчий спостерігає розгубленість, тривогу, почервоніння шкіри обличчя
та посилене потовиділення, доцільно більш докладно зупинитися саме на
цьому питанні, конкретизувати одержану інформацію.

3. Використання стану емоційної напруженості — прийом засновано на тому,
що у стані емоційної напруженості у особи суттєво знижується здатність
повною мірою здійснювати свідомий контроль за змістом мовних повідомлень
та своєю поведінкою. Так, якщо допитуваний відмовляється від дачі
показань або дає неправдиві свідчення, а особисті спостереження слідчого
вказують на те, що допитуваний перебуває у спокійному, врівноваженому
стані, буде доцільно шляхом повідомлення певної інформації або
проведення якоїсь слідчої дії збільшити його напруженість, відчуття
дискомфорту. Прикладом такого роду інформації може бути повідомлення про
затримку співучасника, висновків експертизи, пред’явлення речових
доказів тощо.

4. Використання ефекту раптовості — суть прийому полягає у
несподіваності (для допитуваного) появи фактів та обставин, які доводять
неправдивість його свідчень. Цей прийом не зводиться до емоційної
напруженості, оскільки раптово подана інформація може мати переконуючий
вплив на раціональну сферу особистості, схиляючи допитуваного до
усвідомленої необхідності давати правдиві показання. Наприклад,
свідчення несподіваного для допитуваного свідка мають, як правило,
безсумнівний переконуючий вплив. Разом із тим, раптова інформація здатна
у частини емоційно рухливих, збуджуваних допитуваних викликати і стан
емоційної напруженості.

5. «Припущення легенди» — реалізація полягає у створенні таких умов
проведення допиту (у процесуальних межах), котрі уявляються допитуваному
природними, але є легендованими з боку слідства. Наприклад, допитуваний
одержує можливість ознайомитися з «таємною» інформацією, яка міститься в
паперах, що знаходяться на столі слідчого в момент «вимушеної» його
відсутності в кабінеті. В іншому випадку ефективним є розміщення в
кабінеті слідчого речей та предметів, тотожних тим, які фігурують у
справі як розшукувані. До цього ж прийому належить «випадкове» залишення
віч-на-віч співучасників після одержання одним із них «вірогідних»
повідомлень від слідчого.

6. «Вільної розповіді» — допитуваному надається можливість у оповідній
формі, докладно, без обмежень часу та деталізуючих запитань викласти всю
послідовність подій. Протягом розповіді слідчий аналізує інформацію,
відшукуючи протиріччя, на які в подальшому спрямовує допит. У цьому
випадку досить інформативними є обмовки, паузи, повтори, які робить
допитуваний. Для ефективного змістовного аналізу доцільно
використовувати техніку звукозапису

7. Максимальна деталізація свідчень — використання цього прийому
базується на тому, що дуже складно неправдиве свідчення обміркувати до
найдрібніших деталей. Слідчий, ставлячи допитуваному перелік запитань
щодо подробиць певного факту, примушує його самостійно встановити
протиріччя у власних показаннях. Наприклад, якщо допитуваний стверджує,
що в певний час він був у кінотеатрі, то слідчий уточнює, який кінофільм
він дивився, на якому місці сидів, зберігся квиток чи ні, який був
кіножурнал, як після сеансу дістався додому тощо, при цьому доходячи
висновку про правдивість його відповідей або про можливість перебування
допитуваного на місці вчинення злочину. При цьому слід враховувати, що
інформативними показниками можливої неправдивості свідчень допитуваного
можуть бути, з одного боку, докладні відповіді на всі без винятку
запитання слідчого, а з другого — цілковита неможливість відповісти на
ці запитання, оскільки, виходячи із загальних особливостей
запам’ятовування, людина здатна пригадати приблизно 56-60 % інформації.

8. Послідовність пред’явлення доказів — прийом використовується в тому
випадку, коли слідчий має декілька доказів, що спростовують свідчення
допитуваного. Наприклад, якщо у розпорядженні слідчого є знаряддя
вбивства, деякі вкрадені й вилучені при обшуку речі, негативна
характеристика на звинуваченого з місця роботи, слідові відбитки взуття
на місці злочину, то, враховуючи, що ефективність використання прийому
збільшується при пред’явленні доказів у міру зростання їх значимості,
наявні докази доцільно наводити у такій послідовності: негативна
характеристика — слідові відбитки — вкрадені речі — знаряддя вбивства.

9. Пред’явлення контрдоказів — прийом припускає спростування кожного
неправдиво свідчення конкретним доказом, який це свідчення заперечує.
Скажімо, заперечення присутності на місці злочину відразу ж
спростовується висновком експертизи про залишені відбитки пальців;
наступне свідчення про знаходження в певний час у певному місці
спростовується відповідними повідомленнями свідків. Слідча практика
доводить, що декілька таких послідовних спростувань припиняють опір
звинуваченого.

10. Поєднання форсованого (прискореного) та уповільненого темпів допиту
— дія цього прийому заснована на тому, що інтенсивна зміна темпу не
дозволяє допитуваному ретельно обмірковувати варіанти відповідей і
концентрувати увагу на деталях, які характеризують неправдивість
свідчень. При цьому рекомендується малозначущі запитання вимовляти в
повільному темпі, а викривальні — у прискореному. Зазначений прийом
створює передумови для підвищення емоційної напруженості: нав’язуваний
темп бесіди порушує індивідуальну ритміку допитуваного, створює
негативне збудження у корі великих півкуль, внаслідок чого бурхливо
розвивається втома нервових центрів, знижується свідомий самоконтроль за
поведінкою, мовою тощо.

Для подолання тактики протиборства допитуваного можна рекомендувати
також використання таких прийомів:

а) асоціація за суміжністю — демонстрування місця події або його
фотографії асоціює спогади про власні дії, ознаки, переживання;

б) схожість-подібність — демонстрування речей, об’єктів, що
безпосередньо не стосуються справи, але ізоморфні (подібні, схожі)
справжнім об’єктам, також збуджує аналогічні (на момент події)
переживання;

в) контрастність — демонстрування протилежних за якостями предметів,
об’єктів чи бесіда про контрастні властивості предметів, явищ, подій
(наприклад, здоров’я — хвороба, маленький ніж — великий ніж, модельне
взуття — чоботи тощо);

г) перифраза — повторення своїми (тобто іншими) словами проблемної,
неправдивої, спірної інформації про подію злочину;

д) демонстрація «незаповненості» — акцентування, підкреслювання
розірваних зв’язків у показаннях, «білих плям» у версії, відсутності
фактів, відомостей про особу тощо;

є) інерція — створення настрою максимальної захопленості бесідою на
сторонні теми, а потім — різке запитання стосовно справи.

Таким чином, допит — це складний акт комунікативної взаємодії, за якої
професійна майстерність співробітника значною мірою зумовлена не тільки
рівнем його професійної піготовки та досвідом роботи, а й наявністю
певних психологічних здібностей до цього виду діяльності.

Б. Психологічні аспекти допиту віч-на-віч

Допит віч-на-віч, безсумнівно, є потужним засобом психологічного впливу.
Його сила зумовлена, з одного боку, тим, що учасникам необхідно свідчити
один про одного за умови безпосереднього контакту, що створює досить
сильну емоційну напруженість, з іншого — наявністю суперечностей у
попередніх свідченнях одного або кількох учасників. Тому допит
віч-на-віч має характер гостроконфліктної слідчої дії.

Існує два різновиди такого допиту: з ініціативи слідчого та на вимогу
звинуваченого, причому в останньому випадку прийняття рішення про його
проведення повинно ретельно обґрунтовуватись. Так, якщо звинувачений
вимагає проведення допиту віч-на-віч для спростування неправдивих
показань свідка або потерпілого (обмова), то його проведення доцільне;
проте, якщо існує небезпека, що звинувачений спробує вплинути на іншого
учасника з метою зміни свідчень або здійснити неконтрольований обмін
інформацією із співучасником, проведення допиту віч-на-віч уявляється
справою ризикованою та проблемною.

Процесуальне зазначена слідча дія організується як навперемінний допит у
присутності кожного раніше допитуваного про обставини, щодо яких вони
спочатку давали суперечливі свідчення. Інакше кажучи, кожен допит
віч-на-віч має досягати подвійної мети: допомогти одному або кільком
учасникам пригадати забуті або неправильно інтерпретовані факти;
здійснити психологічний вплив на одного або кількох учасників.

Однією з головних характеристик допиту віч-на-віч є єдність: а) предмета
— обидві особи допитуються щодо одних і тих же обставин; б) об’єкта —
суперечливих свідчень (їх порівняння, опис, спостереження); в) місця —
допитувані знаходяться в однакових умовах, що водночас дозволяє
сприймати запитання слідчого і ставити їх один одному, включаючи, крім
мовних висловлювань, також мімічні та пантомімічні прояви; г)
документування — свідчення допитуваних фіксуються в одному протоколі.

Учасники допиту віч-на-віч ставляться один до одного не тільки як особи,
що обіймають певне процесуальне становище. Вони постійно перебувають у
стосунках, а їх контакти взаємонакладаються, нашаровуються. Наступні
слідчі дії завжди виникають на емоційному тлі попередніх, яке може бути
позитивним чи негативним, а також впливати на психологічну атмосферу
допиту. Крім того, взаємні дії учасників потенційно або реально несуть у
собі небезпеку для їх морального, психологічного чи фізичного стану.

Окремою характеристикою, яка визначає процес вирішення завдань допиту
віч-на-віч, є недостатність і, що більш важливо, — суперечливість
вихідних даних. Слідчий повинен вирішувати завдання, елементи яких не
піддаються повному й точному врахуванню; він стикається з багатьма
несподіванками, про які раніше мав лише приблизне уявлення. Найбільше
ускладнює проведення допиту віч-на-віч недостатність відомостей про
плани та задуми допитуваних, про мотиви їх поведінки.

Взаємодія — це максимально загальна характеристика спілкування учасників
допиту віч-на-віч, яка виявляється у формі взаємних впливів. Учасники
мають прийняти рішення щодо тактики своєї поведінки, яке залежить від
якісних та кількісних параметрів наявної інформації, усвідомлення ними
цілей та задач, від опрацьованої до початку проведення слідчої дії
програми поведінки, від оцінки ситуації, що склалася під час проведення
допиту. Слідчий, у свою чергу, зазнає інформаційно-психологічного впливу
цих осіб, за допомогою якого здійснюються спроби керувати його
поведінкою у бажаному напрямі. Складність поведінки самого слідчого
полягає в тому, що тактика його впливу регламентується процесуальне.
Здійснюючи психологічний вплив на учасників, він орієнтований на
трансформацію (перебудову) негативної кооперації (конфлікту) учасників у
позитивну (співробітництво). При цьому він може використовувати різні
засоби впливу: переконання — послідовний та аргумонтований вплив, не
тільки інформаційний, а й формально організаційний, інакше кажучи, вплив
самою процедурою слідчої дії; навіювання — наслідувальний,
емоційно-підсвідомий вплив за допомогою міміки, жестів, мовного
супроводження тощо.

Гострота і напруженість допиту віч-на-віч зумовлена не тільки
конфліктними стосунками, існуючими у зв’язку із протиріччями у
свідченнях, але й актуалізацією попередніх відносин: дорослий —
підліток, начальник — підлеглий, чоловік — жінка, рецидивіст —
законослухняний громадянин, родинні, міжнаціональні, релігійні
протиріччя тощо.

Іншими словами, проведення допиту віч-на-віч для слідчого завжди
пов’язане з певним ризиком — ризиком тактичним. Слідчий має право на
ризик, проте ризик — це не необачні вчинки зі сподіванням на щасливий
наслідок, а тактично грамотні у конкретній ситуації вчинки, побудовані
на точному розрахунку. У багатьох випадках ступінь ризику знижується за
допомогою проведення допоміжних слідчих дій та оператив-но-розшукових
заходів. Конкретний тактичний ризик допиту віч-на-віч розраховується як
добуток можливої шкоди розслідуванню на можливість того, що ця шкода
виникне. Саме ці фактори треба враховувати при призначенні такого
допиту.

Зазначена слідча дія висуває підвищені вимоги до інтелектуальної
активності слідчого, особливо до такого її різновиду, як рефлексивне
мислення. Рефлексивне мислення — це здатність однієї людини відображати
у своїй свідомості розмірковування іншої, розуміти, про що вона думає.
Але не можна забувати, що рефлексують також інші учасники. У зв’язку з
цим допит віч-на-віч може характеризуватись як рефлексивна взаємодія,
відображення одного судження в іншому, взаємне відображення задумів,
рішень, планів.

Взаємний вплив учасників диференціюється за об’єктами, на які він
спрямований: свідомість людини, система мотивів (спонук) її поведінки,
емоційна сфера, установки, цілі, воля тощо. Скажімо, 1) якщо свідок на
допиті віч-на-віч зі звинуваченим, спростовуючи його алібі, докладно
розповідає про свої спостереження за ним, про його дії, міміку, як той
був одягнений, він тим самим впливає на свідомість; 2) коли звинувачений
дає суперечливі свідчення, не бажаючи посилатись (для обгрунтування
алібі) на близьку йому особу, свідчення цієї особи нейтралізують мотив
вибраної звинуваченим лінії поведінки; 3) оскільки свідчення учасників
спричиняють виявлення емоційних станів (гніву, радості, злості тощо), то
останні можуть викликати зміну свідчень; 4) якщо звинувачений керується
помилковою установкою на солідарність із членами злочинної групи, то
свідчення співучасника, який уже повідомив деталі злочину, руйнує цю
установку. Слідчий зобов’язаний не просто фіксувати, але контролювати та
спрямовувати цей вплив.

Допит віч-на-віч як цілісна слідча дія залежить від певних чинників, до
яких належать:

1. Підготовленість

По-перше, вона визначається попереднім впливом на її учасників:
сумлінному учаснику гарантується підтримка та безпека; звинувачений або
особа, яка дає неправдиві свідчення, попереджаються про недопустимість
спроб впливу на інших учасників. По-друге, мають бути враховані місце,,
час і тактика проведення допиту віч-на-віч. По-третє, готуються засоби
фото-, кіно-, відеозйомки та звукозапису. І, нарешті, має бути здійснене
попереднє планування: коло питань для обговорення, розрахунок часу,
форми контролю за поведінкою та запобігання протиправним діям учасників.

2. Раптовість

Як правило, допит віч-на-віч для звинуваченого або для особи, яка дає
неправдиві показання, має бути несподіваним. Ефект раптовості та
емоційної напруженості позбавить цих осіб можливості ретельно
обміркувати лінію своєї поведінки, зосередитись та вибрати результативні
способи впливу на сумлінних учасників. Такий допит буде найбільш
ефективним, якщо раптовою буде сама поява іншого (або інших) учасників.

3. Несподіваність інформації, яка повідомляється

Цей чинник за своїм впливом дуже близький до попереднього, однак
характеризує змістовний аспект інформації, що повідомляється слідчим або
сумлінним учасником очної ставки.

4. Упевненість викладення фактів та сила морально-емоційного впливу
особи, яка їх повідомляє

При підготовці допиту віч-на-віч слідчий повинен пересвідчитися у тому,
що сумлінний учасник перебуває у такому психологічному стані, який
дозволить йому викласти важливу інформацію впевнено, логічно та
переконливо і не потрапити під можливий вплив іншого учасника, а його
моральна позиція сповнена високої громадянськості.

5. Урахування сутності стосунків, що раніш існували між учасниками

Ефективність допиту віч-на-віч зменшується, коли учасник, який дає
показання, раніше перебував або перебуває зараз у залежності від іншого
учасника. Такого роду залежність може існувати по службовій (керівник —
підлеглий), суспільній (бригада, злочинна група, мікрогрупа спілкування,
інші суспільні угруповання), родинній (пряма та непряма рідня), статевій
(чоловік — жінка), віковій (дорослий — підліток), національній
(конфліктуючі нації), релігійній (конфліктуючі конфесії) та інших
лініях. Отже, призначенню даної слідчої дії мають передувати ретельний
аналіз усіх умов, прогнозування ситуацій, що можуть виникнути, та
висновок щодо її необхідності.

6. Вольові якості та психологічна активність слідчого

Слідчий не може бути пасивним учасником допиту віч-на-віч. Він повинен
вести цю слідчу дію згідно з планом, вносити відповідні корективи,
контролювати поведінку учасників, не допускати самому і припиняти
будь-які спроби впливу учасників один на одного. Важливо, щоб слідчий
сам створював психологічний фон допиту або підтримував емоційні стани,
сприятливі для усвідомленого, цілеспрямованого контролю за спілкуванням,
не дозволяв погроз фізичного або психологічного насильства.

Отже, комунікативні слідчі дії є важливим інструментом досягнення істини
у справі. Як свідчить практика, ретельно підготовлена, всебічно
обгрунтована, професійно зорганізована комунікативна слідча дія може (за
деякими складами злочину) бути значно ефективнішою, аніж слідчі дії, у
яких оперують фактологічною, предметною інформацією.

Література

ї. Андросюк В. Г. Психологія слідчої діяльності. — К., 1994.

2. Антонян Ю. М. и др. Психология преступника и расследование
преступлений. — М., 1996.

3. Васильев В. Л. Психология следственных действий. — К., 1996.

4. Глазырин Ф. В. Психология следственных действий. — Волгоград, 1983.

5. Еникеев М. Я, Черных Э. А Психология следователя. — М., 1988.

6. Коновалова В. Е. Правовая психология. — Харьков, 1997.

7. Лукашевич В. Г. Тактика общения следователя с участниками
следственных действий. — К., 1989.

8. Шиханцов Г. Юридическая психология. — М., 1998.

Похожие записи