.

Психологічне визначення сутнісних характеристик людського буття (реферат)

Язык: украинский
Формат: реферат
Тип документа: Word Doc
254 2008
Скачать документ

Реферат на тему:

Психологічне визначення сутнісних характеристик людського буття

У статті представлено категоріальне визначення сутнісних основ
людського існування, виокремлення яких відбулося в межах
екзистенціальної філософії та екзистенціальної психології. Робиться
наголос на трансформації цих сутнісних основ на рівні індивідуальної
свідомості.

Проблема сутнісних ознак людського існування вперше була означена та
розроблена в межах екзистенціальної філософії. Однак операціоналізація
екзистенціальних категорій по відношенню до психології одиничного буття
потребує окремої теоретизації (наукова актуальність проблеми). Крім
того, оскільки екзистенціальні категорії мають безпосереднє відношення
до людського життя, то їх розробка розширяє набір психотерапевтичних
прийомів (практична актуальність проблеми). Поданий у статті аналіз
категоріального апарату екзистенціальної психології розкриває (мета
статті) рівень розробленості сутнісних категорій існування в сучасній
науці. В результаті було простежено трансформацію цих екзистенціальних
категорій крізь призму індивідуальної свідомості (основний висновок
дослідження).

За висновками екзистенціалістів можна визначити форми буття, в яких
безпосередньо здійснюється існування людини, та сутнісні його
характеристики, усвідомлювані в процесі індивідуального існування. Отже,
екзистенціальні аналітики розрізняють „…три форми світу, три одночасні
аспекти, які характеризують існування кожної людини як буття-у-світі.
По-перше, це Umwelt, що буквально означає „світ навколо”. Тобто це
біологічний світ, який зазвичай називаємо довкіллям. По-друге, це
Mitwelt, буквально – „із світом”. Це світ істот одного виду, світ наших
одноплемінців. По-третє, це Eigenwelt, „власний світ”: форма відносин з
власним „Я” [6, с. 165]. Umwelt описується категоріями „пристосування”
та „адаптації”: я адаптуюся до холодної погоди, до потреби у сні тощо.
Mitwelt характеризується „ставленням” до іншої людини, оскільки при
зустрічі обидва змінюються. Eigenwelt передбачає „самоставлення”,
„самосвідомість”. Це розуміння того, що якась річ у цьому світі значуща
для мене. І основним принципом взаємоіснування цих світів є те, що
„…реальність буття-у-світі губиться, якщо одна з цих форм значно
перевищує інші” [6, с. 170].

Звідси сутнісні ознаки людського існування як характеристики
буття-у-світі виникають на перехресті цих трьох світів, але вирішальним
у їх визначенні є якраз ставлення людини до них. Тобто те, якими
переживаннями ці характеристики насичують наш внутрішній світ. В
екзистенціальній психології подібний зміст нашої свідомості називають
„кінцевими даностями існування”. До них входять: смерть, сенс життя,
свобода та самотність. Каталізувати рефлексію кінцевих даностей може
будь-який екстремальний досвід, пов’язаний з пограничними ситуаціями –
такими, як загроза особистому життю, прийняття важливого незворотного
рішення, формування «особистого кодексу життя», крах базової
смислотворчої системи тощо. Конфлікт породжується конфронтацією
індивідуума з будь-яким із цих життєвих факторів [12].

Конкретизуємо визначення кінцевих даностей людського існування.

Смерть. Це та кінцева даність, яка найлегше усвідомлюється, тому що ось
зараз ми існуємо, але настане день, коли ми перестанемо існувати. Смерть
прийде, від неї нікуди подітися, тому що усьому на світі настає кінець.
Неможливо залишити смерть вмираючим: біологічна межа між життям і смертю
чітка, але психологічно вони переходять одне в одне. Психологічна смерть
настає тоді, коли всі почуття людини звужуються до точки фізичного або
душевного болю. Нудьга, зневіра, туга за минулим – усе це призводить до
душевної порожнечі і, в остаточному підсумку, до психологічної смерті,
хоча фізичне тіло продовжує функціонувати. Ось чому нудьга і зневіра
вважаються одним з найтяжких гріхів, бо в них виявляється любов до
неживого [1].

Однак ще із Стародавньої Греції до нас дійшла істина, що речовинність
смерті руйнує людину, але ідея смерті рятує її [12]. Наприклад,
психологи-практики відзначають разючі внутрішні зміни в людині, коли над
нею нависає смертельна загроза (скажімо, поставлений невиліковний
діагноз):

· змінюються життєві пріоритети, зменшується значення життєвих
тривіальностей;

· з’являється почуття звільнення: людина приймає свою спроможність
свідомо не робити того, чого не хочеться;

· загострюється переживання життя „сьогодні” замість відкладання
реалізації планів „на потім”;

· звичні природні явища (опадання листя, Новий рік, зміна вітру тощо)
переживаються як високозначущі події;

· посилюється контакт з близькими людьми;

· зменшується страх, пов’язаний з міжособистісним спілкуванням,
збільшується готовність до ризику [12].

Страх смерті є настільки сильним і всеосяжним, що на заперечення її
витрачається значна частка нашої життєвої енергії. На індивідуальному
рівні захист від „смертельного жаху” виявляється у вигляді
ірраціональної переконаності у власній винятковості (це може статися з
ким завгодно, але не зі мною) та вірі в кінцевого рятівника (могутнього
персонального заступника) [12]. Витоки цих захисних механізмів сягають
коренями в самий початок нашого життя. Зберігаються вони і в дорослому
віці, оскільки потреба позбутися примари смерті супроводжує людину
протягом усього життя.

В сучасному світі більшість людей тяжіє до цінностей „реально-звичного
функціонування” [1], тобто такого, коли все є стабільним, змін немає
взагалі. А постійним, стабільним станом без змін може бути тільки
смерть. Виходить, більшість із нас тяжіє до „некрофільської орієнтації”
[10], більшість із нас втратила орієнтацію на життя і при цьому
смертельно боїться його перервати.

Сенс життя (безглуздя). Екзистенціальна парадигма говорить: світ –
випадковий, усе, що є, могло б і не бути; людські істоти самі
конституюють себе, свій світ і свою ситуацію; ніякого готового змісту в
цьому Всесвіті немає, ніяких готових життєвих орієнтирів у житті не
існує [12]. Звідси, природно, виникає запитання: як істота, яка прагне
до цих орієнтирів, може вижити у світі без сенсу?

Жодна людина не знає кінцевої мети свого життя. В. Франкл, заперечуючи
фрейдистський принцип гомеостазу (людина прагне до збереження
рівноваги), вважає, що шукати сенсу у задоволеннях означає втратити
його, тому що задоволення – це не життя, а стан, що виникає внаслідок
досягнення людиною мети [9]. Він підкреслював, що кожен індивід має сенс
життя, який ніхто інший не може втілити, і брак якого в гострій формі
може призвести до бажання покінчити з собою.

Екзистенціалісти постійно порушували питання про проблему самогубства:
то обгрунтовували цей крок як прояв свободи людини [7], то, навпаки,
говорили про мужність продовжувати жити [4]. Психологічні дослідження
показали, що при вчиненні суїциду ціль і зміст цього вчинку не завжди
збігаються. І практично при будь-якому суїциді в осіб, які не страждають
на психічні захворювання, немає істинного бажання смерті. Найчастіше
психологічним змістом виступають:

· виклик (лемент) про поміч;

· протест (активна реакція проти сформованої ситуації);

· парасуїцидальна пауза (необхідність дати собі хоч якись відпочинок у
ситуації конфлікту);

· запобігання страждань (бажання виключитися і, як це не дивно, страх
смерті);

· самопокарання;

· відмова (справжнє бажання померти, припинити існування) [5].

Однак страждання на емоційному рівні допомагають людині осмислити, як
усе повинно бути. Ось саме тому, вважає В. Франкл, людині можна
допомогти уникнути суїциду – наповнити її життя сенсом [9], оскільки
суть сенсу життя „… як психологічного феномена в тому, що, виникаючи в
результаті взаємодії „зовнішнього” та „внутрішнього”, він водночас
емансипує від того та іншого і починає жити, як „буферний механізм”, як
„система стримування і противаг”, які не допускають однобічного
підпорядкування „зовнішньому” і які водночас перешкоджають перетворенню
людини на раба власних потреб, потягів, безпосередніх… інтересів” [11,
с. 19].

Свобода (відповідальність). Традиційно свобода уявляється однозначно
позитивним явищем: протягом усієї письмової історії людства вона була
найбажанішою метою людини. Для філософа слово „свобода” має широкі
особистісні, соціальні, моральні та політичні дефініції, отже містить у
собі великий простір. Протягом століть концепція абсолютної свободи
незмінно викликала лютий протест, оскільки вступала в конфлікт із
пануючим світоглядом: спочатку – із вірою в божественне провидіння,
згодом – із науковими законами причинності; ще пізніше – із
гегельянським поглядом на історію як на осмислення просування; із
марксистськими і фрейдистськими детерміністськими теоріями. Однак у ХХ
столітті екзистенціальна точка зору про те, що істинно людське
починається там, де вона (людина) знаходить свободу протистояти
залежності від власного типу, прийняла статус парадигми [12].

Свобода припускає наявність обмеження. Людина є істотою, обмеженою
долею, до якої входять: Божий дарунок (схильність), ситуація, а також
об’єднання схильності і ситуації в позицію (людина формує ставлення до
чогось через свою позицію). Відповідно – людина вільна в межах своєї
долі [9].

Проблема свободи перетинається з проблемою відповідальності остільки,
оскільки свобода без відповідальності перетворюється на сваволю [7].
Бути відповідальним – означає бути безперечним автором свого життя.

В описах суб’єктивного досвіду усвідомлювання відповідальності часто
використовується поняття порожнечі, або безгрунтовність [12]. Тривогу,
яка виникає у зв’язку з переживанням того, що „немає грунту під ногами”,
можна порівняти лише з тривогою смерті. Тому ми й реагуємо на цю тривогу
так само, як на тривогу взагалі – шукаємо способу полегшити чи уникнути
ситуацій, які могли б призвести до усвідомлення цієї фундаментальної
порожнечі.

Темною тінню відповідальності є почуття провини, оскільки ми почуваємо
себе винними через „невикористане”, „непрожите” життя. Розбіжність між
тим, що ми є і чим могли б бути, змушує нас зневажати себе, і цю зневагу
доводиться переборювати протягом усього життя [12].

Проблема свободи через відповідальність породжує проблему вибору, яка,
на думку екзистенціалістів, супроводжує нас аж до відходу з життя. А
проблема вибору породжує проблему зречення від можливості: аби щось
вибрати треба від чогось зректися. Отже, свобода – це можливість
відмовитися від можливості, що на індивідуально-психологічному рівні
переживається людиною як уміння відповісти на запропоноване «ні».

Виділяються такі складові психологічного змісту особистісної свободи:

сутність особистісної свободи

· усвідомлена необхідність,

· свобода вибору,

· свобода творчості;

індивідуально-психологічні складові особистісної свободи

· активність,

· самоврядування,

· компетентність,

· відкритість новому,

· акцент на самореалізацію,

· вищі цінності буття;

соціально-психологічні складові

· глибокий духовний зв’язок з людьми,

· повага інших,

· оволодіння соціально-культурними нормами,

· критичне ставлення до цих норм [2].

Отже, в екзистенціальному значенні „свобода” – це відсутність зовнішньої
структури. Ми не спираємося ані на який грунт, під нами – ніщо, і поруч
із нами – нікого; ми – у пустці, яку ніхто, крім нас, не заповнить.

Ізоляція (самотність). В процесі найглибшого дослідження себе ми дійдемо
висновку, що ми кінцеві, усе навколо безглуздо, ми приречені вибирати. І
це усвідомлення, яке відбувається всередині нас, наодинці із собою,
призводить до останньої „кінцевої даності” нашого існування – до
ізоляції.

Екзистенціальні психологи виділяють три типи ізоляції:

· міжособистісна ізоляція – звичайно переживається як самотність, тобто
ізоляція від інших індивідуумів. Сприяти такій ізоляції може безліч
факторів – від географічної дистанції до наявності в суб’єкта
конфліктних почуттів стосовно близькості. Посилює прояви ізоляції і те,
що в сучасному суспільстві відбувається занепад соціальних інститутів,
покликаних захистити людину від самотності (велика родина, доброзичливі
сусіди, церковна громада тощо);

· внутрішньоособистісна ізоляція – це процес, за допомогою якого людина
відокремлює одне від одного частини самої себе; наприклад, придушує
власні почуття або прагнення, приймає „потрібно” за власні бажання, не
довіряє власним судженням або сама ж блокує власний потенціал;

· екзистенціальна ізоляція – ця ізоляція зберігається навіть при
найсприятливішому спілкуванні з іншими індивідами, при чудовому знанні
себе та інтегрованості. Вона пов’язана з прірвою між собою та іншими,
через яку немає мостів. Вона позначає фундаментальну ізоляцію індивіда
від світу взагалі [12].

Таким чином, екзистенціальна ізоляція як „кінцева даність” існування –
це долина самотності, до якої веде багато шляхів і до якої людина
обов’язково прийде або через конфронтацію зі смертю (ніхто не може
померти замість мене), або через пошук сенсу життя (ніхто не може
сказати мені, що це – моє покликання), або через прийняття на себе (і
тільки на себе – єдиного) відповідальності.

Частіше за все усвідомлення екзистенціальної самотності відбувається
тоді, коли людина залишається наодинці, і повсякденні орієнтири раптово
ніби відступають на другий план. Виникає моторошне почуття
«не-домашнього» світу [12]. І ця відокремленість від світу, який
сприймається при цьому як могутній, загрозливий та небезпечний, породжує
почуття безсилля і тривоги.

Головний захист від жаху екзистенціальної ізоляції пов’язаний з
відносинами: оскільки кожен із нас самотній, то самотність можна
розділити. Однак проблема відносин – це проблема злиття-ізоляції. З
одного боку, людина повинна навчитися перебувати у відносинах з іншим,
не піддаючись бажанню уникнути ізоляції, ставши частиною цього іншого.
Але вона також повинна навчитися, перебуваючи у відносинах з іншим, не
зводити іншого до ролі засобу, не робити з нього знаряддя захисту від
самотності [12].

Якщо людина спроможеться визнати ситуацію своєї ізольованості в житті та
мужньо зустріти її, то вона зуміє з любов’ю звернутися до інших. Якщо ж,
навпаки, її охопить жах перед безоднею самотності, то вона не стане
близькою з іншими, а замість цього буде бити по них лише заради того,
щоб не потонути у морі існування.

На загал проблема ізоляції не має «вирішення». Вона є частиною
існування, й люди повинні дивитися їй в обличчя та знайти засіб
сприйняти її. Духовна спільність з іншими – важливий та доступний усім
засіб пом’якшити страх перед ізоляцією. Ми усвідомлюємо нашу абсолютну
самотність і безпорадність. Але водночас наше почуття ізольованості
відкриває нам шлях до співчуття іншим, і страх стає вже не таким
сильним. Невидимий зв’язок з’єднує індивідів, причетних до одного
переживання, нехай то буде життєвий досвід, спільний за часом і місцем,
або просто досвід свідків однієї й тієї ж події [12].

Отже, узагальнюючи викладене, можна говорити, що люди приреченні
наодинці зі своєю смертністю самостійно створювати основи свого життя. І
ця приреченість проявляється в тому, що ці основи людського життя
«діють», «живуть» незалежно від бажання самої людини. Відтак людина
приречена зробити й наступний крок – визначити своє ставлення до
кінцевих даностей існування через усвідомлення їхньої присутності в її
житті.

Однак будь-яка інформація на рівні індивідуальної свідомості (тобто –
після усвідомлення людною цієї інформації) трансформується у
внутрішньому категоріальному просторі індивідуума в результаті дії
суб’єктивної інтерпретації. Звідси сутнісні характеристики людського
буття («кінцеві даності існування») перетворюються суб’єктом на нове
інформаційне поле, яке вже й буде обумовлювати його особистий спосіб
буття. Основними складовими цього інформаційного поля є біполярні
протилежності, між якими суб’єкт має зробити вибір.

Інакше кажучи, на рівні індивідуального існування сутнісні
характеристики загальнолюдської екзистенції спрямовують людину до
самовизначення серед таких протилежностей (ознаки, подані у цій схемі,
розкривають полюс так званого живого буття [3]):

між „я” є та „мене немає”

· я існую, живу, відчуваю,

· я існую лише в момент переживання, бачення та усвідомлення,

· я усвідомлюю буття на основі свого внутрішнього відчуття того, що я
існую,

· я відкритий до свого внутрішнього відчуття,

· я живий, тому що я відчуваю себе;

між „я є рух, потреба” та „я є незмінність, стабільність”

· я хочу, бажаю, прагну,

· я постійно в чомусь відчуваю потребу,

· якщо я перестану бажати, я замру,

· якщо я замру, то завершу своє існування,

· я живий, тому що змінююсь;

між „я є вільний” та „я ні за що не відповідаю”

· я обираю, вирішую,

· я довіряю своєму внутрішньому відчуттю,

· я не залежу від абстрактних принципів та чужої думки,

· я не є „жертвою обставин”,

· я вільний, тому що приймаю відповідальність за можливість вибору;

між „я є процес” та „я є результат”

· я реалізую, здійснюю, досягаю,

· я є процес актуалізації та реалізації своїх прагнень,

· я не є продуктом свого життя, своїх дій,

· „той, ким я був, мертвий…” [3, c. 318],

· я живий, тому що я рухаюся;

між „я є міра всіх речей” та „я нічого не вартий”

· я оцінюю, приміряю, порівнюю,

· я орієнтуюсь на своє внутрішнє відчуття,

· я створюю порівняльні еталони,

· я живий еталон, тому що приміряю на себе;

між „я пов’язаний” та „я суверенний”

· я можу, вмію, здатен брати обов’язки,

· я хочу і розділяю свою свободу з іншими,

· я приймаю обмеженість своєї свободи,

· я турбуюсь про когось, але я не зливаюсь з іншими,

· я живий, тому що я окремий-але-пов’язаний;

між „я незавершений” та „я неповноцінний”

· я маю, володію, вміщую в собі,

· я володію обмеженим „набором” якостей,

· моя незавершеність відкриває можливості для самовдосконалення,

· моє самовдосконалення є рухом,

· я живий, тому що в мене завжди є можливість рухатися [3; 8].

Нерозв’язання людиною цих конфліктних протилежностей є основною
симптоматикою екзистенціальної кризи. Й чим гостріше людина переживає
конфлікт (застряє в ньому, відмовляється від вибору, обирає „неживе
буття”), тим більше вона наближається до тієї кінцевої даності, що
стоїть за цим конфліктом.

Щоправда, простежити, яка саме кінцева даність провокує конфлікт в
конкретній ситуації, досить важко, оскільки, як правило, вони
співіснують єдиним симптомокомплексом [12]. Наприклад, в основі
вирішення конфлікту „я є процес” – „я є результат” на рівні
індивідуальної свідомості може стояти „переломлення” таких кінцевих
даностей існування, як смерть, смисл життя (безглуздість) та свобода
(безгрунтовність).

Звідси (висновок) людині досить зустрітися хоча б з якимось із цих явищ
безпосередньо, переживши якусь травматичну подію, як вона знову ж буде
змушена по-новому обирати між цими конфліктними протилежностями,
по-новому вирішувати цей конфлікт.

В цілому можна сказати, що описане вище переломлення загальних законів
людської екзистенції на індивідуальному рівні потребує (перспектива)
свого подальшого вивчення як з процесуального боку (розкриття його
етапності), так й зі змістового (визначення психологічних механізмів,
які забезпечують цей процес).

Література:

1. Абрамова Г. С. Возрастная психология. – Екатеринбург: Деловая книга,
1999. – 621с.

2. Балл Г. А. Психологическое содержание личностной свободы: сущность и
составляющие // Психологический журнал. – 1997. – Т. 18. – № 5. – с. 7 –
19.

3. Бьюдженталь Дж. Наука быть живым – М.: «Класс», 1998. – 336 с.

4. Камю А. Миф о Сизифе. Эссе об абсурде // Сумерки богов / Под ред. А.
А. Яковлевой. – М.: Политиздат, 1989. – с. 222 – 318.

5. Конончук Н. В. О психологическом смысле суицидов // Психологический
журнал. – 1989. – Т. 10. – № 5. – с. 95 – 102.

6. Мэй Р. Вклад экзистенциальной психотерапии // Экзистенциальная
психология. Экзистенция/ Пер. с англ. М. Зандворова, Ю. Овчинниковой. –
М.: Апрель Пресс, Изд-во ЭКСМО-Пресс, 2001. – с. 141 – 200.

7. Сартр Ж. П. Экзистенциализм – это гуманизм // Сумерки богов / Под
ред. А. А. Яковлевой. – М.: Политиздат, 1989. – с .319 – 344.

8. Татенко В. А. Психология в субъектном измерении. – К.: «Просвіта»,
1996. – 404 с.

9. Франкл В. Человек в поисках смысла. – М., 1990.

10. Фромм Э. Бегство от свободы. – М.: Прогресс, 1989.

11. Чудновский В. Э. Смысл жизни: проблема относительной
эмансипированности от внешнего и внутреннего // Психологический журнал.
– 1995. – Т. 16, № 2. – с. 15 – 26.

12. Ялом И. Экзистенциальная психотерапия. – М.: Класс, 1999. – 576 с.

13. Лановенко Ю. Психологічне визначення сутнісних характеристик
людського буття // Соціальна психологія. – 2004. – № 2 (4). – C.146-154

14. www.politik.org.ua

Нашли опечатку? Выделите и нажмите CTRL+Enter

Похожие документы
Обсуждение

Ответить

Курсовые, Дипломы, Рефераты на заказ в кратчайшие сроки
Заказать реферат!
UkrReferat.com. Всі права захищені. 2000-2020