Реферат на тему:

Психогігієна спорту

ПЛАН

1 Поняття про психогігієну в спорті

2 Регуляція психічних станів

3 Психофармакологічні засоби в психогігієні

1 Поняття про психогігієну в спорті

Психогігієна спорту — одна з гілок медичної психології, яка вивчає умови
та передумови забезпечення психічного здоров’я спортсменів. Чітко
вираженими є зв’язки психогігієни спорту з соціальною психологією
спорту, психологією особистості, психотерапією, психофармакологією,
психопрофілактикою. Психогігієна спорту розглядає вікові передумови,
вплив специфічних умов спортивної діяльності, а також комплекс заходів,
які спрямовано на зміцнення та збереження психічного здоров’я
спортсменів.

У сучасному спорті навантаження на психічну сферу спортсменів є дуже
великим. Змагаючись у багатьох випадках на межі людських можливостей, у
спорті рівних перемагають ті, у кого міцніші нерви, краща
емоційно-вольова підготовка, хто здатний більш якісно відновлювати свою
психічну працездатність, усувати надмірну нервову напругу. У міру
підвищення результатів змагальної діяльності зростають і вимоги до
психічної сфери, заставляючи людину діяти іноді на межі можливостей.
Перемогу одержують ті, хто зможе проявити потрібну швидкість реакції,
витримку, волю, хто навчиться долати стресові стани, контролювати та
використовувати свої емоції, ті чи інші психічні процеси, хто вміє
швидко відновлювати духовні та фізичні сили.

Стрес — це широке коло станів людини, які виникають у відповідь на
екстремальні впливи (інформаційне перевантаження, дефіцит часу,
небезпеку, загрозу, несправедливість, високий темп роботи, велику
відповідальність тощо).

До цього слід додати, що спортсмени, побоюючись можливості не потрапити
до складу команди, пропустити змагання, виявити свою непідготовленість,
часто приховують від тренера свої переживання та несприятливі для спорту
стани і тим самим утруднюють перебудову психіки, її адаптацію до
тренувального процесу та участі в змаганнях.

У зв’язку з цим основними завданнями психогігієни спорту є: відновлення
психічної працездатності, формування сприятливого психологічного
клімату, управління психічними станами, психічна десенсибілізація та
активізація, використання психофармакологічних засобів. Кожне з цих
завдань вирішується специфічним комплексом засобів та методів за умови
забезпечення відповідної психодіагностики.

Відновлення психічної працездатності побудовано на використанні
можливостей відновлювальної функціональної системи організму, яка
одержала назву трофотропної. Дія цієї системи залежить від рівня
бадьорості. Розрізняють такі рівні бадьорості:

Активний стан, коли людина зайнята якоюсь справою;

Пасивний, коли розслаблені м’язи, заплющені очі і людина ні про що не
думає, з’являється сонливість;

Дрімотливий, коли сонливість є чітко вираженою, у будь-який момент
людина може заснути, але ще не спить;

Сон середньої глибини, коли людина спить, але спить досить чутливо,
здатна реагувати на середні за інтенсивністю подразники (так званий
«черговий сон»);

Глибокий сон, коли настає повне відключення від денних турбот, людина
здатна реагувати лише на досить інтенсивні подразники.

Розвиток процесу гальмування у відповідності з названими рівнями (від
активного стану до глибокого сну) призводить до поступового наростання
ефективності відновлювальних процесів у нервовій системі. На перший
погляд простота відновлення психічної працездатності розбивається, як
хвиля о скелю, у неможливість просунутись хоча б на сходинку вище в
розвитку гальмування, не кажучи вже про здатність заснути. Це явище
добре знайоме спортсменам.

Шахісти високого рівня рідко обходяться без психолога, основним
завданням якого є «забезпечення» сну. Спортігровикам, спортсменам
«спробових» видів добре відомі явища невикористаних можливостей для
відпочинку у період між спробами або виходами на майданчик, коли
спортсмен «залишається в грі» або слідкує за спробами суперників.
Водночас у досвідчених спортсменів частими є випадки використання сну
навіть у проміжках між спробами.

Для забезпечення відновлення психічної працездатності спортсменів
використовуються три групи методів: навіювання в стані бадьорості,
гіпносугестія, апаратурні методи.

Навіювання у стані бадьорості передбачає формування усвідомленого
ставлення до арсеналу використовуваних прийомів змагальних дій з позицій
оцінки їх ефективності та раціонального використання енергії, вияв
специфічних можливостей конкретного виду спорту для відновлення
працездатності та «заощадливих технологій» ведення змагальної боротьби.
Як правило, у формі довірливої бесіди спортсмен та тренер обмінюються
думками про причини невдач під час змагань та аналізують умови подолання
недоліків. Найчастіше такими умовами можуть бути: забезпечення емоційної
розрядки (дренаж емоцій), відволікання або свідоме переключення уваги на
інший об’єкт, а також формування спеціального стилю поведінки, який
дозволяє демонструвати суперникам наявність запасу сил та психічної
активності. Однією з важливих умов навіювання в стані бадьорості є
намагання спортсмена до подолання недоліків та набуття необхідних
навичок психічної реабілітації. У командних видах спорту такі бесіди
можуть закінчуватись розробкою спеціальних словесних формул, які
приймаються усіма гравцями і стають своєрідними законами їх поведінки на
полі, майданчику, корті.

Гіпносугестія розуміє здатність спортсмена переходити до особливого
сноподібного стану, який характеризується довірою до особи, яка
проводить сеанс. У гіпносугестії одночасно використовуються як
властивості трофотропної функціональної системи, так можливості
другосигнальної (за допомогою мови) регуляції психіки. Завдяки цьому
ефект відновлення може бути вищим, ніж під час сну або при навіюванні в
період бадьорості. Проте вираження здібності до гіпносугестивних впливів
у людей є досить індивідуальним, тому і застосування даної групи методів
не завжди є виправданим.

Апаратурні методи застосовуються в тих випадках, коли ефективність
словесних та гіпносугестивних методик виявилась недостатньою або ступінь
психічної напруги не дозволяє надіятись на успіх відновлення психічної
працездатності. До числа цих методів відносять: електроанальгезію,
електромасаж, електропунктуру.

Електроанальгезія базується на впливі імпульсних струмів певної форми та
частоти ( від 500 до 2000 герц) на центральну нервову систему, що здатне
формувати ділянки депресії, яка розповсюджується. Завдяки застосуванню
апаратурних методів послаблюються наслідки стресових станів та
створюються передумови для більш успішного використання вербальних
методів. Депресія — це афективний стан, який характеризується
негативними емоціями, зниженням рівня мотивації, самооцінки, вольових та
пізнавальних процесів, загальною пасивністю поведінки.

Вербальний — зв’язаний з мовною діяльністю.

Тривалість апаратурного впливу, як правило, не перевищує 30 хвилин.
Більшість спортсменів при проведенні сеансів електроанальгезії
відчувають спокій, тепло в кінцівках, полегшення, зникнення переживань
та нав’язливих думок. Лише деякі скаржаться на неприємні відчуття; якщо
скарги повторюються, процедуру краще не проводити.

Слід зазначити, що сумісне використання апаратурних та вербальних
засобів відновлення не тільки більш ефективне, але і здатне поколихати і
навіть розрушити невіру в силу словесних методів.

Електромасаж передбачає використання міостимуляції слабким струмом (до
650 мікроампер) різних м’язових груп. Міостимуляції підлягають найбільш
обширі та великі групи м’язів: живота, спини, стегон. Як правило,
конструкцією приладу забезпечується почергове (за колом) підключення
м’язових груп. Послідовність подачі сигналів сприяє тому, що спортсмен
відчуває ніби колові рухи імпульсів по тілу у вигляді легкого подиху
теплого вітру.

Електропунктура поєднана з виявом та наступною стимуляцією слабким
постійним струмом електрично активних ділянок шкірного покриття.
Виявлення місць полегшується особливими атласами та приладами, які
вимірюють опір шкіри на цих ділянках. Вплив на електрично активні
ділянки шкіри сприяє ліквідації дисбалансу збудження та гальмування в
центральній та вегетативній нервовій системі.

2 Регуляція психічних станів

При всій багатогранності динаміки психічних станів у спортивній
діяльності специфіка предмета психогігієни спорту дозволяє визначити три
основних типи ситуацій, в яких використовується психорегуляція: корекція
динаміки втоми, зняття надмірної психічної напруги, подолання стану
фрустрації.

Психологи спорту розробили широкий спектр методик та засобів успішного
вирішення питань психогігієни в названих вище типових ситуаціях, які
включають як втручання ззовні (гетерорегуляцію), так і саморегуляцію.
Вирішення завдань психорегуляції ускладнюється, як правило, наявністю
особливих фаз у динаміці цих станів. Наприклад, наростання втоми
проходить фази апатії, підвищеної збудливості та функціональних розладів
(аж до захворювань).

Апатія — це психічний стан, який характеризується емоційною пасивністю,
байдужістю, поверховістю почуттів, послабленням мотивів.

Корекція динаміки втоми в найзагальнішому вигляді зводиться до
призначення щадячого режиму навантажень, оскільки наростання втоми
супроводжується підвищеною чутливістю, хворобливим сприйманням впливів,
які раніше сприймались як нормальні або мало значимі. В якості
додаткових заходів психогігієни втоми можуть бути використані: зміна
діяльності, суворе дотримання режиму навантажень та відпочинку,
навіювання та самонавіювання сну та сноподібних станів, навчання
спортсменів раціональних прийомів відпочинку при короткотривалих паузах,
які передбачені реґламентом змагань, а також електроанальгезія,
електро-наркоз, спеціальні аудіо- та відеозаписи картин природи.

Зняття надмірної психічної напруги поєднується із стратегією
десенсибілізації, тобто пониження чутливості до факторів, які викликали
неадекватну психічну напругу, а також з усуненням об’єктивних причин
стресового стану. До числа явних проявів надмірної психічної напруги
відноситься «передстартова лихоманка». Вона може бути викликана
непосильністю завдання, яке поставлене перед спортсменом або командою,
переоцінкою власних сил та можливостей, своєрідним «зараженням»
нервовістю іншого спортсмена або команди тощо.

Існує дві принципово різні ситуації, в яких потрібно зняття надмірної
психічної напруги: ситуація перед стартом та ситуація виникнення
надмірного хвилювання під час змагання. У першому випадку спортсмен може
розраховувати на допомогу ззовні, а у другому частіше за все він повинен
покладатись на власні можливості.

Засоби, які використовуються для зняття передстартової надмірної
психічної напруги, носять передусім заспокійливий характер. Найбільшу
ефективність має поєднання гіпносугестивних впливів та
електроанальгезії, яка найчастіше відіграє роль відволікаючого фактору.
Крайня байдужість, «передстартова апатія» після надмірного збудження
бувають рідко, хоча і не виключені повністю.

При виникненні надмірної психічної напруги в процесі змагання основне
місце відводиться засобам саморегуляції; ефект саморегуляції залежить
від володіння арсеналом її прийомів, які адаптовані до умов змагань у
конкретному виді спорту.

Подолання стану фрустрації — психічного стану, який викликаний раптовим
виникненням перешкод на шляху до наміченої цілі, переживанням невдачі.
Нездоланна відмінність між бажаним та реально досягнутим є передумовою
для виникнення стійких негативних емоцій, а в поєднанні зі втомою та
стресом стає значною небезпекою для психічного здоров’я спортсмена (не
кажучи вже про результат змагання).

Стратегія подолання фрустрації характеризується швидким переходом від
стану спокійного раціонального аналізу до енергійних дій для досягнення
цілі. Успішному вирішенню ситуації сприяє усунення надмірної реакції на
невдачі та навіювання впевненості у своїх силах. Для цих цілей
використовуються самонавіювання та самопереконання.

Особливе місце в саморегуляції психічних станів спортсмена займають
засоби саморегуляції. Саморегуляція передбачає вплив людини на самого
себе за допомогою слів, уявлень подумки та їх поєднання. Розрізняють
самопереконання та самонавіювання. Самопереконання — це вплив на самого
себе за допомогою логічно обгрунтованих доведень, на основі пізнання
законів природи та суспільства. Самонавіювання — це спосіб впливу, який
засновано на вірі, на довірі до джерела, коли істина приймається у
готовому вигляді, без доказів, проте від цього вона не стає менш
значною, ніж істина, яка пізнана.

За допомогою засобів саморегуляції можна управляти процесами, які у
звичайних умовах регуляції не піддаються. Як приклад наведемо
загальновідомі досягнення йогів з регуляції обміну речовин, роботи
серця, температури тіла. В культурі та науці народів світу накопичено
багато відомостей про саморегуляцію.

У спорті досить часто використовуються чотири різновиди психічної
саморегуляції: аутогенне тренування, психорегулююче тренування,
психом’язове тренування та ідеомоторне тренування.

Аутогенне тренування (АТ) складається з двох ступенів: нижчої та вищої.
Перша орієнтована на зняття психічної напруги, заспокоєння, друга
передбачає перехід людини в особливий стан — надії, довіри, віри в
безмежні можливості організму з подолання захворювань та різних
недоліків характеру, з формування бажаних психічних якостей. При цьому
людина не уявляє, яким шляхом може бути досягнуто бажане, повністю
покладаючись на можливості свого організму. Ступінь оволодіння даним
методом психорегуляції залежить від розробки своєрідної драбини
словесних формул, крокуючи східцями якої, людина переходить від
початкового психічного стану до необхідного для здоров’я, вищих
спортивних досягнень, розвитку психіки.

Психорегулююче тренування (ПРТ) нагадує собою варіант аутогенного
тренування, який адаптовано до умов занять спортом. Воно адресоване
людям, які добре володіють релаксацією м’язів, є практично здоровими,
які приділяють велику увагу розвитку координації рухів. У зв’язку з цим
у ПРТ не застосовуються формули, які викликають почуття важкості в
кінцівках. Іноді, навпаки, включаються формули подолання цього почуття
(якщо воно все ж таки виникає). Головним завданням ПРТ є управління
рівнем психічної напруги.

Психом’язове тренування (ПМТ) спрямовано на вдосконалення рухових
уявлень головним чином за рахунок зосередження уваги та забезпечення
свідомого контролю рухів. Методика є більш простою порівняно з АТ та
ПРТ, є доступною для юних спортсменів. У ній використовуються розробки
різних шкіл психотренінгу, зокрема дихальні вправи, максимальна
ізометрична напруга м’язів та спокій після неї, а також закривання очей.
В ПМТ виділяють 4 ступені переходу до розслаблення і від нього до
активізації: загальна перебудова та гармонізація стану, цілеспрямована
психом’язова регуляція, загальне розслаблення м’язів тіла та
активізація, яка обумовлена характером діяльності.

Ідеомоторне тренування (ІТ) полягає у свідомому активному уявленні
техніки рухів. В ідеомоторному тренуванні прийнято виділяти три основних
функції уявлень: програмну, тренувальну та регуляторну. Перша з них
базується на уявленні ідеального руху, друга — на уявленнях, які
полегшують засвоєння навички, третя — на уявленнях про можливу корекцію,
контроль рухів та зв’язки окремих елементів. Відповідно до цього
розроблено і структуру ідеомоторного тренування, яка включає внутрішню
актуалізацію (фази експозиції, обсервації, ідеомоторна) та зовнішню
реалізацію (фази імітації та практичного тренування). Ідеомоторне
тренування більш за все ефективне для підвищення швидкості рухів (до 34
%), точності (6-18 %).

У спортивній діяльності для психогігієнічних цілей використовуються і
багато інших методик: «наївна психорегуляція» (талісмани, ритуали,
розминки тощо), музичний супровід та функціональна музика, контроль
стану голосу, дихальні вправи, спеціальні психорегулювальні комплекси
фізичних вправ.

3 Психофармакологічні засоби в психогігієні

Психофармакологічні засоби в сучасному спорті використовуються для
психогігієнічних цілей у трьох основних напрямках: для профілактики
небажаної психодинаміки, корекції станів та десенсибілізації (пониження
чутливості до стресових факторів).

При застосуванні психофармакологічних засобів багато різних проблем
пов’язано з морально-етичною стороною, із застосуванням цих засобів без
необхідного лікарського контролю, з передозуванням, із звиканням
організму до препаратів які постійно використовуються, з недостатністю
вивчення супутніх явищ при застосуванні психотропних засобів, з
утворенням певної залежності спортсмена від застосування деяких
лікарських форм і з можливістю значних змін психіки в період закінчення
вживання препаратів, а також з корекцією тренувальних та змагальних
навантажень в умовах психофармакологічного втручання.

Розрізняють п’ять основних груп психофармакологічних препаратів, які
застосовуються в спортивній практиці.

Транквілізатори (анксиолітичні речовини) застосовуються для пониження
тривожності, страху, психічної напруги, можливих вегетативних розладах;
роблять заспокійливий вплив.

Антидепресанти (тімолептики) призначаються у депресивних станах, апатії,
в’ялості, при тривожних депресіях; підвищують настрій унаслідок
заспокоєння або підвищення активності.

Психостимулятори призначаються при астенії, перевтомі, тривалому
застосуванні нейролептиків (при звиканні до цих препаратів); вибірково
активізують мотиви діяльності, яка здійснюється в період прийому
препарату.

Астенія — це нервово-психічна слабкість, яка проявляється у підвищеній
втомлюваності, виснаженості, пониженні порогів відчуття, нестійкості
настрою, порушенні сну.

Ноотропи (препарати метаболічної дії) призначаються при пониженні
розумової активності, отруєннях, розладах свідомості при порушеннях
мозкового кровообігу; в спорті використовуються супутні ефекти ноотропів
при необхідності «очищення» рухових навичок, від зайвої напруги
м’язів-антагоністів (економізація), а також у період акцентованого
розвитку витривалості.

Адаптогени (в основному рослинні препарати) призначаються в ситуаціях
звикання до навантаження, при зміні часових поясів, кліматичних зон, при
тренуваннях та змаганнях із зміною висоти над рівнем моря, різких змінах
характеру навантажень; викликають прояви адаптаційного синдрому. Ефект
проявляється в адекватному реагуванні на навантаження та помірному
підвищенні мотивації.

Література

Гуменюк Н.П., Клименко В.В. Психология физического воспитания и спорта.
— К.: Вища школа, 1985.

Данилина Л.Н., Плахтиенко В.А. Проблемы психической надежности в спорте.
— М.: ГЦОЛИФК, 1980.

Джамгаров Т.Т. Психологическая систематика видов спорта и
соревновательных упражнений / В сб. Психология и современный спорт. —
М.: ФиС, 1982.

Джамгаров Т.Т., Пуни А.Ц. Психология физического воспитания и спорта. —
М.: ФиС, 1979.

Дойзер Э. Здоровье спортсмена. — М.: ФиС, 1980.

Допинговый монстр. — Р.Д. Сейфулла, И.А Анкундинова. — М., 1996.

Ильин Е.П. Психология физического воспитания. — М.: Просвещение,1987.

Коломейцев Ю.А. Взаимоотношения в спортивной команде. — М.: ФиС, 1984.

Кретти Б. Дж. Психология в современном спорте. — М.: ФиС, 1978.

Марищук В.Л. и др. Методики психодиагностики в спорте. — М.:
Просвещение, 1990.

Мартенс Р. Социальная психология и спорт. — М.: ФиС, 1979.

Мельников В.М. Психология.Учебник для ИФК. — М.: ФиС, 1987.

Найдиффер Р.М. Психология соревнующегося спортсмена. — М.: ФиС, 1979.

Некрасов В.П., Худадов Н.А. и др. Психорегуляция в подготовке
спортсменов. — М.: ФиС, 1985.

Озеров В.П. Психомоторное развитие спортсменов. — Кишинев: Штиинца,
1983.

Онищенко І.М. Психологія фізичного виховання і спорту. К.: Вища школа,
1975.

О. Сильвия. Избранные лекции по психологии спорта. — Тарту, 1973.

Пилоян Р.А. Мотивация спортивной деятельности. — М.: ФиС, 1984.

Попов А.Л. Спортивная психология. — М.: Московский психолого-социальный
институт. Флинта, 1998.

Психология и современный спорт /Сб. научных работ психологов спорта. —
М.: ФиС, 1973.

Психология спорта высших достижений. Под ред. А.В. Родионова. — М.: ФиС,
1979.

Пуни А.Ц. Очерки психологии спорта, — М.: ФиС, 1959.

Пуни А.Ц. Психология. — М.: ФиС, 1974.

Родионов А.В. Психодиагностика спортивных способностей. — М.: ФиС, 1973.

Родионов А.В. Психофизическая тренировка. — М.: ТОО «Дар», 1995.

Рудик П.А. Психология. — М.: ФиС, 1958.

Рудик П.А. Психология. — М.: ФиС, 1974.

Семиченко В.А. Психология общения. — К.: «Магистр-S», 1997.

Синайский М.М., Попов А.Л. Систематика соревновательных действий
спортсменов по критериям результатов. — М.: Теория и практика ФК, № 2,
1996

Спиридонов Н.И. Самовнушение, движение, сон, здоровье. М.: ФиС , 1976.

Справочник по психиатрии. //Под ред. А.В. Снежевского. — М.: Медицина,
1985.

Станкин М.И. Психолого-педагогические основы физического воспитания. —
М.: Просвещение, 1987.

Станкин М.И. Этика спортивного педагога. — М.: Знание, 1983.

Сурков Е.Н. Психология спорта в терминах, понятиях, междисциплинарных
связях // Словарь-справочник /. — СПб.: ГАФК им. П.Ф. Лесгафта, 1996.

Уэйнберг Р.С., Гоулд Д. — Основы психологии спорта и физической
культуры. К.: Олимпийская литература, 1998.

Фридман Л.М., Кулагина И.Ю. Психологический справочник учителя. — М.:
Просвещение, 1991.

Ханин Ю.Л. Психология общения в спорте. — М.: ФиС, 1980.

Цзен Н.В., Пахомов Ю.В. Психотренинг игры и упражнения. — М.: ФиС, 1988.

Шапошникова В.И. Индивидуализация и прогноз в спорте. — М.: ФиС, 1984
(Наука — спорту).

Швальбе Б. Швальбе Х. Личность, карьера, успех. — М.: Прогресс-интер,
1993.

Похожие записи