Реферат на тему:

Психіка і вища нервова діяльність

 

Впродовж останніх двох сторіч розвиток психології був тісно пов’язаний
з досягненнями філософської думки та успіхами природничих наук.

Матеріалістична інтерпретація природи та сутності психічних явищ була
зумовлена появою філософії діалектичного матеріалізму й розвитком вчення
про природу психіки — (І.М.Сєченов, І.П.Павлов).

Відображувальна діяльність людини засадово зумовлена рефлекторною
діяльністю мозку. Фундатором вчення про рефлекторну природу психіки є
видатний російський фізіолог І.М.Сєченов (1829 — 1905). У своїх працях
він вказував, що джерелом психічних актів як відображення діяльності є
зовнішні подразники, що діють на організм. Ця діяльність виникає в
процесі взаємодії індивіда з оточенням, що здійснюється завдяки
рефлекторній діяльності мозку.

У своїй праці «Рефлекси головного мозку», опублікованій у 1863 році,
І.М.Сєченов писав, що «всі акти свідомого і несвідомого життя за
способом походження є рефлекси», що без зовнішнього чуттєвого
подразнення неможлива психічна діяльність.

Вчення І.М.Сєченова про рефлекторну природу психіки далі розвинув
І.П.Павлов (1849 — 1936) у своєму вченні про вищу нервову діяльність.
Теорія рефлекторної діяльності спирається на три головні принципи
наукового дослідження:

1) принцип детермінізму, тобто поштовху, причини для будь-якої дії, її
ефекту;

2) принцип аналізу та синтезу, тобто розкладання цілого на частини і
потім складання нового цілого з елементів;

3) принцип структурності і пристосування динаміки до структури.

взаємодіють, систематизуються й закінчуються динамічним стереотипом.

Засадовим стосовно вчення про вищу нервову діяльність є розуміння
єдності організму та середовища. В організмі «все із зовнішнього світу».
Зв’язок організму з його середовищем здійснює нервова система. Вона, як
зазначає І.П.Павлов, є система відносин, зв’язків. Поведінка організму
визначається тими умовами, тим середовищем, в якому живе й діє жива
істота.

Дослідженнями доведено, що великі півкулі головного мозку відіграють
провідну роль у діяльності всього організму. Кора великих півкуль
головного мозку, забезпечуючи потреби організму, разом з найближчими до
кори підкорковими нервовими центрами здійснює складну
аналітико-синтетичну діяльність. У ній утворюються найскладніші
тимчасові нервові зв’язки, за допомогою яких здійснюється регуляція
відносин між організмом та зовнішнім середовищем, а також регуляція в
діяльності самого організму.

Цю діяльність великих півкуль головного мозку І.П. Павлов і називає
вищою нервовою діяльністю і підкреслює, що поведінка живого організму
являє собою певну систему реакцій або рефлексів на подразники
зовнішнього і внутрішнього середовища.

Рефлекс — відповідь організму на подразнення, яка здійснюється за
допомогою нервової системи. Рефлекторна діяльність — головна форма
діяльності нервової системи. Розрізняють два різновиди рефлексів:
безумовні, з якими тварина народжується, та умовні, які виробляються у
неї після народження, в — процесі життя.

Безумовні рефлекси виробилися, закріпилися в процесі тривалого періоду
біологічного розвитку живих істот. Вони потрібні тварині з перших днів
її життя для забезпечення її існування. Безумовні рефлекси забезпечують
організмові пошук поживи, уникнення шкідливих впливів тощо.

Безумовні рефлекси спричинені безумовними подразненнями, тобто такими
подразненнями, які, діючи на відповідні рецептори — смаковий, дотиковий
та інші, викликають відповідні реакції організму. Безумовні рефлекси не
зникають і весь час діють при нормальному стані організму. Складна
система безумовних рефлексів являє собою ту діяльність, яку називають
інстинктивною.

Безумовні рефлекси не можуть задовольнити потреб вищих організмів, що
живуть за складних умов. Безумовні рефлекси могли б забезпечити потреби
організму лише при абсолютній постійності зовнішнього середовища. Але
оскільки зовнішнє середовище весь час змінюється, то пристосування до
нього за допомогою одних лише безумовних рефлексів неможливе. Необхідне
доповнення їх тимчасовими зв’язками, які утворюються у тварин та людини
в процесі життя.

Головний принцип роботи великих півкуль, як довів І.П.Павлов, —
утворення тимчасових нервових зв’язків, або умовних рефлексів. Під час
своїх досліджень він помітив, що за певних умов у тварин виникають
рефлекси і за відсутності безумовних подразників, наприклад іноді слина
у собаки починає виділятися при появі людини, яка його годує, хоча у цей
момент їжі собаці й не дають.

Рефлекси у таких випадках виникають під впливом подразників, які названі
умовними рефлексами; коли на тварину одночасно діють два подразники —
один безумовний, наприклад їжа, і другий умовний, який сам по собі не
викликає рефлексу, наприклад дзвінок, то у головному мозку виникають два
збудження — від їжі і від дзвінка.

Через те що вони діють одночасно, між збудженими нервовими центрами
утворюється замикання, тобто встановлюється нервовий зв’язок. Унаслідок
цього зв’язку умовний подразник починає викликати рефлекторну реакцію,
як і безумовний. Такі рефлекси названі умовними рефлексами.

Зі зміною умов життя змінюються рефлекси. Вони зникають, тобто
гальмуються, якщо умовний подразник не підкріплювати безумовним, і
поновлюються, якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним.

Умовно-рефлекторна діяльність людини являє собою надзвичайно складну,
різноманітну й витончену систему зв’язків. Нові нервові зв’язки
утворюються не лише на грунті безумовних, але й на грунті вже існуючих,
раніше утворених умовних зв’язків, які набули відповідної сили та
стійкості. Необхідними умовами утворення умовних рефлексів — оптимальна
сила подразника, активність кори великих півкуль головного мозку та
підкріплення умовних подразників безумовними. У навчанні такими
підкріпленнями є інтерес до знань, допитливість, здивування новизною
явищ.

Головними процесами нервової діяльності — збудження та гальмування.

На кору великих півкуль одночасно діє велика кількість різноманітних
подразників, але реагуємо ми не на всі, що доходять до кори великих
півкуль. На значну частину подразників організм не реагує, оскільки
збудження, викликані ними, гальмуються.

Гальмування відбувається одночасно із збудженням. Завдяки гальмуванню
низки ділянок кори збудження спрямовується в якомусь одному напрямку й
зосереджується в певному пункті кори. За певних умов збудження і
гальмування поширюються, іррадіюють по корі великих півкуль, викликаючи
збудження або гальмування інших ділянок кори, чи знову зосереджуються,
концентруються в пункті свого виникнення.

Завдяки іррадіації збудження у свідомості виникають різноманітні
асоціації — образи, думки, почуття, які або посилюють, або гальмують
виконувану діяльність.

При концентрації збудження у певній ділянці кори інші її ділянки в цей
час гальмуються. Поширення чи зосередження збудження та гальмування
здійснюється за законом іррадіації та концентрації нервових процесів.

Збудження і гальмування між собою взаємодіють. Збудження певних ділянок
кори великих півкуль викликає гальмування інших ділянок кори головного
мозку і, навпаки, гальмування в одних пунктах кори викликає збудження в
інших її пунктах. Таке явище здійснюється за законом взаємної індукції
збудження та гальмування.

Розрізняють позитивну і негативну індукції. При позитивній індукції
гальмування в певному пункті кори викликає збудження в інших її
ділянках. Діяльність організму в таких випадках відбувається в напрямку
цього збудження, посилюється увага до змісту діяльності. При негативній
індукції збудження в якомусь пункті кори викликає гальмування в тих її
ділянках, які були до цього діяльними.

Негативна індукція діє при відхиленні від головної діяльності й
зосередженні на випадкових подразненнях, які гальмують збудження від
головного подразнення, настає відвернення уваги від виконуваної
діяльності.

Гальмування нервових процесів буває безумовне, або зовнішнє, і умовне,
або внутрішнє. Зовнішнє гальмування настає внаслідок дії сильного
стороннього подразника. Вироблений умовний рефлекс, наприклад, виділення
слини на запалювання електричної лампочки, припиняється, якщо при цьому
почне діяти сильний звук.

Зовнішнє гальмування є проявом дії негативної індукції. Воно виявляється
ще й у вигляді позамежового гальмування, яке виникає тоді, коли сила
збудження перевищує можливості працездатності нервової клітини. Сила
подразника у таких випадках не тільки не викликає збільшення сили
реакції, а, навпаки, сила реакції зменшується або зовсім гальмується.

Гальмівні процеси, що виникають у клітині через її перенапруження,
оберігають її від руйнування. Через це таке гальмування називають ще
захисним гальмуванням.

Внутрішнє гальмування так само зумовлюється зовнішніми обставинами.
Одним з проявів умовного, або внутрішнього, гальмування є послаблення
тимчасових зв’язків. Воно настає тоді, коли умовний подразник
(наприклад, світло), на який вироблено умовний рефлекс, час від часу не
підкріплюється безумовним подразником (наприклад, їжею). Утворений
зв’язок у такому випадку гальмується і рефлекс згасає.

Якщо умовний подразник знову підкріпити безумовним, то загальмований
тимчасовий нервовий зв’язок легко поновлюється і умовний подразник знову
викликає умовний рефлекс. Гальмування тимчасових нервових зв’язків
спричиняє забування.

Важливим проявом внутрішнього гальмування є диференціююче гальмування.
Якщо серед умовних подразників, на які вироблено умовний рефлекс,
підкріплювати безумовним подразником лише деякі з них, то після цього
умовний рефлекс виявляється на ті умовні подразники, які підкріплювалися
безумовним. Збудження ж від інших, не підкріплюваних подразнень
гальмуються, і умовний рефлекс на них не виявляється.

Так, якщо вироблено умовний рефлекс на звук, а потім підкріплюється звук
лише певної висоти чи інтенсивності, то й умовний рефлекс далі
виникатиме лише на звук тієї висоти чи інтенсивності, який
підкріплювався. Відбувається диференціювання подразнень.

Організм точно відрізняє дійові, тобто підкріплювані подразники від
недійових, тобто не підкріплюваних безумовним подразником. Дослідженнями
встановлено, що собака, наприклад, може диференціювати звукові
подразники з точністю до 1/8 тону. Диференціююче гальмування сприяє
уточненню та розрізненню виправданих життям подразників від
невиправданих.

Це яскраво виявляється в навчально-виховній діяльності. Розрізнення,
уточнення та засвоєння знань або актів поведінки буває ефективним тоді,
коли істотні властивості в них тими чи тими засобами підкріплюються, а
неістотні — гальмуються.

Поряд із замикальною великі півкулі головного мозку здійснюють також
аналітико-синтетичні функції.

Взаємодіючи з довкіллям, організм відповідає не на всі подразнення, що
доходять до мозку, а лише на ті, які слугують задоволенню його потреб.
Розрізняючи подразники, мозок на одні з них відповідає, а на інші не
відповідає. Так здійснюється аналіз предметів зовнішнього світу.

Найпростіший аналіз здійснюють і нижчі відділи центральної нервової
системи. Вищий аналіз, який є засадовим стосовно актів поведінки,
здійснюється за допомогою кори великих півкуль головного мозку. Суть
роботи кори полягає в аналізі та синтезі подразнень, що доходять до
кори.

Аналітична діяльність здійснюється за допомогою спеціальних механізмів —
аналізатори. Вони започатковані й розвинулися в процесі біологічного
розвитку тварин унаслідок їх пристосування до умов життя, до
різноманітних видів енергії зовнішнього світу, що впливали на організм,
— світлової, звукової, хімічної, механічної, температурної тощо.

Великі півкулі являють собою грандіозний аналізатор як зовнішнього, так
і внутрішнього світу організму. Аналізатори здійснюють свою аналітичну
діяльність у зв’язку з гальмівними процесами в корі великих півкуль.
Одні подразнення чи комплекси подразнень серед тих, що потрапляють до
кори великих півкуль, виокремлюються, тобто викликають там збудження, на
них тварина реагує, відповідає. Інші ж подразнення гальмуються, й на них
тварина не відповідає.

Процес аналізу має своє підґрунтя, з одного боку, в аналізаторній
здатності наших рецепторів, периферійних закінчень, а з іншого — в
процесі гальмування, що розвивається в корі великих півкуль головного
мозку і відокремлює те, що не відповідає дійсності, від того, що
відповідає дійсності. Процес гальмування сприяє вдосконаленню
коригування аналітичної діяльності великих півкуль головного мозку.

Водночас з аналізом великі півкулі головного мозку здійснюють і
синтетичну діяльність, сутність якої полягає в замиканні нервових
зв’язків.

Синтетична діяльність великих півкуль буває дуже складною. Утворюються
цілі ланцюги й системи тимчасових зв’язків. Ті процеси, що їх у
психології називають асоціаціями, є не що інше, як утворення тимчасових
зв’язків, тобто акти синтезу. Мислення, вказував І.П.Павлов, являє собою
не що інше, як асоціацію — спочатку елементарну, а потім ланцюги
асоціацій, кожна ж перша асоціація — це є момент народження думки.

Щоб успішно орієнтуватися в оточенні, тварина неодмінно повинна
аналізувати й синтезувати його. Пізнавальні процеси, мислення — це і є
складна аналітико-синтетична діяльність кори. Специфічно людське
мислення виникає на грунті складнішої аналітико-синтетичної діяльності
кори великих півкуль на основі мови.

Діяльність великих півкуль головного мозку — це сигнальна діяльність.
Великі півкулі головного мозку завжди діють у відповідь на різноманітні
подразники, які сигналізують про те, що має для життя організму важливе
значення. Наприклад, світло або звук можуть сигналізувати живій істоті
про наявність їжі, про небезпеку тощо.

Сигнали, що їх викликають предмети та їхні властивості або явища
природи, являють собою першу сигнальну систему. Вона властива і
тваринам, і людині.

Перша сигнальна система — це фізіологічне підґрунтя відчуттів,
сприймань, уявлень. Дійсність для тварин сигналізується майже виключно
подразненнями, які безпосередньо надходять у спеціальні клітини зорових,
слухових та інших рецепторів організму, та їх відбитками у великих
півкулях.

Вища нервова діяльність людини як суспільної істоти якісно відмінна від
вищої нервової діяльності тварин. У процесі праці, в суспільному житті
люди виробили звукову мову як засіб зв’язку, засіб спілкування між
собою.

Мовна функція внесла новий принцип у діяльність великих півкуль. Слово у
житті людини стало своєрідним сигналом. Воно є другою, спеціально
людською сигнальною системою дійсності. Кожне слово як назва предмета,
властивості чи дії замінює собою відповідний перший сигнал, тобто
сигналізує перші сигнали.

Якщо наші відчуття та сприймання предметів і явищ навколишнього світу є
для нас першими сигналами дійсності, конкретними сигналами, зазначає
І.П.Павлов, то мова, насамперед кінестезичні подразнення, що йдуть до
кори від мовних органів, — це другі сигнали, сигнали сигналів.

Слово, завдяки попередньому життю дорослої людини, пов’язане з усіма
зовнішніми та внутрішніми подразненнями, що надходять у великі півкулі.
Воно їх сигналізує, замінює й через це може викликати всі ті дії,
реакції, які викликають конкретні подразнення.

Друга сигнальна система виникає на основі першої сигнальної системи й
без неї існувати не може. Вона діє лише у зв’язку з першою сигнальною
системою, вступаючи з нею в найскладніші взаємозв’язки.

Друга сигнальна система у взаємодії з першою сигнальною системою є
фізіологічним підґрунтям вищого, абстрактного мислення людини та її
свідомості, засобом пізнання самої себе. Низка інших психологічних
процесів (сприймання, пам’ять, уява, утворення навичок тощо) своїм
фізіологічним підґрунтям також має взаємодію першої і другої сигнальних
систем. Участь другої сигнальної системи в цих психологічних процесах
робить їх свідомими.

Великі півкулі головного мозку — надзвичайно складна динамічна система.
В процесі діяльності постійно утворюються дедалі нові умовні зв’язки.
Вони об’єднуються у певні системи. Системність зв’язків забезпечує успіх
діяльності тварини та людини.

Процеси, які відбуваються у великих півкулях головного мозку, постійно
прагнуть до об’єднання, до стереотипної об’єднувальної діяльності.
Безліч подразнень, що надходять до великих півкуль як ззовні, так і
зсередини організму, стикаються, взаємодіють, систематизуються й
закінчуються динамічним стереотипом.

Динамічний стереотип необхідний для успішної взаємодії організму із
середовищем. Повторення однакових рухів і дій, однакових актів
поведінки, схожих реакцій організму забезпечує йому успіх у діяльності,
в задоволенні своїх потреб.

Усім відомо, що людина звикає до певного способу дій, виробляє певний
спосіб сприймання, запам’ятовування, мислення. Автоматизуючи свої дії,
вона виробляє навички та звички, які полегшують здійснення свідомо
спрямованої діяльності. В усьому цьому головну роль відіграють динамічні
стереотипи.

У процесі діяльності постійно утворюються нові динамічні стереотипи.
Старі ж динамічні стереотипи не зникають, вони взаємодіють з
новоутворюваними, сприяють їх утворенню або, навпаки, входять у
суперечність з ними, унаслідок чого успішне утворення нових стереотипів
гальмується.

Вироблення й перероблення динамічного стереотипу потребують великої
роботи нервової системи. Вона може відбуватися впродовж тривалого часу й
залежить від складності самої діяльності, а також від індивідуальності
та стану тварини чи людини.

Вироблення й підтримання динамічного стереотипу завжди пов’язуються з
певними переживаннями.

Нервові процеси, що відображаються в півкулях головного мозку при
встановленні й підтримуванні динамічного стереотипу, є підґрунтям
почуттів, вони зумовлюють їхній характер та інтенсивність. Почуття
труднощів, бадьорості і стомленості, задоволення і засмученості, радості
і відчаю тощо мають своїм фізіологічним підґрунтям зміни, порушення
старого динамічного стереотипу чи складність встановлення нового.

Динамічний стереотип краще утворюється тоді, коли подразники діють у
певній системі, у певній послідовності та у певному порядку.
Підтримується динамічний стереотип додержанням певного зовнішнього
порядку, системи та режиму діяльності.

Похожие записи