РЕФЕРАТ:

Психічні порушення при судинних захворюваннях

Вплив соматичних захворювань на психіку людини.

Можливість соматичних психосоматичних взаємовпливів встановлена давно.
Відомо , що життєрадісні люди, оптимісти, гумаристично оцінюючи життєві
ситуяції менш хворіють і довше живуть. Відомо, що рани у воєнів
загоюються швидше, якщо іх надихають великі ідеї, які супроводжуються
підняттям настрою. Психосоматичні взаємовпливи, як психосаматичні
хвороби, являють собою об’єктивну реальність. Серед складових хвороби
синдромальних картин постійно співіснують ознаки соматичного
неблагополуччя і симптоми зміни психіки. Люба хвороба, навіть якщо
вона не супроводжується руйнівними змінами мозкової діяльності,
обов’язково змінює психіку хворого внаслідок появи нових, відсутніх до
хвороби форм реагування хворого на хворобу. В цих випадках мова піде про
вплив страхів, неспокою, хвилювання хворого за наслідок хвороби
(своєрідних аутопсихогеній) на його особистість. Таке хвилювання має ,
як правило, складний характер і включає хвилювання суто індивідуальні
(чим загрожує меі ця хвороба?), які завжди тісно взаємопов’язані з
хвилюваннями, які мають суспільний (соціальний ) характер, в зв’язку з
відношеннями до даної хвороби, які склалися в суспільстві, з
особливостями її соціального звучання. Останній варіант опасінь
найбільш яскраво виявляється при заразних , соціально небезпечних
хворобах (чума, холера, сифіліс). Порушення , які відбуваються в
результаті розвитку соматичної хвороби, встановленого в організмі
гомеостазу діяльності систем і органів супроводжується змінами
характера нервової імпульсації, яка надхолдить від таких систем
(органів) в головний мозок, зміною вісцерально церебральної
(соматопсихічної) рівноваги. В результаті змінюється фізіологічні
параметри вищої нервової діяльності, що і складає фізіологічний механіхм
відхилень в психічній діяльності. Зворотній зв’язок вносить нові
якості, видозмінюючи сомато-психічну рівновагу в цілому і специфіку
психіки хворого.

Реакція особистості на соматичне захворювання.

Реакція особистості на соматичну хворобу може мати патомологічний
характер або виявлятись психічно адекватими сприйнятними факту хвороби.
Нервово-психічні порушення при соматичних захворюваннях звичайно
складаються з психічних соматичних порушень, з реакції особистості на
хворобу. Реакція особисті на хворобу заледижить від гостроти і темпу
розвитку захворювання, уявлення про нього у самого хворого, характера
лікування і психотерапевтичного оточення, особстості хворого,
відношщення до хвороби родічів, співробітників.

По Рохліну Л.Л. існують різноманітні варіанти відношення до хвороби, в
цілому визначені особливості особистості: астенодепресивний,
психоастенічний, іпохондричний, істеричний, ейфорично-анозогнозичний.

При астенодепресивному варінті — емоційна нестійкість, нетерпимість до
подразнювачів, послабдення спонукання до тривожності. Такий стан сприяє
неправильному відношенню до хвороби, сприйняттю в сумеречних відтінках
усіх подій, що звичайно несприятливо впрливає на перебіг захворювання і
знижує успіх луківання.

Психоастенічний варіант — хворий переповнений переконанням в найліпшому
результаті, чекає тяжких неаслідків, постійно задає питання, ходить від
одного лікаря до іншого, принадує симптоми хвороби, які були у рідних,
знайомих, знаходить їх ознаки у себе.

В іпохіндричному варіанті менш виявлена тривога і сумніви, а більше
переконання в наявності хвороби.

При істеричному варіанті все оцінюється з перебільшенням. Надто
ємоційні, схильні до фантазій особистості, начабто «живуть» хворобою,
надають ій значення надхвичайності, особибливого, неповторного
страждання. Вони потребують до себе підвищеної уваги, звинувачують
оточуючих в нерозумінні, недостаньому співчутті до їх страждань.

Ейфорично-анозогнозичний варіант — неувага до свого здоров’я,
заперечення хвороби, відмова від досліджень і медичних призначень.

На реакцію особистості і підтримку цієї реакції впливають:

характер діагнозу;

зміна фізинчної повноціності і зовнішності;

зміна положення в сім’ї, суспільстві;

життєві обмеження, позбавлення, пов’язані з хворобою;

необхідність лікуватись, операції.

На поведінку і реакцію хворого під час хвороби перш за все впливає
структура особистості до хвороби. Багато авторів вважають, що
адекватість реакції залежить від ступеня зрілості особистості і її
унстеоектуальних можливостей. Так у інфатильних, незрілих особистостей з
рисами дитячності, часті витіснення і заперечення хвороби або «втеча у
хворобу». У астенічних, тривожних людей дуже важливі захворювання
викликають бурхливу реакцію тривоги, хвилювання з наступними
депресивно-іпохондричними і стійкими порушеннями. Реакція на хворобу
залежить від віку хворого. Тобто, реакція особистості різні, від повного
ігнорування хвороби до трагічного сприяняття, «втечі в хворобу» і
іпохондриної фіксації. Настроювання індивіда на видужування чи хворобу
отримує важливе, якщо не головне, значення для розвитку і протікання
різних хвороб.

Вплив серцево-судиних захворювань на психіку людини.

Вирішальну роль у розвитку серцево-судиних захворювань належить
негатиним емоціям. Саме вони стають фактичною причиною несподіваної
смерті при інтактивних венечних артеріях або компенсованому пороці серця
— патологічному стані, яке сме по собі не загрожує життю цих хворих.
Відомо, що ішемічна хвороба серця найчастіше розвивається у
цілеспрмованих, волових особистостей, які глибоко і довго переживають
негативні емоції. Описаний так званий коронарний тип людей, яким
притаманні особливі риси хаарктеру: відсутність задоволення від роботи,
цілеспрямованість. Інфаркт міокарда як тяжке соматичне захворювання
справляє інтенсивну психотравму, стресову дію передусім своєю гостротою,
несподіваність, суб’єктивність тяжкість, невизначенісьт і можливістю
транічного кінця ймовірність інвалілідності. Результат досліджень (В.П.
Блохіна), І.П. Сидельникова) свідчать, що психічні різноманітні і
складні, вони можуть розвиватись гостро, підгостро або поступово.
Слідом за гострим періодом інфаркта міокарда може з’явитися стійке
безсоння, на фоні якого можуть виникать психічні епізоди з
ілюзорно-галюциноторними розладами і руховим неспокоєм, з втратою
кртичного осмислення навколишнього і оцінка стану як хворобливого. У
гострому періоді інфаркта міокарда можливі ефективні зміни у вигляді
тривоги, пригніченості, іноді з руховим неспоєм. Хворий, охоплений
передчуттям майбутньої біди, катастрофи, не знаходить собі місця, в
нього находить собі місця, в нього накопичується підсвідомий страх
смерті. Хворі скаржаться, що барви зблякли, всі явища дійсності стратили
свою яскравість і нбули якось особливого, переважно повільного ритму.
Змальована симптоматика постійно поєднується з симтомами загальної
анастезії, визначенням уваги, млявістю.

У підгострому періоді інфаркта міокарда здебільшого спостерігаються
зміни психічного стану людини. Найчастіше виявляються стійкі
іпохондричні порушення: раніше активна особистість дуже обмежує коло
своєї діяльності, інтересів, намагаючись уникнути навіть необхідність
медичних рекомендацій, занять луківальною гімнастикою. У бесіді з такими
пацієнтами звертає на себе увагу надмірна зосередженісьт на своєму
захворюванні, його моживих наслідках.

Пригніченість, туга, почуття вкороченої перспективи, безпорадності у
хворих інфарктом міокарда сприяє виникненню різноманітних порушень
серцевого ритму, зумовлених підчас не стількі безпосереднім пошкодженням
міокарада, скількі нейрогуморальним порушенням серцевої діяльності при
зростаючій афективній напрузі і кризах гострого страху. Більш або менш
замаскована гнівність із запереченням хвороби, різке психомоторне
збудження пацієнтів, не дотримання необхідності постільного розпорядку,
надмірна пасивність. Очевидна для оточуючих «втеча від хвороби» з
гіперболічно песимістичною оцінкою свого стану — основний тип реакції на
патологічний процес в госрому періоді інфаркта міокарда. Явні
депресивно-іпохондричні порушення, виникаючі в зв’язку з нападками
стенокардії або в гострому періоді інфаркту міокарда, є основною
стійкою невротизації, визначений хворобою, тобто іпохондричного розвитку
особистості при вже задовільному соматичному стані пацієнтів.
Тужливість, депресія розвиваються практично і всіх випадках стану
невротичного кола в клініці інфаркта міокарда. Надзвичайно велика
кількість «реактивної депресії» і її особлива (іноді фатальна) роль в
перебізі і результаті хвороби інфаркта міокарда змушують ставити питання
недопущеність «залякування» хворого цим діагнозом. Навіть
найоптимістична картина захворювання і сприятливий (з точки зору
терапевта) його прогноз не виключають можливість соціальної інвалізіції
внаслідок невротизації особистості. Саме масова неврозоподібна
симтматика є нерідко основною, навіть єдиною причиною затримки
одужування і їх соціальної інвалізації. Обтяжливве усвідомлення хвороби,
начебто неминучої інвалізації або смерті; відчуття повного краху усіх
планів і сподівань, втрата престижу, катасрофічна ломка складених за
десятиріччя життєвого стереотипу. Втрата «відчуття щастя», гумору і
смака до життя, відсутність душевних сил і біжань, моральна пасивність,
«капітуляція» людини, яка віддає в руки хвороби. Ставка на фізичні
ресурси, яких нечебто вже зовсім не залишилось, створює відчуття «начеб
то заплив в море й бачиш, що берег далекоо». Депресивна оцінка своїх
перспектив ставить вже позаду, майбутнього може й не бути, а нав’язуване
відчуття втрати життєстійкості і зниження загального життєвого тонуса
породжує лякаюче відчуття власної змінності, внутрішної і зовнішньої.
Люба неприємність, велика чи мала, сприяє тому, що людина все більше
замикається у свою душевну тривогу. Клінічні прояви депресії:
вповільнені рук, одноманітна мова, надто спокійний стан, відгородженість
від життєвих подій або неадекватність соматичному стану «невгамовність»,
гіперактивність. Свідотством афектичних порушень є як повна відсутність
цікавості до прогнозу страждання, так і постійна невгомовна потреба у
спілкуванні з лікарем. Не тільки «втеча в хворобу», але і » втеча від
хвороби» з саморуйнівною поведінкою характерні дл я гострого періоду
інфаркта міокарда. Особливого значення набувають добові коливання стану,
стійкі порушення сну зі страхіттями, часті виклики лікаря, погіршення
стану в зв’язку з випискою. Ці порушення обумовлені страхом «за серце»,
яке виникає частіше по вечьорах або вночі. На верхівці цього вітального
страху, яке досягає панічного жаху, хворий застигає в одній позі. Хоча б
раз пережитий, цей страх лягає в основу своєрідного, як правило, дуже
стійкого стану з іпохондричними порушеннями. Тривожна боязливість, туга,
пригніченість (з страхом за життя і всепоглинаючим очікуванням
повторного нападу), зберігається протягом довгого часу на фоні зниження
загального життєвого тонуса і різко змінюють світосприйняття хворого. На
зміну «коронарному страху» приходитьь вже «свідомий» страх, виникаючий
психічно під впливом усвідомлення тієї небезпеки, яку представляє собою
хвороба для життя. Відверта кардіофобія, в яку трансформується вихідна
депресивна реакція, стає в результаті причиною соціальної інвалізації
хворих, які перенесли інфаркт міокарда.

Ведуче місце в загальному комплексі іпохондричного хвилювання і страхів
хворих займає страх повторення нападу, який вони не переживуть.
Порушення сну відбувається чекрез страх «заснути і непрокинутись»,
характерно вживання захисних заходів (судинорозширюючих засобів на ніч,
боротьба зі сном, потім стійке безсоння з тривожною фіксацією на
найменьших змінах пульсу і «відчутні серця») розгортається по типу
«невроза очікування» повтрного інфаркту міокарда. Різке звужування
інтересів хворого світ якого наче фокусується тепер в області серця,
егоцентризм обумовлюють утсановлення на все більш рослинне існування.
Особливе значення набуває страх різкого руху, вітальна установка на
гіподинамію, постільний режим. Хворі пов’язують розвиток нападів з
хвилюванням, розумовою напругою. Система захисних заходів будується на
оберіганні себе від емоційних навнтажень і «шкідливих» враженью не
залишаюче таких хворих відчутя постійної тривоги на фоні різкого
зниження загального життєвого тонусу породжує страх найменьшої зміни
розпорядку дня. Одним з яскравих прявів страху смерті від шкідливого
навантаження на серце стає зміна сексуальної поведінки таких хворих, що
в результаті призводить до психічної імпотенції. Розвиток стійкої
кардіофобії у людей, що перенесли інфаркт міокарда, пов’язують з
переморбідними особливостями особистості (тривожність, млявість, відомий
егоцентримзм, відвищена навіюваність, вразливість), психопатичними або
психодпатоподібними порушеннями в анамнезі. Інфаркт міокарда виступає в
цьому випадку в якості своєрідного каталізатора, що виявляє переховане,
закладене в структурі особистості невротичний початок. Але він не
свідчить про невротичну або психопатичну структуру особистості як такої
і не обо’язкове дл я розвитку невротичних порушень після хвороби.
Вирішальне значення у формуванні кардіофобії мабть не тільки преморбідні
особливості особистості, а й зниження загального життєвого тонуса,
зумовлене або різкопісилена інфарктом міокарда, і відповідні
функціональні зміни центральної нервової системи.
Сенептоматично-іпохондричний синдром виникає в таких випадках впереше в
житті і у енергитичніих, працездатних людей, які раптом починають
постійно рахувати свій пульс і чекати смерті від повторного нападу.

Дуже частими в медичній практиці є кардіофобії, коли любе неприємне
відчуття в області серця, трансформуюється у свідомості хворою в
симптоми передінфарктного стану з ізохвильною загрозою зупинки чи
розриву серця. Вирішальне значення в оформленні іпохондричних страхів
отримують власний і опосередкований досвід хвороби. Один і той же симтом
підлягає різному тлумаченню. Все більше втрачаючи довіру до лікаря і до
практичної медицини взагалі, ці хворі починають активно відвідувати не
лише науково-популярні лекції, але навіть анатомічні музеї, намагаються
потрапити на конференції, з’їзди лікарів. Головними заннятями цих
«вростаючих в себе» пацієнтів стає точне дотримання лікарських (або
своїх власних) гігієнічних і лікувальних рекомендацій. Охоплені
непомірним страхом за своє життя і здоров’я, ці хворі відмовляються від
найменьших фізичних наватнажень або починають «загартовувати» себе
вправами.

Психоматичне страждання хворого стає прірвою міжтеперешнім і майбутнім.
Лише вигляд здорових людей з їх життєвими турботами викликає у них
роздратування; сміх або гучна музика — лють. Напади гніву, ненависті до
оточуючих можуть змінюватись слізьми з відчуттям незручності і
жалкування з приводу «зриву».

Відомо, що біль в грудній клітці відчувають напрятзі життя більшість
людей, але далеко не всі стають іпоходндриками. Хворих робить такими
пережитий хоча б раз страх смерті, який супрводжується соматичними
відчуттями. Іпохондричні страхи з постійним «самоконанням» у власних
відчуттях помітно поширюють стан хворих, сприяючи виникнення анагнозних
нападів не лише при фізичних навантаженнях, але й лише від одної думки
про їх необхідність.

При гіпертонічній хворобі адекватно оцінюють свій стан здоров’я,
правильно сприймають рекомендації і призначення лікаря. Частина хворих з
тривожно-підозрилими рисами підвищення артеріального тиску сприймає як
трагедію, катастрофу. Настрій у таких хворих знижений, увага фіксується
на відчуттях, коло інтересів звужується, обмежується захворюванням. У
іншої групи хворих ніякої реакції, вони ігнорують хахворювання,
відмовлюяються від лікування. Таке становлення до хвороби
спостерігається у осіб, які зловживають алкоголем.

Хворі, які тривалий час страждають від гіпертенізїї, можуть звикнути до
неї, не звертати уваги на серйохність захворювання, на необхідність
лікування. Прогресуючи, необхідність захворювання може зумовлювати
наростання чіткого астетичного симптомокомплексу, що передує органічній
зміні психологічної діяльності, яка виявляється в порушені пам’яті,
коливаннях настрою, слабкодухості, стомлюваності. Хворі стають
вразливими, у нихї з’являються іпохіндрична фіксація увага на різних
відчуттях.

Нестерпний, вітальний страх, що його відчувають хворі у зв’язку з
серцево-судинними порушеннями, не можна порівнювати із звичайними
людськими відчуттями і переживаннями ні за інтенсивністю, ні за
характером. Відчуття не загрози навіть, а близкості смерті, що
насувається, стає для хворого єдиною існуючою реальністю. Той, здавалось
б, факт, що десятки вже пережитих ним раніше подібних нападів не
призвели ні до інфаркту, ні до серцевої недостатності, не має для нього
ніякого значення. Відчуваючи страх за серце в період між нападами хворі
постійно рахують пульс, старано аналізують будь-які зміни серцевої
діяльності.

Література.

Айвазян Т.П. Всесоюзна нарада «Психологічні методи дослідження в
кардиології» (Москва, листопад 87р.)// Біол. Всесоюз. кардіол. наук.
Центру АМНСРСР — М. : «Здоров’я» 1988.

Блейхер В.М., Крук І.В. Патопсихологічна діагностика — К. : «Здоров’я»,
1983.

Бурлачук Л.Ф. Дослідження особистості в клінічній психології. — К.:
«Медицина». 1979.

Вітенко І.С. Загальна та медична психологія — К. «Здоров’я», 1994.

Вітенко І.С., Пискун К.О. Основи загальної і медичної психології- К.: »
Вища школа», 1984.

Похожие записи