Реферат на тему:

Провідні чинники розвитку соціального потенціалу особистості

Прояви соціальної обдарованості є результатом функціонування певних
психологічних структур, притаманних особистості – їх носію. Якість та
рівень розвитку цих структур визначають соціальну ефективність людини.
Такий ансамбль здібностей сьогодні має широкий діапазон визначень. Це
спричинено своєрідністю дослідницької парадигми, з позиції якої той чи
інший вчений прагне наблизитись до визначення соціальної обдарованості.
Використовуються, зокрема, такі терміни, як соціальний талант (Н.
Левітов, 1928), соціальний інтелект (Т. Хант, Ед. Торндайк, 1928, Дж
Гілфорд, 1943), організаційні здібності (Л. Уманський, 1980), лідерська
обдарованість (А. Матюшкін, О. Яковлева, 1988), соціальні здібності (Л.
Попова, 1992), комунікативна компетентність (О. Бодальов, 1992),
соціальна компетентність (Л. Петровська, 1996), адаптивний інтелект (С.
Берт, Д. Уотсон, 1996), синтезований інтелект (П. Болтс та ін., 1987 –
1996). Такі психологічні конструкти тісно корелюють у своїх емпіричних
проявах з легкістю встановлення та високою якістю підтримання
міжособистістних контактів. Водночас кожне з них має відповідний
діапазон науково-теоретичного забезпечення (порівняймо обсяг понять
„соціальний талант” і „організаційні здібності”). Вочевидь, всі вони з
різним наближенням є конкретизуючими різновидами родового поняття
„соціальна обдарованість”.

Аналіз науково-психологічних напрацювань

Для поняття соціальної обдарованості на сьогодні існує щонайменше три
варіанти тлумачення – загально-, соціально- та
диференційно-психологічний. З одного боку, цим терміном у вітчизняній
психології (особливо у ХІХ та на початку ХХ століття) позначалася певна
сукупність здібностей людини, які, на загал, забезпечують ефективність
її соціальної життєдіяльності (О. Вессель, 1863, О. Лазурський, 1922).
Це, так би мовити, доконечно широке розуміння цієї категорії. З позиції
диференційно-психологічного підходу такого роду обдарованість є
високорозвиненим потенціалом відповідних здібностей людини як суб’єкта
активності, неповторним поєднанням лише їй притаманних властивостей, які
дозволяють особі-носію досягати значних результатів діяльності у
соціальній сфері суспільного виробництва (Б. Теплов, 1941, Б. Федоришин,
1982, Є. Климов, 1999). З соціально-психологічної точки зору, соціальна
обдарованість визначається як життєво-стильова характеристика, що
віддзеркалює здатність людини до ефективного входження в спільноту та
продуктивного управління групою людей різного рівня узагальненості.
Потенціал таких властивостей забезпечує особі самореалізацію через
спілкування з іншими людьми та через вплив на них (А. Петровський, 1984,
Є. Головаха, 1987, Ю. Швалб, 2004) .

Методологічна позиція автора

На нашу думку, різні підходи слід розглядати як взаємопов’язані за
критерієм „загальне – особливе – конкретне”, що дозволяє встановити
співвідношення всіх трьох точок зору. При такому баченні різниця між
ними стає, по суті, не першкодою, а підставою для теоретичного аналізу й
подальшого узагальнення, що неодмінно виникає при дедуктивному переході
від загального (загальнопсихологічна модель соціальних здібностей,
орієнтована на продуктивність певного типу людської активності) через
особливе (теоретична соціально-психологічна модель здібностей людини до
діяльності, спрямованої на встановлення, підтримання і розвиток групових
процесів) до конкретного (диференційно-психологічна модель соціальних
здібностей конкретної екстраординарної особистості, які дозволяють їй
посідати провідні позиції в соціальному житті, в контексті оцінки внеску
такої особи в розвиток суспільства).

Відштовхуючись від загальновизнаного розуміння обдарованості як
своєрідного ансамблю здібностей, притаманних особистості відповідного
складу, які обумовлюють її успіхи в певній царині діяльності [8, с. 479
– 480; 9, с. 22], ми, в наближенні до комплексного аналізу системи
соціальних здібностей, припускаємо, що соціально обдарована людина – це
адекватний об’єкт наукового аналізу такого потенціалу, оскільки вона
несе в собі всю сукупність розвинених механізмів, які забезпечують
відповідний результат. Із загальнопсихологічної точки зору, така людина
має стійку потребу та значний дієвий потенціал для здійснення активних
перетворень у соціальному середовищі. Об’єктом цих перетворень може бути
як конкретна особистість (інша людина або сам суб’єкт активності), так і
певна спільнота (від родини чи кола друзів – до держави і людства в
цілому). Критерієм соціальної обдарованості, якщо виходити з цих
позицій, є кількісно-якісна екстраординарність результатів активності
таких осіб, а також глибина і тривалість позитивних перетворень в
об’єктах їхнього впливу.

Наше розуміння структури соціальних здібностей, підставою для якого
стали результати проведеної у 1996 – 2004 роках теоретико-аналітичної та
емпірично-дослідної роботи, виходить з позиції уявлення про існування
різних парадигм їх дослідження. В межах загальнопсихологічного
трактування здібностей такою є функціонально-операціонально-регуляційна
парадигма, яка розглядає будь-які здібності як властивості
функціональної системи людської психіки, що реалізує окремі психічні
функції (Б. Теплов, С. Рубінштейн, В. Шадриков). Соціально-психологічний
підхід до аналізу соціальних здібностей передбачає їх розгляд як
невід’ємних характеристик соціального індивіда в системі інтра-, інтер-
та метаіндивідних координат його існування. При цьому він мислиться
суб’єктом суспільної та індивідуальної життєдіяльності. Такі соціальні
утворення взаємопов’язані та активно взаємодіють (А. Петровський, Г.
Андреєва, М. Корнєв). Нижче, у таблиці 1, подано варіанти авторського
бачення структурної будови системи соціальних здібностей людини з точки
зору обох методологічних диспозицій.

Відзначимо, що перша загальнопсихологічна модель, подана в таблиці 1,
реалізує блочно-ієрархічний принцип створення структурної конструкції
здібностей як властивостей людської психіки. Сама ж психіка тут
розуміється як єдина функціональна система забезпечення соціальної
життєдіяльності людини [10, с. 252]. Аналіз такої моделі доцільно
розпочинати з розгляду базового рівня реалізації здібностей,
репрезентованого функціональними механізмами психіки (пізнавальними та
емоційними процесами, які, забезпечуючи реалізацію соціальної поведінки
та комунікативної активності людського індивіда, відзеркалюють, у свою
чергу, особливості роботи його центральної нервової системи як носія
психічного).

Далі необхідно перейти до розгляду операційних механізмів, котрі
виникають в онтогенезі як соціально-онтогенетично обумовлені надбудови
зазначених процесів у ході їх прижиттєвого „дозрівання”, окультурення в
соціальному середовищі та інтеграції у нові, складніші конструкції –
відповідно до вимог певної соціальної діяльності, до якої залучається
особистість як суб’єкт її здійснення. Після цього слід розглянути і
особистісно-регуляційні конструкти вищого рівня, завдяки яким система
соціальних здібностей набуває цілісного змісту, а їх реалізація –
справді суб’єктного, внутрішньоскоординованого характеру.

Таблиця 1

Структура соціальних здібностей людини

( функціонально-операціонально-регуляційна парадигма)

Регулятивні

механізми Світоглядні

почуття,

у тому числі

почуття відповідальності Особистісні еталони

як принципи або свідомі диспозиції власного суспільного існування
соціально зрілої людини Життєві стратегії поведінки як переживання
внутрішньої керованості свого існування в напрямку  реалізації
відрефлектованих цінностей життя, принципів соціальної життєдіяльності
Здатності організувати інших людей  для досягнення індивідуально цінних
соціально важливих

цілей

Чинники  розвитку

й оптимального функціонування Соціально-політичні та
соціально-економічні умови життя,

які дозволяють особистості самореалізовуватися в соціумі;

інтерес особистості до подій соціального життя, активна соціальна
позиція

Операційні

механізми Потенціал адекватного сприйняття, відображення,  трансформації
емоційних компонентів свідомості

(атракція, емпатія, емоційна ідентифікація, формування

соціально продуктивних настановлень особистості,

приязного ставлення до людей) Мовний потенціал як універсальний носій
усвідомленого арсеналу когнітивних та емоційних значень як еталонів
людської активності (основа само- й особистісної рефлексії, каузальної
атрибуції,  здатності до категоризації, інтерпретації,  децентрації)
Соціально-когнітивний потенціал як здатність людини до  адекватного
усвідомлення, сприйняття та трансформації когнітивної й некогнітивної
інформації соціального змісту (особистісна рефлексія, каузальна
атрибуція, здатність до децентрації і співчуття) Соціально-конативний
потенціал як

сукупність соціально компетентних соціокультурно обумовлених умінь та
навичок

ефективної поведінки в ситуаціях спілкування, гнучка спроможність до
конгруентності у взаємодії з різними людьми

Чинники  розвитку й оптимального функціонування Реалізація соціальним
оточенням фасілітативних настановлень у взаємодії з дитиною як
провідного ставлення до неї;

становлення просоціальної спрямованості дитини як носія соціальних
здібностей

Функціональні

механізми Інтегративні системи когнітивно-емоційної активності психіки,
які забезпечують спілкування та соціальну поведінку людини

Чинники  розвитку й оптимального функціонування Працездатність,
активованість, пластичність, реактивність

ЦНС як первинного соматичного носія психічного;

функціональне дозрівання пізнавальних та емоційних процесів

Для кожного рівня пропонується також зважати на основні детермінанти
розвитку виокремлених механізмів, які ми вважаємо провідними чинниками
різнорівневої природи, один з яких володіє потенціалом зовнішнього
впливу (стосовно певних конструктів відповідного рівня аналізу) та
проявляється у розвитку здібностей опосередковано, а інший характеризує
внутрішні особливості розвитку системи психічного особистості як носія
соціальних здібностей, котрі безпосередньо детермінують їхнє
становлення. Загалом же сукупність виокремлених факторів розвитку, з
огляду на певний масштаб узагальнення, кореспондує з думкою В. Шадрикова
про потрійну детермінацію розвитку здібностей [10]: первинну –
середовищем розвитку, вторинну – вимогами діяльності (це, за нашою
логікою, зовнішні детермінанти розвитку) та третинну – духовними
цінностями, які, очевидно, є внутрішніми, оскільки стають активними
чинниками розвитку здібностей особистості лише після їх привласнення
нею.

Уявляється також, що онтогенетична динаміка та взаємодія виокремлених
структурних елементів на рівні функціональних механізмів – це предмет
переважно загальнопсихологічного дослідження. Рівень дослідження
регуляційних механізмів особистості як її соціальних здібностей однаково
цікавить як персонологію, так і соціальну психологію особистості.
Соціально-психологічний аналіз як інструмент теоретичного пізнання, з
нашої точки зору, найбільш комплементарний системному дослідженню
компонентів, котрі утворюють у поданій схемі рівень операційних та
регуляційних механізмів соціальних здібностей. Модель, узагальнена в
таблиці 2, якраз і побудована в розвиток останньої тези.

Створюючи цю модель, ми керувалися гомогенним для
соціально-психологічного дослідження принципом аналізу включених систем,
якими в соціальному просторі є особистість, спільнота та варіанти їх
взаємодії (очевидно, що такі взаємодії утворюють і певний тип соціальних
систем). У цьому сенсі, з позиції функціонального аналізу, перша
інтраіндивідна підсистема соціального потенціалу людини, яка відповідає
за її особистісний самоконтроль, є своєрідним ядром
соціально-психологічної структури соціальних здібностей, оскільки саме
вона, в основному, „обслуговує” злагоджене та ефективне функціонування
такої соціальної цілісності, якою є людська особистість як „цеглина,
будівельний матеріал” будь-якої соціальної системи.

Друга, інтеріндивідна підсистема соціальних здібностей отримує найбільше
навантаження, будучи „задіяною” в системі міжособистісного спілкування
та інших можливих соціальних комунікаціях людини, дозволяючи їм
адекватно сприймати і розуміти сигнали соціального оточення, а з часом
рефлексувати і власні особливості.

Нарешті, елементи метаіндивідної конструкції соціальних здібностей
покликані забезпечувати підтримання реального балансу існування різних
груп як цілісних соціальних систем (контактних груп, виробничих
спільнот, етносів і т. д.) в аспекті композитних, функціональних і
часових вимірів існування останніх, що передбачає вихід особистості за
межі індивідуального контексту власної життєдіяльності та перехід її в
ширший спільнотний і навіть соціально-історичний вимір особистісної
самореалізації. Звичайно, такою системою може бути й сама особистість,
але і в цьому випадку все зазначене не втрачає чинності для неї як
елемента ширшої соціальної системи. Остання ж, як правило, містить у
собі й причини її можливого дисбалансу та соціальні засоби його
подалання.

Таблиця 2

Структура соціальних здібностей людини

як соціального індивіда,

суб’єкта соціальної життєдіяльності

(соціально-психологічна парадигма)

Ітраіндивідна підсистема

(самоконтролю емоційного життя) Соціальні емоції як регулятивні
здібності, здатність до розрізнення, адекватного вираження та управління
власними емоційними переживаннями, прийняття відповідальності за їх
позитивний модус та відповідність суспільно виробленим моральним
еталонам (найінтимніший рівень соціальної регуляції людини, її
соціальної саморегуляції).

Інтеріндивідна підсистема (соціально-інтелектуальних здібностей)
Спроможність до адекватного сприйняття вербальної й невербальної
інформації соціального змісту як статичного, так і динамічного
характеру, можливість передбачення як аперцепція розвитку соціальних
подій з урахуванням їх контекстуальної обумовленості та попепредніх
результатів розгортання (сама особистість як окремий соціальний об’єкт
тут також є предметом аналізу).

Метаіндивідна підсистема

(соціально-конативних здібностей)* Потенціали:соціально-адаптивний
(етикетність поведінки), соціально-продуктивний (креативна властивість
людини як здатність до проблематизації й діалектичного синтезу часто
протилежних інтраіндивідних та інтеріндивідних елементів соціальної
ситуації, значущих для більшості суб’єктів активності, результатом чого
виступає нове продуктивне рішення, яке несе в собі ознаки дивергентного,
творчого продукту, прийнятного для всіх учасників соціальної ситуації).

*метаіндивідна підсистема соціально-креативних здібностей людини для
свого функціонування потребує належного рівня зрілості двох попередніх
підсистем, які не лише є психологічною базою її становлення, а й самі,
відчуваючи її системно-керівний вплив, набувають подальшого розвитку,
дозволяючи людині здійснювати ефективне самоуправління та управління
іншими людьми.

Для нас очевидно, що з позиції генетичного принципу можливим є і
рівневий ракурс розгляду кожної з виокремлених підсистем. У цьому
розумінні первинний рівень сформованості інтраіндивідної підсистеми
передбачає виникнення та функціонування соціальних емоцій як
продуктивних регуляторів соціальної активності дитини, у той час як для
зрілої форми її розвитку характерним є розвинений емоційний інтелект
особистості як її здатність до розрізнення, адекватного вираження та
управління власними емоційними переживаннями, прийняття відповідальності
за їх позитивний модус і відповідність суспільно виробленим моральним
еталонам.

Для ранніх стадій розвитку підсистемі соціального пізнання особистості,
внаслідок нестачі необхідних соціальних та емоційних еталонів,
притаманна невисока чутливість системи до вербальних та невербальних
соціальних сигналів, опора (в основному) на передбачення наслідків
очевидних дій іншої людини – на противагу орієнтації на аналіз усієї
системи індикаторів дійсного стану об’єкта соціального сприйняття та
аналізу, пошук каузально-атрибутивних чинників її поведінки, що типово
для розвиненіших форм функціонування інтеріндивідного модуля соціальних
здібностей.

Водночас метаіндивідна підсистема на стадії первинного розвитку, треба
думати, тяжіє переважно до засвоєння і реалізації соціально-адаптивного
потенціалу функціонування людини. На верхніх щаблях розвитку такої
підсистеми її носій, навпаки, здебільш орієнтуватиметься на ті умови
функціонування, за яких можна якнайповніше реалізовувати свій
соціально-креативний потенціал (політика, держуправління, бізнес,
педагогічна діяльність, психотерапія тощо).

Не важко помітити, що первинний рівень функціонування підсистем
найхарактерніший для соціального потенціалу особистості дитини, тоді як
вищі його форми асоціюються, швидше, з механізмами соціальної активності
соціально зрілої особистості дорослої людини.

Як і будь-яке інше системне утворення, запропонована модель (за
сприятливих соціальних обставин) у своїм розвитку реалізує механізм
диференціації та виникнення нових структурних елементів з їх подальшою
інтеграцією. На етапі становлення вона розвивається від простішого до
складнішого, а під час реалізації, навпаки, вищі рівні функціонування
підсистем підпорядковують собі механізми нижчих рівнів. Окрім того, в
ході індивідуальної еволюції особистості неодмінно встановлюються і
розвиваються й зв’язки між окресленими підсистемами, а самі підсистеми
утворюють нові функціональні комплекси (як, скажімо, у випадку
формування емоційного інтелекту людини).

Вбачається, що на первинному рівні взаємодія між підсистемами
розвивається із-зовні всередину. (У педагогіці давно помічено, що
формування навичок соціально-адаптивного реагування дитини суттєво
прискорюється, якщо вихователь робить ставку на розвиток усвідомлення
вихованцем наслідків його поведінки для самої дитини та інших людей. При
цьому зростає і здатність дитини самостійно зрозуміти можливі наслідки
соціальної події. Отже, соціально адаптовані або добре виховані діти, як
правило, краще прогнозують наслідки соціальних ситуацій, доступних для
їхнього розуміння. Вони також схильні до маніфестації соціалізованих
емоцій: співпереживають радощі іншого, співчувають скривдженому тощо,
оскільки це свого часу пропонувалось їм як складові моделі соціально
прийнятної поведінки).

Формування вторинного (або вищого) рівня виокремлених підсистем
соціальних здібностей хронологічно пов’язуємо з отроцтвом. Результати
нашого дослідження [2; 3; 4] дозволяють стверджувати, що воно
забезпечується встановленням і розвитком зв’язків між цими підсистемами
переважно шляхом ізсередини – назовні, тобто за такою логікою:
продуктивна робота з власними емоціями особистості підлітка або юнака
сприяє підвищенню соціально-аналітичного потенціалу молодої людини за
рахунок включення в ареал аналізу ширшого діапазону некогнітивних
елементів ситуації та підвищує потенціал її конативних властивостей
соціально-креативного змісту завдяки правильній ідентифікації переживань
та настанов соціального оточення і зростанню довіри до власних почуттів
як джерела індивідуальної активності в ситуаціях соціальних ускладнень
або невизначеності, коли не існує чіткого, раціонального рішення про
необхідні дії, адекватні розгортанню події.

Отже, виокремлені компоненти окремих підсистем на різних етапах розвитку
стають чинниками розвитку елементів інших підсистем соціального
потенціалу людини. Зрозуміло, що така взаємодія обов’язково ініціюється
та каталізується сприятливими умовами „занурення” особистості в
насичений „розчин” спілкування та інших соціальних комунікацій людини,
що визначає необхідний зовнішній контекст розвитку її соціальних
здібностей. Цей контекст створюється і підтримується зустрічним рухом
носія здібностей та соціального оточення, за що відповідають підсистеми
сформованих або тих, що активно формуються, просоціальних настановлень
обох сторін.

Висновки

Для нас очевидно, що науковий феномен соціальної обдарованості є
прижиттєво сформованим психічним явищем. Зокрема,
диференційно-психологічне тлумачення розглядає його як своєрідну точку
екстремуму в розвитку соціальних здібностей людини. З огляду на
представлені вище варіанти структурної будови системи соціальних
здібностей, прогнозуємо, що, у випадку яскравої соціальної
обдарованості, особистість – носій таких здібностей демонструє найбільш
повну, зважаючи на запропонований перелік компонентів, систему
розвинених і взаємопов’язаних науково-психологічних конструктів.
Особливо це стосується „вищих” поверхів становлення і функціонування
соціальних здібностей, невипадкові індивідуалізовані прояви яких, на
нашу думку, доцільно вважати індикаторами високого рівня розвитку таких
здібностей людини. Дійти власного розуміння щодо системи психологічних і
соціально-психологічних чинників становлення цього ансамблю соціальних
здібностей особистості в умовах спрямованої соціалізації вважаємо
основною метою наших подальших досліджень.

Література:

1. Андреєва Г. М. Социальная психология. – М., 1980.

2. Власова О. І. Фактори розвитку потенціалу соціальної обдарованості в
юнацькому віці // Вісник КНУ. Соціологія. Психологія. Педагогіка. — К,
2004, випуск 22 – 23.

3. Власова О. І. Соціально-психологічні фактори розвитку соціальних
здібностей у дошкільному дитинстві // Наука і освіта. Збірник наукових
праць – Одеса, 2004, с. 11 – 14.

4. Власова О. І. Психологічні особливості самосвідомості та цінностей
соціально обдарованих осіб // Вісник КНУ. Соціологія. Психологія.
Педагогіка. — К, 2004, випуск 20 – 21, с. 83 – 87.

5. Корнєв М. Н. До визначення сутності предмету соціальної психології //
Актуальні проблеми соціології, психології, педагогіки. Збірник наукових
праць. Випуск 2, К., 2004, с. 6 – 12.

6. Левитов Н. Д. Психотехника и профессиональная пригодность. Проблемы и
методы. – М., Из-во Мосздравотдела, 1928.

7. Петровский А. В. Проблемы развития личности с позиции социальной
психологии // Вопросы психологии, 1984, № 4.

8. Рубинштейн С. Л. Основы общей психологии. – М., 1940.

9. Теплов Б. Д. Способности и одаренность // Избранные труды в 2-х
томах. — М. 1985, Т. 1, с. 15 – 41.

10. Шадриков В. Д. Способности человека. – М. — Воронеж, 1997.

11. Власова О. Чинники розвитку соціального потенціалу особистості //
Соціальна психологія. — 2005. — № 2 (10). — C.55-63

12. www.politik.org.ua

Похожие записи